Бюлетень №46 (584) - 2019 рік
Новини одним рядком.
13 листопада – 130 років з дня народження письменника-гумориста Остапа Вишні (роки життя: 1889-1956)
14 листопада – музикально-літературний вечір за участі барда Олексія Семенищева, Одеса, всесвітній клуб одеситів
15 листопада – творчий вечір Тетяни Доміловської, Київ, В.Васильківська, 136, бібліотека ім.. Гоголя
16 листопада – концерт барда Іллі Вінника у Закарпатському академічному ляльковому театрі в Ужгород,
16 листопада – концерт авторської пісні "І струни словом відгукнуться!", Черкаський Міський Палац Молоді
18 листопада – фестиваль кобзарського мистецтва «Дзвени, бандуро», Львівська філармонія
19 листопада – 1998 року почалась робота над випуском літопису авторської пісні України (до 2014 р. – бюлетень)
21 листопада – гурт “Тінь Сонця”(лідер – Сергій Василюк) презентує альбом «Палає Степ», Харків, Корова
22 листопада – концерт театру «La Chanson» (Суми) і Валерія Марченка, Рівне, вул. С.Петлюри, 15, Театр ляльок
22 листопада – гурт “Тінь Сонця” презентує альбом «Палає Степ», Полтава, Villa Крокодилла
23 листопада – ювілейний концерт і старовітська забава з Тарасом Компаніченком, Львів, Клепарівська, 18, «Львіварня»
23 листопада – вечір пам'яті авторки пісень Олени Кас'ян, Одеса, бібліотека ім. М. Грушевського
23 листопада – гурт “Тінь Сонця” презентує альбом «Палає Степ», Кременчук, Rocker Pub
23 листопада – вечір присвячений Олександру Вертинському, Київ, Будинок актора
24 листопада – гурт “Тінь Сонця” презентує альбом «Палає Степ», Кропивницький, Парадіз
24 листопада – день народження харків’янки Олени Тимченко, дописувачки до літопису
Антоніна Тимченко
***
Мамі Олені
У свічки вогник суєтний, ламкий –
стрибне униз, убік, а потім прямо.
напікши розмальовані паски,
плаче мама.
Ісус Христос не кривдив, не винив
святу Марію (я ж – мілію, злію),
свою й мою до себе притулив,
жаліє.
І мама звеселяється, і все
у посміху Марії та Олени,
і щось в очах розчахнутих несе –
блакитне, каре, сіре та зелене –
для мене.
Сайт http://novezittya.in.ua/khoroshi-podiji/4148-yuna-bandurystka-zdobula-pryzove-mistse-v-mizhnarodnomu-konkursi
Юна бандуристка здобула призове місце в міжнародному конкурсі
04 листопада 2019
Вихованка Любешівської дитячої музичної школи Ірина Деміх разом зі своєю викладачкою Галиною Бондарчук нещодавно взяла участь у міжнародному конкурсі юних бандуристів «Волинський кобзарик», який упродовж трьох днів проходив у Луцьку.
У своїй віковій категорії 12-14 років у номінації «Бандурист-інструменталіст» Іринка виборола третє місце. Тож юна музикантка отримала Диплом лауреата цього престижного конкурсу. Галина Сергіївна теж має нагороди - Подяку за педмайстерність у підготовці вихованки до конкурсу, а також Сертифікат учасника науково-практичної конференції, котра відбувалася в рамках цього фестивалю.
За словами викладачки, в ньому взяли участь талановиті діти з усієї України, і більшість – із великих міст. В журі були досить відомі особистості. Як-от Яросла́в Джусь - український бандурист, композитор, аранжувальник, ді-джей, лауреат всеукраїнських та міжнародних конкурсів, півфіналіст та володар призу глядацьких симпатій телешоу «Україна має талант-2» й засновник гурту «Шпилясті кобзарі». До речі, і цей гурт поряд із іншими знаменитими колективами порадував виступом. Мають наші землячки спільне фото з усіма учасниками, а також особисте - з Ярославом Джусем.
Джерело: Любешівська газета "Нове життя"
Володимир-Волинський – Сергій Шишкін
Оберіг, на який мене навіть не покликали
https://volynua.com/posts/hto-zdobuv-diplomi-festivalu-oberig-2019-u-lutsku-povniy-spisok?fbclid=IwAR3xFSclwehM-sJ6JwUynlXInkslFjJnxOzA-L8VuCe4xnN82z3npIQ8lLo
Суми – Із книги П.Картавого “Сучасна українська авторська пісня”
ЛУЦЬКИЙ «ОБЕРІГ»
Присвячується «Оберегові-89» – першому фестивалю Української співаної поезії, який народив сам жанр
Едуард Драч
Для мене фестиваль «Оберіг» почався в 1988 році. Я тоді вчився в Дніпропетровському медінституті і їздив по різних джазових, фольклорних та студентських фестивалях, аж допоки не занесло мене на фестивалі авторської пісні (КСП). Я виступав на Українському республіканському турі Всесоюзного фестивалю авторської пісні, який проходив у травні 1988 року в Києві в залі КПІ. Конкурсанти жили на Трухановому острові, де ми й познайомилися з Василем Жданкіним. Раніше, як виявилося, ми жили поруч, через два будинки, на 129-му кварталі в Кривому Розі, і при цьому одне одного не знали – він був старший і вчився в іншій школі, тому ми в компаніях не пересікалися. Ясна річ, ми одразу заприятелювали. Земляк розповів мені про нові віяння в українській культурі (а він тоді вчився в Рівному, в Інституті культури), чим мене дуже зацікавив і обнадіяв, адже, коли ти сам собі «варишся» – це одне, а коли знаходиш однодумців – виростають крила. Там же на Трухановому острові серед конкурсантів зустріли старого знайомця Сашка Смика (з ним і з Олегом Покальчуком познайомилися за рік до того на фестивалі в Харкові), по дорозі ще зачепили Андрія Панчишина та й майнули до Луцька. Там якраз проходив Регіональний фестиваль сучасної молодіжної пісні «Рок-культура-88», і ми всією бардівською компанією, забравши прямо з дому ще Олега Покальчука, поспівали трохи поміж іншими жанрами. Видно, виступили вдало, бо Василь Ворон, організатор того фестивалю, наступного року зробив фестиваль одного жанру – української авторської пісні і назвав його «Оберіг». А за рік у Луцьку відбулося справжнє свято пісень, на які давно чекали. Вразили мене тоді виступи Володі Давидова зі Світловодська на Кіровоградщині (пісні про Афганістан і «Товариш Генеральний секретар»), Андрія Панчишина, Віктора Морозова, які вже приїхали метрами – артистами новоствореного Львівського театру «Не журись» (14 грудня 2008 року йому виповнилося 20). Феноменально прийняла тоді публіка і виступ Марійки Бурмаки, яка співала пісні на вірші харківських поетів «розстріляного відродження» 20-30-х рр. Василь Жданкін першим по-дорослому відкрив тему духовності. Як зараз пам'ятаю тодішнє його виконання Псальми про Почаївську Богоматір. Зал зривався з місць. Дійсно, для нас, колишніх піонерів-жовтенят-комсомольців кожна з тем, піднятих «Оберегом» була новою і хвилюючою. Це і тема відродження історичної пам'яті та духовності, і тема моральності влади (актуальна до сьогодні), і тема майбутньої України. Ці теми в пресі тоді ще не дуже звучали. І журналісти державних ЗМІ, за якими пильне око влади стежило денно і нощно, часто використовували пісні з «Оберегу», коли треба було щось важливе сказати і проілюструвати «глас народу». Дійсно, по-справжньому вільної преси, вільної журналістики й публіцистики, як таких, тоді майже не було.
Газети «Поступ», «Голос православ'я» та інші андеграундні видання набиралися на друкарській машинці, множилися на ротапринті (це був такий доісторичний ксерокс), і тиражі були сміховинні. Пісня значно більше важила в тих умовах, адже вона могла бути публічною, відкритою і масовою. Хай у піснях не завжди була конкретика, але люди за роки радянської влади добре навчилися читати між строчок. Напередодні серйозних змін (а дух змін тоді вже висів у повітрі) народові треба було не скільки знати, що думають різного рангу політики і державні діячі про політичні події і тенденції (а криза довіри до влади була просто катастрофічною), скільки відчути «систему координат». Саме це відчуття давали своїм слухачам кобзарі в часи «великих руїн», коли знеможений війнами та безладом люд, хотів швидше зрозуміти де ж правда, а де кривда, і якого ми роду діти, щоби вже потім визначитися – з ким битися, а з ким – миритися. Перший «Оберіг» став дійсно фестивалем-провісником змін і очищення, фестивалем-предтечею інших фестивалів (в тому числі і першої «Червоної рути» в Чернівцях у вересні 1989 року) . Він дав магістральний напрямок жанрові. Та він практично його й народив. Пізніше жанр був названий українською авторською піснею та співаною поезією. Я більше люблю назву «співана поезія».
Бо в ній – уся суть. Адже барди – це поети, які співають.
Київ – сайт http://vechoryspivslova.blogspot.com/
(Роздуми і фото: Едуард Драч)
Фестиваль "Оберіг" - 2019
Ювілейний фестиваль "Оберіг" пройшов з 7 по 9 листопада 2019 року в м.Луцьку. Нагадаємо, що перший відбувся 1989 р й став практично репетицією Першого фестивалю "Червона Рута", де жанр співаної поезії посів чільне місце. Йому тоді навіть поступилися поп- і рок-жанри. Потреба в змістовній пісні тоді була надзвичайною.
Фестиваль цього року видався гарний і виявив чимало нових талантів, нових авторів і виконавців. Особлива подяка місцевій волинській владі, яка забезпечила організацію фестивалю, причому на достатньо високому рівні. Луцьк у котре підтвердив статус столиці співаної поезії.
Пуповина жанру дійсно закопана в Луцьку. Адже не лише це місто вперше провело фестиваль жанру. Це місто народило його назву. Автор терміну, на той час, лучанин Олег Покальчук, запозичив його з чеської й польської й ним вдало був замінений радянський термін "самодєятєльная пєсня", яким поетів з гітарами намагалася принизити радянська влада, щоби зменшити їхній вплив на маси.
Цього року перемогла (Гран-прі фестивалю) Юлія Качула з Сімферополя. Її виступ викликав сплеск емоцій не лише в публіки, а й у журі. Перемога заслужена й беззаперечна.
Було визначено також 3 перших, 3 других і 3 третіх місця серед лауреатів.
Сайт https://pershyj.com/p-u-lutsku-nazvali-peremozhtsiv-festivalyu-oberig2019-39906
У Луцьку назвали переможців фестивалю «Оберіг-2019»
Ірина Нестерова
10 листопада 2019
З-поміж понад 60 учасників Всеукраїнського фестивалю співаної поезії та авторської пісні «Оберіг-2019» професійне журі, визначило десятку кращих.
Імена переможців і дипломантів фестивалю озвучили під час заключного галаконцерту переможців та гостей фестивалю, що відбувався 9 листопада у Палаці культури міста Луцька, повідомляє ВолиньUА.
Володаркою гран-прі фестивалю стала Юлія Качула із АР Крим (Сімферополь).
Дипломи за ІІ місце отримали Леонід Петрунь (Луцьк), Ольга Кондратенко (Рівне) та Сергій Бойко (Дніпро).
Дипломами за ІІІ місце нагородили Марію Гев (Дрогобич, Львівщина), Єлизавету Жарикову (Київ), Анастасію Жданкіну (Кременець, Тернопільщина).
Диплом глядацьких симпатій отримав гурт «Галілео» (Київ).
Окрім переможців, своє пісенне мистецтво під час заключного гала-концерту присутнім дарували гості фестивалю: дует «Кулі» (Стрий, Львівщина), Валерій Маренич (Луцьк), Володимир Смотритель (Хмельницький), гурт «Очеретяний кіт» (Вінниця), Віктор Погуляй (Прилуки), Микола Більшевич (Ковель), Едуард Драч (Кривий Ріг), Богдан Дощ (Івано-Франківськ), Сергій Лазо (Житомир), Тарас Силенко (Київ), гурт «Мері» та Віктор Винник (м.Трускавець), Юрій Поліщук (Луцьк).
Журі фестивалю очолювали брати-письменники Віталій та Дмитро Капранови.
Сайт https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2816863-z-gitarou-j-vlasnimi-virsami-ak-vidrodzuetsa-avtorska-pisna.html
З гітарою й власними віршами. Як відроджується авторська пісня
Репортаж
13.11.2019
Відроджений три роки тому в місті Луцьку Волинської області Всеукраїнський фестиваль авторської пісні та співаної поезії "Оберіг-2019" зібрав цього разу рекордну кількість учасників – понад 60 авторів-виконавців із 17-ти регіонів України. Серед них були аматори і професіонали, солісти й ансамблі, найстаршому виконавцю виповнився 71 рік, наймолодшому – 11.
Окрім традиційної авторської пісні, на фесті звучали блюз і рок-н-рол, парафраз і неформатна музика в акустичному супроводі гітари, фортепіано, акордеону, бандури, флейти, укулеле, джембе... Тематика і жанри пісень теж вражали різноманіттям: виконавці співали лірику й високу поезію, сумували і жартували, а наскрізними були теми російсько-українських відносин, патріотизму та захисту своєї Вітчизни.
ЮВІЛЕЙНИЙ РІК “ОБЕРЕГУ”
На прес-конференції за участю організаторів фестивалю "Оберіг-2019" – представників Волинської облради та облдержадміністрації, обласного науково-методичного центру культури та Луцької міськради – спікери нагадали про те, що 2019 рік є ювілейним, оскільки перший "Оберіг" відбувся рівно 30 років тому. Як і раніше, ідеологією заходу залишається пропаганда якісного українського музичного продукту та українського світогляду. Аби підкреслити це, до гасла фестивалю "Без цензури, без халтури" нині додали ще одне: "До української державності – через українську культуру".
"Відомо, що будь-яка держава стоїть на трьох китах: мові, релігії та культурі. І один із цих пластів ми й хочемо підняти", – зазначив автор ідеї відновлення "Оберегу", депутат Волинської обласної ради Сергій Сівак.
За його словами, гарною традицією фестивалю, яка сприяє популяризації української авторської пісні, стають виїзні концерти. Торік бардам запропонували підтримати захисників і поспівати у двох військових частинах Волині. А цього разу вони звернулись до студентів Луцька, які зібралися в актовій залі Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки.
Яскравими виступами в перший день фестивалю (7 листопада) молодь порадували Віктор Винник (гурт "Мері"), Тарас Силенко, переможець "Оберегу-2017" Зіновій Медюх (гурт "Кулі"), Володимир Смотритель (монотеатр "Кут"), Юрій Поліщук (гурт "Чорні черешні") та інші відомі в Україні виконавці.
Характерними рисами цьогорічного "Оберегу" були його волонтерська складова та високий рівень організації. З одного боку, доброчинну підтримку в проведені заходу надають меценати, а з іншого – фестиваль теж допомагає: зібрані на концертах кошти спрямовуються на потреби військових частин Волині.
"У той час як на інших фестивалях від нас вимагають плату за участь, тут нас безкоштовно забезпечують житлом і харчуванням. Лучани дуже гостинні, а створена на фестивалі атмосфера надихає", – зазначили самі учасники "Оберегу".
Окрім того, для гостей були безкоштовно проведені дві екскурсії в Луцький замок Любарта і його унікальні музеї.
Аби розширити географію фестивалю і залучити якомога більше виконавців, організатори "вздовж і впоперек проборознили інтернет", вишукуючи тих, хто пише і співає українською, познаходили їх у соцмережах чи деінде й запропонували долучитися. Відтак, на фестиваль було подано 85 заявок із записами пісень. Відбір проводився дистанційно і закінчився запрошенням 62-х учасників.
Другий день "Оберегу" й половину третього в залі Луцького палацу культури тривало конкурсне прослуховування. Оцінювало конкурсантів представницьке журі на чолі з відомими письменниками і громадськими діячами братами Віталієм і Дмитром Капрановими. До складу журі входили також знані українські барди й автори-виконавці Едуард Драч, Сергій Лазо, Володимир Смотритель, Юрій Поліщук, Ігор Баранюк і письменник Віталій Климчук.
Розказати про всіх учасників фестивалю неможливо, але знайомство й з тими, кого я "вихопила" після виступу, дозволяє зрозуміти, які люди з’їхалися до Луцька сказати своє слово, донести свою пісню й заявити про свою творчість.
ПІСНІ, НАРОДЖЕНІ В АТО
Уродженець Нової Каховки Херсонської області, а нині – підприємець із Дніпра Сергій Цигипа виступає під сценічним псевдонімом "Майор Вихор". Він – учасник АТО, куди свого часу пішов добровольцем і де прослужив два роки. Гітару на війні в руки не брав – там було не до того. Вірші про пережите почали народжуватися пізніше. На "Оберезі" Сергій співав, зокрема, про оборону Краматорського аеропорту.
"Про Донецький і Луганський аеропорти знають усі, а от про аеропорт, який ми відстояли, ніхто не згадує. Його оборона тривала 80 діб, а командував нею полковник Кривонос, який зараз є заступником секретаря РНБОУ", – розповів бард.
У Дніпрі Цигипа брав участь у фестивалі "Пісні, народжені в АТО" і на "Оберіг" був запрошений разом із колегами.
"Я теж "воюю" піснею, основна тема моїх творів – військові дії на сході. Ми, постійні учасники фестивалю "Пісні, народжені в АТО", виступаємо на фронті у складі волонтерських груп і високомобільної бригади "Браво" Генштабу, яка йде "на передок" і співає у бліндажах". Їздимо туди 3-4 рази на рік, – розказав про себе ще один учасник фестивалю Сергій Бойко.
На "Оберезі" він, щоправда, вирішив співати легкі пісні. Одна з них була жартівлива – про необхідність учити сольфеджіо.
ДУЕТ ІЗ ПАРАФРАЗОМ
Потужний виступ дуету "О’Темпора" у складі вокалістки Мар’яни Гордійчук та піаніста й співака Євгена Яворського так вразив учасників фестивалю, що про нього заговорили всі й одразу. Ними захоплювались і пророкували їм перемогу.
Я з Мар’яною та Євгеном познайомилась відразу після виступу, щойно отямилась від останнього акорду їхньої пісні. З’ясувалося, що Євген за фахом – програміст, за плечима у нього – лише музична школа по класу фортепіано. Досягти рівня, який він показав на фесті, йому вдалося завдяки самостійній і наполегливій роботі.
"Звісно, я ще не вийшов на той рівень, щоб повністю розслаблятися на сцені, але якісний продукт уже можу продемонструвати", – зазначив музикант.
Його подруга Мар’яна – студентка Національної музичної академії ім. П.І. Чайковського. Разом молоді люди працюють рік, але репетирувати їм вдається нечасто. Адже Євген мешкає у Львові, а Мар’яна – в Києві.
На "Оберезі" дует показав дещо незвичне й оригінальне – парафраз, вільні фантазії на теми старих, давно забутих пісень, взятих за основу і переспіваних.
"Нічого схожого з оригіналом у нашій роботі вже немає: слова і мелодія – переписані, і лише за деякими нотами можна здогадатися, яку ідею ми використали", – пояснив Євген.
...Яким же великим було здивування учасників, зокрема й професійних музикантів, коли вони дізналися, що "О’Темпора" не потрапила до числа лауреатів "Оберегу". "Певно, журі їх не почуло чи не зрозуміло", – витало у фестивальному середовищі.
ЧАСТО ДУМАЮТЬ, ЩО ПІСНЯ ПРО КОХАННЯ, А НАСПРАВДІ – ПРО МАЙДАН
Цікавим і навіть трохи драматичним був виступ молодої київської виконавиці Єлизавети Жарікової, котра акомпанувала собі на роялі. Спочатку до рівня клавіш упав передбачений для голосу мікрофон, а невдовзі у залі й на сцені вимкнулося світло. Все це негативно, вважає виконавиця, позначилось на її виступі, утім високий рівень конкурсантки журі таки встигло оцінити і присудило їй третє місце.
Писати музику Єлизавета почала ще в дитинстві, під час навчання в музичній школі. Пізніше робила це в музучилищі, мріяла стати професійною піаністкою. Дуже старалась, та на 4-му курсі "переграла руки". Так піаністи говорять про професійні захворювання, які вражають суглоби та сухожилля. Розпрощавшись із мрією, Ліза вивчилася на філолога і нині викладає українську мову й літературу, та музику полишити не змогла. Почала брати уроки вокалу й за кілька років досягла достатньо високого рівня: сьогодні вона – лауреат багатьох українських музичних фестивалів, де здобувала перші й другі місця.
Єлизавета називає себе представницею неформатної музики, а на запитання – про що співає, відповідає так: "Важко сказати. Часто хтось думає, що пісня – про кохання, а насправді вона – про Майдан. Або навпаки: думають, що це патріотична пісня, а вона – про кохання. Це тому, що я люблю українську поезію, особливо ХХ століття. Мої улюблені автори досить химерні – Антонич, Йогансен, Римарук, представники київської школи поетів. Я люблю все таке метафоричне, і воно відбилось на моїй творчості", – розповіла дівчина.
На Гала-концерті "Оберегу", виступаючи вже як лауреатка, Єлизавета співала пісню, присвячену нещодавно загиблій херсонській патріотці Катерині Гандзюк. З нею Ліза познайомилася через соцмережу, але й на відстані оцінила, як вона розумілася на мистецтві й підтримувала його.
Минуло кілька днів після фесту, а в моїй пам’яті й досі спливають перші слова тієї пісні: "Дівчинко, ти тепер море..."
ХЛОПЧИК З УКУЛЕЛЕ
У фоє Палацу культури я зустріла родину з 11-річним хлопчиком, який у руках тримав маленьку гітарку – укулеле. Данилко щойно виступив зі своїм батьком і разом з ним якраз полегшено видихав.
"Ми приїхали з міста Кам’янське Дніпропетровської області, виступаємо дуетом. Дуже задоволені фестивалем, організація – на висоті, абсолютно все подобається", – сказав батько Сергій Гордієнко.
Сам він підприємець і музикант-любитель із багаторічним стажем – грав колись у групах, а зараз складає компанію синові. Зрештою, без батька Даню на "Оберіг" би не допустили, оскільки обумовлений вік учасників – від 16 років.
Хлопчик учиться в музичній школі й на відміну від однокласників, які віддають перевагу "попсі", любить рок і акустичну музику. Пісень ще не складає, співає з батьком його твори.
СПІВАЙ – І ДОВГО ЖИТИМЕШ
Волинь на фестивалі була представлена достойно. З одного боку тому, що їхати недалеко, з іншого, бо волиняни – люди співучі й часто виступають цілими родинами. Захоплення нечисельної на прослуховуванні публіки викликав 71-річний Броніслав Котвицький, який був чи не найжвавішим учасником конкурсу, він співав і танцював український рок-н-рол. Після виступу пан Броніслав розповів, що живе в селищі Рокині Луцького району, пісні пише зі шкільних років. Їх тематика – різноманітна: лірична, патріотична, дитяча, туристична. Туризмом захоплюється вся його сім’я, а на Говерлу дідусь підіймався 5 разів.
"Секрет молодості – писати пісні, співати, ходити в походи і мати інтерес до всього. Коли людина перестає мріяти, вона відразу старіє", – поділився своєю мудрістю чоловік.
Окремо від пана Броніслава на фестивалі виступав його син Леонід Котвицький. Під гітару він співав про турпоходи, а потім дуетом зі співачкою Іриною Гапонюк презентував власний гімн "Оберегу".
"Я не стільки музикант, як поет, пісень у мене – десятки, а віршів — сотні. Я оце вперше вирішив заспівати сам, а до цього лише акомпанував батькові", – зізнався бард.
За фахом молодший Котвицький – лікар-терапевт. Нещодавно він вирішив змінити професію і "перейти на роботу" в YouTube. Створений ним канал має вже 24 млн переглядів і дає непоганий дохід. Щоправда, "лікує" там медик уже не людей, а мотокоси, бензопили та іншу техніку, розбирати й збирати яку йому дуже подобається.
СМІЛИВІСТЬ БУТИ УКРАЇНКОЮ
Ще на прес-конференції організатори повідомили, що серед зареєстрованих на участь у фесті є й мешканці Криму, Донецької та Луганської областей. Пізніше я дізналася, що з Донбасу були переселенці, а от Крим представляла Юлія Качула із Сімферополя – виконавиця як власних, так і батькових пісень.
"Я давно не була на фестивалях, це, мабуть, уперше за півтора року. Не було настрою, не хотілося нічого. Але я зрозуміла, що треба робити те, що можу, і максимально багато там, де я є. Зараз я викладаю у своїй власній вокальній студії, маю багато учнів різних національностей. Серед них чимало кримських татар. З ними ми зробили просто неймовірне відео – записали духовний гімн цього народу "Güzel Qırım" (Гюзель Кирим) українською мовою", – розповіла Юлія.
Коли ми розмовляли з нею, вона ще не знала, що отримає гран-прі фестивалю. А присудили його їй не тільки за виконавську майстерність, а й за громадянську позицію і сміливість залишатись українкою там, де це заборонено. На гала-концерті Юля виконувала пісню свого батька "Накримилось", у якій автор дорікає півострову за те, що він вигнав матір Україну зі свого дому. "Не та мати, що родила, а та мати, що ростила... що ж тобі, невдячний сину, було мало"...
Приймаючи нагороду, Юлія з гіркотою зазначила: "Якби ви знали, як вони не хочуть, щоб ми розвивалися і росли. Але ми все одно будемо це робити".
Вітаючи її, публіка піднялася зі своїх місць, і для дівчини, як вона зізналася згодом, це стало найвищою відзнакою.
ВІДРОДЖЕННЯ ПІСЛЯ ДЕПРЕСІЇ
В останній фестивальний вечір зала Луцького палацу культури була заповненою вщерть.
"Упродовж трьох років відроджений "Оберіг" пропагує українську пісню там, на сході України, а тепер долучився і південь. Ще в 2017-му в нас був учасник зі Слов’янська, торік Слов’янськ отримав гран-прі, а цього року маємо Крим. "Перлинки", які до нас приїжджають, стають лауреатами, показують нам, західнякам, приклад і кажуть: ми там теж є! І доки так буде, доти українську державу не здолати. Бо де закінчується мова, там починається пожива для чужинців. Тож нехай "Оберіг" виконує свою місію, а Україна буде такою, якою її хотіли бачити цілі покоління наших національних героїв", – сказав перед гала-концертом депутат Волинської обласної ради Олександр Пирожик.
Лауреатів фестивалю (9 солістів та ансамблів плюс володарку гран-прі) нагороджували на гала-концерті, який, без перебільшення, був просто феєричним. Адже участь у ньому брали не тільки переможці "Оберегу-2019", а й почесні гості: члени журі, лауреати минулорічних фестивалів, інші зірки української сцени: Валерій Маренич, Едуард Драч, Сергій Лазо, Тарас Силенко, Богдан Дощ, Віктор Погуляй, Микола Більшевич, гурти "Кулі", "Очеретяний кіт", "Галілео", донька нещодавно загиблого Василя Жданкіна Анастасія та інші митці, яких можна назвати гордістю української музичної культури.
"Якщо хтось каже, що нація не відбулася, хай приїде на "Оберіг" – і подивиться. Цього року це в мене вже 12-й фестиваль, тож повірте – мені є з чим порівнювати, – сказав зі сцени Сергій Лазо.
Прокоментувати підсумки фестивалю я попросила і члена журі, відомого бандуриста і барда Едуарда Драча.
"Порівняно з минулим роком, рівень виконавців помітно виріс. І кількість охочих виступити значно зросла. Крім того, ми побачили збільшення інтересу до жанру і творчості взагалі. Після багаторічного затишшя з’явилося багато нових імен, нових авторів. Це свідчить про те, що період суспільної депресії минає – і люди починають оживати. Творчість завжди відроджується першою, після неї вже йде політика й економіка. Тому маю гарний прогноз", – підвів риску музикант.
Наталія Потапчук, Чернігів–Луцьк–Чернігів
Чернівці – сайт пам’яті Володимира Івасюка http://www.ivasyuk.org.ua/news.php?lang=uk
Мелодії Володимира Івасюка на палітрі юних художників
Під такою назвою відкрито виставку-конкурс за підсумками робіт обласного мистецького пленеру та творчих робіт серед учнів художніх шкіл та художніх відділень шкіл мистецтв, яка присвячена 70-річчю від дня народження композитора Володимира Івасюка 7 листопада 2019 року у Чернівецькому обласному меморіальному музею Володимира Івасюка.
3 жовтня 33 учні та 17 викладачів художніх шкіл області побували на батьківщині композитора. Відвідали Кіцманську художню школу, побували на цікавій та змістовній екскурсії у Кіцманському історичному музеї. З трепетом відвідали Кіцманську музичну школу, в якій навчався Володя по класах скрипки та фортепіано, змогли почути відлуння кроків відомого митця, яке згодом допомогло їм створити чудові роботи. Дізналися, що заклад з гордістю носить ім’я Володимира Івасюка з 1999 року, її учні займають призові місця на всеукраїнських та міжнародних конкурсах та фестивалях. А екскурсію у шкільному музеї для юних художників провела досвідчений педагог, директор школи Ірина Василівна Мігірюк. Також цієї днини відбувся пленер юних художників на водоймах Кіцманя.
Діти так перейнялися життям і творчістю В. Івасюка, ритмікою поезії і музики, що зуміли передати біографічні моменти, близьку йому природу рідного краю, яку і сам оспівував у своїх піснях. Також у 81 роботі, представленій на виставці, відтворений настрій пісень композитора «Моя пісня», «Балада про мальви», «Червона рута», «Я — твоє крило», «Жовтий лист», «Балада про дві скрипки», «Водограй». Юні майстри пензля писали портрети композитора, створювали паперову пластику, пейзажі, витинанки, колажі, графічні роботи. У заході взяли участь викладачі та учні художньої школи ім. М. Івасюка. Щире слово про роботи юних художників сказали викладачі ЧХШ ім. М. Івасюка Ігор Талалай, Ірина Каленик, заслужений діяч мистецтв України Микола Шкрібляк, учасники виставки-конкурсу Валерія Філіпець та Оксана Максимчук. Задушевні пісні Володимира Івасюка «Я піду в далекі гори», «Балада про мальви», «Червона рута» щиро заспівали для усіх гостей Василь Чигрин (студент I курсу кафедри музики ЧНУ ім. Ю. Федьковича, клас викладача народного артиста України Івана Дерди), заслужена артистка України Олена Урсуляк.
Яскрава та емоційна, промовиста, загадкова «Червона рута» — картина Дарії Михайлової, дванадцятирічної учениці Сокирянської районної художньої школи (директор Ярова В. Ф.) подарована музеєві Володимира Івасюка.
Олена Логінова,
молодший науковий співробітник Чернівецького обласного меморіального
музею Володимира Івасюка
https://www.ukrinform.ua/rubric-diaspora/2818247-ukrainska-kapela-banduristiv-pivnicnoi-ameriki-dala-stolitnij-koncert-u-toronto.html
Українська капела бандуристів Північної Америки дала Столітній концерт у Торонто
14.11.2019
Українська капела бандуристів Північної Америки ім.Т.Шевченка (УКБімТШ) виступила днями з ювілейним концертом у Торонто у рамках відзначення 100-річчя існування колективу.
Про це йдеться на сторінці УКБімТШ у Facebook.
"Слухачі з Торонто і околиць мали нагоду почути і побачити наш ювілейний Столітній концерт (Centennial Concert Program), заключний цього року, котрий відбувся у Royal Conservatory, Koerner Hall", - повідомляється у дописі.
Напередодні концерту колектив УКБімТШ відвідав учнів Рідної школи UNF Toronto West при католицькій середній школі Св.Йосафата й дав там невеличкий концерт.
Українська капела бандуристів також 10 листопада взяла участь у заходах з нагоди відзначенні Дня Пам'яті, що відбулися в українсько-канадському меморіальному парку Ukrainian Canadian Memorial Park у Торонто.
Як повідомляється у соцмережі, Українська капела бандуристів Північної Америки ім.Т.Шевченка виступила зі Столітнім концертом в Торонто під керівництвом художнього директора і диригента Олега Махлая.
Зазначається, що концертний сезон 2018-2019 рр. став відзначенням столітнього ювілею заснування Української капели бандуристів Північної Америки ім.Т.Шевченка. Представлена у Торонто концертна програма демонструвалася у рамках історичного туру капели Україною у жовтні 2018 року, а також під час туру UBC Північною Америкою у 2019 році.
Як відомо, Українська капела бандуристів була заснована у Києві у 1918 році Василем Ємцем і носила назву Кобзарський хор (Kobzar Choir). На початку Другої світової війни капелу було розформовано радянською владою, і тільки у 1941 році вона частково відновилася у Києві. У 1949 році ансамбль емігрував до США, де продовжив свою місію – знайомити світ з бандурою.
Українська капела бандуристів дала понад 600 концертів у країнах Північної Америки, Австралії, Європи (у тому числі Україні), виступала на всесвітньо відомих сценах, як-то Карнеґі-Хол, Собор Паризької Богоматері, Національна опера України, Мессі-Хол тощо.
Сьогодні члени капели живуть по всій Північній Америці, зокрема, у Каліфорнії, Неваді, Іллінойсі, Мічигані, Огайо, Пенсильванії, Нью-Йорку, Нью-Джерсі, Коннектикуті, Вірджинії, а понад 40% членів ансамблю мешкають у канадських провінціях Альберта, Манітоба та Онтаріо.
Сучасна бандура має від 20 до 65 струн і звучанням нагадує фортепіано. На ній можна грати складні твори – сонати і концерти, але історично бандура використовувалась як акомпанемент для співу. Українська капела бандуристів продовжує цю традицію, поєднуючи дві великі любові українців: мистецтво гри на бандурі із хоровим співом.
У 1992 році УКБімТШ було присвоєне звання лауреата Національної державної премії України імені Тараса Шевченка за популяризацію української музичної спадщини.
Вінниця – сайт http://vlasno.info/kultura/6/prezentatsiji/item/32589-vinnytskyi-bard-vypustyv-plativku
Вінницький бард випустив платівку пісень про життя «Чёрное серебро»
05 листопада 2019
Вінницький бард та волонтер Олександр Клец, який неодноразово гастролював зі своїми концертами на Сході, випустив свою першу платівку пісень під назвою "Чёрное Серебро". Як зазначає автор, більшість пісень ліричні та про життя. Деталі дізнавалась кореспондентка Vlasno.info.
– До платівки увійшло чотирнадцять пісень, які я збирав протягом багатьох років. Наприклад, пісню "Черепаха" я написав ще п'ятнадцять років тому. Однією з найновіших та найпопулярніших пісень є пісня "4.5.0". Вона про нашу перемогу, – розповів Олександр.
Вінничанин розповів, що пише пісні на одному диханні. Наприклад, пісню "4.5.0", яка складається з семи куплетів, написав за десять хвилин.
– Моя найулюбленіша пісня має назву "Если любишь меня – жди". Її я написав, коли їхав на фронт. Платівку назвав, як одну із пісень – "Чёрное серебро". Загалом, більшість пісень ліричні та про життя. Треба слухати, – зазначає бард.
Автор розповідає, що перший диск вийшов тиражем тисячу одиниць. У цьому йому фінансово та морально допомогли друзі.
– Більшості пісень більше десяти років. Тому вони написані російською. Відмовлятись від них не збираюсь, бо вони як діти. Але у майбутньому планую випустити україномовну платівку, – розповів Олександр.
Київ – сайт https://glavcom.ua/specprojects/press_center/17-listopada-v-ukrajinskomu-domi-vidbudetsya-iii-kijiv-etno-myuzik-fest-virtuozi-folku--639688.html
17 листопада в «Українському домі» відбудеться ІІІ Київ-етно-мюзік-фест «Віртуози фолку»
Цього року на конкурс надійшло близько 120 заявок з різних регіонів України, із яких до фіналу було відібрано 28.
17 листопада з 10:00 до 22:00 в «Українському домі» (м.Київ, вул.Хрещатик, 2) відбудеться ІІІ Київ-етно-мюзік-фест «Віртуози фолку»
Цього року фестиваль «Віртуози фолку» завдяки традиційній підтримці Департаменту культури КМДА відбувається втретє. Фестиваль прагне об’єднати всіх, хто у своїй творчості звертається до скарбів української народної музики («автентиків», «академістів», представників сучасних музичних напрямків), створивши широкий майданчик для спілкування, а також відкрити нові цікаві імена.
«Нам приємно, що фестиваль перетворюється на таку собі творчу лабораторію, коли після кожного фестивалю народжуються нові цікаві творчі проекти. Минулого року ми презентували тут проект «Володарі стихій», більшість учасників якого познайомилися саме на нашому фестивалі. Цього року у нас так само буде кілька несподіваних творчих дуетів, як, наприклад виступ ансамблю «Кралиця» разом з фанковим гуртом «Folky Funky» чи спільний номер ансамблю «Дніпро» та фолк-рокового гурту «The doox». Ну і, звичайно, майстри народної творчості, майстер-класи, спілкування і діалог різних поколінь – все це створює неповторну атмосферу, яку можна відчути лише на нашому фестивалі», - розповідає виконавчий директор фестивалю Любомир Матейко.
Цього року на конкурс надійшло близько 120 заявок з різних регіонів України, із яких до фіналу було відібрано 28. Учасники фестивалю презентували всю Україну: від Донбасу до Карпат, від Полісся до Слобожанщини. «З кожним роком географія учасників лише розширюється. У нашому фестивалі бере участь, можна сказати, чотири покоління: від наймолодших виконавців до музикантів та майстрів досить поважного віку. Ми сподіваємось, що всі наші учасники здивують усіхпрофесійністю, віртуозністю і сміливими творчими експериментами, а наш фестиваль відкриє для них нові перспективи» - зазначає автор проекту, генеральний директор Київ-етно-мюзік-фесту «Віртуози фолку» народна артистка України Олена Кулик.
Як і в попередні роки, ІІІ Київ-етно-мюзік-фест «Віртуози фолку» перетворився на своєрідний марафон української пісні в усіх її проявах. З 10-ї ранку в «Українському домі» працюватимуть дві сцени: в центральній залі в режимі нон-стоп відбуваються виступи як конкурсантів, так і почесних гостей фестивалю, а в концертній залі у цей час триватиме прослуховування «на живо» учасників конкурсної програми. Цікавим є жанрове розмаїття фестивалю – від автентичних виконавців, сольного співу, сольного інструментального виконання, академічного ансамблевого музикування, гуртового співу, троїстої музики до етно-джазу, фанк-фолку, фолк-року та інших експериментів.
Протягом дня у центральній Залі Українського дому кілька десятків народних майстрів та майстрів з виготовлення музичних інструментів демонструватимуть свої роботи, проводитимуть майстер-класи, навчатимуть грі на тих чи інших інструментах. Особливий інтерес викликають українські розмальовки-антистреси, одяг та мальована кераміка від Олесі Вакуленко (до речі, саме вона виготовила авторські тарілки-сувеніри для переможців фестивалю та є розробником фірмового стилю цьогорічного фесту), вироби із соломи знаної майстрині з Луцька Марії Кравчук, проект «Виткані мрії» Олени Попової, авторські ляльки з кукурудзи та інших природних матеріалів Людмили Павлової, килими Ліани Лістунової, вишивки Ольги Костюченко. А також торбани та кобзи Юрка Фединського та Назара Божинського, електробандури Івана Ткаленка, авторські інструменти, виготовлені за власними оригінальними конструкціями Василя Волівача, сімейства сопілок, окарин, пан-флейт Володимира Віхренка, Василя Нагірного, Костянтина Мітокару, Ярослава Лошака та ін. Цього року свої роботи презентуватимуть і колективні учасники: студенти Миколаївського коледжу культури і мистецтв та майстри Львівської фабрики «Акрополіс».
У гала-концерті, крім переможців та учасників фестивалю, також візьмуть участь відомі артисти: Ілларія, Ніна Матвієнко, Олена Кулик та ансамбль «ДНІПРО», гурти The Doox, супер проект від Олеся Журавчака & Нікіти Рубченка & Ars Nova, GG ГуляйГород, Кралиця & Folky Funky, Георгій Матвіїв та ансамблева група НАОНІ, Кирило Стеценко, Іван Ткаленко, відкриття миулого року гурт Zgarda, і багато-багато інших… Ведучі фестивалю – Анна Заклецька та Юрій Доник.
«Ми прагнемо показати багатство української народної музики і пісні, показати, що вона прекрасна і захоплююча як в автентичному виконанні, так і в академічному, модерному, етно-джазовому чи фолк-роковому звучанні. Коли це музичне різноманіття поєднується на одній сцені і на одному концерті, ми справді можемо відчувати силу і велич зв’язку поколінь через музику і творчість», - зазначив арт-директор фестивалю Олесь Журавчак.
Для тих, хто не зможе потрапити на фестиваль, а також для усіх українців з-за кордону на сторінці facebook.com/virtuozy.folku (Київ-етно-мюзік-фест «Віртуози фолку») буде організована пряма трансляція фестивальних заходів та концертів.
Сайт http://meest-online.com/diaspora/usa-diaspora/my-dity-tvoji-ukrajino/
Ми діти твої, Україно!
Листопад 13, 2019
На святі
Відверте захоплення та прихильність глядачів наповнювали залу Українського освітньо-культурного центру (УОКЦ) у Дженкінтавні (штат Пенсільванія) 3 листопада, де відбувся дитячий доброчинний концерт «Ми діти твої, Україно!» По-дитячому щирі та непідкупні емоції, часами й хвилювання відчувалися серед учасників заходу, але підбадьорюючі оплески вдячних глядачів після кожного виступу додавали їм впевненості. Багато українських родин прийшло підтримати своїх дітей, онуків, друзів і приятелів цієї погідної днини. Така масштабна підтримка доброчинної справи стала гідним прикладом для дітей, які не забувають своє коріння, плекають та популяризують українську мову й культуру на теренах Америки.
Програма дитячого концерту розпочалася молитвою та виконанням гімнів США й України бандуристів Олекси й Ореста Лужецьких. Композиція «Я ненавиджу тебе, війна» від Павла Кеньо вирізнялась актуальністю звучання та символічністю постановки, що передбачала перебування на сцені соліста та старшої групи хору «Соловейки» зі свічечками. Кожна свічечка у дитячих руках асоціювалася з вогником надії, віри в перемогу та збережене життя.
Сольні та дуетні виступи учнів Філадельфійської філії Українського інституту музики та мистецтва з інструментальними та пісенними композиціями перепліталися з декламуванням віршів і концертними номерами від хору «Соловейки». Серед розмаїття музичних композицій звучали українські народні та сучасні пісні, а також твори світової класики. Справжня українська душа ожила у пісні «Три тополі, три сурми» від Юрія Пітули й у в’язанці українських народних пісень, віртуозно виконаних дуетом скрипалів (Мар’яна Клінґенсміт та Юліана Фартачук, акомпанемент Люби Щуйко). Глядачі також мали нагоду послухати у виконанні на фортепіано Love story від Анни Кеньо, «У сусіда хата біла» й уривок із симфонії Моцарта від Софії Іванчук, «Варіації на тему Шопена» від Вікторії Черняк, «Симфонію ранку» від Дениса Бранова та «Поему» від Вікторії Сорбат. А композиції «Бандурна розмова» та «Виростеш, ти, сину» у виконанні дуету Лужецьких зворушили багатьох і залучили до підспівування. Усім відома «Червона рута» також прозвучала зі сцени у виконанні гітаристів Павла Кеньо та Тараса Турчиняка. Палітру яскравих емоцій і настроїв подарували сольні виступи Ірини Хлопцевої, Христинки Ожоган, Андріани Гордієнко, Христини Мельник і Христинки Сачко. А хор «Соловейки» (молодша група, хлопчики) потішив товариство піснями, пронизаними любов’ю до рідної України, серед яких були «Україно-нене» та «На нашій Україні». Дружелюбністю, позитивом і радістю наповнювалася зала під час виступу середньої групи дитячого хору «Соловейки» (дівчатка) з піснями «Давай дружить» і «Файна пісенька моя». Варто зазначити, що поетичні рядки, зачитані цього вечора, урізноманітнили, доповнили та підсилили мистецьке сприйняття події та настрій свята (Анастасія Івасів, Вікторія Головчак, Матей Петришин, Христинка Голубець, Анічка Стасів, Юля Балан, Анна-Марія Голубець, Маруся Дум’як і Софія Гелич). «Пісня про Кобзаря» від старшої групи хору «Соловейки» вразила своєю душевністю та потужністю виконання. Заключним акордом цього вечора став чудовий виступ Юлії Ступень із піснею «Україна — це ми!» Тож, загалом було дуже зворушливо, проймаюче, талановито, щиро, по-справжньому, по-українськи!
Несподіванкою для дітей-учасників став виступ учителів нашої української Рідної школи з гумористичним номером. У такий спосіб вчителі висловили свою підтримку дітям як талановитому майбутньому вкраїнської громади. Чудове свято української музики, співу та слова стало можливим із ініціативи дитячого хору «Соловейки», Філадельфійської філії Інституту музики та мистецтва та УОКЦ. Усю мистецько-творчу частину концерту підготували викладачі цього Інституту та хору «Соловейки», зокрема, Галина Боднар — клас вокалу та керівник дитячого хору «Соловейки», Люба Щуйко — клас фортепіано та акомпаніатор, Тарас Турчиняк — клас гітари й Уляна Мартинюк — клас скрипки та фортепіано.
За словами п. Боднар, керівника дитячого хору «Соловейки», діти-учасники заходу й їхні батьки радо підтримали задум добродійного концерту, працювали над оновленням костюмів, святковим оздобленням зали та приготуванням солодощів, аби виручені кошти спрямувати на лікування та реабілітацію воїнів в Україні. Багато подяк висловили організаторам, учасникам, глядачам та усім, хто долучився до такої широкої підтримки цього доброчинного концерту. Бо, залучаючи до доброї справи, ми гуртуємо та виховуємо гідне, відповідальне та небайдуже покоління українців, яким варто пишатись, покоління, яке переконливо та гордо стверджує: «Ми діти твої, Україно!»
Наталія Комар
Рубрика – «ЗМІ про митців»
Кобзарський ґуру з провулку Українського
https://uain.press/blogs/kobzarskyj-guru-z-provulku-ukrayinskogo-1106682
Віталій Квітка
11.11.2019
Коли я спитав, скільки вже має ікон, скільки розписів його живопису по українських церквах, то він мені не відповів. Схилився, і продовжив собі щось далі витесувати – якусь, певно, заготовку до кобзи чи бандури. Лише потім, коли йшли до того відомого цілющого озера біля його дачі в Оліївці, що на Кіровоградщині, прохопився: “Я ж ніколи не розписую церкви сам. Завжди ми працюємо ще з кимось”.
І зараз же розповів історію, як українські художники у Санкт-Петербурзі якось відреставрували під палац ледь не доби Катерини ІІ нутрощі звичайної квартирки звичайнісінького приватного підприємця українського походження. Про те, як реготали над тими “обов’язковими розочками” попід стелею та ангеликами-амурчиками, очі й черевця яких витріщаються на тебе зі стелі. Про те, як скоробагатьки ласі облаштовувати свій щоденний побут у дусі Леонардо да Вінчі. Хай навіть одну кімнату в помешканні, притому, що сусідня може бути спрацьована малярами в стилі “Елвіс завжди живий!”.
Майстер іконопису та монументального живопису Сергій Перехожук узагалі людина навіть більш ніж скромна. Настільки, що іноді нагадує такого собі мовчазного філософа. Єдине, на що можна сподіватися з ним, дочекатися, доки Сергія проб’є на годинний монолог. Утім, чекати насправді доводиться навіть не місяцями – півріччями і роками.
Початки творчості Сергія Павловича – це іконостас Покровської церкви на Подолі в Києві, де він працював разом із реставратором Михайлом Свирнюком. За словами Сергія, саме під орудою Михайла Перехожук удосконалював свої вміння та вправність у роботі з деревом. Подальша робота в церкві Миколи Притиска на Подолі – то була унікальна безпосередня реставрація. Для церкви Миколи Притиска Сергій написав велику ікону Димитрія Ростовського, яку можна побачити на лівому стовпі вівтарної частини. Купол храму розписав сам Микола Стороженко, вчитель Сергія, один із найвидатніших українських монументалістів сучасності. Водночас Павлович узяв участь у розписах Михайлівського Золотоверхого собору, зокрема виконав чотирьох святителів у Катерининському вівтарі під керівництвом автора проєкту Сергія Баяндіна, а ще – орнаментальні роботи, писав ікони для іконостасу, малював сюжети з Апокаліпсису – праворуч, як заходити. Як художник-реставратор, Сергій Перехожук передусім прагне відродити дух храмового українського малярства домосковської доби, поєднати кілька стилів у самобутньому оздобленні храму.
Якби в Україні існував аналог “американській мрії”, то на визначення людини, яка досягла статусу мрії української, на мою думку, сміливо претендував би Сергій Перехожук. Дружина-красуня Жанна, вчителька музики і колежанка в Бучанській школі мистецтв. У них виростають двійко діточок – Антон та Уляна, які прекрасно навчаються і водночас не забувають шанувати тата й маму. Помешкання – хоч і не котедж, але в елітарному Ірпені, та ще у провулку Український, метрів за 50 від хати ще одного вчителя Сергієвого – широко знаного кобзаря Миколи Будника.
Сергій Перехожук має досвід і пошану як у колах художників-монументалістів, так і в Кобзарському цеху. У друзях – відомий бард Едуард Драч, мистецтвознавиця Ярослава Музиченко, культовий український режисер Олесь Санін, в учнях – сам Тарас Компаніченко, кобзар Майдану. Під впливом кобзаря-ґуру Миколи Будника Сергій Перехожук виготовив ліру, кобзу, бандуру, торбан, а також такий унікальний західноєвропейський середньовічний музичний інструмент як ребек. Четверо братів і мама завжди раді зустріти Сергія хоч на Коростенщині, хоч у США, де замешкав один із Павловичів – Віктор. На додачу є власні учні, які вважають Сергія справжнім українсьим ґуру багатьох мистецтв. А ще, крім майстрів із кобзарства, – учні з малярства та живопису в Ірпінській артшколі.
А починалося все прозаїчно: у родині вчителів у селі Іванівці (з населенням у 303 особи) Коростенського району, що на Житомирщині, 11 лютого 1967 року просто народився ще один син. Прадід навчав хлопчика майструвати. Сергійко любив малювати, мріяв стати художником. А 11-річним хлопчиком залишив родину назавжди й вступив у Києві до Республіканської середньої спеціалізованої художньої школи імені Т. Г. Шевченка. Рік пропрацював викладачем у художній школі в Коростені, два роки відслужив у армії, вступив на четвертий курс Кримського художнього училища в Сімферополі. 1989 року був зарахований до Київського художнього інституту (академії) на факультет монументального живопису. Там Перехожук і вчився у маестро Миколи Стороженка. Одного разу на Миколаївщині, під час археологічної експедиції на розкопках скитських курганів Сергій Павлович зустрів і свого другого великого вчителя – кобзаря Миколу Будника та Миколу Товкайла (саме ці двоє згодом стали провідниками Київського кобзарського цеху). Вони стимулювали і свого молодшого побратима Сергія Перехожука виготовляти українські стародавні музичні інструменти.
“Я умію працювати з деревом, адже мій прадід (він, до речі, умів грати на скрипці), навчив мене майструвати”, – любить повторювати Сергій Павлович. Але не тільки з деревом, не лише з фарбою. З каменем, з піском, з глиною. Сергій Перехожук, здається, уміє працювати й товаришувати з будь-яким матеріялом, який потрапляє до його талановитих рук. Цього року, скажімо, я впіймав художника за “реставраційними” роботами на улюбленій дачі, за 385 кілометрів від Ірпеня. Він любить попрацювати на пленері поблизу Олександрії. Каже, що миті проведені там, серед степу Кропивниччини, біля витоків річки Інгулець, заряджає його на цілі місяці. Там дуже низько схиляються до людини зорі. І видно їх майже ціле літо. Заряджає планами, міркуваннями, ескізами, спогадами тамтешніх кольорів, запахами тамтешніх польових квітів, здоров’ям радонового озера. Де серед шуму купальників Сергію Перехожуку вдається відчути та відбити потім у дереві, олії й камені одвічну статичність, філософічну непорушність, розум всесвіту України.
Кілька поєдинків Остапа Вишні
13 листопада — 130 років від дня народження Остапа Вишні
http://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/kilka-poyedynkiv-ostapa-vyshni
Степан Процюк
12 листопада, 2019
Він був народним письменником, попри всю приблизність такого вислову. Наклади його усмішок, на початку 30-х років минулого століття, наближалися до двох мільйонів. Але навіть нечувана популярність, як для українського письменника, не вберегла Остапа Вишню від репресивної машини, в лещатах якої він залишився живим справді дивом.
Коли його забрали 1933-го, він ніяк не йняв віри, що таке можливо, і ще жартував, що «любить убивати вождів на свіжому повітрі» або чому його не звинувачують у «зґвалтуванні Клари Цеткін». Проте після фізичних і моральних знущань був змушений підписати звинувачення щодо виношування планів замаху на державного діяча...
Остап Вишня боровся за себе (свідомо та підсвідомо) і проти себе (вимушено), особливо після тюремного звільнення, надламаним, але з тим незнищенним згустком життєлюбства всередині, з подібним до якого, але сильнішим, Байда із знаменитої пісні на гаку говорив: «Твоя, царю, дочка поганая, твоя, царю, віра проклятая».
Вишні прощали читачі його відверті напади на «націоналістів», його блюзнірські, лакейсько-підцензурні збірки — «самостійні дірки», відчуваючи їхню воскову нежиттєвість.
Остап Вишня, як на мене, своїми усмішками також боровся проти української літератури високої полиці, певним чином користаючи з неосвіченості широких українсько-радянських читацьких верств. Зрозуміло, що переважна більшість читачів вибирали усмішки Вишні, а не строгі глибокі сонети Миколи Зерова чи незвичний стиль прози тоді молодого Валер’яна Підмогильного.
Остап Вишня боровся супроти свого страху, свого тонкого відчуття залізної п’яти тоталітарної машини, яка чавила на своєму шляху все живе. Павло Губенко, один із мільйонів радянських «заключённых», дивом вижив тих страшних десять років. І замерзав, і був близьким до розстрілу 1937-го, але запалення легень і тяжка хвороба — чи Боже провидіння? — посприяла тому, що про нього забули! А далі маховик репресій трохи притих.
Остап Вишня не раз був змушеним вдавати, даруйте, письменника-дурника. Не завжди його гумор був глибоким. Часом це було прислужницько-насильницьке розтягування письменницьких губ у химерній гримасі, яка мала нагадувати усмішку. Як писав у своєму щоденнику Григір Тютюнник, «у Вишні був великий сміх, але його витравили».
Але ця боротьба для Остапа Вишні не заміняла життя. Цей українсько-радянський козак Голота чи Байда, мав і величезне щастя, що, безсумнівно, продовжувало йому років, додаючи життєвих сил. Варвара Маслюченко була йому вірною дружиною навіть тоді, в тій концтабірній десятирічці.
Вони зійшлися після гіркого матримоніального досвіду в кожного зокрема. У двох були діти. До речі, виявилося, що в гумориста було два сини від різних жінок. Одного він знайшов після заслання. Інший знайшов його. Варвара Маслюченко, на тринадцять років молодша від Вишні, не лише вірно чекала свого чоловіка і таки дочекалася. Вона відмежувала свого чоловіка від багатьох побутових турбот. Вони ніколи не сварилися, навіть не сперечалися, що справді дивовижно.
«1. Якби ж знаття? 2. Забув. 3. Спізнивсь. 4. Якось-то воно буде! 5. Я так і знав» — тонко підмічає гуморист гірші сторони українського характеру, з тим усім букетом якоїсь деколи майже неймовірної безпечності там, де вже треба бити в дзвони, безпечності, за якою ховається незріла дитяча безвідповідальність, індивідуальна та колективна, яку ми врешті-решт поволі починаємо (?) поборювати.
Рильський називав Вишню, свого друга, «всенародним стрільцем по підлоті». Рильський розумів, що бути справжніми винищувачами підлоти їм ніколи не дадуть. Їм можуть дозволити лише декларативну волю, лише оперетковий вплив у тюрмі радянських народів.
Останнє десятиліття Остап Вишня незрідка зловживає спиртним (але хіба то гандж для письменника? :)) Живе своїми пристрастями до полювання і собак. У своєму, пізніше широко цитованому, «Щоденнику» пише, майже на кожному кроці згадуючи «великий руський народ», повчає і карається сам, у нападах тотальної самоцензури... «Коли входиш у літературу, чисть черевики! Не забувай, що там був Пушкін, був Гоголь, був Шевченко! Обітри черевики! Одного хочеться — не принизити Шевченка, не принизити Пушкіна».
Вимучений концтабірною десятирічкою, у вересні 1956 року помирає.
Хтозна, може в передсмертних мареннях він говорив із своїм братом, багаторічним редактором «Перця», одним із 16 братів та сестер, Василем Чечв’янським, якого 1937-го розстріляли...
Павлу Губенку, якого всі знаємо під псевдонімом Остап Вишня, марився довгий страшний морозяний степ, яким його ведуть на розстріл. Він крикнув, а потім побачив усміхнене, безконечно добре лице своєї покійної матері, що вже протягала до нього руки, які колись пестили сільського хлопчика Павлика, і вигукнув своїм, майже забутим, глибинно-полтавським діалектом:
— Осьо я... Уже йду, мамо...