Новини одним рядком:
23 жовтня – інтерв'ю Віктора Морозова "Українсько-канадському сімейному журналу" (публікується в кінці бюлетеня)
26 жовтня – Віктор Морозов і Юрко Винничук виступили в залі катедри св. Івана-Хрестителя в Оттаві (Канада)
27 жовтня – Віктор Морозов виступав разом із Юрком Винничуком в залі катедри св. Софії в Монреалі (Канада)
31 жовтня – програма "Женщины музы и творцы" за участі Світлани Філімонової у музичній школі №2 м. Первомайськ
1 листопада – концерт Олексія Бардіна (Москва) у донецькому кафе “Бард”, проспект Матросова, 27-А
9 листопада – гурт «ТаРута» разом із Р.Колядою презентує програму «Opening EthnoLab», Київ, Андріївський узвіз, 2г
10 листопада – ювілейний день народження Тетяни Бовт, виконавиці пісень із Сум, яка вичитувала бюлетень
15 листопада – концерт Володимира Скобцова у Донецьку, готельно-ресторанний комплекс «Шафран» (таверна)
Микола Вінграновський
* * *
…Ви чуєте? Ви чуєте – він спить!
Я жду вас, товариство, як епоху!
Не дай вам Бог його в мені збудить…
Не кваптеся, беріть мене потроху.
Спочатку губи, руки і чоло,
А потім очі, ноги і легені,
Здається, зайвого у мене не було –
Оце і все, що в мене… будьте певні!
Несіть мене! Пора прийшла якраз!
На досвітку її літак прикрилить...
Скажіть їй, що мене не буде довгий час
І що мене надійно руки вкрили.
Скажіть їй так: вночі знайшли мене,
Лежав на серці всі останні ночі.
Іще одне! Малесеньке одне:
Сховайте для поетів мої очі.
А руки мої дайте літакам...
Легені – вітру.... А чоло – блакиті...
Віддайте губи хвилям і волам,
А ноги – квітам, щоб ходили квіти.
Оце і все... Услід мені візьміть
Багряну орхідею у відерці...
Ви чуєте? Ви чуєте – він спить!
Він спить, мій звір! Прекрасний звір у серці!
Про поетичну моновиставу «Прекрасний звір у серці» за творчістю Миколи Вінграновського читайте у рубриці
«ЗМІ про мистецькі події» (актор Євген Нищук, режисер Олексій Кужельний)
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Email: p_karta@ukr.net, p_karta@mail.ru
Київ – Ігор Якубовський
Вітаю, Петре. Спасибі за бюлетень. Спішу нагадати, що 7-го листопада в Івано-Франківській філармонії відбудеться концерт присвячений пам'яті Тризубого Стаса. Багато авторів-виконавців відгукнулися позитивно на прохання дружини Стаса Марічки, взяти участь в концерті, і за це їм спасибі. Ми повинні пам'ятати, що тільки співаючи пісні один одного і підтримуючи один одного, ми зможемо вижити в цьому вкрай зматеріалізованому світі і в такий спосіб зберегти жанр авторської пісні. Ще раз спасибі тобі Петре за бюлетень. Ігор Якубовський. Будьмо!!!
P.S. Від упорядника: Сергій Мороз надіслав афішу концерту
7 листопада 18.30
Івано-Франківська обласна філармонія
Друзі
Тризубого Стаса
співають
його пісні...
В програмі презентація книжки Марії Щербатих “Я пам’ять в пам’ять заплету...”
Учасники концерту:
Зоя СЛОБОДЯН, Петро ФЕДОРІВ, Левко БОНДАР, Юрій ШАЦЬКИЙ, Леся СОБОЛЕВСЬКА (м. Івано-Франківськ)
Едуард ДРАЧ – автор і виконавець, кобзар, лірник, лауреат фестивалів “Оберіг”, “Червона рута” (м. Київ)
Сергій ШИШКІН – автор і виконавець, піаніст, “Червона рута” (м. Володимир-Волинський)
дует “ПРОСТІР МУЗИКИ” (Сергій МОРОЗ, Ігор ЯКУБОВСЬКИЙ – м. Боярка, м. Київ) – лауреати і учасники
фестивалів “Оберіг”, “Червона рута”, “Романси Славутича”, лауреати премії ім. Василя Стуса і т. д.
Олександр СМИК – автор і виконавець, поет і державний діяч, лауреат фестивалю “Оберіг” (м. Тернопіль)
Володимир СМОТРИТЕЛЬ – автор і виконавець, заслужений артист України, засновник і директор фестивалю “Розкуття”, директор театру “Кут” (м. Хмельницький), лауреат фестивалю “Оберіг” і низки театральних міжнародних фестивалів
На жаль, серед учасників концерту немає Володимира Шинкарука, який запрошував Тризубого Стаса на
фестивалі “Студентські струни” у Житомир, де ми разом у 2000, 2002 роках співпрацювали у журі
Тризубий Стас
Нова Україна
|
1. Припинімо в дебатах змагаться, Полемічні ламати списи. Тільки розум та віддана праця Допоможуть у скрутні часи.
Вільний вітер нам віє в обличчя. Попереду – не крок, і не два. Ми ідем в 21-е сторіччя, Нас веде Україна Нова!
Пр. Нова Україна – Це те, що диктує нам час, Нова Україна – Це те, що об’єднує нас Це та Україна, Велика, єдина, Яку заповів нам Тарас! |
2. Пам’ятаймо, що ми – українці, І в новій Україні нам жить. Що нелегко зробить поодинці – Ми разом подолаємо вмить!
Тож давайте себе по краплині Закладемо в майбутні жнива. І почнемо не завтра, а нині – І буде Україна нова!
Пр. Нова Україна – Це те, що диктує нам час, Нова Україна – Це наш будівничий каркас. Будуймо державу Нащадкам на славу – Хай праця об’єднує нас! |
Київ – Євген Романенко
«ТаРута» і Роман Коляда презентують спільну музичну програму.
WorldMusic гурт «ТаРута» презентує у Києві свою нову програму, зроблену спільно з піаністом імпровізатором Романом Колядою, що відомий також як автор і ведучий програми «Український вимір» на Національному радіо.
Нову спільну музичну програму, що отримала назву «Opening EthnoLab», музиканти зробили спеціально для цьогорічного фестивалю «Джаз Коктебель». Саме там її й було з успіхом презентовано перед тисячами пошановувачів якісної сучасної музики з усього світу. Столичні ж меломани зможуть відкрити для себе музичний «EthnoLab» від «ТаРути» і Романа Коляди у суботу, 9 листопада, в Національному центрі театрального мистецтва ім. Леся Курбаса (вул. Володимирська, 23В). Презентація відбудеться в рамках VII Всеукраїнського фестивалю традиційного народного весілля «Рожаниця». Фестиваль відкриє свої двері для відвідувачів о 18:00. Презентаційний виступ проекту «ТаРута» feat. Роман Коляда» заплановано на 20:00. Програма «Opening EthnoLab» складається з пісень гурту «ТаРута», елегантно доповнених вишуканими фортепіанними соло, та авторських інструментальних композицій Романа Коляди у «тарутянському» супроводі.
Втім, того вечора музиканти гурту «ТаРута» будуть не лише радувати глядачів своєю музикою. З’являться вони ще і в новому для них амплуа – моделями на подіумі, презентуючи нову колекцію унікального взуття з конопель від дизайнера Олега Земнухова.
Запрошення на фестиваль «Рожаниця» можна отримати у туристичного оператора «KRAINA UA» за адресою: м. Київ, Андріївський узвіз, 2г. Довідки за телефоном: +38(067)7718226 та +38(093)9766617.
Севастополь – сайт www.sevbardafisha.narod.ru/
Не просто встреча
В СТУДИИ «ХРУСТАЛЬ» НЕ ТОЛЬКО ЗВУЧАЛИ ПЕСНИ…
25 октября в студии «Хрусталь» (ул.Вакуленчука, 17) прошла традиционная «послепрошедшеголета» встреча севастопольских подвижников авторской песни. Помимо выступлений авторов и исполнителей бардовского жанра на встрече прозвучали весьма интересные сообщения.
Есть такое понятие – хорошая компания. Именно эти слова очень хорошо характеризует то, что было в студии «Хрусталь» в минувшую пятницу. В студии встретились люди, которые любят и уважают друг друга, которые понимают, что без таких, как они, без такого же окружения они не могут жить, им трудно без этого. На встрече в «Хрустале» было всё: прекрасные песни и задушевные разговоры, сердечные объятия и заверения в необходимости новых встреч и новых песенных выступлений.
О весьма интересных сообщениях, прозвучавших в студии. Стало известно, например, что в ближайшие недели в «Хрустале» выступит киевская исполнительница Ольга Артёменко (вполне возможно, вместе с Михаилом Фурсовым из трио «Провинция»). Еще один анонс: в ноябре, предположительно 25 числа, свое творчество в «Хрустале» представит Ольга Чикина, набирающая все большую известность российский автор и исполнительница своих песен. Да и севастопольские барды, оценившие прекрасную «подзвучку» в «Хрустале», уютный зальчик и другие удобства, подумывают о своих авторских выступлениях в этой студии. Одним словом, намечаются неплохие перспективы.
Представленные Фотографии иллюстрируют задушевную обстановку, царившую в студии «Хрусталь».
Запоріжжя – сайт газети
В Запорожье на детско-юношеском фестивале авторской песни «Солнечный зайчик» победителей не выбирают, но дипломы дали
http://iz.com.ua/zaporoje/23090-v-zaporozhe-na-detsko-yunosheskom-festivale-avtorskoy-pesni-solnechnyy-zaychik-
pobediteley-ne-vybirayut-no-diplomy-dali.html
На фестивале «Солнечный зайчик» была теплая дружеская обстановка V Всеукраинский детско-юношеский фестиваль-мастерская авторской песни «Солнечный зайчик» собрал полсотни юных бардов из Запорожья, Харькова, Полтавы, Хмельницкого, Донецка, Мариуполя и Славянска Донецкой области, Сум и Кролевца Сумской области. Двенадцать участников «Солнечного зайчика» отметили дипломами лауреатов и еще тринадцать — поощрительными дипломами.
- Мы впервые за пять лет проведения фестиваля таким образом решили поощрить детей, - рассказывает художественный руководитель «Солнечного зайчика», руководитель Театра поэтической песни Елена Алексеева. - Фестиваль не конкурсный, а проходит в режиме мастер-класса, и победителей у нас нет, мы их принципиально не выбираем.
На вопрос об особенностях пятого «Солнечного зайчика» Елена Ивановна ответила:
- В этом году подготовка фестиваля по объективным причинам была очень сложной. Тем отраднее, что ребята, приехавшие на него, порадовали. Уже на встрече-знакомстве было абсолютно ясно, что участники готовились и ждали наш фестиваль. Налицо творческий рост тех, кого мы видим не первый раз, - кто-то заиграл на гитаре, кто-то запел многоголосно в ансамбле.
Все руководители детских коллективов отметили, что «Солнечный зайчик» - серьезный стимул развития и очень мотивирует детей к занятиям в течение года. Не говорю уже о чисто человеческих отношениях теплоты и взаимоподдержки, которая сформировалась на нашем фестивале. Продолжает расширяться география. Сегодня можно смело сказать, что фестиваль «Солнечный зайчик» стал явлением в жизни авторской песни нашей страны и не только, о чем говорят и наши российские гости.
Так, актер, режиссер, руководитель московского театра-студии авторской песни «Собеседник» Сергей Рубашкин, который вел на фестивале актерское мастерство и режиссуру песни, отметил:
- На фестивале все были «своими». Очень теплая и рабочая атмосфера от первой до последней минуты, настрой на серьезную и счастливую пахоту - это было прекрасно! Все принимали и успехи, и ошибки каждого как свои. Царило желание не переплюнуть товарища, а сделать максимум для общего дела, для всех. Все прошлогодние участники сделали очень широкий шаг вперёд и вверх. Очень порадовали новые лица. Ни одного разочарования!
Этот фестиваль дался организаторам не просто потом и кровью, а всем потом и почти всей кровью. Спасибо команде Театра поэтической песни Елены Алексеевой и городскому Дворцу детско-юношеского творчества за этот подвиг! И, конечно, руководителям детских коллективов, которые делают незаметную, но важнейшую и огромную работу.
Рубрика – “Роздуми про авторську пісню”
Київ – Олександр Воронцов
Здравствуйте, Оля.
Не знаю, стоит ли мне писать, но почему-то Вам захотелось ответить.
Может быть, за то что Вы тактично постарались понять причины моего негодования.
За "детскую обиду" спасибо, значит в свои 48 я все еще кажусь ребенком, это отрадно.
Но Вы, Оля, все-таки не там ищете.
Во-первых, если бы меня назвали неформатом и пнули из бардовской песочницы, то я бы в конце письма не тряс своими "регалиями" в авторской песне, не попадал бы на сцену многих фестивалей, не получал бы призы и дипломы на этих фестивалях.
Впрочем, может именно там, где не формат приветствовали? Но все-таки мне кажется, это происходило потому, что люди в жюри – а не функционеры – прежде всего смотрели на то, талантлив человек или нет, а уж потом прикидывали, каким образом поместить его в рамки.
Я не писал о том, что ВСЕ мастера и так далее, я описал частности. Если Вам, Оля, с этим повезло больше – я рад за Вас, значит, мне везло меньше. А вот молодые таланты появляются не редко, а очень часто, просто ввиду описанных мною событий в авторской песне они идут в другую песочницу. А то "огромное количество" "новых" молодых автором – НОВЫХ ли? – в количестве примерно полутора десятка, как я писал, не сравнить с титанами авторской песни: Дольским, Сухановым, Окуджавой, даже с Митяевым или Ивасями. А приди Митяев сегодня на конкурс, его бы назвали "шансоном" и отправили вон. Сам видел, как одного конкурсанта погнали за "митяевщину". И Артеменко, и Дима Макляков, и многие другие мною любимы и слушаемы, но та же Оля Артеменко, на мой взгляд, перепевает песни авторов весьма консервативно и академично, затачивая под некий бардовский формат иногда шедевральные произведения, например, "Далеко" Александра Больменко. И какая Артеменко "молодая" в смысле как автор? Да насколько я помню, она чуть ли не 20 лет уже на сцене! Равно, как и Лена Касьян, да и другие тоже. А молодых, увы, Вы, Оля, не видите достойных: они на год-два появляются ИНОГДА и тут же исчезают. Почему – об этом я написал. Я 10 лет – с 1995 года – пытался что-то изменить, после чего плюнул и просто ушел. Других хватает на год-два-три…
Насчет свободного микрофона – наблюдал такой в Песчаном, когда на сцене пел один человек, перед сценой сидело трое, и еще пятеро "мастеров" ждали своего выхода рядом. А метрах в 50 возле нашей палатки пел Володя Завгородний, а вокруг собрались примерно 50 слушателей со всего лагеря. Вот в 2000 году появление Володи – это был как раз новый интересный автор. Назовете мне подобного уровня "новых" сегодня?
Удачи Вам, Оля, в дальнейших поисках молодых и талантливых!
З.Ы. Надеюсь, что моя резкость возбудит и консерваторов (от слова "консервы") авторской песни на ответ.
Рубрика – “Поетичне знайомство”
На моє прохання Світлана Філімонова написала про себе:
Я автор и исполнитель своих песен. Песни пишу с 1988 года. В августе 2000 года поехала на 6-й международный фестиваль авторской песни "Славутич", как журналист, для того, чтобы привезти оттуда репортаж "Наши барды в Славутиче". Там впервые выступила со своими песнями и стала дипломантом фестиваля в номинации "автор".
Родилась в Донецке, но уже много лет живу в г. Южноукраинске (городе-спутнике АЭС). Окончила Одесское училище культуры и учебную студию киноактера при Одесской киностудии, а в 2003 году Киевский институт кино и телевидения. Много лет работала тележурналистом в телекомпании "Квант". Снимала документальные и игровые фильмы как режиссер, журналист и оператор.
Сотрудничаю с киевскими радиокомпаниями. Мои песни и интервью транслировались на украинских радиоканалах "Промінь", "Перший національний", местном киевском государственном радиоканале, и на питерском радио "Мария".
В мае 2012 года была принята в союз профессиональных литераторов Санкт-Петербурга.
У себя в городе являюсь организатором и основателем клуба авторской песни "Филин".
Светлана Филимонова
***
Когда слова переполняют чувства,
Срываясь с губ, пронзают пустоту,
Становится невыносимо грустно
Осознавать, что выбрал ты не ту...
Осознавать, что я не стала ЕЮ,
Что от любви остался легкий бриз.
Осознавать, что я осталась феей,
Загадочной и странной, как каприз...
Ты - это небо
Песня
Посмотри на эти лица,
Тусклый взгляд,
И жизнь им снится,
Просто снится, будто живут они.
Фальшивы улыбки,
Какого черта?
Улыбка, как смазка
Для комфорта.
Им кажется, что наполнены жизнью их дни,
Им кажется что наполнены смыслом их дни...
Они любят друзей,
От кого больше толка,
Любят детей
Из чувства долга
Он целует жену, а она – мужа,
Но без искры в глазах – кому это нужно?
Ложь так велика...
Может хватит играть в дурака?
Припев:
Ты – это небо, ты – эти звезды, ты – эти облака...
Ты – этот ветер, и все возможно, пока течет река
Твоя...
Ты здесь и сейчас,
Ты просто живой
Прими этот дар,
По праву – он твой.
Ты будешь богат если будешь собой.
Позволь себе смех,
Позволь себе боль,
И не бери ничего под контроль,
Контроль уродлив, но есть дисциплина души,
Она красива, ты с ней в унисон дыши...
Смотри между мыслей -
Там – ты.
Блаженство чистой
Пустоты.
Ты – это точка между рекой мыслей,
Ты – это лист от рождения чистый.
Ложь... так велика...
Может хватит играть в дурака?
Припев:
Ты – это небо, ты эти звезды, ты – эти облака...
Ты – этот ветер, и все возможно пока течет река
Твоя...
Перемены трудны,
Они тяжелы.
Их не любит никто,
Ни я и не ты.
Но не может стоять на месте река..
Песни без смысла,
Фильм ни о чем.
Все в разум детей,
И никто ни при чем.
Мы продолжаем играть в дурака...
Но какой же опасной может быть эта игра...
Мертвых душой
Ставят у власти
Так легче,
Так безопасней
Сохранить иллюзию мира живым!
Не смотря на то, что ложь так велика...
Люди очень любят играть в дурака...
Припев:
А ведь ты – это небо, ты – эти звезды, ты – эти облака...
Ты – этот ветер, и все возможно, пока горит твоя
Звезда...
И чтобы не видеть во сне уходящие поезда
Помни о том, что ты небо, которое было
Всегда...
***
Ты не смог мне простить меня.
Все мои мечты и терзанья.
Ты не смог мне простить себя
В отраженье моем зеркальном.
Ты не можешь простить мне лет,
Где украдена наша нежность.
Ты не можешь простить мне свет,
Ослепляющий свет надежды.
Ты не смог мне простить меня,
Ты не принял меня такою.
И жалеешь сейчас себя
Своей сильной мужской рукою...
Тихо, тихо...
Тихо, тихо у моїй родині,
Сплять ще батько, мати і брати.
Рано-вранці вийду із хатини,
Хочу бути я на самоті.
Я звернуся до самого сонця :
"Прокидайся у моїй руці!
Хай сьогодні до кожного віконця 2 р
Зазирнуть любові промінці"
Я звернуся до синього неба,
Що дарує нам свою блакить.
"Небо, небо, ти навчи як треба
цінувати щастя кожну мить!"
Я дівчино, я ще молоденька,
Я так мало знаю про життя.
Але хочу, Україно ненько, 2 р
Щоб щасливим було майбуття!
Синьоока моя Україно
З золотим волоссям на плечах!
Ти навчи нас, моя Батьківщина,
Як запалити світло у серцях!
Світло щастя радості й любові
Завітає хай у кожен дім.
Хай же буде добре в Україні
Жити і дорослим і малим.
Намалюю червоною фарбою
Я велике серце, мов вогонь!
Хай летить до кожної людини
Часткою любові у долонь.
* * *
А вы слышали пустоту?
А вы знаете, как она звучит?
А вы видели темноту?
А вы знаете, как она глядит?
А ты с другом вчера разговаривал,
Да не смог разглядеть и услышать ты
Ни его пустоты-молчания,
Ни его темноты-отчаянья…
Припев:
Ой, ё, так живем,
Все в себе, и все равно,
Ой, ё, стань огнем
Для того, кому темно…
А вы видели, как на ветру
Лист последний за ветку держится?
А вы знаете, что за труд -
Верить в то, на что уже не надеяться?
А ты друга вчера своего встречал,
Да как всегда, ни о чем разговаривал,
Да ты почувствовал что-то, но промолчал,
А он как всегда, не договаривал…
Припев:
А мы видели, как звезда,
Всё горела, да вдруг сорвалася,
И услышали мы тогда:
«Ну и что, много их осталося».
А ведь каждый из нас - одна из звёзд,
В океане Вселенском качаемся,
Ну ответь ты мне на один вопрос:
"Почему в глаза глядим, да не общаемся?"
Припев:
***
Я уже ничего не боюсь
Мне уже ничего не страшно.
И скрывая улыбкой грусть
Я иду в пустоту отважно.
Я не чувствую боль от ран
Собирая любви осколки.
Вот и кончился наш роман...
Начинаются кривотолки.
Прикрывая весельем грусть
Сяду я на корабль бумажный.
И судьбе своей улыбнусь
Умирая уже однажды...
Рубрика – «ЗМІ про мистецькі події»
Що наснилося «Прекрасному звіру»
Поетична хореодрама Євгена Нищука за творчістю Миколи Вінграновського демонструє невичерпні можливості жанру «моновистава»
(газета «Україна молода» від 31 жовтня 2013 року)
http://www.umoloda.kiev.ua/number/2359/164/83926/
Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА
Поетичні вистави — річ для сучасного театру не вельми вдячна. Касу вони, як, приміром, комедія ситуацій, точно не наповнять, а зусиль від виконавця потребують у рази більшi. На щастя, деякі театри і актори на ці очевидні речі намагаються не звертати уваги. Так Євген Нищук презентував свою чергову моновиставу, цього разу — за поезіями Миколи Вінграновського. Прем’єра вистави «Прекрасний звір у серці» відбулася у місті Валка (Латвія), її вже показали у Львові й днями — в Київському «Сузiр’ї».
Поетичні твори, що лягли в основу спектаклю, належали до різних років і жанрів, але це ніяк не завадило режисерові Олексію Кужельному скомпонувати її у хронологічному порядку. І тут якнайкраще прислужилася ідея сценографії (автор — також пан Кужельний). Євген Нищук починає виставу... всередині прозорої півсфери. Одягнений в трико тілесного кольору, він — наче новонароджений, що має пройти випробування світом, пізнати його складні закони, розчаруватися, закохатися, радіти, сумувати, переживати, щоб серед мільйонів стежок знайти свій шлях.
Під час вистави прозора півсфера, цей дуже вдячний для художнього осмислення предмет, перетворюється то на розбурханий човен, то на казан, то на планету, яку мусять тримати на своїх плечах титани, яким, безумовно, був і Вінграновський. Ще один елемент, котрий дуже активно прислужився як сценографії, так і концепції самої вистави — довжелезні гнучкі дроти. З них Нищук–Вінграновський моделював різні фігури, що допомагали глядачам потрапити то в часи розвиненого соціалізму, а то й опинитися під дверима аудиторії, в якій молодий поет складав вступні іспити. Час від часу ці дроти вказували і на тяжкі творчі муки Вінграновського: викручуючи химерні контури, актор наче ілюстрував знамениті рядки Анни Ахматової про те, як ростуть вірші.
У спектаклі звучать поезії «Прийшла моя пора, ти чуєш море?», «Мій народ», «Душа наїлася і бреше», знайшлося місце і для спогадів Вінграновського про Олександра Довженка, якого він вважав своїм учителем.
Незважаючи на те, що «Прекрасний звір у серці» — вистава поетична, її повноправними складовими стали також і музика (автор — Тетяна Шамшетдінова) та пластичне вирішення (хореограф — Олексій Скляренко). Звуки — поетичні й музичні — та рухи у спектаклі існували як єдине ціле.
Оце і все… Услід мені візьміть
Багряну орхідею у відерці…
Ви чуєте? Ви чуєте — він спить!
Він спить, мій звір! Прекрасний звір у серці!
«Нищук — один із небагатьох акторів, які поєднують у собі молодість і мудрість, природну романтичність і достовірність існування у світі поетичних образів», — вважає Олексій Кужельний. І робота актора у цій виставі доводить, що це справді так.
САМЕ З КАНАДИ РОЗПОЧАЛОСЯ ПЕРШЕ ВЕЛИКЕ ТУРНЕ «НЕ ЖУРИСЬ!»
"Українсько-канадський сімейний журнал" (UC Family Magazine)
http://ucfamilymagazine.com/2013/10/23/%D1%81%D0%B0%D0%BC%D0%B5-%D0%B7-%D0%BA%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D0%B4%D0%B8-%D1%80%D0%BE%D0%B7%D0%BF%D0%BE%D1%87%D0%B0%D0%BB%D0%BE%D1%81%D1%8F-%D0%BF%D0%B5%D1%80%D1%88%D0%B5-%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA/
Пропоную скорочений варіант статті, без спогадів про письменника Пауло Коельо. Упорядник
25 жовтня, у Золотому Леві в Торонто, вперше відбудеться Львівське кабаре – «Серце Батяра» за участю справжніх Львівських Батярів Юрка Винничука та Віктора Морозова. На святі буде багато жартів, багато пісень, багато кави, багато «ґвари», багато Львова. Напередодні свята кореспондент “UC Family magazine” Юрій Атаманюк поспілкувався з одним із учасників цього дійства Віктором Морозовим.
–Пане Вікторе, розкажіть як починалася Ваша музична творчість.
–Моя музична творчість, як не дивно, починалася з ненависті до музики. Річ у тім, що батьки віддали мене до музичної школи «на фортепіано». Потрібно було постійно грати нудні гами, а я терпіти не можу нічого одноманітного. Спершу я нудився і грав, але потім почав бунтувати. Батьки тоді зробили ще «краще» і перевели мене «на баян». Десь рік-півтора я ще промучився, а потім взагалі кинув музичну школу. І, більше того, зненавидів музику до глибини душі. Пізніше, десь у 6-7 класі, мій брат, який приїжджав до нас в гості, показав, як шукати закордонні радіостанції. Ну, якщо старший брат каже, то, певно, треба послухати. Багато що мені сподобалося, почав цікавитися музикою. Знайшов гітару, яка чудом опинилася у нас вдома. Але навіть не знав, як її налаштувати. Зібрав у школі музикантів, які так само «тямили» в музиці, як і я. Знайшов пісню, яка нам підходила. То була «Wild Thing» гурту «The Troggs». Якраз тоді у школі був якийсь ленінський чи комсомольський вечір. От я і сказав вчительці, що зібрав гурт і ми хотіли би виступити. Вона думала, що ми вийдемо і будемо співати «Лєнін такой маладой…». А ми вийшли, вклонилися і почали грати важкий рок. Вчителі зблідли, зате дівчата були у захопленні. Ми стали кумирами. Тоді я зрозумів, що моє призначення – музика.
Згодом я вже вдосконалив гру на гітарі, зібрав трохи кращих музикантів і заснував у Львові гурт «Quo vadis» ( з лат. – «Куди йдеш»). Потім утворилася «Арніка». У 1972 році ми перемогли на Всесоюзному телеконкурсі «Алло, ми шукаємо таланти» з піснею «Чорна рілля ізорана». Ми приїхали з Москви, думали, що нас зустрічатимуть з оркестрами… Натомість, гурт хотіли розігнати, звинувативши нас у буржуазному націоналізмі. Було дуже багато проблем, мене вигнали з останнього курсу університету за публікацію вірша у самвидавному альманасі «Скриня»… Тепер думаю, що все сталося так, як треба. Якби мене не виключили тоді з університету, я напевне працював би десь учителем. З того часу я повністю переключився на музику. Працював у «Ватрі», «Смерічці», з Ігорем та Оксаною Білозірами, Назарієм Яремчуком, Володимиром Івасюком. Був мистецьким керівником театру-кабаре «Не журись!», записував спільні альбоми із гуртами «Четвертий кут», «Мертвий півень» і батяр-бендом «Галичина». Отаке в мене було насичене музичне життя.
–Ви співпрацювали з відомими, але на жаль уже покійними композиторами В.Івасюком та І.Білозіром, про яких щойно згадали. Як Вам з ними працювалося? Якими запам’ятали цих двох композиторів?
–Так, мені дуже пощастило, що доля звела мене з цими чудовими митцями і прекрасними людьми. З Володею Івасюком я познайомився в Чернівцях у 1972 році. Згодом він переїхав до Львова і плідно співпрацював з моїм гуртом «Арніка». Його голос навіть чути в приспіві однієї з пісень «Арніки» – «Вишнева сопілка», яку він допоміг нам записувати в студії.
Володя часто показував нам свої нові пісні, а одного разу сталася дивовижна для мене річ. Івасюк несподівано запросив мене сісти поруч із ним біля піаніно і запропонував: «Вікторе, давай напишемо пісню разом». Я спочатку розгубився, адже Володя вже був відомим і популярним композитором, а я щойно починав писати пісні, але врешті-решт Володя мене вмовив і ми почали «спільно» компонувати – одну музичну фразу заграє він, другу я, і так далі. Нічого з цієї затії, звичайно, не вийшло, щоправда таким чином мені пощастило бути присутнім при народженні однієї з його відомих пісень. Я довго не міг зрозуміти сенсу цього запрошення на «спільну» творчість, і лише згодом, через багато років, уже після трагічної загибелі автора безсмертної «Червоної рути», я нарешті збагнув, що це був тонкий і делікатний педагогічний хід – таким чином Івасюк, маститий композитор, давав зрозуміти мені, початківцю, що він бачить у мені задатки композитора-пісняра і ставить мене майже на один рівень із ним самим, вселяючи таким чином упевненість у власних силах, за що я, звичайно, безмежно йому вдячний.
А згодом, знову ж таки вже після смерті композитора, я певним чином виконав його давнішнє прохання і «написав» спільно з ним пісню «Капелюх», вірніше, додав до скомпонованої ним пісні нову мелодію приспіву: «Кап-кап-капелюх…», якої в оригіналі не було. Цю пісню я співав зі «Смерічкою», а згодом всі інші виконавці «Капелюха», такі як «Піккардійська терція» або Тарас Чубай, виконували пісню з моїм приспівом, і я маю надію, що Володя за це на мене не в образі, адже сам запропонував мені співпрацю.
А з Ігорем Білозіром мене також пов’язувала тісна співпраця і дружба. Він завжди показував мені свої твори, радився зі мною, а згодом запропонував заспівати щось дуетом зі своєю Оксаною, кажучи, що в нас гарно зливаються голоси. У результаті цього ми записали з Оксаною Білозір великий альбом народних і авторських пісень, а також відзняли два музичних фільми, що користалися свого часу неабиякою популярністю телеглядачів.
–Як композитор Ви написали багато пісень. З якими поетами найкраще Вам працювалося?
–Найкраще працювалося з моїми однолітками, людьми, спільними мені за духом, з якими я товаришував і поезія яких була мені дуже близька і зрозуміла – такими як Олег Лишега, Юрій Андрухович, Віктор Неборак та інші.
–Ви були засновником та мистецьким керівником театру-кабаре “Не журись!”. Отже, Ви не тільки співак і композитор, а ще й актор?
–Не зовсім, бо театр-кабаре «Не журись!» був насамперед театром авторської пісні, де головний акцент припадав передусім на музику і тексти пісень, хоч ми намагалися максимально театралізувати наші музичні вистави, працювали з різними режисерами і потроху навчалися акторської майстерності.
–Відомо, що Ви працювали в різних мистецьких жанрах – ведучим на радіо, телебаченні, на концертах і фестивалях. Чи не важко було поєднувати різну роботу?
–Навантаження було, звичайно, велике, але ця робота була цікава й різноманітна, а мені завжди кортить випробувати щось нове і незвідане.
–У 1989 році Ви вперше, на сцені Львівської філармонії, під час вистави “Повіяв вітер степовий”, виконали публічно національний гімн “Ще не вмерла Україна”. Чи не мали пізніше проблем і тяганини по відповідних органах?
–Звичайно, мали, адже тоді ще існував і Совєцький Союз, і «Комітет Глибокого Буріння», і ніхто не міг із впевненістю передбачити, чим ці всі суспільні метаморфози могли б закінчитися, але ми, учасники театру «Не журись!», переважно молоді юнаки й дівчата, були сповнені завзяття й зухвалості, мало дбаючи про можливі наслідки.
–Ви – перекладач багатьох дитячих книжок з англійської та португальської мов. Тож Ви більше музикант чи перекладач?
–Я – найкращий музикант серед перекладачів і найкращий перекладач серед музикантів. А якщо серйозніше, то ці види діяльності на разі в мене цілком збалансовані, і така ситуація чи не найкраще відповідає моїй натурі «близнюка» (за гороскопом), якому швидко набридає одноманітність, бо коли я втомлююся від музики – сідаю за переклади, а проїдаються переклади – беру в руки гітару.
–Зараз Ви гастролюєте по США. Які Ваші враження про українську діаспору в цій країні? Як Вас там приймають?
–У даний момент я не гастролюю, а живу у США, відколи мою дружину декілька років тому перевели по роботі з Києва до Вашингтона, а отже і вся наша родина переїхала на якийсь час сюди.
–З 25 по 27 жовтня будете мати гастролі по Канаді. З якою програмою будете виступати?
–Під час цього короткого турне я виступатиму разом із відомим львівським письменником Юрком Винничуком з кабаретовою прогамою «Серце батяра», де, як пишуть організатори виступів, «буде багато жартів, багато пісень, багато кави, багато «гвари», багато Львова!»
–Ви не вперше в Канаді з гастролями. Які враження від попередніх разів виступу в цій країні?
–Якнайкращі, адже саме з Канади розпочалася перше велике турне «Не журись!» у 1989 році, ця доволі авантюрна поїздка, адже довідавшись про наші майбутні гастролі, до нас приїжджали керівники товариства «Україна» (що працювало під контролем КДБ, організовуючи поїздки за кордон «благонадійних» співаків і музикантів) і відверто казали нам, щоб ми навіть не мріяли про таку поїздку. Тоді ми скористалися «перебудовним» хаосом, коли всі могли мати на руках по декілька закордонних паспортів, і виїхали за одними паспортами нібито до Польщі, а з Варшави вже вилетіли до Монреалю за іншими паспортами, надуривши таким чином пильне і всесильне КДБ.
Ну, і, звичайно ж, враження від цієї поїздки були незабутні й неповторні, особливо для мене.
–У Вас була цікава історія кохання з «дівчиною в третьому ряді». Розкажіть про неї.
–Власне, про це і йдеться. Після нашого виступу в Торонто до мене підійшли мої майбутні тесть і теща (хоч я цього тоді ще, звичайно, не міг знати), з якими я познайомився ще раніше у Львові, і представили свою доньку Мотрю. Я подивився на цю чарівну дівчину і сказав: «О, а я тебе бачив, ти сиділа в третьому ряді!». Цей факт, що я вирізнив її одну серед понад тисячі глядачів, справив, мабуть, неабияке враження на мою майбутню дружину (хоч цього я тоді також, звичайно, не міг би передбачити)
...
–Ви співпрацюєте з директором видавництва «А-БА-БА-ҐА-ЛА-МА-ҐА» Іваном Малковичем. Як працюється з ним?
–Важко і надзвичайно цікаво. Я взагалі вдячний долі за те, що звела мене з цим прекрасним поетом, успішним видавцем і моїм чудовим товаришем-побратимом (адже я познайомився з Іваном ще задовго перед тим, як почав співпрацювати з його «А-БА-БА-ҐА-ЛА-МА-ҐОЮ», і це, мушу зізнатися, спочатку зіграло зі мною злий жарт, адже Малкович знав мене як музиканта і довший час не сприймав серйозно мої перекладацькі потуги), а нелегко буває працювати з Іваном, тому що він перфекціоніст, надзвичайно прискіпливо і критично оцінює роботу як перекладачів, так і художників видавництва, примушуючи неодноразово допрацьовувати і вдосконалювати тексти і малюнки, але в результаті створюються книжки по-справжньому високої мистецької якості, за які не соромно ніде у світі!
–Ви співаєте батярські пісні. А чи вважаєте себе батяром?
–Звичайно, але тільки напівжартома, хоч і маю офіційне посвідчення Батяра №001, видане мені три року тому Головною Батярською Канцелярією міста Львова, в якому засвідчується, що я є «справжнім батяром, який любить файну забаву, справжним поціновувачем гарних кобіт, почесним гостем у всіх кнайпах і на щорічному Святі Батяра…», ну а переконатися в правдивості цих свідчень зможуть усі, хто прийде на наше з Юрком Винничуком кабаре «Серце батяра»! Запрошую всіх від щирого батярского серця!!!
Розмовляв з Віктором Морозовим Юрій Атаманюк
Довідка. Віктор Морозов народився 15 червня 1950 року в Кременці Тернопільської області. На початку 1972-х років розпочав свою музичну кар’єру. Він – один з найвідоміших українських співаків і композиторів. Маючи своєрідний голос, він завоював велику популярність як на Україні, так і за її межами. Співак написав багато пісень на вірші найкращих модерних українських поетів. Його пісні справили великий вплив на творчість багатьох сучасних рок-груп України, зокрема таких відомих як “Плач Єремії” та “Мертвий півень”. Віктор створив одні з найперших українських рок-груп – “Quo Vadis” та “Арніку”. Працював солістом ансамблю “Ватра”, а 1979 року став солістом популярної “Смерічки”. Тісно співпрацював з багатьма співаками і композиторами: Ігором Білозіром, Оксаною Білозір, Назарієм Яремчуком, Володимиром Івасюком.
У 1988 році В.Морозов став одним із засновників та мистецьким керівником театру-кабаре “Не журись!”, в якому авторські пісні поєднувалися з гострою політичною сатирою. Театр співав пісні, заборонені Совєтським режимом, а 5 жовтня 1989 року вперше виконав публічно, зі сцени Львівської філармонії, заборонений тоді національний гімн “Ще не вмерла Україна”. Віктор працював в різних мистецьких жанрах – на радіо (один із авторів і ведучий “Гіт-параду студії Лева” разом зі Стефком Оробцем), на телебаченні (ведучий програми “Ви нам писали”, а також ведучим багатьох концертів і фестивалів.
На початку 90-х років разом із гітаристом-віртуозом та композитором Олегом Яремою Віктор започаткував новий музично-акустичний проект під назвою “Четвертий кут”. Разом видали одноіменний альбом, який поєднував інструментальні композиції й романтичні балади-пісні. Цей альбом увійшов до 10 кращих альбомів України 1994 року.
Як соліст, В. Морозов виступає з “Четвертим кутом”, театром “Не журись!”, “Мертвим півнем” і “Батяр-Бендом Галичина”.
Протягом своєї музичної кар’єри виступав в Австралії, Великобританії, Арґентині, Афганістані, Бельгії, Бразилії, Індії, Канаді, Лаосі, Латвії, Литві, Німеччині, Параґваї, Польщі, Росії, США та в інших країнах.
А ще Віктор Морозов відомий і як перекладач з англійської та португальської. Він переклав Т.С.Еліота і В.П.Блетті, а перекладені твори друкувалися в 1980-х рр.. в журналі “Всесвіт”. Упродовж останніх десяти років вийшло біля 20 книжок з його перекладами. Саме завдяки його старанню всесвітньо відомий персонаж Гаррі Поттер заговорив українською. За переклад книг про Гаррі Поттера Віктор Морозов став переможцем конкурсу “Галицький лицар-2003″ в номінації “Літератор/письменник року”. Також переклав з португальської бестселер Пауло Коельо “Алхімік” та деякі інші твори цього автора.