Новини одним рядком:
31 жовтня – Джем-фест "Блюз за Україну" - третій благодійний дніпропетровський фестиваль, ресторан "Поплавок"
31 жовтня – творчий вечір Алли Мигай у КАП “Дом”, Київ, вул. Ш.Руставелі, 22-Б
1 листопада – благодійний концерт гурту “Телері”, Лесі Рой, Олексія Бика у київському кнайп-клубі “Купідон”
1 листопада – творчий вечір автора Сергія Бойка «Дещо про Україну», Дніпропетровськ, Телетеатр, Рогальова, 9
2 листопада – вечір пам'яті Василя Стуса, Київ, Центр Театрального мистецтва імені Леся Курбаса
7 листопада – презентація збірки поезій «СТОСОНЦЕ» у Києві, книгарня «Є» на Лисенка, 3
9 листопада – день української писемності та мови
12 листопада – концерт Олександра Вороха (Київ) у Сумській бібліотеці ім.Т.Шевченка
12 листопада – презентація збірки «СТОСОНЦЕ», (Мистецька галерея НаУ «Острозька академія» / вул. Семінарська, 2)
Василь Герасим’юк
* * *
Щороку
сивими осінніми досвітками
ми з’їжджалися у Косів
на торги.
На другу Богородицю
ми сходили з полонин,
а в неділю сідлали коней
і сивим осіннім досвітком
їхали на торги.
Ми викохали маржину на продаж.
Ми брали із собою своїх жінок,
щоб вони вкрили всю торговицю
килимами і веретами,
ліжниками і всім на світі –
хай весела барва очі зриває!
Хай ми не бачимо,
хто цієї осені не прийшов…
Хто із полонинських сміхованців
упав зо сміху і вже не встане?
Хто вже поклав на землю
всі свої ліси?
Кому із косарів-курварів уже доста?
Щороку
ми наймали музик
і щороку
ставало все вужчим наше коло…
Тому щороку
все дорожчими були наші музики
і все більше сивих дівчат
танцювали з нами гуцулку,
але ми більше не засиджувалися до ночі,
щоб видко було на всі гори:
як нас багато
відбуває на села.
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Email: p_karta@ukr.net, p_karta@mail.ru
Ніжин – Олександр Гадзінський
Збірка Б.Гуменюка "Вірші з війни" у мене вже є.
Це дійсно нове слово в сучасній українській поезії - неромантизована воєнна лірика, талановито написана.
Висилаю Вам і свою поетичну рефлексію.
Вірш на замерзання Остра
Останні жовтневі дні,
І золото в них на дні...
Погас від морозу квіт.
Остер проваливсь під лід.
Чи безвісти зник Остер?
Чи він від холоду стерп?
Чи страшно внизу йому,
Закинутому в пітьму?
Як вирватись у політ,
Коли твоє небо - лід?
Не вгрузнути у намул,
Пробити холодний мур?
Бур'ян, як колючий дріт.
Морозом зранений квіт.
Серед згасаючих трав
Остер у льоду пропав.
Запоріжжя – сайт
http://iz.com.ua/zaporoje/56282-moskvichey-zheny-ne-puskali-na-festival-solnechnyy-zaychik-v-zaporozhe.html
Москвичей жены не пускали на фестиваль “Солнечный зайчик” в Запорожье
41 ребенок поучаствовал в VI Всеукраинском детско-юношеском фестивале-мастерской авторской песни “Солнечный зайчик”, который все-таки состоялся в Запорожье.
В городском Дворце детского и юношеского творчества, где проходил фестиваль, собрались юные барды из Киевской, Сумской, Харьковской, Полтавской, Хмельницкой и Запорожской областей. До последнего ждали ребят из Словянска и Одессы, но они не смогли приехать. Славянцы прислали очень искреннее поздравление. Впервые приехали киевляне - новый коллектив “Детский театр авторской песни” Подольского дома детского творчества.
- Уровень фестиваля великолепный! - считает его бессменный организатор, художественный руководитель, руководитель Театра поэтической песни Елена Алексеева. - Потрясающий гражданский духовный рост детей! Даже самые маленькие, 8-летние, демонстрировали высокую степень ответственности, большую работоспособность и некую взрослость.
- Нас на фестивале двое москвичей, нас жены не пускали, но мы приехали, несмотря ни на что, - заявил на заключительном концерте “Солнечного зайчика” педагог фестиваля, художественный руководитель Московского центра авторской песни Александр Костромин. - Наблюдая за вашей молодежью, по всем признакам вижу, что у вас происходит пассионарный взрыв.
Дніпропетровськ – сайт МА «АртВертеп»
http://artvertep.com/news/25019_Tretij+blagodijnij+dnipropetrovskij+dzhem-fest+%22Blyuz+Za+Ukrainu%22+zbira%D1%94+nebajduzhih+na+dopomogu+ukrainskim+vijskovim.html
Джем-фест Блюз за Україну / Третій благодійний дніпропетровський джем-фест "Блюз За Україну" збирає небайдужих на допомогу українським військовим
Джем-фест "Блюз за Україну" - третій благодійний дніпропетровський фестиваль.
Кошти зібрані з продажу вхідних квитків - направляються на край необхідну підтримку військових на передовій та лікування українських воїнів, які були поранені в ході військових подій в зоні АТО і знаходяться в дніпропетровському військовому шпиталі.
У фестивалі приймають участь кращі дніпропетровські музичні колективи, що грають у стилі блюз, рок, джаз, фолк.
Виручені кошти з будь-яких продажів в рамках фестивалю йдуть на лікування та потреби поранених та військових.
Кожен з вас може принести з собою витвори мистецтва, вироби ручної роботи та коштовні речі, що додадуть вагомий внесок у спільну благодійну справу.
31 жовтня 2014 року
З 19.00 до 23.30
Благодійний Джем-Фест "Блюз За Україну" - 3
Ресторан "Поплавок", 2-й поверх - 096-096-78-78096-096-78-78
Дніпропетровськ – сайт http://maidansicheslav.blogspot.com/2014/11/blog-post_41.html
«ДЕЩО ПРО УКРАЇНУ» Концерт барда Сергія Бойка в Дніпропетровську
1-го листопада 2014 року в суботу в Дніпропетровську в приміщені Телетеатру (по вул.. Рогальова, 9) відбувся творчий вечір патріотичної пісні автора та виконавця Сергія Бойка під назвою «Дещо про Україну».
Також, окрім концерту, в програму заходу увійшов перегляд документального фільму «Розстріляне відродження. Валер’ян Підмогильний». Автор сценарію і режисер 30-ти хвилинної стрічки Наталія Огородня, літературний консультант заслужений журналіст України, письменник, краєзнавець, біограф В. Підмогильного Микола Чабан.
Більше деталей в фоторепортажі та відеозвіті.
Матеріал підготував: Сергій Філіпенко
Повний ВІДЕОЗВІТ про подію на сайті Культ-у-РА
Львів – Оксана Копак (Кришталева)
актуальний вірш
http://maysterni.com/publication.php?id=104788
Іван Гентош
Вибори
Нині погода – певно святий замовив,
Небо високе, без берегів таке,
Але навіть повітря якесь нервове,
Трохи тривожне і, як полин, гірке.
Нині дзвонили в храмах недільні дзвони,
І на деревах листя руде, як кров.
Відблиск зі сходу був на хрестах червоний,
А по відправі люд на дільниці йшов.
В храмі просили – Боже, дай духу плоті,
Хай не впадуть в зневіру людські сини.
Боже великий, єдиний – співали потім,
Палко просили – Нам Україну храни.
Потім священик казав, як воюють наші,
Далі за воїнів хором молились всі.
Три Богородиці, потім три Отченаші,
Лики ікон сіяли в святій ясі…
Кожному Бог пильно дививсь у вічі,
Наче просив не осквернúти путь
Потім молились знову іще по тричі –
За депутатів – тих, ще які прийдýть.
Щоб розуміли – їх мати без сил і хвора,
І потребує турботи синівських рук.
Потім ледь чутно хтось розповів на хорах,
Що на АТО у священика вбитий внук.
Тиша запала, десь гавкотів собака,
Вдарили дзвони – тональність уже не та.
Потім старий священик гірко заплакав –
Дай нам всім Боже... – і зачинив вратá.
Світла печаль скорбно лежить на лицях,
Не поспішали, хто причаститись встиг.
Потім пішли всі по своїх дільницях
З вірою в серці, що виберем саме тих…
26.10.2014
Суми – Юрій Ош (Геннадій Костенко)
Дні чудні
Настали дні такі чудні –
стріляє тиша по мені,
і ні за цапову я душу
чомусь сьогодні гинуть мушу.
Ця мертва тиша, як ріка,
шукать де всує маяка,
вона немов навіки згусла –
замулені життєві русла.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
У псевдотихий нині час
я відчуваю ніби глас,
мов вопіющого в пустині, –
то голос мій у нашій днині.
Київ – Ольга Єрмак
Мідна, «СТОСОНЦЕ» − презентація збірки поезій у Києві
7 листопада | 18:30 | книгарня «Є» на Лисенка, 3
«Сферичний проект 3D-поезії на куполі планетарію, виступи у поєднанні віршів та фільму-медитації, або акторських перфомансів, пісні українською для електронного дуету з Вільнюса Beissoul & Einius популярних литовців Biplan і проуз-панк гурту ВоЦап. 3 роки поезії, виступів, пошуків, втілення в життя ідей на перетині мистецтв нарешті зійшлися в одне – першу збірку поезій. «Стосонце» вийшло на початку осені у видавництві Міжнародної літературної корпорації «Meridian Czernowitz», вже побувало в багатьох містах і прозвучало там поряд з відомими письменниками. 7 листопада в книгарні «Є» відбудеться київська презентація книжки – особливо теплі і знакові читання, адже саме Київ сформував мене і саме тут живе найбільше близьких людей, яким я вдячна, яких люблю, які є сотнями сонць для мене.» Мідна
Наступні презентації збірки у листопаді:
Острог – 12 листопада 16:00 (Мистецька галерея НаУ «Острозька академія» / вул. Семінарська, 2)
Вінниця – 13 листопада 18:00 (книгарня «Є» / вул. Соборна, 89)
Тернопіль – 14 листопада, 18:00 (книгарня «Є» / вул. Валова, 7-9)
Львів – 18 листопада 18.00 (книгарня «Є» / просп. Свободи, 7)
Івано-Франківськ – 20 листопада 18:30 (книгарня «Є» / вул. Незалежності, 31)
Харків – 27 листопада 18:00 (книгарня «Є» / вул. Сумська, 3)
Кліпи і пісні на слова і переклади Мідної:
Beissoul & Einius «Як ти й сказав» www.youtube.com/watch?v=uHEaBk-Cljc
Biplan «Amore» www.youtube.com/watch?v=d-9AOxbNc_Q
ВоЦап «Львівська залізниця» www.youtube.com/watch?v=C2LYTCWgRqw
Анотації до збірки:
«Ця книжка – черговий гарний пункт шляху традиції м’якої, риторично обережної та делікатної, чутливої, неприховано сентиментальної поезії в історії української літератури. Кохання, географічна романтика, холодок екзистенційних питань у річищі плавного верлібру… А ще – ненав’язливий, проте рішучий пошук метафізики, пошук вертикалі. «Стосонце» – річ для неквапливого, спокійного читання»
Олег Коцарев
«Вірші «Стосонця» різняться змістом, ритмом і настроєм – від казкових героїчних голосів до стишених медитативних мелодій, від пристрасних освідчень до врівноваженого спостереження за змінами погоди та настрою. Оптика в них поєднує в собі як максимально побутове, фокусоване на деталях бачення реальності, так і прозоре абстрактне зображення речей та явищ. Тож сказавши одного разу: «єдиний закон – той що дає свободу», Мідна далі спокійно і впевнено стверджує: «ось він мій шлях – ясний та дзеркально чистий», на підтвердження цих слів пропонуючи своє «Стосонце».
Сергій Жадан
«ШУКАЙ СОНЦЕ В СОБІ
Заплющую очі й відчуваю надвечірок, хтось вибиває ритм бубна і голосом Бога звучать вірші. Ці вірші. І нема гріха жодного. Ніде. І ніколи. Його просто не існує. Лиш радість і по парі усіх, хоч це не рай. Це музика, що відбивається від струни сонця, яке сідає за дикі гори, яких не бачив навіть найуважніший чабан. Є лише Вселенська любов, якої зараз так бракує, є лише долоня ближнього, є лише тихий шепіт трав, що лягають до сну.
Дивовижа відкривається, коли проникнеш у кожен текст, коли відчиниш двері в нього, просто заходиш і зостаєшся, допоки не пройдеш кожним рядком. А рядки подібні до шляхів незнаних ніким і небачених, але в них нема жодної страшної стежки, навіть осока не росте, щоб не поранити й палець.
Мідна наче розкодувала загадку щастя і водить нас в ньому через свої тексти. Їх часто важко відчувати лише вухом (навіть коли душа увімкнена), бо вони пророчі й легко-співочі, просто вслухуєшся і розчиняєшся. Я раджу читати і так, щоб наче медитуєш, а потім і так, щоби вчутися в кожен придих і в кожні три крапки. Це добра книжка добрих текстів. Часом зупиняюся думками чи можна називати їх так точно і беззаперечно віршами. Але яка різниця? Яка різниця, якщо вони вміють пройти крізь найгрубішу душу і стати татуюванням на тілі прозорого метелика. Такі вірші може творити лише хороша людина… Такі рядки можуть народжуватися лише у доброму серці...» Христя Венгринюк
Рубрика – «Поетична сторінка»
Володимир Шинкарук підготував нову збірку поезії “Дідове літо”, звідки пропоную кілька віршів. Упорядник
* * *
Осінній розпродаж
жовтого листя.
Підходьте, люди…
Бери – не хочу…
У небі дощик
пунктиром висне…
І вечір тихо
іде до ночі…
Дивлюся сумно
на сад іржавий,
Вдихаю тишу
на повні груди.
Мені не треба
гучної слави…
Благаю,
візьміть мою пісню, люди!
Вона у мене
осіннього змісту…
Візьміть… Будь ласка…
Не треба грошей…
…Барвиста осінь
виходить з міста…
Й заходить в душу,
барвиста осінь…
* * *
Складати пісні – це найважча у світі робота,
І тут без натхнення – все летить шкереберть,
Бо навіть єдина
фальшива нота
Вбиває
пісню
на смерть…
* * *
Знов чекаю вітрів холодних,
Розкладаю осінню ватру….
Я люблю, я живу сьогодні,
А душею лечу у завтра.
Я прикметам і снам не вірю…
Стисну зуби, а жити мушу…
В дні негоди – холодні й сірі –
Зігріваю любов’ю душу!
Хай світанок мене розбудить
І в дорогу покличе знову…
Благословіть на пісню, люди!
Благословіть на щире слово!
ОСІННІЙ ЖАРТ
Мені б ще кілька теплих днів хоча би,
Щоб сонце радісно всміхалося над світом…
Я знаю точно: які в нас баби,
Таке в нас і бабине літо!
* * *
Про це нам говорять не тільки поети,
Що всьому свій час і що всьому свій строк.
Жінка з роками –
це шкатулка з секретом,
Мужчина з роками –
це скриня казок.
ЧАКЛУЄ ОСІНЬ
Світанок змерз і промок,
Став хмари сушити
над дахом…
Зірвався з клена пожовклий листок
І раптом – зробився птахом.
Золотом зблиснув у всіх на виду
В повітрі блакитно-чистім,
І перетворився
на мишу руду,
А потім –
тихо забивсь під листя…
Рубрика – «ЗМІ про мистецькі події»
Макаревич написав нову пісню про цькування інакомислячих в Росії
http://dt.ua/CULTURE/makarevich-zaspivav-novu-pisnyu-pro-ckuvannya-inakomislyachih-v-rosiyi-154882_.html
Газета “Дзеркало тижня”, 26 жовтня 2014
…как неудобен молчащим тот, кто не сумел смолчать!
Макаревич заспівав нову смислову пісню.
Російський музикант Андрій Макаревич заспівав нову пісню про нелегку долю інакодумців в сучасній Росії.
Пісня називається нехитро "Песенка без названия" і вперше була опублікована на Youtube-каналі російського журналіста Олега Кашина.
Пісня записана в такому ж стилі, як і кілька останніх творінь Макаревича - досить коротка і заспівана під гітару.
Твір, зокрема, містить слова "Ах, как неудобен молчащим тот, кто не сумел смолчать!".
Песенка без названия
На прошлом и настоящем
Отныне одна печать.
Ах, как неудобен молчащим
Тот, кто не сумел смолчать!
Смолчать не хватило силы,
А им-то хватило сил:
"Ну что ты распелся, милый?
Ну, кто же тебя просил?"
И словно через подушку,
Во избежание смут,
Желают терпенья на ушко
И руку украдкой жмут:
"Мол, ты нам надежду даришь
В этот недобрый час!
Скажи им в глаза, товарищ,
Отдуйся за всех за нас!
Давай, с тебя не убудет,
Ты вытянул свой билет.
А мы-то простые люди,
А с нас-то и спроса нет."
И в этом беззвучном гаме
Под пенье неслышных труб
Время ходит кругами
И пробует нас на зуб.
«Я не дозволю вбивати мого брата!»
Військовослужбовець Олександр Ткачук зняв лірико-патріотичний кліп
http://www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/ya-ne-dozvolyu-vbivati-mogo-brata
Роман Пазюк
Газета «День», 29 жовтня, 2014
25-річний буковинець Олександр Ткачук із серпня добровольцем служить в українській армії, а у вільний час робить фото. Нещодавно під час відпустки хлопець дебютував і у відеомистецтві. Зворушливий патріотичний кліп на пісню Марини Тимофійчук «Я не дозволю вбивати мого брата!» став першою режисерською роботою Олександра. Цей відеоролик швидко тиражують у соціальних мережах.
— Олександре, розкажи, як виникла ідея зняти кліп?
— Хороші ідеї приходять зненацька. Під час відпустки зустрівся з Мариною, і вона попросила візуалізувати одну з її пісень. Цю композицію молода співачка написала ще на початку Революції Гідності, після побиття студентів... Згодом виконувала її на чернівецькому Майдані. Пройшов час, а слова «Я не дозволю вбивати свого брата» залишилися дуже актуальними, і тепер стали ще більш реальними та близькими для кожного українця. Першочерговою задумкою було відзняти кілька кадрів як вона співає, а все решту перекрити відеорядом із АТО. Але потім вирішив, що краще зробити кліп, у якому, передусім, були б зрозумілі символи, а не кров, смерть і війна, бо вважаю, що цим українського глядача, на жаль, вже не пройняти.
— Розкажи детальніше про символізм, який ви вклали у відеоряд.
— Найперше — це поле і земля, те що для українців надважливе споконвіків. Це і джерело енергії, і символ свободи та достатку, і те без чого ми не були б собою. Кліп невипадково чорно-білий, бо вважаю, що в час війни не існує інших кольорів. Є біле і чорне, добро і зло, захисник і ворог, правда і брехня, життя і смерть. Не випадковий і білий колір костюмів головних героїв, адже це, насамперед, символ очищення... Власне, духовного і розумового очищення, яке нині відбувається з українською нацією.
— Мабуть, до символів варто зарахувати і твого героя з козацьким чубом. Ти зробив цю зачіску спеціально для кліпу?
— Моєму чубу вже скоро два роки, вирішив його «запустити» задовго до сплеску хвилі патріотизму. То було внутрішнє відчуття і потреба. Я хотів зробити чуб ще у школі, десь у середніх класах, але тоді не наважувався, а з часом дозрів. Це не просто зачіска, це система поглядів.
— Зняти музичний кліп — недешеве задоволення. Де ви знайшли фінансування?
— Усе своїми силами. Пісню вже було написано і записано, ідею та загальне бачення кліпу придумали, залишилося лише знайти оператора. Я зателефонував із творчою пропозицією своєму колезі — Іванові Морарашу, який без довгих вмовлянь і роздумів взяв свою знімальну техніку і взявся до діла. Вдалося навіть позичити у знайомих відеомитців квадрокоптер, яким зняли кадри з висоти.
— Скільки часу витратили на реалізацію задуманого?
— Сам процес від зародження ідеї до її повної реалізації був дуже швидким — на все витратили менше 48 годин! Вранці Марина звернулася з ідеєю про кліп, кілька годин обговорювали сюжет, потім видзвонили Івана і далі шукали потрібну локацію. Наступного дня з п’ятої години ранку почалися організаційні моменти і виїзд на локацію. З восьмої до вісімнадцятої тривали зйомки, а вночі, упродовж чотирьох години, все змонтували. Наступного ранку розіслали запрошення журналістам і друзям, а через день вже відбулася презентація.
— Відпустка завершилася, і ти знову повернувся на службу. Як фотохудожникові бути солдатом?
— Спочатку було важко перебудувати свою психіку, але я швидко адаптовуюсь. Найважче — це без досвіду бути командиром. Раніше я керував лише камерою, а тепер взводом дорослих дядьків, бо у моєму підпорядкуванні переважно всі старші чоловіки.
— Чи вже бачили ваш кліп армійські побратими?
— Ні, ще не бачили, але скоро побачать, бо саме для них його і зняли. Впевнений, що мистецтво під час війни, а тим паче на передовій, — це те, що розбавляє чорну рутину горя і пороху та надихає на перемогу.
У Києві вшанують пам'ять Василя Стуса
http://kiev-ukr.segodnya.ua/kwheretogo/v-kieve-pochtut-pamyat-vasylya-stusa-565761.html
2 листопада в Національному Центрі Театрального мистецтва імені Леся Курбаса відбудеться вечір пам'яті Василя Стуса. Захід пройде в рамках тижня, присвяченого 25-й річниці перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого.
В програмі вечора: виступ Сестер Галі та Лесі Тельнюк, вірші Василя Стуса читають студенти-філологи НаУКМА; прем'єра фільму "Палімпсест".
Початок о 16.00, вхід вільний.
Василь Стус - український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один з найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. Герой України.
За власні переконання в необхідності української культурної автономії творчість Василя Стуса була заборонена радянською владою, а сам поет був на 12 років позбавлений волі.
Табірними наглядачами знищено збірку з приблизно 300 віршів Стуса. В знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв'язнями він кілька разів оголошував голодування. В січні 1983 за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку.
28 серпня 1985 Стуса відправили в карцер за те, що читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари. В знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Помер в ніч з 3 на 4 вересня, можливо, від переохолодження. За офіційними даними причина смерті - зупинка серця. Товариш Стуса, також колишній політв'язень Василь Овсієнко, поряд з цією версією висував припущення про загибель від удару карцерних нарами, цілком імовірно, зумисне підлаштованого наглядачами.
У кожному разі смерть Василя Стуса слід розглядати як вбивство, вчинене радянською тоталітарною системою: воно полягало в багаторічних переслідуваннях поета, включаючи фізичні, що зрештою призвело до його передчасної смерті. Смерть поета ховалася радянською владою від його друзів-дисидентів до середини жовтня. Дружина - Валентина Попелюх - одержала повідомлення про смерть чоловіка вранці п'ятого вересня. Всупереч її проханню, поховання відбулося без присутності рідних. Права на перепоховання адміністрація не надавала до завершення терміну ув'язнення. Особисті речі Стуса також здебільшого не повернулись до його родини. Похований на табірному кладовищі в с. Борисово Чусовського району Пермської області.
Україна як простір душі
Дитинство та родовід Лесі Українки
http://www.day.kiev.ua/uk/article/istoriya-i-ya/ukrayina-yak-prostir-dushi
Ігор Сюндюков
Газета, “День”, 24 жовтня, 2014
Багато з нас пам’ятає чудові слова Антуана де Сент-Екзюпері: «Звідки я? Я — з мого дитинства». Тут криється воістину загальнолюдська істина, і ця думка є цілковито слушною незалежно від того, чи йдеться про особистості історичного масштабу, чи про так звану пересічну людину (такою може стати і такою є будь-який індивідуум з обмеженою, убогою системою цінностей, незалежно від «соціального статусу»!). Можна сказати, що дійсно щасливе, бодай повноцінне дитинство є неодмінною умовою щастя кожної особистості, тим сонцем, навколо якого обертається, свідомо чи мимоволі, усе подальше життя людини.
Серед великих українців найбільшою мірою підтверджує правильність такого порівняння дитинство Лесі Українки — та й уся подальша біографія геніальної художниці слова. Але якщо образ дитинства як «Сонця», що осяює увесь життєвий людський шлях, має певні підстави, то згадаємо і те, що сонячне світло є результатом (підсумком, «кінцевим продуктом») дуже складних, недоступних для «неозброєного» ока дослідника, процесів — причому колосально тривалих у часі. Якщо завгодно, йдеться про багатостолітні «енергетичні» реакції, в чомусь, може, подібні до тих, що відбуваються у нашій Зірці. Оцими «енергетичними» реакціями в нашому випадку, якщо говорити про Ларису Петрівну Косач, були Лесині предки, був її родовід (дзеркало, в якому дуже чітко відбилася драматична, жорстока історія Східної Європи ХV—ХVIII століть), ідеали якого, образи якого свідомо або підсвідомо впливали на простір душі Лесі — на Україну — й визначали її долю. Ось тому спершу поговоримо про предків.
Кого лишень не було серед Лесиних пращурів — і в роду Косачів (батькова гілка), і в роду Драгоманових (гілка матері)! Декабрист-юнкер та балканський (боснійський) владоможний герцог, польський шляхтич та доволі успішні представники козацької старшини, перекладач (емігрант з Греції) при Війську Запорозькому за часів Богдана Хмельницького та «успішні», хазяйновиті поміщики на українських землях... Не було в цих родинах лише рабів! Юрій Косач, син молодшого брата Лесі Українки Миколи та його дружини Наталії Дробиш, відомий громадський діяч української діаспори, письменник, видавець, писав про Лесиних предків так: «Отже, не самотня вона, найбільша поетеса України: за нею гроно лицарів, що дивляться суворо з портретних рам, в парчевих жупанах, в адамашкових кунтушах і в литих панцерях гучних політь лицарських гетьманів Полуботка й Апостола, за нею гроно воїнів з пудовими косами й еполетами, моряків із правицею на кортику, бравих кіннотників-рубак, за нею ціле гроно повіяльних, шорстких, але чесних кавалерів і джентльменів українських. А інколи майне поміж них лукавих профіль псевдокласичного поета Лобисевича й провінційного літератора Псьола... Меч і перо, два символи роду Косачів, роду військових і літераторів».
Юрій Косач ґрунтовно і професійно, багато років досліджував історію родини Косачів і родини Драгоманових. І він знайшов влучну, «снайперську» формулу: «чесні кавалери і джентльмени українські»! Йдеться про ту саму українську шляхту, котра багато десятиліть була носієм ідей національної суверенності, лицарства й честі (звісно, з поправкою на те, як все це сприймалось у ті далекі часи), ту шляхту, русифікація або знищення якої завдала колосальної шкоди справи української свободи та нашій державності. Проте ці «джентльмени українські» пройшли часи катівень Петра і підкупу Катерини (не тільки грубо — грошима й землею, а й «дарственными», й «жалованными грамотами» дворянству!) — аби залишитися лицарями, для яких рабство або вірнопідданство (хоч вони служили польським королям або петербурзьким володарям, але ж: «Служить бы рад, прислуживаться тошно!»), так само як і рабський стогін, рабські сльози були найбільшою ганьбою. Ось чому те світосприйняття, що виробили в собі обидві «гілки» Лесиних предків, є життєдайним і для нас сьогодні, через 100 років після смерті геніальної Українки. Ось чому це — не лише предмет абстрактних історичних «студій».
РІД КОСАЧІВ
Всі дослідники (а про історію цієї родини писали Юрій Косач та Ольга Косач-Кривинюк, О. Лазаревський та М. Мороз, у ближчі до нас часи — А. Костенко та М. Кармазіна) погоджуються з тим, що ця родина, історія якої сягає глибини століть, має коріння в Герцеговині на Балканах; там ще в ХІV ст. жили люди з прізвищем Косач. Розповідають, що в часи розпаду королівства Тврдка Першого (початок ХV ст.) шанований вже тоді рід вояків Косачів спромігся зберегти за собою округ Захулм’я. Трохи згодом, у 1444 році, володар Захулм’я Стефан Косач був удостоєний німецьким імператором Фрідріхом титулу герцога (!), для себе і своєї родини, і саме відтоді увесь його округ був пойменований «Герцеговиною» (зараз ця територія, разом з Боснією, є складовою державного утворення сербів, хорватів й мусульман). Невдовзі Герцеговина була завойована турками — османами й увійшла до складу їхньої новостворюваної імперії.
А ось Юрій Косач (часопис «Наші дні», Львів, 1943 рік) стверджував, що походження роду Косачів — сербське й одним з перших славетних вояків-лицарів цього роді був князь Степан Косач, який загинув 1389 року як герой в знаменитій битві на Косовому полі; про нього за словами Ю. Косача, «ще й досі співають пісні в Чорногорії». Хай би там як було, захоплення цих південнослов’янських земель турками залишало тамтешнім християнським володарям (як і дворянам, воїнам, священикам) не дуже багатий вибір: прийняти іслам, емігрувати або бути страченими. Косачі обрали другий варіант.
Хроніки зберегли ім’я Петра Косача — польської корони шляхтича — який відзначився службою у війську короля Яна Собеського та, за деякими відомостями, брав активну участь у битвах проти турок під Хотином (1673 рік) та під Віднем (1683 рік), а потім перебрався в Україну, де став сотником Стародубського полку на Чернігівщині (нині Стародуб — це Брянська область Росії). Син Петра та його онук служили там же. А деякі історики згадують і про те, що ще на початку ХVII ст. нащадки того знаменитого Степана Косача перебралися на вільне Запоріжжя, й реєстр козаків з початку повстання під проводом Богдана Хмельницького вже згадує трьох Косачів. Окрім Петра Косача і його нащадків, що несли військову службу на порубіжжі з Московською державою, джерела першої половини та середини ХVIIІ ст. згадують ще багатьох інших представників цього роду — сотників, бунчукових товаришів, осавулів, полкових писарів, котрі «перебували у своїх дворах» у Стародубі, Мглині, Погарі, Лизогубівці, Бобках, Борках (це все — крайній північ України).
Дослідниця життя та творчості Лесі Українки Марія Кармазіна пише: «Предки Лесі впродовж ХVIIІ ст. прикоповували землю, села, метушилися, хазяйнували, судилися, тягалися за чуприни, брали активну участь у громадському житті й мали у ньому шану та повагу. Вони досягали поважних чинів на службі, наполегливо збагачувалися, добросовісно виконували покладені на них службові обов’язки, брали участь у походах, які здійснював російський уряд і до яких мобілізувалося українське козацтво. Через одруження Косачі споріднилися з різними відомим родами Чернігівщини: Скоропадськими, Ракушками-Романовськими, Валькевичами, Дублянськими, Лишнями, Плішками, Родзянками, Рубцями, Рославцями».
Прадід Лесі, Григорій (народився у 1764 році) оселився у містечку Мглин (тепер — Брянська область РФ, а на той час — крайня північ козацької Чернігівщини). Цей Григорій Матвійович Косач був сином Матвія Косача (1740 року народження), губернського секретаря, і перейняв саме цю батькову «службу». Лесин дід, Антон Григорович Косач (з’явився на світ у 1814 році), жив теж у Мглині, як згадували про нього, був людиною розумною од природи, доброю, чесною й водночас страшенно запальною. Від його шлюбу з Марією Чернявською (1841 рік) народилося семеро дітей; старшим серед них був майбутній батько великої поетеси — Петро Косач. Родина була, як бачимо, чималою, а маєток — зовсім невеликим (до того ж, у листопаді 1848 р. помирає мати малого Петра). Тому діти, щойно підросли, мусили пробивати собі дорогу власними силами. Петро Косач, спромігшись здобути непогану освіту, спочатку — пансіон у Мглині, згодом — Чернігівська гімназія, пізніше — Петербурзький університет, але за активну участь у студентському русі мав його залишити, перевівся у Київський університет ім. Святого Володимира, де студіював юриспруденцію. Після закінчення університету Петро був «примислений» до Міністерства юстиції, працював у Київській палаті кримінального суду кандидатом на посаду судового слідчого, невдовзі був затверджений «в степени кандидата законоведения», а за декілька місяців (1865 р.) був переведений на службу до канцелярії Київського губернатора. І нарешті, у серпні 1866 року молодий Косач був затверджений на посаді голови Новоград-Волинського мирового з’їзду; до кола його обов’язків уходило: врегульовувати земельні та майнові суперечки на селі, встановлювати чи переглядати, в разі потреби, викупну плату за землю, взагалі, справедливо розв’язувати конфлікти між селянами та поміщиками. Людина чесна й совіслива, Петро Антонович здобув собі щиру повагу в усій окрузі.
І після здобуття посади у Новгороді-Волинському (стара назва міста — Звягель) Лесин батько часто бував у Києві. Не лише у службових справах, але й (як він казав знайомим) аби провідати друзів зі Старої (Київської) Громади: Михайла Старицького, Миколу Лисенка, Павла Житецького, Володимира Антоновича, Михайла Драгоманова... Проте, кажучи одверто, основною причиною тут була інша, неполітична річ: молодий Петро Косач познайомився з юною, 17-річною сестрою Михайла Драгоманова, Ольгою, і закохався в неї. Дівчина відповіла взаємністю. Невдовзі, 28 серпня 1868 року, в церкві села Пирогово поблизу Києва Петро Косач та Ольга Драгоманова обвінчалися. Через два з половиною роки, 13 лютого 1871, в Звягелі, в будинку «старого добродія Окружка», у молодого подружжя народилася дівчинка, названа Ларисою, по-домашньому Лесею...
РІД ДРАГОМАНОВИХ
Ніхто з істориків не заперечує того, що коріння цього роду — грецьке; це підтверджується і сімейними переказами. Так, розповідали, що у першій половині ХVII століття доля привела в Україну такого собі «пришельця з Греції» — людину молоду, хоробру та освічену. Мати Лесі, Олена Пчілка, згадуючи про свого брата Михайла й про історію своїх предків загалом, писала так: «В нашій драгоманівській сім’ї збереглася пам’ять про те, що пращур нашого роду був заволока з Греччини, по національному походженню таки грек; служив він драгоманом при гетьманському уряді, за гетьмана Богдана Хмельницького, в Чигирині... Як звісно, слово «драгоман» і в нашій мові здавен мало значення назви загальної, а не імені власного; слово це по своєму первісному змісту означає — перекладач; можливо, що означало воно взагалі назву якогось урядовця при чужоземній державі; а як і український уряд мав різні взаємини з урядами чужоземними, то й при уряді гетьманському були драгомани — перекладачі або й взагалі люди, причетні до якоїсь місії, посольства... урядовці для справ дипломатичних. За яким часом назва ця могла стати й іменем власним, як сталося з прізвищем роду драгоманівського, на зразок Коваль, Коваленко, Ковальчук, Кобзар, Кобзаренко і т. ін...»
Дальша історія роду, що дав світові визначного мислителя, першого українського політолога Михайла Драгоманова, лаконічно кажучи, була такою. Лесин прапрадід, Стефан Драгоман, «значковий товариш» (більш сучасною мовою прапорщик, кажучи дещо умовно), 1756 року, «яко человек зауный и достойный», був обраний переяславським старшиною (між іншим він ще писав своє ім’я та прізвище грецькими літерами), а невдовзі, за запрошенням тодішнього гетьмана Кирила Розумовського, переїхав у Гадяч на Полтавщині, де одружився на доньці козацького урядовця, військового обозного Колодяжинського (за іншими відомостями, шлюб взяв тоді не Стефан Драгоман, а його син, Яким, або, «по-московському», Аким). Хай би як там не було насправді, Драгоманови успадкували від Колодяжинських земельний маєток та обширну садибу при селі Будищі Монастирські. Оці землі й стали, власне, «сімейним гніздом» Драгоманових на довгі десятиліття. У житті Лариси Косач це гніздо теж залишить непроминальний слід.
Молодші діти Якима Драгоманова, Яків (1801 р. народження) та Петро (Лесин дід по матері, на рік молодший за Якова) поїхали до Петербурга, вчитися, а потім — служити. Петро вирішив стати юристом, а Яків — військовим. Яків Драгоманов був постаттю непересічною, належав до декабристського руху (до «Товариства об’єднаних слов’ян»), був ув’язнений у Петропавлівській фортеці, а потім — засланий на Північ, до Староінгерманландського полку (хтось із дослідників влучно підмітив: у роду Косачів та Драгоманових що ближче до Лесі — то більше бунтарів!), писав душевні, щирі вірші російською мовою:
«Здесь хлеб мне насущный,
как яд, нездоров;
Здесь воздух чужой не навеет
прохлады,
Здесь волю купи и дыханье купи —
Я чахну, прикован, как пес,
на цепи».
Його життя не було довгим — лише 38 років...
Що ж до молодшого брата Якова, Петра Драгоманова, то він здобув чудову освіту, знав декілька іноземних мов, теж друкував, як і брат, вірші та оповідання російською в різних журналах, служив юристом при військовому міністерстві, але 1838 року повертається на Полтавщину й одружується на доньці поміщика Івана Цяцьки, свого сусіда — Єлизаветі (по лінії матері — із сім’ї гадяцьких поміщиків Стишевських). Діти від цього шлюбу міцно увійшли в історію української культури — син Михайло Петрович Драгоманов та донька Ольга Драгоманова, у майбутньому — відома письменниця, громадський діяч, публіцист, що творила під псевдонімом Олена Пчілка. Обраниця й дружина Петра Косача. Мати великої нашої Лесі. До речі, перед спадщиною й перед пам’яттю цієї дивовижної жінки наша гуманітарна наука у неоплатному боргу: видана лише вкрай мала частина її творів, статті, листи, театральні рецензії не систематизовані, не опрацьовані, навіть не віднайдені... А йдеться ж про ту, хто великою мірою (хоча, заради справедливості, в жодному разі не можна забувати й про роль батька, Петра Антоновича) зробила все, щоб дочка Лариса стала українкою серцем і духом. Згодом — стала геніальною поетесою.
І отут ми впритул, читачу (ви вже знайомі з предками й родоводом Лесі) підходимо до питання: як же оці два роди, Косачів та Драгоманових, де була кров не тільки українська (і навіть, може, не стільки!), але боснійсько-сербська, грецька, цілком можливо, польська, поєднавшись, дали світові ту, чиїм духовним простором, що миттєвим «повітрям» була Україна (взята, і це головне, аж ніяк не в хуторянсько-«шароварному», а у всесвітньо-історичному контексті)? Як це сталося? Відповідь — у дитинстві Лесі. Про це поговоримо наступного разу.
(Початок. Закінчення читайте у наступному випуску сторінки «Історія і Я»)