Бюлетень №36 (573) - 2019 рік
Новини одним рядком.
2 вересня – у Кременці в ДТП загинув кобзар Василь Жданків, гран-прі “Червона рута-1989” (у рубриці – “Пам’ять”)
5 вересня – презентація фільму про Василя Стуса "Заборонений", Київ, кінотеатр "Київська Русь"
6 вересня – 17-ий фестиваль джазової музики "Джаз Коктебель: Творча Дача" у Києві на Трухановому острові
8 вересня – концерт «Пліч-о-пліч» та «Схід і Захід разом» у Попасній, за участі учасників АТО
8 вересня – фестиваль народної творчості «Великий день шани Кобзаря» у с. Мар'янське на Полтавщині
8 вересня – Балтійський концерт Олександра Вороха, Київ, вул.Воздвиженська, 40, Галерея Висоцький
11 вересня – 155 років з дня народження поета Павла Грабовського (роки життя: 1864-1902)
11 вересня – день народження бандуриста Георгія Матвіїва
13-15 вересня – фестиваль "Осінній Есхар", Харківщина, Чугуївський р-н, Фігуровка, база ХПІ
13-15 вересня – фестиваль народної пісні у Маріуполі
Павло Грабовський
* * *
Легко сказати: не плач, не журись,
Смерті не клич, за години,
Духом не падай, а жваво борись
За визволення людини!
Легко сказати; та де їх знайти –
Ті загартовані душі,
Щоб спромоглися все лихо знести,
Очі заткати та уші?
Легко сказати; та як від борця
Будемо ми вимагати,
Щоб він нічого, крім з терну вінця,
В жизні не с м і в забажати?
Легко сказати; та замість того
Звернемось краще до себе,
Щоб запитатись у серця свого:
Як рятуватись від тебе?
Сайт https://www.facebook.com/events/379747049383420/
Київський літературно-меморіальний музей М.Рильського запрошує на традиційний
фестиваль української поезії ГОЛОСІЇВСЬКА ОСІНЬ
21 вересня 15.00
В програмі виступи молодих літераторів України, авторів співаної поезії, перекладачів та науковців.
Ласкаво просимо!
Вінниця – сайт https://vn.20minut.ua/Kult-podii/gey-sokoli-v-kozyatinskomu-rayoni-provedut-festival-prisvyacheniy-timk-10936484.html
«Гей, соколи!»: в Козятинському районі проведуть фестиваль,
присвячений Тимку Падурі (Новини компаній)
Незабаром, 21 вересня, на Вінниччині вперше відбудеться фестиваль, присвячений унікальній людині — музиканту Тимку Падурі, автору відомої пісні “Гей, соколи”. Саме ця пісня і дала назву фестивалю, який започатковує в селі Махнівка Козятинського району «Медіа Центр «Власно» за підтримки Українського культурного фонду, Вінницької облдержадміністрації, Козятинської РДА, Козятинської районної ради, Козятинської міської ради, Махнівської сільської ради.
В рамках фестивалю учасники та глядачі ознайомляться зі сторінками життя та творчістю українсько-польського мандрівного поета-торбаніста Тимоша Падуру. До проведення фестивалю залучать козацькі організації, представників Республіки Польща, а також велику кількість музикантів та співаків.
Хто такий Тимко Падура?
Тиміш Падура – україно-польський поет, лірник, кобзар торбаніст ХІХ ст. Його ім’я мало відоме широкому загалу, але пісня-хіт «Гей, соколи!» в Україні, Польщі, Білорусі та в інших слов’янських країнах відома і старим, і малим. ЇЇ виконують як аматори, так і професіонали, як народні колективи, так і рок-гурти. ЇЇ мають в репертуарі відомі зірки естради. Тиміш Падура народився в Іллінцях, більшу половину свого життя прожив на Козятинщині, навчався у Вінниці, Кам’янці та Бердичеві. Помер в Козятині та був похоронений в селі Махнівка, де мав невеликі маєтності.
Все своє життя він досліджував причини та наслідки Визвольної війни ХVІІ ст., оспівував ті події у своїх простих, але геніальних творах. Серед козаків у ХІХ сторіччі про Тимка Падуру йшла слава всіма полками. Адже Тиміш, співаючи пісні під звуки кобзи, ліри і торбану, проводив поміж козаків, висловлюючись сучасною мовою, активну інформаційну політику об’єднання з польським народом проти Російської Імперії, яка окупувала території України та Польщі. Тимко Падура усвідомлював, що московський гніт необхідно скинути, і що це під силу лише об’єднаному українсько-польському військовому формуванню. Тому поета можна було часто побачити під час мандрів селами та козацькими станами, з пісенними агітаційними проповідями.
Пісня «Гей, соколи!»
Мало хто з сучасників може відповісти на запитання: “Хто такий Тимко Падура?”, однак, щойно почувши пісню «Гей, соколи!», її впізнають тисячі людей.
Єдина відома пісня «Гей, соколи!» слугує місточком між минулим та сучасністю, між польським народом та українським. Сьогодні саме вона допомагає повернути із забуття ім’я автора та інші його пісні, які не звучали на широкий загал вже майже 150 років!
21 вересня ця і багато інших пісень Тимка Падури вперше за півтори століття лунатимуть у Махнівці. Десятки народних колективів та відомі українські рок-гурти включать до своїх репертуарів пісні поета.
Як розповідає керівниця проекту Ольга Маліновська, загалом, у рамках проекту, в Махнівці проведуть цілий комплекс заходів.
Культурно-туристичний центр
В рамках проекту у Махнівці фестивалю буде відкрито “Культурно-туристичний центр Тимка Падури”. Чому саме Махнівка? Це село стало прихистком поета і музиканта, тут він прожив 30 років у хаті, яку родина придбала на гроші старшого брата Йозефа.
Тимко Падура помер останнім зі своєї родини у віці 71 року, і похований у цьому ж селі на католицькому цвинтарі.
— Громада села Махнівки в майбутньому мріє про музей Падури, — розповідає Ольга Маліновська. — Але це непроста задача, адже практично нічого не збереглось з речей поета. Перший крок — це створення майданчика для популяризації імені та творчості Тимка Падури.
В Культурно-туристичному центрі працюватиме екскурсовод, в якого можна буде дізнатись більше про постать поета, а також про різні заходи, що створюватимуться на його честь.
Книга «Стежками Тимка Падури»
— Коли ми почали вивчати історію села, шукати біографію поета, то зіткнулися з тим, що інформації про це критично мало навіть у фундаментальних бібліотеках, — розповідає Ольга Маліновська. — На щастя, в Козятині мешкає дослідник творчості Падури Микола Купчик, який особисто знайшов могилу поета, систематизував всю інформацію про нього та підготував до друку в рамках проекту біографічну книгу «Стежками Тимка Падури». Книга містить інформацію про життя та творчість Падури, а також неймовірно цікаві історії, які траплялись з нашим героєм. Видання буде приурочене до І Міжнародного фестивалю «Гей, соколи!», під час якого і відбудеться презентація книги.
І Міжнародний фестиваль «Гей, соколи!»
Гучною промоцією проекту стане І Міжнародний фестиваль «Гей, соколи!»
На сцену фестивалю організатори планують залучити велику кількість учасників, серед яких аматори та професіонали, народні виконавці та рок-гурти. На денній сцені виступатимуть народні виконавці та художні колективи, а ввечері відкриється рок-сцена, на якій виступатимуть гурти та артисти, які використовують у своїй творчості унікальні старовинні народні інструменти у сучасному аранжуванні. До свого репертуару артисти вперше додадуть забуті пісні поета, що не виконувались на широкий загал вже понад 150 років! Вечірню сцену запалюватимуть гурти «Медовий полин», «Широкий Лан», «Гуляйгород GG» та «Чумацький Шлях».
Однією з родзинок концерту будут виступи музикантів, які грають на стародавніх музичних інструментах. В народних та рок-композиціях звучатимуть ліра, кобза, торбан, волинка та інші українські народні інструменти.
Фільм про Тимка Падуру
Перед початком вечірньої сцени глядачам презентують фільм про Тимка Падуру, у якому буквально «оживе» відомий музикант. Завдяки професійній зйомці та залученню акторів, можна буде поринути в атмосферу ХІХ століття і побачити, яким був Падура насправді. Для широкого загалу глядачів фільм буде розміщено в Youtube українською та польськими мовами.
Для гостей фестивалю організатори проекту також підготували креативні фото-локації, де можна буде ознайомитись з тематикою українського козацтва, сільського побуту, хліборобства, польського війська, народної творчості та музичних інструментів. Також працюватиме ярмарок народних виробів і проводитимуться численні майстер-класи.
Під час фестивалю започаткують акцію з вишивання портрету Тимка Падури, до якої зможуть долучитися всі охочі. Надалі портрет розмістять у Культурно-туристичному центрі, де туристи та відвідувачі центру зможуть також робити на ньому пам’ятні стібки.
Кульмінацією фестивалю стане флешмоб та встановлення рекорду наймасовішого виконання пісні «Гей, соколи!». Долучитись до спільного виконання пісні можуть учасники та гості фестивалю.
— Громада села Махнівки та Вінницької області має на своїй території справжній скарб, тому має почесний обов'язок зберігати його, прославляти ім'я митця та популяризувати його творчість серед сучасників, — говорить Ольга Маліновська.
Фестиваль «Гей, соколи!» розпочнеться опівдні, а триватиме до півночі:
12.00-12.30 — урочистий захід на могилі Тимка Падури
13.00-13.30 — презентація книги “Стежками Тимоша Падури” та автограф сесія від автора книги Миколи Купчика
14.00-18.00 — виступи аматорських колективів Козятинського району та Вінницької та Житомирської областей.
18.00-18.15 — спільне виконання всіх колективів пісні «Гей, соколи!» та фіксація рекорду.
18.15-19.30 — виступи лірників, кобзарів, волинкарів, торбаністів та інших музикантів.
19.30-20.00 — презентація фільму про життя та творчість Тимка Падури.
20.00-24.00 — виступи рок-гуртів “Гуляйгород GG”, “Широкий лан”, “Медовий полин”, “Чумацький шлях” та інших.
Додаю вірш згаданої пісні, із сайту “Українські пісні”. Упорядник
Тимко Падура
Гей, соколи
Гей, там десь на чорній воді
На коні козак молодий,
Залишає він дівчину,
Залишає Україну.
Гей, гей, гей, соколи,
Обіймайте гори, ліси, доли,
Ген, ген, дзвенить до тебе
Вільний жайвір в чистім полі,
Ген, ген, у чистім небі
Вільний жайвір задзвенить.
Є дівчат багато, знаю,
Та найліпші – в моїм краю,
Де зосталося серде́́нько,
Де зостались батько й ненька.
Залишаю я дівчину,
Залишаю Україну,
Жаль, жаль, серце плаче,
Їх я більше не побачу.
Вина, вина, вина дайте,
Як загину, поховайте,
Та й на рідній Україні
При коханій, при дівчині.
Гей, гей, гей, соколи,
Обіймайте гори, ліси, доли,
Ген, ген, дзвенить до тебе
Вільний жайвір в чистім полі,
Ген, ген, у чистім небі
Вільний жайвір задзвенить.
Волинь – сайт https://www.volynnews.com/ua/news/all/na-turfest-do-lutska-pryyide-mandrivnyk-iakyy-pobuvav-na-antarktydi/
На турфест до Луцька приїде мандрівник, який побував в Антарктиді
Творчий туристичний клуб «Ми» у древньому Лучеську організовує вже VI туристичний фестиваль авторської пісні, фото і кіноаматорів «Вітрила пригод», який відбудеться 28-29 вересня 2019 року.
Фестиваль присвячений Дню туризму та Дню кіно. Проводиться задля підтримки духу українських бійців.
Якщо ви співаєте пісні під гітару, робите світлини подорожей та створюєте цікаві фільми про свої мандрівки – надсилайте свої творчі роботи на фестиваль! Заявки приймаються до 15 вересня 2019 року.
У вас є можливість випробувати себе у конкурсах:
– Співаної поезії. Індивідуальні виконавці та гурти від 2-ох осіб та більше;
– Пейзаж, Репортаж, Портрет туриста;
– Фільм-мандрівка, краєзнавче дослідження. Хронометраж: до 15-ти хв;
– Фільм про особистість.
Хронометраж: до 10-ти хв;
Відеокліп на туристичну тематику. Хронометраж: до 5-ти хв.
Цьогоріч одним з гостей фестивалю буде Маркіян Прохасько зі Львова, який побував на Антарктиді. Він ділиться своїми враженнями з цієї цікавої подорожі: “Антарктида неймовірна, прекрасна, велична і розширює кругозір, щодня зі мною траплялися несподівані речі. Я знав про морську хворобу, але не думав, що це настільки паскудне відчуття. Коли потрапляєш на станцію – вражає ефект цивілізації. Здивувався, бо думав, що поїду туди і буду працювати 24 години на добу. Але, як і вдома, хотілося відпочити, піти погуляти, випити кави. Звучатиме смішно, але несподіваним є те, що ти залишаєшся собою, куди б ти не поїхав. А з іншого боку, ти змінюєшся, відкриваєш у собі нові риси, які не мали можливості проявитися у звичайному житті.”
Маркіян Прохасько – письменник, журналіст, колумніст. Народився в Івано-Франківську, з дитинства живе у Львові. Вивчав історію та журналістику в Українському католицькому університеті. Працював у львівському виданні «Твоє місто». Публікувався у виданнях «Zbruc», «The Ukrainians», «Українська Правда», «День», «Галицький кореспондент», «Курс», «Медіакритика», «Український журнал» та інші. 2018 року написав книжку «Нестримна сила води”, що побачила світ у «Видавництві Старого Лева».
Чекаємо нових творчих робіт від постійних учасників фестивалю та новачків до 15 вересня 2019 року включно на електронну адресу: prigodvitrila@gmail.com. Довідки на сторінці у Фейсбук ВІТРИЛА ПРИГОД та Вайбер +380993212115 Руслана Мельник.
Луганщина – сайт https://popasnaya.city/read/events/42367/popasnyan-zaproshuyut-na-koncert-plich-o-plich-ta-shid-i-zahid-razom
Попаснян запрошують на концерт «Пліч-о-пліч» та «Схід і Захід разом»
Владимир Заруба
Концертна програма відбудеться 8 вересня о 17 годині у великій концертній залі Попаснянського районного будинку культури.
Увазі присутніх будуть представлені виступи відомих українських письменників, виконавців авторських та козацьких українських пісень, лауреатів Всеукраїнських фестивалів «Пісні народжені війною», «Пісні народжені в АТО» та інших.
Склад концертної групи:
• В’ячеслав Купрієнко (письменник, виконавець власних пісень);
• Сергій Кононенко (виконавець власних пісень);
• Володимир Коваленко (виконавець власних пісень, народний артист України);
• Олексій Бик (виконавець власних пісень)
• Костянтин Олійник (виконавець власних пісень, «Сурмач Майдану» під час Революції Гідності)
• Михайло Чигиринець (лауреат Всеукраїнських конкурсів, виконавець сучасних та козацьких українських пісень)
Вхід вільний.
Донеччина – сайт https://www.6262.com.ua/news/2502213/5-pisen-na-virsi-vasila-stusa
5 пісень на вірші Василя Стуса
4 вересня 1985 року у таборі біля села Кучино (Пермський край, Росія) загинув Василь Стус, український поет – шістдесятник, правозахисник. Досі не відомо як саме це сталося.
На сайті Історичної Правди був випущений матеріал: "Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус". Це спогади співкамерників поета. Проте точного підтвердження, що ж сталося з українцем, так і не маємо.
Василь Семенович – один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. За свої переконання (Стус завжди боровся за збереження і розвиток української культури) піддавався репресіям з боку радянської влади, його творчість була заборонена, а сам він був засуджений до тривалого перебування в місцях позбавлення волі, де і загинув…
Вірші поета - важливий доробок української культури. Деякі з них отримали нове життя у вигляді українських пісень.
Представляємо вам п’ять пісень на вірші відомого українського поета Василя Стуса.
1. Київський гурт створив музичну композицію у стилі рок-музики на вірші відомого українського поета Василя Стуса зі збірки «Палімпсести». Вражаюче відео опублікував гурт The Frunk в YouTube з нагоди його Дня народження, 6 січня.
2. Сергій Василюк разом зі своїм гуртом "Тінь сонця" створили пісню на вірш Стуса "У цьому полі, синьому, як льон".
3. Гурт Фіолет створили пісню на вірш Василя Стуса "Напевне, так і треба".
4. Марія Бурмака - "Верни до мене, пам’яте моя".
5. Сестри Тельнюк - "Прощай, Україно". Виконавиці присвятили не одну пісню великому українцю. Серед них: "Прощай, Україно", "Жертва", "Небо" та інші.
В кінопрокаті виходить художній фільм "Заборонений" про життя Василя Стуса. У Слов’янську в кінотеатрі фільм буде йти з 5 вересня по 18 вересня.
Івано-Франківськ – сайт http://www.mvk.if.ua/news/51124
ЛАБУХ-ФЕСТ-2019 ВІДБУВСЯ!
27 Сер 2019
26 серпня на Вічевому майдані відбувся фестиваль ресторанно-весільної музики "Лабух-ФЕСТ". Фестиваль у нашому місті відбувається вже втретє за ініціативи заступника міського голови О. Левицького при сприянні міського голови Р. Марцінківа та Департаменту культури (директор Н. Загурська). Цьогоріч участь у фесті взяли кавер-гурт "Party-Band" (м. Городенка), гурт "Ексклюзив" (м. Івано-Франківськ), "Акордінг бойз" (с. Крихівці), гурт "Сто доляри", гурт "МакДовбуш-Феміт" та Ігор Чепіль з Івано-Франківська. Розпочалась програма фестивалю з виступу минулорічних переможців - кавер-гурту "Lucky day". Цілий потік неповторної весільної пісні, народної автентичної музики, драйву і позитиву - все, як і має бути на справжньому весіллі. Поважне журі відзначило усіх учасників грамотами та грошовими преміями, а гран-прі фестивалю виборов гурт "Ексклюзив". Вдалася чудова забава! Тож, дорогі лабухи, хто ще не брав участь у нашому фестивалі, приходьте наступного року.
Сайт http://vbkultura.at.ua/news/ogoloshennja/2019-09-03-575
Оголошення
08 вересня 2019 року в с. Мар'янське Великобагачанського району відбудеться фестиваль народної творчості «Великий день шани Кобзаря» в рамках культурно-мистецького проекту «Минувшину повернемо із забуття» де в 1845 році жив Т.Г.Шевченко та написав поеми "Єретик", "Сліпий" і вірш "Стоїть в селі Суботові". Садиба належала Олександру Андрійовичу Лук'яновичу (1803-1879) - відставному майору, поміщику, повітовому маршалу.
Працівниками культури району вже складена цікава програма щодо його проведення. В програмі фестивалю твори Т.Г.Шевченка, колоритні та вражаючі виступи аматорів району, буде представлена виставка старожитності нашого краю. У ході дійства відбудеться свято хліба та пригощання стравами зі щедрого вражаю осені. Свято розпочнеться о 13 годині біля славетного вікового дуба. Після чого дійство переміститься безпосередньо до садиби Лук’яновича.
Запрошуємо всіх бажаючих бути свідками започаткування фестивалю, який в подальшому має право на життя. Ініціатором започаткування фестивалю є відділ культури і туризму Великобагачанської районної державної адміністрації.
Кропивницький – сайт https://gre4ka.info/anonsy/54181-u-kropivnits-komu-prezentuyut-etnomuzichnu-zbirku
У Кропивницькому презентують етномузичну збірку
05 вересня 2019
6 вересня відбудеться презентація етномузичної збірки Олександра Терещенка “Чумацькі пісні передстепового Правобережжя”.
Як повідомляють організатори у Facebook, презентація збірки відбудеться за участі фольклорних колективів “Дике поле”, “Млиночок”.
Стартує захід о 15:00 в ГО “Центр розвитку національних культур “Єдина родина” (вул. Михайлівська, 53).
Довідково про збірку “Чумацькі пісні передстепового Правобережжя”: Основну частину збірки складають 150 чумацьких пісень, записані автором та його колегами наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. у Кіровоградській області, на півдні Черкаської, заході Дніпропетровської областей від місцевих старожилів. Матеріали охоплюють понад 70 населених пунктів з 23 адміністративних районів. Абсолютна більшість творів публікується вперше. Твори подано у численних локальних версіях і множині виконавських варіантів.
Збірка в усій повноті репрезентує регіональну палітру чумацьких сюжетів та наспівів.
Суттєво доповнює список опублікованих чумацьких пісень регіону, розпорошених по окремих виданнях, подає передстепові чумацькі як великий цілісний корпус – у його просторовій та, певною мірою, часовій динаміці. У додатках републіковано передстепові чумацькі, виявлені у дорадянських виданнях.
Цінність матеріалів, задокументованих у фольклорних експедиціях кінця ХХ ст. від сільських старожилів є очевидною: народнопісенні твори, зафіксовані від інформантів 1910-х, 1900-х і навіть 1890-х років народження, сьогодні вже забуті через неухильне згасання традиції.
Аудіозаписи більшості нотованих творів доступні на вебсайті ТУТ.
Сайт https://www.radiosvoboda.org/a/30152420.html
Письменник Улас Самчук. Його творчість вимагають повернути до шкільної програми
08 вересня 2019, 09:00
Петро Кралюк
Непростою була доля Уласа Самчука (1905–1987). Як і доля його творчого спадку.
У своєму рідному краї, який він оспівав у трилогії «Волинь» і який опинився в складі міжвоєнної Польщі, Самчук не міг себе реалізувати як письменник. Він нелегально емігрував із Польщі на Захід. Спочатку опинився в Німеччині, де певний час навчався в університеті Бреслау (нині – Вроцлав). Потім доля його закинули в Прагу, де були зосереджені центри української політичної й культурної еміграції. Тут він написав і видав низку творів, які зробили його знаменитим. Передусім це стосується трилогії «Волинь».
Був учасником змагань за створення держави Карпатська Україна. Цей досвід послужив для написання письменником низки творів, зокрема романів «Гори говорять» та «Сонце з заходу», які не втратили свого значення до дня сьогоднішнього – особливо в контексті тих подій, що зараз відбуваються на Закарпатті.
Під час німецької окупації українських земель у час Другої світової війни Самчук повернувся на батьківщину. У Рівному видавав газету «Волинь». Оскільки видання було легальне, письменнику доводилося йти на порозуміння з окупаційною владою. Однак газета мала на меті поширювати українську національну ідеологію, а це не подобалося гітлерівцям. Зрештою, газета була закрита, а Самчук ледь уникнув розстрілу.
Про часи перебування в Україні за часів німецької окупації Самчук залишив спогади «На коні білому» і «На коні вороному». Ці твори дають адекватне уявлення про те, що робилося на наших теренах у цей непростий період.
Самчук не мав ілюзій щодо радянської влади. Тому емігрував на Захід. Опинився в далекій Канаді, де і скінчив своє життя.
Спадщина письменника велика і різноманітна. Його твори не лише про рідну Волинь, Закарпаття, а й про Велику Україну, українську еміграцію. Його називають «літописцем українського простору».
Зрозуміло, творчість Самчука була під забороною в радянській Україні. Лише за часів незалежної Української держави письменник почав повертатися на свою батьківщину. Було перевидано низку його творів. Це і згадувана «Волинь», перевидання якої викликало чималий резонанс. Це й роман «Марія», який вважається першим в українській літературі твором про Голодомор 1933 року. З’явилися праці про твори письменника, музеї, кілька пам’ятників та вулиць, названих на його честь, літературні премії Уласа Самчука. Письменник увійшов до літературного канону. Лектурою, що почала вивчатися в школах, став роман «Марія».
«Неугодний» письменник
Проте поверненню творчості Самчука до широкого кола українців чинили опір. Занадто цей письменник, зорієнтований на європейські цінності, виявився неприйнятний для «радянських людей», яких чимало лишалося і на щаблях влади, і в наукових інституціях. Коли виповнилося століття з дня народження Самчука, цей ювілей в Україні широко не відзначався. Принаймні Верховна Рада, де в той час чималим впливом користувалися комуністи, не прийняла постанови про відзначення його ювілею. Щоправда, наш вищий законодавчий орган «виправився», прийнявши в 2015 році постанову про відзначення 110 років з дня народження Самчука на державному рівні.
Але… відзначення вийшло «неповним». На той час обов’язкове вивчення творчості письменника було вилучено з програми. Самчука так і не повернули в шкільний «літературний канон».
Чому і як вилучили його з цього «канону»? Сталося це у 2012 році за часів президентства Віктора Януковича, коли міністром освіти і науки був Дмитро Табачник. Цей умілий адміністратор уміло працював на розбудову «руского мира». За його керівництва міністерством відбувалися зміни змісту деяких навчальних дисциплін, зокрема української літератури. Низка авторів та їхніх творів, які відігравали помітну роль у формуванні української національної свідомості, зникли зі шкільних програм. Зник також Самчук і його роман «Марія». Щоправда, його твори рекомендували для позакласного читання.
Чи потрібно Самчука вивчати в школі?
На жаль, після Революції гідності Міністерство освіти і науки не звернуло увагу на це питання. Хоча й говорилося про необхідність зміни змісту освіти, проте ні до Самчука, ні до інших письменників справа не дійшла. Не можна сказати, що громадськість мовчала в той час. Було звернення до міністерства з цього приводу від Літературного музею Уласа Самчука в Рівному. Відповідь чиновників була «цікавою». Мовляв, твори Самчука можуть погано впливати на учнів – передусім у плані психічному. Мався на увазі роман «Марія».
Звісно, це не найкращий твір Самчука. Є набагато сильніші його твори. Самчуку чи не найкраще вдавалися мемуари або твори, де він описував власний життєвий досвід. Як на мене, то одним із кращих серед них є повість «П’ять по дванадцятій», де розповідається про останні дні нацистської Німеччини. Попри трагічність ситуації, коли героїв щохвилини чекала смерть, твір життєстверджуючий і оптимістичний. Проводиться думка, що навіть у такий час треба не виживати, а жити. Герой, зокрема, їде до Веймара, щоб побачити місця, де жив великий Йоганн Вольфганг Гете. Є й тут чудові міркування про європейські цивілізаційні цінності, їхню невідповідність орієнтирам більшовицької Росії. Якщо ми хочемо, щоб наші діти приймали такі цінності, то їм аж ніяк не зайве прочитати повість «П’ять по дванадцятій».
Останнім часом все частіше звучить вимога повернути творчість Самчука для обов’язкового вивчення в школах. Із такою вимогою 30 серпня цього року звернулися депутати Рівненської обласної ради. Окрім того, Рівненська організація Національної спілки письменників України 5 вересня провела у Рівному біля пам’ятника Самчука мирне зібрання, де теж звучала ця вимога.
Чи прислухається до цих вимог оновлене Міністерство освіти і науки? Чи справа колишнього міністра Табачника і далі житиме й перемагатиме?
Петро Кралюк – проректор Острозької академії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Рубрика – «Пам’ять»
Добрий день!
Михайло Маслій разом з Eduard Drach та 6 іншими особами.
У рідному Кременці, що в Тернопільській області, внаслідок дорожньо-транспортної пригоди загинув володар гран-прі фестивалю "Червона рута" 1989 року легендарний український кобзар Василь Жданкін. В останні роки співак облюбував їзду на скутері, його часто можна було побачити в місті чи дорогою на дачу, якою так пишався, адже природа там була нерукотворної краси. 2 вересня 2019 року, приблизно біля 20 години вечора, він, як виявилося, востаннє повертався на ньому до рідної хати, машина збила його на смерть за якихось кількасот метрів від домівки, аварія трапилася біля краєзнавчого музею...
Василеві в травні сповнився 61 рік, був у розквіті творчих і життєвих сил, перебував на мистецькому пікові ... Здавалося, що його життєвий стержень і його висока духовність та кремезна статура матимуть запас принаймні на понад 100 земних років... На все воля Божа...
З повагою
Луція Забава
Стало відомо як загинув у ДТП кобзар Василь Жданкін
https://provse.te.ua/2019/09/stalo-vidomo-iak-zahynuv-u-dtp-kobzar-vasyl-zhdankin/
Дорожньо-транспортна пригода зі смертельним наслідком трапилася у понеділок, 2 вересня, близько 19 години.
За попередніми даними, 61-річний житель Кременця, керуючи скутером, при виїзді з другорядної дороги не надав перевагу в русі автомобілю марки «Volkswagen Passat B5» та допустив зіткнення. Внаслідок такого маневру водій скутера помер на місці ДТП. Як стало відомо, загиблий – український кобзар, бард, бандурист, володар гран-прі фестивалю «Червона рута» 1989 року 61-річний Василь Жданкін.
Відомості про подію внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за частиною 2 статті 286 ККУ – порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами, якщо вони спричинили смерть потерпілого. Триває досудове розслідування, повідомляє відділ комунікації поліції Тернопільської області
“В останні роки співак облюбував їзду на скутері, його часто можна було побачити за кермом у місті чи дорогою на дачу, якою так пишався, адже природа там була нерукотворної краси. 2 вересня 2019 року, приблизно біля 20 години вечора, він, як виявилося, востаннє виїхав на ньому з рідної хати, легкова машина збила його на смерть за якихось кількасот метрів від домівки, аварія трапилася там, де видавалося, не могла би ніколи статися. Музикант був учасником «Товариства лева», театру-студії «Не журись» у Львові. У 1989 році на фестивалі «Червона рута» він отримав гран-прі. Тоді Василь Жданкін вперше публічно заспівав гімн України. Музикант був відомий своїм голосом і репертуаром. Виконував пісні на слова Тараса Шевченка, Богдана-Ігоря Антонича, Богдана Лепкого, народні”, – пише журналіст Михайло Маслій.
З 1990 року концертував, як кобзар. Василь Жданкін у 90-х роках працював і жив у Львові, але згодом переїхав із родиною у Кременець Тернопільської області, там столярував, співав у церковному хорі промосковської Почаївської Лаври.
У кобзаря залишилася дружина Ірина, діти Христинка та Анастасія, а також внуки.
Василь Жданкін – володар гран-прі фестивалю “Червона Рута”
Народився кобзар 23 травня 1958 року в Краснодарському краї. У ранньому дитинстві переїхав із батьками в Україну.
Закінчив середню школу в Кривому Розі, Українську сільськогосподарську академію в Києві, а згодом навчався у Львівській консерваторії й закінчив диригентський факультет Рівненського інституту культури.
Співати чоловік почав у Волинському народному хорі, а потім у Почаївській Лаврі
У підручниках з історії України Василь Жданкін завжди буде фігурувати, як перший виконавець майбутньої головної пісні країни на великому концерті. Надзвичайно на той момент забороненої – нашого гімну “Ще не вмерла Україна!” У дуже драматичний момент вона їм була виконана на фестивалі “Червона рута” у вересні 1989 року.
Артист помер у кареті швидкої допомоги.
Тернопільщина прощається з легендарним Василем Жданкіним
https://te.20minut.ua/Podii/ternopilschina-proschaetsya-z-legendarnim-vasilem-zhdankinim-10936507.html
04.09.2019
Про прощальні заходи 4 і 5 вересня повідомляють в спільноті "Типовий Кременець".
4 вересня, середа
19.00 - в дома відбудеться панахида архієрейським чином. Співатиме хор Почаївської Духовної Семинарії.
5 вересня, четвер
9.00-11.00 --- Прощання у приміщенні Кременецького РБК
11.00 --- Літургія Архиєрейським чином в Миколаївському соборі (м.Кременець). Співатиме Великий хор Почаївської Лаври.
13.00 - чин погребіння, а тоді захоронення в Білокриниці на цвинтарі тіла нашого кобзаря.
Нагадаємо, 2 вересня в Кременці, в аварії загинув Василь Жданкін. Автомобіль збив співака, який виїжджав на мопеді з бічної вулиці.
- Легенда нашого краю. Царство Небесне і вічна пам'ять прекрасному Християнину і взагалі Людині з великої літери, - написав у групі Георгій Прокопчук.
- У підручниках з історії України Василь Жданкін завжди фігуруватиме, як перший виконавець майбутньої головної пісні країни на великому концерті. Надзвичайно на той час забороненої – нашого Державного Гімну «Ще не вмерла Україна!» В дуже драматичний момент вона ним була на фестивалі ”Червона рута” у вересні 1989 року заспівана. У серці кожного, хто бодай раз зазнав розкоші від зустрічі з його неповторним тембром, хто, хоча б на мить, оцінив щире золото його інтонацій і хто, хоч подумки, зміг пережити з Василем Жданкіним незагоєний душевний біль незліченних поколінь князів та гречкосіїв, козаків і священиків, воїнів і поетів за несправдженою українською мрією, співак займає особливе місце. У його житті було багато випадкових, але надзвичайно цікавих, колоритних і доленосних історій, про які можна писати книжки, - написав у своїй сторінці в соцмережі Михайло Маслій.
Додаю вірш пісні кобзаря. Упорядник
Василь Жданкін
Билина про Кременець
Та не всі ті орли, тай під небом закричали,
То не коні заіржали, не зелені мурав'ї,
То заграла княжа ватра у срібнії сурми
Та про військо ворожеє, про орду Батиєву.
Ой розлігся плач великий та по всій землі Волинській,
Розстелився дим їдучий по пустищах, по яругах.
Та й нема кому із військом на рать стати із ордою,
Бо було тих бусурманів більше, як піску морського.
І ступило враже військо тай до города Крем'янця,
Та й забили тужно дзвони у святих церквах Христових.
Ротаї й ротні люди виходили всі на гору,
У муровану фортецю за Траяна будовану.
Ще зоря не заіграла на злоті церковні бані,
Ще туман не розвівався першим вітром легковільним,
Ще малі, великі пташки солодко в гніздах дрімали,
Як подерлася на стіни зграя люта, бурундая.
Вставай всяк чесний мур, боронити святу Русь,
Вставай всяк чесний мур, боронити святу Русь.
Засурмили грізно сурми, дико заіржали коні,
Заіскрилося залізо, засвистіли гострі стріли,
Полилася кров гаряча і гора укрилась трупом.
А у небі закружляли зграї чорні гайвороння,
Так три днини і три ночі клекотіла люта січа,
Не один завзятий русич смерть знайшов на полі брання.
Та, як мур стояли руські, уповаючи на Бога,
І ординці відступали, лютувалися незмірно.
На четверту ніч по січі Ангел Божий об'явився
І сказав провідцю війська: "Брати воду із криниці,
І щоб кониця ординська не знайшла дороги в гору,
З Божого благословення поливать водою схили.
А на ранок, на світанні Бог послав на землю стужу,
І низькі степові коні ледь діставшись до слизького,
Падали з верхівцями і котилися додолу
На велику радість руську.
Так молитвою до Бога врятувалася твердиня,
Стали на коліна люди, славу Господу воздавши
І розвіялась по світі сила грізного Батия.
Слава Божа помножилась і утвердилась в людях..
Рубрика – «ЗМІ про митців»
Мучеництво
7 вересня — день смерті Тодося Осьмачки
http://day.kyiv.ua/uk/article/ukrayinci-chytayte/muchenyctvo
Степан Процюк
6 вересня, 2019
Коли Тодось Осьмачка (1895—1962 рр), після багатьох років поневірянь опинився у США, то його борсання між геніальністю і хворобою досягло апофеозу. Трагічний світ його віршів, поем і повістей проник у душу великого письменника...
У 30-х роках він потрапляв у радянські тюрми, тікав від переслідувань, насилу рятуючись від нав’язливої ретельності кроків смерті. Здавалося би, червоний мор знесе Осьмачку, як порошину. Але якась метафізика його таланту і високе неземне покровительство — повсякчас! — рятували його від небуття. Він мав написати свої вірші й повісті, де, як Стефаник у Галичині, зобразив трагедію української душі, яка ридає, безпросвітно одинока, у холодному космічному безмірі.
Він відобразив цю трагедію, цю смертельну небезпеку розпаду здорового національного світосприйняття: «Над ярами вовки грали над кривавою рікою// білі зуби полоскали віковою глибиною». Але, глянувши у хтонічну прірву, він сам постраждав від її позирку...
Уже від початку сорокових років навколишня радянська дійсність почала наносити його душі моторошні рани. Осьмачка справді переховувався. Його справді переслідували. Але переслідування також поволі ставало манією переслідування....
Він дійсно був перфекціоністом. Він хотів, щоб ідеальні люди все робили по-ідеальному. Це було неможливо в антиперфекціоністській дійсності. І Тодось Осьмачка починає підозрювати у злих намірах навіть власних друзів чи тих, які до нього ставилися прихильно, допомагаючи чи просто рятуючи від голодної смерті... Вже у США він просить коштувати борщ або надкушувати хліб тих небайдужих до його долі українців, що намагалися його прогодувати. Не кожен із них міг витримати спілкування віч-на-віч зі зраненою душею письменника...
В УРСР його переслідували каральні органи. І вже навіть у Західній Європі, а відтак у США, особливо в останні роки життя, йому здавалося, що чекісти біля його помешкання спрямовують на нього пучок руйнівного світла.
Зрештою, це була, на мій погляд, і моторошна геніальна метафора діянь над власною Вітчизною, осліпленою руйнівним світлом і плюндрівницькою сталінською посмішкою... Адже він не міг допомогти ні батькові Степану, якого дуже любив, ні всій своїй родині, ні 1933-го, ні пізніше...
7 вересня — день смерті Тодося Осьмачки. Іван Багряний, що бачив його живим востаннє, згадує як «розбитого паралічем і безпам’ятного, в ліжку витягненого на весь зріст, суворого, як Данте. Всіма забутого і покинутого...» Багряний додасть, що «тоді мало не заломився у своїй вірі в українську людину».
Що ж, Осьмачка мав не лише випробування бути українським письменником, що не запродав свою душу. Він, у тім числі й пізніше, на Заході і в США, часто стикався з нерозумінням критиками особливостей його світосприйняття, з байдужою або роздратованою читацькою аудиторією, яка не хотіла вникати у справді дивовижно складні письменницькі світи...
Що рятувало його в такому разі від швидкої смерті чи самогубства? Євген Маланюк, тонко відчуваючи весь непередаваний і непояснимий вимір трагедії Тодося Осьмачки, звернеться до нього, вже мертвого: «Осьмачесимволе, як Вій від мук незрячий».
Одна незрима рука шмагала його бичем, витискуючи із нещасливого Поета трагізм біблійних пророків, зодягнений у червоно-чорну українську вишиванку. Інша рука уквітчувала барвінком, додаючи непохитної, аж фанатичної, віри у власне месійне призначення, що допомогло не впасти на дно прірви. Тодось Осьмачка вірив, що одержить Нобелівську премію. Та й, чесно кажучи, на той час, будучи громадянином країни, яка зазнала геноциду і зумівши передати його у віршах та прозі, він дійсно цілком заслуговував цієї найвищої літературної нагороди.
Поезію Осьмачки пронизують мотиви демонічного кохання. Він тонко відчуває закинутість людини у морок, первісний жах еволюційного початку, темне і міфологічне начало, кров і пам’ять, стародавні прокляття і старовинну ідилійну красу.
Шукаю вночі я, шукаю і вдень,
У місті великому серця.
Але обіймаю над кручею пень,
Коли дві безодні зіллється...
Нехай же цей письменник, недолюблений і непошанований через описані і ще не згадані тут причини, хоч зараз відчує у світі тонких енергій нашу запізнілу пошану...
«Мої предки були не вбогі на пісні…»
http://slovoprosvity.org/...
04.09.2019
Інеса АТАМАНЧУК
Якщо стерти пам’ять, порожнечу займає чужий непотріб, який зручно вмощується і не бажає йти геть. Бо непроста це задача — надолужити знання про своє минуле, очистити простір від штампів радянської доби, від перекручувань та наклепів, тим більш, що нам не вистачило розмов із дідами та бабусями, а їм — часу та сміливості відчути себе вільними.
Але ж чотири рази Запоріжжя накривало потужною хвилею Книжкової толоки, і сучасна література, історичні та архівні розвідки, сьогоденна поезія та пошуки автентичності у минулому давали змогу відчути себе частиною українського простору, чого не вистачало десятиліттями у змішаному та переважно російськомовному міському середовищі півдня та сходу країни. Більше скажу: щоб читати рафіновані твори моїх львівських колежанок, треба було рішуче ввійти в українську мову, на деякий час облишивши російську книжку, а тепер перебувати у задумі, чи є сенс повертатися? Майже вся сучасна російська література перебуває в контексті своєї державності. Лишається хіба що класика, на яку тепер можна дивитись збагаченими новим досвідом очима.
Новий пласт української історії — наочний, музичний, просвітницький — подарували моєму місту музиканти гурту “Хорея Козацька”. З січневого концерту пам’яті Героїв Крут почався тур Україною під назвою “Пісні Української Революції”. Співорганізатор проєкту Український інститут національної пам’яті. “Це ще один нестандартний підхід до популяризації української історії”, так коментував проєкт “Пісні Української Революції” голова УІНП Володимир В’ятрович.
Напередодні Дня українського прапору та Дня незалежності почули його і у Запоріжжі. На концерт до Запорізької філармонії приїхали й мелітопольці, і кам’янчани, і січеславці…
Багато творів, які складають програму “Пісень Української Революції” не звучали в Україні майже століття. “…Це дуже важливо, що у цю героїчно-трагічну добу прозаїки, поети, композитори творили пісні. Бо у нас і досі іде боротьба за вільну і самостійну Україну”, — сказав перед концертом голова Департаменту культури Запорізької облдержадміністрації Владислав Мороко.
А Тарас Компаніченко розповів, що твори, які увійшли до цієї музичної збірки — частка його тридцятилітньої праці пошуку правдивих музичних пам’яток про унікальну своїм національним пробудженням епоху: “Пісні української революції — непідробні свідки тієї доби, які надихали борців за волю і самостійність до перемог і звитяги. Усі ці твори були активно співані на великих і малих сценах України в часі 1917—1921 років на урочистих подіях, військових мітингах, при відновленні “Просвіт”, відкритті гімназій та університетів… Ці свідчення не можна підробити, не можна викривити, це не фейки, які заполонили наш простір. Ми створили цей проєкт, щоб убезпечити наше громадянство від неправди про минуле та, найбільше, від спотворення минулого нашими ворогами, які з певною метою викривлюють те, за що боролись наші попередники: козаки, гайдамаки, січові стрільці, запорожці, чорноморці, — незалежність України та свободу”.
Кожен твір, що прозвучав у концерті, мав передмову чи післямову від Тараса Компаніченка, що доповнювали зміст та настрій пісень. Попри тривожний час створення та виконання, переважало мажорне звучання, жодної сумної пісні. Що ж, “мої предки були не вбогі”, як сказала Оксана Забужко.
Та комусь було конче треба, щоб ми забули про ці героїчні часи, щоб викреслили з пам’яті та з книжок прізвища загиблих поетів як, наприклад, Грицька Чупринки. 1919-го сотник УНР Чупринка був розстріляний у Лук’янівській в’язниці. Чи забути, не підписувати твори вбитого 1921 року композитора Миколи Леонтовича…
Комусь було треба забути автора та переробити на радянський лад слова розстріляного поета Миколи Вороного “Засіймо ріднії лани, І зійде слава!”
А марш на слова Христі Алчевської “Гей не дивуйте, добрії люди” видавати за народну пісню, бо її авторка з родини відомих у всьому світі харківських просвітян померла від голоду 1931-го. “Мене не викреслите при всьому бажанні з історії ніяк”, — написала Христя Алчевська на схилі літ, добре розуміючи ціну здобутого.
Приспів її народного маршу повторювали двічі, тричі, співали запорожці у залі філармонії, разом із “Хореєю Козацькою”, щоб запам’ятати…
Тарас Компаніченко прочитав вірш, написаний у Олександрівську: “Хай живе жовтоблакитний вільний прапор непохитний…”, здивувавши знахідкою місцевих літераторів.
Але ж насамкінець концерту і його чекала знахідка: Оксана Човпило, керівник гуртка українознавства з Мелітопольського центру позашкільної освіти, привезла на концерт книжку своєї бабусі, видану 1908 року: “Дивіться, вже у друкованому примірнику цензура вирізала сторінку, а на цій сторінці вірш “Стяг”, який ми щойно чули… — показала пані Оксана. — Та оскільки книжка ледве диха, я зробила електронну версію”, — і подарувала диск Тарасу.
“Слава Україні”, “Героям слава…” звучало стиха та впевненно. І вчасно.
І оживала історія зібраними в жмут вже моїми думками. Бо за Оксаною Човпило — тінь дорогої для неї людини, померлого у 2016-му ОУНівця, в’язня концтаборів Богдана Юськіва. Людини, що останні сили поклала на книжку спогадів “Терор. День перший. День другий”. А тих, хто не знає справжньої історії України, вважав сталінськими інвалідами…
За мною — моя французька українка Анна Остапець та її батько, який був вимушений поїхати з рідної Вознесенівки поневірятись Європою, бо встиг у юні роки повоювати за українську незалежність… Та син охоронця Петлюри Саша Щербань, який згадував розповіді тата про зустрічі Симона та Нестора у Парижі: ех, брате, треба було діяти разом…
Історія має багато складових, розповіді свідків підтверджуються архівними документами, а пісня лягає на серце емоціями, сподіваннями та надією, що Україна не забуде своїх героїв…