Новини одним рядком:
22 серпня – виступ барда Дмитра Пилип’юка на фестивалі «Рок-Козятин» у місті Козятин Вінницької області
24 серпня – бард Володимир Щепак співав на святі Незалежності у Полтавському парку культури “Перемога”
30 серпня – київські барди Леся Рой, Ігор Жук виступали на святкуванні Дня Донецька і шахтаря в Києві
4 вересня – 30 років з дня смерті правозахисника, поета Василя Стуса у таборі с.Кучино в Пермській обл.., Росія
9 вересня – концерт театру поетичної пісні "La Chanson" у Сумському ТЮГу
10 вересня – концерт житомирянки Наталки Щерба, Київ, салон “Арт-віжен”
11 вересня – концерт за участю збірної групи бардів з нагоди Дня міста Житомир (вул.. Михайлівська)
11-13 вересня – 35-й фестиваль авторської пісні “Есхар” у Фігуровці Чугуївського р-ну на Харківщині
13 вересня – гала-концерт фестивалю “Есхар”, Харків, вул.. Сумська, 25, театрально-концертний центр
18 вересня – день народження Володимира Васильєва, автора пісень із Харкова
Василь Стус
* * *
Господи, гніву пречистого
прошу – не май за зле.
Де не стоятиму – вистою.
Спасибі за те, що мале
людське життя, хоч надією
довжу його в віки.
Думою тугу розвіюю,
щоб був я завжди такий,
яким мене мати вродила
і благословила в світи.
І добре, що не зуміла
мене од біди вберегти.
* * *
Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,
добро і правдо віку. Через сто
зневір. Моя душа, запрагла неба,
в буремнім леті держить путь на стовп
високого вогню, що осіянний
одним твоїм бажанням. Аж туди,
де не лягали ще людські сліди,
з щовба на щовб, аж поза смертні грані
людських дерзань, за чорну порожнечу,
де вже нема ні щастя, ні біди.
І врочить порив: не спиняйся, йди.
То – шлях правдивий. Ти – його предтеча.
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Email: p_karta@ukr.net, p_karta@mail.ru
Київ – Анна Калита
4-6 вересня - 32-й відкритий фестиваль авторської пісні "Байда" на острові Хортиця в Запоріжжі
5-6 сентября - поэтический фестиваль "Интереальность"
https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1032365640109871&set=gm.492203760946081&type=1
На 10 вересня є попередня домовленість, що у Києві у салоні Арт-віжен виступить прекрасний автор-виконавець з м.Житомира Наталія Щерба (Оксана Скоробагатська перенесла свій вечір на жовтень). Також Наталія Щерба запрошена бути Почесним Гостем Фестивалю "Острів-2016". Це дуже серйозне джазове підсилення Фестивалю, справжній подарунок Джазовій школі та усім нам. (сообщение от Саши Вороха)
11-12 сентября - фестиваль АП “Эсхар”. Едем? https://www.facebook.com/?ref=tn_tnmn
12 сентября - СПЕЦПРОЕКТ "ERECTION" ТРЕШ ЕРОС БУНТ: поезія+музика
Хедлайнери: Жмур, БЖ, Сазонов, Ламакін, Лукащук.
Спецгості: Дмитро Нікішин та Богдан Аулін.
Гості: Ви - усі.
Веб-сайт: https://www.facebook.com/vahinariumhttps://www.facebook.com/events/878726405548267/
Суми – сайт КАП “Булат” http://www.bulatclub.com/frm/index.php?t=1647&p=8545#pp8545
9-го сентября в Театре юного зрителя состоится концерт театра поэтической песни "La Chanson", приуроченный ко дню города Сумы
"Мандри містом"
Ждём Вас 9 сентября
Театр юного зрителя, ул. Покровская, 6
Начало в 18:30
ВХОД СВОБОДНЫЙ
Житомир – сайт http://zhitomir-online.com/2015/08/31/u-zhytomyri-na-den-mista-bude-teatralizovane-shou-ta-gala-koncert-plan-zakhodiv.html
У Житомирі на День міста буде театралізоване шоу та гала-концерт
11 вересня (п’ятниця) 2015 року
Вулиця Михайлівська
Традиційний захід з нагоди Дня міста. В програмі виступи бардів: Артеменко Ольга (м. Київ), Бобровський Тимур (м. Київ), Байрак Віктор (м. Вінниця), Завгородній Ігор (Новоград-Волинський), Козинець Олександр (м. Суми), Медей Олександр (м.Чернівці), Марченко Валерій (м. Рівне), Щерба Наталія (м. Житомир)
Київ – сайт http://donbass.ua/news/region/2015/08/30/v-kieve-pereselency-iz-donbassa-otmechajut-den-donecka-i-den-shahtera.html
В Киеве переселенцы из Донбасса отмечают День Донецка и День шахтера
30.08.2015
Переселенцы из Донбасса впервые отмечают День Донецка и параллельно День шахтера не у себя дома. Как сообщает dialog.ua, вынужденные покинуть оккупированную территорию донетчане организовали в Киеве, где уже образовалась приличная донецкая диаспора, концерт ко Дню города.
Список приглашенных исполнителей вряд ли можно назвать звездным, однако все они приехали в Киев из Донецкой и Луганской областей. Так, на концерте выступят певицы Ольга Акулова и Екатерина Низкопоклонная, композитор и поэтесса Елизавета Жарикова (родом из Северодонецка), Оксана Стебельськая со своей группой "Украинские краски", Артем Полежака "Карабас", Леся Рой "Телери", бард Игорь Жук, Валерий Гладунец с группой "Божичи", Жанна Боднарук, группы «Фата Моргана», «Рутения».
Открылся же концерт своеобразным гимном Донбасса, песней Марка Бернеса «Спят курганы темные…».
Аналогичное мероприятие намечается в Киеве и 12 сентября, когда День города будут отмечать переселенцы из Луганска.
Харків – Сайт http://sovet.kidstaff.com.ua/advice-1115551
XXXV Всеукраинский фестиваль авторской песни «Осенний Эсхар-2015»
11-13 сентября 2015 года в сосновом лесу на берегу реки Северский Донец на Чугуевщине (Харьковская область) состоится фестиваль авторской песни «Осенний Эсхар». Авторская песня – уникальное явление отечественной культуры. Это замечательно подчеркивает в своей песне Б. Окуджава «…Музыкант, соорудивший из души моей костер. А душа, уж это точно, ежели обожжена, справедливей, милосерднее и праведней она.»
Насыщенная программа фестиваля включает мероприятия, которые позволят любителям поэзии и авторской песни услышать лучшие образцы жанра, известным авторам показать свое искусство, а молодым, начинающим – получить профессиональный совет и оценку своего творчества. И все это в неофициальной обстановке, атмосфере взаимопонимания, доброжелательности и душевного тепла.
Организаторами праздника поэзии и песен под гитару является Чугуевская районная государственная администрация, Чугуевский районный совет, Клуб песенной поэзии им. Ю.Визбора (Харьков) и общественная организация «Экополитика» (Харьков).
Этот фестиваль с середины 80-х годов традиционно проводился на Партизанской поляне возле поселка Эсхар (отсюда его название). Приезжали барды из Украины, из ближнего и дальнего зарубежья. На поляне среди леса стоял палаточный городок, горели костры, звучали песни под гитару уже известных авторов и исполнителей, а также всех желающих продемонстрировать свои таланты.
Уже третий год организаторы, с целью улучшения условий для участников и гостей фестиваля, изменили место его проведения. Фестиваль теперь проходит на базе отдыха Харьковского политехнического института в урочище Фигуровка. Сюда удобно добираться от автостанции, железнодорожной станции, как пешком, так и на такси. В распоряжении поэтов и музыкантов летняя эстрада, домики. При этом настоящие туристы могут поставить для себя и привычные для них палатки. База позволит принять около 2-х тысяч человек. Конечно, остается неизменной присущая фестивалю романтика: сосновый лес, река, костер под звездным небом и задушевная песня под гитару. На этих фестивалях уже успели побывать такие известные барды как Юрий Лорес, Олег Митяев, Александр Городницкий.
Традиционно фестиваль откроется в пятницу 11 сентября концертом «Классика жанра». Как всегда пройдет конкурс «Осенний Эсхар» в номинациях: Автор песни; Автор стихов; Ансамбль (дуэт, трио…); Исполнитель; Поэт; Дебют.
В этом году впервые за историю проведения фестиваля, в его рамках пройдет первый этап народного конкурса «Сад Шевченко» для жителей Харькова и области, организованный общественной организацией «Экополитика». Произведения могут исполняться на русском или украинском языке, с раскрытием темы конкурса «Вірю в себе! Вірю в Україну!»- следование национальным духовным традициям и европейским ценностям. С утра и до вечера 12 сентября от каждой мастерской будут выдвинуты наиболее сильные участники, включая самих мастеров, по трем номинациям: «Поэты», «Барды» и «Юмор». Благодаря аплодисментам зрителей и оценкам объединенного жюри по каждой из этих трех номинаций будут выбраны 4 лауреата, которые продолжат борьбу за звание победителей в суперфинале. Суперфинал конкурса «Сад Шевченко» по номинациям пройдет 17 октября в Харькове в театрально-культурном центре (малый зал ХНАТОБ, ул. Сумская, 25).
В течение дня будут работать творческие мастерские. Продемонстрировать свое умение мастерам жанра смогут все желающие. А профессионалы отберут самых достойных для конкурса «Эсхар», конкурса «Сад Шевченко» и отчета творческих мастерских. Чтобы ознакомиться с творчеством мастеров и гостей фестиваля, в режиме нон-стоп будут проходить сольные концерты на главной сцене №1. Для всех желающих будет работать свободный микрофон на Сцене №2.
Продолжится насыщенный интересными событиями день тематически-юмористическим концертом «Чайхана». Интересно, что каждый год в веселых выступлениях поднимаются разные темы из жизни.
И уже ночью, плавно переходящей в утро, все желающие смогут спеть под гитару, или просто отдохнуть душой в компании замечательных людей у ночных костров.
В воскресенье 13 сентября с утра разъезжаемся по домам, предварительно убрав после себя территорию базы, обменявшись контактами с новыми друзьями, чтоб вечером снова встретиться в Харькове в ТКЦ (театрально-концертный центр – малый зал ХНАТОБ, ул. Сумская, 25) , где пройдет Гала-концерт. На Гала-концерте выступят лауреаты, гости, мастера фестиваля.
Всех, кто любит песню и поэзию, приглашаем на фестиваль «Осенний Эсхар-2015»!
Лист від "PR Euromedia Company" <pr@euromediacompany.com>
OT VINTА навчили голландців співати українською на всесвітньо відомому
LOWANDS FESTIVAL
Цього року українському гурту OT VINTA пощастило стати учасниками унікального та всесвітньо відомого фестивалю LOWLANDS FESTIVAL. Фестиваль відбувається у Нідерландах починаючи з 1993-го. Квитки на нього розпродаються з шаленою кількістю ще за рік до початку. Адже це не просто фестиваль, а ціла молодіжна країна, де окрім музики, є відкритий кінотеатр, вуличний театр, кабаре, балет, літературна сцена. Цього року фестиваль відвідало 55 тисяч людей з різних куточків світу. Серед них і український гурт OT VINTА, який запам'ятався публіці своїм драйвом та позитивом.
"Організатори помітили наш гурт завдяки відео "Накурила баба журавля", яке гуляло в Інтернеті, знайшли нас та запропонували взяти участь у фесті, - розповідає Віктор Пилипчук, гітарист гурту OT VINTА. - Звісно, ми погодились та приїхали. Протягом трьох днів на дискотеках фестивалю крутили пісні "Накурила баба журавля" та "Їхав козак", тому глядачі під час виступу підспівували нам ці пісні і не тільки".
Фестивальникам настільки сподобався український гурт, що вони сприймали "на ура" будь-яку їхню пропозицію. І пісні підспівували, і шалені танці влаштовували та навіть вивчили "Слава Україні!" та "Героям Слава!". Але найцікавіше, що під час виступу гурту в натовпі з'явились жовто-блакитні прапори, змайстровані з одягу.
Без бісу хлопців не відпустили. Організатори, як вдячність українцям за гарний виступ, влаштували сюрприз - подарували жовто-блакитні цукерки M&M's. Вони дізнались, що в день виступу гурту OT VINTА (23 серпня) в Україні відзначають День прапора і передали їм такий презент.
До речі, на цьому фестивалі також виступав ще один український гурт ДахаБраха. Але учасники OT VINTА на виступ колег не встигли, бо в цей день мали благодійний концерт в Амстердамі, під час якого збирали кошти для постраждалих у зоні АТО.
Сайт Хартія 97 http://charter97.org/ru/news/2015/9/2/167281/
Бард из Беларуси пел для украинских военных в окопах под Мариуполем
2.09.2015
Дмитрий Захаревич в августе дал пять концертов для украинских военных и добровольцев, воюющих под Мариуполем.
Своими впечатлениями бард поделился в интервью с «Радыё Свабода».
- Это что, просто - взять и поехать с концертами на передовую, где идут бои, взрываются мины?
- Мы давно общаемся с украинскими патриотами, и благодаря их помощи поездка получилась. Один из лидеров украинской организации УНСО с позывным «Тополь» нам непосредственно помогал на линии фронта, он командир разведывательной роты, и ему наша особая благодарность. Части УНСО сейчас находятся в составе Вооруженных сил Украины. Мы были на фронте около известного села Широкино под Мариуполем, в таких населенных пунктах, как Чармалык, Кириловка. Это рядом с нейтральной полосой, видели ее собственными глазами. Выступал с концертами перед бойцами - пел свои песни, читал стихи. В разных условиях: в каких-то бункерах, непосредственно на блок-постах, по месту дислокации. Посетили не только позиции, где стоят разведчики-унсовцы, но также и пограничников, Нацгвардию. За три дня дал пять концертов.
- И какая там обстановка? Скорее война или все же перемирие?
- Сложная. Когда в ночь на 27 августа был обстрел, то украинские силы там понесли значительные потери. Было это километров 10 от нас. Обстрелы происходят там еженощно, начинаются где-то около 8-10 вечера и могут идти до самого утра. А вот в пятницу, 28 августа, когда мы были на 11-м блок-посте, то обстрел был днем, в половине третьего. Обстреливали из минометов.
- Вы были под Мариуполем - городом на побережье Азовского моря, который сепаратисты считают своей территорией и объявили, что непременно его захватят. Насколько это реально?
- Мы задавали такой же вопрос офицерам и бойцам, которые защищают Мариуполь. Они в это не верят, обосновывая тем, что сейчас соотношение сил там примерно равны. Боец «Тополь» нам говорил, что Мариуполь они ни в коем случае не сдадут, а если сепаратисты снова сунуться, то для них здесь будет, как Сталинград для немцев. Говорят, что сам Мариуполь хорошо защищен, называют защиту «линией Порошенко», но признают, что удар могут нанести выше, севернее города, чтобы выйти к морю за Мариуполем и замкнуть «котел». Предполагают, очень много будет зависеть от командования. К командованию у рядовых остается много претензий: что медлят, что не согласовывают действия между различными структурами и частями. А что касается настроения самих рядовых, то оно боевое, они не уступят и даже готовы идти в наступление, чтобы очистить украинские территории от сепаратистов и российских военных.
- Что вам говорили о тех, с кем идет война? Кто эти люди, почему они взялись за оружие? Какое к ним отношение местного населения?
- Прежде всего скажу, что эти люди были для наших собеседников врагами, и поэтому объективного к ним отношения ждать не стоит. Говорят о них, что среди них много уголовников. Насчет «духовных cкреп» этих людей, о чем заявляет российская пропаганда, шутят, что, конечно, как без этого - они же все «в куполах». Имеются в виду уголовные татуировки на телах сепаратистов. Еще отмечают, что среди сепаратистов много кадыровцов, говорят о них, что те беспощадные даже с населением, а как воины - плохие. На этой стороне также воюют чеченцы, то они обижаются, когда кадыровцов называют чеченцами, говорят, что те ложные чеченцы. Еще упоминали казаков, воюющих на стороне сепаратистов. И что свои воюют, также не скрывают. Но говорят, что многие пошли воевать, так как просто невозможно прокормить свои семьи и себя, так как на Донеччине экономический развал, работы просто нет. Да заставляют некоторых, обязательные призывы устраивают. Мариупольцы рассказывали, что когда небольшое время там правили сепаратисты, то под дулами автоматов выгоняли людей строить под городом оборонительные объекты. Это было больше года назад, а 16 июня 2014 года Мариуполь освободили добровольцы батальона «Азов», которые были на то время довольно слабо вооружены. Причем фактически «азовцы» сделали это по своей инициативе, действовали на свой риск.
- А какие настроения царят сейчас среди жителей Мариуполя? Они рады, что их освободили от сепаратистов, или наоборот?
- Судя по тем контактам, что мы там имели, настроения примерно такие: большинство за то, чтобы не было войны. То есть та власть или эта, лишь бы не стреляли, не довелось бы все бросать и бежать. Политические симпатии примерно поровну между пророссийскими и проукраинскими, но волонтеры отмечают, что в последнее время число тех, кто хочет остаться в Украине, постоянно увеличивается. Так говорили мариупольские волонтеры, а проверить это нам не было возможности. Внешне видно, что город живет своей жизнью, работают учреждения, кафе открыты по вечерам. Про знаменитые мариупольские металлургические заводы говорят, что они работают, правда, может быть, не в полную силу. Шутят, что ранее помыли автомобиль, то через ночь он снова черный, а теперь - чистый. Нас провезли по городу, показали сожженые здания городского управления милиции, городской администрации. Привезли на пляж. Может, пляж был и не такой полный, но люди отдыхали.
- А что с декоммунизацией? С памятниками Ленину и деятелям революции, с коммунистическими названиями?
- Что касается названий, то как была улица Артема, так она пока и есть, возможно, руки еще не дошли. Даже проспект Ленина как был, так пока и остался. Но памятников Ленину уже нет, стоят пустые постаменты.
- Кто нарушает перемирие? Сепаратисты говорят, что стреляют в ответ, военные АТО говорят то же самое. Что вы видели своими глазами?
- Ну, вот как было, когда мы попали под обстрел. Это было в прошлую пятницу, 28 августа, на 11 блокпосте. Среди бела дня вокруг начинают взрываться мины, которые, разумеется, прилетели с той стороны. То есть я не видел, чтобы на этой стороне стояли какие скрытые пушки или минометы, которые бы ударили по сепаратистам первые. Этого не было. А вот что заметили. Когда на горизонте увидели беспилотник ОБСЕ, то огонь по нам сразу остановился. А ночью когда стреляют, то бьют и с артиллерии, издалека, так как даже не слышно выстрелов, а только видишь вспышку взрыва и слышишь его звук.
- Как украинские военные оценивают уровень вооружения своего противника?
- Отмечают, что у сепаратистов есть тяжелая артиллерия, есть 122-миллиметровые минометы, пушки 152-миллиметровые, самоходные артиллерийские установки. И тактика у них такая: ближе к ночи подвели технику, провели обстрел, дали несколько залпов - и выводят в другое место, поэтому относительно трудно их заметить. Украинцы говорят, что если удается зафиксировать это место, то они тоже туда бьют из своих орудий. Признают, но я своими глазами не видел.
- Вы видели там беспилотник ОБСЕ, а другие признаки присутствия международных наблюдателей видели? Как к ним там вообще относятся? Есть от них пользы в деле перемирия?
- Видели еще автомобили ОБСЕ. Но там ситуация такая: группа ОБСЕ обычно выезжает на линию фронта днем, а вечером они возвращаются в Мариуполь. И поэтому, как говорили ребята, ночью происходят обстрелы. Это я слышал и видел вспышки еженощно, как был там. Поэтому украинские бойцы особо не верят в ОБСЕ и в минские договоренности. Говорят, что веры им нет. И действительно, какое перемирие, если вот в ночь на 27 августа под обстрелом под Мариуполем погиб 21 военнослужащий, более 30 раненых - и это только официальные данные?
- Когда еще до победы Революции достоинства был на Майдане, то заметил, что активисты не столько выступали за европейский выбор, сколько против коррупции во власти, в том числе местной. Эти претензии к власти остались?
- Да, есть такие настроения, что Майдан пока не доведен до конца. Но в то же время делать Майдан-3, когда на востоке идет война - об этом не говорят даже самые горячие из тех, с кем приходилось общаться. Но знаю, что есть и такие настроения.
- В какую сторону, исходя из ваших впечатлений, развивается рейтинг президента Петра Порошенко?
- Сказал бы так, что все же уменьшается. Люди же за него голосовали в первую очередь, чтобы не было войны и пошли какие позитивные изменения в экономике, так как простые избиратели рассчитывали, что если человек сам сумел заработать, значит, и нам позволит, то такое сделает, чтобы стало лучше. Но пока война терпит, экономика по-прежнему в упадке. Коррупция, против чего выступал Майдан, также осталась на прежнем уровне, а некоторые говорят, что стало и хуже. Недаром возникли те события вокруг коррупции в Закарпатье, в Одессе. Какие новые надежды в борьбе с коррупцией возникли, как начал свою работу в Одессе Саакашвили. Но больше люди надеются на самих себя - украинцы в этом смысле все же отличаются от белорусов.
- А что говорили ваши собеседники о Лукашенко, о его политику по отношению к Украине?
- Знаете, они больше сами расспрашивали, как и что, почему так Лукашенко себя повел. Недоверие к нему остается. Отмечали, что он остается диктатором, к тому же пророссийским. Говорят и то, что он вращается, пытается усидеть на двух стульях. Но для них очень важным было то, что к ним приехали поддержать их борьбу именно из Беларуси. К нам относились с большим уважением, скажу без ложной гордости.
- Видели там еще кого из белорусов?
- Нам говорили, что там десятки белорусов борются за Украину, но не пришлось ни с кем увидеться. Даже с Василием Парфенковым - только переписывались. Он теперь воюет под Песками, это около Донецка. Передал, что Пески они не отдадут, а чтобы здесь не отдали Мариуполь. Познакомились с добровольцем из Грузии, были еще грузины, несколько поляков.
- Кстати, вы же поете по-белорусски и стихи ваши белорусские. Понимали вас военные под Мариуполем?
- Полагаю, что понимали, отзыв был хороший. Языки же близки, что-то могут переспросить, но отчасти все понимали. А стих, посвященный героям Иловайска, читал в переводе на украинский язык. Причем заметил такую вещь. У меня немало боевых песен, таких стихов, их слушали хорошо, все нормально. Но когда переходил к лирическим, то такая тишина устанавливается, такое внимание! Смотришь по глазам, и видишь, насколько люди скучают по своим семьям, по любимым женщинам. Кстати, замечу, что там воюет много и тех, кто сам из тех мест Донецкой и Луганской областей, которые сейчас под контролем сепаратистов. Недаром эти военные не фотографируются, чтобы не подставлять свои семьи, так как уже были и расправы. Мужеством этих людей можно только восхищаться.
Київ – сайт фестивалю “Червона рута” http://chervonaruta.info/news/uchasniki_finalnikh_konkursiv_khiv_vseukrajinskogo_festivalju_chervona_ruta_u_m_mariupol/2015-08-25-45
Учасники фінальних конкурсів ХІV Всеукраїнського фестивалю «Червона рута»
у м. Маріуполь з 18 по 20 вересня 2015 року
(орієнтовний перелік)
Переможці та резервісти обласних відбіркових конкурсів
Акустична музика
1. Власенко Андрій (1980) м. Полтава
2. Гурт «Перекоти Поле» м. Львів
3. Палаш Анатолій (1990р.н.) м. Черкаси
4. Деркач Дар’я в супроводі гурту м. Запоріжжя
5. Попов Матвій (1997) м. Миколаїв
6. Щирська Анастасія (1999) м. Рівне
7. гурт «Дивоцвіт» Українського клубу м. Одеса
8. Гурт «Коло» м. Луцьк
9. Юрчук Андрій (1983) м. Луцьк
10. Гурт «Інті» м. Чернігів
11. дует Василь Сагайдачний та Євген Григорович, м. Дніпропетровськ
12. Гурт «ТОЇА» м. Дніпропетровськ
13. Гурт «Багз Банні» («Bugs Bunny») с. Підгороднє, Тернопільський р-н.,
14. Николишин Діана (1997) с. Маків, Дунаєвицький р-н., Тернопільська обл.
15. Кинів Роман і гурт «Етюд» м. Ужгород
16. Москалюк Октавіан (1991) м. Чернівці
17. Христина Халімонова (1993) м. Київ
Інша музика
1. Гурт «Дніпро Денс» м. Цюрупинськ, Херсонська обл.
2. Дмитро Нечай (1981) м. Чернігів
3. Копинець Мирослава (1980) м. Ужгород
4. Іванна Ворошилюк (1983) м. Київ
Рубрика – «ЗМІ про мистецькі події та митців»
...Так Василеве слово у Вінниці ще не звучало!
Стусфест «Палімпсести» відбувався у бібліотеках, книгарнях, музеях, на площах...
http://www.day.kiev.ua/uk/article/taym-aut/tak-vasyleve-slovo-u-vinnyci-shche-ne-zvuchalo
Олеся Шуткевич
Газета «День», 1 вересня, 2015
«Поверненням Орфея» охрестили вінничани стусфест «Палімпсести», який на вихідних охопив Вінницю. Ентузіасти з руху «Простір свободи», громадського центру «Форум», книгарні «Є», видавництва «Смолоскип» та інших організацій і установ влаштували у місті над Бугом справжнє воскресіння стусівського слова і духу.
Не cкажу, що в нашому місті не шанують легендарного земляка Василя Стуса. Упродовж 20 років щозими проводять «Стусівські читання», час від часу організовують вечори пам’яті та реквієми біля підніжжя пам’ятника. Але так Василеве слово у Вінниці ще не звучало. Він був скрізь: у бібліотеках, книгарнях, музеях, на площах. Його вірші перевтілювалися з лірики у стріт-арт, музику, сценічне мистецтво. «Палімпсести» дозволили вінничанам поспілкуватися з письменниками-сучасниками, громадськими діячами, митцями з Києва, Вінниці та Донбасу. Мав фестиваль і соціальну ноту — на всіх заходах збирали українські книжки, які організатори обіцяли передати дітям-переселенцям з Донеччини й Луганщини.
ПЕРЕЧИТАТИ СТУСА ПО-НОВОМУ
Фестиваль приурочили до 30-річчя від дня смерті Василя Стуса. Чому для проведення обрали Вінницю? Бо на Вінниччині поет народився. Бо до Вінниці переїхав Донецький університет, який свого часу закінчив Василь Стус. Та актуальність фесту була пов’язана не лише із круглою датою. Василь Стус, вінничанин за походженням, сформувався як особистість у Сталіно (нинішньому Донецьку). Саме на Донбасі він вперше пізнав антигуманну радянську дійсність та протиставив їй образ України, яку належало сотворити. Зараз Донецьк окуповано, тому актуалізація стусового слова є особливо нагальною, вважають організатори фестивалю.
«У рамках фестивалю відбулося кілька цікавих дискусій про український схід, — розповів співорганізатор фесту Дмитро Штофель. — Для мене, зокрема, було знахідкою, що Стус і Рінат Ахметов росли в одному мікрорайоні. Але зазначу, що фест — не реквієм з плачевним поетичним читанням чи схлипуванням. Це дуже позитивний захід, який увіковічує його для наступних поколінь».
Головна мета фестивалю, принаймні на думку відвідувачів, полягала не в тому, щоб банально згадати про Стуса, а перечитати його по-новому: відчитати нові й відчути питомі сенси стусівського слова. Звідси, напевно, й назва «Палімпсест» — це пергамент, на якому стерли давній текст і нанесли новий, сильніший і позитивніший.
УВІКОВІЧИЛИ СЛОВОМ, МУЗИКОЮ І ПЕНЗЛЕМ
Під час фестивалю легендарну постать Василя Стуса увіковічили словом, музикою і навіть пензлем. Фестиваль розпочався своєрідною мистецькою провокацією, яка розгорнулася на Європейській площі міста. Під час акції письменники і активісти на якусь хвилину застигли із книжками Василя Стуса у читанні. Застиг портрет веселого і молода поета-земляка і на паркані бібліотеки віддаленого мікрорайону Старе місто. Тут місцевий художник Олександр Нікітюк під «акомпаніатор» поетів Олега Коцарева та Дмитра Штофеля та за допомоги юних вінничан створив розкішне мистецьке панно.
«Довелося наново перечитати твори нашого легендарного поета, — зізнається Олександр Нікітюк. — І хоч як би це дивно звучало, я відкрив для себе нового Стуса — веселого, життєрадісного, повного спраги до життя. Саме до реалізації цього інтерактивного проекту в мене почали виникати певні ідеї. Головна з них — мало бути спільне малювання митців і вінничан. Ми створили контурне зображення, а всі учасники мали можливість долучитися до творчості. І все це відбувалося під вірші Стуса. Було надзвичайно круто! Дякую активним маленьким вінничанам, жителям Старого міста, бібліотекаркам, організаторам фесту».
Надвечір першого дня відбулося одразу кілька грандіозних мистецьких подій у рамках фестивалю. В обласному художньому музеї вірші Василя Стуса лунали під музику Людвига ван Бетховена (це улюблений композитор поета). Вірші читала Таня-Марія Литвинюк, їй акомпанував студент консерваторії Павло Лисий. Тим часом в музеї імені Коцюбинського розгорнувся вертеп двох акторів із театру «Жуки», які поставили для вінничан та гостей міста виставу «Щасливий Йорик». «Це прем’єрний показ. Вистава «Щасливий Йорик» створена за поезією Стуса, — зазначила голова оргкомітету фестивалю «Палімпсести» Наталія Климюк. — Подружжя акторів Євгена та Ольги Чистоклетових все життя прожили у Донецьку, але у зв’язку з подіями змушені були переїхати до Львова. Хоча вони і далеко від дому та не перестають вважати себе донеччанами».
АКТУАЛІЗУВАТИ ПРОБЛЕМУ УКРАЇНСЬКОГО ДОНБАСУ
Одна з головних ідей фестивалю полягала в тому, щоб актуалізувати проблему українського Донбасу та поставити питання про засади його української ідентичності. Для цього в рамках фестивалю були заплановані історико-літературні дискусії за участі Олени Стяжкіної, Дмитра Стуса, Любові Якимчук та Станіслава Федоручка, а також зустрічі з політв’язнем Василем Овсієнком та істориком Вахтангом Кіпіані. Згадували і говорили багато — про рідну чужину, запрограмоване самозречення українців, політичні ігри і, звичайно, постать Василя Стуса.
Справжня причина його смерті в одиночній камері Кучина досі залишається таємницею. За версією, яку висловив один із КДБістів — «серце не витримало, з ким не буває». На думку багатьох дисидентів, зокрема, і Василя Овсієнка, це було вбивство. Він каже, що це не випадковість, бо Кремлю було вигідно вмертвити українського поета. Незадовго до смерті Нобелівський лауреат Генріх Бьолль висунув Стуса на здобуття найбільш престижної літературної премії. Її присуджують наприкінці року і тільки живим. Якби Стус отримав премію — це дало б поштовх до створення нової проукраїнської хвилі, піднесення патріотичного духу і прагнення до свободи.
Вахтан Кіпіані погоджується з цією думкою, зазначаючи, що підстав для відзначення українця було чимало, і про це знала радянська влада, тому й вирішила це питання швидко і звично для себе. Але історик заперечує той факт, що висунення Василя Стуса на вручення Нобелівської премії було 1985 року. Він каже, що факту висунення ніде не зафіксовано, а тому стверджувати, що він був, не можна.
У свою чергу молода українська поетеса і постійний автор «Дня» Любов Якимчук, родом із Первомайська Луганської області, представила власну збірку «Абрикоси Донбасу». Дівчина пише вірші про тих людей, які бачать війну не з екранів телевізорів, про тих, в чиє життя вона увірвалася вихром і не дає можливості заспокоїтися.
У роковини своєї смерті Василь Стус озвався болючим і правдивим словом у серці кожного з нас. Він повернувся. Повернувся не лише до Вінниці, а й до Донецька. Повернувся, щоб об’єднати нашу Україну.
Перший Майдан
4 вересня минає 50 років із дня легендарної прем’єри фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова
http://www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/pershyy-maydan
Сергій Тримбач
Газета «День», 2 вересня, 2015
З цієї нагоди в тому самому столичному кінотеатрі «Україна» відбудеться ювілейна прем’єра відреставрованої версії кінострічки. Оргкомітет ювілею, очолюваний віце-прем’єр-міністром і міністром культури В’ячеславом Кириленком, запланував й інші акції. Серед них — широкий показ фільму на телебаченні та у великих містах України, виставка в Національному художньому музеї, випуск ілюстрованого буклету... Крім того, відбудуться ювілейні урочистості у Верховині, тих місцях Івано-Франківщини, де й було знято фільм. Традиційний день українського кіно на Національній кіностудії імені О.Довженка так само буде присвячено ювілею «Тіней...» І це ще не все.
ЮВІЛЕЙ КОГО-ЧОГО?
Хтось іронічно посміхнеться: знову ці ювілеї, витрачають гроші на казна-що. Однак це не так. Відреставрувати фільм, надавши йому, зокрема, сучасних технологічних властивостей (колір, звук і таке інше), все одно на часі. А зробити сучасну виставку, на яку потім запросять, і на низку найпрестижніших кінофестивалів та в інші культурні центри, — це так само необхідно. Одна з ідей, якою живе невеликий гурт переважно молодих людей (насамперед це працівники Національного центру Олександра Довженка, себто кіноархіву), — показати, що «Тіні...» є зразком українського модерного, пошукового кіно, провістям нового суспільства, яке і складалося тоді, на початку 1960-х, в Україні.
Так, це й є один із парадоксів фільму Сергія Параджанова. Бо ж його зроблено на нібито архаїчному матеріалі — гуцули, обряди, яким уже століття, повний контроль колективу, поведінки кожного його члена. Однак «Тіні...» були в руслі пошуків авангардного штибу, пошуків, які характеризують українську мистецьку еліту, яку ще називають шістдесятниками. Їхнім пафосом, їхньою стратегією і був пошук нової лексики художнього послання і водночас прозирання першообразів. Треба ж було відчути (саме так!) початки і кінці єдиного ланцюга історії. Поновлювався пошук великого національного стилю, себто те, що було брутально обірвано сталінським режимом у 1930-ті роки. Параджанов опинився поруч із людьми, чиї інтуїції, рефлексії і створювали можливість такого пошуку. І — чи ж випадково режисер не раз маніфестував свою спорідненість із Довженком, який той національний стиль багато в чому і уособлював?
Початок 1960-х був позначений певною ідейною кризою. Хрущовська відлига закінчувалася, а що робити, куди рухатися далі, не дуже було зрозуміло. У реальному сучасному соціумі нічого не знайдено (тобто не знайдено точку опори для руху вперед), хіба що — людина, яка зберегла природність реакцій на світ, рефлексій власної поведінки (так звана «природна людина», на неї, власне, і покладатимуться багато в чому і російські письменники-«дєрєвєнщики», і письменники та художники українські, маючи на увазі, нехай і не декларативно, що потрібно зішкребти з такої людини все наносне, потворне і подарувати їй можливість бути собою; передбачалося, що герой від «єства» пристрасно бажає бути саме таким).
Проте у принциповому плані це мало що змінювало. Багато в чому дотримувалися лекал італійського неореалізму й радянського кіно 1930—1940-х (Довженка, Донського, як відомо, самі італійці визнавали своїми попередниками). Та вже Федеріко Фелліні різко нахиляв стилістику вбік карнавалу й цирку, Мікеланджело Антоніоні все частіше сходив із второваної дороги в пошуках основ, глибинних джерел людської поведінки — у соціумі й наодинці з собою. Все йшло до розуміння простої істини — однією зміною умов соціального побуту й буття життя не зміниш. А тут ще П.П. Пазоліні зі своїм «Євангелієм від Матфея» — його дивилися в Києві на закритому показі на початку 1960-х, і це вже був реалізм, майже фотографічний, але про те, як на реальному земному ґрунті виростала людина дивовижної сили й краси, яка здійнялася до Бога. «Фантастичний реалізм», як колись визначав схожі явища Федір Достоєвський.
Із цих та інших нашарувань і виникли, врешті, «Тіні забутих предків», надовго «затінивши» інші явища й особистості. Насамперед, можливо, тому, що вказали, де шукати початок перетворень суспільства. А до того ще — і як шукати. Після чого ціле десятиліття «кіностарателі» їздили на західноукраїнські землі, за новими відкриттями золота народної душі.
Чому «Тіні...» викликали фурор (не в народних масах, зрозуміло, а в середовищі інтелектуалів і простих собі кінофанатів, яких у ті часи було чимало)? Можливо тому, що зменшився ентузіазм із приводу того, щоб повернутися в міфологічну ніч жовтня 1917-го на палубу «Аврори». Ну, пальнемо знову — і що ж? Куди товариша Сталіна подіти й інших демонів? Адже знову з’являться... Чи не цікавіше, чи не плідніше переглянути те, що їм передувало? А то виходить, що «вся справа у Сталіні». Саме тоді вдова видатного російського поета Надія Мандельштам кинула: «Справа в нас», а не у пріснопам’ятних вождях. Демонізувати Сталіна й сталінізм — річ приваблива, звісно, але не продуктивна. Обернемося на себе, пошукаємо демонів у собі.
«Тіні...» візуалізували тих демонів. Справжнім одкровенням стало відкриття фільмом тієї живої реальності, якою є начебто архаїчний шар свідомості. Те, чому давно виписали «похоронку», виявилося живим і доволі активним учасником життя, зокрема окремо взятої особистості, якій проблематично звільнитися від влади колективістських матриць. І — за всіх очевидних відмінностей — виявилося: структура життя все та ж, особистість у ній поза законом. Іванові і Марічці лишається слухати голос Сокири, яка от-от має вкоротити їхнє життя, що зійшло з колективістської колії.
Камера оператора Юрія Іллєнка у «Тінях...» виявилася спроможною проникнути у підсвідомість окремої людини. Саме в подібних епізодах ми знову, уперше від Довженкових стрічок, знаходимо риси сюрреалістичної поетики. Частіше за все це уловлювання роботи підсвідомості в пограничний момент, на рубежі життя і смерті. От гине, від удару по голові, батько Івана, і перед його внутрішнім зором спалахують силуети червоних коней, що повільно пролітають. Після такого ж удару по голові, вже у фіналі стрічки, починається агонія в його сина — і в страшному напівсні він повільно занурюється в царство мертвих, де зустрічається із своєю коханою Марічкою...
Власне, ще після смерті Марічки Іван занурюється в якусь нірвану. Звідти його намагаються — усім патріархальним гуртом — витягти, але він усе ще перебуває в стані загальмованості, напівсну. Він, людина, зліплена із колективістської душі і тіла, випадає в індивідуальний простір, на саме його дно. За кадром і в кадрі звучить багатоголосся його одноплемінників, своєрідний хор, що намагається віднайти рецепт ліків від самотності. Женити — ото найпростіше. Повернути в коло циклічного, сільськогосподарського життя. Проте знову і знову свідомість Івана виявляє в собі пробоїни, отвори, через які виливається його душа. Вона противиться, вона більше не може існувати у цьому колективістському здоровому тілі.
У соцреалістичному мистецтві героєм є людина, що пробивається з власної недосконалості, із «німоти» і «темноти» до «слова» і «світла». У «Тінях...» бачимо щось протилежне — людина повертається в дословесну «темноту», щоб віднайти самого себе, якісь фундаментальніші цінності. На світлі, на сонці, під колективістським контролем відбувається надто багато потворного і страшного. Утопія побудови світу на розумних, контрольованих раціоначалах, дискредитована. Бунт проти цього — багато в чому сюрреалістський. Виникає установка на іншу психічну, світоглядну, ідеологічну реальність. Ту, що не управляється раціональними засобами, до неї неможливо прикріпити нитки, за допомогою яких ляльководи намагаються нами управляти.
ХТО БУВ ПОРУЧ?
Сам режисер називав прізвища людей, які багато в чому вплинули на формування своєрідної філософії стрічки. «Тоді біля мене були Іван Дзюба, Іван Драч, Георгій Якутович, мов духовний лакмус — Григорій Гавриленко. Були Луговський (другий режисер на фільмі, який пізніше зніме про роботу над «Тінями...» документальну стрічку «Сергій Параджанов: «Я знімаю геніальний фільм». — С.Т.), Семикіна — пам’ятаю її твори в гуцульському стилі. Стрічку підготовлено всіма. Згодом вийшов на художницю по костюмах Лідію Тихонівну Байкову. Вона не створювала костюми — вона їх любовно збирала по скринях. Талант Кадочникової, Бестаєвої... Точний вихід на композитора Мирослава Скорика».
Так, очевидним був вплив художників. Передусім Григорія Гавриленка, чия творчість дивовижним чином поєднувала авангардову свіжість і вічну джерельну образність. Не названий Параджановим закарпатський художник Федір Манайло, чиї роботи на двох київських виставках 1957 і 1958 років вразили Параджанова образами Карпатських краєвидів, з їхньою фотографічною точністю й декоративною красою. Манайло навчався в Європі і звідти приніс прагнення мислити національні образи і образки в універсумі. Зрештою, у титрах його зазначено як консультанта картини. А через Георгія Якутовича протягувалася ще одна ниточка, бо ж митець перебував під впливом школи бойчукістів — монументалізм і декоративність, пошук прадавніх коренів вітчизняної культури. А на додачу він добре знав гуцульський побут...
Композитор Мирослав Скорик родом із Західної України. Він — як і Леонід Грабовський чи Валентин Сильвестров — не тільки прекрасний мелодист, а ще й фанатичний прихильник автентичного виконання народної музики, сказати б точніше — тих звукових потоків, які й витворюють адекватний образ народного середовища.
4 вересня 1965 відбулася прем’єра фільму в Києві, у кінотеатрі «Україна». Літературний критик Іван Дзюба зі сцени, журналіст В’ячеслав Чорновіл та аспірант-літературознавець Василь Стус у залі закликали підвестися на знак протесту проти арештів українських інтелектуалів. Підвелись далеко не всі, але підвелися. Увімкнули сирену, що мала заглушити все і всіх. Юрій Іллєнко розповідав мені колись: вийшов він із кінотеатру, коли почалася демонстрація стрічки, і побачив, як «Україну» доволі швидко оточили бійці внутрішніх військ (символічне дійство, чи не так? Оточена Україна). Одначе ж пізно: фільм Сергія Параджанова розпочав свою роботу. Вона продовжується до сьогодні.
То був вочевидь перший публічний протестний Майдан в новітній історії України. Потім були інші. Внутрішньоутробний період добігає кінця, час народження настає. Так маніфестувалося, так почувалося на початку ХХ століття («Або зробимо з вас народ, або упадемо», — із відчаєм писав Василь Стефаник), так було п’ятдесят років тому, так воно й нині. Народини все ще тривають. Затяжкими виявилися, цілісіньке століття тривають. Варто замислитись, чому так.
А ви кажете, ювілей фільму. Це чергова річниця мріянь, які ніяк не збуваються. Та не опускаймо руки, вітру не буде все одно. Крім того, який запустила група «Тіней забутих предків».
Перелітний птах українського верлібру
Світлана Лавочкіна — про поезію Василя Голобородька у перекладах
http://www.day.kiev.ua/uk/article/ukrayinci-chytayte/perelitnyy-ptah-ukrayinskogo-verlibru
Олександр Голобородько, Херсон
Газета «День», 3 вересня, 2015
Коли я запитав Василя Івановича про популяризацію його творчості у зарубіжжі, то дізнався про плідну діяльність щирого друга та шанувальника — письменниці й перекладача української та російської поезії Світлани Лавочкіної (Гітін). Пані Світлана сама пише прозу англійською, що друкується в літературних журналах та антологіях США і Великобританії. У середині 1990-х рр. вона закінчила Горлівський інститут іноземних мов, а нині, разом із чоловіком, фахівцем у галузі математики, та двома дітьми мешкає у музичній столиці Німеччини, саксонському місті Лейпциг. Пані Світлана за останні п’ять років виборола три нагороди: 2015-го — як фіналістка лондонського конкурсу Tibor&Jones Pageturner prize за найкращий дебютний роман, 2013-го — Паризьку літературну премію (присуджується за нові англомовні повісті, переможців визначає міжнародне журі) та 2010-го — у конкурсі коротких оповідань Million Writers Award. Слід зазначити також, що Світлана Лавочкіна є одним із засновників і колишнім президентом Асоціації англомовних письменників Лейпцига — некомерційної організації, що сприяє розвитку міжнародних літературних проектів. Бесідую з пані Світланою по «Скайпу» (Херсон — Лейпциг).
— Як відкрили для себе творчий світ Василя Голобородька?
— Років п’ять тому редактор-укладач однієї з американських антологій світової поезії запитав у мене, чи не знаю кількох українських поетів, твори яких могли б бути представленими в антології? Я ніколи не думала, що доведеться перекладати саме українських авторів (у сфері моїх фахових інтересів завжди була англомовна література). Розпочала пошуки персоналій і поступово, з радістю для себе відкрила нові художні пласти. Насамперед припали до душі твори чудових поетів — Шевченківських лауреатів Павла Гірника та Дмитра Кременя. Переклала кілька їхніх віршів. Якось на очі потрапив вірш ще одного лауреата Василя Голобородька «Подвійна катастрофа», і мені стало остаточно зрозуміло: ось хто мій поет!
Здається, 2010 року я зателефонувала до Луганської обласної бібліотеки з проханням: як зв’язатися з паном Василем? Мене попередили, що Голобородько дуже неохоче йде на контакти, але номер домашнього телефону все ж дали. І ось я, з певним острахом, виходжу на зв’язок. На моє здивування пан Василь виявився виключно відкритою і доброзичливою людиною і одразу дав дозвіл на переклад своїх творів. Він почав надсилати мені свої нові роботи, які було особливо приємно перекладати. Деякі з цих віршів увійшли до згаданої вище антології. Наша дружба-співтворчість триває вже кілька років. Очно з паном Василем зустрітися ще не вдалося, контактуємо через Інтернет і телефон.
— Що можна сказати про особливості перекладу української поезії на англійську мову?
— Слід зауважити, що українська поезія в багатьох відношеннях є загадковою для іноземних читачів. У ній живуть незрозумілі герої, вона сповнена історичних, культурних і політичних алюзій. Якось мене попросили підготувати добірку поезій українських поетів до антології, авторами якої були б люди, які народилися після Другої світової війни. Протягом кількох тижнів я намагалась віднайти вірші, зрозумілі міжнародній аудиторії, але те, що мені вдалося добути, здавалося, надто залежало від натяків, недомовок і... рими. Відомо, що важливою ознакою українського та російського віршів як поетичних жанрів є їх римованість. Римований вірш ускладнює переклад. Звичайно, якщо постаратися, то риму можна зберегти, але це не головне при сприйнятті твору. Набагато складніші завдання виникають під час донесення до англомовних читачів смислів, закладених авторами. Оскільки я живу в іншомовному середовищі, постійно відслідковую, аналізую літературний процес і сама беру в ньому участь, то можу «змоделювати» вектори інтересів до української поезії. Буває, що твір неможливо повноцінно сприйняти без знання історичних подій різного масштабу, на тлі яких розгортається поетична оповідь.
Що ж до поезії Василя Голобородька, то вона абсолютно універсальна, може бути зрозумілою всюди й усім — чи в Японії, Китаї, чи в Європі, чи в США... Хтось сказав, що будь-який високохудожній образ набуває універсальних рис і стає своєрідним «культурним кодом». Так-от коди пана Василя всеосяжні, універсальні, спокійні, легкі... Його твори завжди приємно перекладати. Сюжети прості, це універсальні життєві ситуації і роздуми на їх тлі про незворотність плину життя: переїзди, прибирання квартири, перше кохання, розмова з сусідою, святковий вечір, дитячі спомини... Однак ця простота оманлива: кожен вірш пана Василя глибоко вкорінений в український епос. Безмежно далека для західного читача українська сільська глибинка, з її повсякденним наповненням, під пером Голобородька стає божественно-сутнісною.
Ніколи не забуду нашу першу телефонну розмову. Тоді пан Василь сказав мені: «Я люблю слова. Моя поезія не вогниста. Вона кишить бджолами та метеликами».
В Інтернеті розшукав згаданий у статті вірш Василя Голобородька. Упорядник
ПОДВІЙНА КАТАСТРОФА
Через брак грошей
квартира і досі не облаштована –
книжки лежать стосиками попід стінами,
мов у японського студента.
Так давно лежать,
що вже й звик до такого інтер’єру,
та й безпомильно орієнтуюся у пошуках потрібної книжки.
(Епіфанія:
книжки на звичному місці –
символ за ознакою
„бути тим, що приносить спокій”).
Але варто ненароком якусь книжку покласти
на неналежне їй місце,
як відразу усе змінюється –
вишина стосика, та й не одного,
зазнає зміни інтер’єр,
от якби він змінився,
коли б під стіною поставити,
прихиливши, садовий заступ,
а від того всього змінюється і все моє життя:
пошуки потрібної книжки стають тривалішими,
у вікно, на розквітлу вишню під
сусіднім будинком,
милуватися часу не знаходиться.
Повернутися до попереднього стану неможливо –
не знаю, в якому саме порядку
знаходилися мої книжки
у стосиках попід стінами
до катастрофи.
(Епіфанія:
книжки не на своєму місці –
символ за ознакою
„бути тим, що викликає тривогу”).
Де тепер шукатиму Шевченка?
Де тепер шукатиму Саченка?