Бюлетень №38 (524) 2018 рік
Новини одним рядком:
18 вересня – вінницький бард Олександр Клец співав на вечір пам'яті загиблим в АТО у Вінниці
18 вересня – зустріч із поетесою Катею Новак і бардом Інною Баштовою у бібліотеці міста Винники на Львівщині
20 вересня – круглий стіл «Патріотичний «неформат» в українському радіоефірі», Київ, агенція «Укрінформ»
20 вересня – у Луцьку на презентації книги Віктора Грисюка вперше після хвороби виступив бард Сергій Шишкін
25 вересня – фестиваль сучасної української пісні “Київська пісенна осінь” у Будинку актора, Київ, вул.. Ярославів Вал, 7
28 вересня – концерт-відкриття сезону в київському КАП "Дім"
29 вересня – фестиваль туристичної пісні «Бабине літо», с. Верещиця Яворівського району на Львівщині
29 вересня – концерт “Осінній чай” за участі О.Мамчиця, Д.Політика, Київ, Будинок Художника, галерея Art Vision
29 вересня – день народження Ірини Федорової, автора пісень із Харкова, організатора дитячих клубів бардів
2 жовтня – день народження українського співця, мешканця Лондону Тараса Житинського
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Emaіl: p_karta@ukr.net, bardlit@i.ua
Суми – Юрій Ош (Геннадій Костенко)
КОРІННЯ
Коли коріння дерева погасне,
воно зів’яне, мов старезний дід,
і вже на дереві не буде рясно
тремтіти листя вітрові услід.
Отак і в нашій неньці-Батьківщині
з корінням здавна, мабуть, щось не те,
тому життя у нас тепер віднині
нагадує безтямне вар’єте.
Тож треба мертве вирвати коріння
і замість нього посадить живе.
Минеться час, і з півночі до півдня
зазеленіє листячко нове.
Київ – Євген Романенко
ПРЕС-АНОНС
ДЛЯ ЗМІ
20 вересня о 13.00 в конференц-залі інформаційної агенції «Укрінформ» (вул. Богдана Хмельницького, 8/16) відбудеться круглий стіл «Патріотичний «неформат» в українському радіоефірі», який покликаний обговорити тему відсутності в мережевих радіостанціях сучасного патріотичного контенту, що створено впродовж кількох років російсько-української війни.
Ініціатор проведення заходу - Громадська спілка «Музичний батальйон»
До участі в круглому столі запрошені: представники Комітету ВР України з питань культури та духовності; Комітету з питань свободи слова та інформаційної політики; Ради Національної безпеки та оборони України; Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення; Міністерства інформаційної політики України; Міністерства культури України; народні депутати, громадські діячі, митці, продюсери, керівники та програмні директори радіостанцій.
Модератор - член правління ГС «Музичний батальйон», письменник Микола Гриценко.
«Музичний Батальйон» - творче патріотичне об’єднання українських професійних музичних виконавців, які з 2014 року підтримують своїми концертами бійців Збройних Сил України та добровольчих батальйонів у зоні АТО, в госпіталях, військових частинах та з’єднаннях по всій Україні. «МузБат» популяризує сучасну українську пісню серед місцевих мешканців Сходу та Півдня України.
Прес-центр ГО «Музичний батальйон»
Романенко Євген – координатор заходу
Тел. 097-52-82-411
Учасники круглого столу:
- Микола Княжицький - Голова Комітету з питань культури та духовності ВР України;
- Вікторія Сюмар – Голова Комітету з питань свободи слова та інформації ВР України;
- Олександр Турчинов – секретар Ради Національної безпеки та оборони України;
- Юрій Артеменко – голова національної ради України з питань телебачення і радіомвлення;
- Юрій Стець – Міністр інформаційної політики України;
- Євген Ніщук –Міністр культури України;
- Наталія Лігачова – генеральний директор «Детектор-медіа»;
- Олесь Доній – громадський діяч, народний депутат України 6-7 скликань;
- Анатолій Матвійчук – народний артист України;
- Сергій Кузан - «Вільні люди»;
- Сергій Оснач - «Відсіч»
- Сергій Файфура - композитор і виконавець;
- Сергій Василюк - керівник гурту «Тінь сонця»;
Для об’єктивності обговорення запрошені також представники українських ФМ-станцій (Країна ФМ, Радіо «Армія-ФМ», Радіо «Пятніца», «Русское радіо», Радіо «Шансон», Радіо «Отчизна», Радіо «Люкс-ФМ», «Наше радіо», «Вулик» ( банк українських пісень), Рок радіо).
Сайт http://zaxid.media/news/7569805
Відомий волинський бард виступив вперше після інсульту. ФОТО
У Луцьку відбулася своєрідна презентація нової локації для проведення мистецьких імпрез – у внутрішньому дворику головпоштамту.
Захід відбувся 20 вересня.
Власне, луцький громадський діяч Віктор Грисюк презентував власну збірку поезії «100 метрів до сонця, 200 метрів до раю». На захід завітали чимало гостей, серед яких письменники, журналісти, художники, музиканти.
Цією презентацією лучан ознайомили із новою культурною локацією, де і в подальшому планують проводити мистецькі заходи. Тут також організували оригінальну фотозону із текстом поезії Віктора Грисюка на вінілових платівках.
Із музичним вітанням вперше після перенесеного інсульту виступив відомий бард із Володимира-Волинського Сергій Шишкін, зірвавши шалені оплески. «Мені тепер доводиться вчитися наново тому, що я вмів. Вчитися грати, вчитися співати», - зізнався Шишкін.
Чимало гостей декламували вірші Грисюка, які їм припали до душі. Також гостей розважали ретро-джазом на вінілі.
Сайт http://snip.net.ua/20180831/zaroshuyemo-na-kobzarskyj-kontsert/
Запрошуємо на кобзарський концерт!
Дo 140-річчя видатного харківського кобзаря Івана Кучугури-Кучеренка
Запрошуємо всіх небайдужих 5 жовтня 2018 р. спільно вшанувати пам’ять видатного харківського кобзаря, громадського діяча, благовісника УАПЦ Івана Іовича Кучугури-Кучеренка.
5 жовтня 2018 року – 16-00. Вшанування пам’яті Івана Кучугури-Кучеренка біля Пам’ятного знаку репресованим кобзарям. Панахида, кобзарські виступи, покладання квітів (Харків, сад Шевченка).
5 жовтня 2018 року – 18-00. Кобзарський концерт до 140-річчя Івана Кучугури-Кучеренка за участі сучасних виконавців на традиційній бандурі, кобзі, лірі (актова зала Харківського обласного центру культури і мистецтва (Харків, вул. Пушкінська, 62);
Вхід вільний.
Тел. для довідок: (063) 2387014
Харківський Кобзарський Цех
Фонд національно-культурних ініціатив імені Гната Хоткевича
Спілка Української Молоді (СУМ)
Чернівці – сайт пам’яті Володимира Івасюка http://www.ivasyuk.org.ua/news.php?lang=uk
Свято української пісні
Гарною традицією стало проведення Свята української пісні на Театральній площі, яке відбулося 13 вересня 2018 року з нагоди 48-ї річниці від дня першого виконання пісень Володимира Івасюка «Червона рута» й «Водограй».
Саме у 1970 році передача «Камертон доброго настрою» транслювалася в прямому ефірі з Чернівців на всю Україну, пісні виконували автор — студент медінституту Володимир Івасюк та солістка Олена Кузнєцова — викладач музичного училища. Ніхто тоді й гадки не мав, що ці твори юного композитора стануть мега-популярними.
Приємно було бачити цьогоріч чимало учнівської молоді, яка також долучилася до святкування — влаштували флешмоб «Наша пісня — “Червона рута”», розмахуючи кольоровими стрічками і квітами та підспівуючи виконавцям. Після фанфарних позивних пісні «Червона рута» ведучі заходу Світлана Крючкова і Юрій Гавриляк привітали усіх із зустріччю та запросили до відкриття свята і вітального слова заступника голови Чернівецької обласної державної адміністрації Мирослава Заячука.
На сцені цього року виступили 27 виконавців, які виконали твори не лише Володимира Івасюка (Вероніка Кушнір «Я піду в далекі гори», Римма Гарибян «Пісня буде поміж нас», Наталія Мазаєва «Тільки раз цвіте любов», Дмитро Грицюк «Водограй»), а й інших композиторів (ансамбль «Мрія» «Україна — це ми», ансамбль «Колорит» «Ми любим нашу рідну Україну», Ліза Андріуца «Чарівна скрипка», квартет «Classic» «Чорна хмара», ансамбль «Барви» «Прокидається Україна», Дана Пристайко «Стану річкою», Діана Ілащук «Я молюся за тебе», Марія Нікорич «Материнська любов», Анастасія Ілащук «Українська пісня», ансамблю «Марічка» «Зачаруй», Андрій Клепач «Музика дощу», Дмитро Грицюк «Пісенний рай Яремчука», Василь Данилюк «Вклоняюсь тобі, Буковино моя», гурт «Вікторія» «Запитай у серця, запитай», Мирослав Матейчук «Незрівнянний світ краси», Олександр Атодирес «Золоте джерело кохання», Леся Равлюк «Чому, скажи, чому?», Вікторія Георгіян «Жива вода», Василь Пенюк «У Карпатах ходить осінь», тріо у складі Лесі Равлюк, Світлани Крючкової, Вікторії Георгіян «Якщо любиш, кохай»). Кожному артисту після виконання пісні було вручено подяку та книгу Михайла Івасюка «Монолог перед обличчям сина».
Директор Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка, автор ідеї проведення Свята української пісні, заслужений діяч мистецтв України Мирослав Лазарук також привітав усіх присутніх із сьогоднішнім чудовим днем та зазначив, що пісня «Червона рута» є невмирущою, її співає не лише доросле покоління, а й учнівська молодь.
На завершення свята артисти та глядачі виконали «Червону руту» — пісню, відому не лише на теренах України, але й далеко за її межами, пісню, перекладену багатьма мовами.
Також прозвучала подяка людям, які долучилися до організації концертної програми: автору ідеї свята Мирославові Лазаруку, режисеру Остапові Савчуку, звукорежисеру Сергієві Шпачкову, ведучим Юрієві Гаврилюку й Світлані Крючковій.
Сайт Віктора Морозова http://www.victormorozov.com/ukr/frame.html
Презентації Віктора Морозова на XXV Форумі Видавців у Львові:
21 вересня 2018 - 13:00-13:45 - Ернест Гемінґвей: "Прощавай, зброє". Війна і людина. Література в пошуках гуманізму - учасники: Майкл Катакіс (США), Віктор Морозов, Романа Романишин, Андрій Лесів та Катерина Міхаліцина. Модераторка: Оля Ренн. Місце: Кінопалац "Коперник", вул. Коперника, 9.
22 вересня 2018 - 13:00-13:45 – Презентація третього — завершального! — тому «Улюблених віршів» — «УЛЮБЛЕНІ ВІРШІ—3» з ілюстраціями провідних книжкових графіків і великого подарункового видання «ФАНТАСТИЧНІ ЗВІРІ І ДЕ ЇХ ШУКАТИ» Дж.К. Ролінґ з ілюстраціями Олівії Ломенек Ґілл. Учасники: Віктор Морозов, Галина Малик, Іван Сулима, Яна Гранковська, Грася Олійко та інші. Модератор: Іван Малкович. Місце: Палац Мистецтв, Конференц-зал (вул. Коперника, 17).
23 вересня 2018 - 13:00-15:00 – «30 років театру-кабаре "Не журись!» - Львівський академічний театр ім. М. Заньковецької – Учасники: Віктор Морозов, Батяр-Бенд Галичина, Тарас Чубай, Юрій Винничук, Стефко Оробець, Богдан Стельмах, Леся Бонковська, Богдан Рибка та інші.
Стаття в ЗБРУЧІ - "30 років "Не журись!"
Сайт https://zbruc.eu/node/83123
30 років «Не журись!»
Юрій Винничук
Але тут треба почати від Адама, бо сама назва сягає ще Першої московсько-української війни 1918–1921 років. Мій дід Лукян Сапіга був в армії УНР у сотні, яка так і називалася – «Не журись».
А по Другій світовій у Львові студенти політехніки й медичного створили джаз-банду під тією ж назвою. І тут вже мій тато з ними приятелював, брав участь у написанні пісень та організації їхніх виступів. Грали вони в клубах на танцях. Не мали жодних афіш. Тому про місце, де відбудуться наступні танці, повідомляли вкінці вечора.
Джаз-банда протрималася кілька років, потім декого було вивезено на Сибір, а решта, завершивши науку, припинила й виступи.
Тато мій був не меншим вигадником, аніж я, тому, за його легендою, він почув про сотню «Не журись!» від мого діда, коли залицявся до моєї мами, і начебто саме він запропонував назву для джаз-банди.
Ідея створити кабаре в мене жевріла з 1986-го, вже тоді ми починали свої виступи, ще не маючи назви. Були концерти з Віктором Морозовим, де я читав лекції про історію української співаної поезії, а Віктор своїм співом фактично демонстрував цілу антологію української поезії. Тоді ж я організував виступи Андрія Панчишина і Тараса Чубая перед Товариством Лева. Зокрема відбувся доволі скандальний вечір чорного гумору.
І таким чином було нас уже четверо. Правда, в пісні «Львівське пиво» дещо інакша інформація:
На Погулянці при пиві колись
Три файні хлопці докупи зійшлись.
Що з того вийшло – лишень подивись:
Хлопці створили театр «Не журись».
Погулянка тут згадана тому, що там жив Чубай, і ми в нього збиралися. А три тут тому, що чотири мені не вмістилося. Так що кожен собі думав, що він є в тій трійці.
І от на 20 вересня 1987 року в неділю випав День міста, який за совєтів завше випадав біля 17 вересня, коли нас асвабаділі з наших помешкань, кам'яниць і меблів. У міськкомі комсомолу запропонували мені зібрати гурт бардів і влаштувати концерт на початку проспекту Шевченка.
Я запросив Андрія Панчишина, Тараса Чубая, Костя Москальця (автор невмирущого шлягеру «Вона») і Віктора Неборака. Несподівано до нас приєднався ще один поет – Олександр Гриценко.
Однак якісь темні сили намагалися будь-що зашкодити нам. Перед дерев'яним помостом зібралося кількасот наших прихильників. А на сцені тим часом цвіла сонлива нудьга – там виступали якісь самодіяльні піснярі. І ось до мене підходить працівник міськкому комсомолу, який займався організацією того виступу (тепер це дуже відома у Львові людина), і сказав, що до нас приєднається «Клуб автарскай пєсні». Цих гарних людей я вже знав і чув їхні томниє завивання під Мандельштама чи Ахматову. Але ж переважна більшість публіки була наша.
Організатор і каже: «Давай сдєлаєм так. Адін ваш – адін наш». А я кажу: «Ні, так не піде. Ми мусимо виступати разом». – «Пачєму? Ви же нє адін калєктів!» – «Як то не один? Один!»
Я це механічно випалив, а водночас гарячково шукав у голові вбивчу відповідь. Але вона віддавна сиділа в моїй голові, тому, не зволікаючи, я вискочив до мікрофона і виголосив: «Розпочинаємо перший концерт групи "Не журись"».
Наші друзі підхопили цю назву і почали скандувати. Комсомол змушений був відступити.
Цей перший концерт знаменитий був тим, що пустилася сильна злива з громом. Однак ми виступу не перервали. Публіка розкрила парасольки, збилася в монолітну масу і з ентузіазмом сприймала кожну пісню чи вірш.
Але прихильники «Клубу» теж не дрімали. Хтось кинув у нашу публіку димову шашку. Тарас Кулай, майбутній адміністратор театру (на жаль, вже покійний), мужньо кинувся до неї і погасив. Потім беріг як реліквію.
Якийсь провокатор вигукував:
– Мала вас стрєлялі! Бандєравци!
Ну, бо лунали не зовсім невинні пісні. Панчишин виконував гостру сатиру, зокрема «День злодія», Тарас співав пісні на слова Грицька Чубая, який все ще залишався забороненим.
До якого екстазу врешті дійшли нежурливі, свідчить такий факт: апаратура замокла і її вимкнули, а публіка не розходилася. Тоді ми продовжили виступати без мікрофонів, а щоби краще було нас чути, виходили з-під накриття на авансцену, себто під саму зливу. Першим це встругнув Андрій Панчишин. Дощ заливав йому обличчя, гучно тарабанив по гітарі, а публіка збилася вже в один безперервно пульсуючий м'яз.
Я схопив ослінчика і тримав його, наче парасольку, над головою Андрія. Кожен такий жест слухачі сприймали з захопленням.
І тут треба ще зауважити, що впродовж усього концерту мене діставав цей комсомолець своїми запитаннями:
– А ета пєсня разрєшена к іспалнєнію? Ви увєрєни? А што он імєєт в віду? А што ета за фаміліі (це його зацікавила пісня Москальця, в якій пролунали імена українських поетів). А ком ета он пайот? Ета ваши друзья?
Я мусив щоразу терпляче пояснювати, інакше той погрожував, що вимкне апаратуру. Я брехав, відбріхувався, забивав баки, а послати його кудись далеко не міг, бо всі концерти тоді курував комсомол, і пізніше ми від нього й виступали.
Дві години ми перебували на верховині мистецького щастя. Потім мокрі, як хлющ, подалися до майстерні когось із художників сушитися і грітися.
Після цього були ще різні концерти, але найбільшим був наш перший в Україні доброчинний концерт в Палаці імені Гагаріна, де зібралося біля 700 глядачів, серед яких були також гості з Канади, США, Польщі. Концерт тривав чотири години, бо публіка ще й записки посилала, на які я мав відповідати. Записки були різні, і часто я на них відповісти не міг. Наприклад, записка від Ігоря Калинця була така: «Коли будуть видані твори Богдана Лепкого?» Я її проігнорував, бо що я міг на це відповісти? Через кілька днів підходжу до гурту знайомих і вітаюся, але Ігор каже: «Вам я руки не подам, бо ви не відповіли на мою записку».
Через якийсь час він змилосердився, і ми вже віталися, як і раніше.
На сцені тоді виступало тільки четверо: Остап Стахів, Андрій Панчишин, Тарас Чубай і я. Я тоді вперше пригостив публіку своїм чорним гумором. Публіка це пережила тяжко. В одній із записок писалося: «Ви вдягли на себе вишиванку, а виливаєте такий бруд!» Добре, відказав я, другим разом читатиму чорний гумор голим до пояса.
А читав я вже легендарне оповідання «Ги-ги-и», про яке Роман Іваничук висловився у своєму щоденнику так: «Це могла написати лише психічно хвора людина».
Як на те, оповідання перекладене на дванадцять мов, у Чехії його інсценізували, а на чеському радіо воно вже тричі лунало, і то не забездурно.
Ще один знаменний виступ організувало Товариство Лева, до якого ми належали повним складом, і котре нас як могло підтримувало. То був концерт під відкритим небом при розпродажу гаварецької кераміки. Я вів аукціон з покійним Влодком Вербенцем. І ось саме тоді підійшов до мене Ігор Мельник (теж уже покійний) і запропонував зачитати заклик до львів’ян створювати Товариство рідної мови і ставити під цим закликом підписи. Я заклик зачитав, Ігор став під стіною і збирав підписи. З цього й почалося створення у Львові Товариства рідної мови, яке згодом перетворилося на Просвіту, а Просвіта – на пшик.
А ось чим це скінчилося для мене. В Клубі творчої молоді збиралися взяти мене на посаду замісника директора. Але це ще мав затвердити комсомол. І почалася піврічна тяганина. Різні дебіли влаштовували зі мною безконечні співбесіди, які завершувалися примітивною бюрократією: прийди завтра, прийди за тиждень, нині ми зайняті, напиши автобіографію, принеси характеристику.
Головою міському комсомолу був такий собі Орест Яремчук. Наш хлоп, який виступав у КТМі завше на общєпанятнам. Після Незалежності він вже вдавав з себе патріота і носив вишиванку.
– На вас не можна покластися, – картав мене Яремчук. – Сьогодні вас попросили прочитати заклик, завтра попросять прочитати маніфест. Ви можете дати гарантію, що Андрій Панчишин більше не буде виконувати «День злодія»? Не можете? Ну то який з вас художній керівник?
Я витратив купу часу, але так тієї роботи і не дістав. Але зате ми почали набирати розголосу. До нас приєднався Віктор Морозов. Навесні 1988-го я висунув ідею створити на основі гурту естрадний театр. Справа в тому, що концерти, які ми вже давали, приносили нам копійки, бо все забирав комсомол, виписуючи нам за кожен виступ по 20 карбованців і покриваючи витрати на транспорт. Я, звісно, мусив хімічити, вписуючи до відомостей лівих людей, але це нас не рятувало. Театр зі своїми квитками – така була наша мета.
Я міг і сам зайнятися реєстрацією театру, але то була на той час страшна волокита. Я звернувся до Остапа Федоришина, який на ту пору працював у торгівлі, був дуже діяльним і талановито розповідав різні анекдоти. Найдивнішим було те, що коли я зайшов до нього і запропонував посаду директора, він ані секунди не вагався, нічого не зважував, а відразу, мовби тільки й чекав моєї пропозиції, кинувся в організаційний вир.
У травні 1988 ми вже почали виступати ширшим складом. Орест Друль познайомив мене зі Стефком Оробцем, який фонтанував ідеями і теж приєднався до нас із Юрком Саєнком. На тому концерті в травні Остап, Оробець і Саєнко були для наших прихильників повною несподіванкою. Для мене, зрештою, теж, бо з репертуаром Остапа я був знайомий, а що міг витворити дует Стефка і Юрка, я не мав зеленої уяви. І власне за пів години до концерту народився той геніальний експромт «Мушка». Ніхто цього номера спеціально не готував, не було жодної репетиції. Текст ми змайстрували просто на ходу.
Захотіла муха зрання
Платонічного кохання.
В павутину сіла здуру
І почала шури-мури.
А павук її лоскоче –
Чорт го знає, що він хоче.
І шепоче їй на вушко:
– Ой, ти ж моя щебетушко!
Стефко цей текст виконував у різних варіаціях: то класично, як в опері, то естрадово, то джазово, а Юрко на фортепяні спритно підхоплював і акомпонував. Пізніше, коли була створена вистава «Від вуха до вуха» (назва походить від назви ревії 1942 року у Львові), я там грав партайгеноссе і вимагав від Стефка різних варіантів.
(далі буде)
20.09.2018
Сайт http://www.nasze-slowo.pl/vid-kulturi-do-spivpraci-oski-akcenti-u-shhecini/
Від культури – до співпраці: одеські акценти у Щеціні
(фрагмент, де про бандуриста-українця в Польщі)
13 Вересень 2018
...
Наступного дня, у суботу, відбувся концерт бандури на честь пам’яті Петра Лахтюка (справжнє прізвище – Пантелеймон Бондарчук), який першим у Польщі почав грати на бандурі (1961-2002). П. Лахтюк нерозривно пов’язаний саме зі Щеціном, де до сьогодні живе його дружина Ольга Ласка, колишня вчителька української мови. Кобзарське мистецтво у Польщі П. Лахтюк розпочав як аматор у 1961 р., коли О. Ласка привезла йому з Варшави бандуру. Інструмент подарувало Міністерство культури УРСР Міністерству культури народної Польщі, яке й віддало бандуру Головному правлінню Українського суспільно-культурного товариства (УСКТ). На той час Ольга Ласка працювала секретарем воєводського правління УСКТ у Щеціні.
– Бандуру до Польщі передали на 100-ті роковини смерті Тараса Шевченка. Тодішній секретар Головного правління УСКТ Григорій Боярський під час засідання у Варшаві повідомив, що бандуру передали українцям, однак, ніхто в Польщі не вміє на ній грати. Тоді я йому сказала, що знаю людину, яка це вміє та мріє заснувати ансамбль бандуристів. Це був Петро Лахтюк, з яким я познайомилася раніше. Г. Боярський сказав мені: «Беріть тоді бандуру, їдьте до Щеціна і розповсюджуйте кобзарське мистецтво», – згадує Ольга Ласка.
П. Лахтюк відіграв величезне значення у заснуванні, розповсюдженні та популяризації кобзарського мистецтва у повоєнній Польщі – у Тшеб’ятові він переїхав після повернення з воркутівської каторги, куди його заслали за діяльність у лавах ОУН і УПА, заснував перший у Польщі ансамбль бандуристів. Цьогоріч традицію кобзарського мистецтва П. Лахтюка продовжували бандуристи зі Львова та Перемишля – учні «шашкевичівки».
Сайт http://ukrnationalism.com/news/policy/3394-vilni-liudy-medvedchuk-vidpovist-za-smert-stusa-i-antyukrainsku-diialnist.html
«Вільні люди»: Медведчук відповість за смерть Стуса і антиукраїнську діяльність
17 вересня 2018
Активісти та митці об’єднались, аби передати Медведчуку символічну «чорну мітку». Під офісом кума Путіна в Києві, «Вільні люди» та інші громадські організації, а також поети, музиканти, актори, представники «Музичного Батальйону» влаштували перфоменс, аби публічно заявити: Медведчук - кат українського народу, який повинен перебувати за ґратами.
Активісти прийшли до головного осередку «русского міра» в Україні не лише з піснями та віршами, а й з твердим переконанням: спільними зусиллями українці здатні позбавити кума Путіна будь-яких впливів та влади.
«Медведчук винен не лише в смерті Стуса. Він є головним прибічником Путіна в Україні, що системно працює над знищенням незалежності нашої держави. Громадська кампанія «Медведчук під арешт» триватиме доки українська влада не винесе йому судовий вирок, а світ - накладе персональні санкції і визнає токсичним», - говорить Сергій Кузан, заступник Керівника Проводу «Вільних Людей».
Акція «Стус чекає - Медведчук під арешт» є продовженням кампанії національної ініціативи «Стоп Реванш» з вимогою до української влади розслідувати діяльність Медведчука. Акції вже відбулись у США та Австралії, найближчим часом відбудуться в інших країнах.
«Сьогоднішня акція - це нагадування про те, що українська громадськість чітко усвідомлює реальну роль Медведчука у розв’язанні війни на Донбасі, підтримці сепаратистів та його «внесок» у вирок Василю Стусу. Медведчук входить у санкційні списки США та Канади, а в Україні він почувається настільки комфортно, що його соратникам дозволяється скуповувати канали для поширення пропаганди Кремля, ми цього так не залишимо», - говорить Дмитро Жмайло, заступник Керівника Проводу «Вільних Людей».
В акції взяли участь Сергій Василюк, Олекса Бик, Василь Лютий, Сергій Солопай, поети і письменники - Ліля Мусіхіна, Радій Радутний, Богуслав Поляк, Сергій Пантюк, Іван Андрусяк, Юрій Ягусевич, Богдан-Олег Горобчук, представники «Вавилону‘13» та інші.
Житомирщина – сайт http://olevsk-gromada.gov.ua/2018/09/18/kobzari-istorichni-disputi-kontsert-ta-inshi-zahodi-na-festivali-olevska-respublika/ (фрагмент)
Кобзарі, історичні диспути, концерт та інші заходи на фестивалі «Олевська республіка»
...
14 вересня в Олевській музичній школі для учнів та викладачів школи виступили кобзарі та лірники. Михайло Хай зіграв на лірі, Тарас Силенко на бандурі, а Святослав Силенко на старосвітській бандурі. Наступного дня виступи кобзарів продовжилися на урочищі «Хутір Радоробель», де виступили також Андрій Ляшук, Олександр Тріус та ін.
Презентували свої виступи також гурти народної самодіяльності Олевщини. Справжні автентичні голоси неабияк заворожили серця слухачів. Тисячі людей, які відвідали фестиваль «Олевська республіка», змогли знайти для себе розваги на будь-який смак та просто гарно провести час.
Запоріжжя – сайт http://zabor.zp.ua/www/node/57766
"Авторская песня накормила не одно поколение попрошаек, поющих в электричках, на вокзалах, рынках" (Олег Локтев) – двухполосная статья о бардовской песне в целом и о фестивале "Байда-18" в частности, написанная со слов президента ассоциации бардовской песни Украины Вадима Гефтера. Из материала можно узнать, что Украина считается кузницей кадров для КСП-шного движения: Владимир (Александр) Галич родом из Днепра, Виктор Берковский – из Запорожья, классики бардовского движения Руслана Турянская (Туриянская) и Валерий Мащенко (Марченко) – уроженцы Сум и Ровно соответственно. Несмотря на то, что русский является языком "по умолчанию" для постсоветской бардовской песни, у нас есть немало авторов, делающих годный продукт на госязыке: Сергей Шишкин, Эдуард Драч, Николай Воловик.
Подверстка к статье – комментарий по теме запорожского барда, одного из отцов-основателей фестиваля "Байда" Сергея Кучмы. Запорожец явно противопоставляет себя коллегам-бардам, переведшим свое творчество на коммерческие рельсы – таким, как Андрей Макаревич, на одном из всесоюзных фестивалей выходивший на сцену после Кучмы. Или Олег Митяев, который, по словам запорожца, "дорабатывает репертуар под нужды публики" и впоследствии варьирует сумму своего концертного гонорара от "сколько дадите" до тысяч долларов. Самому Кучме, по его словам, в конце 80-х годов прошлого века тоже предлагали концертный тур (на основе его шлягера "Русская рулетка") на 92 города СССР. Кучма отказался.
Рубрика – «ЗМІ про митців»
Співачка й активістка Руслана Лоцман: «Мене називають «комбат Маруся»
http://www.umoloda.kiev.ua/number/3363/164/126620/
21.09.2018
Людмила ЧЕЧЕЛЬ
Невеликого зросту голосиста 30-річна учениця Ніни Матвієнко Руслана Лоцман — науковець, дослідниця української пісні, поетеса, співачка й активістка, три роки як заслужена артистка України. Нині вона у Канаді — серед учасників BWV Toronto Ukrainian Festival. Представляла, зокрема, і свою авторську пісню «Комбат Маруся», присвячену українським воякам, до яких часто їздить у прифронтову зону на Донбасі. Окрім виступів, активістка встигла провести з діаспорянами імпровізовану зустріч в Українському музеї Канади (Філія Онтаріо) — розповіла про проект Центру української пісні «Народна філармонія». До Канади помандрувала зі своєю знаменитою жовтою валізкою.
Як солістка Руслана Лоцман виступає з кращими художніми колективами, зокрема, з Національним оркестром народних інструментів України, Черкаським заслуженим народним хором. Записує та інтерпретує фольклор, а також пише власні твори. У зоні АТО Руслана разом з іншими відспівала понад триста концертів і... зустріла свою долю — Дмитра.
Цього року Руслана Лоцман започаткувала проект «Диво UA» й ініціювала створення Музею української пісні. Про усе це — розмова для читачів «України молодої».
Перші викладачі співу — бабуся Люба і Ніна Матвієнко
— Руслано, у вас багато чудових і успішних починань. Наприклад, нещодавно з успіхом пройшов проект «Диво UA».
— На початку літа, у червні, ми презентували збірку українських дитячих пісень «Диво UA». Перед тим, у травні, у концертному залі Національного центру ділового та культурного співробітництва «Український дім» відбувся однойменний фестиваль — за інформаційної підтримки Українського радіо, Мінкультури та багатьох партнерів. На фестивалі тоді встановили рекорд України, це був найдовший дитячий пісенний марафон, що тривав 4,5 години. Наше мистецьке об’єднання «Народна філармонія» отримало сертифікат встановленого рекорду України.
—У серпні відкрили Музей української пісні. Як і коли виникла ідея про його створення?
— У розмові з директором Українського дому Юрієм Стельмащуком у лютому цього року проговорили про створення Музею української пісні. А згодом народна артистка Валентина Ковальська нагадала про ювілей — 50-річчя тріо «Золоті ключі». А ще якось раніше композиторка Ірина Кириліна дала мені деякі ноти, і, коли її не стало, я зрозуміла, що все це треба зберегти і дати можливість побачити всім.
Раніше ми заснували Всеукраїнський фестиваль української пісні і кіно Івана Миколайчука «Миколайчук-фест», який проводимо у містечку Вижниця Чернівецької області (поблизу там Чортория, рідне село Івана Миколайчука, та Розтоки — там проходили зйомки фільму Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою»). Тобто у цій темі ми були вже кілька років. До слова, я ще десятикласницею написала свою першу наукову роботу для Малої академії наук про збереження пісенних скарбів у рідному селі. З почутого тоді по хатах співу земляків розпочалася моя власна дорога до пісні. Моєю першою викладачкою співу стала бабуся Люба з рідного села на Черкащині, а потім я навчалася у класі Ніни Матвієнко.
—Яким бачите Музей української пісні?
— Вважаю, що це має бути живий Музей української пісні. Що визначає успіх кожного музею? Це і багатство експозиції, і продумана робота з відвідувачами, і співпраця, і коло добрих друзів музею.
У музеї мають бути і нотні архіви українських пісень — давніх і сучасних (від фольклорних збірок до авторських, класичних і новотворів), аудіоархіви (зокрема фонотека записів українських пісень, починаючи від перших платівок і до сучасного архіву кращих виконавців України); відеоархіви (DVD-диски концертів українських шлягерів, починаючи від Володимира Івасюка); фотоархіви (разом із портретами й афішами співаків, книгами-спогадами, куточком незабутніх українських співаків, таких як Раїса Кириченко, Назарій Яремчук, Квітка Цісик, Дмитро Гнатюк, Соломія Крушельницька), особисті речі світочів української сцени.
Уже тепер зусиллями громадської організації «Народна філармонія» зібрано понад 100 збірок українських пісень і стільки ж аудіодисків, касет та платівок, відеодисків із записами українських пісень у виконанні провідних художніх колективів та солістів нашої держави. Лише за три місяці літа цього року знаменита жовта валізка мандрівної експедиції Музею української пісні побувала в Музеї Гуцульщини у Косові, Володимира Івасюка у Чернівцях, Івана Миколайчука в Чорториї, Олександра Довженка в Сосниці, у вижницькій садибі Назарія Яремчука, Музеї пісні в черкаському селі Комарівка, в Березовій Рудці — малій батьківщині Дмитра Луценка на фестивалі «Осіннє золото». Відвідали й Чернігівщину, Сумщину.
Експонати до Музею з власних збірок передали учасники тріо «Золоті ключі», заслужений академічний ансамбль пісні і танцю ЗСУ, Центральний будинок офіцерів ЗСУ, Національний хор України ім. Г. Верьовки, Академічний оркестр народної та популярної музики Українського радіо, представники української мистецької спільноти. Збір пам’ятних речей триває.
Професор Анатолій Авдієвський першу премію вручив ще школярці
— Руслано, ви народилися в козацькому краю, на Черкащині. Нині — кандидат педагогічних наук, викладач постановки голосу Інституту мистецтв. Хто першим відкрив ваш артистичний талант?
— Звісно, мої батьки. А інакше й бути не могло, адже вони — професійні музиканти. Батько працює директором Будинку культури у моєму рідному селищі Сигнаївка, що в Шполянському районі Черкаської області, а мама — художній керівник цього закладу. Тому нічого дивного не було в тому, що, збираючись вступати на філфак Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького, я, тоді ще школярка, підготувала власну творчу роботу про народні пісні рідного краю. Завершила свої роздуми так: «Хочу співати, як Ніна Матвієнко і Раїса Кириченко, щоб довести: це мистецтво не забуте, не втрачене, вічно живе!».
Свій атестат про середню освіту одержувала, вже тримаючи у руках диплом музичного фестивалю «Боромля», на якому народний артист України професор Анатолій Авдієвський вручив мені першу премію в номінації «Народний спів». Саме з тієї перемоги мої життєві плани кардинально змінилися: я вступила до Національного університету культури і мистецтва, який успішно закінчила, як і магістратуру Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова, де нещодавно захистила кандидатську дисертацію. І зараз виховую студентів у народнопісенній традиції.
— Розкажіть ще про родину. Маєте не кровних братів?
— У мене ще три рідні сестрички! І всі голосисті! Після народження старшеньких Валі та Лілі всі пророкували, що третьою дитиною буде хлопчик. А народилася я! Після мене також дівчинка — Тамара. Тато мріяв продовжити рід Лоцманів, тому козацьке прізвище не мінятиму ні на які псевдоніми. Коли ми подорослішали й роз’їхалися з рідного дому, батьки засумували за дитячим галасом і...не повірите — взяли під опіку п’ять хлопчиків!
«Пісню «Я люблю військових» виконую із солдатами»
— Як з’явився проект «Народна Філармонія»?
— З’явився із громадського руху під час подій на Майдані, коли стало зрозуміло, що в Україні мало хто займався пропагандою української пісні. Щоб зберегти цілісною нашу державу, об’єднати людей, підняти бойовий дух української армії, підтримати вимушених переселенців із Криму та Донбасу — із 5 квітня 2014 року ми провели близько 500 концертів у рамках мистецького проекту «Народна Філармонія».
— Хто був ініціатором?
— Ідея була моєю. Але що то одна лише ідея, без підтримки колег? Більшість — українські патріоти ще з часів Майдану, коли ми разом виступали на сцені. Причому наша «Філармонія» на колесах, яка об’їздила з концертами практично всі області України та побувала в багатьох частинах зони проведення АТО, об’єднала і народних артистів, і артистів із народу. Ми поставили перед собою амбітні цілі — за півроку провести всеукраїнський тур, поєднати Північ із Півднем, Захід зі Сходом, показати, що Україна — одна-єдина для всіх українців.
— Вас підтримали багато відомих людей?
— Так. Наприклад, Раїса Недашківська — легендарна актриса українського кіно і театру. Вона завжди поруч із моїми колегами — і на виступах у польових умовах, і тоді, коли доводиться ночувати в солдатських наметах та казармах або працювати на концертних майданчиках по кілька годин поспіль. Серед учасників нашої філармонії — Ірина Кириліна, Володимир Гонський, Фемій Мустафаєв, Олександр Гурець, Леся Горова, Тарас Компаніченко, гурти «Горлиця», TaRuta, композитори, співаки-барди, історики, викладачі та студенти, журналісти, громадські активісти.
— Які твори люблять слухати наші захисники?
— Хлопці із задоволенням слухають різну музику: на сцені звучать старовинні піснеспіви, повстанські пісні, авторські твори. Траплялося, під час концерту митці передавали військовим улюблений солдатський інструмент — гітару — і ті співали.
Одна з останніх музичних новинок — композиція, яку між собою жартома називаємо «Батальйон «Маруся». Ну а мене, відповідно, називають «комбат Маруся». Коли на полігоні під час виступу вимкнулось світло, ми не розгубилися і заспівали наживо, запрошуючи до співу і танців хлопців. Ці своєрідні «вечорниці» всім так сподобалися, що «філармоністи» такий діалог зі слухачами почали використовувати на кожному концерті. А згодом між переїздами на концерти я написала пісню «Я люблю військових», яку досі виконую разом із солдатами. Кращих співаків-вояків ми вже записали до свого колективу з творчою назвою «Батальйон «Маруся».
—Уже вийшов перший диск «Народної Філармонії» з патріотичними піснями під назвою «Героям України».
— То була збірка пісень, а також цілий блок пісень, присвячених Героям Небесної сотні та сучасним лицарям духу. Понад 1000 примірників дисків з піснями розповсюдили у військових частинах та в зоні бойових дій на сході. Мета акції — щоб лунали українська пісня. Українське слово, український дух. Як же ми не розуміємо, що тільки через культуру можемо сформувати націю. Наші діти, військові, весь народ мають знати свою українську пісню.
— У зоні АТО ви дали понад триста концертів, зняли документальний фільм і... зустріли свою долю — Дмитра?
— На одному з концертів перед бійцями я виконувала народну пісню «Туман яром». Вона дуже довга — 11 куплетів. Я вирішила закінчити на шостому: «А хто теє відерце дістане, той зі мною на рушничок стане...» Тільки я зупинилася, як Дмитро підхопив і продовжив: «Обізвався козаченько з гаю. А я теє відерце дістану і з тобою на рушничок стану». Через три місяці ми одружилися. На весіллі головна страва була — козацький куліш! Тепер волонтерством займаємося разом.
— Тобто, Дмитро також із Майдану?
— Так, його звати Дмитро Глухенький. Це унікальне українське козацьке прізвище, був колись такий глухенький козак. Дмитро за фахом відеооператор, закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Коли я прийшла знайомитися зі свекрухою, вона мені сказала, щоб не переживала: у них дівчата глухенькими не бували. Так і вийшло. Першою народилася у нашій родині дівчинка Оріяна, другою — Милада.
— У травні цього року на ХІ міжнародній конференції «Роль жінок у поширенні культури миру», що проходила під орудою МГО «Федерація жінок за мир у всьому світі», ви отримали визнання — «Жінка року» у номінації — «Жінка — волонтер».
— Так, вважаю, що це заслуга усього мого колективу, рідних і близьких. Через музику, через пісню даруємо тепло наших сердець тим, кому це потрібно більше за всіх. На сьогодні наша команда волонтерів провела близько 500 зустрічей та концертів у зоні АТО.
Пісня для неї – це саме те, до чого прагне її душа. Відео
http://bilahata.net/pisnya-dlya-neji-tse-same-te-do-choho-prahne-jiji-dusha/
На крилах пісні. «Вам – материнський наш покров!»
Ірина Губарева-Єременко народилася 6 червня 1966 року в Прилуках. Писати вірші почала в 13 років. У 15-літньому віці створила першу пісню. Закінчила музичну школу, а згодом зрозуміла, що жанр авторської пісні – це саме те, до чого прагнула душа. Долучилася до участі у фестивалях авторської пісні. Вперше стала дипломантом у 1998 році на міжнародному фестивалі «Славутич», а в 2012-му здобула Гран-Прі на тому ж фестивалі. Їздила до Чехії у 2013 р. на дні української культури, виконувала власні пісні.
У її доробку – понад 40 пісень. Пісню «Крила янголів» на її вірші створила народна артистка України Марина Гончаренко. Пані Ірина вже двічі в Чернігові, разом із командою однодумців, вдало провела фестиваль авторської пісні «Ескіз». Після того, як її син Олексій пішов на війну, вона відчула потребу стати волонтером Єдиного волонтерського центру.
* * *
Ця, Богом проклята війна,
В ній шлях один – до Перемоги!
Брудна, ганебна і сумна,
В ній – тільки горе і тривоги.
Та знаймо, що на тій війні
Воюють за свободу роду
Батьки й сини – як не вони,
Хто б зупинив «чуму» зі сходу ?!
І ми чекаємо на них,
Підтримуючи – хто чим може,
На неушкоджених, живих,
Нехай Господь нам допоможе !
Ми з вами подумки весь час –
Надійно тил оберігаймо.
Не забуваємо про вас
Громадою допомагаймо.
Любов’ю, хором молитов,
Сумлінно, працею для миру.
Вам – материнський наш покров,
Й батьківську, невмирущу віру!
* * *
Не катували б наші душі
Та не топили б у сльозах…
Не хочу, та терпіти мушу, –
Шукаю правду в образах...
Молитва серцем гучно б’ється,
Відлуння – присмак гіркоти.
Із вуст убогий стогін ллється,
Переплітаються світи.
Щоб прорости у пісні словом,
Не вкоренившись на землі,
Злетіти птахом світанковім,
Як спалах світу у імлі.
Не перебили б тії крила,
Що Бог в спасіння дарував.
Не розлюбити б що любили,
Крізь жах, що серце розривав...
Я просто мати – мати сина,
Що проводжала на війну.
Він – мужній воїн, не дитина,
Та ворог хто? Щось не збагну…
Мої племінники чи браття? –
Безумних Каїнів рідня.
Ви розвели війни багаття,
Та в нас від Бога є броня!!!
МИ НЕ ДОЗВОЛИМО
Ми не дозволимо, щоб наша пісня вмерла.
Ми не дозволимо «братам» знущатись з нас.
Бо Україна – то Ай-Петрі та Говерла,
Бо Україна – то Луганськ, Львів і Донбас !
Вам забажалось поневолити країну,
Вас, хто фашистів гнав із рідної землі?
А ми вважали, що у радості ми – рівні,
І в горі теж... – чужими стали взагалі.
Чи вам повчати, як нам жити в своїй хаті?
Ви забажали забагато – горе нам.
Не вистачить ні духу, ані раті,
«Брати»-загарбники – ганьба і сором вам!
* * *
Моліться – війна, як завжди, не на часі!
До мене давно увійшла вона в дім
Із назвою нібито мирною – Щастя...
Та тільки тривога і смуток у нім.
Там – гуркіт гармат і воронки від «градів».
І голос знайомий та рідний такий:
«Привіт, я живий, так почувати вас радий!
Стріляють, пробачте, мабуть, буде бій…».
І серце тріпоче, грудину ламає,
Ліворуч, під ребрами так виграва...
Та кращої звістки у день цей немає,
Бо чую від сина підтримки слова!
Озвався мій син – і неначе я поруч, –
Враз бачу і кулі, і «градів» гріхи…
Все серцем відчую, бо іншої долі
Не маю, я – матір, мої то шляхи,
Котрими тобі доведеться ступати,
Твоїми очима дивитись завжди.
Я, синку, твоя, Богом данная, матір!
То ж разом, Господь, через час проведи.
До світлого завтра зі сміхом дитини,
До мирного ранку, що день розпочне.
Моліться, щоб Бог нам зберіг Україну!
Нехай тільки лихо її омине!
КРИЛА ЯНГОЛІВ
Небесній Сотні присвячується
Я помирала кожен раз,
Коли влучала куля в вас.
І біль у серці матерів
Відлунням у мені болів.
Вві сні ви залітали в дім
І залишались на ніч в нім.
А потім, зранку, на схід сонця,
Злітали чергою з віконця.
То ваші душі, мов птахи,
Шукали вічності дахи.
Молитва вам услід летіла...
Не птахів – янголів то крила...
У вирій, ген туди – до Бога,
До світла з сутінків дорога
Лежить з квітчастих рушників,
Із недокоханих років,
Із мрій нездійснених, жалю...
Я Бога не одна молю,
А всі, кому болить за долю...
Ви захистили нашу волю!
Героям Слава! Бо вони –
Держави вільної сини!
МИТЬ
Впритул наближується мить,
Де після спалаху – безодня.
Де «над» і «під» усе горить,
І то усе – земля Господня.
Там час втрачає сенс і рух.
Що вічність є – напевно знаєш!
У пащі чорних завірюх,
Немов у пеклі зависаєш.
А потім – розум у пітьмі
Шукає потайки від себе, –
Такі глухі, такі німі,
Та все ж – уривочки від неба.
А може, то і є – твій рай?!
Бо іншого душа не знає.
У небі сполох сірий зграй,
А поряд – тиша розмовляє...
Ірина Губарева-Єременко