Бюлетень №4 (382) 2016 рік | Українська музика та сучасна рок-культура

Новини одним рядком:

19 січня – вечір поезії “Сім чудес Різдва” у Сумській міській галереї

21 січня – дискусія “Книжки за штурвалом і письменники за бортом” у Харківському Літмузеї

21 січня – день народження українського літератора Євгена Гребінки, автора вірша «Очи черные»

22 січня – гостювання в ірреальних світах Павла Тичини у Харківському Літмузеї

23 січня – 9-й фестиваль-конкурс “Висота” пам’яті Володимира Висоцького, Краматорськ, Палац культури “Будівельник”

23 січня – вечір пам’яті Володимира Висоцького, Запоріжжя, обласна наукова бібліотека

25 січня – Всеукраїнський бард-фест «Охрипшая душа – Київ, зима 2016» пам’яті В.Висоцького, Київ, «Український дім»

25 січня – вечір присвячений Володимиру Висоцькому, Харків, Совнаркомівська, 10, Будинок Вчених

26 січня – гітарний дует у концерті «Ничего Взамен» , Київ, вул..Воздвиженська, 40, галерея “Висоцький”

27 січня – відкриття виставки “Іван Гончар. Творчість” у музеї Івана Гончара в Києві до 105 річчя з дня народження митця

2 лютого – презентація спектаклю за віршами Анастасії Дмитрук на малій сцені Палацу “Україна” в Києві

Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії

Листи надсилайте на Emaіl: p_karta@ukr.net, p_karta@maіl.ru

Харків – Літературний музей

Дорогі друзі!

Запрошуємо на відкриту дискусію “Книжки за штурвалом і письменники за бортом”.

Зустріч відбудеться у четвер, 21 січня у книгарні "Є" (Сумська, 3).

Початок о 18:30

Дискутують:

Світлана Скляр – головний редактор видавництва Клуб Сімейного Дозвілля.

Тетяна Трофименко – скандальний літературний критик.

Модерує:

Ігор Зарудко — письменник.

У відкритій дискусії “Книжки за штурвалом і письменники за бортом” йтиметься в першу чергу про те, кого подарував нам 2015 рік. Про книжки що отримали відзнаки, про письменників, які розчарували своїх читачів, про тих кого не помітили протягом року й не оцінили, про важливі літературні події, про перемоги і поразки, що відбулись і які треба підсумувати.

Й звісно до розмови долучатимуться читачі, чия думка більш ніж важлива!

Подія на фб: https://www.facebook.com/events/948430261902154/

«Своє на дні душі лежить…»:

гостювання в ір?/реальних? світах Павла Тичини

Харківський Літмузей запрошує на гостювання в ірреальних світах Павла Тичини.

Я був – не Я. Лиш мрія, сон.
…
Прокинувсь я – і я вже Ти…
…
Я – невгасимий Огонь Прекрасний,
Одвічний Дух.
…
Я люблю казки чудові, я кохаю сни прекрасні.
…
Часом я, мов хмарина:
Блукаю цілий день.
…
Я ніколи не покохаю жінку, котрій бракує слуху.
…
Стою я сам посеред нив чужих.
…
Я – сам. Вікно. Сніги…
…
Я в болях весь, мов хрест в коралю…
…
Я – з «Сковородою».

• Кларнет чи дудка фарбована?
• Дві натури?
• Три світи?...
А може, значно складніше?...

Приходь 22 січня о 18.00 до Літмузею поміркувати над ідентичністю, пошукати себе справжнього, поблукати уявним, реальним і символічним.

У програмі: чаювання з улюбленими ласощами поета в кав’ярні Пока, лабіринти квартири, де збереглися його речі, музичні сходи, поетичний сад, «філософування на дивані Тичини».

Події в соцмережах: https://www.facebook.com/events/1683398355276076/

https://vk.com/event112256658

Додаткова інформація за телефонами: 063 238 70 15, 067 899 45 10 (Ольга),

050 619 00 65 (Марина)

Просимо заздалегідь реєструватись https://docs.google.com/forms/d/1GoGbzZxdX3SHk1rLpKHLLUEjgjtvdkQA8FoJJ6hfg1s/viewform

Вартість вхідного квитка – 17 грн для учнів/студентів, 22,50 грн для дорослих.

Харківський літературний музей розташовано за адресою: вул. Багалія, 6 (колишня вул. Фрунзе), ст. м. «Пушкінська» або «Архітектора Бекетова».

Івано-Франківськ – сайт http://vikna.if.ua/news/category/kl/2016/01/17/47697/view

Афіша вихідного дня у Калуші: Концерт за участі відомого бандуриста

2016.01.17

Щорічний святковий концерт “Різдво в колі друзів” відбудеться за участі Ярослава Джуся (Київ) — українського бандуриста, композитора, аранжувальника, ді-джея, лауреата всеукраїнських та міжнародних конкурсів, півфіналіста та володаря призу глядацьких симпатій телешоу «Україна має талант-2», засновника гурту «Шпилясті кобзарі», інформують ”Вікна”.

На концерт запрошений також фольк-рок етноф’южн гурту ”Воанергес” (Київ). Традиційно на коцертві від К.В.П. виступить калуський гурт ”Смак Небес”.

Київ – сайт музею Івана Гончара http://prostir.museum/ua/post/36439

#Гончар105

27 січня 2016 року виповнюється 105 років з дня народження Івана Макаровича Гончара, людини-легенди, скульптора, графіка, маляра, етнографа, колекціонера і засновника хатнього музею, що довгі роки був оплотом українства у Києві, а сьогодні є однією з динамічних і живих музейних установ, яка розповідає про минуле і вчить цінувати та будувати майбутнє - Національного центру народної культури "Музей Івана Гончара".

До ювілею засновника ми хочемо спробувати новий формат роботи у соціальних мережах Facebook, ВК та Twitter - 27 січня провести акцію #Гончар105. Але зробити це вдасться лише тоді, коли однодумці об`єднаються. Відтак, без допомоги кожного охочого - не обійтись.

Для цього ми просимо вас з музейних сторінок привітати наш музей з 105-ю річницею з дня народження Івана Гончара. Можна, наприклад, написати невеличке привітання, кілька слів про Івана Макаровича. Обов'язково поставте хештег #Гончар105 (можна скопіювати звідси). Також можна позначити в публікації Музей Гончара (facebook: @Музей Івана Гончара (Ivan Honchar Museum), Twitter: @honcharmuseum, група в ВК: https://vk.com/ivan_honchar_museum). Щоб не забути можна зробити відкладені публікації.

Наперед надзвичайно вдячні вам!

І чекаємо зустрічі ввечері, 27 січня, на відкритті виставки "ІВАН ГОНЧАР. ТВОРЧІСТЬ".

Київ – сайт http://parter.ua/ua/event/kontserty/hastroli_teatriv/9311.html

Владимир Высоцкий

"Охрипшая душа"

Український дім

Прес-реліз бард-фесту «Охрипшая душа» - Київ - зима 2016» пам'яті В.Висоцького.

ДП «Національний центр ділового та культурного співробітництва «Український дім», ТС «Спілка звукорежисерів України», Благодійний фонд «Мир і Ко» та арт-аґенція «Nова Січ»з метою розвитку української культури (авторська та естрадна пісня, поезія, рок, тощо) та задля розвінчування путінських міфів про утиски російськомовних громадян та нищення російської культури в Україні - 25 січня в концертній залі «Українського дому» будуть проводити Всеукраїнський бард-фест «Охрипшая душа – Київ, зима 2016» пам’яті Володимира Висоцького, який був і є моральним авторитетом у духовній боротьбі із тоталітаризмом та улюбленим автором і виконавцем для мільйонів прихильників в Україні та світі.

Творчий спадок Митця вражає своїм величезним обсягом та різноманітністю і інтерес до нього з роками не згасає, а скоріше навпаки, в наші дні, коли влада Росії демонструє найгірші риси відвертого фашизму – цей бунтар та незламний борець за людську гідність стає нам ще більш близьким та зрозумілим.

Фестиваль буде проходити у форматі «1+1» - відомі українські артисти будуть виконувати одну або дві пісні В.Висоцького у властивій їм музичній манері, та відповідно, одну або дві композиції на свій розсуд, що дасть їм можливість у день народження видатного Майстра донести до глядача власну творчість та свій погляд на його спадщину.

Ціна: 90 – 100 грн

Запоріжжя – сайт http://reporter-ua.com/2016/01/19/v-zaporozhe-proydet-vecher-pamyati-vysockogo_283582

В Запорожье пройдет вечер памяти Высоцкого

Ольга Кравченко, РепортерUA

В Запорожской областной универсальной научной библиотеке им. Горького 23 января пройдет концерт, посвященный памяти Владимира Высоцкого.

Творческое мероприятие состоится в 13:30 на первом этаже в лекционном зале библиотеки. Как сообщают организаторы, запорожские барды будут петь для горожан все известные классические песни из репертуара Владимира Высоцкого.

В рамках мероприятия также пройдет книжная выставка. Посетить концерт могут все желающие.

Краматорськ – сайт http://www.6264.com.ua/article/1080408

В Краматорске пройдет фестиваль памяти Высоцкого

04.01.2016

Краматорск готовится к проведению ІX-го открытого фестиваля – конкурса «ВЫСОТА», посвященного памяти Владимира Высоцкого.

16 января с 14.00 начнется прослушивание. Фестивальный концерт пройдет 23 января в 15.00 в ДК "Строитель" . Для участия в фестивале–конкурсе приглашаются авторы, исполнители, барды с концертной программой до 10 минут.

Харків – сайт http://www.sq.com.ua/rus/news/kultura/16.01.2016/harkovskie_bardy_spoyut_v_pamyat_o_vysockom/

Харьковские барды споют в память о Высоцком

Марина Шевченко

"STATUS QUO", Харьков, 2016-01-16

25 января в Доме ученых (ул. Совнаркомовская, 10) харьковские барды проведут вечер, посвященный Владимиру Высоцкому (начало – в 18:30). Об этом сообщил сайт Харьковского горсовета.

Кроме того, 22-24 января в Харьковской области пройдет 21-й фестиваль авторской песни "Зимний Эсхар – 2016". Фестиваль традиционно пройдет в несколько этапов: концерт участников и гостей фестиваля, работа творческих мастерских и конкурсный отбор, конкурсные выступления и гала-концерт с участием лучших исполнителей.

Мероприятия фестиваля пройдут в пос.Эсхар и Чугуеве. Гала-концерт состоится 24 января в Харькове, в Доме ученых, начало - в 17:00.

Организаторы мероприятия - Клуб песенной поэзии им. Ю. Визбора (Харьков), общественная организация "Экополитика" (Харьков), а также Чугуевские райгосадминистрация и райсовет.

Напомним, 25 января исполняется 78 лет со дня рождения поэта Владимира Высоцкого.

Київ – сайт http://www.concert.ua/eventpage/nichego-vzamen

26 Января Вторник

19:00

Галерея ВЫСОЦКИЙ на Воздвиженке

Киев, ул. Воздвиженская, 40

Гитарный дуэт в концерте «Ничего Взамен»

Гитарный дуэт в концерте «Ничего Взамен» в Киеве состоится 26 Января 2016 в 19:00. Вы можете легко заказать и купить билеты, оплатив их любым удобным для вас способом: через интернет - банковской картой VISA/MasterCard или WebMoney, наличными - через платежные терминалы или курьеру, если закажете билет с доставкой.

Очарование гитар для Вас прозвучит в Галерее ВЫСОЦКИЙ в первый месяц нового года.

Совместный концерт талантливого музыканта и композитора Геннадия Бондаря и Лауреата международных конкурсов авторской песни Вячеслава Куприенко.

Безупречная техника и богатый тембр акустической гитары Геннадия Бондаря, и невероятно эмоциональное и экспрессивное исполнение не оставляет равнодушным.

Геннадий — лидер и основатель коллектива Gypsy Lyre, является лауреатом различных конкурсов, обладатель II — й премии Первого Международного конкурса гитаристов имени Владимира Молоткова в 2011 году в категории «Джаз». http://www.gypsylyre.com/

Вячеслав Куприенко — известный бард, афганец, разведчик, кавалер двух орденов Красной Звезды, Лауреат международных и всеукраинских фестивалей авторской песни. Автор-исполнитель собственных песен. http://vkuprienko.com.ua/

Стоимость билетов: 150 грн

Адрес: Галерея Высоцкий, ул. Воздвиженская 40

Сайт http://www.ivan4.ru/news/anonsy/20_yanvarya_v_sredu_v_19_00_chasov_sostoitsya_kontsert_izvestnogo_pravoslavnogo_pevtsa_kobzarya_vasi/

20 января в среду в 19-00 часов состоится концерт известного православного певца,

кобзаря Василия Жданкина

17 Января 2016

по адресу Светлый проезд д.10а, от метро Войковская (последний вагон из центра), трамвай №30 до остановки "Улица Константина Царева, 12" далее направо через рельсы, вдоль здания детского сада пешком 200 метров в мастерской скульптора Александра Рябичева, вход свободный, принимаются пожертвования.

Рубрика – «Поетична сторінка»

Оксана Зоря народилася в селі Богодухівці на Черкащині. Навчалася в Криворізькому педінституті. Живе у Кривому Розі. Викладає у міській художній школі. Автор збірки поезії “Замальовки душі” (Кривий Ріг: “Видавничий дім”, 2001). Учасник багатьох фестивалів авторської пісні. Лауреат фестивалів «Струна Тернова» (Кривий Ріг), “Українська Хвиля” (Суми).

Упорядник

Оксана Зоря

( З циклу «Мандри думок»)

Я бачу Сонце наших дум і мрій
Через Весни п`янку, квіткову вроду,
Вітрів тривог вчуваю дикий рій –
Єдиним серцем нашого Прароду.

Неначе нас хто навпіл розділив,
В мені – твоє, в тобі – моє залишив.
Пройшовши стільки пусток, стільки злив,
Зустрілись ми, й збагнули найцінніше…

Присвята поетам і поезії

Перлини істин, що лежать на дні...

Чи вони знають про свою безцінність?

Поезія, чи є вона, чи ні?

Чому поети все життя в горінні?

Це ви, поети – шукачі перлин,

Ловці і вловлені в свої, і Божі сіті.

В собі несете вічний часу плин,

Крізь радощі і біль на осуд світу.

Поезія – то втеча в кращі дні?

Чи може згуба й забуття прозріння?

Про це спитайте в квітів навесні,

В росинки, що несе в собі проміння.

Спитайте також у вогню, в землі,

У тих, що наче доля невмолимі,

В зерняти, що поховано в ріллі

І проросло, щоб жити завтра й нині.

Поезіє, то що ж ти є в мені:

Одвічний плач землі, чи шлях до неба?..

Обом я вдячна за любов, пісні,

За хрест, за правду, і за ключ до себе.

Присвячення матері

Чуєш, мамо, вже п`ята осінь…

А у тебе там як, весна?

Тут фіалки цвітуть ще й досі

Біля вашого з батьком вікна.

Знаєш, мамо, все добре в мене

І, звичайно, не як у всіх,

Я шукаю в вирі щоденнім

Свій, як промінь, гармонії штрих.

Мамо, бач, що важливіш в світі –

Обирає душа сама.

Ти вже знаєш, все бачиш звідти,

Та, нажаль, тебе поряд нема.

Музi

Ти прийшла, й приходом освятила
День і працю, натюрморти й клас,
Так звичайно, як вікно відкрила
І впустила сонце у мій час!

Так до неповторності все просто –
І розмова щира, й спадок дня,
Завітавши в мій мистецтва простір,
Ти себе шукала в барвах дня.

Україні

Сл. Оксани Зорі,

муз. Марії Михайличенко

Радіє небо весняним дощам,

Ясніє у задумливім чеканні,

Веселі крапельки мрійливо тут і там

Виблискують, як роси на світанні.

Приспів : Свобода , Україна і Весна,

В єдиному акорді оживають,

І знов наш дух – Шевченкова струна

Вогненними словами промовляють…

Не забувай хто ти і твій народ,

Зумій побачить в інших образ Бога,

Щоби історії одвічний поворот

Не повернув на згубную дорогу.

Пр-в.: О, люба Україно, вір і знай,

Хоча навкруг ще розбрат і безладдя,

Оновленою в свій квітучий рай

Ти ввійдеш в чистім і злотистім сяйві!

***

Ріднішої не буде, як не кинь
Такої, мабуть, і відради й муки
Як ти – моя тривожна далечінь
В буденнім вирі сірості й розпуки.

Такого усвідомлення життя,
З його парадоксальністю і грою,
Жорстоким плином миті в небуття
І вартістю душі на мушці зброї.

Рубрика – «ЗМІ про митців»

Обірвана кулею нота

Рідкісні документи допомогли розплутати деталі загибелі подільського Шопена — композитора Миколи Леонтовича

http://www.day.kiev.ua/uk/article/cuspilstvo/obirvana-kuleyu-nota

Олеся Шуткевич

«День», 15 січня, 2016

Більшість із тих, хто співає в Америці колядку Миколи Леонтовича, навіть не підозрює, що народилася ця мелодія в Україні. Напевно, мало хто з них знає, що перше виконання «Щедрика» відбулося 1916 року, коли хор Київського університету під диригуванням Миколи Леонтовича кілька разів викликали на «біс». Тонка мелодія з простими словами і українською первозданністю перелетіла за океан 1921 року, вже після цинічного вбивства композитора. Згодом її «американізували» у Carol of the Bells — колядки дзвіночків. І відтоді ця щедрівка лунає на американських теле- і радіоканалах, у храмах і костелах, за святковими столами і на корпоративах. Вона має понад півсотні інтерпретацій, перекладена кількома мовами світу. 100 років, співаючи «Щедрик», світ не згадує про Леонтовича, якого зухвало застрелили в батьківській хаті на Поділлі.

ПОШУКИ ЛАРИСИ СЕМЕНКО

«Його музика була створена від великої любові до життя, до людей, до матері, до України. Вона така довірлива і щира, природна, справжня, вона стукає у двері кожної української родини у Різдвяну пору, дзвенить тонкою мелодією «Щедрика» і тішить весь світ своєю первозданністю. Скільки краси в цій чарівній музиці, скільки мудрості у простих словах, скільки радості! Здається, весь світ завмирає, слухаючи мелодії Леонтовича, мелодії нашого подільського Шопена», — щиро, але дуже поетично описує своє захоплення творчістю Миколи Леонтовича завідувачка відділу Вінницького обласного краєзнавчого музею Лариса СЕМЕНКО. Після багатьох років пошуків саме їй до рук потрапили рідкісні документи, які допомогли розплутати деталі загибелі славнозвісного композитора.

2003 року під час акції «Подаруй музею експонат» колекціонер Юрій Шилін передав до фондів кілька документів і фотографій, пов’язаних із родиною Мілятицьких. Батько родини, Володимир Романович Мілятицький, наприкінці ХІХ — початку ХХ століття організовував на Поділлі хори. Досліджуючи документи, Лариса Семенко вийшла на доньку Мілятицького — Ірину Бондаренко, яка, як виявилося, зберігала копію щоденника Гната Яструбецького — друга Миколи Леонтовича. Пані Ірина розповіла про ще один щоденник — письменника Степана Васильченка, який також товаришував із композитором. І уточнила, що зберігається він в онука Гната Яструбецького — Георгія, який живе в Києві. Після перемовин Георгій погодився передати щоденник Вінницькому краєзнавчому музею. Перечитавши документи, Лариса Семенко побачила повну картину вбивства Леонтовича.

«БЛИЗЬКО ШОСТОЇ ВЕЧОРА НА ПОДВІР’Я БАТЬКІВСЬКОЇ ХАТИ В’ЇХАЛА ПІДВОДА»

«У суботу, 9 січня 1921 року (за старим стилем), на прохання сестри Вікторії Леонтович поклав на ноти «Заповіт». Потім грав на піаніно свої імпровізації, фрагменти з опери «Євгеній Онєгін». Близько шостої вечора на подвір’я батьківської хати в’їхала підвода. До хати увійшов чоловік років 22—23. Розмова — російська, солдатська, — зачитує уривки зі щоденника Яструбецького Лариса Семенко. — Попросився переночувати, сказавши, що багато справ у селі. Через деякий час до хати ввійшов їздовий — селянин із сусіднього села Кубліча, Федір Грабчак. Микола Дмитрович запитав його, скільки їх прибуло і де мають ночувати. Довідавшись, що він лише один, Микола Дмитрович запропонував йому переночувати в цій же хаті, де ночує він. Зав’язалася розмова. Прибулий розповів, що він «чекіст» (інформатор), що проводить боротьбу з місцевим бандитизмом. Показував документи з печатками Кублицької волості й Гайсинського ЧК. Документів була «гора». На що Леонтович сказав: «Так, у вас справ чимало, з такими документами небезпечно будь-де ночувати».

«Прибулий розговорився більше. Назвав своє прізвище: Гріщенко. Хоча я не певна, що це несправжнє його прізвище, хтозна, як його могли звати, — переривається на хвилину Лариса Іванівна. — Але з документів стає очевидним, що вже тоді Леонтович відчув небезпеку. Ніби обороняючись, він час від часу в розмові дошкуляв Гріщенку. Відчувалася напруженість, але зрештою опівночі всі пішли спати».

«ГРІЩЕНКО НІКОГО НЕ БОЯВСЯ, У НЬОГО БУВ НАКАЗ, І ВІН ЙОГО ВИКОНУВАВ»

Постріл розбудив о. Дмитра приблизно о 7 ранку, той кинувся у кімнату сина. Микола Дмитрович сидів на ліжку. На його тілі з правого боку була рана, кров згустками стікала на простирадло і подушку. А над ним стояв Гріщенко, босий, в одній білизні. В руках він тримав зброю, викидаючи відстріляну гільзу і вводячи новий патрон. Він крикнув до о. Дмитра: «Ступай отсюда!» Потім схопив його за шию і жбурнув до кімнати, звідки виглядала Вікторія Дмитрівна. Отець Дмитро, плачучи, сказав їй, що Миколу Дмитровича застрелили. Тоді Гріщенко наказав Грабчаку пов’язати всіх. Той, не довго думаючи, зняв із картин рушники, скрутивши назад руки, зав’язав. У хаті панувала тиша, час від часу було чутно стогін ще живого Леонтовича.

«Гріщенко нікого не боявся, у нього був наказ, і він його виконував, — продовжує Лариса Семенко. — Батько, сестра, донька сиділи в сусідній кімнаті із зав’язаними руками і чули, як Гріщенко цинічно кричить на напівпритомного Леонтовича. Вони не могли нічого зробити. Тим часом Гріщенко нишпорив по шафах, шукав гроші й золото. Забрав все що бачив: білизну, шубу, гаманець, годинник Миколи Дмитровича, навіть чоботи прихопив. Через це в люту заметіль, хурделицю Леонтовича хоронили босим, бо не було у що взути»...

Убивство композитора мало не випадковий характер. І це факт. Лариса Семенко пригадує, що напередодні Різдва Леонтович розповів своїй подрузі Надії Танашкевич, як під час концерту в казармах забув свій портфель із різними документами. Очевидно було, що їх перевірили. «Чекаю результатів, а може, і вб’ють», — сказав тоді Леонтович. Чому влада вирішила вбити Леонтовича? Боялася, що він виїде з України? Швидше за все, він не влаштовував «верхівку» своєю проукраїнською позицією. Був небезпечним, бо користувався авторитетом і серед простих людей, і серед інтелігенції.

ХТО БУВ ТОЙ САМИЙ ГРІЩЕНКО?

У секретному рапорті начальника Гайсинської повітової міліції зазначено, що агент Гріщенко пострілом із гвинтівки вбив сина священика села Марківка Кіблицької волості Миколу Леонтовича — 43-х років. Під час переслідування він поранив пострілом із гвинтівки міліціонера Твердохліба. І, як говорить Лариса Семенко, якби не це поранення, то про вбивство Леонтовича не було б жодного документа. Тогочасна влада не любила розкривати карти, і тому в цій історії чимало загадкового. Писали про різні версії: композитор загинув від рук білогвардійця, петлюрівця, чекіста. Але досі не відомо, хто був той самий Гріщенко? Куди він подівся? У щоденнику Яструбецького є факт, записаний зі слів учителя з Марківки Арсена Сорочинського. Майор міліції з Теплика Волков розповів учителю, що Гріщенка зарубав лопатою селянин в одному з сіл Теплицького району. За іншими версіями, чекіст загинув під час перестрілки з міліцією. Але місцеві жителі кажуть, що Гріщенко приїздив у Марківку вже після ІІ Світової війни. Його впізнали...

Лариса Семенко виклала результати свої роботи у книжці «Їх поєднала пісня Леонтовича». В ній зібрані розвідки з життя української еліти 1920 — 1930 років, детально описана діяльність подільських філій Музичного товариства імені Леонтовича. Дослідниця і зараз працює в цьому напрямку, таємниці потроху розкриваються. Але її засмучує той факт, що більшість із тих, хто співає в Америці чи в інших країнах світу колядку Леонтовича, навіть не підозрюють, що народилася ця мелодія в Україні. Світ мусить визнати Миколу Леонтовича музичним генієм і повернути «Щедрика» автору. А для цього треба небагато — просто писати статті у міжнародні музичні журнали, альманахи, щоденники, газети. Писати не лише з нагоди Різдвяних свят, а повсякчас, бо наш Леонтович на це заслуговує.

ДО РЕЧІ

«Колядка дзвонів» – світовий хіт!

У «Щедрику» Леонтовича співається про ластівку, яка прилетіла до господи провістити багатий рік для родини. Український оригінал ґрунтується на старій слов’янській легенді про те, що кожен дзвін у світі прославляв Ісуса в ніч, коли він народився... 1921 р. цю Різдвяну пісню було виконано вперше в Карнегі-холі у Нью-Йорку і вона так сподобалась американцям, що 1936-го Пітер Вільговський, українець за походженням, здійснив переклад «Щедрика» англійською мовою і дав йому назву Carol of the bells. Саме в цьому варіанті «Колядка дзвонів» набула всесвітньої слави. Треба зазначити, що з того часу в США, Канаді і в Європі хіт традиційно співають під Різдво і Новий рік професійні та аматорські співаки й колективи. Суперпопуляна ця святкова пісня і в Україні. Нагадаємо, 2013 р. у Львові «Щедрик» одночасно виконало 20 хорів (а це близько 600 співаків)!

Нарбутівка, з характером бунтаря
До 100-річчя народного художника України Данила Нарбута «співали для Діда» і згадували його відвертий характер

(газета «Україна молода» від 22 січня 2016 року)

http://www.umoloda.kiev.ua/number/2762/164/96472/

Людмила НІКІТЕНКО

22 січня виповнюється 100 років із дня народження народного художника України, лауреата Шевченківської премії в галузі образотворчого мистецтва Данила Нарбута. До цієї дати черкащани, а в Черкасах видатний митець, який є почесним громадянином міста, прожив останні 33 роки свого життя, приурочили кілька заходів.

«Нарбут не боявся нікого і завжди говорив те, що думав»

До ювілейної дати Черкаська міська рада планує назвати одну з вулиць ім’ям талановитого майстра пензля, обласний драмтеатр імені Тараса Шевченка, у якому Данило Нарбут з 1965 року працював головним художником, створивши костюми та декорації для 70 вистав, вшанує його пам’ять виставою «Сватання на Гончарівці», а юні художники з Черкаської художньої школи, котра носить ім’я митця, приурочили до ювілейної дати виставку своїх робіт.

Помітним культурним явищем стало на Черкащині й відкриття в обласному художньому музеї виставки картин Данила Нарбута, зокрема його галереї портретів гетьманів України та сподвижників Богдана Хмельницького, таких живописних полотен, як «Покрова Пресвятої Богородиці», «Вибори кошового», «Козак Мамай», «Страшний суд» та серії інших неповторних картин — «Київська Русь», «Полковники», «Квіти України».

«У ювілейній експозиції ми представили більше 50 робіт Данила Нарбута, наповнених духом патріотизму і любові до України. А загалом у наших фондах 350 його картин, у тому числі і тих, які належать його онуці Лесі Нарбут», — розповідає «Україні молодій» директор художнього музею Ольга Гладун. «Добре, що така унікальна колекція зберігається в Україні, а не «роз’їхалася» по світу. З цих полотен можна черпати сили і знаходити відповіді на багато запитань», — додає заступник голови Черкаської облдержадміністрації Віталій Коваль. Він вважає, що в тій же картині «Страшний суд» художник ніби передбачив нинішній важкий історичний етап, який проходить Україна, коли добро бореться зі злом.

На ювілейну виставку Данила Нарбута зійшлося чимало його шанувальників. Вони ділилися спогадами, зачаровувалися творами майстра, а артисти драмтеатру, камерний хор та капела бандуристів, як вони самі зізналися, «співали для Діда» — так у Черкасах між собою називали Данила Нарбута після народження його онуки Лесі. Шана, яку віддали черкащани майстру, була щирою й душевною.

За словами відповідального секретаря обласної спілки художників Івана Фізера, який вчився у Данила Нарбута, був він людиною з душею, наскрізь просякнутою Україною, його поважали не лише за талант, а й за відвертий характер. «Нарбут не боявся нікого і завжди говорив те, що думав. Хоча й потерпав від цього!» — зізнається пан Іван. Але, наголошує, Данило Георгійович мав позитивну й сильну енергетику, в його характері була притягальна сила волелюбності та любові до Батьківщини, він був носієм генотипу українця і його щира й велика любов до України залишилася на віки у його творах.

«Мені приємно було бачити стільки знайомих і незнайомих людей, котрі прийшли на виставку мого діда», — ділиться думками онука художника — черкаська журналістка Леся Нарбут. Вона каже, що зібрання ще раз нагадало їй дитинство, коли вона була ще зовсім маленькою дівчинкою і її взяли на відкриття першої персональної виставки Данила Нарбута. «Пам’ятаю, мене гарно вбрали і там так само співали пісень, фотографувались. Пригадую, як дід Данило нервував, а баба Галя пишалася, а в мене було відчуття урочистості, ошатності моменту, гордості за свого талановитого діда», — ділиться спогадами пані Леся. Потім, зазначає, були й наступні персональні виставки, але щоразу для сім’ї художника це ставало значущою подією. Тому, наголошує, дуже вдячна працівникам художнього музею за організацію урочистого вшанування пам’яті Данила Нарбута.

«Ти, невістко, житимеш у нас!»

Леся Нарбут — єдина онука Данила Нарбута. Талановитим був не лише її дід, а й прадід — український художник-графік Георгій Нарбут, автор тризуба — Малого Герба України (9 березня виповниться 130 років із дня його народження).

Вона каже, що Данило Нарбут рано осиротів. Його батько помер, коли малому було чотири роки. Тож усього у своєму житті досягав сам. Уже чотирнадцятирічним працював у декоративній майстерні Київського театру опери і балету, пізніше писав ескізи костюмів та декорацій для театрів в інших містах України, а в останні роки свого життя був успішним головним художником Черкаського обласного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка.

«Мені здається, діда я знаю від самого свого народження. Ми жили в одній квартирі, котра була на другому поверсі будинку художників, а дідусева майстерня розташовувалася на п’ятому. Я постійно там товклася», — пригадує щасливе дитинство Леся Нарбут. Каже, любила годинами розглядати дідові картини та раритетні речі: старовинні ікони та хрести, пістолі та шаблі, керамічні карафки, іграшки. Дома, зізнається, усі знали: коли дід у майстерні, то фактор часу для нього переставав існувати. Він міг піднятися до майстерні, якщо приходила цікава ідея, й опівночі, й о четвертій ранку. Коли дід творив, ніхто з домашніх не ризикував йому заважати.

«Я у дідовій майстерні теж брала до рук пензля й пробувала малювати. А ще дідусь залучав мене до театрального мистецтва: в шестирічному віці мені довірили грати на сцені драмтеатру у виставах «Медея» та «Титарівна», — каже Леся.

За її словами, у діда була незвичайна квартира, вона, швидше, нагадувала музей. На стінах висіли його картини, стояли вітрини з колекціями писанок. Колоритними акцентами були старовинні рушники. Під самісінькою стелею були прибиті полиці, на яких розставлені глечики, макітри різних обрисів та кольорів. Така квартира, звичайно, викликала цікавість колег-художників, поетів, артистів, котрі приходили до діда. Інколи, пригадує Леся Нарбут, навіть стільців на всіх не вистачало, тож на табуретки клали звичайну дошку — і лава готова. Баба Галя була майстринею приготування страв, тож хлібосольна родина нікого не випускала без частування.

На такі гостини одного разу, каже Леся, знайомі актори драмтеатру запросили і її маму Тетяну Шадріну. «Мамі було незручно йти до чужих людей, однак її переконали, що квартира художника відкрита для всіх. Там вона вперше побачила на фотографії тата, який служив на флоті. Через півтора року вони познайомилася, а згодом — побралися. Данило Георгійович поставив тоді питання руба: «Ти, невістко, житимеш у нас!» — усміхається Леся. Вона з теплотою згадує, яким веселим був її дід, і каже, що він мав неабияке почуття гумору, був душею компанії. Правда, пояснює, його жарти інколи зупиняла бабуся, оскільки вони перемішувалися з фольклором і балансували на межі допустимих літературних форм.

«У моїй пам’яті до сьогодні залишилися віршики, яких він і мене навчив ще в дитинстві. Найпристойніший із них — «Прошла зима, настало лето, спасибо Брежневу за это!». Дідусь навіть порадив мені розповісти його в дитсадку. Я й розповіла. І не лише в садочку, а й в автобусі по дорозі додому, де була більша аудиторія», — усміхається Леся Нарбут.

Вона говорить, що дід постійно цікавився її справами. Ще коли в садочок ходила, дід завжди малював ескізи для її костюмів на свята. А баба Галя шила їх. Уже коли була студенткою, то сукню на конкурс краси теж одягала від Данила Нарбута.

«Онуці Лесі — на добро і тишу в сім’ї. Від зовсім не тихого діда Данила»

«Пам’ятаю, як ми з мамою знайшли дитячу книжку, котру дід мені подарував і підписав, —«єдиній улюбленій спадкоємниці Лесі». Дід любив мене і не шкодував свого часу для спілкування зі мною», — веде далі Леся Нарбут. І пояснює: для діда Данила було нормальним явищем катати малу онуку на спині. Заради цього він міг навіть малювання відкласти. Майже на всі її дні народження він дарував їй картини, котрі Леся береже досі.

«На картині «Тиша» дідусь написав: «Дарую онуці Лесі на добро і тишу в сім’ї. Від зовсім не тихого діда Данила», — говорить пані Леся. Вона зізнається, що свою доньку Богдану, котра народилася 22 січня, якраз на дідове 77-річчя, невипадково назвала таким ім’ям, бо воно співзвучне з ім’ям Даня, саме так називали домашні Данила Георгійовича.

«Коли мама повідомила дідові Данилу й бабі Галі про народження правнучки та привітала їх із новим статусом — прадіда та прабабусі, то дідусь неймовірно зрадів! «Це Богом даний подарунок!» — крикнув у телефонну трубку», — каже Леся Нарбут.

Вона добре пам’ятає ті літні дні, коли родина виїжджала у село Сулимівці на Київщину, це батьківщина бабусі Галі, або на берег Дніпра неподалік села Тубільці Черкаського району і встановлювала саморобні намети, то на одному з них дід Данило написав: «Хутір Данила Нарбута — Нарбутівка».

«Удосвіта він брав пензлі, фарби, мольберти і йшов на натуру — там народилися такі його полотна, як «Вітер», «Схід сонця», «Світанок» та багато інших», — згадує онука художника. Каже, на природу завжди забирали й дідових собак. Він віддавав перевагу спаніелям або таксам. Жила в нього й дворняжка Веста, яку дід забрав із ветлікарні, коли її хотіли приспати.

Смерть баби Галі, зізнається Леся, Данило Георгійович тяжко пережив. Адже з бабусею вони прожили разом 50 років. Вона була не лише дружиною, а й другом, порадницею, інколи виконувала функції особистого секретаря. Навіть листи замість нього писала. Дід не пам’ятав номера домашнього телефону, своєї поштової адреси, пояснює Леся, не був він пристосований і до побуту — яку сорочку вдягати, де лежать светр чи піджак, не знав, куди Ганна Панасівна кладе його шкарпетки. Побутові питання були для нього — наче вища математика для першокласника. Він весь був у своїй творчості! Коли бабусі не стало, його туга вилилася у картину, на якій він зробив напис: «Пам’яті моєї дорогої вірної дружини».

За характером, каже пані Леся, дід Данило був прямолінійним і безапеляційним бунтарем, який не добирав слів. Говорив те, що думав. Причому у вічі і досить різко. Це не подобалося багатьом.

Із дідових вірних друзів онука митця найбільше виділяє письменника Миколу Негоду. Наголошує: йому дід особливо довіряв. Вони товаришували багато років. Їхні розмови за шахами тривали годинами. Вони розуміли один одного, підтримували і цінували дружбу, що між ними склалася. «Недарма ж свою всесвітньо відому пісню — реквієм «Степом, степом...» Микола Тодосович презентував у нашій квартирі», — зазначає Леся Нарбут.

Творчість колекціонера
До 105-ї річниці від дня народження Івана Гончара готують виставку

(газета «Україна молода» від 21 січня 2016 року)

http://www.umoloda.kiev.ua/number/2761/164/96456/

Євдокія ФЕЩЕНКО

У Музеї Івана Гончара у Києві готуються до відкриття виставки живопису та скульптур митця, чиє ім’я, власне, носить заклад. Вона приурочена до 105-ї річниці з дня народження Івана Гончара і відкриється наступного тижня, 27 січня.

Представлятимуть творчий доробок майстра 1950—1980-х років. Саме в цей час формувався хатній музей українських старожитностей Івана Макаровича Гончара, і саме в цей час він найактивніше працював як художник, скульптор і вчений-етнограф, краєзнавець. Краєвиди, створені у той період у численних подорожах Україною, відображають еволюцію живописного стилю Гончара-художника: від реалістичних із легким вкрапленням імпресіоністичних тенденцій — до виразно символічних. Врівноваженість, спокій, замилування красою в 1950—1960-х змінюється передчуттям тривоги, очікуванням невідворотності втрат, особливо в 1970-х. А в 1980-х художник створює серію робіт декоративно-площинного характеру, які й стали результатом довготривалих творчих шукань і засвідчили трансформацію митця від реалізму до етнографізму народних типажів — і в живописі, і в скульптурі, розповідають у музеї.

Живописні роботи будуть представлені за темами: історичні краєвиди, сільський ландшафт і архітектура, пам’ятні місця, фортеці і замки; портрети родичів Івана Гончара — батька, матері, племінників — у народному вбранні; звичаї та обряди українців; народні типажі, українське народне вбрання.

Надзвичайну професійну майстерність, тонкий психологізм і глибину історико-філософських осмислень засвідчують і скульптурні роботи Івана Гончара — портрети козацьких ватажків, народних героїв, видатних письменників і музикантів минулого і сучасників митця. Доповнюватимуть виставку й аркуші історико-етнографічного мистецького альбому «Україна та українці» — як демонстрація авторського стилю художника й етнографа-дослідника водночас. У ньому світлини поселян у народному вбранні постають в обрисах орнаментальних замальовок — чи то в гончарних виробах, чи у фрагментах вишиття або ткацтва, — і здебільшого датовані й ідентифіковані автором.

Після відкриття виставки «Іван Гончар: творчість» (вхід вільний), відбудеться урочиста розколяда з колядуванням, щедрівками, віншуванням, засіванням та спільною кутею.

Нагадаємо, народився Іван Гончар на Черкащині в багатодітній селянській родині. Дітей було аж восьмеро. У 1927 році познайомився талановитий хлопчина з музикантом і фольклористом Максимом Коросташем, який приїхав до села Лип’янка. Згодом він допоміг поступити Іванові в Київську художньо-індустріальну школу й оселив у своїй квартирі. Тоді талановитий юнак мав змогу зустрічатися з музикознавцем Климентієм Квіткою та письменницею Оленою Пчілкою, матір’ю Лесі Українки. У 1930-му закінчив Київську художньо-промислову школу. Після війни йому вдалося попрацювати у Віденській академії мистецтв, поїздити містами Європи, замальовуючи її архітектурне обличчя.Працював у галузі станкової та монументальної пластики.

Іван Гончар зібрав велику колекцію етнографічних матеріалів, творів народного мистецтва — близько 7 тисяч предметів: ікони, народний одяг, дерев’яні скульптури, музичні інструменти, іграшки, вироби з металу. Окремий масив колекції становлять 20 тисяч архівних світлин із різних регіонів України. Створив перший в УРСР приватний музей, який облаштував у власному будинку, спорудженому на виділені Спілкою художників УРСР землі — неподалік від Києво-Печерської лаври. Музей було відкрито для загального огляду 1959 року. Там збиралися шістдесятники. Навіть державні туристичні організації потайки водили до нього іноземців. А потім було розроблено комплекс заходів Комітету держбезпеки при РМ УРСР, які мали примусити Гончара передати зібрані ним старожитності до державних музеїв. У 1972-му Івана Гончара виключили з КПРС, вимагаючи передати збірку в державні музеї. Не стало митця й колекціонера у 1993-му . Того ж року хатній музей Івана Гончара став державним.

Молода поезія поповнить київські бібліотеки

Побачила світ книжка вже добре відомої молодої української поетки Тані-Марії Литвинюк «Містами»

http://www.day.kiev.ua/uk/article/ukrayinci-chytayte/moloda-poeziya-popovnyt-kyyivski-biblioteky

Олег Коцарев

«День», 20 січня, 2016

Стрімкі, ритмічні, асоціативно наповнені та чуттєві вірші Литвинюк з’явились у видавництві «Поліграфсервіс» у рамках проекту київської організації Національної спілки письменників та Київської міської державної адміністрації. Суть підтримки КМДА в тому, що надруковані коштом міської влади примірники мають бути передані київським бібліотекам. А це, звичайно, важливо з огляду на труднощі з комплектацією книгозбірень, надто у сфері сучасної літератури.

Перед виходом цієї книжки Таня-Марія Литвинюк розпочала однойменний поетичний тур містами України. Крім читання віршів, поетка збирає в кожному місті паперові листи від присутніх на вечорі, а потім передає їх незнайомим людям у наступномі місті, символічно налаштовуючи на різні інтенсивні форми спілкування. Також враження, автографи й інші записи присутніх ідуть до спеціальної хенд-мейд книжечки.

- Мені пощастило, що видання власної збірки ніколи не було для мене першочерговим у творчості. Найвище я ставлю чесність, - каже поетка. – Ця книга – моя абсолютна відвертість і оголеність, пройдений босоніж відрізок від точки А до точки Б, моя нескінченна вдячність світові за кожну подряпинку і коли «до крові», за червоне і зелене світло на перехрестях, за моменти зневіри і миті переродження. Це мої «мілко» і «глибоко» – почергово і одночасно.