Новини одним рядком:

28 жовтня – концерт кобзаря і лірника Василя Нечепи у Чернігівському обласному філармонійному центрі

4 листопада – вечір пам’яті – народного артиста України, бандуриста Андрія Бобиря, Будинок звукозапису Українського радіо

5 листопада перший Поетичний турнір імені Нестора Літописця, Київ, Музей книги і друкарства України

5 листопада – концерт Євгена Лещенка та презентація музичного альбому  «Друже, гітаро», Львів, філармонія

10 листопада – концерт давньої української та середньовічної музики, Хорея Козацька і Тарас Компаніченко, Київ, Генштаб

12 листопада – 80 років з дня народження поета Миколи Сингаївського, автора вірша “Чорнобривці”

13 листопада – концерт Віктора Пашника в художньому музеї міста Черкаси

14 листопада – день народження Сергія Хоменка, автора пісень, керівника київського КАП “Арсенал”

17 листопада – концерт Оксани Доріченко (Київ-Вінниця) у малому залі київського КАП “Арсенал”

19 листопада – 70 років упоряднику літопису авторської пісні України

19 листопада 1989 року –  перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого у Києві

22 листопада – концерт Віктора Стребежева, Чернівці, Public Pub (вул. Головна, 265а)

24 листопада – концерт Олександра Козинця (Суми-Київ) у малому залі київського КАП “Арсенал”

25 листопада – концертна програма Оксани Мухи «Без пафосу…», Львів, філармонія

26 листопада – концерт Миколи Чернявського, Суми, вул. Петропавловська, 61, зал профспілок

27 листопада – концертна програма Оксани Мухи «Без пафосу…» у Стрийському міському будинку культури

 

 

 

Тарас Компаніченко

 

Українським добровольцям

 

З військом сутужно... Поклик й оружно

 Вийшли мужі вогняні

 Й в небо знеслися на стружнах

 Стяги звитяжно ясні.

Кличі, молитви й пісні.

Хто там зневіри і сумніви сіє?

Хто тут страхами снує?

Гетьте, пощезніть, замріте, принишкніть -

Лицар гряде!

Лицарство йде!

Йдемо до бою, Боже, габою

 Милість над нами простри!

В камінь святої до краю любови

 помисли нам нагостри!

Щирі серця наші зри!

Що нам інтрати й ласі привати?

Злато - марнота юрби!

Воля Вітчизни - злато й заплата

 В вишньому небі карби!

Духу нетлінні скарби!

Боязко, страшно? Так, таки страшно...

Віра - тремкий каганець.

Бореться ерос й танатос

 В наших осердях сердець.

Ох, не на жарти той герць!

Хто переважить в двобою з собою

 Той переможе й в борні!

Боже, в тім бою не вкрий нас ганьбою!

Славою нас огорни!

В меч твій святий оберни!

                                               2014

 

Повідомлення  від бардів та прихильників авторської пісні та поезії

Листи надсилайте на Emaіl: p_karta@ukr.net,  p_karta@maіl.ru

 

Київ – Володимир Самайда

 

Вітаю. Був. Поспішав на потяг до Чернівців, то не почув багато, хіба переді мною І.Малковича, що згадав виступ Вінграновського 1982 року в Університеті, відзначив його артистичність.. цікаво й весело "копіював" поета (письменника, сценариста, режисера..) А то гуляв я залами, бо на подію зайшло людей купа.. Співав "Тихо Дунай воду несе.." І про Нечая.. Хоча вже на відході повідомили, що він любив про Супруна.. Вивчу і читатиму, бо з бюлетеня дуже варте, хочу ще. Богомолець колись рекомендувала..

 

 

Київ – сайт http://prostir.museum/ua/post/38237

 

08 листопада 2016

 

«Вінграновський – вічний!» – у Музеї літератури відзначили ювілей поета

 

Микола Вінграновський – про цю людину з цілковитою впевненістю можна сказати – неймовірний актор, талановитий режисер та неземний поет. 7 листопада українці вшановували 80-річний ювілей неймовірної людини, автора численних збірок, афоризмів та поезій, які торкають найглибших струн душі.

Національний музей літератури України теж приєднався до урочистих подій по вшануванню Миколи Вінграновського літературними читаннями поезій видатного поета.

Ведучими вечора були Павло Вольвач і Тарас Федюк. Письменники щемно згадали про особисте знайомство з Миколою Вінграновським: «Це один з тих поетів, що вплинули на моє становлення як людини», – зізнався пан Федюк.

«Слово Вінграновського живе, тримає в своєму світлому полі. Це був живий, неповторний чоловік», – задав тон розмови Павло Вольвач.

Зустріч була динамічною і цікавою, кожен з виступаючих ділився своїм баченням поета і, передусім, розкривали його для присутніх – як людину, світлого і гарного чоловіка.

Вечір відбувався в меморіальній бібліотеці Колегії Павла Галагана, розкішний інтер’єр приміщення наштовхував присутніх на спогади й цікаві оповідки, які перемішувались із улюбленою поезією Миколи Вінграновського – створили свою душевну атмосферу.

Актриса Центру Леся Курбаса Галина Стефанова «віджила» перед присутніми неповторного Вінграновського:

 

Вас так ніхто не любить. Я один.

Я вас люблю, як проклятий. До смерті.

Земля на небі, вечір, щастя, дим,

Роки і рік, сніги, водою стерті,

Вони мені одне лиш: ви і ви…

Димлять століття, води і народи…

Моя ви пам’ять степу-ковили,

Зорі червоний голос і свободи.

Дивіться, гляньте: мій — то голос ваш:

Як світиться він тепло на світанні…

Я вас люблю, як сіль свою Сиваш,

Як ліс у грудні свій листок останній.

 

Поет Володимир Цибулько відзначив, що про Вінграновського не можна говорити нудно, це та людина, яка мала б виступати перед стадіонами: «Познайомившись особисто з Вінграновським, відчув потрясіння від того, що у цього чоловіка, як, безумовно, великої людини, немає дистанції». Володимир Миколайович називає Вінграновського актором, людиною, яка б могла за бажанням маніпулювати людьми, бо їм зачаровувалися, порівнює з «великим лайнером» у просторі радянської системи. На думку Володимира Миколайовича, «Вінграновський – це цілісна та внутрішньозахищена особистість». Рекомендує звертатися до поезії Вінграновського, коли тиск сьогодення нічим перекрити і з’являється душевна необхідність у чесному і живому.

Бард Володимир Самайда розбавив спогади присутніх народною піснею.

Колега по цеху Вінграновського, поет Петро Засенко згадує про те, що з Миколою Степановичем вони були знайомі протягом кількох десятків років, розповідає, що вони з Вінграновським належали до покоління, коли поезія була точною (бо цензура вимагала точності), виваженою, ідеологічно спрямованою, але в поезії Вінграновського немає конкретики – в ній є враження від сприйняття світу через душу, почуття поета. На його думку, ні у кого немає такого географічного простору, яка є в поезії митця. Петро Петрович зачитав декілька віршів поета, а свій виступ підсумував фразою – «роки минають, але неповторна поезія Вінграновського залишається».

Видавець Миколи Вінграновського, директор видавництва А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА – Іван Малкович називає митця «єдиним поетом у світі, якому личила патетика». Він  згадував як вони працювали над дитячою книгою «Козак-Мамарига». «Хто ще здатен так написати для дітей?… Як він писав своєму синові», – дивується видавець і зачитує «Колискову для зайченяти».

Поетеса-шестидесятниця Софія Майданська розказала, що «його називали ”суворим”, але у його прекрасній суворості билося дитяче серце. Поезія Вінграновського гарно передає дитячі спогади, відчуття», – підсумувала поетеса.

Дитячий письменник Анатолій Качан почав з того, що «з кожним роком зростає значущість поезії Вінграновського» і «ще довго не буде письменників такого масштабу», на його думку, «до Вінграновського ще не доросли, він не осягнутий повністю, цей феномен дуже важко осмислити». А також Анатолій Леонтійович поділився спогадами стосовно поета: «Він мав прекрасну пам’ять, міг годинами читати свої вірші, ні разу не повторюючись, в ньому зажди зберігалася любов до книжки».

Письменник Мирослав Лазарук нагадав про пропозицію газети «Літературна Україна» перейменувати рідне місто поета Первомайськ у Вінграновське.

Раїса Харитонова також поділилася спогадами, стосовно поета, розповіла, що М. Вінграновський з її чоловіком – Леонідом Талалаєм були духовно близькі.

На думку Григорія Штоня, Вінграновський був втіленням геніальності, а не просто талановитим поетом. Григорій Максимович говорить про величезний енергетичний потенціал творчого доробку поета, на його думку Вінграновський ще повністю не усвідомлений і не оцінений. Пан Григорій закінчив свою промову фразою – «Вінграновський – вічний!».

Представниця молодого покоління, Світлана Богдан, яка захистила спочатку магістерську роботу, згодом – дисертацію, а зараз і працює над монографією «Поетика міфу М. Вінграновського» зазначила, що він – поет, який не відпускає: «Я не знаю таких енергетично потужних поетів і хочу ствердно відповісти – молодь дуже цікавить Микола Вінграновський».

Директор Благодійного фонду імені Миколи Вінграновського Зоя Голота підсумувала вечір тим, що святкування ювілею М. Вінграновського лише розпочато та запросила й надалі усіх присутніх приходити на заходи, присвячені поету.

Вечір закінчився з гарним післясмаком якісної української поезії чи не найкращого представника лірики, образів та поетики. Микола Вінграновський «побував» на цьому вечорі, адже усі присутні змогли насолодитися не лише кращими зразками поезії митці, а й «відчути» і риси характеру Миколи Степановича, і його душу.

 

 

Чернівці – сайт https://buknews.com.ua/page/u-vygnytsi-rozpochavsia-vidkrytyi-festyval-konkurs-vykonavtsiv-estradnoi-pisni-imeni-nazariia-yaremchuka.html

 

У Вижниці розпочався відкритий фестиваль-конкурс виконавців

естрадної пісні імені Назарія Яремчука

04.11.2016

 

03 листопада  у Вижниці розпочався відкритий фестиваль-конкурс виконавців естрадної пісні ім. Назарія Яремчука «Пісня буде поміж нас». В урочистому відкритті фестивалю взяли участь народна артистка України Валентина Ковальська, заслужені артисти України – Руслана Лоцман, Ірина Стиць, Оксана Нікитюк, Василь Данилюк та народний аматорський вокально-інструментальний ансамбль «Смерічка». Вперше на вижницькій сцені виступили заслужені артисти України – брати Томіленко. Ведучі фестивалю - поет-пісняр Володимир Самайда та методист Вижницького РБНТД Наталія Шолєва.

 Про це BukNews повідомили у Відділі внутрішньої політики та доступу до публічної інформації апарату Вижницької РДА.

Привітали учасників та гостей фестивалю голова районної державної адміністрації Руслан Сенчук, голова районної ради Михайло Андрюк та Вижницький міський голова Олексій Чепіль.

Пісню-посвяту Назарію Яремчуку, на слова вижницького поета Василя Дихтяра, виконала Оксана Нікитюк.

Українські естрадні пісні та пісні з репертуару Назарія Яремчука звучали впродовж усього вечора. А насамкінець прозвучала легендарна Червона рута.

Фестиваль триватиме три дні та завершиться у неділю, 06 листопада, гала-концертом та нагородженням переможців. Участь у фестивалі-конкурсі беруть конкурсанти з різних регіонів України. Впродовж конкурсних днів вони виконуватимуть пісні з репертуару Назарія Яремчука, українські естрадні та авторські пісні. Оцінюватимуть учасників – журі у складі народних та заслужених артистів України на чолі з Валентиною Ковальською.

 

 

Миколаїв – сайт https://niklife.com.ua/citylook/55230

 

«Поводырь» из Нью-Йорка познакомил николаевцев с игрой на кобзарской бандуре

 

Американский бандурист из украинской диаспоры Юлиан Китастый провел благотворительный концерт в Николаеве.

Он - исполнитель музыки для фильма «Поводырь», композитор, певец, дирижер, бандурист, кобзарь, свирельщик, художественный руководитель Нью-Йоркской школы игры на бандуре.  Музыкант хорошо известный не только в Америке и Канаде, но и во многих странах мира, особенно там, где есть украинская диаспора.

В Николаев Юлиан Китастый приехал после концерта в Киеве и Мариуполе. Но еще хотелось побывать на Юге – в Одессе и Николаеве. Николаевский муниципальный коллегиум взял на себя организацию приезда гостя.

Музыкант начал свое выступление со старинной чумацкой мелодии на свирели, которую затем продолжил на бандуре. Эту композицию ему навеяла южная украинская степь.

- Смотрел как утром за окном солнце вставало над южной степью. И просто как-то само собой услышал давнюю чумацкую мелодию, поэтому решил начать именно с нее, - отметил кобзарь.

В своем творчестве Китастый использует две бандуры - классическую и харьковского типа авторства Гната Хоткевича, очень похожую на древнюю кобзарскую. Как ценитель кобзарского репертуара, обычно он выбирает «старосветский» музыкальный инструмент. На подобных играли большинство бандуристов в 20-30-е годы.

- Она настолько близка, что на ней можно исполнять материал и музыку из кобзарского репертуара. Намного легче, чем на фабричных бандурах. Это все часть нашего музыкального наследия.

Но сам Юлиан учился играть на классической бандуре 50-х годов, которую изготовили ​​в Киеве.

Перемежая исполнения этнических композиций рассказами из жизни, Китастый рассказал о брате своего деда, Григории Китастом, который до начала Второй мировой войны был художественным руководителем «Украинской государственной образцовой капеллы бандуристов» в Киеве, а после войны оказался вместе с его отцом (тот был самым молодым участником капеллы, в 1942 году ему было 14 лет) в американской зоне оккупации. В 1949 году они все вместе выехали в США. Брат деда и познакомил Юлиана с украинским народным творчеством - думами и историческими песнями.

После музыкант исполнил свою любимую композицию - гайдамацкую песню о Лебеденко. А затем поделился информацией о проекте, над которым сейчас работает, - представление художественной группы «Яра» «Замість сонетів і октав» по мотивам сборника поэта Павла Тычины 1920 года, в которой также участвуют Сергей Жадан и группа «Собаки в космосе».

Закончил свое выступление Юлиан Китастый импровизацией, посвященной Николаеву.

 

 

Чернівці – сайт http://versii.cv.ua/aktsenti/na-bukovini-bardi-spivali-dlya-patsiyentiv-vijskovogo-gospitalyu/38952.html

 

На Буковині барди співали для пацієнтів військового госпіталю

22/10/2016 

 

Бардівська пісня – це 4 в одному: Віра, Надія, Любов та мати їхня, мудра Софія

 

Приїзд на Буковину знаних в Україні бардів Інни Труфанової з Києва та Сергія Руденка з Новоград-Волинська став подією для Чернівців. Прихильники авторської пісні збиралися двічі – у п’ятницю в Будинку естетики та дозвілля, знаного як «Шепетівка», та в неділю у Центральному палаці культури, так званій «Текстилці». І скрізь був аншлаг. Хіба що у «Текстилці» гості та господарі виступали паритетно, без будь-яких преференцій у кількості виконаних пісень.

Від буковинців слухачів радували Олександр Мадей – до слова, він тепер не тільки бард, а ще й новий директор ЦПК, – Володимир Каверін, лауреат численних конкурсів і член журі багатьох фестивалей, Ігор Деменчук, лауреат цьогорічного фестивалю у Полтаві, Світлана Шаханова, керівник студії авторської пісні при Будинку естетики і дозвілля м. Чернівців. Органічно влився до когорти знаних бардів старшого покоління відомий виконавець авторської поезії у сучасному стилі Макс Наумов, один з тих, хто організовували свято вуличної музики в Чернівцях.

А крім цього, Інна Труфанова та учасник АТО Сергій Руденко, який свого часу виступав з Віктором Павликом, Лері Вінном, Олею Юнаковою, дали незабутній концерт у Чернівецькому базовому військовому госпіталі.

Насамкінець треба подякувати Ігорю Деменчуку, бо саме завдяки його організаторському хисту при  допомозі шановної Лідії Гаїни з «Батьківщини», яка спонсорувала приїзд бардів до Буковини, і відбулися ці чудові концерти.

 

 

Суми – сайт КАП “Булат” http://bulat.bardy.org/?p=4785

 

Молодіжна студія. Призери 2016

 

Лауреати та дипломанти молодіжної студії КАП «БУЛАТ» 2016 року.

Квітень - Ансамбль «ФІШЕЧКА» молодіжної студії КАП «Булат» — лауреати Міжнародного фестивалю «Булат» (Україна, Суми);
Квітень - Дмитро БАБКО – дипломант Міжнародного фестивалю «Булат» (Україна, Суми);

Квітень - Анастасія ЛЮБИЧ — спец.приз Міжнародного фестивалю «Булат» (Україна, Суми);

Липень - Вікторія СТЕЦЬ – переможець Міжнародного музично-спортивного свята «Великої бард-рибалки» (Білорусь, Грудичино);
Серпень - Вікторія СТЕЦЬ – гран-прі Всеукраїнського фестивалю «Автограф» (Україна, Полтава);

Серпень - Ігор ТИТАРЕНКО – дипломант фестивалю «Славутич» (Україна, Славутич);

Вересень - Ігор ТИТАРЕНКО – дипломант фестивалю «ЕСХАР» (Харків, Україна);

Жовтень - Марина СЕРПОКРИЛОВА — лауреат фестивалю «Сонячний зайчик»;

Жовтень - Ігор ТИТАРЕНКО — спец. приз від організаторів фестивалю «Сонячний зайчик» (Україна, Запоріжжя) та Міністерства культури України;

Вересень-листопад - Вікторія СТЕЦЬ — переможець VII Міжнародного дитячо-юнацького фестивалю «Зелена карета» (Красногорськ, Росія).

 

Натхнення Вам друзі мої, нових перемог, сміливих ідей, творчих успіхів, добробуту та мирного неба над Україною❤

Добра в усьому ,
Ігор Добровольський

 

 

Львів – сайт http://www.philharmonia.lviv.ua/11-2016/news-20161018-1649/?lang=ua

 

5 Листопада 2016

 

На Камерній сцені Львівської обласної філармонії – прем’єрний концерт автора та виконавця Євгена Лещенка та презентація музичного альбому  «Друже, гітаро». У концерті також бере участь юний скрипаль, учень 2 класу Львівської дитячої музичної школи-інтернату ім. С. Крушельницької Сава Лещенко.

Євгеній Лещенко, випускник Санкт-Петербурзької державної консерваторії ім. Миколи Римського-Корсакова, лауреат конкурсу вокалістів «Весна романсу 2006» (Санкт-Петербург); лауреат фестивалю авторської пісні «Червона калина 2015» (Хмельницьк); нащадок відомого співака, виконавця романсів і пісень Петра Лещенка.

Євгеній Лещенко з юнацтва займався музикою, співав в церковному хорі. У 1994 р. вступив в Самарське музичне училище Д. Г. Шаталова. Навчаючись на першому курсі училища, працював у Волзькому народному хорі ім. Милославова. Навчаючись на II курсі училища став солістом оперети Самарського академічного театру опери і балету. Закінчивши два курси музичного училища, вступив на вокальний факультет в Санкт-Петербурзьку державну консерваторію ім. Миколи Римського-Корсакова.

 Євгеній Лещенко гастролював у Німеччині, Італії, Франції, Фінляндії, Данії, брав участь у європейських фестивалях.

У 2015 р. переїхав в Україну. Нині мешкає у Львові, веде активну концертну діяльність в Україні та за її межами.
www.evgeniyleschenko.com

 

Камерна сцена (вул. Чайковського, 7, вхід «Каса», третій поверх)

 

 

Рубрика – «Поетична сторінка»

 

Із нової збірки віршів “А вона іще якось вертиться” харків’янина Олександра Бобошка. Упорядник

 

* * *

 

...а вона іще якось вертиться,

для життя придатна лише умовно.

„Незнищенна”, – висуне версію

воїн Марс.

                 Плутон додасть: „Невгамовна.

 

Хоч і жінка – удосталь мужності.

Кровоточать Сирії та Донбаси,

а вона іще якось тужиться – й

родить хліб... Хоч „Гради” її дубасять.”

 

Щодоби і горить, і труситься,

все частіш на думці граничні межі.

 

А вона іще якось крутиться,

для життя придатна

                               все менше й менше.

 

* * *

 

Він нічого такого, нібито, й не робив:

не кричав ні „Героям слава!”, ні „Ганьба комунякам!”

Вічно слухав єсєнінське –

                                       про осінні вогнища горобин.

І ніколи не чув ні про Квітку Цісик,

                                                        ні про Клавдію Полотнянку;

не ходив на Майдан

                           і не стверджував, що президент – кат…

 

Та коли почалось,

                           і зло

                                поповзло з-за кордону

                                                                  сотнями змій, –

погортав кандагарський альбом –

                                                  і, з наплічником, до РВК*:

„Я іще не старий, товаришу комісаре.

                                                             Візьміть.”

____________________________

* районний військовий комісаріат

 

 

* * *

 

            Мій народе!

            Темний і босий!

            Хай святиться твоє ім’я!

                            Євген Плужник

 

Хто – про темних. А я про тих,

хто під щільним потоком градовим

на своїх раменах міцних

з поля бою тягли поранених;

 

хто, не куплені й не розтоптані,

проти волі чужих богів

український

                    співали

                               гімн

в окупованім Севастополі,

не задкуючи ні на п’ядь

і душею не перетлівши...

 

Хай святиться твоє ім’я,

о, народе мій

                     найсвітліший!

 

* * *

 

А сусіди у відпустку – в окупований.

Так буденно. Як у мирнім ще

                                              тринадцятім.

„І на скільки ж ви, – довідуюсь, – поповнили

держбюджет (і так не бідний)

                                               Федерації?

І скількох же доведеться поховати нам

завдяки такій повазі до півострова?” –

 

„Відчепись, – відповідають, – вихователю.

Мирні люди, ми –

                             війни цієї осторонь.”

 

 

Рубрика – «ЗМІ про митців і мову»

 

Нова відзнака для молодих поетів

http://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/nova-vidznaka-dlya-molodyh-poetiv

Олег Коцарев

“День”, 11 листопада, 2016

 

5 листопада в Києві, у Музеї книги і друкарства України відбувся перший Поетичний турнір імені Нестора Літописця, організований Міністерством куьтури та видавництвом «Смолоскип». Це новий конкурс читаної поезії, учасників на який можуть висувати видавництва, творчі спілки й організації.

У турнірі взяли участь 15 молодих поетів. Це – Анна Малігон, Дмитро Лазуткін, Павло Коробчук, Елла Євтушенко, Юлія Стахівська, Остап Микитюк, Світлана Дідух-Романенко, Заза Пауалішвілі, Тарас Малкович, Богдан-Олег Горобчук, Катерина Девдера, Вано Крюґер, Вік Коврей, Яніна Дияк, Лесик Панасюк. Вони продемонстрували вельми різноманітну поетичну техніку, тематику та образність, засвідчили високий і конкуретний рівень. Це не дивно з огляду на те, що більшість цих авторів хоч і належать до молодших поколінь української поезії, є досить визнаними та публікованими в Україні, а часто і за кордоном.

Журі в складі в.о. директора Інституту книги Ростислава Семківа, критика Ганни Улюри, редактора і критика Інни Корнелюк, а також співробітниці Музею книги і друкарства України Інни Мочарник провели два тури змагання. До фіналу вийшли Елла Євтушенко, Тарас Малкович, Юлія Стахівська, Павло Коробчук, Дмитро Лазуткін, Анна Малігон. А переможцями стали (в алфавітному порядку) Павло Коробчук, Тарас Малкович, Юлія Стахівська.

Хто з них посів яке місце, стало відомо не одразу, а 9 листопада на святковому концерті до Дня української мови та писемності. Перше місце отримала наша постійна авторка Юлія Стахівська, друге – Тарас Малкович, третє – Павло Коробчук. Лауреатка першої премії дістала пам’ятну статуетку із зображенням Нестора Літописця, грошову премію і почесний диплом. Лауреати другої та третьої премії теж отримали грошові винагороди і дипломи.

 

 

Хіти з території пекла

(газета “Дзеркало тижня” від 5 жовтня 2016 року)

http://gazeta.dt.ua/personalities/hiti-z-teritoriyi-pekla-_.html

Оксана ЗАГАКАЙЛО

 

Захисники не пишуть пісень спеціально для громадян, які не на війні. Їхні композиції — це можливість хоч трішки розділити зі струнами пережите пекельне жахіття, повернутися думками додому і цим допомогти своєму життю тривати. 

Але, слухаючи ці мелодії, слова, ми можемо, принаймні хоч на якусь краплину, зрозуміти їхні біль, внутрішній світ, мрії і, можливо, мотивувати себе для ефективнішої праці задля перемоги в усіх сенсах.

Саме з цією метою соціально-мистецький проект #ПісніВійни збирає композиції, написані військовими, і робить їх професійні записи. Щоб надати пісням максимального суспільного резонансу, виконують їх бійці з відомими українськими артистами. До наступного Дня захисника України організатори планують видати компакт-диск із приблизно 15 творами. Цим хочуть досягнути ще одного поставленого завдання — зберегти сучасну воєнну пісню.

Уже відбулися прем'єри трьох синглів. Нижче — історії про ці пісні і про трьох бійців-виконавців.

Перша композиція проекту, "Дорога на схід", написана не військовими, а на їхнє прохання. Співак і композитор Павло Табаков часто чув нарікання від захисників, що вони змушені йти в бій, ховати побратимів під російські пісні, бо українських зовсім мало. Артист написав драйвову музику до тексту поета Василя Фесюка, але зрозумів, що не зможе у виконанні передати відчуття й емоції, тому почав шукати бійців. І знайшов одразу п'ятьох: десантника Андрія Шевчука з музосвітою за класом кларнета; артилериста, заступника командира мінометної батареї Тараса Гривула — професійного бандуриста, члена Національної спілки кобзарів України; десантника Богдана Ковальчина, який у мирному житті керує радіостанцією і після повернення з війни почав записувати пісні на власні тексти; командира відділення батальйону ім. генерала Сергія Кульчицького Максима Перев'язка, який рік не тільки воював, а й виступав на окупованій території з концертами; сапера Петра Комендата — хориста з дитинства. 

Заспівавши з Павлом Табаковим, військові дали старт великому проекту — #ПісніВійни.

Соліст у композиції "Дорога на схід" Максим Перев'язко до війни працював учителем музики й історії, музкерівником у дитсадку. Його шлях на Схід країни став продовженням Революції Гідності. На Майдані вчитель мав по кілька виступів на добу на центральній сцені. А пізніше гітару змінив на "коктейлі Молотова". 

Майданівська позиція активіста не віталася на малій батьківщині, йому загрожувало звільнення з роботи. Сам він називає рідний Рокитнівський район Рівненської області поліським Донецьком. Каже, що протягом усієї Революції Гідності на Майдані бачив лише п'ятьох земляків, а по інший бік барикад — сотні.

У березні 2014-го разом з іншими добровольцями Самооборони Майдану став резервістом Нацгвардії України. Сержант, командир відділення Батальйону Кульчицького виконував завдання в секторі "С". Про війну розповідає неохоче, бо болить: "Я не знаю, що розповісти. На війні переживаєш, чи стане сил витримати жахіття. Але людина звикає до всього. Тобі доводиться стріляти, робити щось, чого ніколи до цього не робив, — і втрачається людяність... Знаєш, ці спогади дуже неприємні. Вони стали сокровенним, про яке не те що розповідати не хочеться, а й згадувати. Мрію якнайшвидше забути дні на війні, реагувати на звук салюту, як раніше". 

Максим замислюється і таки ділиться, без деталей, одним жахливим спогадом: "На Карачині ударною хвилею від міни мене приліпило до стіни. Я був у бронежилеті, з боєкомплектом, то хребет зрушився. Крім цього, мав запалення підшлункової залози. Тоді в нас не було ані їжі, ані нормальної води. Мене забрали в госпіталь. Трохи одужав і повернувся на передову вертольотом. Пілот довго кружляв, думаючи, на якому блокпосту сісти. Приземлився, я вийшов, і як тільки гелікоптер піднявся в небо, його збили. Генерал, з яким щойно летів, загинув, а я живий. То для чогось же Бог дав мені час іще побути тут?" 

За кілька місяців на передовій Максим Перев'язко разом із відомим бардом з Майдану Зиновієм Медюхом вирішив воювати не лише зброєю, а й ідеологічно. Дует "Кулі" почав проводити кількагодинні концерти-бесіди для місцевого населення й бійців.

Після майже року служби Максим переїхав жити до Дрогобича Львівської області. Каже, що в його майданівській сотні і в батальйоні було багато дрогобичан, серед яких знайшов вірних побратимів: "Я спілкуюся й з цивільними людьми, але дуже змінилися цінності, то ми краще розуміємо один одного: свій до свого по своє. Крім того, маю проблеми зі здоров'ям, і ці хлопці мене латали". 

Разом вони й волонтерили після служби. 

Пройшовши війну, Максим Перев'язко вирішив, що не повернеться до загальноосвітньої школи вчителювати. "Від того, чого не можу змінити, я відсторонююся. Мене завжди дратували навчальні програми, які не розкривають індивідуальності учнів і зорієнтовані на найсильнішого. До того ж безліч запрограмованого матеріалу дитина ніколи в житті не використає. Також у закладах проводяться кримінальні махінації: наприклад, за документами — встановлено хороші вікна, а насправді — значно гіршої якості. Після війни в мене ще більше загострилося відчуття справедливості, то я просто розіб'юся в цій системі", — розповідає Максим і ділиться успіхами у створенні приватної школи. Боєць узяв участь у проекті для демобілізованих військових і переселенців львівського "Клубу ділових людей" та фонду "Відродження" "Новий відлік". Пройшов навчання, склав бізнес-план організації студії мистецтв і виграв грант на музичну техніку. Знайомий надав у безоплатну оренду на два роки приміщення в центрі Дрогобича. 

"У школі я разом із патріотично налаштованими вчителями навчатиму гри на гітарі, ударній установці, синтезаторі. Ми зорієнтовані на розкриття індивідуальності яскравих музикантів. Не плекатимемо віртуозів, які майстерно грають по шаблону, але — "глухі". Я домовився з колегами, що кожен безоплатно навчатиме хоча б двох соціально незахищених талановитих дітей. Із часом, можливо, вдасться їх частку збільшити. Крім того, у приміщенні школи зможуть займатися музиканти, які не мають умов для репетицій. Також будемо записувати музику", — палає ідеєю Максим і розповідає про ще одну нещодавно розпочату ініціативу: "Я з другом їжджу по селах, щоб проводити виключно нашу, українську, дискотеку. З етичних міркувань цього наче й не варто робити, бо сьогодні в Україні не час для танців. Але наша байдужа молодь усе одно ходить у клуби, то нехай хоч забавляється під патріотичне. Роблю це для пам'яті про побратимів, які вже віддали все, що могли, задля кращої України". 

Наступний твір з проекту #ПісніВійни, "Не сумуй", співають військовий Олександр Рожко і лідер гурту "Антитіла" Тарас Тополя. Олександр Рожко воював в Афганістані, Югославії, Чечні, але ніколи не думав, що доведеться й на рідній землі. Приїхавши додому з Донбасу, Олександр розмовляв з дружиною на кухні і раптом сказав: "Знаєш, Олено, я напишу про тебе пісню". Вона запитала: "І коли ти її заспіваєш?" "У той день, коли закінчиться війна", — була відповідь, яка й стала першим рядком композиції. Він узяв ручку і за 15 хвилин на кухні написав пісню про омріяний день. У ньому ми "пригадаєм, як горів Майдан, крізь чорний дим Михайлівського дзвони, кров наших побратимів на щитах і з кулями смертельні перегони... Згадаєм кіборгів — Героїв України, Донецького летовища руїни і тих, хто там поклав свої життя". І вклонимося "волонтерам — ангелам Добра", бо "їх допомога, як жива вода, нас рятувала у тяжкі часи". А приспів у пісні, бо війна ж іще не закінчилася, — "Не сумуй, коли мене немає". Ці слова Олександр завжди каже дружині, коли мусить їхати у зону бойових дій. "Жінка не плаче в такі моменти. Вона лише мовчить і дивиться на мене. Дуже шкода, але я не знаю, як її заспокоїти, окрім як сказати цю фразу. І насправді — це історія кожного військового, бо всі на прощання не знаходять слів, хіба кажуть "не сумуй", просто в різних варіаціях…"

Першою війною Олександра була Афганська. Вона тривала 2 роки 2 місяці й 9 днів. "Я порівнюю себе під час війни в Афганістані і на Донбасі. На першій мені було морально набагато важче. Україна — це моя дружина, 9-річна внучка, дочка, син... І я їх захищатиму, бо з усіх я єдиний професійний військовий. В Афганістані ж дивився на місцеве населення — з іншою релігією, ментальністю — і розумів, що я їм не потрібен, мене просто загнали в чужу країну і змусили виживати.
І ця абсурдність власних вчинків вбивала найбільше", — пригадує військовий.

Він не розповідає про жахіття навіть цієї, уже, здавалося б, далекої війни. Каже тільки, що бачив пекло, і риторично запитує, як йому із цим жити. Зате ділиться спогадами, якими пишається: "На війні найважливіше залишитися людиною. Не можна, щоб серце покрилося кіркою. Якщо хочеш вижити, потрібно цінувати життя навіть противника, бо його дає Господь, і все повертається бумерангом. Не кажу, що не треба стріляти в ворога, але завжди своїм підопічним повторюю, щоб поціляли лише в крайньому випадку, бо якщо випадково вб'ють невинну людину, то потім їм нести цей хрест. А на війні безліч парадоксів, які в голові не вкладаються. В Афганістані я брав участь у тривалому бою. Тоді нас було двадцятеро, а душманів близько шістдесяти. Ми поклали більшу частину банди, а шістьох захопили в полон. І полоненим було від 13 до 15 років. Ми поцікавилися, чому хлопці в банді. Один розповів, що він з багатодітної сім'ї, яка страшенно бідує, немає їжі. Ще вчора душмани прийшли в їхній кишлак і сказали, якщо приєднаються до банди, то сім'я отримає два мішки борошна. Тоді була дуже люта зима, і ми вірили його словам, але ж він щойно стріляв у нас... Ми взяли з нього клятву на "Корані", що більше ніколи не воюватиме проти радянських солдатів, і командир дав команду його відпустити.

А ще одного разу поверталися з завдання: дивимося, а на кишлак зійшла лавина. Крики, перелякані люди руками розгрібають завали й витягують маленьких змерзлих дітей. І до мене, загарбника, підходить дід років сімдесяти, падає на коліна і просить узяти малих і доправити за 7 кілометрів до родини, бо інакше вони загинуть від холоду. Виходить, що їхні батьки стріляють наших у горах, а я повинен їм допомагати? Але ж це діти! З іншого боку, розумів: якщо це засідка, то наражаю на загибель свою групу. І все-таки ми виклали харчі з наплічників, посадили в них найменших дітей і занесли до родичів. 

Коли повернувся з Афганістану, то думав, що вижив, можливо, тому, що допомагав місцевим? На Майдані ж зрозумів, що Бог зберіг мені тоді життя, аби через 30 років я міг захищати Батьківщину", — резюмує Олександр Рожко.

Коли почалася війна в Донбасі, військовий спочатку волонтерив, а пізніше пішов у військкомат записатися добровольцем. Відмовили через травми в Афганістані. "Але ж мені не потрібно дозволів, аби захищати Україну. Поїхав на Донбас і побачив хлопців, які мали лише дух патріотів, тому допомагав доводити їх до рівня бойової одиниці. Часто грав на гітарі свої композиції і бачив, що піснею робив їх сильнішими. Вони згадували рідних, про яких я співав, і розуміли, заради чого воюють", — розповідає Олександр. 

Запитую про звання. "Я сержант іще з Афганістану, — відповідає. — Мені пропонували вступати у військове училище, але відмовився. Сказав, що не зможу дивитися матерям в очі і пояснювати, чому вбиті їхні сини, а я, командир, живий. Така ситуація вже була в моєму житті. В Афганістані ми дали один одному обіцянку, що той, хто вижив, розкаже рідним мертвого про обставини загибелі. Я 14 років не наважувався поговорити з батьками загиблого солдата Мирона. У цьому бою ми всі робили що могли, і моєї вини начебто не було. Але як ти, живий сержант, можеш щось пояснити батькам мертвого солдата, ти ж не зменшиш їхнього болю? Його мати й батько протягом усіх цих років хотіли дізнатися про останній бій своєї дитини. Вони приїхали до мене додому в день мого весілля. У матері котилися сльози, а в батька від стримування емоцій сіпалося підборіддя. Ми домовилися, що наступного дня я приїду в їхнє село і все розповім. 

Війна — це болюча тема, бо в ній я втратив своїх побратимів, яких любив, поважав і пам'ятатиму завжди. От на Донбасі вбили відомого сотника Майдану Олега Міхнюка. Ми разом служили в 56-й окремій гвардійській десантно-штурмовій бригаді в Афганістані. Цю смерть мені дуже важко пережити. У кожному загиблому побратимові залишаю частинку себе. Можливо тому ми, афганці, — доволі жорсткі люди: не приймаємо обману, несправедливості. Нас убиває байдужість. Я не пропоную всім одразу йти в зону бойових дій. Але нехай кожен, починаючи з президента, зробить для України те, що в його силах. Важливо не ким ти був, а ким став, коли почалася війна".

Останню з уже презентованих композицій проекту #ПісніВійни, "Бог біля тебе", виконують боєць Богдан Ковальчин і співак Арсен Мірзоян. У ній — про загибель, боротьбу за життя, коли "смерть до землі тебе тисне і кличе з собою до раю, та серце ще б'ється навмисне", і про непереможність: "Ніхто крім нас! Всі до бою! Десант не здає, не здається!" 

Снайперу, десантнику Богдану Ковальчину на війні дали позивний FM, бо в мирному житті він очолював засновану разом із батьком місцеву радіостанцію. Побратими, деякі з них уже загиблі, часто радили Богданові звернутися до знайомих артистів, аби створити сучасну воєнну пісню. Тому, повернувшись з війни, десантник разом із другом Мар'яном Ганусяком почав класти на музику свої вірші, написані на війні, і робити професійні записи.

На війну Богдан пішов добровільно. Каже, що важко було залишати малих дітей, але водночас мав стати для сина прикладом захисника, мужчини. 

У першу ж ніч у зоні бойових дій базу поруч із селом Переможне біля Луганська обстріляли. І пізніше боєць напише: "Рівно три роки тому доля подарувала мені ще одного ангелика, донечку Лізу. Так сталося, що вже другий її день народження поспіль я на сході. Саме в цей день минулого року ми прийняли перше бойове хрещення "смерчами" і "градами"... Тоді в душі було єдине бажання — "Боже, тільки не сьогодні, не дай зіпсувати дитині свято на все життя".

На війні Богдан старався головні моменти наговорити на диктофон. Хотів зберегти історію не про бойові дії, а про людей в екстремальних обставинах. Та поки що він ними не ділиться, бо це сокровенне, як і більшість віршів, написаних на передовій. Прочитав тільки оцей:

Гаряче повітря Сходу країни

Вбивало пошарпані
солдатські легені,

Плавило кров, відкриваючи рани

Спомином тих, хто ніби ще вчора 

Горів у нім, дихав, і мріяв, що вечір прийде, він настане...

Вицвілі очі блокпостів у степах,

Вени окопів,
стук сердець в бліндажах,

Рев двигунів — броні і ЗІЛів,

Ляскіт затворів, крики зі снів,

Втомлений погляд чорних стволів

Вгризались в повітря
луганських степів...

Вже вечір.

В акордах солдатських пісень,

У запахах їжі з їх убогих осель,

У димі цигарки,
в розмовах про дім,

Крізь фото дітей і коханих очей,

В листах і дзвінках,
у мріях й думках

Повітря мінялось, хололо, ласкало,

Всіх тих, що ще вранці пекло, убивало...

 

 

Рідною мовою краще мовчати: яке реальне становище з українською літературою в Криму

http://www.umoloda.kiev.ua/number/3075/188/105670/

«Україна молода», 10.11.2016

 

Лілія НУРАДІНОВА

 

Феодосія, Сімферополь, Ялта, Коктебель. Перше, що впадає у вічі, коли відвідуєш ці міста, — море та надмірна кількість книг на прилавках, у книжкових магазинах, на книжкових базарах.

Восени 2016 року я провела по кілька годин у кожному з цих населених пунктів у пошуках потрібної мені літератури.

Та, на жаль, так і не знайшла. І не тому, що шукала новодруки, які ще не встигли потрапити на прилавки анексованого півострова чи щось примарне — просто це були книжки українських авторів. А в окупованому росіянами Криму вони заборонені.

З кожним роком ситуація стає все складнішою. У 2014 році, одразу після анексії Криму, де-не-де ще можна було знайти підручники з української мови та літератури, книги українських авторів та навіть літературу релігійного спрямування, про християнство чи іслам, українською мовою.

Упродовж 2015—2016 років почалося масове вилучення україномовної літератури, а також обшуки у квартирах кримських татар із метою вилучити їхні національні літературні видання.

Влітку 2016 року прилавки заполонили книги, у назвах яких вживаються слова з коренем «рос»: «Історія Росії», «Пам’ятники Росії», «Історія російського козацтва» (сама назва вводить у ступор), «Дер­жавні символи Росії та Криму», «Рослини, тварини Росії».

Здається, що слово «Росія» у заголовку автоматично прирікає книгу на продаж та грає на почуттях псевдопатріотів.

Я можу помилятися, та за доокупаційних часів вияви такої надмірної патріотичності спостерігати не доводилося, адже ставку книгорозповсюджувачі робили на цікавість та популярність видань.

Деякі продавці оперативно переорієнтувалися і замість книг торгують російською символікою — прапорцями, картами, путівниками, обкладинками для документів тощо.

Прилавки із навчальною літературою завалено посібниками з російської мови, російськими словниками, методичками з патріотичного виховання, ціна яких варіюється від 500 до 1000 рублів.

Щодо книг українською чи кримськотатарською мовами — вони раптово зникли з розкладок.

Проте десь вони таки є — під столами чи на складах, у пакунках, які діти здають на макулатуру, та навіть на смітниках (адже всі пам’ятають про покарання за розповсюдження української літератури, яке «призводить до порушення цілісної єдності країни»).

І це попри офіційну тримовність на території півострова, яка чітко прописана у Конституції Республіки Крим (ст. 10, п.1 «Державними мовами Республіки Крим є російська, українська та кримськотатарська мови»).

Якщо все ж вдається знайти книгу українського автора, ціна на неї приємно здивує, адже вона в рази менша за будь-яку російськомовну макулатуру.

Багато хто пояснює це тим, що просто потрібно розпродати таку літературу. Це вже залишки.

Постачання з України більше не ведеться, адже видавництва відмовилися співпрацювати з Кримом, і люди не беруть на реалізацію такий товар.

Не останню роль відіграли кордони та відсутність поштового сполучення України з півостровом.

Також хочеться згадати про українську мову, яку оголосили державною в Криму, проте зі шкіл та ВНЗ вона зникла.

У «довоєнні» часи кількість годин, відведених на вивчення російської, української та кримськотатарської мов, була майже однакова (більшою мірою це залежало від профілю класів).

Тепер же вивчення російської мови за кількістю відведених на неї годин суттєво переважає над двома іншими.

За даними міністерства освіти, науки та молоді Республіки Крим, кількість годин, відведених на вивчення російської мови у початковій школі, становить 9, тодi як на вивчення української та кримськотатарської мов виділено 3 години (на обидві мови).

В основній школі (5-9 класи) на російську мову дається від 5 до 9 годин, а на українську та кримськотатарську — 2-3 години.

Старша школа (10-11 класи) вивчає російську мову 4 години, у той самий час як на вивчення двох інших мов годин узагалі не передбачено. У 2013-2014 році, за планами Міністерства освіти та науки, молоді та спорту України, на вивчення української мови та літератури в 5-9 класах було відведено 4-5,5 години, а на російську та кримськотатарську — 4-5 годин. 10-11 класи вивчали мови по 3 години.

Можна зробити висновок, що мовна тема, на якій спекулює теперішня влада, просто гарна відмазка та вагома причина розпалити ще більші суперечки між людьми.

Не знайти на книжковому ринку міст також Конституцію України, зведення законів та кодексів, методички з пенсійного забезпечення чи юридичні посібники.

Як і книги про Україну, її історію та події останніх років — Євромайдан, анексію Криму та війну на Донбасі. Натомість є різноманіття друкованого товару антиукраїнського спрямування: «Україна. Хаос та революція — зброя долара», «Україна — вічна руїна», «Історія Новоросії» тощо. 

А як давно ви відвідували книгарні України? Чи змінилася ситуація з російськомовною літературою в країні після того, як Крим анексували, а на сході розпочалася війна?

Ні, адже досі можна придбати книги класиків російської літератури та сучасних авторів, у вільному доступі книги російських зірок, російські газети та журнали.

Чому ж тоді Україна не забороняє поширення такої літератури, яка теж призводить до порушення цілісності та єдності країни? Чи довго на території Криму буде проводитися зомбування проросійського характеру — покаже час.

Зараз же свідомі громадяни, які воліють знати правду, хочуть об’єктивно розбиратися в ситуації та брати безпосередню участь у творенні нової історії, мають можливість читати та поширювати українську літературу за допомогою інтернету, тримати на поличках домашньої бібліотеки україномовні книги та вчити дітей української мови.