Новини одним рядком:

23 січня – концерт Павла Осікова і криворізьких бардів, Кривий Ріг, Палац культури ім. Артема

27 січня – день народження Павла Чубинського, автора вірша “Ще не вмерла Україна”

27 січня – вечір "для" і "про" Василя Стуса у Харківському Літмузеї

27 січня – 125 років з дня народження поета Павла Тичини

28 січня – концерт Дмитра Долгова “Перша любов Висоцького”, Київ, вул. Воздвиженська, 40, галерея “Висоцький”

29 січня – благодійний концерт молодіжної студії КАП “Булат” на підтримку фестивалю “Булат-2016”, промоція “Суми”

29 січня – прем’єра спектаклю по пісням Володимира Висоцького «Иноходец», Кіровоград, театр ім. Кропивницького

31 січня – концерт Олександри Скорук, Суми, вул.. Петропавловська, 61, зал профспілок

1 лютого – гурт «TaRuta» презентує нову пісню «Дике поле», Київ, “Caribbean Club”

9 лютого – день народження барда із Сум Олександра Сорокіна

10 лютого – день народження барда із Києва Ольги Артеменко

 

 

Повідомлення  від бардів та прихильників авторської пісні та поезії

Листи надсилайте на Emaіl: p_karta@ukr.net,  p_karta@maіl.ru

 

Харків – Літературний музей

 

Є вечори "з". Є вечори "для". Є вечори "про".

 

Вечір "для" і "про" Василя Стуса 27 січня з Літературним музеєм та ФРІ: відтворюємо події минулого

(дисидентська "кухня", обшук, реліквії того часу), лекція, музика, фільми, поезія.

ЩО: вечір, присвячений життю та творчості Василя Стуса;

ДЕ: вул.Багалія, 6 (колишня вул. Фрунзе), Літературний музей;

КОЛИ: 27 січня, о 17.00;

ВХІД: 12 грн. 50 коп. (для учнів та студентів – 7 грн ).

Подія вконтакті: https://vk.com/stus_ukrlit_fri

 

Запрошуємо вас на перший виступ Сергія Жадана у Харкові цього року!

 

Під час зустрічі автор прочитає поезії, написані останнім часом, а також вірші з давніх збірок.

Крім того можна буде почути свіжі поетичні переклади, зроблені письменником.

Зустріч  відбудеться 14 лютого о 17.00

у Харківському літературному музеї, вул. Багалія, 6 (колишня вул. Фрунзе, 6)

Вхідний квиток – 20 грн

Довідки за телефонами: 057 706 25 79, 050 14 95 818.

 

Лютий у Літмузеї

   

Щоп'ятниці, 19.00 – збори Кіноклубу в Літмузеї (анонси на сторінці  kinoklub_litmuz.livejournal.com)

14 лютого, 17.00 – Зимові вірші та переклади від Сергія Жадана

19 лютого, 18.00 – «"Перші хоробрі": ідеали двох різних революцій» (у межах проекту «Кав'ярня Пóка» )

24 лютого, 17.00 – Вечір пам'яті Галини Хоткевич

25 лютого, 18.00 – ЧитаЧАС. «Цю книжку я читав у дитинстві, і тепер»

27 лютого, 10.00-18.00 – «Вихідні в Літмузеї»

 

Виставки

 «Григорій Сковорода: мандрівка за щастям»

Постійна експозиція Харківського Літмузею присвячена творчості Григорія Сковороди, українського мандрівного поета і філософа XVIII ст., його міркуванням про щастя.

 

«“Будемо жити!” (світова література про війни ХХ століття)»

Експонати виставки – це твори світових класиків про війну, артефакти та фото із зони бойових дій на Сході України. Вони створюють атмосферу причетності кожного до сучасної війни в Україні, а також включають трагічне сьогодення у мілітарний контекст ХХ-ХХІ ст.

 

Заходи

 

«Кав’ярня Пока» – «місце перепочинку літераторських душ 20-х рр.», де обговорювалися пекучі теми та народжувалися ідеї.

Раз на місяць протягом цілого року сходи Літмузею перетворюватимуться на очуднений простір у стилі «Кав'ярні Пока», де любили збиратися літератори. У 20-х числах, 20 щасливих відвідувачів зможуть побувати на особливому заході про 1920-ті роки. Скуштувати улюблені напої і ласощі котрогось із письменників, побути учасником творчої текстової лабораторії, дізнатися чимало невідомих історій.

Меню кав’ярні Пока:

• Атмосфера столичного Харкова, відтворена за документами, листами, спогадами.
• Мистецька тусовка: дружба, суперництво, кохання.
• Одяг від «письменницьких брендів» 1920-х.
• Улюблені страви літераторів.
• Богемний відпочинок і розваги.
• Творча лабораторія, секрети написання модерного й авангардного текстів.
• Музика й живопис із 1920-х.
• Сходи, які мають, що сказати, та стіни, які мають вуха...
І – головне: безпосередня участь кожного з вас.

 

Адреса: м. Харків, вул. Багалія, 6 (ст. м. «Пушкінська» або «Архітектора Бекетова»).

Вартість вхідного квитка до музею – 12 грн. 50 коп. (для учнів та студентів – 7 грн ),
екскурсії чи інтерактивної програми – 50 грн. Довідки за телефоном 706-25-79.

Слідкуйте за подіями в Літмузеї на сторінках http://www.facebook.com/groups/lit.museum/ та http://vk.com/litmuzey_club

 

Київ – Євген Романенко

 

 Литовська зірка Євробачення на сольнику «TaRuta»

 

Під час київського концерту-презентації WorldMusic гурт «TaRuta» потішить своїх фанів спільними піснями з литовськими та україно-ямайськими зірками естради. Зокрема, 1 лютого у київському концерт-холі “Caribbean Club” разом з тарутянами заспіває зірка Євробачення з Литви Aistė Smilgevičiūtė (Айсте Смілгєвічуте), лідер литовського рок-гурту «SKYLĖ» Rokas Radzevičius (Рокас Радзевічус) та соліст гурту «Чорнобривці» Steven Dee (Стівен Ді)!

Зі спільною творчістю «ТаРути» і «Чорнобривців» тарутянські фани вже знайомі понад рік. А от спільні пісні з литовськими виконавцями будуть для українського слухача повним ексклюзивом. Слід зазначити, що ця чарівна і талановита пара з Литви - Aistė і Rokas - завжди щиро підтримувала Україну не лише словом, а й ділом – спочатку прилітали до Києва, щоб своїми піснями підтримати мітингувальників на морозному  ‎ЄвроМайдані, а потім у спільному з гуртом «TaRuta» турі зоною ‎АТО відіграли 5 концертів для добровольчих батальйонів та бійців ЗСУ.

Нагадуємо, що 1 лютого у київському концерт-холі “Caribbean Club” гурт «TaRuta» презентує нову пісню, написану спеціально для українських воїнів-добровольців. «Дике поле» (Червоно-чорний стяг) називається новий музичний твір гурту, присвячений тим українським героям, що пішли на війну боронити цілісність України за покликом серця, а не воєнкому. Автором слів є один з таких сучасних героїв, вояк-доброволець Юрко Вовкогон, що у цивільному житті був журналістом, організатором фестивалів і поетом.

 

 

Харків Світлана Зайцева

 

Ангел города

 

Ангел города не спит,

ангел города летит,

жителей и все строения

он от ястреба хранит.

 

            Это мы его будили,

            это мы его кормили,

            это мы его любили

            и молились за него.

 

Ястреб грозен и силён.

Не спешит убраться он.

Сколько ангелов убил он

в час, когда сморил их сон.

 

И тогда он без труда

налетал на города,

выметал крылом строенья,

поселялась там беда.

 

Глядя в чистый небосвод,

мирно город наш живёт.

Ангел города родного

продолжает свой облёт.

 

            Это мы его будили,

            это мы его кормили,

            это мы его любили

            и молились за него.

 

Ястреб отлетел пока,

но глядит издалека.

Выжидает он минуту,

чтоб сразить наверняка.

 

И пока тот ястреб жив,

злобен и властолюбив,

ангел город охраняет,

нас крылами заслонив.

 

            Надо впредь его будить,

            надо впредь его кормить,

            и любить его всем сердцем,

            и молиться за него.

 

 

Суми – сайт КАП “Булат” http://www.bulatclub.com/

 

Булату-2016 - быть!!!

 

XXVIII международный фестиваль авторской песни и песенной поэзии "Булат" состоится 8-10 апреля.
В этом году будет конкурс!  Скоро утвердим Положение! Следите за анонсами!

 

 

Кіровоград – сайт http://kr.internet-bilet.ua/events/8091/Spektakl-kontsert-INOHODETs-Vladimir-Visotskiy/

29 Января 2016  года в 18-30 Кировоград, Театр им. Кропивницкого  состоится премьерный показ спектакля по песням и стихам любимого всеми поэта Владимира Семеновича Высоцкого «Иноходец».

 

Мы хорошо знаем и любим Высоцкого-философа, который ищет ответы на самые важные вопросы бытия; Высоцкого-гражданина, душа которого непрестанно болит за Родину; Высоцкого-романтика, который умеет любить всей душой, всем сердцем, до последнего вздоха. Сегодня мы открываем для себя нового Высоцкого: современного, острого, эпатажного, дерзкого. Именно за эти песни и стихи его так боялись тогдашние чиновники и ненавидели тогдашние «письменники». Мы прочли стихи, спели песни и поразились – это не просто актуально, это супер актуально по сути и как все у Высоцкого – гениально по форме и содержанию.

 

Киевский театр поэзии и песни им.В.С.Высоцкого

Художественный руководитель театра, заслуженный работник культуры Украины - Семён Рубчинский.

Режиссер спектакля, заслуженный артист Украины - Игорь Славинский.

 

Музыканты: Борис Бельский (гитара) музыкальный руководитель театра, Константин Стрельченко (баян) заслуженный артист Украины, Михаил Крымов (бас гитара) лауреат международных музыкальных конкурсов. 

 

Актеры театра:  Серафима Горелова, Дмитрий Макляков, Борис Георгиевский, Тимур Бобровский.

 

 

Суми Юрій Ош (Геннадій Костенко)

 

                 * * *

 

Все в житті існує від любові,

без любові й небо голубе

не горить, як очі волошкові,

ну, а я… ненавиджу себе.

І ненавиджу за той неспокій,

що давно буяє навкруги,

він буятиме у нас, допоки

не візьму косу у дві руки.

І косить, косити поле доти,

доки небо стане мов рябе

і навколо зменшиться мерзоти…

аж тоді я полюблю себе.

 

            ОСІНИЛО

 

Пригноблений життям собачим,

очима тільки землю рив,

а зорепад – і той не бачив,

позбавлений духовних крил.

Та, якось зачепившись лобом

об гілку нинішніх химер

проміж турбот, що мчать галопом,

побачив зірку… і завмер.

Вона сіяла пломенисто

на розі зоряних доріг,

а поруч, мов живе намисто,

Чумацький Шлях вночі зорів.

І осінило горопаху…

Аж стало соромно йому

за те, що, начебто від страху,

занурив голову в пітьму.

 

                   * * *

                              2016 – год огненной обезьяны.

 

Словно нимфа в объятиях фавна,

Новый год обезьяной кричит…

Для кого-то, видать, стало главным

водрузить обезьяну на щит.

Чтоб она вперемежку со смехом

на своём химеричном челе

жизнь вершила, и огненным эхом

смех катился по скорбной земле.

 

Огнедышащий год обезьяны

завертелся на хрупкой оси.

Невозможно житьё без изъяна,

но, Господь, от огня упаси.

 

 

Київ – сайт http://blogs.korrespondent.net/blog/2340/3620520/

 

28 января пройдет концерт Дмитрия Долгова «Первая любовь Высоцкого»

 

Вероника Белозерова

 

Концерт Дмитрия Долгова «Первая любовь Высоцкого» (или почему он не женился на девушке из Нагасаки) приурочен ко Дню рождения легендарного барда, актера и поэта Владимира Высоцкого.

28 января в галерее Высоцкий в Киеве автор и исполнитель Дмитрий Долгов представит песенную программу по произведениям В. Высоцкого, А. Вертинского, Б. Окуджавы, А. Галича, М. Анчарова и др.

Творчество Владимира Высоцкого формировалось в послевоенное время московских дворов. Темы песен Высоцкого нельзя отделить от песен его современников и людей, которые повлияли не его творчество.

Для многих современников его творчество является и являлось не просто притягательным, оно служило источником жизненной силы, сплачивало и помогало преодолевать перепетии судьбы.

Наш современник Дмитрий Долгов отмечает, что песня, при всей казалось бы несерьезности предмета, имеет огромную роль в жизни человека. Говоря проще, песни - есть коды, на подсознательном уровне эти коды проникают с маминой колыбельной и хранятся всю жизнь, мы помним песен больше, чем сами подозреваем об этом, думаю, мудрость поколений, мораль,национальные и другие черты записаны в виде песен-кодов.

Приходите в уютный камерный зал галереи Высоцкий и услышите любимые песни известных бардов в исполнении Дмитрия Долгова.

ЖИВОЙ ЗВУК

Ждем Вас!

Концерт Дмитрия Долгова «Первая любовь Высоцкого» (или почему он не женился на девушке из Нагасаки)
Галерея Высоцкий в городе Киев
ул. Воздвиженская, 40
28 января 2016 года (четверг),
начало в 19.00
Регистрация, стоимость и наличие билетов уточняйте по телефону:
(044) 384-03-86
info@vysotsky-gallery.org 
http://korrespondent.net/url.hnd?url=http%3a%2f%2fvysotsky-gallery.org%2f

 

 

Рубрика – «Поетична сторінка»

 

ИГОРЬ    КАРАМНОВ

 

Я – ГЛАВНЫЙ    ПОЭТ   И   ГЕРОЙ

 

Закат,  ты   как   будто   из   сказки,

 как   будто   нигде   нет   войны,

 и   вспомнил   я   чудо-салазки,

на   лик   глядя   снежной   Луны.

 

Живя   на   лазоревом   небе,

как   будто   бы   песня   белил,

лик    был,

а,  быть   может,  и   не   был,

когда   я   на   саночках   плыл,

 

когда   я   взбирался   на   горку,

казавшейся   чудо-горой,

не   зная   ни   Гейне,  ни   Лорку,

я – главный   поэт   и   герой!

 

Стихи   мои,  каждая   строчка,

рождались   и   льдом,  и   огнём,

и   днём,  и   загадочной   ночью

они  не   сдавались   внаём.

 

Они – как   весёлые   птицы,

и   в   стужу,  и   в   ласковый   зной,

летели   без   сна   и   границы…

Свобода – клич   строк   огневой!

 

Свобода,   меня   ты   любила,

взаимной   была   та   любовь,

родной   и,  конечно   же,   милой,

не   знал   я,  что   даже   и   кровь,

как   алый   закат   над   могилой,

готова   пролить   ты   рукой…

Закат,  ты – не   смерть,

ты – как   сила

бессмертья   каждой   строкой!

 

29-30   января   2016  г.

 

 

Рубрика – «ЗМІ про митців»

 

Океан обурення
Отримуючи орден, співак Святослав Вакарчук резонно запитав у Президента, «де зміни в країні?»

(газета «Україна молода» від 26 січня 2016 року)

http://www.umoloda.kiev.ua/number/2763/116/96525/

Катерина БАЧИНСЬКА

 

Цьогорічний День Соборності не обійшовся без традиційних урочистостей. Орденом Свободи відзначили поета, перекладача Дмитра Павличка та співака Святослава Вакарчука, орденом князя Ярослава Мудрого III ступеня — політика, народного депутата чотирьох скликань Володимира Філенка, орденом «За заслуги» I ступеня — директора державної установи «Науково-практичний медичний центр дитячої кардіології та кардіохірургії Міністерства охорони здоров’я України» Іллю Ємця.

За словами Президента, кожен із них зробив визначний внесок не лише у розбудову рідної країни, а й її єднання. Порошенко також відзначив, що завдяки їхнім старанням про нашу державу знає весь світ — про неї говорять керівники інших держав, світові лідери під час зустрічей, у тому числі й під час останніх у Давосі.

Церемонія була б схожа на всі попередні, якби не резонансний виступ лідера гурту «Океан Ельзи» Святослава Вакарчука, який замість звичної для таких випадків вдячної промови звернувся до Президента зі словами, які вже можна назвати своєрідним маніфестом. Повний текст звернення співак опублікував у своєму блозі на сайті «Нового времени». Його миттю розтиражували через ЗМІ і соцмережі зі схвальними коментарями.

Він зазначив, що отримувати нагороди від найріднішої у світі Держави — це честь, але, на жаль, одними нагородами не вирішити завдань, що стоять перед країною. Справжні герої — захисники України від зовнішнього ворога, які не вагаючись віддали своє життя — молоді хлопці та й старші чоловіки, які готові були вмирати за свою країну. Але країні не вистачає героїв у політиці, які так само віддано боролися б із внутрішнім ворогом — «корупцією, тотальною несправедливістю, невіглаством, низьким рівнем так званої еліти». Натомість маємо не героїв, а звичайних людей, які бояться «втратити посаду, добробут, політичний вплив, поставити під удар себе чи свою сім’ю», «завжди знаходять логічне пояснення, чому в Україні все не так — винна війна, ціни на нафту, політичні опоненти, минула влада».

«Пам’ятаєте захисників Донецького аеропорту — кіборгів? Нам потрібні кіборги в політиці! Сьогодні країну врятують тільки ті, кому будуть ставити пам’ятники після смерті, а не ті, хто будує собі золоті пам’ятники при житті. Чому наші політичні очільники обирають особисте перед державним, спокій і страх за власне майбутнє міняють на політичні компроміси? Де посаджені злочинці? Де реальна зміна правил гри? Взагалі — де зміни в країні?» — риторично запитав Святослав.

Він також відзначив, що люди вже не вірять владі і не чекають від неї нічого. І закликав Президента сприйняти його слова, які він назвав «голосом народу України» сьогодні, бо завтра вже може бути пізно.

 

 

Простих рецептів не буває

27 січня в Будинку кіно відбулася зустріч із головою Центру дослідження політичних цінностей Олесем Донієм

http://www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/prostyh-receptiv-ne-buvaye

Сергій Васильєв

«День», 28 січня, 2016

 

Це акція Національної спілки кінематографістів України — в межах засідання клубу «Стратеги і стратегії». На зустрічі шукали відповідь на запитання «Чому програє Майдан?» (не «прогрАє», а поки що «програЄ»; із — попри все — оптимістичним наголосом на останньому складі).

Нехтування з боку влади надважливими персоналіями української культури та історії — одне зі свідчень відсутності культурної політики, а з нею — й системної державницької діяльності, зазначив Олесь Доній. Нині нерідко про українських митців і національну історію поширюють інформацію прості ентузіасти, які тим самим, фактично, виконують за державу її роботу.

На його думку, формальні критерії «партійної належності», які може використовувати влада для визначення чеснот тих чи тих персон, — лише на шкоду. На український бік «барикади» слід брати всіх, кого можна забрати від Росії. Зокрема, такими міркуваннями Олесь Доній послуговувався, коли проводив фестиваль «День Незалежності з Махном» у Гуляйполі.

При тому чинні прояви індивідуальної активності — у сфері культури, волонтерської діяльності, навіть дипломатії, свідками яких ми стали за останні два роки, — ще не є проявом сили українського громадянського суспільства як такого, вважає він. Адже їх не узгоджено між собою, і вони нездатні нав’язати владі власну програму дій.

Для того щоб голос громадянського суспільства було почуто, індивідуальні ініціативи слід укласти в міцну організаційну структуру. На думку Олеся Донія, вона має бути з кількох рівнів: мати потужну групу інтелектуалів, які визначать базові — етичні — правила взаємодії, широку масову підтримку, як-от у польської «Солідарності» в 1980-ті, а також — спеціальні відгалуження для втілення планів у життя, зокрема партійних.

Але саме формування етичної програми в цій конструкції постає найважливішим завданням, рушійною силою змін. За ідеал тут — вплив протестантської етики, з якої, за Максом Вебером, виріс «дух капіталізму». Лише завдяки змінам у суспільній свідомості можна досягти незворотного. Треба поборювати заздрість, агресивність, лінь і захланність, вчитися допомагати одне одному — і завдяки таким світоглядним трансформаціям відійти від репродукування схеми, коли кожна нова українська влада повторює й відтворює стару.

Культура потрібна і для протистояння російській пропаганді, адже агресор не шкодує грошей, аби готувати ідеологічний плацдарм для власних атак. І в цьому контексті промовистим прикладом тих проблем, з якими зіткнулася Україна — і зовнішніх, і внутрішніх, — є ситуація в національному кінематографі.

Держава надає на виробництва кіно близько 10 млн доларів на рік, зазначив Сергій Тримбач. Це половина бюджету лише одного фільму Нікіти Міхалкова. При тому в самій Україні лунають голоси, що на кіно дали «багато», мовляв, варто дати з цих грошей іншим культурним ініціативам. Так само і депутати не усвідомлюють ролі вітчизняного кіно: лише 28 січня вони нарешті запланували розглянути проект закону «Про державну підтримку кінематографії в Україні», який уже давно на часі.

Сергій Тримбач закликав кінематографістів прийти до Верховної Ради, щоби нагадати депутатам про значущість законопроекту. «Я вірю в ефективність роботи», — зазначив він, додавши: «Вітру не буде, треба гребти руками».

І тоді, є впевненість, Майдан — не прогрАє.

 

 

Партія довела
Як вірш для «піонерчиків» став програмним маніфестом КПРС, і чому Василь Стус вважав,

що фізично живий Павло Тичина помер духовно

(газета «Україна молода» від 26 січня 2016 року)

http://www.umoloda.kiev.ua/number/2763/164/96505/

Валентина САМЧЕНКО

 

Днями виповнилося 125 років вiд дня народження Павла Тичини. Загал знає його як автора програмного вірша «Партія веде» й одного з багаторiчних ідеологів більшовицько-комуністичної влади в Україні. За радянських часів ніколи не афішували, що пов’язаний був рід Тичин iз Чернігівщини з родом гетьмана Павла Полуботка; а прапрапрадідом Павла — найвідомішого з синів дяка з села Піски — був 18-річний Гнат Тичина, що служив полковим старшиною у війську Богдана Хмельницького. Спочатку молодий поет творив надзвичайно ліричні й правдиві вірші, активно долучався до творення Української незалежної держави.

Безжальний вирок

«Останніми роками чомусь сором’язливо замовчують про те, що весь цвіт письменників і поетів УРСР у роки громадянської війни бився під українськими прапорами зі зброєю в руках проти більшовиків, — пише сучасний історик Ярослав Тинченко. — Петлюрівськими офіцерами були Петро Панч та Андрій Головко, вiдважними юнаками (юнкерами) — Володимир Сосюра і Борис Антоненко-Давидович, добровольцями-кавалеристами — Олександр Копиленко та навіть 16-річний Юрій Яновський, держчиновниками УНР — Павло Губенко (Остап Вишня), Павло Тичина, Юрій Смолич... Частина з них на початку 1920 року опинилася в лавах боротьбистів і разом з ними перейшли до більшовиків».

Павло Тичина за радянських часів стане академіком АН УРСР (1929), директором Інституту літератури (1936—1939, 1941—1943), народним комісаром (міністром) освіти УРСР (1943—1948), головою Верховної Ради УРСР двох скликань (1953—1959), депутатом Верховної Ради УРСР з першого до сьомого скликань. У 1941-му йому присвоять звання лауреата Сталінської премії, а в 1962-му — Шевченківської. А на початку 70-х одним із свідчень нібито злочинної діяльності Василя Стуса для радянського судилища стане його літературна розвідка про Павла Тичину «Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)» з безжальним, а тому відправленим на два десятиліття в засекречені архіви КДБ — висновком: «В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням».

Радянська влада не могла допустити, щоб люди мали змогу читати Стусове: «Геніальний Тичина вмер. Лишився жити чиновник літературної канцелярії, довічно хворий на манію переслідування, жалюгідний пігмей із великим ім’ям Тичини. Творчість Тичини 30-х років — це тільки маніпуляції над небіжчиком, спроби використати мерця. Як не моторошно це казати, але наступна творчість Тичини — це майже ірреальні спроби примусити усміхатися голий череп. Вірші поета перестали бути актом індивідуальної творчості: ці бездарні версифікаційні вправи уже писав хтось, але мертвою поетовою рукою. Кажуть, не одну ніч Тичина лягав спати не роздягаючись: він чекав арешту...»

Творче благословення від Коцюбинського і Грушевського

Замріяність та глибоке почуття поет описує в одному з найкращих віршів раннього періоду «Ви знаєте, як липа шелестить?». Одночасно просто й милозвучно: «Кохана спить, кохана спить, //Піди збуди, цілуй їй очі...» Цю поезію у 1912 році надрукували в першому номері журналу «Літературно-науковий вістник» з подачі Михайла Грушевського, якому зошит з віршами 20-річного Павла Тичини передав Михайло Коцюбинський.

Однією з перлин інтимної лірики Павла Тичини є поезія, назва якої така ж, як перші слова: «О панно Інно, панно Інно!// Я сам. Вікно. Сніги...//Сестру я Вашу так любив —//Дитинно, злотоцінно». Загалом у молодого Тичини «горять світи, біжать світи музичною рікою»; «Дзвін гуде — іздалеку. //Думки пряде над нивами.//Над нивами-приливами,// купаючи мене, мов ластівку» або «День біжить, дзве-нить-сміється, перегулюється».

У творах раннього періоду «Не знаю і сам я, за що так люблю...», «Україно моя, моя люба Вкраїно», «Не бував ти у наших краях» Павло Тичина зображає одухотворений образ рідної землі, Україна для поета — «втіха одна». Київським студентам і гімназистам, що поклали голови у нерівному бою під Крутами, захищаючи свою державу від навали чужинців, Тичина присвятив вірш «Пам’яті тридцяти» — про перепоховання на Аскольдовій могилі в Києві загиблих юнаків. Ця поезія вперше була опублікована у газеті «Нова Рада» у березені 1918-го.

Літературна творчість Павла Тичини починалася з того, що Михайло Коцюбинський на одній iз літературних молодіжних вечірок у своєму домі, представляючи його, сказав: «Серед нас є справжній поет!» І прочитав вірш Тичини «Розкажи, розкажи мені, поле». У ньому молодий автор у дусі народницької традиції подав узагальнену картину селянської недолі. Але використав яскраві поетичні образи: вітри женуться за хмарами з криком «Ей ви, кралі!», а поле кукіль та волошки буде родити...

Молодий Павло Тичина працював завідувачем відділу хроніки газети «Нова Рада» у 1917-му і відділу поезії «Літературно-наукового вістника» у наступних 1918—1919 роках, був головою української секції Всеукраїнського видавництва у 1919-му. Поет одночасно керував хором, підтримував новаторські сценічні пошуки Леся Курбаса, долучався до масових дійств, які проводилися на площах Києва. Переповідали, що під час розгулу денікінської контрреволюції Павло Тичина переховувався у старих склепах Байкового кладовища. У вересні — жовтні 1920 року він разом iз капелою Кирила Стеценка гастролював по Правобережній Україні: відвідали Білу Церкву, Черкаси, Златопіль, Бобринець, Єлисаветград, Вознесенськ, Одесу, Тульчин. Про все це поет розповів у повісті-щоденнику «Подорож з капелою К. Г. Стеценка». Тоді відвідали й композитора Миколу Леонтовича у батьківському селі Марківка ( тепер Теплицького району на Вінниччині).

На Павла Тичину справила величезне враження смерть Миколи Леонтовича у 1921 році від кулі невідомого (ймовірно, що проукраїнськи налаштовані активісти розуміли, що це справа рук ЧК). В обох було спільним те, що походили із родин служителів церкви, закінчили духовні навчальні заклади, пропагували хоровий спів, займали посади в установах УНР. Перед тим загинули поет Василь Чумак, письменник Гнат Михайличенко, художник Олександр Мурашко, інші — хто хотів незалежної України і докладав зусилля для її створення. Зберігся щоденниковий запис Павла Тичини від 27. 04.1922 р.: «Днів зо два перед тим, як Леонтовича вбито... я, йдучи на Кузнечній, навіть удень боявся чогось: оглянись, та оглянись же! От-от хтось дожене і ножа у спину всадить».

«І ти продався їм, Тичино...»

У 1923-му Павло Тичина переїжджає до Харкова, працює уже в редакції журналу «Червоний шлях», видає збірку «Вітер з України» (1924). Замість поезії в автора вже з’явилися плакатні політичні агітки. У 1927-му він входить до організації літераторів ВАПЛІТЕ, що під проводом Миколи Хвильового намагалась протистояти великодержавному шовінізмові ЦК ВКП(б). За належність до цього об’єднання і твір «Чистила мати картоплю» Павла Тичину більшовики критикували, обвинувачуючи в «буржуазному націоналізмі». Тим часом у 1928-му Олександр Олесь написав вірш-докір «І ти продався їм, Тичино...». Уже наступного року — за досягнення в розвитку національної культури в радянській Україні — для раніше однодумців запроданця обирають дійсним членом республіканської Академії наук.

Павло Тичина адекватно усвідомлює всі загрози більшовизму не лише як тактик, а й як стратег. «Ще на початку 20-х (...) поет писав (олівчиком!) поему-феєрію «Прометей», у якій задовго — за чверть століття — до англійця Джорджа Орвелла, автора роману-антиутопії «1984», передбачив, яке насправді оте світле майбутнє, до якого силоміць пхають більшовики», — читаємо у книзі «Таємниці письменницьких шухляд» дослідників Станіслава Цалика і Пилипа Селігея. — За Тичиною, люди не мають прізвищ, існують під номерами і для них головне «цифра, число і ритм». Свій край вони називають «N+B», відкинувши давню, традиційну назву. При цьому казарменному ладі «правда є порожній звук», а головним ворогом є той, «хто мислить у куточку». Один iз героїв зізнається Прометею: Щасливі ми,// це так, але те щастя в нас казенне// і повне рабства. Скільки. Скільки мук! (...)// Панує сила в нас і деспотизм! Керує тим суспільством Тиран — жорстокий і хитрий...»

Безперечно, дії й вибір Павла Тичини не могли не залежати від ставлення до родичів. Ідеться, зокрема, про взаємини з меншим братом Євгеном — п’ятим сином і дев’ятою дитиною в родині Тичин (усіх дітей було тринадцятеро, але четверо померли маленькими). Услід за старшими — Михайлом, Іваном та Павлом — батьки віддали Євгена співати в архієрейський хор у Чернігові. Там за дорученням регента хору Павло Тичина навчав свого брата нотної грамоти. Одночасно Євген навчався в Чернігівському духовному училищі. Потім навчався в Києві в Українському народному університеті, був вільним слухачем історико-філологічного факультету Кам’янець-Подільського державного українського університету. У 1919-му Павло Тичина присвятив братові вірш «Плуг», яким відкривалася однойменна збірка, видана наступного року. Тоді Євген Тичина працював у Київській губнаросвіті.

На початку 1920-х років Євген Тичина займався диригентською діяльністю. 1923 року музичне товариство імені Миколи Леонтовича видало Євгенові Тичині мандат на право організації хору імені вбитого українського композитора, чия слава з «Щедриком» поширювалася за кордоном, — у містечку Нова Басань на Чернігівщині (нині село Бобровицького району). Крім того, Євген був благовісником-організатором всеукраїнської православної церковної ради, яка ставила за мету поширення Христового вчення українською мовою, і  регентом Новобасанівської автокефальної церкви. А вже у квітні Євгена Тичину заарештували. Він проходив у «Справі про організацію банди з метою підриву Радянської влади». У звинуваченні зазначали, що Євген Тичина брав участь в українізації церкви — така робота вважалася політичним згуртовуванням. Серед вилучених в Євгена паперів були і вірші Павла Тичини «Розкривши Гомера» та «До кого говорить?». Павлові Тичині вдалося врятувати брата і не потрапити під слідство самому, напевно, навзамін за подальшу відмову від своїх принципів. (Євген Тичина згодом викладав українську мову та літературу в одній із середніх шкіл Харкова. Наприкінці грудня 1941 року в Полтаві керував церковним хором. Після війни  працював у Харківському педагогічному інституті іноземних мов).

Жертва сталінізації

Із «Таємниць письменницьких шухляд» витягуємо історію про власне програмний вірш «Партія веде». Павло Тичина писав своєрідний текст для «піонерчиків» — виконав врешті-решт за рік замовлення харківської дитячої газети. А до нього у 1933-му приїхав посланець від газети «Правда» — там у рік, коли в Україні продовжували гинути люди від цілеспрямовано зорганізованого голоду, вирішили випустити спеціальний номер про прекрасне українське життя. Гість попросив поета дати щось із неопублікованого, що б могло стати прикрасою випуску. У Тичини була лише пісенька для «піонерчиків». Станіслав Цалик і Пилип Селігей у виданій 2010 року книзі пишуть: «Як нещодавно виявилося, «Партія веде» насправді є... своєрідним римейком твору 13-річної давнини і протилежного спрямування. Ще в травні 1920-го на Софійському майдані Павло Григорович палко вітав українсько-польське військо, яке витурило з Києва більшовиків. Переповідають, що ту промову він завершив так: «А червону гидь // будем, будем бить!»

А Василь Стус писав: «Як би там не було, Тичина — така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування як духовний мрець, до існування по той бік самого себе. Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна у світі сила. Починалася смуга подальшої деградації поета, причому деградував покійний поет так само геніально, як колись писав вірші».

Пропоную згаданий вірш поета. Упорядник

 

Павло Тичина

 

Чистила мати картоплю...

 

Чистила мати картоплю, а сестри гуляли у кукол.

Всі на долівці сиділи і думали всі неоднаке.

Мати – як жити тепер їм? Чи вріжуть землі хоч у полі?

Та й що з тії латки, як вріжуть? Буде ще голоду, буде

горя і сліз! Хоч би син де нанявсь, може б став у підмозі.

Та вже натерпілись, так настраждались, що й як воно далі —

хто його знає... Дівчатка за нею, ловкенько сівши,

кукол учили сапать на городі: от отак та отак, бач,

треба; не тільки поверху, а й знизу його зворухнути – 

от і ростиме як слід, от і вродить, що всім нам і мамі

стане до льоду. Почула це мати, до них обернулась:

Ластовенята мої, мої любії дітки!.. - Хотіла сказати

ще щось, та тільки не вийшло. Сльози, скипівши на віях,

впали на руку, яка на коліні лежала (випав

ніж непомітно), друга ж рука ще тримала картоплю

тихо й: дрижала, а з нею тремтіли й кільця лушпиння,

що недочищені крихко звисали з картоплі додолу...

Діти принишкли, покинули кукол і нум собі плакать.

Мати взяла, обняла їх рукою, а другою сльози

втерла. Лушпиння порвалось і, впавши, на куклі скрутилось,

мов би гадючка...

 

Тут увіходить син: — Мамо! Ви знов? Якби ви не плакали, 

то, може б, хоч легше було!

Чи ви чуєте, мамо?

 

Ставила тую картоплю до печі. Брачку діставши,

знизу чавун обхватила й посунула глибше уліво,

де вже крутінь угорявся, крутінь як з огнистого дроту, —

дрова тріщать починали. — Та чую, не вся ще оглухла! —

Дрова тріщать починали, а хмара синіла у вікнах.

Сестри поглянули строго і відступили від печі.

(— Може ж не вся ще оглухла). А хмара синіла у вікнах...

 

Син постояв-постояв, а далі почав ходити по хаті:

— Батько ще не вертався? — Мати немов би до себе:

 

Бачте, стара вже, дурна, непотрібна. Хіба я що знаю?

Що ж зостається мені, як не плакать? Син комуністом, батько,

здурівши, у штунду пошився, якби ще у штунду -—

Сусом Христом об'явив себе, партію водить по селах!

Що ж, іскажіть мені, що зостається? Ну, ріжте, ну, бийте,

в гроб удавіть мене з дрібними дітьми, нехай я вже буду

вашим коліном придушена, наче ота Україна.

 

Син засміявся! Ну, до чого це? Навіщо таке говорити?

Ну, ви стійте собі за свою Україну,

А мене теж не чіпайте.

Я вже не малий і знаю, що роблю.

 

Хочете — то й зовсім без вас буду жити, як хочете, то й зовсім.

Завтра, сьогодні ж піду й не вернуся. Куди — я вже знаю!

Мати замовкла, об глечик почиргала, ніж погострила.

Діти з-під столу гарбуз їй котили і гейкали: Ну ж бо:

бач, як він слухає, лисий на лобі бичок з одним рогом!

Ну ж бо! А син трохи м'якше: як хочте, піду й не вернуся.

 

Та чого я там хочу! Ніж устромить собі, щоб не 

бачити цих злиднів - ось чого я хочу! —

— Гарбуз крехнув і розламався на дві половині.

 

В хаті запахло волоським насінням і трошки морозом.

Діти нагнулись вгризнуть половинку – й голівка об голівку

стукнулись. Смішно їм стало! Отож, вибираючи кишки,

кихкать вони почали, прориватися сміхом. Погляне

одна на одну, та й знову, аж поки ікотка грудна не напала.

 

А от із батьком прийдеться-таки щось робить.

Син: Я знаю, про що ви кажете. (Павза. Кіт сплигнув 

із печі). Тільки уже ж він не покається. Навряд.

 

Брязнуло в сінях, загрюкало в двері. — Ой, мамо, боюся!

Діти до матері: Мамо, боюся, він буде нас бити!

Навстіж з розгону розкрилися двері, і звідти кричало:

— Падайте долу: явився Христос! Зустрічайте, співайте,

Бийте в кімвали, тимпани: явився Христос Бог і цар ваш!

Тиша настала. Чавун зашипів. Грізно-синя — тиша — у  вікнах . —

 

Благословляючи направо й наліво, увіходив

до хати бог: у сорочці під поясок,

 босий, лоб узенький у два пальці.

 

Бог: утомився я! Сяду, посижу. А що там ти вариш?

Знаєш, сьогодні возносивсь на небо і так було жалько,

Так же вас жалько. Апостоли кажуть: — Підстрибуй, осанна!

Я що руками махну, то все й вище, махну, то все й вище.

Мати: Тягака ти чортова, твар неподобна, й чого ти

ходиш до мене? У злидні увів нас, дітей одкаснувся —

йди собі, звідки прийшов, і у піч не заглядуй. Іуда!

Двері нащо то одзяплені кинув? Ти чуєш, п’янюго?

Бог: Як не вірите - ребер пречистих моїх доторкніться.

Рани від гвоздій ось бачте в долонях? - за вас я розп’явся.

Мати: Іди, бо їй-бо як візьму оту брачку, то буде,

буде і ребрам твоїм, голові і рукам – чи ти чуєш?

 

Син (чвіркнувши на долівку): Це чисто

як в тіятрі на приставленії.

 

Ленін-антихрист явився, мій сину, а ти про тіятри.

Треба боротись: антихрист явився.

 

Та ви сперва явіться у сільраду, а тоді будемо про антихриста. 

Там... кажуть...

А, та ну його к чорту - ви таки колись

дограєтесь!

 

Ленін-антихрист явився, мій сину, а ти проти мене.

Треба боротись: ворог явився.

 

Сусідська дівчина на дверях: — Ой, тіточко, чи ви чули? 

Ларівон-штундист убив свою меншу дочку!

 

Син. Нехотя. Обернувся — крови!

Просто проти нього стояли бро

 

Сус Христос підвівся.

 

Мати заголосила.