Новини одним рядком:
27 грудня – 15 років запорізькому Театру поетичної пісні під керівництвом Олени Алексєєвої
31 грудня - 1 січня 2014 року – новорічний концерт на Майдані (площі Незалежності) в Києві
1 січня – день народження Олени Алексєєвої із Запоріжжя, виконавиці авторських пісень, організатора пісенних заходів
5-7 січня – фестиваль Різдвяна «Країна Мрій», Козацьке Селище «Мамаєва Слобода» в Києві
5-7 січня – фестиваль “Зимова Ялта” у Криму
6 січня – Святий Вечір з гуртом «Вертеп», Дніпропетровськ, Івент-кафе Хундертвассер (вул. Рогальова, 14)
6 січня – день народження Василя Стуса, поета, правозахисника, керівника Української Гельсінської Групи
8 січня – Різдвяні Казки з Лірником Сашком, Дніпропетровськ, арт-кафе "Неизвестный Петровский" (ул. Набережная Ленина, 15 А)
8 січня – день народження поета Василя Симоненка
9 січня – день народження поета Бориса Чичибабіна
17 січня – концерт Руслани Туріянської, Суми, вул. Петропавлівська, 61
17 січня – концерт театру пісні “La chanson” у Сумському ТЮГу
Вітаємо читачів бюлетеня із 2014 роком, і зичимо всім здоров’я та успіхів!
Іван Малкович
Сад різдвяний
Хтось із дитям удвох
бродить різдвяним садком.
Каже дитятко: “Я – Бог”,
трусить сніжком.
Кутає благодать
їх в найтихішім з садів,
пір’ям холодним риплять
білі гусятка слідів.
Старший – услід ступа,
став посеред зими,
малому в подушку черпа
неба із янголами.
Знає: прийдуть королі,
знає: клякнуть умлівіч,
знає: гусятка малі
попідростають за ніч.
Борис Чичибабін
* * *
С рожденьем, снег! Какой ты белый!
Ну, радость, чем тебе не рай?
В снежки играй, на лыжах бегай,
но только – чур – не помирай.
Смеяться доблестней, чем плакать.
Еще далек ненастный гул.
Застыла грязь, замерзла слякоть,
и горе глохнет на снегу.
И рад, и счастлив целый день я,
что снег волшебней, чем вода,
что быстро старятся мгновенья,
а вечность вечно молода.
Я говорю зиме: «Здорово!
Мы скоро елочки зажжем».
Она, как школьница, сурова
и, как богиня, нагишом.
И я по-детски ей на ухо
шепчу, а сам не чую ног:
«А я, зимулечка-зимуха,
как раз на школьный огонек».
Я очень рад, что ты красива,
и быть хочу тебе под стать.
Меня, мол, юность пригласила
стихи на празднике читать.
Віталій Коротич
Переведіть мене через майдан
(Останнє прохання старого лірника)
Переведіть мене через майдан,
Туди, де бджоли в гречці стогнуть глухо,
Де тиша набивається у вуха.
Переведіть мене через майдан.
Переведіть мене через майдан,
Де все святкують, б'ються i воюють,
Де часом i себе й мене не чують.
Переведіть мене через майдан.
Переведіть мене через майдан,
Де я співав усіх пісень, що знаю.
Я в тишу увійду i там сконаю.
Переведіть мене через майдан
Переведіть мене через майдан,
Де жінка плаче, та, що був я з нею.
Мину її i навіть не пізнаю.
Переведіть мене через майдан.
Переведіть мене через майдан
З жалями й незабутою любов'ю.
Там дужим був i там нікчемним був я.
Переведіть мене через майдан.
Переведіть мене через майдан,
Де на тополях виснуть хмари п'яні.
Мій син тепер співає на майдані.
Переведіть мене через майдан.
Переведіть...
Майдану тлумне тло
Взяло його у себе i вело ще,
Коли він впав у центрі тої площі,
А поля за майданом не було.
1971 р.
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Email: p_karta@ukr.net, p_karta@mail.ru
Володимир-Волинський – Сергій Шишкін
З 4 грудня висить в мережі
https://www.youtube.com/watch?v=pSfKP0zQ0i0&feature=c4-overview&list=UUH5WZH4goP_iDnmwXEU5Yug
Я люблю свій народ
Я люблю свій народ,
Тих людей на Майданах,
Тих дітей, що танцюють,
В столиці своїй.
Я люблю свій народ
Не в ярмі, не в кайданах.
Я люблю свій народ.
Я його, а він мій!
Не спи, мій Майдане…
Твій ранок настане…
І ніяка біда,
Коли спільно за діло!
І ніяка біда.
Подолаємо разом!
І засяють зірки
Бо ми так захотіли.
І засяють зірки
Над дорожнім хрестом.
Не спи, мій Майдане…
Твій ранок настане…
Я люблю свій народ ,
Що себе поважає.
Я люблю свій народ
Серед рівних братів.
І дивитись вперед
Більше не заважає
Нам ніхто і ніде.
Якщо ти захотів.
Не спи, мій Майдане…
Твій ранок настане…
Київ – МО "Остання Барикада"
«Барикадний Новий Рік»!
Вперше в житті у Вас є можливість зустріти Новий рік на барикадах!
З нами ті, хто стояв пліч-о-пліч в холод і негоду, хто не лякався міліцейських кийків. А тепер ми спільно відсвяткуємо прихід Нового Року. Українці як вміють боротися, так вміють і святкувати!
У новорічну ніч 31 грудня -1 січня на великій сцені Майдану виступлять: Руслана, Танок на майдані Конго, Марія Бурмака, Тартак, Лама, Kozak System, Юлія Лорд, Мандри, Скай.
Восьмий щорічний «Зірковий Вертеп» вперше відбудеться на сцені Євромайдану, 21.30: Лірник Сашко, Брати Капранови, Лесь Подерв’янський, Фагот, Фоззі, Богдан Бенюк, Марія Бурмака, Анжеліка Рудницька, Іван Леньо, Сашко Положинський, Фома, Світлана Поваляєва, Володимир Ар’єв, Андрій Парубій, Олесь Доній, Євген Нищук, Артем Полежака, Сергій Поярков.
О 23.45 планується зафіксувати рекорд для «Книги рекордів Гіннеса». Така велетенська кількість людей у світі ще не співала свій національний гімн. Заспіваємо «Ще не вмерла Україна!» разом!
31 грудня з 21.00 всі на Майдан!
«Барикадний Новий Рік» стане найкрутішим Новим Роком Вашому житті!
Суми – Юрій Ош (Геннадій Костенко)
МАЙДАН
1.
Прийшов новий Майдан
А де ж новий Богдан?
2.
Біля Софії. Тепер – на Майдані.
Де ще нас битимуть? Знати б зарані…
3.
Світло Майдану і темінь завулків…
ГАЗ
1.
Як приходить слушний час,
раз у раз все газ та газ.
2.
Повсякчасно це для нас –
політшоу без прикрас.
3.
Нам спочатку треба газ,
а життя – то про запас…
Київ – Віктор Нестерук
Пісня наразі висить отут (залив Сергій Шишкін):
https://soundcloud.com/user8637179/ne-sumuy-ukraine?utm_source=soundcloud&utm_campaign=share&utm_medium=facebook
Кліп на Новорічно-Майданну пісню «Не сумуй, Україно» (Віктор Нестерук, гурт «Чорний Кіт») ТУТ:
http://www.youtube.com/watch?v=4NZiJbwNlcE&feature=youtu.be
Монтаж слайд-шоу - Вячеслава Шахова.
Аудіофайл пісні (без відео) лежить ТУТ:
https://soundcloud.com/user8637179/ne-sumuy-ukraine?utm_source=soundcloud&utm_campaign=share&utm_medium=facebook
НЕ СУМУЙ, УКРАЇНО («Новорічно-Майданна»)
Не сумуй, Україно моя,
Рік Новий на порозі
На Майдані ялинки стоять
Між наметів й вогнів
Обіймаються з Дідом Морозом
Твої Доньки і мужні Сини!
Нас мільйони і всі ми прийдемо – хай знають вони!
В нас святкові пісні – не військові
А люди – як море
Нам роти затуляли, цькували
Спецназами нас
Україно моя, моя зоре!
Вік новий зустрічати вже час!
Україно моя, Рік Новий зустрічати вже час!
Приспів:
Веселись, Україно, пора
Одягати лаштунки
Гамірлива твоя дітвора
Підроста у дворах
Дід Мороз принесе подарунки
За Любов і за Віру в очах!
Принесе подарунки усім, в кого Віра в очах!
Запах хвої ялинок святкових
Хмелить як ніколи
Прррезиденти в ефірі – ефіррр
Зичить радості всім
Україно моя, годі болю!
Не дозволим глумитися їм!
Україно моя, ти багатомільйонний загін!
Рік Новий йде нечутно в квартири
На Майдани, в намети
Посміхніться, бо маски в цю ніч
Не міняють облич
Рік Новий обіймає планету
Накривайте святкові столи
Наливайте, щоб в Році Новому щасливі були!
Приспів:
Веселись, Україно, пора
Одягати лаштунки
Гамірлива твоя дітвора
Підроста у дворах
Дід Мороз принесе подарунки
За Любов і за Віру в очах!
Принесе подарунки усім, в кого Віра в очах!
Не сумуй, Україно моя,
Рік Новий на порозі
На Майдані ялинки стоять
Між наметів й вогнів
Обіймаються з Дідом Морозом
Твої Доньки і мужні Сини!
Нас мільйони і всі ми прийдемо – хай знають вони!
Приспів:
Веселись, Україно, пора
Одягати лаштунки
Гамірлива твоя дітвора
Підроста у дворах
Дід Мороз принесе подарунки
За Любов і за Віру в очах!
Принесе подарунки усім, в кого Віра в очах!
Дніпропетровськ – розсилка МА «АртВертеп»
Дніпропетровськ / Святий Вечір з гуртом «Вертеп»
06 СІЧНЯ 19:00
Івент-кафе Хундертвассер (вул. Рогальова, 14)
50 грн - передпродаж (кількість обмежена), 60 грн - в день концерту
Напередодні Різдва, запрошуємо вас зустріти святий вечір в теплій та веселій компанії найяскравішого фольк-колективу нашого міста гурту мандрівних дяків ВЕРТЕП!
Запоріжжя – Жан Селезенєв
Газета "МИГ"
Анна Чуприна
“Неистов и упрям, гори, огонь, гори!”
Елена Алексеева и ее Театр живут по завету Булата Окуджавы
Недавно известная далеко за пределами Запорожья актриса, режиссер и педагог Елена Алексеева отметила двойной юбилей: 1 января у нее был день рождения, а буквально за несколько дней до этого, 27 декабря, Театру поэтической песни под ее руководством исполнилось 15 лет.
50 проектов за 15 лет
Мы говорим: “Елена Алексеева”, – подразумеваем “Театр поэтической песни”. Думаю, Владимир Маяковский не обиделся бы на такое перефразирование его афоризма. Елене удалось создать в нашем городе уникальное культурно-образовательное явление, в котором круто замешены большая поэзия, высокая музыка, театральное искусство, отменный вкус, отточенный профессионализм и полная самоотдача.
Результат налицо: список наград и поощрений Елены Алексеевой и ее коллектива занимает добрую страницу печатного текста. Это при том, что все 15 лет театр работает в статусе самодеятельного коллектива, не имеет штата, театрального помещения и постоянно спонсора. Для меня до сих пор остается загадкой, как в этих обстоятельствах можно было ставить спектакли [их в репертуаре театра восемь], в течение 7 лет реализовать культурно-просветительский проект для детей и взрослых "Обитель доброты", делать мощные концертные программы для престижных сцен Запорожья и Киева [около десяти], заниматься благотворительностью в поддержку культурных проектов для детей и ветеранов, организовывать творческие встречи с выдающимися отечественными и зарубежными мастерами жанра, вести серьезную педагогическую и научную работу, и вот уже пять лет заниматься Всеукраинским детско-юношеским фестивалем-мастерской АП "Солнечный зайчик". В общей сложности более 50 крупных акций за 15 лет. А еще Алексеева успевает заниматься общественной работой: по ее инициативе в Запорожье была открыта мемориальная доска ученого и барда Виктора Берковского, а возглавляемая ею городская первичная организация СТД, созданная на базе театра, проводит интересные акции [организация творческого вечера А.Филиппенко, проект "Владимир Высоцкий:75 лет" и т.д.].
Чтобы следовать завету Б.Окуджавы: “Неистов и упрям, гори, огонь, гори!”, – нужно иметь не один, а множество талантов. И главную цель в жизни. Талантами Бог Елену не обидел, а вот понимание цели пришло не сразу.
“Гены пальцем не раздавишь”
Уже в два года, еще не умея толком разговаривать, Лена подпевает бабушке, большой охотнице до пения. В пять лет самозабвенно исполняет оперные арии и балетные номера под записи классической музыки в огромном количестве имеющихся в доме родителей Зои и Ивана Солодовник. Позже становится заводилой и "главрежем" всех дворовых, школьных и пионерлагерных постановок. С третьего класса вместе с мамой, заядлой театралкой, регулярно ездит в Москву, где живет семья бабушкиного брата – Народного художника СССР П.Т.Мальцева. В те годы были пересмотрены многие выдающиеся театральные работы от "Синей птицы" во МХАТ до "Анны Карениной" в Большом театре с М.Плисецкой в главной роли.
Елена мечтала о балете, но мешала... музыкальная школа, куда ее отдали обучаться фортепианному искусству в пятилетнем возрасте. Только через 9 лет, окончив "музыкалку", Лена смогла заняться танцами... В ДК "Октябрьский" [ныне ДСС] ансамблем "Днепровские зори" руководил выдающийся хореограф М.Ф.Биденко. Он давал универсальную подготовку: ставил и народные, и современные, и классические танцы, прививал чувство формы и композиции...
С мечтой заняться хореографией профессионально пришлось расстаться из-за травмы колена в десятом классе. Какой был выбор у золотой медалистки в Запорожье? Истфак пединститута. “В институте я чувствовала себя двойственно. С одной стороны, меня увлек античностью легендарный преподаватель Александр Михайлович Малеваный, которого мы любовно называли Дедом. С другой стороны, я понимала, что история - это не мое. Но музыкальная школа, научила меня организовывать свое время и сделала дисциплинированной. Я знала: учиться нужно. То, что передалось мне генетически от мамы и бабушки, никуда не делось и я с головой окунулась в художественную самодеятельность. Будучи на втором курсе организовала факультетскую агитбригаду, а на третьем курсе создала истфаковский театр, к которому притянулись наиболее яркие и талантливые личности, среди которых были Гена Мусин, Вадик Белоусов, Олег Прудивус, и многие другие. Мы ставили спектакли, давали концерты, репетировали до ночи – это была моя стихия. Однажды наш преподаватель С.Р.Лях, увидев меня, покачал головой: “Така здібна студентка, а все співає та танцює”.
Скромный желтый конверт переменил судьбу
Мы много пели, но на гитаре я тогда не играла. Как-то, в Ленинграде, в Доме книги на Невском, увидела скромненький желтый конверт, в котором была пластинка с записями Б.Окуджавы. До сих пор не понимаю, почему я знала, что ее нужно непременно купить. Так я начала осваивать гитару".
На третьем курсе Елена участвовала в последнем фестивале АП, организованном городским клубом авторской песни, которым руководила Александра Кужель. А затем пришла в клуб песенной поэзии "Парус", где познакомилась с тогда уже известными бардами Сергеем Кучмой, Алексеем Недвигой, Александром Супруном. Сложился и успешно просуществовал восемь лет ее дуэт с Дмитрием Долговым. К тому времени начали массово возрождаться фестивали. Клуб очень активно ездил – за год было до 15 поездок по всему Союзу.
Окончив университет, Елена вышла замуж и уехала в Красноярск, где тоже попала в гущу бардовского движения. Вернувшись в Запорожье, она включилась в работу запорожского филиала Киевского театра-студии "Академия", который организовывал в Приднепровье выступления Сергея Никитина, Юлия Кима, Вадима Егорова, Юрия Лореса, Елены Камбуровой...
"В студенческий клуб культуры ЗИИ буквально за руку привел меня М.Ф.Биденко, поручившись, что, несмотря на специальность историка, я не завалю культмассовую работу. Так я стала худруком, а чуть позже и директором студклуба. В этом качестве я начала организовывать первые межвузовские фестивали авторской песни, которые продолжились и после моего перехода на работу в Запорожский госуниверситет. Всего мы провели шесть фестивалей”.
Ключ найден. Цель определена
В университете, под руководством Елены Алексеевой клуб авторской песни вскоре перерос в студию, где Елена начала передавать студентам то, чему она сама успела научиться у выдающегося барда и педагога Юрия Лореса – вначале на курсах авторской песни при Союзе театральных деятелей Украины в Киеве, а затем в Мастерской АП Высшей школы деятелей сценического искусства при Российской академии театрального искусства [ГИТИС] в Москве.
“Я всегда пыталась привнести в авторскую песню театральную составляющую, но достигалось это... любительски. Концепция Юрия Лореса: “Авторская песня – театр одного актера, где партнером является зритель”, – стала ключом к пониманию сути профессии. В Москве в нашей мастерской были собраны первоклассные театральные педагоги. Это были 90-е годы. Помню грязь на проспекте Мира, раздолбанные киоски, крысы, бегающие по проезжей части, – и волшебство общения с высочайшими профессионалами – легендарным режиссером Борисом Голубовским, знавшим Станиславского, Мейерхольда, Вертинского, Галича, с известнейшим чтецом, участником всех кремлевских концертов, Борисом Моргуновым, с мировой величиной, профессором Геннадием Дадамяном и со многими другими мастерами. В программе было более 15 театральных предметов в применении к АП. Импульс, который был дан, художественный вкус и поставленная планка требовательности к себе остались у меня до сих пор”.
Можно было остаться в Москве, но в Запорожье был уже коллектив, определенные наработки. Елена становится частым гостем в начавшем активную деятельность театре-лаборатории VIE, где вместе с гитаристом Сергеем Козубом начинает работу над песнями А. Вертинского. Было подготовлено 19 песен, а соткать из них единое сценическое полотно помог актер и режиссер областной муздрамы Владимир Рачок. В июне 1997 года спектакль "Постскриптум" был впервые показан в Концертном зале им. Глинки. Цель была определена.
Фейерверк спектаклей и концертов
Вскоре среди студийцев Елены выделилась группа студентов, которые хотели заниматься авторской песней серьезно. В университете их театральные изыски оказались не нужны. И вот, 27 декабря 1998 года в малом зале ДК "Титан", где театр обитает и поныне, состоялось открытие новорожденного Театра авторской песни. В спектакле "Надежды маленький оркестрик" [режиссер Валерий Степанов], приняли участие Анна Гайдук, Анна Гаврик, Жан Селезенев, Наталья Попова и Руслан Агарков.
Работой театра заинтересовалась режиссер Елена Гаджилова, актерский состав пополнился Олегом Ильинским, позже другими артистами, и пошли спектакли – "Тихо музыка играла" [почти взрослая сказка по Ю. Мориц и С.Никитину], "Знаки Зодиака [обряд-мистерия по произведениям Ю.Лореса], "Кадиш" [по Я.Корчаку и А. Галичу]...
Театр обзаводился друзьями и консультантами в лице музыкантов, художников, представителей национально-культурных обществ [благодаря тогдашнему начальнику отдела по делам национальностей и религий Запорожской ОГА Н.В.Деркач], и сам рос профессионально. Елена Алексеева еще в 2000 году стала членом Союза театральных деятелей Украины, а артисты театра получили второе образование на актерском отделении ЗНУ. Появились интересные работы на украинском языке –"Циганська муза" [трагипоэма по произведениям Л.Костенко и В.Завгороднего], "Мріяти, щоб жити" [мелодраматический калейдоскоп по произведениям Е.Гришковца, Ж.Вормс, О.Богомолец и И.Жука) А в 2009 году был показан программный спектакль "Актерство. Судьбы. Лики. Маски...или Словарь Театра"...
Параллельно осуществляются большие концертные проекты – с камерным ансамблем "Деликатес" Классического лицея они закрывают Дни русской культуры в Украине ["Все выше музыка любви"] и Дни французской культуры в Украине ["Весна. Франция. Шансон"]. К совместным выступлениям привлекаются знаковые личности в авторской песне. Создаются программы с участием музыкантов "Разрешите Вам напомнить о себе" [к 70-летию Ю.Визбора], "Нет дороге окончанья..." [Вечер памяти Виктора Берковского],"Ни единою буквой не лгу…" (к 70-летию В.Высоцкого), показанная в Киевском Доме офицеров в день юбилея, программа "Песни, которые хочется петь" [известные песни известных запорожцев ) и другие.
“Неси свой крест и веруй”
Нет возможности перечислить все, что было сделано за эти годы. Участие в фестивалях, награды, лауреатство, восторженные отзывы в кругах театральных критиков, множество поездок в ближнее и дальнее зарубежье, выступления в престижных залах Киева и Москвы... Когда крупные театральные проекты стали невозможны, Елена стала искать более рациональные формы. И нашла их в разукрупнении проекта "Обитель доброты", гастролях и режиссерской работе с авторами и исполнителям. Всеукраинский детско-юношеский фестиваль-мастерская авторской песни "Солнечный зайчик" на базе Городского Дворца детского и юношеского творчества (в нем Елена уже 6 лет руководит кружком АП), прошедший в этом году в пятый раз, стал явлением в масштабах Украины и за ее пределами – только в последнем "Зайчике" участвовали 60 ребят из десяти городов. Это благотворительный вклад Театра Алексеевой в будущее украинской авторской песни.
"Конечно, все это дается непросто, - улыбается Елена. Но я исповедую чеховский принцип "Неси свой крест и веруй...". Нужно делать свое дело, а время рассудит, кто чего на самом деле стоит".
Пожелаем ей и ее Театру дальнейших успехов, новых спектаклей и проектов.
А мне думается, что такая многолетняя многогранная деятельность на благо родного города и страны давно заслуживает оценки на самом высоком уровне, к примеру, звание заслуженного работника культуры... Кто-то спорит?
Севастополь – сайт www.sevbardafisha.narod.ru/
Ждите новую книгу
«АТЛАНТЫ АВТОРСКОЙ ПЕСНИ В КРЫМУ»
Симферопольский журналист Вячеслав Хачатурян готовит к выпуску книгу, рабочее название – «Атланты авторской песни в Крыму», главы которой рассказывают о крымских страницах творчества Юрия Визбора и Булата Окуджавы.
Запечатлеть интересные факты пребывания в Крыму Юрия Визбора и Булата Окуджавы – такова одна из целей, которую поставил перед собой автор будущего издания. Вячеслав Хачатурян собрал разбросанные по различным книгам, газетным статьям и прочим источникам факты, рассказывающие о поездках на полуостров Ю.Визбора и Б.Окуджавы. Красоты Крыма всегда вдохновляли поэтов, в том числе и бардов, о которых рассказывается в новой книге, на создание волнующих произведений. Этим и многим другим моментам «крымских периодов жизни» Ю.Визбора и Б.Окуджавы симферопольский журналист уделяет особое внимание. Выход в свет книги «Атланты авторской песни в Крыму» ожидается в январе будущего года.
Ну, ничего себе!
ПЕСНЯ СЕВАСТОПОЛЬСКОГО БАРДА БУДЕТ ЗВУЧАТЬ ПОД ОРГАН
Севастопольский поэт Федор Никольников намерен записать одну из песен Владимира Губанова под аккомпанемент органа. Для записи планируется использовать духовой инструмент Центра органной музыки в Ливадии.
Несколько лет назад Федор Никольников обратился к барду Владимиру Губанову с просьбой написать музыку на его стихи. В итоге в 2007г. вышел в свет песенный сборник Ф.Никольникова «Цветок не виноват», в котором наряду с произведениями других севастопольских композиторов опубликованы песни «Верю», «Блокадный оркестр», «Приморский бульвар», «Седина», «Песня веселых дураков» и «Гром», автором музыки которых выступил В.Губанов. Именно песню «Гром» Ф.Никольников намерен записать по аккомпанемент органа и включить эту запись в CD, который в настоящее время готовится к выпуску и на котором будут представлены песни на его стихи.
«Песня «Гром» с ее величественной музыкой должна звучать именно под орган – по-другому эту песню Губанова я не представляю», – утверждает Федор Никольников. По его словам, с руководством Центра органной музыка в Ливадии уже ведутся переговоры об организации записи. Когда эта запись появится и когда песня «Гром» будет представлена публике, покажет будущее.
Рубрика – «ЗМІ про літературознавця та фольклор»
Розбита пам’ять
Про ювілеї, мову і запах від калюжки шампанського
(газета «Україна молода» від 17 грудня 2013 року)
http://www.umoloda.kiev.ua/number/2385/164/84842/
Ігор БОНДАР–ТЕРЕЩЕНКО
З усвідомленням факту 105–ліття від дня народження Юрія Шевельова офіційна машинерія з ювілейних святкувань опинилася перед доволі незручним явищем. Адже до сьогодні напевно не знати, хто ж він такий, цей діаспорний ювіляр — запеклий колабораціоніст, який співпрацював із німцями, емігрувавши згодом на Захід, чию літературознавчу діяльність вперто не визнавали в УСРСР, а чи пізніший лауреат Шевченківської премії, присудженої йому вже за «незалежного» часу? Хоч би як там було, але нещодавно встановлену місцевою громадою меморіальну дошку в рідному Харкові влада, нагадаємо, про всяк випадок вирішила демонтувати.
З найближчими колегами Шевельова на зразок Юрія Бойка–Блохіна чи Віктора Петрова, які так само «активно підтримували» у Харкові 1940–х рр. новий «німецько–фашистський» порядок, вищезгадана влада досі не визначилась. Не кажучи вже про таких уславлених «колабораціоністів», як Аркадій Любченко, автор одіозного «Щоденника», і Олексій Варавва, заочно засуджений на смерть за вірш «Адольф Гітлер», опублікований у харківській «Новій Україні». Утім замовчувати цей незручний період в історії літератури аж ніяк не випадає, бо, по–перше, письменницьке коло у тодішньому Харкові було доволі представницьке, ще й поважно заявлене на Конференції українських письменників у 1943 році як старшим поколінням (А. Гак, О. Варавва, М. Майський, Г. Перелісна, М. Корж, Л. Топчій, Н. Щербина, В. Алешко, М. Галич), так і молодшими авторами (О. Веретенченко, Д. Нитченко, В. Боровий, І. Христенко). По–друге, детальному висвітленню цього періоду вже у 1990–х була присвячена діяльність харківського журналу «Український Засів» за редакцією автора сих рядків.
Хай там як, але від початку 1990–х, коли в «Українському Засіві» вперше після п’ятдесятирiчної перерви почали друкувати твори Аркадія Любченка і Юрій Шевельов обережно відвідав рідний Харків, минув не час, а ціла епоха. Розвалилася імперія, змінивши долі та біографії, з’явився новий ракурс бачення історії. Що ж до Юрія Шевельова, який листувався з автором сих рядків на тему свого «окупаційного» минулого, то в його рідному Харкові — заходами Мар’яна Коця, тодішнього голови Товариства «Друзі Харкова» і журналу «Березіль» — були видані два томи його спогадів, у яких він розповідав про своє життя–буття, відповідно в Україні на початку ХХ століття та в Європі 1940–х років. Том, присвячений перебуванню в еміграції в Америці, так і не вийшов, потрапивши до замороженої автором його власної мемуарної спадщини. Переданої, до речі, ним самим (разом з усім архівом) зазвичай не до київського Інституту літератури ім. Т. Шевченка, а до бібліотеки у далекій Японії. Здається, цим вчинком упосліджений радянською наукою метр висловив своє остаточне ставлення до її «незалежних» нащадків. І ставлення це, здається, не змінилося від часу одіозної статті Ю. Шевельова «Кірова, 4» (колишня адреса Інституту літератури) про згадану цитадель радянської науки, видрукуваної в «Сучасності» ще в 1960–х роках.
Так само незворушно інтерпретував Шевельов справжню національну приналежність власної «малої батьківщини». «Бо я не був селюк, і українськість найбільше промовляла до мене через європейськість», — звірявся він у своїх спогадах. Мабуть, не дивно, що їх далекоглядний автор ніколи не плекав ілюзій щодо майбутнього Загірної Комуни. «Нічого з того не буде, України ви не збудуєте», — пам’ятав він материнський заповіт. Хоч ностальгією, ясна річ, переймався. «Я знав, що існує не тільки самогон, що бувало колись і шампанське, хай з нього лишався тільки запах від калюжки на підлозі...», — сумував на закордонні видатний харків’янин. Те саме розчарування у власних ударах молота і серця ранньої еміграційної доби підстерігало Шевельова в галузі його професійних уподобань, чи пак у мовознавстві. Власна теза про близькість літературної мови до народної виявилась беззмістовним штампом доби. Розвідки на тему якого–небудь синтаксису простого речення сприймались за ненаукові. І навіть улюблена теорія національно–органічного стилю була таврована самим автором як дитячо–наївна, але чесна.
Загалом як особистість Юрій Шевельов завжди був мало на кого схожий. Шанобливо посилаючись на всіх своїх учителів, він, проте був послідовним винищувачем ідеологічних догм у літературознавстві, суперечливість маючи за особливу атмосферу власної творчості. Бути нічиїм навіть на еміграції, не співати в унісон і не писати за вказівкою нового, наразі націоналістичного начальства — з такими бажаннями можна опинитися дуже далеко. Так, за особливо невдячними ораторами (навіть в американській зоні розділеної, повоєнної Європи) пильнували агенти СМЕРШУ, викрадаючи і спроваджуючи до Сибіру деяких із них. Тож, з одного боку, благословення еміграції у тому, що саме вона надає ідеальні умови для творчого усамітнення. З іншого боку, для того її різновиду, про який писав Рільке (мовляв, тільки залишившись наодинці зі своїми думками, пізнаєш їхню вартість), Шевельов прийшов після бурхливого періоду таборів ді–пі у Європі. І куди ж по тому пішов його голос?
Як будь–який літератор, а тим паче науковець, в еміграції Шевельов писав книжки, наперед позбавлені бажаної аудиторії — діаспорний читач без будь–якого Шевельова чудово знав, чого варта радянська історія літератури. І своєрідне відробляння власної карми критика і літературознавця є найкращим підтвердженням того, що істинний резон письменства — у самому процесі, а не в його результаті. Безперечно, українська еміграція — жорстокий експеримент, який, попри все, щось прояснив для Шевельова. Здається, не патріотизм чи національні амбіції надавали його існуванню в еміграції певного сенсу, і саме література наділяла його життя тим, чого воно не мало: осмисленістю. Нехай навіть фантомною, як запах від калюжки шампанського на підлозі далекого харківського дитинства.
Читаючи сьогодні Шевельова, розумієш, що, відродивши себе у повоєнному літературознавстві, сей нескорений зоїл усвідомив також ефемерність поняття «батьківщина». Адже що воно означає для справжнього науковця? Між тодішнім філфаком Харківського університету побіля Лопані, редакцією «Нової України» у Сердюківському провулку і будівлею НКВС неподалік — не двадцять хвилин ходу, а цілі світлові роки. У порівнянні з ними якихось кілька тисячоліть, що віддаляють нас від Трипільської культури, — справжня дурниця. Тож навряд чи навіть мова — сей споконвічний скарб емігранта — прив’язувала Шевельова до рідної культури, тому він одним із перших вийшов із середовища просвітлених українців, професійно занурившись у чужорідний мовний контекст.
Швидше за все, вигнання болісно сприймалося Шевельовим через розрив iз людьми, з якими більш не вдасться поговорити, а також iз речами, яких уже не існує. Харків і суржик, себто країна і мова, всього лише уможливлюють зустріч усіх цих реліктів в археології дрібниць, якою все життя займався Шевельов. Але навряд чи це розрив iз наукою. Славістські студії гарвардського професора Джорджа (Юрія) Шевельова, який уже під старість, падаючи на вулиці, щоразу розбивав окуляри, тож додому його приводив сумлінний полісмен, підтверджують лише одне. А саме — еміграція звільняє будь–якого культуртрегера мови від тієї клятви, що він iз примусу або за звичкою дає на початку свого кар’єрного сходження. Себто від обітниці служіння. Хоч багато хто з сучасного наукового люду в Україні народився вже без цієї клятви. А багатьох навіть еміграція від неї не звільнила, оскільки замкнутися в національній шкаралущі, читаючи винятково Чижевського з Потебнею, можна навіть удома, побіля Лопані. Натомість суть будь–якої ювілейної справи полягає у способі бачити і розповідати. І попри те, що «розбита» свідомість не вкладається в логіку «діаспорної» оповіді, Юрій Шевельов таки спромігся наблизити свою історію життя до неромантичної реальності, зберігши гідний модус промовляння. Шкода, що згадуємо ми про цю історію лише під час чергового, не зовсім офіційного, ювілею.
У Львові встановили пам’ятну таблицю Шевельову
http://www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/u-lvovi-vstanovili-pamyatnu-tablicyu-shevelovu
Тетяна Козирєва
Газета «День», 19 грудня, 2013
17 грудня минуло 105 років від дня народження славіста-мовознавця, історика української літератури, літературного і театрального критика, активного учасника наукового та культурного життя української еміграції Юрія Шевельова (Шереха). З цієї нагоди на фасаді будинку №14, що на вул. Марії Конопницької, в якому два роки (1943—1944) мешкав Юрій Володимирович, встановили пам’ятну таблицю. Про це «День» поінформувала прес-служба ЛМР.
Рішення про встановлення пам’ятного знака Шевельову 18 жовтня поточного року прийняв виконавчий комітет Львівської міської ради — невдовзі після демонстративного і варварського знищення пам’ятної дошки на будинку № 17, що на вул. Сумській у Харкові. Замовником на проектування, виготовлення і встановлення у Львові таблиці, вартість якої — 5 тис. грн, є управління культури департаменту гуманітарної політики ЛМР.
Нагадаємо, що Юрій Володимирович Шевельов (17 грудня 1908, Харків — 12 квітня 2002, Нью-Йорк, США) — професор Гарвардського і Колумбійського університетів. Автор 17 книжок, фундаментальних наукових праць: «Передісторія слов’янської мови: історична фонологія загальнослов’янської мови», «Історична фонологія української мови», «Нарис сучасної української мови». Іноземний член НАН України. Головний редактор журналу «Сучасність». Член Американського лінгвістичного товариства, Польського інституту мистецтв і науки в США. Почесний доктор Альбертського, Люндського, Харківського університетів та Києво-Могилянської академії. Минулого року у збірці «Бронебійна публіцистика» «День» видав його праці «Москва, Маросєйка» та «МИ і ми».
До речі, саме вони мають найбільший попит серед наших читачів, з-поміж інших «захалявних книжечок» їх залишилося найменше. Варто поспішити придбати!
Ведмідь на вухо наступив, та співати будеш
Навіщо вивчати народні пісні і чи потрібно фольклор робити модним
(газета «Україна молода» від 19 грудня 2013 року)
http://www.umoloda.kiev.ua/number/2387/117/84904/
Ольга ЖУК
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. На щастя, серед українців знаходяться фанати фольклору, які своє життя присвячують тому, щоб навчити якомога більшу кількість людей українських народних пісень, зробити фольклор модним і потрібним.
Усе частіше серед людей різних професій поширюються розмови про «Бурсу фольклору», де фольклорист, учасник гуртів «Божичі» і «Полікарп» Вадерій Гладунець привчає «безголосих» до пісні. Серед його студентів є як шанувальники етнічної музики, постійні відівідувачі етнофестивалів, так і люди «з вулиці», які ніколи не одягали вишиту сорочку, не були на «Країні мрій», а в повсякденному житті спілкуються винятково російською.
В Україні співали 99% людей. Куди вони поділися?
У веселих компаніях не раз доводилося бачити дівчат і хлопців, які сидять, ніби води в рот набрали. Всі співають, заливаються, наче солов’ї, а інші — сіренькими мишками причаїлися в куточку. Чи правда, що спів — це талант, який Бог одному дав хоч відбавляй, а іншого обділив? У відповідь Валерій Гладунець висміює радянський шаблон: «тобі ведмідь на вухо наступив — не будеш співати». Каже, що співати, дійсно, можуть усі. Він багато їздить в експедиції по селах, збирає фольклор, записує пісні в бабусь і дідусів. В архівах має понад 20 тисяч пісень із різних регіонів України. Саме завдяки цим етномандрівкам зрозумів, що в селах в Україні співали 99% людей! І все життя відбувалося у співах, в обрядах, у звичаях». То куди ж поділися співочі українці? Та нікуди! Просто їм ніхто не сказав, що всі можуть співати, варто тільки почати.
Валерій Гладунець раз на тиждень збирає бажаючих поспівати у київському «Музеї Гончара» на майстер–класах із традиційного українського народного співу під назвою «Бурса фольклору». Заняття проходять нетипово, як для уроків музики. Тут ніхто нот не вчить, не придирається до фальшивого виконання. Першим ділом Валерій роздає тексти пісень. Студенти вибирають, які слова їм найбільше до вподоби. А потім рядок за рядком починають співати.
Також важливим під час співу є вправи з дихання. Фольклорист слідкує, щоб у всіх були випрямлені спинки, щоб легко дихалося животом і грудьми. Поміж піснями Гладунець роздає українські народні казки. Не для забавлянки. Студенти по черзі з придихом читають. Такі вправи заставляють сконцентруватися, як правильно робити вдих–видих. За кілька уроків із Валерієм Гладунцем студенти починають співати не гірше, ніж прості люди, які в житті все роблять із піснею.
Дворічні діти готові до співу
Народна мудрість говорить, що ніколи не буває запізно. Валерій додає, що і зарано теж не буває. Співу кожен вік покірний. Вчитися співати можна як у 60 років, так і в 2. Валерій Гладунець спеціально для діток організував дитячу «Бурсу фольклору». На заняття з українського традиційного народного співу, ігор та забавлянок приходять діти від двох років і старшенькі. Гладунець наголошує, щоб на заняття татусі й мамусі приносили зошит та ручку, бо ж не всі малята можуть запам’ятати слова пісень. А діткам слід мати змінне взуття. Якщо у дорослій «Бурсі» всі сидять на лавах і чемно співають, то малечі не так легко всидіти на місці. Без ігор, танців і розваг заняття аж ніяк не провести. Та й із руханками пісні краще та ефективніше запам’ятовуються, переконаний фольклорист.
Гладунець, як би цього не хотів, не може навчити всіх дітей співати. Якщо людина не співає, вона краде у себе розкіш, даровану природою. Це ніби мати здорові ноги, а лінуватися ходити. Перед співочими людьми відкриваються нові можливості, розвиваються інші таланти. Тому важливо, щоб до пісні привчали змалечку, особливо в родині і школі. «Діти мають співати. Потрібні педагогічні програми» — наголошує фольклорист. На даний момент Гладунець із командою розробляє такі програми для шкіл і хоче, щоб їх ухвалили у Верховній Раді. Каже, що опозиція підтримує його проект.
Коляда для в’язнів
Як відомо, кожна бурса в кінці курсу має за планом екзамени. Для музикантів — це концерти, а для фольклористів — ходіння з піснею в народ. У попередні роки студенти із «Бурси фольклору» вивчали автентичні колядки і щедрівки з Київщини, Житомирського Полісся, Волині, Хмельниччини та ходили з гуртом колядувати в Лук’янівське СІЗО. Минулого Різдва один концерт у клубі слідчого ізолятора давали для в’язнів, інший — для персоналу. Ув’язнені підспівували фольклористам та вигукували: «Спасибо, что пришли к нам!».
Цьогоріч студенти з «Бурси фольклору» теж вивчать програму колядок і щедрівок. Планують дарувати радість не тільки ув’язненим, а й просто мешканцям Києва, заходячи з колядою і різдвяною зіркою у кафе, ресторани і в домівки один до одного.
НЕ ПІСНЕЮ ЄДИНОЮ
Майдан із танцями
Щовечора о 20.00 мітингувальники на майдані Незалежності спускаються у підземний перехід біля входу в метро, щоб погрітися, а заодно і потанцювати. Валерій Гладунець із учасниками «Бурси фольклору» у музичному супроводі гурту «Буття» та інших музик влаштовують майстер–класи з народних танців для всіх бажаючих.
У перші дні протесту в колі танцювали здебільшого ті, хто в темі. Але з кожним днем коло розширюється. Тепер уже й ті, хто ніколи раніше не чув про «Голубку», «Баламута», «Гречаники», «Картоплю», «Краков’як» та інші види народних танців, приєднуються до фольклористів. «А казала, що вмієш», — підморгує у вус чоловік, який із гурту зацікавлених спостерігачів запросив до танцю з кумедною назвою «Печенеє порося» мітингувальницю зі Львова.