Новини одним рядком:

26 січня – КАП “Байгород” організував виступ Олександра Вороха у музичній школі №1 у Кропивницькому

26 січня – квартирник киянина Анатолія Кольнобрицького, Переяслав-Хмельницький на Київщині, Будинок культури

28 січня – бандуристи Юліан Китастий (США) та Дмитро Губ'як (Тернопіль), Вінницький коледж культури і мистецтв

2 лютого – зустріч з Ігорем Жуком у Гринівській вітальні, Київ, Набережно-Корчуватська, 92, бібліотека №15

3 лютого – бандуристи Георгій Матвіїв та Марія Смолінська виступили на квартирнику в Києві

3 лютого – зустріч поетеси та композитора Марії Гев «Дзвоники дзвенять» у музеї м. Миколаїв на Львівщині 

6 лютого –  концерт харків’янина Юрія Чайки, Київ, Галерея Висоцький на Воздвиженці

7-10 лютого – молодіжний фестиваль-конкурс за участі бардів «Мистецькі барви-2019», Прилуки, Будинок культури

9 лютого – день народження барда із Сум Олександра Сорокіна

9 лютого –  концерт «Сузір'я Метелика» Лілії Батюк-Нечипоренко і Вікторії Славінської, Одеса, обсерваторія

9 лютого –  “Творчий ковчег. Нам 2 роки!”, Київ, Банкова вулиця, 2, "Будинок письменників"

10 лютого – поетичний фестиваль "Віршень" до дня народження Сергія Пантюка, Київ, Межигірська, 21, "Смолоскип" 

10 лютого – день народження виконавиці авторських пісень Ольги Артеменко із Одеси

10 лютого – вечір пам'яті Володимира Висоцького, Запоріжжя, Палац культури "Титан"

 

 

Євген Маланюк

 

УРИВОК З ПОЕМИ

 

Внук кремезного чумака,

Січовика блідий правнук, –

Я закохавсь в гучних віках,

Я волю полюбив державну.

 

І крізь папери, крізь перо,

Крізь лак культури – богоданно

Рокоче запорозька кров

Міцних поплічників Богдана,

 

Тих отаманів курінних,

Що під гармати революцій

Уміли кинуть п’яний сміх

В скривавлене обличчя – муці.

 

Чия залізна голова

І з-під катівської сокири

Жбурляла в чернь такі слова,

Що їй мороз ішов за шкіру.

 

Хто в дикий вихор гопака

Втіляв життя назустріч степу,

Й чия упевнена рука

Зміцняла сивого Мазепу.

 

Коли ж в батуринськім огні

Держава рухнула, тоді-то

Вони взяли свячений ніж –

Залізняка майбутні діти!

 

Хай згинуло, хай загуло –

Вони лишилися, як криця!

І жадний примус, жадне зло

Їх не примусило скориться!

 

Херсонські прерії – мов Січ,

А кобзарем – херсонський вітер,

І рідним був одразу клич:

 - Вставайте! Кайдани порвіте!

 

Бо ж там тече козацький Буг

Й – не раз червоная – Синюха,

А я там весен вербний пух

І дух землі – з дитинства нюхав.

 

Як не калічила Москва,

Не спокушав її розгон той, –

Та враз підвівсь, і запалав,

І з серця кров’ю крикнув Гонта.

 

Даремно, ворогу, радій, –

Не паралітик і не лірник,

Народ мій – в ураган подій

Жбурне тобою ще, невірний!

 

Ще засилатимеш, на жаль,

До Києва послів московських, –

І по паркету наших саль

Ступати лаптю буде сковзко...

 

 

Сайт https://litcentr.in.ua/news/2019-02-03-9633

 

Зустріч-презентація із Марією Гев «Дзвоники дзвенять»

 

В неділю 3 лютого 2019 року о 15:00 в місті Миколаєві Львівської області у Народному музеї імені У.Кравченко та М.Устияновича відбудеться:

1. Виставка місцевого художника Ореста Хоркавого.

2. Творча зустріч-презентація поетеси та композитора Марії Гев «Дзвоники дзвенять».

В програмі: авторська пісня та поезія, українські колядки, презентація нових творів.

Гості свята - учні творчої студії - ВІА «Дзвіночки»: Оксана Стеців, Богдан Легкий та Вероніка Сидор. Модератор - директор музею Марія Ганич.

Щиро запрошуємо жителів та гостей міста на спільну коляду! Вхід вільний.

 

 

Сайт http://whatagiftidea.com/?date=03.02.2019#ev-5c4e47d9d390b4b0308b4599-03.02.2019

 

Георгій Матвіїв та Марія Смолінська на квартирнику

 

3 лютого у НД о 19:00 на Квартирнику при свічках гратиме Георгій Матвіїв (Georgiy Matviyiv)!

Унікальний джазовий бандурист і композитор, який дивує та причаровує своєю неординарною виконавською майстерністю й авторськими композиціями. Лауреат багатьох академічних та джазових конкурсів, артист НАОНІ — Національний академічний оркестр народних інструментів України, виконавець, який брав участь в міжнародному проекті European Jazz Orchestra (2012).

У концерті також візьме участь бандуристка лауреат міжнародних конкурсів Мария Смолинская!

Увага! Оскільки місць лише 20 вхід тільки за попереднім записом! Телефонуйте або пишіть особисті повідомлення та бажано завчасно робіть внески на карту «Приват» № 5168 7573 3400 1460 (Дубинський Юрій) — 300 грн. Вказуйте своє прізвище. Карту з адресою квартири надсилатиму у приватному порядку.

Контактні телефони: 050-9636-222, 093-272-43-72 (Юра).

Приєднуйтесь до нас 3 лютого! ЄДНАЄМО АТМОСФЕРОЮ НАТХНЕННЯ

 

 

Чернівці – сайт пам’яті Володимира Івасюка http://www.ivasyuk.org.ua/news.php?lang=uk

 

У ритмі серця пульсує Майдан!

 

23 січня 2019 року для старшокласників ЗОШ №4 відбувся зворушливий вечір-елегія «У ритмі серця пульсує Майдан!», організований науковими співробітниками Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка.

Сьогодні в Україні неспокій і тому серце кожного українця в молитві за Україну, за її краще майбутнє. Вшанували пам’ять про загиблих хвилиною мовчання і піснею-реквіємом «Біля тополі» (вірші і музика Петра Солодухи), яку вражаюче виконали Олександр та Юрій Олесі, студенти II курсу Чернівецького обласного коледжу мистецтв імені Сидора Воробкевича (гітара, клас викладача Я. В. Гамаля).

Учні оглянули книжкову виставку «Минуле, теперішнє й майбутнє у вчинках та діях українців», де представлені книги з фондів музею Володимира Івасюка, Чернівецької обласної бібліотеки для дітей та шкільної бібліотеки, присвячені подіям на Майдані, героям Небесної сотні та усім, хто захищав та захищає цілісність України.

Кожен українець низько схиляє голову перед тими, хто захищав і захищає в ці хвилини нашу державу. У всіх присутніх була змога подякувати одному з таких героїв, учаснику Чернівецького, Київського майданів та АТО, раднику міського голови з питань АТО Миколі Федоровичу Вишневському, який нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. Старшокласники із зацікавленістю та вдячністю слухали розповідь гостя, його болючі та правдиві вірші.

Минулого року завдяки сприянням директора музею Володимира Івасюка М. Я. Лазарука вийшла книга журналіста-мистецтвознавця Івана Лепші «Гімни України» (пісні-славні), есе, над яким він працював 20 років. І серед гімнів «Ще не вмерла України ні слава, ні воля», «Боже великий, єдиний», «Ой, у лузі червона калина» є і ліричний гімн українців «Червона рута».

 «Червона рута» написана Володею, коли йому було лише 20 років. 4 березня нинішнього року йому виповнилося би 70 років. Його «Червона рута» є мистецьким паспортом українців у світі і, звичайно, дуже актуальна в ці дні. Вона звучала на Майдані і буде звучати, мабуть, завжди, тому що там є слова, дорогі кожному українцеві: «Ти у мене єдина, тільки ти, повір».

Звучали дзвінкі гітари братів Олександра та Юрія Олесів, а з їхніх уст линула славнозвісна «Червона рута» та відома усім пісня Святослава Вакарчука «Все буде добре». До талановитих виконавців приєдналися шановний гість М. Ф. Вишневський та учні — майбутнє нації.

Таким емоційно забарвленим заходом розпочався рік відзначення 70-річного ювілею композитора, Героя України Володимира Михайловича Івасюка.

Коли не стало Володі, його побратим, співавтор пісень, відомий український поет Ростислав Андрійович Братунь зболено написав: «…Так, для національного відродження інколи одна пісня зробить більше, можливо, як полки і війська. Я перефразовую відому фразу всім вам. Це воно так, тому хай пісня живе з нами, хай пісня нас окриляє так, як окриляє нас наше слово і віщий дух нашого безсмертного народу. Хай живе в віках цей юнак, хай живе його пісня, хай святиться його ім’я во славу нашої України!».

Олена Логінова,

 

Запоріжжя – сайт https://www.school38.zp.ua/?p=10014

 

Бібліознайомство “Літературна палітра Запоріжжя”

Січень 26, 2019

 

В рамках відзначення 80-річчя створення Запорізької області 03.12.2018 учні 6-Б класу (класний керівник – Гринь Н. О.) відвідали бібліотеку ім. Гагаріна та прийняли участь у бібліознайомстві “Літературна палітра Зппоріжжя”. Учні ознайомилися з творчістю барда – Анатолія Яцука, поетів – Лорини Тесленко, Тетяни Осінь, Ольги Суслової.

 

 

Вінниця – сайт http://topnews.vn.ua/culture/2019/01/27/84746.html

 

У Вінниці виступлять бандуристи з США та України. Вхід на концерт безкоштовний

 

28 січня у великій залі Вінницького коледжу культури і мистецтв ім. М. Леонтовича буде унікальна можливість послухати бандуру харківського типу від метрів бандурної музики - Юліана Китастого (Нью-Йорк, США) та Дмитра Губ'яка (Тернопіль, Україна). Початок об 11.00 годині. Вхід вільний.

Про це Вiнниця.info повідомляють організатори концерту.

Юліан Китастий - відомий композитор, бандурист, керівник Канадської капели бандуристів, кобзар, сопілкар, театральний діяч. Юліан Петрович з родини справжньої бандурної еліти - його батько Петро Китастий був наймолодшим учасником так званої "Хороброї сімнадцятки" - Київського ансамблю бандуристів, який в 40х роках емігрував до США, а дядько батька, Григорій Китастий, багато років керував цим колективом, зробив усе можливе, щоб бандура харківського типу (яку створив Гнат Хоткевич) зайняла гідне місце в житті і українців, і американців.

Пан Юліан є мистецьким керівником Школи кобзарського мистецтва в Нью-Йорку, концертного ансамблю "Гомін Степів", організатором та учасником ансамблю "Experimental Bandura Trio". Також Юліан Петрович пише багато музики для театральних вистав і саме він написав і проілюстрував на своїй бандурі саундтрек до відомого кінофільму про розстріл кобзарів "Поводир".

Дмитро Губ'як - заслужений артист України, доцент кафедри музикознавства та методики музичного мистецтва Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка, актор Тернопільського академічного драматичного театру ім. Т. Шевченка. Бандурист-віртуоз, композитор, педагог. Лауреат всеукраїнських та міжнародних конкурсів.

Пан Дмитро багато гастролює Україною та за її межами, пише цікаву, сучасну музику для бандури, багато експерементує зі звуком і технічними прийомами. А ще нещодавно пан Дмитро презентував свій новий проект - електро-бандуру, яку створили спеціально для нього на Львівській фабриці.

Також у майстер-класах візьме участь Софія Аль-Хадіді - лауреат міжнародних та всеукраїнських конкурсів, учасниця відомих телепроектів, бандуристка, виконавиця українських народних пісень, учениця школи-студії при ВККіМ ім. М.Леонтовича.

Модератор - Марина Залізняк - член Національної спілки кобзарів України, викладач-методист ВККіМ ім. М. Леонтовича, бандуристка, композитор, дослідник.

 

 

Сайт http://kroun.info/iz-pershih-vust/u-chernigovi-vidbulasya-prem-yera-vystavy-pan-perevertas-ta-inshi/

 

У Чернігові відбулася прем’єра вистави «Пан Перевертас та інші»

Тетяна Шептицька

 

22 січня 2019 року в Чернігівському молодіжному театрі відбулася прем’єра поетичної вистави «Пан Перевертас та інші», поставленої за творами відомого літератора й громадського діяча Сергія Пантюка.

У передпрем’єрному слові режисер-постановник, заслужений артист України Олексій Биш зазначив, що вистава створена у рамках проекту «Театрліт». Ідея створення акторами власних самостійних вистав належала колишньому художньому керівнику театру Геннадію Касьянову, який, на жаль, помер у 2018 році. На ушанування пам’яті Учителя Олексій Биш і задумав цикл спектаклів, спрямованих на популяризацію сучасної української поезії. У тому ж 2018 році була поставлена перша вистава за творами поета Олега Короташа, а на початку 2019 творчий колектив презентує нову п’єсу – за текстами письменника Сергія Пантюка.

Пан Перевертас – образ, який закріпився за Сергієм Пантюком із часу виходу його книжки «Неслухняники». І це також одна із іпостасей, у яких автор з’являється у виставі. Іншою проекцією є образ Поета – дорослого чоловіка, воїна, філософа, котрий має настільки перенасичене подіями життя, що його б вистачило на десяток людей. Проте різні ситуації, втрати, пригоди додають не лише мудрості, а й лягають тягарем на душу: «І махнувши в той бік ручиськом стомлено, //  Ти збагнув: погубили підкови коники. // А щастя тільки й зосталось – що кілька споминів. // Десь там – поміж серцем і холодом “броніка”». Власне тут, у стані втоми, й з’являється альтер-его героя – Хлопчик (Дитина), веселун і бешкетник, якого цікавить, чим годувати трицератопса, який вистрілює скоромовками і може дати потиличника майбутньому собі за оті хвилини суму й гіркоти. У якийсь момент Поет і Хлопчик міняються місцями, ніби проектуючись один на одного, адже в кожній дитині вже є зерно дорослого, а в кожному дорослому сидить малий неслухняник із зачудованими очима. Роль дитини блискуче зіграв соліст чернігівського театру естради «Феєрія» Ілля Клименко. Сергій Пантюк для прихильників і глядачів також розкрився з іншого боку, було відчутно, що свої тексти він не просто красиво й художньо декламує, а по-акторськи проживає.

У виставі «Пан Перевертас» чимало веселого й розбишацького, але так само багато серйозного, важкого. Як дитинство поєдналось із дорослістю, так пліч-о-пліч у п’єсі співіснують минуле й майбутнє, війна і мир, щастя і втрати, біль і пам’ять. Режисер-постановник Олексій Биш уміло поєднав тексти із вдало підібраними світловими ефектами (постійна гра світла і тіні, кольоровий супровід різних тематичних площин) та прекрасною музикою. Влучними вкрапленнями у виставу виявились пісні у виконанні акторки Чернігівського обласного академічного музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка Світлани Сурай та поета, барда й добровольця Олекси Бика (у запису). Допомагали у створенні спектаклю співробітники ТРК «Свобода. ФМ», а також поет і журналіст Дмитро Мамчур, який зумів поєднати поетичні й прозові тексти  Сергія Пантюка у яскраву, єдину розповідь. Тож цілком заслужено прем’єра вистави «Пан Перевертас та інші» зібрала аншлаг.

Далі буде…

 

 

Сайт https://ru.krymr.com/a/istoriya-kobzarya-adamcevicha/29735899.html

 

Последние ноты «Запорожского марша» в Крыму: история кобзаря Адамцевича

 

28 Январь 2019

Назар Сытник, Инна Аннитова

 

Мелодия «Запорожского марша» стала символом борьбы за независимость Украины в конце 80-х годов прошлого века. Под нее и ныне открывают сессии Верховной Рады, встречают поезда, устраивают военные парады. Она стала саундтреком культовых фильмов: «Пропавшая грамота» и «Огнем и мечом». Эту музыку хоть раз в жизни, но слышал, наверное, каждый украинец. Однако мало кто знает автора всемирно известного «Запорожского марша».

 

Кобзарь на уникальных кадрах 70-х годов прошлого века рассказывает, как родилась знаменитая мелодия.

«В 1926 году случайно слышал от одного кобзаря нечто подобное. Мелодийку такую, первой части вот этого марша. Я давай добавлять мажорную часть, затем обработал и с годами он становился все лучше и лучше. А потом он у меня уже встал на твердый, как говорится, путь. И так я его донес до сегодняшнего дня», – рассказал бандурист Евгений Адамцевич.

Слепой практически от рождения, кобзарь Евгений Адамцевич родился в начале 20 века в Полтавской области. Почти всю жизнь он прожил в городе Ромны, что в Сумской области. Зарабатывал пением на местном рынке, впрочем, сведений о его жизни осталось немного. Наибольшей славы Адамцевич достиг в конце 60-х, когда с участниками ​объединения кобзарей-бандуристов гастролировал по городам Украины. Тогда их выступления собирали крупнейшие концертные залы республики. Однако в 1972-м из-за проблем со здоровьем Адамцевич с женой переезжают в Крым, в село Холмовка, где жила их дочь. В том же году кобзаря не стало.

Сегодня потомков кобзаря удалось отыскать именно здесь. Наталье Лебедевой 63 года, она внучка Евгения Адамцевича. Женщина практически всю свою жизнь прожила в Холмовке и хорошо помнит период, когда дед переехал на полуостров.

«Он любил шутить. Веселый был. А вот бабушка всегда его провожала. Какой ни концерт – всегда с ним, всегда», – вспоминает внучка Евгения Адамцевича.

Лидия Адамцевич была поводырем и близким человеком кобзаря на протяжении всей жизни: и на заработках на роменском рынке, и на ​больших концертах в столице, и в последние дни жизни. Вместе они воспитали трех дочерей и дождались внуков. Семье Адамцевич устраивал персональные концерты.

«Запорожский марш» очень хорошо играл. Иногда, когда играл, я даже плакала… Когда его хоронили, много людей было», – говорит Наталья Лебедева о знаменитом деде.

Здесь, в Крыму, в селе Холмовка Адамцевича и похоронили. Наталья признается, что уже достаточно давно не была на могиле деда. Говорит, в селе о бандуристе уже забывают, особенно теперь, когда «Запорожский марш» не играет из радиоприемников, а местные власти не устраивают никаких мероприятий в память о кобзаре.

На культуру спроса нет

Сельский библиотекарь Антонина собственными усилиями создала угол Адамцевича в местной читальне. Здесь она сохраняет все вырезки из газет, статьи из интернета, а также фотографии с мероприятий, посвященных украинскому бандуристу. Их после аннексии практически не проводят.

«Раньше мы проводили ежегодно, теперь будем по юбилейным датам, скажем, раз в пять лет… Сейчас ведь нет такого большого спроса, как раньше был… Украинская культура остается украинской культурой. На концертах поем украинские песни. Вот был день села, и украинские номера звучали, живет это, продолжается. Конечно, не в таком масштабе, как когда мы были в составе Украины», – констатирует библиотекарь.

Памятник Евгению Адамцевичу планировали возвести в соседнем селе Красный Мак на территории местного этнографического музея. До аннексии он назывался «Рідне село», а теперь – «Славянская деревня».

«По определенным причинам, вы знаете каким, теперь нам этот памятник поставить не удастся. Вот таким образом. Уже и камень мы ездили отбирали, но политическая ситуация не в эту пользу», – вздыхает владелица этномузея Татьяна Попова.

В этом же селе, в местной школе, есть комната-музей Адамцевича. В 2010 году ученики снимали телепрограммы о бандуристе. Учителя давали им интервью в вышиванках.

«За короткое время он стал прекрасным бандуристом. Пел на первых порах шуточные песни бытового характера. А потом, когда он понял, что стал живой газетой, стал ходить из деревни в деревню, из города в город, с площади на площадь и рассказывал уже о каких-то политических событиях», – передавал знания детям учитель (2010 год) красномаковской школы Сергей Герасимов.

Сейчас на официальном сайте школы упоминаний об Адамцевиче нет. В соцсетях учебного заведения видео с любой украинской символикой тоже отсутствуют.

В конце своей жизни Евгений Адамцевич еще успел услышать свой марш в аранжировке государственного оркестра народных инструментов. Но так и не узнал, что советская власть запретила «Запорожский марш» из-за сходства с музыкой сечевых стрельцов. Не дождался и того момента, когда его творение стало звучать на митингах за независимость. А потом стало фактически вторым гимном и одним из символов Украины.

 

 

Сайт https://opentv.media/zdolati-rosiyu-do-dnipra-zavitali-roman-koval-i-taras-kompanichenko/

 

«Здолати Росію»: до Дніпра завітали Роман Коваль і Тарас Компаніченко

26.01.2019

Евгений Устименко

 

Вчора дніпряни мали можливість відвідати презентацію книги "Здолати Росію", автором якої є Роман Коваль і послухати пісні у виконанні Тараса Компаніченка. Журналісти Відкритого відвідали цей захід і дізналися, що для українців означає «здолати Росію».

За словами Романа Коваля, президента історичного клубу «Холодний Яр», ця книга складається зі спогадів, щоденникових записів і авторських статей кінця 1980-х — початку 1990-х років, коли в СРСР (особливо, в Україні) почали творитися неформальні на той час організації.

«Спочатку це були екологічні організації, адже тоді відбулась Чорнобильська катастрофа, потім вже з'явились правозахисні організації, і вже потім з'явилась Українська Республіканська партія. До творення цих організацій мав безспосереднє відношення і я. Тоді я опинився серед людей, про яких раніше лише міг почути  з передач «західних голосів». Це— Левко Лук'яненко, Олесь Шевченко, Михайло Горинь тощо. Вони вже уособлювались тоді як борці за волю України, вони творили національно—визвольний рух. Цей процес завершився проголошенням Незалежності України,» — каже Роман Миколайович.

Він акцентує основну увагу саме на події національного відродження українського народу що відбувалися в цей період: вшанування героїв Крут, «Живий ланцюг» між заходом і сходом України, перше публічне виконання гімну «Ще не вмерла Україна» тощо.

«Ця книга розрахована на широке коло читачів. Головною мотивацією є відновлення духовний з'вязку між поколіннями борців за волю України: нинішнім і минулим. Молоді діячі національно—визвольного руху зовсім не знають, хто були перед ними.  Ми сильні своїми попередниками. І я намагаюсь відновити цей з'вязок між тими, хто боровся за Україну 100 років тому і тими, хто бореться за Україну зараз на Донбасі,» — так охарактеризував свою книгу дослідник визвольного року Роман Коваль.

Крім цієї книжки відвідувачі презентації змогли купити й інші твори, присвячені подіям Визвольних змагань українського народу 1917-1921 років, безкоштовно отримати примірник газети «Незборима нація», редактором якої є пан Роман, а також послухати його лекцію «Січеславці у Визвольній боротьбі», присвячену уродженцям нашого регіону, які боролись за Україну у ті часи.

Участь у заході взяв і соліст гурту «Хорея Козацька» Тарас Компаніченко. Він виконав на бандурі пісні часів Визвольних змагань,  а також поділився свою думкою з приводу того, як здолати Росію.

«Ми маємо бути самі собою, займатися своїм розвитком. Тоді у нас вийде здолати Росію. Вже зараз відбуваються процеси творення модерної української нації,»— каже Тарас.

Всі бажаючі змогли отримати книги Романа Коваля і диски з піснями гурту «Хорея Козацька», підписані головними героями заходу.

 

 

Сайт http://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/zapozychena-svyashchennaya-voyna

 

Запозичена «Священная война»

Мелодії надзвичайно популярного у роки Другої світової радянського патріотичного маршу

і забутої повстанської пісні часів УНР виявилися майже тотожними

Володимир Стецюк

31 січня, 2019

 

Про це заявив нещодавно знаний кобзар, заслужений артист України Тарас Силенко, вказавши на можливе «запозичення» радянськими музичними пропагандистами творчого доробку їхніх запеклих ідейних ворогів з повстанського табору українського визвольного руху. До такого несподіваного висновку відомий музикант і патріот прийшов, намагаючись дослідити походження однієї пісні доби УНР, на згадку про яку натрапив у спогадах про криворізьке антибільшовицьке повстання

Тарас Силенко під час відзначення в Кривому Розі 120-х роковин від дня народження провідника криворізького антибільшовицького повстання, Головного отамана Холодного Яру Костя Пестушка (Степового-Блакитного), лютий 2018 року

«Цю пісню співали козаки повстанської Степової дивізії, звільнивши Кривий Ріг від більшовиків», – говорить кобзар Тарас Силенко про музичний твір, який дуже нагадав йому своєю мелодикою широко відомий радянський патріотичний марш «Священная война».

Переглядаючи спогади Юрка Степового про антибільшовицьке повстання, яке спалахнуло в Кривому Розі в травні 1920 року під проводом його брата – Костя Пестушка (Степового-Блакитного), Тарас Силенко, звісно, не міг не звернути увагу на процитовані автором слова пісні:

Повстань, повстань, народе мій!

Кидайсь до зброї вмить!

За Україну в смертний бій, –

Свята війна горить…

Крилаті слова цієї могутньої пісні, як зазначав у своїх спогадах Юрко Степовий, полинули у навколишній простір, коли колона повстанців рушила з Кривого Рогу через міст на Захід у напрямку Єлисаветграда.

Уривок з повісті Юрка Степового «В Херсонських степах», в якому йдеться про цю повстанську пісню, розміщено в збірнику документів і спогадів «Кость Блакитний, отаман Степової дивізії» (Київ: «Незборима нація» – «Просвіта», 1997 / Упорядники Гребенюк Г.С., Коваль Р.М., Коротенко В.В.). Сама ж книга Юрка Степового «В Херсонських степах» уперше вийшла друком в українській діаспорі Німеччини (Мюнхен: Культура, 1947).

Намагаючись розшукати саму пісню, Тарас Силенко почав переглядати публікації, спогади, документи, пісенники періоду УНР і подальших визвольних змагань. І таки знайшов! У 25-му томі «Літопису УПА», присвяченому пісням Української Повстанської Армії, наводиться віршована основа зазначеної пісні з нотами – щоправда під заголовком «Ось день війни народної» («Літопис УПА», том 25, стор. 59 – 60). І найбільш повний варіант з нотами знайшовся у пісеннику «Пісня – то моє життя» (стор. 450) та деяких інших пісенних виданнях. Награна мелодія пісні відразу нагадала музикантові добре відомий радянський марш воєнних років.

«Мелодія була схожа, але не зовсім тотожна, – пояснює Тарас Силенко. – Народній пісні все ж таки більш притаманна певна варіативність».

«Священная война» – свідомий плагіат чи підсвідоме запозичення? Проводячи дослідження на цю тему шляхом порівняльного аналізу, запропонованого у фейсбучній групі «Світова музична класика – українською», відомий український композитор і піаніст Андрій Бондаренко зазначив, що мелодія радянської пісні є більш унормованою, більш академічною. «Унормувати, академізувати – для успішного випускника консерваторії це діло звичне, – підкреслив музикант і композитор, – а ось навпаки – фрагментувати, фольклоризувати… я не уявляю, хто міг би це зробити в першій половині XX сторіччя».

Отже, експерти схиляються до думки, що музичною основою створеної за доби сталінізму композиції «Священная война», авторство якої офіційно приписується росіянам Василю Лебедєву-Кумачу (слова) й Олександру Александрову (мелодія), є народжена в боротьбі з більшовизмом пісня українських повстанців під назвою «Повстань, народе мій». Про це на своїй сторінці у Facebook вперше повідомив журналіст, краєзнавець, популяризатор історичної спадщини Євген Букет, посилаючись на дослідження кобзаря Тараса Силенка.

Президент Історичного клубу «Холодний Яр» Роман Коваль, кобзар Тарас Силенко та лідер гурту «Тінь сонця» Сергій Василюк на вшануванні пам’яті Костя Пестушка (Степового-Блактиного) в Кривому Розі, лютий 2018 року

Враховуючи те, що Лебедєва-Кумача ще за життя засуджували за численні факти плагіату, але завдяки особистому заступництву Йосипа Сталіна йому вдавалося уникати покарання, припущення щодо можливого калькування найвідомішої радянської пісні періоду Другої світової війни з української пісні часів УНР і визвольних змагань є не таким вже й далеким від істини. Слід нагадати, що той же Олександр Александров був композитором гімну Радянського Союзу (слова Сергія Михалкова та Габріеля Ель-Регістана). А що, як і він виявиться зрештою запозиченим?

На жаль, справжні автори пісні «Повстань, народе мій» залишились невідомими, а відтак вона по праву вважається народною. І її історія починається не в 1941-му на Білоруському вокзалі Москви, де нібито вперше прозвучала «Священная война», а в роки українських визвольних змагань, коли на уламках Російської імперії поставала Українська Народна Республіка. А якщо вже бути до кінця точним, то народження пісні слід пов’язувати з криворізьким антибільшовицьким повстанням під проводом Костя Пестушка (Степового-Блакитного), яке відкрило одну з яскравих сторінок селянського повстанського руху 20-х років минулого сторіччя. Принаймні про цю пісню вперше згадує у своїх спогадах про криворізьке повстання брат провідника повстанців Юрко Степовий.

Не встановлено й імена тих, хто саме із захисників України 1917-1922 рр. та 1940-1950-х рр. виконував цей твір.

«Але це точно були не червоноармійці», – переконаний кобзар Тарас Силенко, якому судилося відродити цю забуту повстанську пісню і стати її першим сучасним виконавцем.

 

 

Сайт https://www.objectiv.tv/objectively/2019/01/25/u-harkovi-vidznachili-den-narodzhennya-visotskogo-video/

 

У Харкові відзначили день народження Висоцького (відео)

25 января

Аліка Піхтерева

 

25 січня народився музикант, актор театру та кіно, який своєю творчістю надихає мільйони людей на всьому пострадянському просторі – Володимир Висоцький.

Біля його пам’ятника в Харкові вже з самого ранку лежать квіти. Попри сильний мороз та нерозчищену путь до монументу.

Аліка Піхтерева, кореспондентка

 Цей пам’ятник не дарма знаходиться біля Палацу спорту. Володимир Висоцький приїздив з концертом до Харкова всього один раз – у травні 1978 року саме сюди та до театру музкомедії. У 2013 на відкриття монументу приїздив син барда Микита. Він зазначив, що цей пам’ятник є однією з найкрасивіших споруд, присвячених Володимиру Семеновичу. Зараз тут знаходиться ще й скалодром, разом із пам’ятником він складає комплекс “Вертикаль”, за однойменною назвою фільму, у якому знімався музикант.

Напередодні  вісімдесятиодноріччя музиканта харківські барди зібралися разом, аби заспівати його пісні. Послухати улюблені композиції виявилося стільки охочих, що концерт проходив одночасно у двох залах. А глядачів завітало стільки, що стільці доставляли в коридорі, до самих сходів.

Бард Володимир Фоменко розповідає, що творчість Висоцького прийшла в його життя ще за часів студентства. Молодь співала його перші пісні біля багаття, що надихало їх на власну творчість. Концерт музиканта в Харкові, який відбувся більше сорока років тому, Володимир Фоменко пам’ятає, ніби це було вчора.

Володимир Фоменко, бард

И вот эта картина стоит передо мной, как живая, когда он выходит из-за кулис и поёт песню: “На братских могилах”… Эти воспоминания на всю жизнь. 

Марк Босін – голова спілки бардів Харківщини. Концерт пам’яті Висоцького вони проводять щорічно. Розповідає, що переспівувати його твори дуже важко, адже в кожній своїй пісні він створював повноцінну, неперевершену виставу.

Марк Босін, голова харківського клубу бардів

Я другого слова не найду, кроме того, что Высоцкий для нас – это огромный материк. В нём каждый находит своё.

Про візит поета до Харкова ходили легенди. За два дні перебування в місті він встиг дати  шість концертів. Кажуть, що деякі прихильники, послухавши один виступ, аби залишитися на наступний ховалися по коридорах та вбиральнях. Але паралельно з цим Харків став містом, у якому музиканта не пустили в гості. Після концертів він разом зі своїм приятелем пішов до харків’янки, яка не впізнала барда через двірне вічко та не пустила чоловіків до себе в дім. Кажуть: коли вона зрозуміла, хто до неї приходив, – страшно шкодувала про свій вчинок.

 

 

Запоріжжя – сайт http://topnews.zp.ua/culture/2018/01/27/133014.html

 

Как в Запорожье жители хутора из 7 домов всю ночь слушали концерт Высоцкого

 

27 января 2019

 

Под утро под забором стояли сумки с едой и выпивкой — гонорар уважаемому барду

На сайте «Индустриалки» в день рождения Владимира Высоцкого, 25 января, мы опубликовали заметку и фотографии о том, как он в апреле 1978 года выступал в Запорожье — 14 концертов за четыре дня! Это трудно представить, даже если работать на износ.

А после публикации того материала в Интернете комментарием поделился бывший запорожец (да он и сейчас им остается — запорожцем!), выпускник «машинки» — Запорожского машиностроительного института Илья Гиммельфарб. Он рассказал, что было в перерывах между концертами Высоцкого — то есть практически не было никаких перерывов.

— Илья, можно Ваш текст про Высоцкого опубликовать на сайте «Индустриалки»? — отправил я вопрос в город Оснабрюк, Германия, где живет сейчас Илья Гиммельфарб.

И Илья тут же ответил:

— Можно, если хотите. К сожалению, нет уже в живых Володи Картохи. Он после окончания ЗМИ работал художником по металлическому литью. Мне говорили, что он умер в 2004 или 2005 году.

На горбатом «Запорожце» подъехали к концертному залу, где выступал Высоцкий

Ну, а вот и сам текст Ильи Гиммельфарба в ответ на публикацию на сайте «Индустриалки» заметки о юбилее Владимира Высоцкого:

— Идут дни Высоцкого, и у меня было в жизни событие, связанное с ним. Саксофонист из оркестра нашего института Володя Картоха увидел меня в кофейне и предложил поехать с ним, на горбатом «Запорожце» к концертному залу в Запорожье, где выступал Высоцкий. После концерта мы забрали Высоцкого от заднего входа и поехали на дачу Картохи возле Лысой горы на Днепре. Высоцкий был не в духе, ещё во время концерта угрожал фотографам. По дороге матерился, пока Картоха не дал ему водки. Выпил, успокоился. Доехали без приключений. Я пытался развеселить его, рассказывал анекдоты, но он меня грубо прерывал. Потом, когда приехали, пили всю ночь. Я «выпал» часа на два. Когда проснулся, Высоцкий пел. Были ещё две девушки и мы с Картохой. На рассвете вышли покурить. Вдоль забора увидели много сумок с едой и выпивкой. Это жители хутора (7 или 8 домиков) принесли в благодарность за неожиданный концерт.

Кстати, это не кличка, Картоха, а фамилия. Он был родом Из Чехии. А село называлось Червона Забора. Там этих домишек штук 7-8 всего было. А выступал Высоцкий в «Юности».

… Вот такое свидетельство очевидца. По-моему, оно ценнее десятков околонаучнолитературоведческих (какое длинное слово получилось!) сентенций.

Будем просто помнить Владимира Высоцкого!

 

 

Рубрика – «ЗМІ про митців»

 

Для тех, у кого «болить Україна»

http://pr.ua/news.php?new=53136

«Приазовский рабочий» 30.01.2019 № 7

 

Известный украинский бард Вячеслав Куприенко презентовал в Мариуполе свой новый альбом «Час народу»

 

С песнями из своего девятого, но первого полностью украиноязычного аудиоальбома Вячеслав прежде всего выступил перед ребятами из Центра детской реабилитации «Республика Пилигрим». Потом в центральной детской библиотеке встретился с представителями той части мариупольской громады, у которой, по его словам, «болить Україна». Затем были пограничники, морпехи, а чуть позже – военные, что служат в Волновахе.

7, 30, 200

Вячеслав Куприенко родом из Алчевска Луганской области, сейчас живет под Киевом. В свое время окончил факультет разведки Киевского высшего общевойскового командного училища имени Фрунзе. Полтора года служил в Афганистане командиром группы тактической разведки. Был награжден двумя орденами Красной Звезды. Там же начал писать свои первые песни. В Советской армии прослужил семь лет. После развала СССР, когда до военной пенсии оставалось каких-то два-три года, он уволился. Работал переводчиком с китайского языка – пригодилась вторая военная специальность. И уже более 30 лет занимается песенным творчеством, записал за это время девять альбомов.

С первых дней вооруженного конфликта в Донбассе он волонтерит, ездит к военным на передовую и поддерживает их своим творчеством. Если использовать простую арифметику – 40 выездов в среднем по пять концертов, то получается цифра 200, именно столько концертов и встреч он провел для защитников Украины. К слову, о нынешней войне у него уже вышло два альбома: «Соняхи» и недавний «Час народу».

Без брони на сердце

Многие из тех, перед кем своими пронзительными стихами Вячеслав Куприенко обнажал душу, уже хорошо знают и автора с его творчеством, и его гражданскую позицию. Правда, попадаются и неофиты, которые с каждым новым словом, новой нотой как будто приобретают более острый слух и зрение, а главное – оболочка за оболочкой теряют бронь, что обволакивает сердце, оберегая его от эмпатии и эмоциональных потрясений.

А как остаться благоразумно нейтральным («я далек от политики, лишь бы не было войны»), слушая о парнях с деревянными щитами на Майдане, девочке-вдове или щемяще-лиричное «Я сегодня летал над Донецком, я сегодня над домом летал»? К слову, последняя песня была написана на стихи парня, который служит под Песками в аэроразведке, а воевать пошел в 17 лет, после того как вся его семья была вынуждена покинуть родной дом и с болью вить новое гнездо в Киеве.
Украина – она такая!

Вячеслав рассказывает, что, когда только начинал ездить на позиции со своими выступлениями, пел афганские песни (других военных на тот момент у него почти не было): «Парни с первой ноты чувствовали: ты знаешь, что такое война. И я видел, что нужен им. Ну а потом пошли песни уже нынешнего дня, которые, конечно же, ближе. Война не отпускает, и песни о ней пишутся, хотя иногда так хочется уже выдохнуть! Потому я пишу и лирику, ведь война высасывает сердца, забирает жизни – причем не только от обстрелов. Многие «сгорели», выдохлись, не выдержала психика. Не все смогли рассчитать силы: когда началась война, мы стартанули, думали, что стометровка. А оказалось, марафон».

Рассуждая о войне, он говорит, что служивших в Афганистане когда-то можно было легко определить: по возрасту – 20 с небольшим, и по взгляду – какой-то боли в глазах. А сейчас воевавших сразу и не распознаешь – все разное: и возраст, и профессии, и мироощущение. Правда, есть и общее, что заметно, когда оказываешься в гостях у военных. В том числе некоторая сентиментальность и любовь к животным, хозяйственность (свежий укропчик-лучок перед окопами) и стремление к красоте и уюту. Для Вячеслава символом этого стал настоящий украинский борщ – наваристый, ароматный, которым его под Горловкой угощали бойцы. «Представляете, самый передок, туман, выступление под открытым небом и по колено в грязюке! И вот заходим в блиндаж – а там борщ, и не какой-нибудь, а настоящий! Казалось, в самом неподходящем месте. Но это же Украина! И так везде, где бы я ни бывал. Так что наш народ победить нельзя, разве что уничтожить... Знаете, народ, страна – это не территория, а состояние души. Если ты чувствуешь себя украинцем, причем не важно, кто по крови – украинец, русский, еврей, грек, – значит, все так и есть!» ?

30.01.2019 | Светлана Кузминская

 

 

 

Його знає вся Волинь: музикант, журналіст, чиновник...

https://www.volyn24.com/news/119462-jogo-znaie-vsia-volyn-muzykant-zhurnalist-chynovnyk

 

Коли за плечима 45 років у друкованій, радійній і телевізійній журналістиці, легко згадувати минуле і… мріяти про майбутнє. Магістр державного управління, художній керівник фестивалю «Стравінський та Україна» Василь Ворон ділиться своїми роздумами з читачами інтернет-видання «Волинь24» з нагоди дня народження, який відзначає сьогодні, на Василя, 14 січня.


НАЗАД ДО ЄВРОПИ

У січні 1945 року його батьків депортували з Холмщини. З іншими українськими родинами їх із пожитками викинули у херсонському степу на розбитій залізничній станції, розвезли по колишніх німецьких колоніях серед українського чорнозему.
Невдовзі із колгоспного пекла на підводі, запряженій коровою вони три місяці поверталися на захід разом з іншими втікачами. Знайшли прихисток у хаті колишнього чеського колоніста на хуторі поблизу Луцька. Мама Марія о п’ятій ранку йшла на ферму, батько врешті-решт знайшов роботу у редакції районної газети.

У хаті з земляною долівкою не змовкав «брехунець», де раз на тиждень був «Театр перед мікрофоном». Радіо і книги лишалися єдиною розрадою, коли перемети і морози відрізали хутір на березі Стиру від школи у селі Княгининок.

Товариш батька Олександра Корнійовича погодився давати уроки музики, якщо він придбає синові акордеон, але подорож до Луцька завершилася газованою водичкою з автомата. Невдовзі розчарування переросло у велике захоплення…

«Для нової оселі у Милушах батько придбав радіолу «Кама», отож моє музично-естетичне виховання тривало з сьомого класу на «довгих» і «середніх» хвилях. У мого приятеля Миколи був транзисторний приймач «Спідола». Ми знаходили музичні передачі, фіксували час, складали календар прослуховувань і мандрували околицями, щоб не дратувати батьків. У 60-ті роки рок-музиканти Європи і Америки, Польщі і Угорщини звертаються до фольклору, джазу, симфонічної музики, і рок-н-рол із танцювальної розваги перетворюється у велике мистецтво. Ми відчуваємо себе у вирі цієї грандіозної еволюції, а кожен новий твір «Бітлз» зустрічаємо із захопленням. Вже перша «фірмова» вінілова платівка з Польщі принесли нову порцію високоякісної музики, яка не була спотворена шумовинням, що супроводжувало західні радіопередачі. І несамовитий, неймовірний Чеслав Нємен відтоді став моїм кумиром на довгі роки».


ДІВЧИСЬКО З БАС-ГІТАРОЮ І ДІТИ БІГ-БІТУ

«У Маяківській середній школі заохочували до листування з ровесниками із «соцтабору». З конверта, який отримав із Торуня, випала фотографія дівчиська у чорній шкіряній курточці, темних окулярах із рогатим інструментом наперевіс. Я негайно показав його своєму приятелю Миколі… «Бас-гітара!» У журналі «Техника – молодежи» Микола надибав будову електричної гітари, звучання якої захоплювало нас до безтями. І замість листування у «клубі інтернаціональної дружби» у столярній майстерні Миколиного батька з дошки врешті-решт вимальовуються два «фірмові» корпуси соло- і ритм-гітар для нашого учнівського ансамблю. Микола взяв до рук першу, а мій однокласник Юра Маськов другу гітару нашого власного виробництва. Бас-гітару придбали в інших «надомників»… Перший власний твір «Слід на землі» склали на слова поета Якова Халецького, а я дебютував у ролі соліста і ударника»

Аматорське музикування продовжувалося у педінституті.

«1969 року запізнався із самобутнім музикантом Ігорем Мірошниченком, студентом фізмату, мультиінструменталістом, керівником студентського інструментального ансамблю «Спектр», з яким ми дружимо уже півстоліття. Щоб потрапити до його ансамблю, я на канікули брав ударні інструменти додому. Відтоді смак до імпровізації, любов до джазу, джаз-року, симфонічного року».

Аматорське музикування тривало і під час служби у війську за Полярним колом.

«Пішов на «демебе» барабанщик з полкового ВІА, і я потрапив до гурту молодшого сержанта – гітариста і вокаліста львів’янина Юрія Терехова: йому сподобалися мої «ритмічні малюнки». У вихідні тиранія «дідовщини» не була такою докучливою, бо повертався у казарму з гарнізонного будинку культури після відбою. Після виступу на конкурсі художньої самодіяльності Авіації Північного флоту посеред ночі наше чергове відділення по гарнізону підняли гасити пожежу в автомобільних боксах на аеродромі. А частковий параліч правої руки отримав перед візитом міністра оборони. Ми до світанку довбали ломами лід біля «капепе». Коли навесні крига скресла, я не знайшов бордюра, який наказав видобути з-під льоду прапорщик Богатко…»

Після служби повернувся до старих друзів, хоча нові пропонували грати разом і після «демебе». Про Миколу Пилипчука, Анатолія Кондратюка, Володимира Кострубу, Павла Бабкевича, Леоніда Фарбера, Юрія Вегеру мій співрозмовник говорить з повагою і захопленням…


СТЕЖКОЮ БАТЬКА

Після закінчення історичного факультету Василь пішов стежкою батька Олександра Корнійовича, починав у редакції районної газети «Слава праці». Вишкіл тривав до і після війська під керівництвом редактора Юрія Ольшевського і його колег Анатолія Якубюка та Святослава Бородуліна перш ніж відчув смак до слова, бажання оперувати словом у будь-якому з інформаційних жанрів. І не тільки…

«О, це було велике щастя, здивувати досвідчених колег, які не мали потреби тебе правити і не злостилися від того, що не завжди міг давати триста рядків у новий випуск ненажерливої «районки».

А пристрасть до всесвітньої історії хутко переросла у любов до локальної. Після знайомства з колишнім журналістом, педагогом, краєзнавцем і художником Григорієм Олександровичем Гуртовим Василь заводить у «Славі праці» рублику «Реліквії історії – скарби народу».

Він не став ні педагогом, ні музикантом, але набуті ці знання і досвід знадобилися кореспондентові і завідувачу відділу культури молодіжної газети, ведучому інформаційно-музичної програми на радіо. Редагував часопис «Наша справа» крайової організації Народного руху України, а журнал «Командор» став частиною магістерської роботи в Інституті державного управління і місцевого самоврядування при Кабміні. До квітня минулого року він – автор і ведучий програми «Такти і факти», яку розпочинав у «прямому ефірі» на Волинському телебаченні (1998-2018).

Його життєвє кредо: «Слова хвилюють – приклади надихають». Для реалізації численних задумів була потрібна саме така «поліфонічна» журналістика. Приміром, із публікацій на сторінках «молодіжки» починалася популяризація нової форми клубної роботи – дискотеки і створення першого у місті молодіжного кафе-клубу (1979), а дискусія про перспективи Старого міста (1983-1985) завершується створенням Державного історико-культурного заповідника республіканського значення у місті Луцьку.

Наріжним каменем системи пошуку і промоції молодих талантів стала інформаційно-музична програма «Студія-3» на Волинському радіо з хіт-парадом «Мікрофон-87», першими «Музичними діалогами над Бугом» (1987) і першими фестивалями «Рок-культура-88», «Оберіг-89» і «Оберіг-90», «Солом’яний дзвін – 91»…

Василь Ворон не втомлюється повторювати: культура – не дім, який можна побудувати, а дерево, яке необхідно ростити. І крона його тим пишніша, чим глибше коріння традицій. Відродження забутих і народження нових традицій наприкінці вісімдесятих покликало до життя фестивальний рух, що став потужною тенденцією національно-культурного відродження, а реалізовані з однодумцями Віктором Давидюком, Володимиром Мазуром, Євгеном Рижиком «Музичні діалоги над Бугом» у польському Мельнику 29-31 серпня 1991 року стали першою міжнародною мистецькою акцією незалежної України.
Василеве повернення на землю батьків відбулося «всерйоз і надовго». З цього моменту бере початок історія фестивалю українського мистецтва «Підляська осінь», який триває у Республіці Польща дотепер… на кошти польського уряду за участю митців з усієї України.


МИСЛИТИ ГЛОБАЛЬНО, ДІЯТИ ЛОКАЛЬНО

Не менш цікаві проекти народжувалися, коли журналістику довелося поєднувати з державною службою (1992-2012). Повноваження заступника представника Президента у Волинській області протягом півтора року дали змогу не лише реалізувати з однодумцями ідею класичного університету на базі педінституту, але й наблизити його давню мрію.

Ідею фестивалю музики Стравінського підтримав легендарний скрипаль Богодар Которович, а допомогли реалізувати доктори мистецтвознавства Олександр Федорук, Алла Терещенко, начальник управління культури Богдан Самохваленко. Цей унікальний почин 1994 року став традиційним і міжнародним стараннями директора обласної філармонії Сергія Єфіменка, талановитого організатора мистецького життя, який тримає у «повній бойовій готовності» потужну творчу організацію без філармонічної концертної зали, без сучасного концертного роялю...

Відділ охорони культурної спадщини, який очолював наш співрозмовник, подбав про повернення 2013 року до первісного стану будинку, де жив і працював композитор Ігор Стравінський в Устилузі.

«У публікації 1983 року «Ласкаво просимо, маестро» я підтримав ідею учня Григорія Гуртового краєзнавця Петра Заклекти: не кімната-музей, а музей-садиба Ігоря Стравінського, ось що нам потрібно. Того року у столиці Франції відкрили «фонтан Ігоря Стравінського», а сьогодні я пропоную створити аналогічний об’єкт туристичного показу – «фонтан «Лісової пісні» на Театральному майдані… Наразі бетонне корито «служить нашій ганьбі», а переклади творів Лесі Українки, починаючи з 1916 року, не впровадили її драматичні поеми на світові сцени… Ми зобов’язані творити нові артефакти, наголошувати на значущості спадку Лесі Українки як ідеолога національно-державного відродження. Прочитайте її «Триптих», її послання «і мертвим, і живим, і ненародженим». До 150-річчя від народження Лесі Українки (2021) необхідно повернути на нашу сцену і зробити національним надбанням фестивалі вистав за п’єсами Лесі Українки і хорового мистецтва, що прославляє українську націю у світі мистецтва», – вважає Василь Ворон.


ВІДРОДЖЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ

Серія публікацій 1981 року стала прологом до відзначення 1000-ліття Володимира (1988), а протягом 1999-2005 років магістрові державного управління Василю Ворону у літописному Володимирі вдалося реалізувати унікальний «ювілейний триптих» на честь Держави Романовичів.

Його ініціативи щодо відзначення 800-ліття утворення держави Романа Мстиславича (1999), народження короля Данила (2001), вшанування пам’яті Романа Мстиславича (2005) знаходили підтримку істориків університету, органу місцевого самоврядування, облдержадміністрації, Адміністрації Президента. У результаті – серія наукових конференцій, повернення Чудотворної Ікони Холмської Богородиці, створення державного історико-культурного заповідника «Стародавній Володимир», відновлення ремонтно-реставраційних робіт на пам’ятках міста на кошти субвенції з державного бюджету (понад 4 мільйони протягом 2005-2007 років).

«В одній із публікацій 1981 року з Богданом Березою ми мріяли про створення професійного театру для Володимира… Зрештою, «театр пісні» Сергія Шишкіна мені також дуже імпонує, бо його твори – винятковий внесок у створення позитивного образу міста на українсько-польському пограниччі. Я все ще сподіваюся побачити коли-небудь у літописному Володимирі пісенну оперу про короля Данила. Тим більше, що лейтмотив і шлягер такого твору уже від 2001 року виконує Юрій Поліщук: «Волинь – коронована щедра земля від Данила короля…». Прем’єра твору відбулася під час творчого вечора поета Олександра Смика в університеті імені Лесі Українки у рамках фестивалю «Обереги-2001». Як і попередні «Обереги-2000», ми організували з метою утвердження «споконвічної традиції живого звучання поетичного слова». До цього закликала ухвала Генеральної асамблеї ЮНЕСКО, що постановила відзначати 21 березня Всесвітній день поезії, хоча вперше плеяду українських співців, авторів і виконавців ми вітали на луцькій сцені ще 1988 року…»


Розмовляла Єлизавета НАХАМЕЦЬ («Волинь24»)