Новини одним рядком:
24 грудня – звіт сумського клубу мандрівників “Мандрівка Святого Миколая”, Суми, бібліотека ім..ТШевченка
25 грудня – 170 років тому Тарас Шевченко написав вірш “Заповіт”
25 грудня – 120 років з дня народження Григорія Верьовки, диригента, композитора, засновника хору названого його іменем
26 грудня – концерт клубу “Біла Ворона”, Миколаїв, Науково-педагогічна бібліотека, вул. Адміральська, 31 .
26 грудня – «Вихідні в Літмузеї», Харків, Літературний музей
31 грудня – день народження Гната Хоткевича, письменника, бандуриста, композитора, мистецтвознавця
31 грудня – день народження поета Михайля Семенка
1 січня – день народження Олени Алексєєвої, керівника театру поетичної пісні із Запоріжжя і фестивалю “Сонячний зайчик”
Михайль Семенко
ХЛОПЧИК
Молодий я і багато взяв,
Світ і життя збагнув зарано.
Душа моя що просить ласки,
Я ще дитина – і коли дорослим став?
Я прагну друга, як колись,
Коли був наївним ідеалістом,
І хочу, щоб мене хтось зрозумів.
Я ще хлопчик, і моя мрія – панна.
Я непрактичний,
І мене лякає женщина.
Я – несталий,
І життя моє – білий круг.
Чекайте – завтра я Арлекіном встану,
І задзвенять маленькі дзвоники на шиї.
Життя мене обігнало,
А я зостаюсь романтиком,
І кожна моя дрібниця – трагедія,
І кожна мрія моя – огонь ворожий,
І кожна щирість – помилка,
І стремління – рабство.
Так попадаю в неволю я –
Створюючи для себе волю,
І вільний раб – ім’я моє.
І не дивуйтесь моїй сміливості,
Бо її змінює замішання.
Геніальність змінюється бездарністю,
І сльоза друга – то моя доброзичність.
Я не знаю своїх доріг,
Я творю,
В мені твориться світ,
І його не було б без мене.
І коли пройде ніч –
Я знову ваш,
Я – звичайний,
Підпалений жертвенним вогнем,
Віддавший волю свою на творіння.
І скільки ночей тих буде – я не знаю,
І скільки днів.
Сам я не належу нікому,
І ніщо не належить мені.
Я ще маленький хлопчик,
І не дивуйтеся силі моїй.
Три сивих волосинки я теж маю в голові.
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Email: p_karta@ukr.net, p_karta@mail.ru
Миколаїв – Ольга Золотухіна
Друзья,
КОНЦЕРТ БЕЛОЙ ВОРОНЫ и ее гостей состоится:
ДАТА: 26 декабря, суббота,
МЕСТО: Научно-педагогическая библиотека (в Доме тв. учащихся)
АДРЕС: Адмиральская, 31
https://goo.gl/zrqVXQ - напротив пам.Ольшанцам
НАЧАЛО В 15:00.
По традиции, новогодний концерт посвящен еще и дню рождения "Белой Вороны" (20.12. ей исполняется 28 лет)
ВХОД свободный
Ссылки
фейсбук : https://www.facebook.com/belavorona/
вконтакте: https://vk.com/club24451857
Одноклассники: http://goo.gl/CemdVz
Чернівці – сайт музею Володимира Івасюка http://www.ivasyuk.org.ua/news.php?lang=uk
За літа минулі залітає спогад…
Василь Стріхович. Це прізвище золотими літерами вписано в історію українського телебачення. Понад чотири десятиліття Василь Іванович самовіддано та невтомно служив Мистецтву.
Тому невипадково Чернівецький обласний меморіальний музей Володимира Івасюка зініціював 18 грудня вечір-спогад пам’яті В. І. Стріховича з нагоди його 75-річчя від дня народження.
Якщо звернутися трохи до біографії, то Василь Іванович є уродженцем Тернопільщини. Після закінчення Чернівецького музичного училища продовжив навчання у Львівській державній консерваторії імені Миколи Лисенка, працював на львівському радіо. Але понад тридцять років натхненної праці віддано служив Чернівецькому державному телебаченню. Адже він мав особливість — чути так, як ніхто. Говорили навіть, що він мав 200-відсотковий слух.
Чернівецьке телебачення — одна з важливих сторінок життя В. Стріховича. Саме на телебаченні пощастило зустрітися з Володимиром Івасюком. Шкодує Василь Іванович з того приводу, що за проханням Володі знищив записи, де Володимир пробував себе як вокаліст.
У 1970 році Василь Стріхович взяв на себе сміливість без дозволу тодішньої художньої ради записати і видати в ефір нову пісню Володимира Івасюка «Червона рута», яка нещодавно відсвяткувала своє 45-річчя. Передача «Камертон доброго настрою» транслювалася в прямому ефірі з Чернівців на всю Україну, пісні виконували сам автор — студент медінституту Володимир Івасюк та солістка Олена Кузнєцова — викладачка музичного училища.
На програмі «Камертон доброго настрою» співпраця Василя Івановича з Володею не завершилася. У 1971 році у Яремче знімався перший український музичний фільм «Червона рута», звукорежисером якого був Василь Стріхович. На виставці також представлені світлини, які були зроблені на ту пору під час зйомок.
Є чимало фотографій, де Василь Іванович на Чернівецькому телебаченні разом зі своїми друзями-колегами Ніною Щербаковою, Віктором Ожогіним і, звичайно, Володимиром Івасюком.
За своє, сповнене творчості, життя, насичене цікавими зустрічами і подіями, Василь Стріхович був частим гостем заходів, присвячених Володимирові Івасюку, своєму щирому другові, з яким пов’язано чимало сторінок його життєвої книги. Зокрема, це і «Червона рута Володимира Івасюка» 1988 року, перший фестиваль «Червона рута» 1989 року, круглий стіл «30 років з “Червоною рутою”», захід «В полоні у “Червоної рути”», захід «Відлуння його пісень», зйомки фільму «Життя моє — обірвана струна», «40 років “Червоній руті”», заходи з нагоди дня народження та дня пам’яті В. Івасюка.
На виставці «За літа минулі залітає спогад…» представлені понад тридцять світлин, записники Володимира Івасюка із архівів музею, чимало публікацій та книг, дискографія.
Присутні мали змогу переглянути фрагмент телепередачі Чернівецького державного телебачення «Червона рута Володимира Івасюка» (1988 рік, автор Парасковія Нечаєва) та почути голос Василя Івановича з аудіокасети.
Як добре, що людська пам’ять має здатність зберігати трепетні моменти про близьких та дорогих. Василь Іванович вертався зі спогадів брата Петра Стріховича, колег Юрія та Антоніни Фантухів, друзів Івана Нагірного та Віктора Рурака, Василя Селезінки — режисера Чернівецького телебачення, Аркадія Казимірського — заслуженого журналіста України, Василя Данилюка — заслуженого артиста України, Наталії Попович — режисера телебачення. До заходу долучилися також викладач Лариса Сивак та її студенти II-го курсу фінансово-економічного коледжу БДФЕУ.
Київ – maria.burmaka.info@gmail.com
Марія Бурмака зіграла маму Санти та вчительку караоке
Українська співачка Марія Бурмака змінила амплуа. У новій українській казці для дітей "Мама сказала: "Ні", допремєрний показ якої днями відбувся у Національному театрі ім.І.Франка, вона зіграла маму.
Сюжет казки полягає в історії хлопчика та його мами. Одного дня хлопчик Остапчик з мамою прийшов у величезний іграшковий магазин. Яскраві блискучі вітрини із усілякими диковинами захопили його уяву і він почав просити маму купити що-небудь. Мама відмовила, зауваживши, що поведінка та навчання Остапчика не сприяють подарункам. Не отримавши бажаного, Остапчик зпересердя вигукнув: «Не хочу тебе бачити!». І в мить щезла мама, а на її місці з’явився Містер Ніхто, який став поводирем хлопчика по іграшковому світу казок. На своєму шляху Остапчик перестріне багатьох героїв сучасних мультиків та казок, буде розважатися із самим Суперменом, навіть потрапить у гості до європейського Святого Миколая – Санти, знайде свою давню подружку Катю…
«Коли я прийшла до Станіслава Мойсеєва із своїми дитячими піснями і ідеєю зробити дитячий мюзикл, я навіть не уявляла якою смішною, сучасною і музичною вийде вистава, - розповідає автор музики і пісень, виконавиця ролі Мами Марія Бурмака. - У спілкуванні із драматургом Деном Гуменним і режисером Андрієм Маєм з'являлись нові персонажі, я дописувала потрібні пісні і музичні фрагменти. Я граю у виставі роль Мами багатьох персонажів (і це мій дебют!). Коли йшла робота над сценарієм, стало зрозуміло, що треба дописати пісні для головних героїв Остапчика та Містера Ніхто. Я попросила допомоги у свого тата Віктора Бурмаки. Він написав вірші до цих пісень. Думаю, що ці дві пісні стануть початком нового дитячого альбому, про який я вже почала думати”.
Казка сповнена фантастичних неймовірних пригод, перетворень, гумору, різних веселощів, таких знайомих і таких бажаних кожному хлопчику та дівчинці. А для батьків це – можливість згадати дитячі забавки.
Автор тексту молодий український драматург Ден Гуменний, а всю оригінальну музику і пісні написала Марія Бурмака. Режисер - Андрій Май.
У виставі грають: Марія Бурмака, Ірина Дворянин, Любов Доброноженко, Олексій Зубков, Дмитро Завадський, Остап Халавко, Олег Терновий, Ірина Мельник, Ярослава Абазопуло, Павло Піскун, Роман Шепель, Анастасія Добриніна, Тетяна Луценко, Дмитро Лук’яненко, Ярослав Бондаренко.
Пісня з вистави: https://soundcloud.com/maria-burmaka/bzwclkana5fh
Суми – Юрій Ош (Геннадій Костенко)
ПЕРЕДНОВОРІЧНЕ
Хоч би закінчився цей рік
з його тривожною нудьгою,
переступити би поріг
хай однією півногою.
А там вже піде до весни
пряма, мов тротуарна, стежка,
мене зустрінуть ясени,
жива березова сережка.
Та до тієї ще пори,
що так забарвиться любов’ю,
на жаль, не раз ті кольори
омиються людською кров’ю…
КАРЛИК
По веленью сатаны
во главе одной страны
был никчёмный карлик,
рыжеватый Чарли.
Словно дикий альбатрос,
задирал он хищный нос:
пыжилась короста,
что не вышла ростом.
Но по собственной вине
надоел он сатане:
быть не может чьё-то
имя выше чёрта.
Посему Сатанаил
наказать его решил…
и рудого Чарли
процедил сквозь марлю.
В ПУТЬ!
Гонит ветрило позёмку,
будит вдали тишину…
Взять бы на плечи котомку,
ночи вдохнуть глубину.
И зашагать по дороге
мимо долин и бугров,
вскоре услышать в итоге,
как разбуянилась кровь…
Нужно вернуться мне, чтобы
чуять на полную грудь,
словно весною сугробы,
в сердце растаяла грусть.
Львів – Видавництво «Кальварія» вітає Вас!
До вашої уваги — дайджест новин видавництва «Кальварія» та оновлень офіційного сайту http://calvaria.org.ua
Activity
У Різдвяному Арсеналі презентували «Казку старого мельника»: фільм і книгу http://calvaria.org.ua/news.php?nid=1256
Книжки-номінанти на премії Кабміну http://calvaria.org.ua/news.php?nid=1251
Рейтинги
«Кальварія» — в десятці видавничих брендів Forbes. Україна http://calvaria.org.ua/news.php?nid=1254
10 головних книг зими від українських авторів http://calvaria.org.ua/news.php?nid=1253
Рецензії
Еспресо.TV про «Гру з вогнем» Марії Зорі http://calvaria.org.ua/press.php?press_id=2128
«Друг читача» про «Казки на ніч» Руслана Горового http://calvaria.org.ua/press.php?press_id=2133
Інтерв’ю
Євгенія Кононенко: «Я не заграю з читачем» http://calvaria.org.ua/press.php?press_id=2135
Руслан Горовий: моя книжка — це Україна сьогодні http://calvaria.org.ua/press.php?press_id=2131
Телеефіри
Олексій Геращенко в програмі «Ранок із культурою» http://calvaria.org.ua/press.php?press_id=2130
Презентація «Симбалайна» Євгенії Кононенко https://youtu.be/iWC63PCJzZU
Радіоефіри
Книга і фільм «Казка Старого Мельника» на Радио Вести http://calvaria.org.ua/press.php?press_id=2137
Нове в Читальні
Джекі Колінз. Сповідь шаленого дівчиська http://calvaria.org.ua/read.php?isbn=9789669627216
Нові фотогалереї
Сергій Ухачевський в сш №115 ім. І.Огієнка http://calvaria.org.ua/gallery.php?id=1000101
Леонід Кононович в бібліотеці ім. Садріддіна Айні http://calvaria.org.ua/gallery.php?id=1000102
__________________________________
Видавництво «Кальварія»
Засновано 1991 року. Директор і власник: Петро Мацкевич
Торговельні марки: Видавництво Кальварія, Кальварія.
Офіційне Інтернет-представництво http://www.calvaria.org.ua/
Відділ збуту: +380(95)663-05-72, zbut@calvaria.org.ua
Права та контракти, розгляд рукописів: Петро Мацкевич, petro@msbrand.net
Контакти для ЗМІ: +380(68)943-67-93, pr@calvaria.org.ua; +380(50)372-92-00, ksena@msbrand.net
Рубрика – «Поетична сторінка»
ИГОРЬ КАРАМНОВ
ДЛЯ ВЛЮБЛЁННЫХ
В ЖИЗНИ КРАСОТУ!
«В небе моего Вифлеема
никаких не горело знаков…»
Вл.Маяковский
Из поэмы «Человек»
Гроздья Солнца,
день – как будто пристань!
Прикоснись губами:
здесь всегда ты – свой…
Слышно было – соловей присвистнул:
здесь судьба желанна,
здесь весь мир с тобой!
Тени гор и близко, и не близко,
рек ноктюрны –
ключ от сказки золотой,
здесь мальчишкой жил ты,
здесь все листья
помнят день рожденья
твой,
всегда лишь твой!
В этот день не бушевало море,
в перевалах горных – словно шёлк, земля,
в небе – все Мицары и Алькоры
рассиялись, создавая вензеля.
В этот день все вина винограда
разливали, как даренья от волхвов,
звёздам всем была округа рада,
твой Багдади – как судьба первооснов,
как судьба всех криков и зачатий,
всех нерукотворных песен про любовь
и, как запах необъятной мяты
для объятий страстных будущих веков.
В этот день записано не в святцах,
не в какой-то там диковинный гроссбух,
ты родился, чтобы изменяться,
изменять мгновений смысл вокруг,
смысл времён,
пути, который Млечный,
для влюблённых в жизни красоту!
И сама в тебя влюбилась Вечность,
как в свою заветную звезду!
23-24 декабря 2015 г.
Рубрика – «ЗМІ про вірш, мову, книги...»
170 років тому Тарас Шевченко написав «Заповіт»
http://www.ednist.info/news/32029
25.12.2015
25 грудня 1845 року у Переяславі 31-річний Тарас Шевченко написав «Заповіт», нагадує «Є!» із посиланням на UAHistory.
У листопаді 1845 року Шевченко працював у Археографічній комісії і мусив весь час роз’їжджати по селах і містах, змальовувати старовинні церкви, монастирі, незвичайні будівлі. Погода видалася мокрою, холодною. Вранці поет виїхав із села В’юнище в Андруші, в дорозі змок до нитки, а надвечір повернувся до В’юнища зовсім хворим і зліг у чужій хаті серед чужих людей.
Про хворобу поета дізнався його щирий приятель, переяславський лікар Андрій Осипович Козачковський і негайно ж перевіз Тараса Григоровича з В’юнища до себе у Переяслав. У хворого почалося двостороннє запалення легенів. Після 20 грудня хворому погіршало, становище стало майже безнадійним.
На Різдво Тарас Григорович лежав, сумно дивився у стелю і думав про кінець життя, про долю України, про майбутнє рідного народу. У таку годину Шевченкові страшенно захотілося сказати народові, Україні, своїм друзям тепле щире слово, і на папері лягли рядки: «Як умру, то поховайте…»
На щастя, міцний організм Шевченка переміг хворобу, і через два тижні поет уже вирушив у путь на Чернігівщину, а «Заповіт» пішов у люди: потрапив він на сторінки невеликої збірки, що була надрукована у Лейпцігу 1859 року.
Серед тисячі пам’ятників Т. Шевченку тільки один полтавський містить слова «Заповіту»: «І вражою злою кров’ю волю окропіте».
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойді я
І лани, і гори —
Все покину і полину
До самого бога
Молитися... а до того
Я не знаю бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
І мене в сем'ї великій,
В сем'ї вольній, новій,
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом.
Мова — не язик
Підтримка двомовності спричиняє новий виток зросійщення
(газета «Україна молода» від 23 грудня 2015 року)
http://www.umoloda.kiev.ua/number/2750/222/96123/
Лариса МАСЕНКО
На парламентських слуханнях «Національна ідентичність в Україні в умовах глобалізаційних викликів: проблеми та шляхи збереження» 2009 року я цитувала слова Джеймса Мейса, які він написав iще у 2000 році. Проте і сьогодні вони не лише не застаріли, а й набули ще більшої актуальності. Тому варто їх повторити: «Це сувора діалектика — щоб піти далі, треба знати, звідки йти. Щоб стати європейцем, треба стати українцем. Щоб стати громадянином світу, треба стати українцем і європейцем. І цей шлях самоідентифікації треба пройти. І починати сьогодні і тепер, бо завтра буде пізно».
Джеймс Мейс як ніхто інший розумів згубну роль масового послаблення національного самоусвідомлення серед українців і вважав завдання дерусифікації не менш важливим для майбутнього країни, ніж декомунізація.
Хто брат, хто «бандерівець»
Національна ідентичність, як відомо, формується з усвідомлення своєї окремішності, відмінності від інших. Саме тому метою довготривалого імперського проекту асиміляції українців було знищення їхньої мовно-культурної самобутності. Нагадаю, що слово «асиміляція» в перекладі з латини означає «уподібнення».
Процеси асиміляції, поглинання одного народу іншим відбуваються у два етапи. Першим етапом є часткова асиміляція — мовно-культурна, другим — етнічна, що означає завершення асиміляційного процесу, втрату первинної ідентичності і набуття іншої, нав’язаної колонізатором чи добровільно засвоєної.
Хоча імперії все ж не вдалося довести до завершення проект уподібнення українців до росіян, тобто до втрати українцями своєї самототожності і масового набуття російської ідентичності, в українських середовищах, передусім у великих містах, набуло поширення явище незбіжності мовної й етнічної свідомості, а також подвійної українсько-російської ідентичності.
Рівень мовно-культурної асимільованості до певної міри можна визначити за співвіднесенням показника рідної мови і мови щоденного вжитку. Ті російськомовні українці, які визнають рідною українську, пройшли перший етап мовної асиміляції, але, попри це, зберігають усвідомлення свого зв’язку з українською спільнотою. Ті ж українці, які не лише вживають російську в повсякденному житті, а й визнають її своєю рідною мовою, змінили українську самоідентифікацію на російську.
Згідно з переписом 2001 року, 85,2% етнічних українців назвали рідною українську мову, а 14,8% українців вважають рідною російську. Але абсолютна більшість останніх була зосереджена на сході та півдні — там їх до останніх подій мешкало 87,9% від їхньої загальної чисельності по Україні (за дослідженнями етнолога В. Скляра, проведеним у 2007 році). Саме в цих областях колишня радянська пропаганда досягла найбільшого успіху, впровадивши в ментальність значної частини місцевих українців сприйняття російського народу як братнього, а співвітчизників західних областей — як ворожих «бандерівців».
У пострадянський період київська влада нічого не зробила для ліквідації цього ментального розколу населення, а російська окупація інформаційно-культурного простору України лише поглибила його. Таким чином було створено соціальну базу для російської окупації Криму і збройного вторгнення на Донбас.
Яку загрозу для національної безпеки становить втрата української ідентичності значною частиною населення південно-східних областей, засвідчили результати опитування, проведеного Центром Разумкова у травні 2009 року. Респондентам було поставлено запитання «Чи зміцнює безпеку України угода з Росією про продовження на 25 років терміну перебування Чорноморського флоту РФ у Криму?». Ствердно на це запитання відповіли загалом по Україні 35,7% респондентів. Регіональний розподіл ствердних відповідей виглядав так: захід — 6,0%, центр — 16,2%, схід — 60,5%, південь — 60,8%.
Як бачимо, більшість населення сходу й півдня не вважало російський флот флотом іноземної держави.
Високий рівень денаціоналізації цих областей дав можливість Путіну виправдовувати агресію проти України фальшивою тезою про захист прав російськомовного населення. 16 квітня цього року на прямій лінії він заявляв: «Важной частью для нас является, конечно, соблюдение законных прав и интересов русских, проживающих на Украине, и тех людей, которые считают себя русскими вне зависимости от того, что у них в паспорте написано. Людей, которые считают русский язык родным языком, а русскую культуру — родной культурой и которые чувствуют свою неразрывную связь с Россией».
М’яка сила
Відкрита агресія Росії проти України, окупація Криму нарешті позбавила багатьох українців впровадженого імперією в їхню свідомість переконання в тому, що російський народ є «братнім». Проте й досі значна частина нашого населення перебуває в полоні російської «м’якої сили», тобто під впливом стереотипу про «вищість» російської культури й меншовартість своєї.
Поширення серед українців російської мови як мови повсякденного вжитку дозволило Росії ефективно застосовувати щодо них тактику «м’якої сили», що полягає у популяризації своєї культури й витісненні української з території держави. Про необхідність використовувати російську мову як засіб «м’якої сили» цілком відверто говорила в інтерв’ю «Кримській правді» у липні 2013 року професор кафедри російської мови Київського національного університету імені Т. Шевченка Людмила Кудрявцева: «В борьбе за свои права мы должны использовать концепцию «мягкой силы». И самая идеальная «мягкая сила» — преподаватели русского языка, которые нуждаются в поддержке России. Мы представляем Россию. Наша профессия — русский язык, и мы будем бороться за него».
Показово, що навіть тепер, після окупації Криму й частини Донбасу, Росія продовжує тримати багатьох українців у полоні своєї масової культури. Так, у жовтні в Палаці «Україна» відбувся концерт російського поп-співака Валерія Меладзе та його брата Костянтина. Вартість квитків не була дешевою — вона коливалась від однієї тисячі гривень до трьох із половиною. Попри це зал був заповнений ущерть. Можна з певністю твердити, що на концерт українських співаків любителі пісень Меладзе не витратили б і значно меншої суми.
Хибна стратегiя Порошенка
Нинішнє керівництво України, здавалося б, мало усвідомлювати необхідність протидії мовно-культурній експансії Росії, адже, як показали останні події, вона торує шлях для військової окупації українських територій. Проте Порошенко і його оточення обрали хибну стратегію підтримки й пропаганди українсько-російської двомовності, що в ситуації домінування російської у великих містах призводить до нового витка зросійщення й денаціоналізації.
Очевидно, вислів Порошенка «можна любити Україну російською мовою», як і педалювання теми про «російськомовного патріота», мотивоване прагненням гармонізувати стосунки російськомовної й україномовної частин соціуму. Але варто нагадати, що російською мовою Україну можна любити, як це довела солідарність україномовних і російськомовних учасників Євромайдану, але, поряд з цим, можна зневажати й ненавидіти. Не слід забувати, що російська мова впродовж трагічного ХХ століття була для багатьох українців мовою насильства й обману. І якою мовою, як не російською, зачищають нині будь-які сліди українства в Криму й на Донбасі.
А серед загарбників, які вбивають наших людей і руйнують інфраструктуру захоплених міст і сіл, є й «землячки з циновими (олов’яними. — Ред.) ґудзиками» — денацiоналiзовані українці. Ба, більше — є вони і в найближчому оточенні Путіна. Нещодавно з’явилась інформація про заміну куратора в так званих «ДНР» і «ЛНР» В. Суркова на такого собі Дмитра Козака, уродженця села Бандурове на Кіровоградщині, який брав участь у створенні на території Молдови самопроголошеної Придністровської Молдавської Республіки. Нинішнім же завданням цієї довіреної особи Путіна є створення на окупованих територіях України псевдодержавного утворення, яке заблокує Україні шлях до Євросоюзу.
Російською мовою, отже, можна любити Українську державу, проте зберегти й зміцнити її можна лише українською мовою.
А щодо російськомовних патріотів України варто навести одне влучне застереження, яке з’явилось у мережі: «Русскоязычный патриот Украины, — двойная опасность. Сначала как русскоязычного тебя придут освобождать, а когда узнают, что ты патриот Украины, — тебя просто пристрелят».
Подбайте про окрадену матiр
Оголосити 2016-й роком повернення української мови закликає автор
відкритого листа до Президента України Петра Порошенка
(газета «Україна молода» від 25 грудня 2015 року)
http://www.umoloda.kiev.ua/number/2751/222/96160/
Вельмишановний
пане Президенте!
Щиро радий Вашому указу 641/2015 «Про проголошення 2016 року Роком англійської мови в Україні». Шкода, що таких указів не могло бути в час мого школярства та студентства — тоді видавалися укази про поглиблене вивчення лише російської мови. Але ні тодішнє, ні теперішнє керівництво чомусь не бачить загроженого стану української мови, не усвідомлює необхідності допомагати саме їй.
Якщо ви бачите дві людини, одна з яких розкошує, користуючись своїм становищем, досягнутим роками панування над іншими, а друга знемагає, побита і пограбована ґвалтівниками, принижена роками підневільного становища, то кому з цих двох ви, як милосердний християнин, намагатиметесь допомогти? На мою думку, християнство, та й узагалі народна мораль, завжди спонукали допомагати постраждалим, скривдженим, ослабленим, пограбованим, аби могли вижити.
На жаль, Ви цим указом робите навпаки — надаєте переваги мові, яка протягом віків розповсюджувалась по всьому світу і тепер панує на всіх континентах, при тому ніби забули про мову власної країни — українську, яку віками нищила Російська імперія. Вона й зараз на своїй землі, у свого народу залишається зневаженою, хоч за законом ніби має статус державної. Але ж той її статус порушуєте і Ви, і уряд, і Верховна Рада, призначаючи міністрів і чиновників, які за законом зобов’язані знати, та не знають, і не хочуть знати української мови, демонструючи тим зневагу і до законів, і до народу, на благо якого повинні працювати. Але ж одне із найбільших благ для людини — жити в комфортному рідномовному середовищі.
Скажіть, чи буде хтось працювати на того, кого зневажає? Риторичне запитання, правда ж? А якщо до мови з такою зневагою ставиться найвище керівництво, то як до неї ставитиметься підлегла йому чиновницька братія? Якщо керівники країни нехтують законами держави, то чому народ має бути законослухняним? Яке може бути покращення, яка правова держава, коли держслужбовці вважають, що закони писані не для них?
Видавати указ про проведення в країні року іноземної мови в той час, коли рідна в ній принижена, має мізерні проценти використання в засобах масової інформації — на телебаченні, радіо, у пресі, інтернеті, у виданні книг, в армії, у сфері бізнесу й обслуговування, а також у більшості великих міст, — це, вибачте, демонстрація зневаги до власного народу, прихована за намаганням долучити його до сучасного глобалізованого світу.
Похвально шанувати всі народи, всіх людей, схилятися перед усіма матерями, але дбати про чужу, зневажаючи свою, по-моєму, непростимий гріх.
«Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того Бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому».
Це із Тараса Шевченка — «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє». Перечитайте його, не цурайтеся свого... А то «чужому научаєтесь» — грузинському досвіду. Бачте, там усі можуть говорити англійською. Так, пане Президенте, можуть, але розмовляють грузинською!!! А вже потім у школі, у вишах вивчають англійську. Щоб українській мові піднятися до статусу справді, а не на папері, державної, до рівня грузинської в Грузії, спочатку потрібно було б:
1) Підтвердити своїм підписом рішення Верховної Ради про скасування Закону «Про засади державної мовної політики» №5029-V1, що узаконює теперішній стан української мови — формально державної, фактично — упослідженої.
2) Звільнити всіх незаконно призначених міністрів і чиновників, що не володіють державною мовою, чим сприяють подальшій русифікації, бо їх підлеглі мусять із ними спілкуватись і готувати документи російською. Таким чином міністерства стають зросійщеними.
3) Створити державний орган із широкими повноваженнями, що відповідатиме за стан української мови як державної.
4) Підписати указ «Про оголошення 2016 року Роком повернення Україні української мови».
Саме повернення — дерусифікації, а не українізації. Українці нікого не збираються насильно українізувати. Протягом віків царський і радянський окупаційні режими видали близько півтисячі законів, публічних і таємних указів, постанов, рішень, спрямованих на витіснення, заборону, знищення нашої мови. Тож тепер ми лише хочемо повернути собі те, що в нас віками по-злодійськи крали.
Хто буде проти, щоб господарю повернули вкрадене у нього?! Хіба що сам злодій — не для того ж він крав, щоб повертати. Або той, хто боїться злодія, бо й досі застрашений насильником: хай, мовляв, уже й так буде, аби тихо, аби не ще гірше.
Зрозуміло, що для досягнення дерусифікації необхідні заходи, рівносильні тим, яких протягом століть вживала Росія для русифікації України, навіть значно дієвіші, з огляду на нинішню тотальну війну Росії проти України. Якщо ж таких заходів не буде вжито, зросійщення не тільки не зупиниться, а дедалі більше поглинатиме Україну, що й відбувається зараз.
Тож велике до Вас, пане Президенте, прохання: подбати про окрадену матір. Хоч спробувати повернути їй украдене. Для цього, звичайно, з огляду на теперішній стан, одного року буде мало, і всі необхідні, виписані в указі, заходи здійснити не вдасться. Тому пропоную у заключних положеннях указу «Про оголошення 2016 року Роком повернення Україні української мови» вказати, що таким оголошується кожен наступний рік, аж поки українська мова практично набуде статусу державної і функціонуватиме вільно й повнокровно в усіх сферах українського життя.
Хоча, можливо, краще було б скласти програму на 5–10 років із планом конкретних дій на кожен рік. Щоб, врешті-решт, кожний українець у себе вдома перестав почуватися як за кордоном, а в своїй державі перебував у комфортному для нього рідномовному середовищі, як живуть усі державні народи в усьому світі.
Олександр МЕЛЬНИК, художник
Про книги, війну і мир
Юрій АНДРУХОВИЧ: «Європейські фонди ще далекі від розуміння того, що в нас відбулося і відбувається»
http://www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/pro-knygy-viynu-i-myr
Андрій Любка
«День», 25 грудня, 2015
Слова Юрія Андруховича завжди відлунюють у суспільстві — над ними замислюються, їх обговорюють, погоджуються чи критикують. Напередодні Нового року «День» розпитав патріарха «сучукрліту» про підсумки 2015-го, рецепцію української культури на Заході, власні творчі плани, війну і політику.
— Які українські книжки вважаєш подіями 2015 року?
— Їх небагато, але вони є. Думаю, що їх і повинно бути небагато, це нормально. Дуже сподобалася збірка культурно-філософської есеїстики Володимира Єрмоленка «Далекі близькі». Також збірка і також есеїв «Більше/Менше» Олександра Бойченка. Надзвичайно важливе культурно-антропологічне дослідження Олі Гнатюк «Відвага і страх». А дослівно вчора я мав нагоду побувати на презентації унікального арт-бука — поеми Григорія Чубая «Марія» у виконанні молодих і талановитих митців Марії та Володимира Гавришів.
— Після Євромайдану на Заході значно зросло зацікавлення Україною, а відтак — українською літературою. Інтерес цей поволі спадає?
— Я не дуже поділяю враження, що нашою літературою зацікавилися саме після Євромайдану. Тим більше, що Євромайдан спричинив якийсь особливий попит на українську книжку. Ні, на жаль (або й на щастя), не спричинив. У неї, нашої книжки, так би мовити, доволі стабільні і рівні відносини із західними видавцями, десь починаючи із перших років цього століття. Найбільше нас читають у Польщі та німецькомовних країнах. Так було і перед помаранчевим Майданом, так є і після Євромайдану. Прогрес можна зауважити лише в тому, що поступово зростає кількість українських письменницьких імен, твори яких виходять у перекладах. Поміж першим і другим Майданами їх можна було перелічити на пальцях однієї руки, а тепер двох (усміхається. — Авт.). Проте до якогось українського буму справа поки що не дійшла. І водночас я хотів би заперечити те, що інтерес до української літератури пішов на спад. Він просто ще не досягнув якогось особливого піку, то й немає звідки спадові взятися.
— Трендом останнього року стала воєнна література. Який текст про війну запам’ятався тобі?
— Найсильніше враження на мене справив поки що не опублікований роман донецького автора Володимира Рафеєнка (він тепер вимушено живе в Києві) «Долгота дней». Автор надав мені можливість прочитати цей твір ще в рукописі, я отримав максимум читацького задоволення. Дуже раджу запам’ятати цю назву і стежити за появою книжки наступного року. Ну і, звичайно, будемо сподіватися, що й українською мовою з’явиться нарешті хоча б один твір, рівний Рафеєнковому.
— Твоє давнє інтерв’ю про Донбас часто згадують — хтось називає його пророчим, інші ж критикують. Цього року ти з гуртом «Карбідо» побував у прифронтовій зоні, зокрема ваш концерт відбувся з аншлагом у Маріуполі. Чи змінилося якось твоє сприйняття Донбасу після цього?
— У Маріуполі мене просили не називати їх частиною Донбасу — вони Приазов’я. Щоправда, пізніше відбулися вибори, які показали, що в більшості своїй населення міста все-таки радше донбаське. Українські патріоти Маріуполя ще у вересні, коли ми приїхали до їхнього міста з концертом, нарікали на центральну київську владу, яка, мовляв, відверто зливає Маріуполь Ахметову й нічого не робить, щоб на виборах створити йому хоч якусь конкуренцію. Тобто все дуже схоже на «договірняк». Моєму сприйняттю, отже, поки що важко змінюватися, бо ніхто йому в цьому особливо не допомагає (усміхається. — Авт.). Як 2010 року, так і сьогодні я вважаю, що населення донбаського регіону в масі своїй не хоче вважати Україну своєю країною. Можливо, там є якась динаміка, можливо, для України вона навіть і позитивна. Тобто я не виключаю, що проукраїнськи налаштованих людей під впливом цієї війни стає більше. Але я так само не можу виключити і протилежної тенденції. Що я знаю напевно — нам нікуди не подітися від якогось референдуму, плебісциту чи опитування тамтешнього населення. Треба розуміти, на який відсоток наших там можна розраховувати. Скільки їх таких, що стабільно за Україну — десять відсотків, тринадцять, двадцять? Однак для отримання коректного результату там повинен запанувати мир. Не якесь перемир’я, коли зусібіч продовжують стріляти, а справжній мир.
— На початку грудня українська делегація (Стус, Мудрак, Олійник та інші) взяла участь у культурному форумі в Мінську, де говорили про порозуміння, в тому числі з російськими федеральними чиновниками. Пізніше до Харкова запросили Олену Заславську із «ЛНР», також буцімто заради діалогу. Але, до речі, в липні цього року ти відмовився від дискусії з російським письменником-нацболом Прилєпіним, що мала відбутися в Німеччині. Як ставишся до ідей «діалогу» з трубадурами російської пропаганди, чи є в цьому якийсь сенс, перспектива?
— Це питання не має якоїсь єдиної відповіді. Ось ти згадав аж три випадки, і всі вони доволі різні. Перший — українська делегація в Мінську — нічого, крім знизування плечима, в мене не викликає. Ну гаразд, поспілкувалися ці люди з федеральними чиновниками. Подали Кремлеві надію, що з Україною не так усе й погано, і «п’ята колона» завжди готова повернутися до спільних радянських цінностей. Тобто по-своєму зробили хорошу справу, вводячи кремлівських ідеологів в оману. А що ж до Заславської, то це чергове свідчення того, що німецькі фонди, які за свої гроші визначають і диктують персоналії учасників, ще далекі від неповерхового розуміння того, що в нас відбулося й відбувається. Але вони, сподіваюся, вчаться на власних помилках. Загалом же із Заславською дискутувати добре, бо рівень її мислення, інтелекту, як і художня цінність її віршів, щиро кажучи, — нижчі плінтуса. Тобто перемога над Заславською в дискусії просто гарантована будь-кому з огляду на всі ті нісенітниці, які вона весь час меле. Вона не просто слабка — вона ніяка дискутантка. А з погляду німецьких організаторів вона чи не єдина, хто відповідає всім трьом їхнім критеріям: вона жінка, вона пише російською і представляє «іншу сторону». Все, іншої такої немає! Тому, ймовірно, її ще запрошуватимуть і запрошуватимуть. Коли ж говорити про Прилєпіна, то він начебто і справді талановитий письменник. Я кажу «начебто», бо жодного його тексту, здається, не читав і дозволю собі додати, що читати не збираюся. Однак якби та дата, на яку німецькі організатори призначили дискусію з Прилєпіним, виявилася в мене вільною, то я все-таки добряче подумав би і, мабуть, погодився б. Але, в будь-якому разі, я не став би з ним там якось брататися, це виключено. Ну, хіба що він привселюдно визнав би Путіна х*лом, але це неможливо.
— Наприкінці року у ВР зареєстровано подання на звільнення міністра культури Кириленка. Як оцінюєш його роботу на посаді, чи має він шанс втримати крісло?
— Мені складно оцінювати його шанси, бо я не в курсі всіх підкилимних розкладів, компромісів, обмінів фігурами тощо. Міністр він, як на мене, поганий, але апаратник дуже досвідчений і, я сказав би, спритний. Тому цілком може і втриматися. Насправді не було в нас кращого міністра культури, ніж його попередник Євген Нищук. Я за те, щоб він знову очолив усе те невдячне і занедбане хазяйство.
— Якими книжками, перекладами й концертами потішить нас Юрій Андрухович наступного року?
— Найближчий за часом — вихід мого перекладу «Ромео і Джульєтти» в Івана Малковича. Десь у січні-лютому ця надзвичайно гарна книжка (як і «Гамлет», її блискуче оформив Владислав Єрко) має з’явитися. Над перекладом я працював кілька років, потім ще чотири роки мій готовий переклад чекав Єркового художнього втілення. Так що можеш собі уявити, з яким нетерпінням я чекаю — не дочекаюся. А концертна програма: на квітень ми з друзями — музикантами гурту Karbido готуємо кілька ювілейних концертів до 10-річчя виходу у світ нашого першого альбому «Самогон». Обіцяю: в першій половині квітня ми зіграємо такий концерт у Вроцлаві, а наприкінці того ж місяця — в Києві. Може, ще й в Одесі. Ну, а про мої нові книжки скажу таке: я докладаю всіх зусиль, аби наступного року побачила світ принаймні одна з них. Але яка саме — поки що не казатиму.