Новини одним рядком:
4 листопада – 25 років з дня проведення концерту КАП “Булат” у Сумському обласному управлінні статистики
12 листопада – доброчинний концерт, Київ, Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара»
15 листопада – концерт Тетяни Дригиної (Москва) у малому залі київського КАП “Арсенал”
19 листопада – 25 років з дня перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого у Києві
21 листопада – вечір-спогад “Сергій Шишкін. За що стояв Майдан” у Володимир-Волинському
21 листопада – IV благодійний фестиваль "Блюз за Україну", Дніпропетровськ, арт-ресторан “Поплавок”
25 листопада – день народження Олександра Музики, автора пісень з Києва
29 листопада – концерт Наталки Бурхі-Бершмой (Ізраїль) у малому залі київського КАП “Арсенал”
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Email: p_karta@ukr.net, p_karta@mail.ru
Дніпропетровськ – сайт МА «АртВертеп»
http://artvertep.com/news/25039_Pershi+estonsko-ukrainski+vechornici+-+blagodijnij+koncert+gurtu+%22Svyata+Vatra%22.html
Гурт Свята Ватра / Перші естонсько-українські вечорниці - благодійний концерт гурту "Свята Ватра"
Естонський гурт з українським корінням "Свята Ватра" наступного тижня з 17-го по 19-те листопада відіграє серію благодійних концертів для українських військових та дітей із зони АТО!
- 17.11.Дніпропетровськ,
- 18.11.Слов`янськ,
- 19.11.Білецьке (Донецька обл.),
- 19.11.Харків - Благодійний концерт для постраждалих від теракту в пабі "Стіна"(за участі гуртів Жадан і Собаки, Вертеп, Папа Карло).
Перший великий концерт на українській землі гурт "Свята Ватра" відіграє у понеділок 17-го листопада о 19.00 у форматі етно-рокових Вечорниць з "вибухового фолку" в дніпровському клубі "Хундервасер", а всі кошти отримані з продажу квитків музиканти передадуть для потреб українських героїв що воюють на Сході.
квитки: 50-60 грн.
Дніпропетровськ / Благодійний Джем-Фест «Блюз за України - 4»
http://artvertep.com/poster/9271/3/25030.html
21 ЛИСТОПАДА 19:00-23:00
Ресторан "Поплавок", 2-й поверх, т. 096-096-78-78
150-200 грн.
Джем-фест "Блюз за Україну" - четвертий благодійний дніпропетровський фестиваль.
Кошти зібрані з продажу вхідних квитків - направляються на край необхідну підтримку військових на передовій та лікування українських воїнів, які були поранені в ході військових подій в зоні АТО і знаходяться в дніпропетровському військовому шпиталі.
У фестивалі приймають участь кращі дніпропетровські музичні колективи, що грають у стилі блюз, рок, джаз, фолк.
Виручені кошти з будь-яких продажів в рамках фестивалю йдуть на лікування та потреби поранених та військових.
Кожен з вас може принести з собою витвори мистецтва, вироби ручної роботи та коштовні речі, що додадуть вагомий внесок у спільну благодійну справу.
Учасники:
- Вертеп
- Naoka
- Скажена квітка
- Bullet blus
Список учасників уточнюється та доповнюється!!!
Місце: Ресторан "Поплавок", 2-й поверх - 096-096-78-78
Бронювання квитків за телефонами: 066-390-22-04, 067-565-565-0
Взяти участь у концерті: 066-272-26-24
Питання з благодійності: 097-050-05-05, 050-340-06-58
Харків – Літературний музей
Приглашает на вечер поэта Ильи Риссенберга
«Революция Имени»
«Мы встретимся в том единстве места и времени, которое находит себя в личном место-имении «Мы». Так ли тогда-сейчас эта встреча – особенная?
Потому что идея ее в собирании искр Победы, и каждая такая возможность уникальна, незаменима и необходима. Идея победы мира над войной. Речь о революции. Духовной, культурной по существу. Ее понятие содержит в собственной силе стремление вернуть себе как человеческому Первоначалу Божественное существо: «Вот я» – в ответ на вопрошание Места-Имени. Имя этому вопросу-ответу уже есть у нас: Майдан.
Собственно, воинство мира становится в ряд героев войны – мирной по идее! – Добра за справедливость против войны – убийственной! – зла за господство; жизни против смерти.
В этой навязанной и принятой нами (со своеобразной благодарностью за очистительное испытание) войне, смертельно рискованной, но с необходимостью победной, собирается воедино и навечно субъектная единица украинской истории: Я-Народ.
Технический сгусток псевдоистории времени как средство (само)уничтожения обречен свободно-волевому уничтожению всей силой духовной истории – Поэзии.
Испытаем силы новой радости ради стихоТворения Мира и Человека!»
Илья Риссенберг
Творческая встреча состоится 18 ноября в 18.00
В Харьковском литературном музее
Адрес: ул. Фрунзе, 6 (ст. м. «Пушкинская» или «Архитектора Бекетова»)
Телефон для справок 706 25 79
Вход свободный.
Володимир-Волинський – Сергій Шишкін
Дякую. Планую на 21.11 у себе в Володимирі вечір-спогад Сергій Шишкін. За що стояв Майдан.
Київ – Валерій Гладунець
Завтра 12 листопада 2014 р. після чергового доброчинного концерту, що розпочнеться о 19:00 в Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара», учасники гуртів «Хорея Козацька» та «Варйон» виїздять на Схід з концертом для воїнів добровольчих батальйонів «ОУН», «ДУК» та ін.… - захисників Донецького аеропорту.
Також ми повеземо домашні пироги та їжу, яку пектимуть волонтери дівчата та хлопці безпосередньо в музеї Гончара.
Збір куховарок на 17:00!
Необхідні інгредієнти для випікання пирогів є в надлишку в музеї, з минулих акцій!
Хто бажає може принести готові страви (транспортабельні бажано) приготовлені вдома.
Ще повземо консервацію, овочі, фрукти, гігієнічні товари, теплий одяг, ліки, книги, та музичні диски.
Друзі у Вас є можливість також долучитися до нашої чергової акції, ви можете взяти участь у випіканні пирогів, принести провіант, ліки чи кошти.
В концерті візьмуть участь: Василь Лютий, Володимир Гонський, гурти «Варйон» та «Хорея Козацька» та інші… (запрошуються всі музиканти)
Щоб не годувати та одягати чужу армію, потрібно годувати та одягати свою!
Благочинна акція відбудеться за підтримки:
Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара»
Фонду «Оборони України»
МО «Глечик»
тел./факс: +38 (044) 288-92-68, 280-52-10
м.Київ, вул.Лаврська, 19
Суми – Людмила РОМЕН
Приймаю фінансову допомогу на видання.
Мій рахунок в ПраватБанк 5211 5373 1238 1747 Шевченко Л.В.
Київ – сайт КАП “Дом” http://www.dom.bardy.org/afisha-cluba
14 ноября концерт Инны Труфановой в клубе «Дом»
Марьяна Крамар
Итак, у нас снова будет выступать Инна. И это весьма приятное событие. Потому что я точно знаю, что оно будет окрашено в светлые тона, а на фоне сегодняшних наших событий это очень нужно всем, всем, всем.
Но Инна, как человек очень сильный, очень много перенесший и при этом не очерствевший, бережно хранящий то простое, что как раз и является самым важным, удивительным образом умеет нести с собой рядом и дарить всем окружающим тепло и яркость. И уже только за это я бы пришла на ее концерт. А ведь есть еще ее песни и стихи, ее рассказы – и это то, что хочется слушать раз за разом. Тем более, что у нее очень яркий исполнительский дар, а не только авторский.
Так что всех гостей клуба авторской песни «Дом» 14 ноября ждет очень хороший, теплый, яркий, добрый, интересный вечер, потому что у нас в гостях будет Инна Труфанова. А здесь можно почитать некоторые яркие моменты ее творчества.
Начало концерта в 20.00. Обращаем внимание, что мы сейчас обитаем в другой комнате клуба «Спутник» – она намного удобнее и ухоженней предыдущей, неудобств от наличия громкой музыки соседей-танцоров больше нет. Как найти: раньше, войдя в «Спутник» и спустившись по лестнице, вы поворачивали направо. Теперь после лестницы идем налево, за туалетом поворот снова налево. И до конца коридора. Последняя комната – наше пристанище.
Суми – сайт КАП “Булат”
http://www.bulatclub.com/frm/index.php?t=1619&p=8434#pp8434
ПОЛОЖЕННЯ
про проведення XIV-го міського фестивалю авторської пісні та співаної поезії
серед учнівської молоді
Мета проведення фестивалю
- розвиток жанру авторської пісні та співаної поезії;
- популяризація жанру авторської пісні серед учнівської молоді;
- виявлення нових обдарувань жанру;
- підвищення рівня естетичного виховання учнівської молоді;
- підвищення виконавської майстерності та пісенної культури.
Організатори фестивалю
Загальне керівництво організацією та проведенням фестивалю здійснює оргкомітет, до складу якого входять представники:
- управління освіти і науки Сумської міської ради;
- комунального закладу Сумського Палацу дітей та юнацтва;
- клубу туристів-альпіністів ім. Є. Абалакова Палацу дітей та юнацтва;
- клубу авторської пісні «Булат».
Проведення конкурсної частини фестивалю покладається на журі та керівників творчих майстерень, склад яких затверджує оргкомітет фестивалю.
Термін та місце проведення фестивалю
Фестиваль проводиться 6–7 грудня 2014 року у КЗ Палаці дітей та юнацтва (вул. Соборна, 37)
Учасники фестивалю
У конкурсній частині фестивалю можуть брати участь учні (вихованці) загальноосвітніх та позашкільних закладів м. Суми, Сумської області та України віком до 18 років включно. Для участі у конкурсній частині фестивалю необхідно надати заявку за затвердженою формою (див. Додаток). Заявки приймаються до 5 грудня 2014 року за адресою e-mail: abalakovets@gmail.com.
Порядок проведення конкурсної частини фестивалю
Конкурс серед учасників фестивалю проводиться у трьох вікових категоріях:
I (молодша) – до 11 років включно;
II (середня) – від 12 до 14 років включно;
III (старша) – від 15 до 18 років включно.
Конкурс проходить у два етапи:
1. Прослуховування на творчих майстернях;
2. Виступ на конкурсному концерті.
Твори виконуються у супроводі гітари або інших акустичних інструментів. Виконання творів під супровід електронних інструментів або під фонограму не допускається. Твори можуть виконуватися як українською, так і російською мовами. Тематика творів, що виконуються, може бути різноманітною: туристичні, ліричні, гумористичні, соціально-спрямовані тощо.
Критерії оцінювання конкурсантів: високий рівень поезії, власне творче обличчя автора чи виконавця, музична культура пісні, володіння інструментом, виконавська майстерність.
Прослуховування на творчих майстернях
В рамках фестивалю планується робота двох творчих майстерень: поетичної та пісенної.
При прослуховуванні на творчих майстернях конкурсанти мають виконувати 2 твори, при цьому керівники майстерень можуть попросити конкурсанта виконати декілька творів додатково. Конкурсантам необхідно обов’язково надати керівникам майстерень 2 примірники текстів творів у друкованому чи рукописному вигляді.
За результатами роботи творчих майстерень керівники майстерень відбирають і рекомендують конкурсантів для участі у конкурсному концерті. При цьому керівники творчих майстерень можуть також рекомендувати, скільки та які саме твори виконувати конкурсанту на конкурсному концерті.
Виступ на конкурсному концерті, визначення переможців
За результатами виступів на конкурсному концерті авторитетне журі фестивалю виявляє лауреатів і дипломантів у кожній віковій групі в таких номінаціях:
- автори (текст і музика власні);
- автори музики (композитори на вірші інших поетів);
- виконавці (виконують пісні інших авторів);
- виконавці класики авторської пісні;
- виконавці туристської пісні;
- поети;
- ансамблі.
Класикою авторської пісні оргкомітет фестивалю вважає твори Булата Окуджави, Юрія Візбора, Олександра Городницького, Юрія Кукіна, Олександра Галича, Володимира Висоцького, Ади Якушевої, Віри Матвєєвої та інших відомих авторів-виконавців жанру.
ВАЖЛИВО! Один конкурсант не може стати номінантом (лауреатом чи дипломантом) одночасно в двох чи більше різних номінаціях (виняток – участь конкурсанта в номінації «Ансамблі», або спеціальні призи чи додаткові номінації).
Крім того, журі може ввести додаткові номінації (приз глядацьких симпатій, краща патріотична пісня тощо). За рішенням журі лауреатів або дипломантів фестивалю в деяких номінаціях може бути не виявлено.
Лауреати та дипломанти фестивалю нагороджуються почесними дипломами та призами.
Програма фестивалю
6 грудня
10:00 – 13:30 Реєстрація учасників
(Палац дітей та юнацтва, 3-й поверх, каб. 3/9, 3/11)
10:00 – 14:30 Прослуховування у творчих майстернях
(Палац дітей та юнацтва, 3-й поверх, каб. 3/9, 3/11)
16:00 – 18:00 Конкурсний концерт
(актова зала Палацу дітей та юнацтва)
7 грудня
12:00 – 15:00 Концерт лауреатів, членів журі, керівників творчих майстерень та почесних гостей фестивалю
(актова зала Палацу дітей та юнацтва)
Контакти
Голова оргкомітету
Віра Андріївна Паненко р. 77-21-12 (з 9:00 – 17:00), м. (050) 935-41-60
Художній керівник
Євгенія Торопова м. (097) 265-85-47
Члени оргкомітету
Ігор Добровольський м. (050) 327-17-46
Алла Титаренко м. (097) 377-69-96, (095) 669-56-57
Палац дітей та юнацтва, чергова р. 22-52-64
Положення є запрошенням на фестиваль!
Київ – Ольга Єрмак
НОВИЙ альбом «Homin' songs» («Пісні самонаведення») – спільний проект KOZAK SYSTEM і Тараса Чубая
Вільний український багатоголосий спів, покладений на рифи музики реггі і даб, рівний і виважений приціл у глибинну пам’ять і молоде серце, лагідні ліки від інформаційного бруду, заслабкого перед силою духу козацької лірики. Це «Homin' Songs» або «Пісні самонаведення» − новий спільний CD класиків української рок-сцени Kozak System і Тараса Чубая, який вийшов у жовтні цього року на лейблі Comp Music з концертом-прем’єрою на Свято Покрови.
«Ми поєднали чоловічий хоровий спів, якого є не так багато, тим більше, серед рок-музикантів, з музикою реггі – на жаль, невідомою для українського слухача», – розповідає Володимир Шерстюк, Kozak System, – «Поєднали це в такий природній спосіб, що самі здивовані яким чином вони одне в одного проникли, ці два абсолютно полярних стилі. Альбом став квінтесенцією десятка відібраних багатьма роками прослуховування автентичної музики пісень, які лягли на ритми сонячної Ямайки і дали самі по собі продукт, який вже не є ні реггі, ні автентичним співом. Це дійсно є чимось третім, що ще ніколи не робив ніхто в Україні, а, значить, взагалі на планеті. В якомусь розумінні це абсолютно унікальний музичний продукт. І його прем’єра – і українська, і світова.»
«Homin' Songs» («Пісні самонаведення») – тізер альбому Kozak System і Тараса Чубая:
youtube.com/watch?v=SJEZEAVHFKY
«Пісні самонаведення» − це веселі і мудрі тексти народних козацьких пісень, вірші поетів Костя Москальця та Богдана Ігоря-Антонича. Вони не змушують і не переконують, але дають чіткий орієнтир і наводять фокус. Тому цей альбом лікувальний – він м’яко і спокійно робить музичну ін’єкцію, яка перебудовує кожну клітину і незворотньо налаштовує особистий приймач на потік справжнього, у міцному зв’язку з корінням. У ньому можна почути романтичну бандуру Івана Ткаленка, а в ілюстраціях і обкладинці CD впізнати талановиту руку художника Андрія Єрмоленка.
«Досконале, фармацевтично точне і тонке поєднання кількох "органік". Такий масштабний Back to the roots. Українське як світове, світове як українське. І доступне, і хітове, і народне, і стильне. Все водночас», − Андрій Бондар, поет, публіцист, перекладач
«З цією музикою, вільною від патетики, добре бути самим собою. Їй хочеться підспівувати, з нею легко танцювати і медитувати. Стаючи співучасниками цього співу, ми випускаємо на волю притлумлені енергії, розчакловуємо закуті тривалою німотою джерела власної автентичності. Уважно прослухавши альбом, розумієш, що саме його відчутно бракувало останніми роками – а, може, і все попереднє життя», − Кость Москалець, поет, прозаїк, літературний критик, музикант.
«Homin' Songs» незабаром вийдуть у Польщі на лейблі «Lou & Rocked Boys». В Україні альбом можна придбати в магазинах і на сайті «Наш Формат» nashformat.ua, в магазині «Джем» у Дніпропетровську, в онлайн-магазинах по всій Україні: rockshop.com.ua, umka.com, abshopmusic.com, dvamelomana.com.ua, yakaboo.ua, nadvechir.com.ua.
Kozak System, Тарас Чубай, бандурист Іван Ткаленко і скрипаль-віртуоз Василь Попадюк, «А вже тому сім літ буде» - live з концерту «Наші партизани. Пісні самонаведення» youtube.com/watch?v=z0PuPTgYqjk
Суми – Петро Картавий
Як барди сумського КАП “Булат” 25 років тому “зіпсували” комуністам свято
У своїй брошурі “Із досвіду створення середовища шанувальників авторської пісні” (Суми, 2013) на сторінці написав: “4 листопада 1989 року відбувся концерт в обласному управлінні статистики, а після закінчення концерту парторг управління почала допитувати, хто нам затверджував репертуар, звинувативши, що ми зіпсували «святковий» настрій людям, ситуацію врятувала молода пані, сказавши «Молодим сподобалось». Це було добрячим ляпасом літній жінці-парторгу.”
Згадав той концерт, бо Олександр Сорокін і Михайло Паламаренко заспівали там пісні почуті у таборі бардів під Казанню. Пісні написали хлопці із московського дуету «Красные коровы». Заспівані 25 років тому пісні актуальні дотепер. Прізвище автора першої пісні Олександр Сорокін згадати не зміг. Може хтось із читачів підкаже.
* * *
Были кони резвые,
да, видать, с изъянами.
Были люди трезвые –
Завтра будут пьяные.
Встань Россия пешая,
Спаяна да споена.
На крови замешана,
На костях построена.
Ох, горьки покажутся
Калачи боярские.
Ох, враньем окажутся
Манифесты царские.
Все цари похожие –
Согрешат, покаются.
Жизнь сулят хорошую…
Только нам икается…
Встань Россия пешая,
Спаяна да споена.
На крови замешана,
На костях построена.
Корабль
Александр Белов
Если б я запел, запил
Я б корабль себе купил
Я бы плыл в житейском море
Без руля и без ветрил.
Я валял бы дурака,
Я б смотрел на облака.
И что нет меня счастливей
Я бы знал наверняка.
Навсегда покинув порт,
Я бы взял с собой на борт
Бочку рома и гитару,
И один блатной аккорд.
Я бы только пел да пил,
Я бы трубку закурил,
Я бы плыл в житейском море
Без руля и без ветрил.
Я бы взял с собой одну
Раскрасавицу княжну,
Чтоб ее как прежде бросить
В набежавшую волну.
Я бы в каждую страну
На минуту б заглянул,
А потом поплыл в Россию,
Чтобы с ней пойти ко дну.
Рубрика – «ЗМІ про мистецькі події»
Пасинок Росії
Поет Максиміліан Волошин, уродженець України, через пророцтва про 1917 рік ніби бачив і наше сьогодення
(газета «Україна молода» від 12 листопада 2014 року)
http://www.umoloda.kiev.ua/number/2560/163/90387/
Видатний поет, художник, мислитель, пророк — і все це з епітетом російський... Та на якій, власне, підставі? «Моє родове ім’я Кириєнко-Волошин, і йде воно із Запорожжя. Я знаю з Костомарова, що в ХVІ столітті був на Україні сліпий бандурист Матвій Волошин, з якого живцем здерли шкуру за політичні пісні, а за спогадами Францевої, прізвище того молодика, який водив Пушкіна в циганський табір, було Кириєнко-Волошин. Я б не був проти того, щоб вони були моїми пращурами», — так писав про себе цей поет.
Між планетою і небом
Народився Максиміліан Волошин у Києві 16 травня 1877 року. Та доля повела юного Макса через Таганрог, Севастополь, Москву, міста й селища Андорри, Іспанії, Майорки, Італії, Корсики, Швейцарії — тільки не в Україну. І ось наслідок. «...Коли я знов з Іспанії ступив на бруківку Парижа, то мене пройняло таке відчуття «батьківщини», якого я ніколи не зазнавав, повернувшись до Росії», — читаємо в листі до Пєшковського від 9 листопада 1902 року.
Однак батьківщиною то не було. Місцем, де майбутній митець осягав логіку готичних соборів — так, але не батьківщиною. І вже зовсім не була нею Росія: в одному зі своїх віршів Волошин називає себе її пасинком. Поетова спрага батьківщини вилилася в її творення з матеріалу, щонайменш придатного для блискучого представника тогочасної європейської богеми — з дикого кримського каменю. Та навіть створивши власну митецьку столицю в забутому Богом і людьми болгарському селищі, Волошин уперто нагадує: «Автор акварелей, що їх запропоновано увазі публіки під загальною назвою «Коктебель» не є уродженцем Кіммерії через народження, а лише через усиновлення. Він родом з України...». За тим — непереборний голос генетичної пам’яті, який волає і до нас.
Час від часу на нашій планеті з’являються люди, які духом своїм вириваються за межі, що розділяють землян, стаючи посередниками між нашою роздертою суперечностями планетою і Небом; лишаючись синами людськими, вони є сини Божі, наділені космічною свідомістю. Такими були Володимир Вернадський, Максиміліан Волошин, Микола Реріх, автор бестселера «Ружа світу» Даниїл Андреєв — по матері Марії Вільєгорській прямий Шевченків нащадок. Двоє перших вийшли з нашої землі, інші тягнулися до неї, відчуваючи високий дух філософічності, яким вона завжди була перейнята.
Прийняти і пишатися
На думку Освальда Шпенглера, «жодна історія літератури у світі не вкладається в мовні кордони». І нам варто повернути в український культурний простір митців, що писали російською мовою. Адже завдяки гоголівському «Тарасові Бульбі» Україну відкрив для себе світ. А скільки українського колориту в творах Володимира Короленка! Он, поляки не зрікаються Джозефа Конрада Коженевського через те, що він писав англійською мовою: і пам’ятник йому встановили у Гдині, і міжнародну премію заснували, за яку змагаються представники всіх національностей.
1932 року Максим Горький в листі до письменника Емілія Міндліна (псевдонім Володимира Сидорова) радив у майбутній книжці порівняти Коктебель Волошина з Гуляй-Полем Нестора Махна. Що різнить ці дві історичні постаті, — зрозуміло. А спільне що? «Спільне лише те, що обидва за природою анархісти-індивідуалісти, один — примітивний і дикий, другий — європеїзований ерудит. І обоє українці», — ось частина відповіді Міндліна.
Так, у обох у крові — запорозька вольниця, прагнення абсолютної свободи, для якої все земне занадто тісне, а характерництво, сповнений творчої наснаги містицизм — щоденна пожива. Отож благословімо специфічну долю нашого великого земляка Максиміліана Волошина; можливо, саме завдяки їй він знайшов «точку опертя», спроможну врятувати світ...
Ніби в келії
Напередодні Першої світової війни у колективній свідомості людства запанувала тенденція, лапідарно виражена хрестоматійним висловом: «поетом можеш ти не бути, та громадянином — зобов’язаний». Здавалося б, що тут заперечиш? Однак за цією формулою нібито прогресивного мислення Волошин розгледів пастку, дієвий спосіб примноження людських страждань. Адже поняття «громадянин» дуже невизначене й на ділі зводиться до готовності бути політично заангажованим силами, що беруть гору в суспільстві. А тому не дивно, що з плином часу виявляється: олтар, на які найблагородніші душі складали свої поривання, нічим не освячений, а гекатомби жертв невиправдані. Необхідна була мужність, аби розірвати тандем політики й поезії, виробивши власну позицію перед лицем майбутніх подій. В опублікованій 1917 року статті Волошин робить парадоксальний висновок: «Обов’язки громадянина і поета не збігаються і навіть можуть суперечити один одному». І тут же конкретизує думку: «Коли на Землі відбувається битва, яка розділяє все людство на два непримиренні табори, треба, щоб хтось стояв у своїй келії на колінах і молився за всіх, хто став на прю: і за ворогів і за братів... У цьому найвищий релігійний обов’язок, у цьому — Дхарма поета».
Не воював ні з ким
Пізніше Волошин писав, що митцеві не досить усвідомити й осмислити «контекст сучасності»: він повинен стати «учасником задуму самого деміурга», впізнати за маскою загальної трагедії її «очисну таїну». Оце й була «перспективна точка», з якої Волошин не лише найоб’єктивніше оцінив революційні події, а й під відчайдушним борінням різних суспільних сил намацав рушійний механізм історичного процесу й кинув свій погляд туди, куди й нам варто дивитися, щоб не звершилося Шевченкове пророцтво: «Та не однаково мені, Як Україну злії люди присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять...».
А на той час Волошин уже знав, що це таке — йти всупереч суспільній течії. Коли 10 січня 1913 року нервовохворий порізав картину Репіна «Іван Грозний і син його Іван», Волошин, виступаючи з цього приводу сказав, що і найгеніальніший митецький твір не повинен провокувати людину на агресію. У відповідь — вибух громадського обурення, який закрив перед поетом редакції періодичних видань і двері книгарень...
Та повернімося до оригінального зіставлення двох найколоритніших постатей епохи — Максиміліана Волошина й Нестора Махна — очима Міндліна. «Спільне також те, що обидва прагнули встояти над білими й червоними. Але Махно, силкуючись лишатися самим собою, воював і з білими, і з червоними. А Волошин, лишаючись самим собою, не воював ні з ким».
Крізь звірячі інстинкти — до душі
За влучним висловом Марини Цвєтаєвої, Волошин рятував «людину від зграї, одного від усіх, переможеного від переможців». На полі жорстокої війни він сам вів найзвитяжнішу боротьбу з тих висот людського духу, де вороги об’єднуються у стражданні, у трагедії сліпоти й обдуреності. Ризикуючи життям він, наприклад, сховав у себе учасників підпільного більшовицького з’їзду, а на слова вдячності відповів: «Майте на увазі, що, коли ви будете при владі, я так само чинитиму з вашими ворогами».
Він ставив собі за мету крізь звірячі інстинкти пробитися до людської душі, а тому постать «кіммерійського Пана» в полотняній хламиді з полиновим віночком на буйних рудуватих кучерях обростала містичними легендами. Макс Волошин справді пережив період «духовних блукань»: займався теософією, окультизмом, йогою... Друзі розповідали, що пасами рук він міг розпалити вогнище...
Та чого це варте порівняно з розповіддю поета про те, як він рятував генерал-лейтенанта, який відмовився стріляти в народ, професора археології, кримознавця Никанора Маркса, якого хотіли стратити. Не порозумівшись із комендантом Феодосії, Волошин зосередився в молитві за нього. «Це був мій давній випробуваний і непомильний прийом із більшовиками... Молитися узвичаєно за того, кому загрожує розстріл, і це неправильно... молитися треба за того, від кого залежить розстріл і хто віддав наказ про страту. Тому що з двох персонажів — убивці й жертви — в найбільшій небезпеці — моральній — перебуває саме кат, а не жертва. Тому завжди треба молитися за катів, і в результаті молитви можна не сумніватися».
«Я ні від кого не рятуюся...»
Цей нібито зачарований Парижем космополіт під час революції 1917 року повівся так, як і близько не повелися самоафішовані патріоти, цей аморфний в очах багатьох сучасників митець насправді мав дуже глибокі політичні погляди. Втім, цитуємо його: «Повернувшись навесні 1917 року до Криму, я вже не полишаю його; ні від кого не рятуюся, нікуди не емігрую — і всі хвилі громадянської війни і зміни уряду проходять над моєю головою... Ані війна, ані революція не злякали мене й ні в чому не розчарували: я їх чекав давно, і у формах ще жорстокіших. Навпаки, я відчував себе дуже пристосованим до умов революційного буття і дії», — пише Волошин а автобіографії. А ось іще один уривок — з листа до газети «Красная новь»: «Комунізм у його некомпромісній формі мені дуже близький, і моє особисте життя завжди будувалося таким чином, а державний — ворожий, як і все, що йде під знаком Держави, Політики».
Коли більшовики прийшли до влади, так спокусливо було ототожнити комунізм «некомпромісний» з державним, а власний інтерес — зі щирими переконаннями і, опинившись в шерезі так званих передових письменників, збирати почесті та нагороди. Але той, хто, рятуючи чуже життя, не тільки був готовий ризикувати власним, а, бува, й на коліна ставав перед власть імущими, у творчості своїй жодним рядком не погрішив проти життєвої правди.
Його вірші — піднятий на вершини поезії документ безстороннього свідка, де за стриманістю ховається безмежний душевний біль. Ось хоч би й вірш «Червона Паска»: тут, мов бич, свистить кулемет по м’ясу оголених чоловічих і жіночих тіл, сонце дивиться у всесвіт незрячим оком, підсніжники блимають, мов поминальні свічки, фіалки пахнуть гнилизною, обдерті голодними кіньми дерева стирчать, мов ноги трупів, душі нагло вирваних із життя, гасаючи разом з дорожньою курявою, каламутять голови живих; на Паску, яка збіглася з першим травнем, Ісус Христос не воскрес... Справді треба чути звучання камертона, на яке людство споконвіку настроює свої уявлення про справедливе суспільство, щоб отак нищівно викрити його профанацію.
Щоб Європа виробила імунітет
Максиміан Волошин вважав мистецтво найточнішою мірою речей — і власною творчістю це підтверджував. Його пейзажі, на думку геологів, інформативніші, аніж фотографії Кара-Дагу, а дослідники поверхні Місяця люблять цитувати волошинські рядки: «Ні сутінок, ні повітря, ні води, Лиш гострий блиск гранітів, сланців, шпатів; ні шлейфи зір, ні вечірні заграви не осявають чорне небо. Страшний шрам на пасмі Місячних Альп лишила небесна сокира; Місяць — немов Земля, з якої зірвано скальп, обличчя жаху в байдужому ефірі...».
1917 року крізь ейфорію інтелігенції з приводу революції, падіння царського уряду й утілення в життя одвічних народних мрій Волошин розгледів жахіття майбутнього терору і з безстрашністю місіонера спробував стати йому на дорозі. Помер він у 56 років від хвороб, які можна було здолати, — отруївшись людськими стражданнями. Просив не саджати квітів на його могилі, аби не вносити дисгармонійної ноти в первісну красу природи, серед якої віднайшов свою духовну батьківщину. Заповіт порушило дерево — сріблястий лох, маленьке диво, що виросло на випаленій спекою верхівці гори Кучук-Енішар.
Найдорожча частина спадку кіммерійського Пана — та, яка допомагає нам осмислити сьогоднішній день. Волошин своє покликання бачив у тому, щоб розкрити засліпленим сучасникам очі на замасковану тріскучими фразами про соціальну справедливість суть російської революції як великого історичного безглуздя. У країні, де весь торговий оборот міг би вільно вміститися «в кишені будь-якого американського мільярдера», де немає ані сформованого робітничого класу, й тим більше не існувало земельного питання — з огляду на величезні малозаселені території... Чому так склалося? На думку Волошина, соціально найздоровіша країна мусила перехворіти тяжкою недугою, аби ціла Європа виробила імунітет, врятувавши свою культуру від руйнації. Нині вже ні для кого не секрет, що високий рівень життя мешканців європейських країн — це результат реакції панівної верхівки на приклад Росії: власники капіталу поквапились поділитися часткою, аби не втратити все. Місія, у волошинському розумінні, — не привілей, не винятковість, а всього-на-всього місце народу в спільному історичному процесі, його роль у загальній трагедії людства, зумовлена національними особливостями.
І на наших очах
Написана 1920 року передмова до циклу викресаних революцією віршів побачила світ лише 1992 року — і як же пророче вона звучить! Ось, наприклад, оцінка становища інтелігенції після того, як соціальні катаклізми, котрих вона прагнула, звершилися: «Коли настала розруха сімнадцятого року, революційна інтелігенція мусила переконатися в тому, що вона — плоть од плоті, кістка од костей російської монархії і що, скинувши її, вона підписала тим самим власний смертний присуд, тобто боротися з нею вона могла тільки за огорожею міцних стін, побудованих російським самодержавством. Та коли стіни впали, вона стала такою самою непотрібною, як сама монархія. Будувати стіни й відновлювати їх вона не вміла: вона готувалася до того, щоб їх розмальовувати та прикрашати. Будувати нові стіни прийшли інші, вона ж лишилася збоку». Чи не тут треба шукати причини розчарування багатьох митців, які, зрікшись того, чому вчора ревно служили, палко привітали фактичну зміну соціального ладу?
Мабуть, Волошин вловив закономірність, яка незмінно повторюватиметься за всіх політичних катаклізмів на різних витках спіралі суспільного розвитку.
«За старого ладу забороненим деревом пізнання добра і зла була політика. Тепер, за час революції, переситившись смаком цього жаданого плоду, ми повинні усвідомити, що нам не стільки потрібна свобода політичних дій, скільки свобода від політичних дій. Це ми проказали наочно, надаючи всі найвідповідальніші посади, вільні місця представникам інших рас, державно пов’язаних із нами, але з іншим політичним темпераментом». В атмосфері політичного інфантилізму, соціальних лінощів до влади приходять люди недержавницького складу й недержавницьких устремлінь, для яких політична кар’єра — не більше як спосіб поліпшити свій матеріальний статус. Саме це сталося й на наших очах.
Точка опертя — внутрішня
Цитуємо далі: «одна зі звичайних оптичних облуд людей, які втратили розум від політики, в тому, що вони гадають, ніби від перемоги тієї чи іншої сторони залежить майбутнє. Насправді ж майбутнє ніколи не залежить від перемоги принципу, оскільки партії, в запалі боротьби, самі того не помічаючи, обмінюються гаслами й програмами, як Гамлет під час дуелі обмінюється шпагами з Лаертом. Боротьба уподібнює противників, згідно з основним логічним законом тотожності протилежностей». Хіба не цей логічний закон спрацював на наших очах? Не минуло й двох років української Незалежності, як після всіх сподівань ми упізнали в «демократичних силах» того самого дракона, з яким іще вчора боролися.
Волошин передбачив, що шляхи Росії північної і України з прилеглими державами повинні розійтися і, ймовірно, виникне нова спілка народів, яку він умовно назвав Славією. Це знову ж таки відбувається на наших очах.
«Я гадаю, що важка й кривава доля Росії на шляху до Града Невидимого проведе її ще й крізь соціал-монархізм». Хіба не претендує на цю роль Володимир Путін? «Кожна держава виробляє свою форму правління відповідно до рис свого національного характеру й обставин власної історії. Жодний одяг, взятий на борг із чужого плеча, не припаде до нашої статури» — ця волошинська формула спонукає нас пильніше вдивлятися в ті історичні шляхи, на яких Україна утверджує свою державність.
І злободенні для кожного з нас слова: «Ми живемо в епоху, коли все зрушене у світі, немає опор, немає чуття тяжіння, ми не знаємо, де верх і де низ... Настав час, коли треба з заплющеними очима, як сліпцю, всередині себе намацати ті тяжіння, ті точки опертя, які вислизнули у світі зовнішньому»...
Пророки завжди приходять вчасно. Інша річ, що час їх здебільшого не чує.
ДОВІДКА «УМ»
Максиміліан Кирієнко-Волошин
Народився 28 травня 1877 в Києві у родині юриста, колезького радника Олександра Кирієнка-Волошина (1838—1881) і Олени Оттобальдівни (1850—1923), у дівоцтві Глазер. Київський будинок зберігся до наших часів (нині бульвар Шевченка / вул. Пирогова, 24/9).
У своїй автобіографії Волошин вказував, що Кирієнки-Волошини за походженням — козаки із Запорожжя, а мати походила з обрусівших у XVIII столітті німців. Невдовзі сім’я переїхала до Таганрога, а після смерті чоловіка Олена Оттобальдівна переселилася з чотирирічним сином у Москву, де вони прожили понад десять років. У 1893 переїхали до Коктебеля.
Повернувшись до Москви, екстерном склав іспити в університеті, а в травні 1900 р. вирушив із друзями у двомісячну подорож Європою. При поверненні в Росію його несподівано заарештували й етапували до Москви, невдовзі вислали без права в’їзду в Москву і Санкт-Петербург. Волошин їде до Середньої Азії, а потім до Європи. У 1901 він приїжджає до Парижа, де навчається живопису в академії Колароссі, вивчає французьку літературу й культуру. Спілкується з художниками, письменниками, філософами.
Останні 10 років життя Волошин майже безвиїзно жив у своєму будинку в Коктебелі. Це місце було популярним серед митців, отож до Волошина навідувалися друзі-письменники. У 1924 Волошин перетворює свій дім у Коктебелі в безкоштовний будинок творчості. Із 1929 р. здоров’я Максиміліана Волошина різко погіршилося, поет тяжко переживав звістки про загибель чи арешти знайомих. Помер Волошин від запалення легень 11 серпня 1932 р. в Коктебелі. Похований, як він заповідав, на вершині приморського пагорба Кучук-Янишар.
Наталя ОКОЛІТЕНКО,
письменниця, доктор біологічних наук, заслужений журналіст України
Пропоную згаданий у статті вірш. Упорядник
КРАСНАЯ ПАСХА
Зимою вдоль дорог валялись трупы
Людей и лошадей. И стаи псов
Въедались им в живот и рвали мясо.
Восточный ветер выл в разбитых окнах.
А по ночам стучали пулеметы,
Свистя, как бич, по мясу обнаженных
Мужских и женских тел.
Весна пришла
Зловещая, голодная, больная.
Глядело солнце в мир незрячим оком.
Из сжатых чресл рождались недоноски
Безрукие, безглазые... Не грязь,
А сукровица поползла по скатам.
Под талым снегом обнажались кости.
Подснежники мерцали точно свечи.
Фиалки пахли гнилью. Ландыш – тленьем.
Стволы дерев, обглоданных конями
Голодными, торчали непристойно,
Как ноги трупов. Листья и трава
Казались красными. А зелень злаков
Была опалена огнем и гноем.
Лицо природы искажалось гневом
И ужасом.
А души вырванных
Насильственно из жизни вились в ветре,
Носились по дорогам в пыльных вихрях,
Безумили живых могильным хмелем
Неизжитых страстей, неутоленной жизни,
Плодили мщенье, панику, заразу...
Зима в тот год была Страстной неделей,
И красный май сплелся с кровавой Пасхой,
Но в ту весну Христос не воскресал.
Симферополь 21 апреля 1921
Українські дисиденти. За межею.....
Національний музей літератури України представив виставку до 25-річчя
перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого
http://www.day.kiev.ua/uk/article/taym-aut/ukrayinski-disidenti-za-mezheyu
Марія Прокопенко
Газета “День”, 12 листопада, 2014
Проект називається «За межею... Поет. Побратими. Доба». Завідувач відділу Національного музею літератури України Оксана Деркач пояснила: «Назва виставки вихоплена з контексту творчості Стуса. Це — за межею можливого, дозволеного, імовірного. У центрі виставки — Василь Стус, його стражденна дорога, його побратими і однодумці — вузьке коло українських дисидентів». Проект задумали актриса Галина Стефанова і літературознавець Роман Веретельник, вони реалізували цю ідею разом із музеєм, Києво-Могилянською академією та Центром Леся Курбаса.
В експозиції багато унікальних книг і картин із фондів НМЛУ, хвилю емоцій збурюють речі 1960—1970 років: програвачі, платівки, фотоапарати, годинники, великі сонцезахисні окуляри у картонній коробці. Є одяг Василя Стуса: краватка, шапка, шарф, зроблений дружиною поета Валентиною для роботи у таборах Мордовії.
Організатори виставки показали і Стуса-перекладача. У друкарську машинку вставлений аркуш із перекладом вірша «Смерть поета» Рільке, улюбленого поета українського дисидента. Оксана Деркач коментує: «За життя жоден із перекладів Стуса не опублікували. Хоча поет був першорядним перекладачем. Взагалі, шістдесятники, які не могли друкувати свої твори, реалізовували себе через переклад. Свої переконання ці митці могли висловити через тексти іноземних авторів».
На виставці «За межею...» впадає в око великий зелений ящик із яблуками. У таких коробках передавали посилки в’язням таборів, зокрема й Стусу. Яблука у ящику не просто так: «Раз на рік можна було надсилати яблука для в’язня. Валентина, дружина Стуса, так і зробила. Тюремщики дочекалися, поки фрукти згниють, і тільки тоді передали їх поету. «Ці яблука тримала у руках моя дружина...» — такі рядки написав тоді Василь Стус», — розповіла Оксана Деркач.
Китайка, якою накрили труну Стуса під час перепоховання, — центральний експонат виставки. Ця тканина зберігається у фондах Національного музею літератури України. На важкому червоному покривалі із золотою бахромою — диплом лауреата Шевченківської премії, вручений Василю Стусу за збірку «Дорога болю» посмертно. Поруч — гравюра Андрія Гуменюка, зроблена до церемонії перепоховання поета, яка відбулась 19 листопада 1989 року. Художник роздавав екземпляри гравюри присутнім під час перепоховання, один із них дістався Галині Стефановій.
«Шістдесятництво — у колі постійних інтересів нашого музею. Надто яскраве і значиме це явище. На виставці «За межею...» ми розкрили цю тему так, щоб люди сповна уявили і відчули, як жили митці тієї доби. Серед цих речей ніби зупиняється час», — зізнається Оксана Деркач. Тему Стуса та його соратників продовжує інша виставка, яка проходить в НМЛУ — «Історія, оркестрована на людські голоси», де представлена художня документалістика шістдесятників.
Молодь прагне дізнатися більше про українських митців минулого століття. Генеральний директор Національного музею літератури України Галина Сорока радіє: «На відкриття виставки «За межею...» прийшли чудові діти з Києво-Могилянської академії, яким читали курс про шістдесятництво. Ця молодь дуже надихнулася, вони спілкувалися з шістдесятниками, які також були тут, читали твори Стуса — хоча робити це важко».
Виставка «За межею... Поет. Побратими. Доба» триватиме у Національному музеї літератури України до 1 грудня.