Новини одним рядком:
5 листопада – творчий вечір і презентація книги Сергія Льовіна (Київ) в Ізмаїльській картинній галереї
9 листопада – презентація збірки "Преподобний Нестор Печерський в історії української культури" у Харкові
11 листопада – благодійний концерт Наталки Бурхі-Бершмой (Ізраїль), Суми, офіс-центр (вул. Супруна, 15)
13 листопада – концерт Ігоря Добровольського (Суми), Київ, Буд. художника, 5 п., салон «Арт-віжен», вул. Артема, 1-5
14 листопада – концерт Інни Труфанової у КАП “Дом”, Київ, вул. Ш.Руставелі, 22-Б
14-16 листопада – 6 фестиваль класичної гітарної музики "Осінні фарби" у Рівненській філармонії, вул. Соборна, 137
15 листопада - концерт Анатолiя Рибiна "Десь за обрiй...", Київ, бібліотека мистецтв, вул. В. Житомирська, 2
21-23 листопада – IV-й Міжнародний Фестиваль відеопоезії «CYCLOP» в Києві
23 листопада – концерт Василя Жданкіна у Рівненській філармонії, вул. Соборна, 137
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Email: p_karta@ukr.net, p_karta@mail.ru
Суми – сайт КАП “Булат”
11-го ноября в Банкет-холле на Супруна, 15
состоится благотворительный концерт в поддержку 15-го батальона территориальной обороны г. Сумы.
В программе вечера
Наталья Бурхи-Бершмой (Израиль)
Цену билета каждый определяет самостоятельно.
Ждём Вас
11 ноября
Офис-центр
(ул. Супруна, 15)
Начало в 19:00
Телефоны для справок: (067) 444-51-37, Тел.: (050) 974-62-09
Київ – Анна Калита
И еще дополнения на ноябрь
13 ноября в 19:00 - вечер автора-исполнителя из Сум Игоря ДОБРОВОЛЬСКОГО. Дом художника, 5 этаж, салон "Арт-вижен", ул. Артема, 1-5. 50 грн.
Игоря, пожалуй, знают все любители жанра АП в нашей стране. Это неутомимый президент мощнейшего фестиваля АП "Булат", а также одноименного клуба авторской песни,
организатор поездок украинской делегации на самые серьезные зарубежные фестивали и слеты.А еще он прекрасно поет отличные песни. https://www.youtube.com/watch?v=_pnzk58lfto
14 ноября - Сольный концерт Инны ТРУФАНОВОЙ. 20-00 Шота Руставелли, 22-б. клуб Дом.
Харків – Літературний музей
ПРЕС-РЕЛІЗ
ПОБОРНИК ДУШЕВНОГО МИРУ:
ФІНАЛ КОНКУРСУ ЕСЕЇВ
8 листопада 2014 року
8 листопада о 16-й годині в Клубі письменників (м. Харків, вул. Чернишевська, 59) відбудеться відзначення переможців конкурсу есеїв «Поборник душевного миру», приуроченого до 220-річчя від дня смерті українського першорозума.
Участь у конкурсі, організаторами якого були Національний літературно-меморіальний музей Григорія Сковороди та Національна спілка письменників України, взяли письменники і студенти, досвідчені автори й зовсім юні особи, мешканці не тільки Харковщини, а й Закарпаття та Тернопільської області, Хмельницька, Луцька, Запоріжжя, Житомира, Макіївки, Ніжина й Кривого Рогу.
Сьогодні, усвідомлюючи докорінні зміни в суспільстві, прагнемо зрозуміти, якою буде Україна, яку ми творимо, яким є і яким має бути наш моральний вибір, що може дати нам душевний спокій у цей неспокійний час. Зберігати душевний мир і мудрість особливо важливо у буремні часи змін. У листі до свого друга Григорій Сковорода писав: “я бачу особливу й найбільшу до мене ласку – любов Бога – в тому, що Він мене частенько кидає в такі бурі, щоб я не спав. Після пережитих випробувань я невдовзі геть розтрощу диявола з його слугами не залізом, а зброєю мудрості, невинності, чистоти й терпіння".
220 років тому 9 листопада (22 жовтня за старим стилем) Григорій Сковорода, досягнувши найвищого рівня душевного миру, відійшов у вічність, залишивши геніальну автоепітафію “Світ ловив мене, але не спіймав”.
Сьогодні ми шукаємо відповіді на запитання, які ставить перед нами світ, знаходимо підтримку у словах Сковороди. Саме 8 листопада у Харкові можна буде дізнатися результати тих пошуків, які здійснили учасники конкурсу. У програмі заходу — читання, музика, спілкування і приємні подарунки від організаторів.
Долучайтеся до заходу і дізнавайтесь, як досягнути “найблаженнішої самодостатності”.
Київ – Ігор Жук
Записи-відеоролики є на YouTube:
https://www.youtube.com/watch?v=WXg_UOSCeeg
https://www.youtube.com/watch?v=OdJEqzcosBw
Продовження циклу "Листи" – ті самі герої через чотири роки
ЛИСТ НА ДОНБАС
Йой, Іванку, війна... Баста, вівці; Італія, баста...
Хто б повірив торік, що отак перекрутиться світ:
Що багата Москва так збідніє, аж пуститься красти,
Грабувати сусідів – а був ніби ж добрий сусід...
Йой, Іванку, біда... Я стрижу твої вівці і плачу:
Чи ж сплету тобі светра до снігу... –
Кобіто, не вий!
Я вже Бога дістала своїм "Най я мужа побачу!..
Най мине його куля!.. Най верне додому живий!.."
Дзвінці шубу купила з кроля, мамі справила мешти,
Приїздили за м'ясом – я добре продала свиню.
Ще лишалися євро – сховала-м дві сотки, а решту
Волонтерам віднесла – най буде тобі на броню.
Як я везла з Італії вам ті кевларові гельми,
"Дві, – сказали, – не можна!.." – а потім принесли ще п'ять.
Правда, митник вже вдома пристав – була б вдарила шельму, –
Але сам завстидався і хутко поставив печать.
У суботу Тарасику нашому буде два рочки;
Вже навчився казати, що "тато на фронті – танкіст!.."
Я до ранку не сплю, шепчу знов до твоєї сорочки,
І снідання до горла не йде мені; добре, що піст...
Я, Іванку, не плачу, то так... алергія на вовну...
Маєм вже інтернет, – я в фейсбуці така бойова!..
Я кохаю тебе – так, як ти сам казав: "безумовно"!
Я діждуся тебе! Тільки ти бережись там, Іва...
Іванку, Іванку,
Не купуй рум'янку,
не купуй рум'янку;
Най буду, як буду,
Люблю, не забуду –
Лиш не згинь у танку...
06.10.2014
ЛИСТ З ДОНБАСУ
Найкраща в світі ніч – котра пройшла без бою;
Нас зупинив наказ – а в тих скінчився сказ.
І я собі лежу, баную за тобою,
І дряпаю листа, і думаю про нас.
Марічко, тут курорт: от зранку буде кава,
А танк за ніч такий – хоч став туди шампан!
То зимно, то пече – така війна лукава...
Твій светрик на мені; я в нім тепер, як пан!
Побуду ще, Марі, мечем, а не оралом.
Спочину від овець, хоч є і тут вони;
Як верну – барана назвемо Генералом! –
Але то не про всіх. Є мудрі пацани.
У преси свій заскок: там – орки, тут – кіборги...
Там теж є не дурні, та не вони в ціні...
Прилавки вщент пусті – і вщерть забиті морги;
А ви ж хотіли що, довірившись війні?
Хтось пісеньку співа: якісь маленькі феї
Цілують в очі всіх – і мертвих, і живих...
А ти цілуй мене! – я привезу трофеї:
Філософа і мир. А більше з фронту – гріх.
А потім заживем не так, як досі жили
В Італію без віз махнем, чи в Сенегал –
І в римський унітаз, що тяг із тебе жили,
Жбурнем один портрет – мольфарський ритуал!
Найкраща в світі ніч – котра пройшла без бою;
Нас зупинив наказ – а тим вже не до нас...
І я собі лежу, баную за тобою,
І слухаю війну,
і слухаю Донбас...
13.10.2014
Київ – ОsтаNNя Барикада
АНЖЕЛІКА РУДНИЦЬКА ОТРИМАЛА МЕДАЛЬ КВІТКИ ЦІСИК
Анжеліка Рудницька стала володаркою ще однієї нагороди. Восени відома українська співачка і телеведуча отримала медаль Квітки Цісик за багаторічну популяризацію та збереження української пісні. Офіційне нагородження відбулося на VII літературно-мистецькому фестивалі імені Квітки Цісик «Циганський горб» у селі Ліски на Прикарпатті, звідки походить родина Квітки Цісик.
«Я нічого не роблю у житті заради нагород, - зізнається Анжеліка. - Я завжди займаюся лише тим, що по-справжньому люблю. Але ця нагорода стала приємною несподіваною. Вона особлива, бо Квітка Цісик – одна із моїх найулюбленіших співачок, яка не лише зачарувала своїм голосом мільйони людей по всьому світу, а й зберегла для нас українську пісенну спадщину.»
Після виступу Рудницької на фестивалі голова оргкомітету Ярослав Ясінський оголосив про нагороду. «Анжеліка Рудницька – не просто митець, співачка і телеведуча, котра примножує славу української культури, але й людина, кожен виступ якої стає прикладом патріотизму, сили духу, ніжності і незламності,» - сказав під час нагородження Ясінський.
Яскравим доповненням до медалі стали море оплесків глядачів, безліч автографів та фото з прихильниками. Місце для нагородження було обране не випадково. Саме у цій місцевості жили бабуся, дідусь і батьки великої Квітки Цісик. Односельчани бережуть пам’ять про цю родину і планують створити музей Квітки Цісик, а також встановити пам’ятник видатній землячці.
Київ – Ольга Єрмак (початок листа)
21-23 листопада В Києві пройде IV-й Міжнародний Фестиваль відеопоезії «CYCLOP»
Що відбувається тоді, коли поезія та кіно не просто зустрічаються, а поєднуються у новий, оригінальний жанр мистецтва?
Наприкінці осені, 21-23 листопада, для українських глядачів привідкриє завісу на це питання Фестиваль відеопоезії «CYCLOP». Він буде проводитися вже вчетверте, і на цей раз «CYCLOP» підготував багато сюрпризів як для гостей, так і для учасників. Хоча, якщо відверто, в якомусь сенсі учасником буде кожен відвідувач, адже програма фестивалю передбачає не лише показ найкращих відеопоетичних робіт та нагородження переможців конкурсу, але й безліч інтерактивних воркшопів, цікавих майстер-класів та лекцій.
Отже, листопадовий вікенд. Центр міста. Чудова, нова локація. Кіно, лекції, музика, перфоманси… Молоді українські режисери дебютують в рамках конкурсної програми. Поважне журі пройдеться полум’ям справдливого суддівства по крихкому лонг-листу. Майстер-класи від кіномитців, австрійська танцівниця, хедлайнери української поезії, покази найсвіжіших відеопоетичних робіт світових фестивалів, чаруючі музиканти із ритмами, що зігрівають. Організатори з печивом, любов’ю та пледами…
Фестиваль відеопоезії «CYCLOP»-2014 готує для вас особливу програму:
1. Лекції, майтер-класи та круглі столи.
Цього року говоримо про створення та промоцію.
- «Відео та візуальна складова у літературних проектах. Від ідеї до реалізації» (Спікер: Ольга Михайлюк)
- «Короткий метр: Тонкощі створення та секрети існування. Команда. Інструментарій. Промоція» (Спікер: Дмитро Сухолиткий-Собчук)
- Відеопоезія у кінематографічному дискурсі: «Автор намагається сказати…» (Спікер: Лєна Самойленко)
- «В пошуках жанру. Народження концепту» (Спікер: Ігор Цикура)
- Відеопоезія у Полтаві: Презентація діяльності угрупування «Встіл». (Спікер: Денис Стерн)
- «Досвіди створення» — круглий-стіл-дискусія за участі поетів та авторів відеопоетичних робіт.
- «Як зняти малобюджетне кіно?» (Спікери: Оксана та Марина Артеменко) та ін.
2. «Відеопоетична лабораторія»
Відмінні поези, безстрашні куратори, кращі локації Києва, студія монтажу і… дуже мало часу. А також — мандри глибинами вірша в пошуках образів і концепцій, втілення отриманої ідеї за допомогою бездушної техніки та підручного реквізиту, палкі суперечки з приводу методів і засобів, напружений монтаж, хвилююча презентація своїх робіт і критичні розбори.
В період проведення фестивалю в Києві буде працювати справжня «Відеопоетична лабораторія», на базі якої три відчайдушні команди під керівництвом діячів зі сфери кіномистецтва пройдуть шлях від формування ідеї, до створення готового відео на твори сучасних українських поетів.
3. Конкурс «До слова»
В рамках проекту «До слова» було створено серію відеопоетичних робіт на вірш Сергія Жадана: на фестивалі «CYCLOP» будемо переглядати результати експерименту та дізнаймося, хто став переможцем конкурсу.
…
Київ - Анатолій Рибін
Вже більше 20 років мільйони наших громадян шукають щастя за межами своєї країни. Ілюзія свободи вибору, котру можновладці навівали в країні з перших днів її незалежності, породжувала в уяві наших громадян примарну надію на можливість створити свій особистий затишок у вишневому садку з хрущами якщо не на рідній землі, то принаймні десь за її межами, десь за далеким обрієм, куди й полинули мільйони заробітчан з України…
Так, це було, мабуть, чи не єдине безкомпромісне рішення про надання прав та свобод своїм громадянам, на яке спромоглися можновладці за всі роки незалежності … Але й ця свобода – шукати щастя де завгодно, але тільки б не в своїй країні – надавалася з оглядкою на кураторів зі сходу й заходу…
Концерт Рибіна Анатолія „Десь за обрій…“ відбудеться 15 листопада 2014 р. о 15.00 в Київській бібліотеці мистецтв ім. Л. Українки, вул. В.Житомирська, 2.
ДЕСЬ ЗА ОБРІЙ…
(українським заробітчанам)
Десь за обрій клик журавля
Лине у даль
Знову пісню туги співає
Рідна земля.
Та не зрадить серце його
Рідних ланів,
Повертайся скоро назад
З дальніх країв
Так, лишив він серце своє
В ріднім краю,
Повертайся скоро назад –
Богом молю.
Журавлеві слово “молю“
Зайве казати
Доля його в ріднім краю –
Туди й повертати.
Приспів:
Не питай його, не питай,
Чи є десь краща земля,
Хоч він, як ніхто, добре знає…
Хоч він, як ніхто, добре знає –
Краще рідної немає…
Вкотре розумію:
Не там долю шукав,
Добре знав: чуже обереш –
Навряд чи щастя знайдеш…
Щастя може бути лиш там,
Де серце твоє
Відчуває, що хтось тебе жде,
Пам’ятає тебе…
Ця та інші пісні в http://vk.com/id230712371 та на http://www.bards.name/person418
Рубрика – «ЗМІ про мистецькі події»
Володимир ЯКИМЕЦЬ: «Такої України, яка була раніше, вже не буде!»
Вокальна формація «Піккардійська терція» здійснила концертний тур на сході й півдні країни
http://www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/volodimir-yakimec-takoyi-ukrayini-yaka-bula-ranishe-vzhe-ne-bude
Тетяна Козирєва
Газета “День”, 4 листопада, 2014
Співали лауреати Шевченківської премії у Кременчуці, Мелітополі, Нікополі, Миколаєві, Херсоні, Запоріжжі, Кіровограді, Полтаві, Сумах, Кривому Розі та Дніпропетровську. Нагадаємо, не минуло й п’яти місяців, як чоловіча вокальна формація знову активно гастролює по країні. І завжди піккардійці виступають з аншлагами!
— Тепер більше, ніж кілька місяців тому, відчувається цілісність України, — говорить художній керівник «Піккардійської терції» Володимир ЯКИМЕЦЬ. — Ми вже не чуємо розмов про бандерівский Захід, про друга — Росію, хоча, напевно, такі розмови десь є... Всюди були аншлаги. Ми, в принципі, були готові бачити половину залу і навіть менше, бо долар злетів догори, пенсій і зарплат не збільшують, багато хто вкладає гроші у допомогу військовим і пораненим, у волонтерство... Тому були приємно вражені великою кількістю публіки. А у Дніпропетровську навіть дали додатковий концерт. Гастролі тривали 12 днів. А перед тим ми співали в Одесі й Харкові. Після концерту в Харкові до нас підійшов молодий чоловік. Він із харківських ультрас. З’ясувалося, що це він надіслав нам записку на сцену: «Вибачте, Львів, що ми вчасно вас не підтримали» — і прохання заспівати «Пливе кача» і «Ще не вмерла Україна». Також був цікавий випадок у Мелітополі, коли прийшла поспілкуватися жінка, котра познайомилася з нашою творчістю півроку тому, почувши «Пливе кача». Стверджує, що бачила в очах публіки суцільний позитив, а публіка у залі — різна. І якщо цей позитив спричинюють український фольклор чи інші пісні українською мовою, то ми не намарно були на гастролях.
— «Пливе кача» ви всюди співали?
— Так. У минулому турі ми «Пливе кача» не оголошували — співали, і люди у залі вставали... Тепер зали теж вставали, але перед виконанням ми говорили, що стирається грань між людьми, що кілька місяців тому ніхто не міг подумати, що, наприклад, у Львові будуть разом дві футбольні команди вболівати — «Карпати» (Львів) і «Шахтар» (Донецьк) — і що за «Шахтар» уболіватимуть не гірше, ніж на «Донбас Арені». Також говорили про те, що перед тим, як іти на вибори, треба вдома, у спокої, послухати «Пливе кача» і добре подумати... Зрештою, якщо по всій Україні багато людей проголосували за «Самопоміч» — це показник згуртування людей і чітка ознака того, що України такої, яка була раніше, вже не буде! На знаю, якою вона стане через 5 — 7 років, але те, що вона буде іншою, — факт.
— Яку програму ви виконували?
— Брали за основу ту, з котрою їздили в попереднє турне. Зрештою, кожен артист включає у виступ найпопулярніше. На кожному концерті співали «Спитай» Морозова на слова Коротича. Це, на мою думку, дуже важлива пісня, а особливо — зараз, коли люди ще до кінця не можуть визначитися зі своєю позицією. Та й узагалі на сході дехто розгублений — усі їхні ідеали просто зруйновані, вони на роздоріжжі — так, ніби людина все життя не бачила, нарешті їй зробили операцію й щойно зняли пов’язку... Ця пісня справді надихає на роздуми «Що ж буде далі?», бо молодшими ми не стаємо, а згадуватимуть про нас за нашими вчинками... Співали «Пливе кача», і співатимемо її й надалі, бо люди, на жаль, мають коротку пам’ять... А в самому кінці програми ставили наші найпопулярніші, а головне, оптимістичні пісні. Популярні — щоби зал співав разом із нами. Оптимістичні — щоби люди залишали концертний зал із позитивним настроєм. Наприклад, «Я спитався»...
— Мали можливість після концертів перепочити, побути серед людей?
— Ні, тому що постійно переїжджали — за 12 днів дали 12 концертів. Найменший переїзд — 77 км, найбільший — 300. Але після концертів встигали поговорити... Я пам’ятаю такий дуже приємний момент. Після концерту в Дніпропетровську (п’ять місяців тому) до нас підійшла жінка, чоловік якої теж мав прийти на наш виступ, але захворів і йому от-от мали зробити операцію. Жінка просила сказати на телефон чоловікові слова підтримки. Ми сказали і заспівали «Многая літа!» А вже тепер після концерту в Дніпрі до нас за куліси прийшла та сама жінка — вже з чоловіком, який одужав... Цікава історія трапилася і в Кривому Розі. У травні хлопець, який обслуговував апаратуру на концерті, на наступний день після нашого виступу отримав повістку і поїхав у зону АТО. Символічно, що цього разу, коли ми знову виступали у Кривому Розі, він повернувся з АТО і на нашому концерті знову виставляв звук...
— Що, Володю, скажеш про результати виборів? У тебе розчарування немає?
— Ні. Бо для мене вони відбулися більш-менш прогнозованими — на те, що парламент після подій, коли народ став на свій захист, мусить бути проукраїнським. Головне, щоби самі депутати зробили висновки: продаватися нема чого, бо тайне ставатиме явним. З’являться нові обличчя, хай не так багато. Як у нас у Галичині говорять, наврочено, задавнено і заспано. У нас стільки роботи, що на відтермінування, коаліціаду і прем’єріаду часу нема! Вибрали, призначили — і до роботи! Слава Богу, що країна втрималася, не спустилася до дефолту! Зараз треба розвиватися...
— Тепер, по гастролях, перепочинок?
— Перепочинку не буде. 28 листопада у нас сольний концерт у Києві. Зараз — репетиції. Також поїздки до Умані та Черкас. Далі — Відень і Мюнхен, Київ, Біла Церква, Вінниця. Треба працювати, бо зараз публіки на концерти ходить більше, ніж раніше.
— Чому?
— Я не можу пояснити того феномену. При будь-яких подіях — веселих чи трагічних, коли люди збираються у залі разом, по-перше, це якесь єднання людей, причому — дуже різних. По-друге, якщо на сцені — артисти, які щиро працюють, віддаючи частинку не тільки своєї творчості, а й душі, то будь-кого підкупить просте й відкрите до себе ставлення. Коли артисти щирі, до них на концерти ходитимуть. Вакарчук і Руслана збиратимуть повні зали всюди — і на сході й на заході, на півночі й на півдні. Повторюся: ми 12 днів їздили країною. Фірма, котра організовувала гастролі, — з Луганська, тур-менеджер — з Донецька, водій — з Одеси, «Терція» — це Львів, Тернопільщина і Закарпаття. Жодних конфліктів і суперечок у нас не виникало. Говорили про різне, але завжди приходили до спільного переконання...
— Перед пораненими під час турне виступали?
— Ми завжди готові допомогти. І коли надходили такі пропозиції, коригували плани, знаходили час і можливості для таких важливих речей.
Виступали в госпіталях Харкова й Одеси. Через газету «День» хочу сказати, що ми низько вклоняємося тим людям, які боронять українську землю...
Ми спочатку не знали, як поводитися з пораненими. Невідомо, якою буде їхня реакція... Вирішили, що не співатимемо сумних пісень. Зокрема — «Пливе кача» і «Пустельника», бо хлопцям і без того достатньо негативу. Намагалися підняти їм настрій. Після концерту нам дякували: «Ваша музика розраджує, дозволяє трохи відволіктися від тих негараздів зі здоров’ям, також — від новин, які переглядаєш і згадуєш друзів, що там залишилися...» Такі слова мають набагато більше значення, ніж квіти, які публіка приносить на концерт..
— Не стискало, Володю, горло, коли співали?
— Стискало... Не так у актовому залі госпіталю, куди приходять поранені, що можуть пересуватися. Звичайно, хтось на милицях, хтось із паличкою, когось привозили на візку... А от коли в Одесі начальник госпіталю завів нас у палату до зовсім молодого прикутого до ліжка, на катетерах і крапельницях хлопця, а він, до речі, закінчив нашу Львівську академію сухопутних військ, от тоді горло стискало... Так, за ним добре доглядають, лікарі й медсестри фахово роблять свою справу, але... Коли ми його запитали, чим займатиметься, коли одужає, почули: «Повернуся захищати Батьківщину!»
Юрко Журавель: Наші пісні — це зброя для окопів
Лідер гурту OT VINTA розповів «УМ» про те, як став художником, про найяскравіші моменти Майдану та як австралійський рок-гурт AC/DC бореться з Путіним
(газета «Україна молода» від 6 листопада 2014 року)
http://www.umoloda.kiev.ua/number/2557/164/90312/
Наталка ПОЗНЯК-ХОМЕНКО
Музикант і карикатурист Юрко Журавель встигає скрізь: раз по раз з’являється інформація про виступи гурту OT VINTA то перед бійцями на сході, то на потужних рок-концертах на Заході (частіше — у Польщі та інших дружніх нам країнах). Чи не щодня інтернет презентує нові карикатури, які виходять з-під олівця Юрка. Частина з них увійшла до альбому з промовистою назвою «КарикаДурка». Сьогодні о 20.00 у клубі Sentrum на Шота Руставелі, 16а в Києві відбудеться презентація альбому карикатур і нового музичного альбому «Пілотка». «УМ» поцікавилася в Юрка, чому так довго готував «КарикаДурку», чим «Пілотка» відрізняється від попередніх дисків і як художник ставиться до того, що його малюнки продають на календарях на Хрещатику.
«Мама ніколи не забороняла мені малювати в книжках і домальовувати щось своє»
— Юрку, довгий час усі знали, що Журавель — це музикант, лідер першого в Україні украбілі-гурту OT VINTA. І раптом ми відкрили для себе Журавля-карикатуриста. Як проявився цей талант художника?
— Швидше, це талант музиканта в мене проявився, а художник я з самого дитинства. Тато в мене був військовим, і я в дитинстві змінив багато шкіл. А доки звикав до нового колективу — здебільшого сидів удома. У мене таких періодів адаптації було дуже багато, часу вільного теж було багато. І найулюбленішою забавкою стало малювання. Мама знала, що для того, щоб сходити в магазин чи піти з татом у кіно, мені достатньо дати олівці й аркуш паперу — і я міг годинами сидіти й малювати. Мама мені купувала багато дитячих книжок із яскравими ілюстраціями. А головне — вона ніколи не забороняла мені малювати в книжках і домальовувати щось своє.
— Вчився у когось чи, як кажуть, вроджений талан?
— Малювати я вчився сам. На мою думку, немає такого поняття, як талант чи обдарованість. Усі діти народжуються талановитими, геніями: і поетами, і музикантами. Єдине — що не всі розвивають у собі цей дар, тому не всі помирають геніями.
— У школі часто експлуатували твої здібності?
— Звичайно. Я, крім того, ще й був активістом піонерського руху і заступником командира ради дружини. У нас навіть були свої лички — у мене було дві зірочки. А ще я був незмінним редактором стінгазети. Здебільшого цю стінгазету я робив сам: сам малював, сам знаходив матеріали, сам компонував, сам вивішував. Мені легше було це зробити самому, ніж когось просити й організовувати.
— Перша карикатура на кого була?
— Перші карикатури — на своїх близьких, на викладачів у школі, інституті. А далі — пішло-поїхало. Зараз у нас з’явилися такі яскраві особистості, що не малювати їх просто неможливо.
— А пізніше взявся за мультики.
— Я і сьогодні їх малюю. Ось було замовлення телеканалу «Малятко» на створення мультиків, замовляли мультиплікаційну рекламу. Також у мене є великий досвід виготовлення комп’ютерних ігор. У нас вони ще не так поширені, а ми виконували замовлення для Кореї, Китаю, Англії, Америки, Австрії, Німеччини. Але прийде час, на це буде попит і в нас.
— І до проекту братів Капранових «Мальована історія Незалежності України» ти долучився.
— Так, але я там малював лише портрети видатних особистостей. За той час, який мені дали Капранови, я встиг намалювати трішки більше 20 портретів. Багато чого не намальовано. Планується перевидання, і я сподіваюся, що за цей час я домалюю всіх.
— Художня творчість не заважає музиці?
— Заважає. Часу хронічно не вистачає на все. Я ловлю себе на тому, що в гастрольному бусі на колінцях малюю. Як було з карикатурою на Майдані. А між виставками я влаштовую репетиції. Так що зараз воно допомагає одне одному. У нас були концерти в Торонто, Варшаві, Лондоні та Манчестері. На них водночас проходили і мої персональні виставки. Одні йшли подивитися малюнки, а потрапляли на концерт, інші — навпаки.
«Я ненавиджу бариг, які ліплять Небесну сотню на кружки і продають їх на Хрещатику»
— Навесні в багатьох місцях Києва з’явилися білборди із зображенням ображеного Путіна, який так і не награвся у війну. Це чия ініціатива?
— Це мої друзі-байкери організували. Вони по-своєму борються за Україну. До речі, у них своя «війна» з улюбленцями Путіна «Нічними вовками». Але це — окрема тема.
— Цей малюнок, як і багато інших, увійшли до альбому «КарикаДурка». Взагалі, його можна назвати багатостраждальним, бо його появи усі чекали більше року. Чому так довго?
— На жаль, та сума, на яку ми розраховували спочатку, виявилася набагато меншою від реальності. По-перше, за цей час подорожчав папір, а курс гривні впав. До того ж намалювалося ще багато цікавих карикатур, які хотілося туди вставити. Я сам розумів, що не можна книгу перевантажувати, але іноді мене заносило. Наш верстальник уже від мене шарахався, коли я пропонував укотре змінити верстку і додати ще кілька малюнків. Але я розумів, що не маю права робити якийсь напівфабрикат.
— Багато малюнків увійшло до альбому?
— Я туди вставив усе, що є. Багато хто мені пред’являє претензії: як же так, там же є Небесна сотня, там студент на барикадах, а ти туди ж втулюєш шаржі і карикатури на брудних політиків. А я кажу, що це і є «КарикаДурка». За ці дні час так стрімко йшов, що можна було здуріти. Я втратив дружину, втратив кількох близьких друзів. Але ми і сміялися, і раділи перемогам. І, чесно кажучи, якби я не фіксував усе це на папері, — я справді міг не витримати.
— Небесна сотня — один із найвідоміших малюнків. Ти його малював із реальних людей?
— Так, звичайно. Коли я вже почав малювати Небесну сотню, до мене звернувся один чоловік із Тернопільщини, сказав, що батько одного із загиблих попросив, щоб я не забув про його сина. А я дивлюся — я його уже намалював.
— Не замислювався над тим, щоб реєструвати авторські права на свої малюнки?
— У мене часу немає на захищання прав. Я не проти того, щоб мої малюнки десь використовували і щоб моя творчість допомагала боротьбі. Я багато чого роздарував. Багато хто використовує мій шеврон самооборони Майдану — і дай Бог, щоб цей архангел Михаїл захищав наших хлопців, де б вони не були.
Але я ненавидів, ненавиджу і буду ненавидіти бариг, які ліплять Небесну сотню на кружки і продають їх на Хрещатику. Чи на календарі — це мене взагалі збісило. Мало того, що вони це взяли без дозволу, так вони ще календарні числа поставили на обличчя померлих людей.
«Влада недооцінює адекватності і згуртованості нашого народу»
— Скоро буде рік, як почався Євромайдан. Яким він лишився у пам’яті?
— Мені Майдан нагадував великий вулик, де всі разом роблять якусь спільну справу. А ще мене вразило, що коли після 18 лютого, коли з Банкової гнали і розстрілювали людей, коли спалили мою виставку, ми з’явилися на Майдані, то побачили, що люди не втратили духу, а ще більше мобілізувалися. А ще я тоді зрозумів одну істину: коли ти сидиш вдома і читаєш інтернет, тобі стає страшно, тебе починає тіпати, тобі хочеться кудись рватися, комусь допомогти. А коли приходиш на Майдан — тут свищуть кулі, тут виносять поранених, ти знаєш, що тут загинули твої товариші, але тут ти почуваєшся набагато спокійніше.
— На Майдані пізнавали?
— Було кілька ситуацій, які вразили до клубка в горлі. Піднімалися ми ескалатором, а перед нами їхали дівчата з «Жіночої сотні». І вони співали нашу пісню «Попереду жахи-шляхи». Я повернувся до хлопців, і побачив, що у них теж сльози на очах. І зрозумів, що такі моменти набагато важливіші за різні там ротації на телебаченні чи музичні премії.
А ще був епізод, коли ми носили бруківку і мішки з піском на барикади. В якусь мить мені захотілося визирнути і подивитися в бік Жовтневого палацу. І тут я отримав сильного потиличника від одного старого майданівця. Я хотів образитися, а він мені видав: «Нема чого тут лазити без каски. Іди додому і малюй».
Узагалі, багато що зринає в пам’яті. Бачив, як зустрілися на Майдані два дідки і кажуть: «Ми ж не бачилися двадцять років. Чи тридцять!» Обійнялися і стоять. А наш Вітя теж розповідав — стоїть бабуся біля барикад і каже хлопцям у камуфляжі: «Хлопчики. Я тут живу зовсім недалечко. Ходіть до мене. У мене є такий великий зручний диван. Візьміть його. Поставите тут, то вам буде зручно отут сидіти та кидати свої пляшки з коктейлями Молотова чи стріляти. Візьміть, хлопчики».
Після таких страшних днів, коли ти бачиш, як народ гуртується, життя набуває іншого сенсу. Я скажу так: влада недооцінює адекватності і згуртованості нашого народу. Це — велика сила, і краще її не дратувати.
— Колись ти казав, що такі гурти, як OT VINTA, Kozak System, «Мандри» — це зброя не для салютування, а це зброя для окопів. Презентація «Пілотки», власне, вперше відбулася саме на сході, перед нашими бійцями, де ви теж встигли побувати. Але не всі мали змогу почути ці пісні. Чого очікувати тим, хто прийде сьогодні на концерт?
— Це буде театральне дійство. До «Пілотки» увійшла пісня з репертуару австралійського рок-гурту АС/DС Hell’s Bells («Дзвони пекла»). Зазвичай цей колектив, якому 19 лютого 2014-го виповнилося 40 років, нікому не дає авторських прав на використання їхніх пісень, але нам вони дозволили: Австралія, так само, як і США та багато країн Європи санкціями давлять Путіна, і цей жест — це теж зброя у нашому спільному подоланні ворога.
ДОСЬЄ «УМ»
Юрко Журавель — лідер рок-гурту OT VINTA, винахідник та засновник музичного стилю «украбілі». Переможець багатьох рок-фестивалів України, Росії, Польщі та Литви.
Закінчив факультет педагогіки та методики початкового навчання Рівненського державного педагогічного інституту за спеціальністю «основи дизайну та образотворче мистецтво».
Був активним парламентарiєм автопробігу «Поїзд дружби», один з організаторів громадського руху «Не будь байдужим».
Мультиплікаційні кліпи Юрка Журавля «Не мала баба клопоту — купила порося», «Опля — картопля!» та анімований ремікс «Дарма я наївся цибулі» неодноразово займали призові місця у хіт-парадах провідних музичних каналів України, Росії та Литви. Великої популярності набули його карикатури на відомих особистостей.
Україна як простір душі
Дитинство та родовід Лесі Українки
http://www.day.kiev.ua/uk/article/istoriya-i-ya/ukrayina-yak-prostir-dushi-0
Ігор Сюндюков
Газета “День”, 31 жовтня, 2014
(Закінчення. Початок читайте в № 199-200)
Подруга Лесі, Людмила Старицька-Черняхівська, дочка видатного українського письменника, у 73-річному віці по-звірячому знищена більшовиками, згадуючи своє та Лесине дитинство, писала так: «Наше покоління — виключне покоління: ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері стихійними українцями, — ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями з сповитку». Ставлення людей, які йменували себе «російськими інтелігентами», до дітей, що виховувалися й розмовляли по-українському, з болем зізнавалася Людмила Старицька, «в найкращому разі» було глузливим, немов до «блаженненьких» — дурників». Відповіддю на бажання дітей-дворян розмовляти рідною українською мовою були «глум, посміх, кепкування, презирство». І — гірке резюме пані Людмили: «О, багато довелося прийняти нашим маленьким серцям гірких образ, незабутніх... Ми були перші, у нас не було маленьких попередників».
Завдання цих коротких рядків — не переповідати більш-менш відомий (є в підручниках) набір фактів, подій, імен, пов’язаних з дитинством Лесі Українки — Лариси Косач. На нашу думку, цікавішим є інше: що спонукало батьків Лесі (передусім її матір) продумано, системно й свідомо виховувати своїх п’ятеро дітей (не саму лише Лесю, хоч очевидно було батькам, що саме ця дитина винятково обдарована Богом) в українському дусі? Попри всі терни, всі труднощі, всі перепони. Адже це було не тільки морально складно, про що згадувала Людмила Старицька, а й технічно непросто (які там друковані українські підручники — батькам та наставникам усе доводилося писати буквально від руки!), ба більше, політично небезпечно.
Не забуваймо: Леся народилася через вісім років після видання таємного «Валуєвського циркуляра», котрий проголошував: «Никакого особого малороссийского языка никогда не было, нет и быть не может». Дівчинці виповнилося п’ять років, коли цар Олександр ІІ підписав Емський указ, згідно з яким заборонялося друкування оригінальних та перекладних текстів українською мовою, а також театральні вистави, публічні декламації та вивчення будь-яких шкільних дисциплін українською мовою. Ввозити до Російської імперії з-за кордону україномовні твори також не дозволялося. Художні твори мали друкуватися «ярижкою» — російським прописом. До якого абсурду (щоб не сказати — цинічного ідіотизму) доходило імперсько-шовіністичне знущання з українців, розповіла у своїх спогадах Олена Пчілка. За її свідченнями, українські народні пісні під час публічних виступів, концертів доводилося виконувати... французькою! (якщо, звісно, вдавалося знайти пристойний переклад).
Вона ж, Лесина мати, залишила нам пояснення, чому ж, власне, ця жінка так нестримно, непереборно, прагнула бачити своїх дітей українцями — не малоросами. Ось що писала Ольга Драгоманова, пригадуючи свої дитячі роки: «У гостях, при гостях, взагалі з чужими треба було говорити по-московському, хоч би з таким товариством малим, як і ми самі... Думалося нам, що, може, чи ті Гриші, чи Анюти не тямлять добре говорити по-нашому, може, їм так незручно було. Нащо ж їх зв’язувати! Це така нібито добрість, делікатність до чужих з руки дитини української; а тим часом дитина чужа ніколи не хоче доказати такої ж делікатності до дитини нашої, не хоче поступатися до неї своїм... Так починається з літ малих, так ведеться й далі, і, наостанку, мова українська лишається з тією делікатністю на боці, а згодом і зовсім з ужитку виходить... Збудешся, було, гостей... та й знов опинишся у своєму хатньому оточенні або й побіжиш собі під гору з своїм звичайним товариством, з дітьми своїх дворових (це — дворянська донька, як і брат її, Михайло Драгоманов; на це варто звернути увагу! — І.С.); отрясешся від тієї примусової течії — і так вільно, втішно почуваєшся!»
Цікаво, що Ольга Драгоманова писала листи своїй мамі, пані Єлизаветі, Лесиній бабусі, російською мовою. Проте перші ж листи зовсім малої п’ятирічної Лесі, до дядька Михайла — вже писано природно, як дихання, як повітря, українською («були у нас ужачі яйця; ми хотіли, щоб вони вивелись, та закопати в землю, та нічого не зробили»; «Я дуже скучила за вами всіми»; «Мене перезвали в Лесю (а раніше була «Лосею». — І.С.)... Мама купить мікроскоп»; «завтра мої роковини народження і мені мама щось подарує»; «Ми ходили гулять і ліпили баби»; «Мені дуже хочеться, щоб Ви до мене написали, бо я до вас написала»). Звичайна, чарівна, наївна дівчина? Так, але крихітні іскорки Божого вогню вже чути...
Олена Пчілка згадувала про спілкування з сусідкою, що жила поряд із Косачами в період їхнього перебування в Луцьку (з весни 1879 року): «Вона, сусідка, висловлювала своє велике здивування від першого знайомства з нашою родиною. Вона казала: «Якось тієї весни проходила я мимо вашої домівки. Я ще не знала ваших дітей. Бачу, в садочку проходжуються двоє діток в українському вбранні (Леся та її брат Михась. — І.С.), дівчинка-волинянка і хлопчик, обстрижений ніби по-простому і теж у волинській свиточці, вишитій на волинський же зразок. Це мене здивувало. Я стала прислухалися, що тії діти говорять між собою. Коли це дівчинка озвалася до хлопчика: «Чуєш, як півень співає?» Що це таке? Говорять теж по-хлопському? На воротях стояла дівчина-служниця. Я, дивуючись, спитала у неї: «Чиї це діти?» — «Наші, — сказала вона. — Це діти предсідателя». Я ще більше здивувалася». Додамо тільки, що років через тридцять Леся, вже великий митець, спогади про цей випадок прочитала й, з притаманною їй неповторною іронією, сказала: «Якби я знала, що «потраплю в історію» в отакий от спосіб, то я обрала б тему для розмови з Михасем більш романтичну, аніж отой прозаїчний півень...»
А ще — виховання історією. Вірші Шевченка про козацьких героїв, подорож разом із братом (Лесі було років дев’ять) на поле Берестецької битви 1651 року; мати розповіла обом дітям про криваву трагедію тих далеких червневих днів; про незламність духу українських лицарів (це вражало навіть ворогів — жоден не пристав на пропозицію скласти зброю та здатися в полон в обмін на збереження життя): про відступництво кримського хана, який раптово залишив поле бою; про те, що означає поразка і як здобувається перемога... Цю розповідь Леся запам’ятала на все життя. Як і відповідь сивочолого волинського селянина, який зустрів молоду «пані» Ольгу Драгоманову з дітьми дорогою поблизу поля битви й на запитання, як йому живеться, відповів так: «Важко орати на кістках!»
А ще — народні пісні, обряди, звичаї... Уже доросла Леся зізналась: «Я вихована на фольклорі, як англієць на Біблії». Веснянки, купальські забави, мавки та інші казкові чарівні істоти (як цікаво було слухати мамині оповіді про них під час блукань волинськими лісами та селами — ось де витоки «Лісової пісні»!), різдвяні колядки... Родичка Косачів згадувала: «Леся співала вже трошки зі мною та мамою своїх українських пісень. І пісні ці я теж ще пам’ятаю, пісні тамтешні, пісні інші, як ті, що співала на Полтавщині: «Виступцем тихо йду», «Бувайте здорові, шляхи та пороги», а дальше «Звягельські люди». От так-то сидить маленька Леся, держить віночок і співає з нами тихесеньким голосом. А навкруги чарівний літній український вечір, на краю лісу тихо згасає огнище...»
Але це ще не все! Це — половина справи — згадаймо шевченків заклик «і чужому навчатися, і свого не цуратися». Дуже важко зазначити, що Леся від початку була не тільки занурена в український духовний народний простір, а й водночас вільно орієнтувалась у світовій культурі, легко «плаваючи» в цьому Океані. І ще показово: всі Лесині брати й сестри закінчили гімназію, вищі навчальні заклади. Лише Лариса Косач сама, самотужки, практично без сторонньої допомоги, здобула блискучу освіту, дивуючи згодом своєю витонченою ерудицією всіх, хто спілкувався з нею (так, були заняття з репетиторами, організовані батьком, прекрасним педагогом й широко освіченою людиною, але ж основне — Лесина заслуга, її перемога). Джерелом знань були майже виключно книжки, книжки, книжки — не університетські професори. І зрозуміло чому — смертельна хвороба, туберкульоз кісток, що вразила десятирічну Лесю взимку 1881 року, не залишала іншого вибору... А за системністю освіти й читання стежили батьки.
Оце гармонійне поєднання абсолютно органічної українськості та «вписаності» у світовий духовний контекст (історія, мистецтво, політика) безмежно багато важило для становлення Лесиного генію. Воно виключало будь-яку провінційність, хуторянство, «малоросійську» етнографічну шароварщину — все те «незагрозливе» для імперії, що вона, зрештою, ладна ще була терпіти. Для розуміння того, як, власне, виховувалися діти Косачів, цікаво поглянути на будиночок у селі Колодяжному на Волині, де ця родина жила від 1882 року. Всередині — жодних розкошів. Прості кімнати. На підлозі — дві-три доріжки з українським орнаментом. У куточку, під пальмою, канапа, поруч столик, вкритий вишиваною скатертиною. На стінах — родинні портрети. Напроти вхідних дверей — портрет Шевченка, прикрашений рушником та вінком із гілок дуба. Під стінкою, праворуч від входу, величезна книжкова полиця із теракотовими бюстами Аристотеля, Сократа й Данте.
Шкільний заяложений штамп — «з дитинства Леся багато хворіла, але, бувши мужньою дівчинкою, рано навчилась долати біль». А ось конкретика, що створює реальну картину: лист її до бабусі, взимку 1883 року, коли дедалі більше ставало ясно, що необхідно робити важку операцію, Леся пише про те, що в неї досі болить ліва рука, так, що нічого неможливо зробити: ані вишивати, ані грати, ані будь-що тримати в руці, й саме тому її почерк такий «ламаний», некрасивий. Раніше вона була геть зовсім слабенькою, а тепер почувається нібито краще, проте «я ніколи не буваю зовсім здоровою», бо рука завжди болить, щоденно. Раніше Леся змащувала руку йодом і занурювала її в солону воду. Але опісля цього сильно ушкоджується шкіра на руці, і як, пише Леся, припинила це робити.
Діагноз нещадний — у 12-річної дівчини туберкульоз кістки. 1883 року, восени, — перша операція на руці (не остання в житті Лесі). Лариса Петрівна не любила занадто багато говорити й писати про свої страждання (лише іронічно згадувала про те, що веде «30-річну війну» з хворобою, хворобою невблаганною й, як, на лихо, виявилося, невиліковною: туберкульоз згодом охопив уже ногу, а в останні роки Лесиного життя вразив нирки, що й призвело до фатального кінця влітку 1913 року). Проте вражає Лесина незламність у боротьбі з хворобою (тут, схоже, навіть слово «мужність» є заслабким). І, можливо, ще більшою мірою її гордість — певно, саме вона давала поетесі силу триматись непокірно й прямо, дивитися на світ тверезо й без ілюзій (риса, яка так потрібна нам сьогодні), зневажати людей «з гнучким хребтом» і з повним правом заявляти: «Хто вам сказав, що я слабка?» Ці рядки написані живою людиною — не іконоподібною «співачкою досвітніх вогнів», як її подавало офіційне радянське літературознавство. І саме тому, що вона була живою людиною, знаходимо в її листах рядки, від яких і зараз стає моторошно: Лариса Петрівна зі стогоном визнає, що зараз вона «не людина» (лист до Михайла Павлика, червень 1899 року), що її життя — життя в тіні у «Дантовому пеклі, — з плачем і скрежетом зубовним» (лист до брата Михайла, листопад 1889 р.). Але немає чого нарікати на долю, дарма що вона, доля, як писала Леся, не дала нічого ..окрім пера в руки, а рукам не дала навіть стільки сили, щоб завжди твердо тримати перо, та й сказала: «Пиши». Люди теж кажуть: «Пиши» (лист до Ольги Кобилянської, липень 1899 року).
Коли вона, значно пізніше, оприлюднила знамениті рядки:
Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.
Я співатиму пісню дзвінкую,
Розганятиму розпач тяжкий, -
Може, сам на ту гору крутую
Підійметься мій камінь важкий
(Contra spem spero)
— то тут же, в листі до брата Михайла, з тверезою іронією запитала: як ти гадаєш, зрушить? Навряд чи — не такий це камінь... А проте, ясно розуміючи дійсний стан справ (не тільки свій особистий — а й України!), Лариса Петрівна Косач невпинно дотримувалася принципу: «Роби, що належить тобі, — і нехай буде, що буде». І в цьому запорука величі цієї непереможної духом поетеси.
І насамперед у враженнях дитинства Лесі, в образі Українського Світу, закладеного змалечку в її свідомості, — витоки крицевої мужності геніального майстра слова, яка знала про честь свого роду, роду лицарів, вояків, гордих людей, «роду українських джентльменів», дивом збережених нашою трагічною історією. Це почуття гордості й честі давало Лесі почуття безмежного презирства до «народу рабів», почуття марності, недоречності сліз (океану сліз), що їх проливали українці. Бо безсилля — ганебне; бо
«Сліз таких вже вилито
чимало, —
Країна ціла може в них
втопитись;
Доволі вже їм литись, —
Що сльози там, де навіть
крові мало!
Недарма ці рядки любив і часто цитував Олег Ольжич. Ось — зв’язок часів.