Бюлетень №34 (571) - 2019 рік
Новини одним рядком.
18 серпня – бард-піаніст Сергій Шишкін зіграв на виставці картин у Володимирі-Волинському
22 серпня – 2-й концерт "Барды и поэты 60-х" у виконанні клубу Ю.Візбора, Харків, Жінок Мироносиць, 10, Будинок вчених
28-29 серпня – 5-та річниця Іловайської трагедії на Донеччині (читайте рубрику – “Пам’ять”)
31 серпня – вечір пам’яті Олени Кас’ян, Дніпро, Воскресенська, 23, Центральна міська бібліотека («Відлуння»)
1 вересня – день народження Василя Нечепи, кобзаря із Чернігова
4 вересня – "Хорея Козацька" презентує пісні Української революції 1917-1921 років, Харків, вул. Римарська, 21, філармонія
Олександр Бобошко
* * *
Ставай же навколішки
тут чи по той бік траси:
вони воювали
і за твою свободу.
Напруга не слабне.
Рушають на битву кращі,
аби не стояли навколішки
ми з тобою.
Ніхто не чекав,
що у третім тисячолітті...
Вдесяте чи всоте
питаєш: невже не сон це?
Схили свою голову
і прочитай молитву.
Терпи і дорожній пил,
і убивче сонце.
...Тепер їм – до раю,
сміливим і благородним.
А нам – не забути,
не зрадити,
не продатись.
Схилилися верби плакучі
уздовж дороги.
І людям не соромно
їм в унісон
ридати.
Київ – сайт https://uinp.gov.ua/pres-centr/anonsy-podiy/4-veresnya-horeya-kozacka-prezentuye-pisni-ukrayinskoyi-revolyuciyi-1917-1921-rokiv-u-harkovi
4 вересня "Хорея Козацька" презентує пісні Української революції 1917-1921 років у Харкові
У Харкові відбудеться концерт «Хореї Козацької» із презентацією музичного альбому «Пісні Української революції».
4 вересня, 18.30
м. Харків, вул. Римарська, 21
Харківська філармонія (органна зала)
Живий звук
Вхід вільний
«Пісні Української революції» - це спільний проект Українського інституту національної пам’яті, народного артиста України Тараса Компаніченка та гурту «Хорея Козацька», присвячений 100-річчю Української революції 1917-1921 років.
Серед авторів текстів та композиторів творів - класики української культури: Павло Тичина, Христя Алчевська, Олександр Олесь, Роман Купчинський, Ярослав Ярославенко, Михайло Гайворонський, Олександр Кониський та інші.
“Твори, що увійшли до альбому "Пісні Української революції" – це частка моєї тридцятилітньої праці пошуку правдивих музичних пам'яток про ту, унікальну своїм національним пробудженням, епоху. Усі ці твори були активно співані на великих і малих сценах України в часі 1917-21 років. Їх співали на воєнних позиціях, на шикуванні військ; вони співались кобзарями, артистами-бандуристами, оперними співаками, просвітянськими, військовими, студентськими хорами, Українською Республіканською Капелою та Українським Національним Хором. Багато творів були забуті і не звучали в Україні майже століття”, - розповідає музикант, кобзар, лідер гурту «Хорея Козацька» Тарас Компаніченко.
Завантажити альбом можна на сайті Українського інституту національної пам'яті https://bit.ly/2M7quQS
Володимир-Волинський – Сергій Шишкін
Вчора в неділю заграв у Володимирі в галереї на презентації унікальної виставки портретів талановитої художниці Землячки Тетяни Токаревої Асмолкової. Отримав музикантський кайф. Сподіваюсь присутні були задоволені.
Світловодськ – Віталій Асауленко
Та фестивальчик так-собі - бюрократично заформалізований http://svet-life.com.ua/index.php/novini/kultura/2133-v-svitlovodsku-vidbuvsya-festival-patriotichnoji-pisni
Сайт https://z-m-www.facebook.com/events/2405177336427241/
Осенний Эсхар 2019. 39й бард-фест
Организаторы: Наталья Соколовская и Оксана Кошелева
13-15 сентября 2019 года в сосновом лесу на берегу реки Северский Донец на Чугуевщине (Харьковская область) состоится фестиваль авторской песни «Осенний Эсхар».
Насыщенная программа фестиваля включает мероприятия, которые позволят любителям поэзии и авторской песни услышать лучшие образцы жанра, известным авторам показать свое искусство, а молодым, начинающим – получить профессиональный совет и оценку своего творчества. И все это в неофициальной обстановке, атмосфере взаимопонимания, доброжелательности и душевного тепла.
Организаторами праздника поэзии и песен под гитару является Чугуевский районный совет, Клуб песенной поэзии им. Ю.Визбора (Харьков), при поддержке Харьковского городского совета и Благотворительного фонда Дмитрия Шенцева.
Уже седьмой год фестиваль проходит на базе отдыха Харьковского политехнического института в урочище Фигуровка. Сюда удобно добираться от автостанции, железнодорожной станции, как пешком, так и на такси. В распоряжении поэтов и музыкантов летняя эстрада, домики. При этом настоящие туристы могут поставить для себя и привычные для них палатки. База позволит принять около 2-х тысяч человек. Конечно, остается неизменной присущая фестивалю романтика: сосновый лес, река, костер под звездным небом и задушевная песня под гитару. На этих фестивалях уже успели побывать такие известные барды как Юрий Лорес, Олег Митяев, Александр Городницкий.
Традиционно фестиваль откроется в пятницу 13 сентября концертом гостей, жюри и ведущих мастерских. В течение дня будут работать творческие мастерские. Продемонстрировать свое умение мастерам жанра смогут все желающие. А профессионалы отберут самых достойных. Чтобы ознакомиться с творчеством мастеров и гостей фестиваля, в режиме нон-стоп будут проходить сольные концерты на главной сцене.
Продолжится насыщенный интересными событиями день тематически-юмористическим концертом «Чайхана». Интересно, что каждый год в веселых выступлениях поднимаются разные темы из жизни. И уже ночью, плавно переходящей в утро, все желающие смогут спеть под гитару, или просто отдохнуть душой в компании замечательных людей у ночных костров.
В воскресенье 15 сентября с утра разъезжаемся по домам, предварительно убрав после себя территорию базы, обменявшись контактами с новыми друзьями, чтоб вечером снова встретиться в Харькове, где пройдет Гала-концерт. На Гала-концерте выступят дипломанты, гости, мастера фестиваля.
Всех, кто любит песню и поэзию, приглашаем на фестиваль «Осенний Эсхар-2019»!
«С верой в душе! С надеждой на встречу! С любовью в сердце!» – оргкомитет фестиваля.
Житомир – сайт https://zt.20minut.ua/kul-tura/u-zhitomiri-zavershivsya-v-mizhnarodniy-festival-pisenniy-spas-10917627.html
У Житомирі завершився V Міжнародний фестиваль «Пісенний Спас»
Анна Сергієнко
Протягом 16-19 серпня 2019 року обласний центр насолоджувався виступами музикантів і співаків у межах фестивалю «Пісенний Спас».
Уже вп’яте на Житомирщині проходив масштабний міжнародний фестиваль «Пісенний Спас» імені Володимира Шинкарука, у межах якого у конкурсі змагалися молоді виконавці. Фестиваль тривав чотири дні. Протягом цього часу головна пішохідна вулиця Житомира перетворилася на територію культури, мистецтва та творчості. Адже, окрім концертів, для житомирян та гостей міста майстри презентували різні доробки власної творчості. Мета фестивалю – підтримка молодих артистів і створення сприятливих умов для реалізації їхнього творчого потенціалу.
У перший день було проведено прес-конференцію учасників та членів журі фестивалю, перед початком якої відбулася презентація Спасівського рушника із 60 автографами учасників фестивалю, який став своєрідним оберегом дійства. Наразі рушник відомої майстрині Інни Завальнюк має довжину 14 метрів. У планах організаторів фестивалю подавати заявку на Книгу рекордів України.
Під час фестивалю у зіркових концертах V «Пісенного Спасу» взяли участь Павло Зібров, Михайло Грицкан, Павло Дворський, Микола Свидюк, Ігор Воєвуцький (екс-соліст гурту «Авіатор»), Олена Романовська, гурт «The ВЙО», новий проект Мирослава Кувалдіна «Jonych» (Джонич). Ірина Шинкарук, окрім свого сольного виступу, разом з фіналістом «Голосу країни» Артемом Кондратюком презентувала прем’єру пісні у дуеті. Родзинкою фесту став виступ молодого італійського співака Alfonso Oliver, який перекладає українські хіти італійською мовою. Зокрема, у його виконанні можна буде почути пісню «Мама» Андрія Кузьменка (Скрябіна). Також у фестивалі взяли участь Анатолій Говорадло, Роман Рудий, Ірина Зінковська, гурт «Авіатор», Яніна і Олександр Яремчуки та багато інших зіркових виконавців української естради.
Під час фестивалю до Житомира завітало багато гостей, і у деяких з них ми змогли взяти коментарі.
Президент «Пісенного Спасу» та голова журі фестивального конкурсу Ірина Шинкарук: «Як казав Володимир Шинкарук, кожен ліхтар має відвоювати свій плацдарм у темряві».
Заступник міністра молоді та спорту України Олександр Ярема: «Чудово, що є такі ініціативи. Важливо, що з кожним роком фестиваль не лише зростає, але й переростає межі України. Насправді, "Пісенний Спас" – це хороша знакова подія як для Житомира, так і для України. Молоді люди можуть показати себе, реалізувати, зробити перші кроки на естраді і утвердитися на своєму творчому шляху».
Співачка, телеведуча, художниця, волонтер, президент мистецької агенції «Територія А», член журі Анжеліка Рудницька: «Для мене є базові цінності: любов, вдячність і спадковість. Здається, саме про це фестиваль "Пісенний Спас". Бо це один із унікальних проектів в української музиці. Спадковість поколінь тут простежується, і вона важлива. Вона є ключовою для цього фестивалю. У нас дуже багато фестивалів різних форматів, які досить умовно прив'язані до міста. А цей фестиваль укорінився у цьому місті. Він прив'язаний до Житомира, до імені Володимира Шинкарука, до родини, до друзів. І тому ми відчуваємось тут як одна велика сім'я. Ми страшенно радіємо, коли бачимо нові обличчя, нові імена, тому що без молодої крові, без бунтарського духу, без нових ідей, нових пісень не може бути розвитку. У цій спадковості цей вогонь майбутніх поколінь».
Художній керівник театру пісні заслуженої артистки Республіки Білорусь Ірини Дарафєєвої, член журі Юрій Савош: «Я вже четвертий рік беру участь у роботі фестивалю. Та велика кількість молоді, учасників фестивалю, говорить про те, що спадкоємність поколінь зберігається. Це означає, що традиції непорушні, і ми теж вносимо свій посильний внесок у розвиток культури нашого народу».
Народний артист України, член журі Володимир Талашко: «Найголовніше, що дає людям "Пісенний Спас", – це радість, надія і любов. Я вчетверте на фестивалі. Про що можна ще говорити, коли дійсно є чому радіти. Це найголовніше, тому що радість не вимагає слів. Володимир Шинкарук написав:
Сонце стоїть біля наших воріт,
Весна набирає силу
Я надто залежний від друзів своїх,
Що від смерті мене захистили.
Я надто залежний від добрих людей,
що радістю мене окружили.
І дійсно, цей фестиваль дає людям радість, сподівання, надію та любов. Тому що, зробивши те, що зробив Володимир Шинкарук, а він про це мріяв, Ірина Шинкарук зараз продовжує його мрію. Художник, митець не помер, а просто відлетів на іншу планету, щоб обов'язково повернутися. Ось він і повертається з цим фестивалем знову до нас».
Народна артистка України, професор, завідуючка кафедри естрадного вокалу Київського університету культури Алла Попова: «Враження шалені, у мене серце наповнює любов та гордість за наших конкурсантів. Тому що переможницею стала учасниця, яка мені найбільше сподобалася. Але, якщо чесно, то в мене було чотири претенденти. Результат об'єктивний, тому що саме вона змогла показати найяскравіше виконання пісні. За неї не буде соромно, якщо вона буде брати участь у різних концертах та виконувати українські пісні. Фестиваль яскравий, дуже атмосферний. Всі спілкуються разом: і конкурсанти, і журі. Це створює родинну обстановку. Щодо недоліків у конкурсантів при виконанні творів, то професіонали можуть помітити деякі затиски. Потрібно працювати. Як педагог, який підготував вже шість заслужених артистів, можу сказати, що потрібно працювати над акторською майстерністю. Тому саме такі фестивалі і потрібні, тому що це і досвід, і навчання. Потрібно, щоб люди розкривалися як особистість, як виконавець якомога раніше. Без таких фестивалів неможливо отримати цей унікальний досвід на сцені. Я пишаюсь своїми виконавцями, на п'ятому-шостому курсів я можу їх вже називати колегами. Це мої колеги, тому що я дала їм все, що могла, а далі в них – сольне плавання. Я також пишу авторські пісні, з якими мої учні перемагають на різноманітних конкурсах. Я живу не тільки своєю кар'єрою, інакше це марно втрачати час. У мене має залишитися творче продовження. Я пишаюся, що воно є. У мене кафедра, де 350 прекрасних співаків і співачок!»
Український бард, поет, драматург, заслужений діяч мистецтв України Олександр Смик: «Я – єдиний тут представник української авторської пісні. Власне як продовжувач, як товариш Володимира Федоровича я є тут як смислова домінанта власне акторської пісні. Тому бути домінантою смислів, слів, які несуться зі сцени, для мене дуже важливо. Я приїхав з міста Тернополя і повернувся до міста Житомира, тому що моя перша книжка пісень була саме у Житомирі. І навіть деякі фестивалі, які зараз відбуваються в інших містах, також народилися у Житомирі. Житомир взагалі унікальне місто, воно знаходиться на трасі, тому таке проїзне. Ніхто майже не залишається, але всі несподівані події відбуваються саме тут. Я хотів молодим людям сказати одну річ. Колись у Запоріжжі Володимир Федорович на другій день фестивалю "Червона рута" підійшов до мене і сказав: "Подивись, це маленька дівчинка, їй дванадцять років, бережи її". Тому в мене тут місія – берегти творчість Ірини Шинкарук».
Заслужена артистка України Яніна Яремчук: «Без слів! Цей фестиваль високого рівня, і якщо б у нас було більше таких фестивалів, то місто, напевно, і процвітало краще, більше туристів приїжджало до Житомира. Дуже добре, що молодим виконавцям дається дорога на сцену, тому що навіть диплом лауреата – учасника міжнародного фестивалю дуже важливий. Нам приємно, що у нас на Житомирщині є такі творчі люди, як Ірина Шинкарук, з батьком якої ми бути особисто знайомі».
Заслужений артист України Олександр Яремчук: «Ми виконували на сцені пісні про любов та красу нашої землі. Творчі плани у нас – підготувати нову програму і, можливо, поїхати на іншій конкурс європейського рівня. Потрібно рухатись далі. Ми дуже вдячні Ірині Шинкурук за організацію фестивалю такого рівня. Ми горді, що у нашому місті проводиться фестиваль, якому на сьогоднішній день вже п'ять років. І ми надіємось, що він буде жити далі і стане ще масштабнішим. Для нас завжди велика честь виконувати на сцені фестивалю свої пісні.
Співак Артем Кондратюк: «У мене душа радіє, що п'ятий рік поспіль у нас, у Житомирі, проходить такий фестиваль, як "Пісенний Спас". Я завжди залюбки виступаю у рамках цього фестивалю. До того ж разом з Іриною Шинкарук представили нову пісню, яку виконали дуетом. Це пісня на слова Володимира Федоровича "Без правил". Також було виконано пісні з власного репертуару. Мне сподобалося, як тепло публіка сприймає всі виступи як конкурсантів, так і зірок української естради. Мені дуже хотілося б, щоб ми потім всі разом зібралися і це був ювілей – 50 років "Пісенному Спасу". Хотілося б, щоб фестиваль розростався, щоб був ще більш масштабнішим».
Дмитро Мельник, 3-я премія у номінації «Естрадна пісня»: «Я виконував пісню Володимира Шинкарука "Чорно-біле кіно". Я готувався дуже ретельно, дуже довго. До конкурсу такого рівня завжди готуються з хвилюванням. Мені надзвичайно приємно було обирати пісню, до того ж головою журі фестивального конкурсу є донька Володимира Шинкарука Ірина. Напевно, це така космічна вдача, тому я обрав саме цю пісню, найбільш вдалу для мене. У мене неймовірні враження від фестивалю. Я вже вп'яте беру участь у цьому фестивалі, минулому року був лауреатом у номінації "Конферансьє". Сподіваюсь, що у майбутньому стану народним артистом України – це однозначно!"
Переможець у номінації «Конферансьє» Артем Неждан, м. Чернігів: «Я вже втретє на цьому фестивалі. Місту Житомиру є чим хизуватися, тому що у небагатьох містах є подібні фестивалі такого рівня, коли приїжджають зірки та конкурсанти – молоді співаки та конферансьє можуть виступити з ними на рівних на одній сцені. У Чернігові я півтора року пропрацював на телеканалі UA:Чернігів, а зараз просто, як кажуть, фрілансер. Бути конферансьє також важко. Не всі знані артисти можуть бути ведучими свят, правда, не всі конферансьє можуть бути артистами-виконавцями».
У межах фестивалю був проведений конкурс для молоді віком від 14 до 35 років. Переможців обирали у номінаціях: «Виконавець естрадної пісні», «Авторська пісня і пісенна поезія», «Фольк», «Конферансьє».
Лауреатами фестивалю «Пісенний Спас» 2019 року стали:
Гран-прі фестивалю – Христина Дутчак.
...
Номінація «Авторська пісня»:
1 премія – гурт «Десь там»;
2 премія – Мокуба Ізізі Генок;
3 премія – гурт «FoFan».
Сайт https://www.prostir.ua/?news=u-medvyni-vidznachyly-sotu-richnytsyu-z-pochatku-medvynskoho-povstannya
У Медвині відзначили соту річницю з початку Медвинського повстання
17 серпня у Медвині на Богуславщині відзначили 100 років від початку Медвинського антибільшовицького повстання (1919-1922).
Під час відкриття виставки бандурист, заслужений артист України Тарас Силенко виконав народні пісні і думи, а також розповів про постать легендарного очільника пропаганди Медвинського повстання, бандуриста Антона Митяя (Петюха). На заході виступили і голова Медвинської ОТГ Світлана Плаксун, медвинський сільський голова трьох скликань Петро Листопад, представник Лисянського реєстрового козацтва Олександр Гаврилюк, очільниця богуславського осередку ВО “Свобода” Ольга Петренко.
Ведуча заходу та співзасновниця освітнього проекту “Медвин. Повстання” Марина Гогуля зазначила: “Учасники Медвинського антибільшовицького повстання планували боронити своє село, аж поки на допомогу не прийде військо Петлюри. Вони були не просто патріотами свого села, а й України і бачили свою малу Батьківщину частиною самостійної української держави – Української народної республіки”.
У той же день, о 21:00 у Медвинському будинку культури відбулася прем’єра документального фільму “Медвинське повстання”, знятого спеціально до століття події Наталією і Віктором Горянськими. Зал, де відбувався показ, був ущерть заповнений глядачами, а після перегляду стрічки виступили співтворці фільму та глядачі, які мали нагоду поділитися своїми враженнями. Один із них, Павло Оринчак, який приїхав на захід із Білої Церкви, розповідає: “Неймовірно, скільки відваги i рішучості мали повстанці – чинили спротив переважаючим силам ворога, по-суті, перебували в оточенні без гарантованої підмоги зі сторони союзницьких підрозділів. Вражає їхня передбачливість: вже тоді вони розуміли, що з більшовиками домовлятись не можна і треба боронитися щосили”.
Павлоград – сайт https://beg.dp.ua/festival-pidviv-pidsumki/ (фрагмент)
ХIV відкритий фестиваль шахтарської пісні «Мелодії шахтарської душі» підвів підсумки
16-17 серпня 2019 року Павлоград гостинно приймав учасників ХIV відкритого фестивалю шахтарської авторської та популярної пісні «Мелодії шахтарської душі». Фестиваль проходить за підтримки Павлоградського міського голови А.О Вершини, компанії «ДТЕК Павлоградвугілля», Дніпропетровської територіальної організації профспілки працівників вугільної промисловості України та вже 14-й рік об’єднує в єдину дружню родину більше 200 виконавців з різних куточків України, повідомляє прес-служба Павлоградської міськради.
Призові місця завоювали:
ПЕРЕМОЖЦІ У НОМІНАЦІЇ «АВТОРСЬКА ПІСНЯ»:
I МІСЦЕ: Народний вокальний ансамбль «Горлиця», кер. Логінова М.В.
II МІСЦЕ: Кожанов Максим Леонідович
III МІСЦЕ: Творче об’єднання «Терноцвіт», кер. Мусієнко Олександр Олександрович
Кривий Ріг – сайт https://www.0564.ua/news/2486024/v-krivom-roge-prosel-4-j-festival-konkurs-avtorskoj-pesni-i-poezii-imeni-kuzmy-skrabina-kto-pobedil-foto-video
В Кривом Роге прошел 4-й фестиваль-конкурс авторской песни и поэзии
имени Кузьмы Скрябина. Кто победил? - ФОТО, ВИДЕО
В субботу, 17 августа, в Кривом Роге прошел IV фестиваль-конкурс авторской песни и поэзии памяти украинского музыканта и шоумена Андрея Кузьменко. Фестивальной сценой традиционно стало крыльцо Дворца молодежи и студентов Криворожского национального университета, в котором в 2015 году состоялся последний концерт Кузьмы.
Как сообщил корреспондент 0564, председателем жюри традиционно был автор идеи и глава оргкомитета фестиваля - руководитель Криворожской горорганизации ОО "Просвіта", журналист Николай Крамаренко.
В этот раз он представил зрителям депутата Вольнянского сельского совета Светлану Анисимову, сообщившую о том, как в селе Вольное под Кривым Рогом в ходе декоммунизации была реализована инициатива молодежи назвать одну из центральных улиц села сценическим именем Андрея Кузьменко. По словам депутата в субботу, 17 августа 2019 года, на улице Кузьмы Скрябина в Вольном происходит радостное событие - свадьба.
Также Николай Крамаренко в режиме громкой связи по телефону пообщался с другом Андрея Кузьменко - Олегом Турко (Лесик), который живет во Львове. Олег Турко поприветствовал криворожан, поблагодарил организаторов фестиваля в Кривом Роге за то, что берегут память о его друге.
Далее участники фестиваля выступили в трех номинациях: "Лучшая авторская песня", "Лучшее исполнение песни Кузьмы Скрябина" и "Лучшая авторская поэзия".
Победителями конкурса (1 места) стали:
Ольга Серентюк - в номинации "Авторская песня",
Дарья Охотенко - в номинации "Лучшее исполнение песни Кузьмы Скрябина",
Ирина Эндрексон - в номинации "Лучшая авторская поэзия".
Приз зрительских симпатий достался ведущей фестиваля Юлиане Барской за песню "Молитва" (слова Олега Пономарева, музыка Юлианы Барской).
Рубрика – «Пам’ять»
Як вірш вивів із Іловайського котла. Фронтове диво
http://texty.org.ua/pg/article/textynewseditor/read/56416/Jak_virsh_vyviv_iz_Ilovajskogo_kotla_Frontove
А далі сталося диво. Після того, як я запостила цього вірша на Фейсбуці, десь о першій годині ночі мені написала давня подруга: «У тебе хтось виходить? Давай номер, будемо виводити». І вже приблизно о третій: «Зв`язок з`явився, ми твого підхопили». Поруч з нею в ту ніч був місцевий, що знав в тих місцях всі манівці, мав стаціонарні телефони місцевих, бо тільки вони могли із впевненістю повідомити, де вороги, а де – ні. Вказував, куди йти від старого елеватора, на якому териконі безпечно заночувати, звідки можна вибиратися лише повзком і тільки вночі, де повернути.
Марія Старожицька, спеціально для «Текстів»
Два місяці. А здається, два роки. Дуже давно. Вони тоді прийшли до мене самі, ці вірші. Точніше, просто рядки, неритмічні та неримовані. Такі собі репортажі, фактологічно точні, тільки для себе, аби впорядковувати інформацію тут, в Києві, біля комп’ютера, коли там, у зоні АТО, в батальйоні «Донбас», воює мій, як ще повелося з Майдану, з Михайлівської Січі, названий син.
Валерій Лавренов, позивний Лавр, 28 років, земляк з Полтавщини. Телефонував звідти, інколи надсилав фотографії. І світ в ті дні здавався зовсім маленьким і дуже сильно залежав від нас самих. Втім, спочатку було майже не страшно. Ось десь так.
Коли приходить перепочинок...
Коли приходить перепочинок,
Бійці розміщуються у школах
Заходять в класи, зсувають парти,
Вкладають спальники біля дошки,
На стіл до вчителя - кулемети,
Радіють "Алгебрі" восьмого класу,
Неначе зустріли давнього друга
А потім морщать суворо лоба,
Бо якось надто важка задача
І де ж відмінниця, що підкаже –
Неподалік сидить у підвалі
Без світла, їжі та телефону,
Чи гарячково збирає гроші
На пластикову протезну руку
Тому, хто в класі дражнив та бився,
А зараз також побився в битві
А може, просто сидить на кухні
І раз у раз набирає номер
того абонента, що вже небесний,
Але про це не повідомляють,
Бо арифметику наша влада
Вивчала досі лише на двійку
Так, хто черговий? а хто відсутній?
Чи є поважна тому причина,
Що поруч стало порожнє місце?!..
Це в них такі університети,
Така це школа життя та смерті,
Таке розуміння крихкості щастя,
Що у підручнику і не знайдеш
А той, хто повернеться, не відмінник,
А просто відмінним від всіх лишиться,
Бо так багато в житті побачив,
Що не продряпати і на парті.
Ще бійці-добровольці визволяли містечка, вивішували жовто-сині, повернуті прапори на державних установах, дискутували з місцевими жителями і переконували їх в доцільності боротьби зі злочинною владою, і здавалося, що все це ненадовго, що ось-ось, і все буде добре. Лише здавалося. Ось далі у тексті буде «страшно кричу».
Це, насправді, применшення. Жахливий крик вирвався з мене попри будь-яке свідоме його бажання, і мені досі соромно згадувати цю мить, але більше так не кричатиму, що б і де ото не гупало. Ні, не тренувалася – просто вже краще себе знаю.
«Добрий вечір, мамо, як ваші спра…»
Я далі не чую – там вибухає «Град»
Це дуже голосно
Дуже, дуже голосно
Так голосно, що навіть немає з чим порівняти
І я кричу, страшно кричу «Ховайся!!!»
А у відповідь, поміж градинками, жартома:
«Мамо, як ви нервуєте, то не буду дзвонити»
Відтак спокійно кажу, аби вдів свій шолом
А ще заткнув у вуха патронні гільзи -
Калібр 5, 45 для цього найкращий
І дізнаюся, що так вже п`яту годину
Рідна мати зранку телефонує,
Він ніяк не може їй відповісти,
Бо для неї - в столиці на будівництві
Там, звичайно, тихіше, ніж зараз в нього
Так влаштувався зручно – в одного сина дві мами
А в мене лише дві доньки
І я питаю у себе,
Якби він справді мій рідний,
Чи ще б гучніше кричала,
Чи падала б на порозі, хапала його за ноги,
Аби не йшов добровольцем гвардійського батальйону,
Не вчився влучно вбивати, не міг…
Ой, ні, ще наврочу,
І відповіді не маю
Ні, маю, таки кричала б,
Але мовчазно, мов риба
У сина мого дві мами,
Обидві зараз далеко,
Десь поруч третя, ворожа
Вона, сказали сусіди,
Втекла, коли сина вбили,
Снайпера-сепаратиста
Мій був у їхній квартирі,
Забрав два гранатомети,
Приціл і купу патронів
А далі побачив рибок,
Вони роззявляли рота
Кажуть, риби дуже погано чують
Мабуть, навіть досі не чули «Граду»
Золоті такі, акваріумні
З тих, що здійснюють три бажання
Він не загадав
Нагодував
Змінив їм воду
Бо вода має бути чистою,
Дуже чистою,
Дуже, дуже чистою,
Кришталевою,
Як все наше нинішнє життя
Квартиру опломбував, звичайно
Тепер питає, чи вистачить рибкам корму,
Доки війна скінчиться,
Чи доки мама прийде
Все це реальна історія – був і снайпер, і його мати, і рибки, яким змінив воду. Більше того, там ще і наркотики було знайдено, цілу лабораторію у квартирі. Подробиць рибки не розповіли. Втім, події почали розгортатися дуже швидко. Страшно стало потім. Спочатку, коли не повернувся із бою Вадим Антонов, позивний Самольот. Він також пішов у «Донбас» з Михайлівської Січі.
Ось вони всі поруч, Самольот, Ельф і Лавр. Пройшло лише кілька тижнів, відколи хлопці висаджували дерева в пам`ять Небесної Сотні, примовляючи, що герої не вмирають. Ні, не вмирають, це правда. І доки не знайдене тіло, рідні та друзі вірять, мають вірити, що, може, диво таки сталося, і він – живий.
Іловайськ. Саме тут потрапила під кулі маленька розвідгрупа, в якій був і Самольот, І Лавр. Повернулися всі, крім Самольота, коли пішли вдруге, зустріла ворожа засідка, а там, де впав боєць, лишився тільки слід крові.
Тому є, лишається трішечки надії на диво. Саме в Іловайську під час страшно довгих днів очікування чи то підмоги, чи то наказу про вихід з оточення, просто біля школи, де ночували бійці, під мінометний обстріл потрапив Ельф, Михайло Савульчик.
«Все, своє відвоював», - прислав він тоді повідомлення. Обидві ноги повні осколків, більшість так і залишили. З голови маленького сам собі витяг – під шкірою, не боляче. Вже ходить на милицях і не проти повоювати ще.
Коли ми приїхали до нього, щойно вивезеного в дніпропетровську лікарню, сказав, що жалкує тільки, що поруч на койці немає Лавра. Тоді це здалося чорним гумором, дурним жартом. Але, коли батальйони під Іловайськом потрапили в безвихідь, вже так не здавалося. Тому що з кожним днем ставало все зрозуміліше, що біда стала невідворотньою. Навіть нам, далеким від військової стратегії.
І прийшов день 29-те серпня.
Спочатку всім наказали шикуватися в колону. «Зелений коридор». По ньому проїхали якусь частину шляху, аж доки потрапили під обстріл і зупинилися. Відтак вирішили прориватися із зброєю та технікою. І бійці з розвідроти, знайомі нам ще з бази в Нових Петрівцях, залізли на пожежну машину. Лавр не встиг залізти, вона поїхала, десь метрів п`ять, хлопці гукнули, аби доганяв, і – прямий постріл ворожого танку. Ніхто з тих, хто був на машині, не врятувався.
…З Червоносільського, де сталася ця бійня, Лавр вирішив виходити. Сам. З кимось. Як завгодно. Про полон, до якого агітували інші, не могло бути й мови. Щонайшвидше і щонайдалі. Змовлялися швидко, таких груп було декілька. Його друзі на вихід – Гордій і Тритон. Спочатку на поле соняхів. Там в них стріляли, як у звірів на сафарі. Лежали, чекаючи ночі. Потім повзли. Дуже довго.
Потім надіслав СМС: «Скоро вийду, вже біля Старобешева». Із жахом негайно відповіла, що туди не можна – там вороги, про це було відомо з Інтернету. А далі з ним вже не було зв`язку. І я писала якісь пафосні пости у фейсбук, аби керівництво країни негайно рятувало тих, хто виходить з того пекла, з тієї страшної війни, породженої брехнею, викривленим інформаційним світом, аби хоч хтось хоч щось робив…
І відчувала власне безсилля. І зв`язку не було, зовсім не було, і втішала себе, що все добре, просто абонент економить батарею, а, може, вже й остаточно сіла, бо їхали вони з бази в Курахові в Іловайськ на один день, не брали з собою зарядок, одягу, нічого… І написала про все це.
Точніше, те, що уявляла. Бо про реальне поле соняхів взнала тільки потім. Просто ми з донькою Настєю бачили в тих краях ці нескінченні жовті поля, коли подорожували по визволеним Слов`янську, Краматорську, Семенівці, Ніколаєвці… Були зовсім близько. А тепер в Києві лишалося нам тільки сидіти і уявляти, керувати уявою…
Цієї ночі сиджу на підвіконні
Очі ріжуть вогники криваво-червоні
Це на тобі кров розстріляних батальйонів –
Телевежа сирецька, башта моя Вавілонська
Той, хто вийшов із пекла, тримає зброю в долонях
Йде повз соняхи, їх навколо мільйони
І між ними спокійно, а далі куди – невідомо,
Бо червоні озера під Червоносільським і чорне сонце
Голови соняхів нині схилилися долі
Під вагою думок у чорній міцній шкаралупі.
Надто довго, фатально довго були слухняними сонцю,
Повертали тільки за ним, корилися долі
Ти правий, вороги, з`ясувалося, всюди,
Ті, що просто всередині, розбивають на друзки груди,
Ті, що слухають, чи ніхто жалітись не буде,
Тримають радари на горизонті
Я виводжу тебе із цього згубного місця
По доріжці світлій в річці від місяця,
По словах ясновидиці,
Пунктиру на карті,
Зіроньці з неба
Ти не зможеш більше тут загубитися -
Не треба
Телефоном з пекла
А далі сталося диво. Справжнє диво. Після того, як я запостила цього вірша на Фейсбуці, десь о першій годині ночі мені написала давня подруга, Наталка Васютин. Ми не бачили одна одну дуже довго, значно більше року, не знали ні хто де працює, ні про особисті новини. Але все це і не цікавило «У тебе хтось виходить? – спитала вона. – Давай номер, будемо виводити». І вже приблизно о третій вона мені повідомила «Зв`язок з`явився, ми твого підхопили».
«У тебе хтось виходить? – спитала вона. – Давай номер, будемо виводити»
Такий собі ланцюжок збігів – поруч з нею в ту ніч був Влад, місцевий житель, що знав в тих місцях Донеччини всі автошляхи та стежки через поля, мав стаціонарні телефони місцевих знайомих, бо тільки вони могли із впевненістю повідомити, де вороги, а де – ні. Вже за короткий час Влад виводив не тільки групу Лавра, а й інших.
Вказував, куди йти від старого елеватора, на якому териконі безпечно заночувати, звідки можна вибиратися лише повзком на пузі і тільки вночі, де повернути на розвилці, до якої місциниу жодному разі не наближатися.
Виходили Лавр, Гордій і Тритон зі зброєю і навіть із їжею на перший час та цигарками, далі, звичайно, все скінчилося. Їли шипшину з кущів, щедрий врожай цієї осені в тих краях, руки у всіх були настільки зранені, що шипів не відчували. Спали хлопці по черзі, по годині, тулилися один до одного – дуже холодні ночі, нічого теплого, а вогонь розпалити не можна – вороги побачать.
Лише на третю добу знайшли у кишені старий чек з супермаркету, загорнули у нього сухі пелюстки соняшника, підкурили, видихнули…
Ніс автомат без ременю,
Притиснувши до грудей,
Неначе первістка
Вдихав його запах
Розпеченого металу і тижневого бою,
Йшов без дороги,
Аби не в полон і не в небо,
Їв насіння із соняхів, набивав рота,
Не міг проковтнути,
Бо без води
І так доба за добою
Йти, ховаючись,
Ночувати на териконах,
Пробиратися
По рядках вірша,
Шукаючи рими,
А їх немає
З`являться,
Коли вийде останній,
А він ще йде
Вже вручено ордени і медалі,
А він ще йде
Відіспалися по домівках усі, хто вийшов,
А він ще йде
Відрізано у поранених, що надто довго чекали,
І руки, і ноги,
А він ще йде
Оголошено перемир`я, знехтувано перемир`ям,
А він ще йде
На алеях героїв ховають загиблих,
А він ще йде
У комбата нові грандіозні плани
І вони не враховують того, хто ще йде,
А він ще йде
і я знову чекаю до ранку
Ось пишу – і знову перед очима численні карти, всі – неточні, по яких слідкувала, як йшли вони і де йшли. Після першого дива друге – знайшлася нерозряджена батарея у Гордія, і його телефон підхопив естафету, - вже здалося звичайним.
Щось передавала я, щось – мені, Владу довелося стати рятівником багатьох бійців, хто ризикнув виходити самостійно, і я передавала контакти його та Наталки як чарівну паличку. А потім мені подзвонили глухої ночі таким глибоким, добре поставленим голосом.
«Марія? – Так. - Ви мама Лавра? – Так (ну, не пояснювати ж невідомій людині, якій, напевне, також потрібні контакти рятівників, але він хоче пересвідчитися, чи це не підстава, що мама я тільки названа, таких під час Майдану на кожний намет було з півдесятка). – Марія, ви можете гордитися своїм сином». І – пауза. Знаєте, тіло німіє раніше, ніж мозок реагує.
Стискаю трубку, мовчу, а там, наче почувши цей тамований крик, людина починає швидко-швидко казати, що Лавр молодець, великий молодець, що він веде групу, хоч і наймолодший в ній, веде обережно і повністю виконуючи інструкції, тому я можу не хвилюватися, все буде добре, він живий, абсолютно точно живий, виходить, скоро вийде, це просто так він висловився, як ото військові зазвичай говорять, бо він сам кадровий військовий… І я вже можу дихати, і запитати, хто мені дзвонить, і він називає позивний, і ми ще довго говоримо про все, що відбувається і далі буде.
Втім, що саме буде, я вже можу розповісти. Бо військовий психолог, яка проконсультувала мого новонародженого сина, сказала, що йому ще раз пощастило - він сам, без звертання до фахівців, якого потребуватиме кожен другий, здатний подолати «військовий синдром», що очікує зараз кожного з тих, хто приходить з війни.
Хоча вона, діагностуючи, ще не знала, що, виходячи крадькома, стискав Лавр в кишені гранату і думав, може, таки скінчити це катування хоча б для себе?.. Передумав. Тепер лишилося значно важче - визначити, що саме потрібно робити для країни, аби не відчувалися марними загибелі побратимів і з Небесної Сотні, і з АТО.
Знайти свою власну відповідь. І – жити. Це на фото Ельф у дніпропетровському військовому шпиталі і Лавр у першу добу після виходу. На самому початку свого нового життя.
Так, він вийшов із пекла. І залишився цілим.
П`ять разів біля смерті, а вона оминула
Є і руки, і ноги, навіть трішки натхнення,
Щоб таки посміхатись тим, до кого виходив
Йшов, і йшов, і прийшов, і прийшла порожнеча.
Величезна і чорна, як колодязь чи прірва
В ній знівечене тіло найріднішого друга,
Ще не знайдене досі, не привезене рідним,
А чи, може, він вижив, зараз десь у полоні?..
А у снах знову вихід із котла в Іловайську,
І щоночі не можуть побратими почути,
Що не треба їм лізти на пожежну машину,
Бо в прицілі у танка, і за мить буде постріл,
Він кричить, дуже гучно, а вони всі сміються
І не чують, не чують…
Можна в цю порожнечу виливати горілку,
Звісно, дуже багато, і на ранок ще гірше
Можна очі відвести від ровесників в місті,
Що сміються, співають, ходять в клуби та бари,
Та цей хлопець білявий як же схожий на того,
Від якого знайшли і ховали лиш лікоть…
…Ця війна не скінчиться. Ця війна буде довго.
Ми воюємо більше із самими собою,
Щоб собі відповісти, що ж потрібно країні –
Щоб за неї померти? Щоб за неї убити?
Щоб обрати комбата до Верховної Ради?..
…Все, що нас не вбиває, то нарощує силу,
Силу довго чекати, доки виростуть діти
І спитають, навіщо вбито батька чи діда?..
…Ті, хто вийшов із битви, знайдуть, як відповісти.
Матеріал підготовлено за сприяння фонду National Endowment for Democracy (NED)
Рубрика – «ЗМІ про митців»
Ще не вмерла Україна
https://umoloda.kyiv.ua/number/0/2010/136285/
17.08.2019
Тарас КОМПАНІЧЕНКО
Я чую знову і знову, що тому чи іншому моєму співгромадянинові не подобається наш національний гімн. А ви знаєте, що "кумір міліонов" таки поміняє і гімн, і прапор. Поміняє не з великої любові до прапору і гімну, а тому щоб продемонструвати всьому світові, що в Україні немає святинь, немає констант, бо сама Україна сьогодні може бути, а завтра зникнути.
Я займаюся історією української музики, поезії та культури більше 30 років. В українській культурі є без перебільшення дуже багато гімнів. І це нормально. І їх треба знати. Я міг би прочитати лекцію з історії українських гімнів і , зрештою, так часто й трапляється і в академічному, лекційному чи фестивально-концертному форматі. Суть ціла низка старовинних церковних гімнів, які співалися ще від середньовіччя як національні це і " Возбранній воєводі" , і "Архангельський глас", і " З нами Бог"... Аж до внелітургійної пісні "Богородице дівице"- гімну Великого князівства литовського, руського і жемайтського, а також Королівства Польського та Річі Посполитої обох народів.
Можна про це довго говорити, але тут недоречно. Скажу, що мені дуже приємно, коли люди від Золочева до Мелітополя встають, коли ми з Хореєю співаємо "Возбранній воєводі", "Роже слічная" чи "Богородице, вірних обороно". Промину ранньомодерні часи і часи романтизму, даруйте, обмаль часу. Про це теж напишу, але про добу вже після гімнів Духновича, Гушалевича чи Рудницького буде йти мова, хоч названих авторів гімнічні твори знаю й співаю.
Так от в відомий текст Павла Чубинського був такий популярний, що співався на різні народні мелодії, про що свідчать численні записи Надії Супрун-Яремко чи мої. До тексту" Ще не вмерла Україна" - однієї з українських " марсельєз " - писали свою оригінальну музику великі українські композитори - Михайло Вербицький, Микола Лисенко, Денис Січинський, Михайло Левицький, Кирило Стеценко і навіть наш сучасник Валентин Сильвестров. Писали обробки до музики Вербицького Олександр Кошиць, Леопольд Ященко. З цим гімном на вустах гинули борці за свободу України. Співали громадяни відродженої Української держави в 1917- 1921 роках, борці за її волю та самостійність.
Саме версія з словами Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна" і наступні два куплети співали, як гімн УНР. Гімн співали перед великою жертвою герої Крут та Базару. Всі герої та борці національно-визвольного руху ХХ ст. вважали цю пісню за символ незламности українського духу. Коли в 1988 році я влився в ряди борців за Свободу України ми в Києві й на наддніпрянщині шукали тих, хто міг би нас навчити цю священну пісню! Ми вслухалися в старечі голоси кобзарів Ткаченка чи Чуприни, які співали цей гімн по-своєму. Ми були в опозиції до Комуністичного режиму, який забороняв і насміхався з нашої святині. Ми виборювали право співати "Ще не вмерла Україна".
Я пам'ятаю, як я зрадів, що мій репресований дід з Сумщини, що провів 29 років в таборі й на засланні в Архангельській області, знає "Ще не вмерла Україна" і, я навчився й записав цю версію пісні від свого вусатого діда. (До речі в Архангельській області відбував заслання Павло Чубинський- автор слів народного гімну, слів, які декому так не подобаються). Я пам'ятаю, як тремтів я від радости, коли в 1988 році я дістав збірника з діаспори де були слова і музика "Ще не вмерла Україна". І як гордо ми вперше співали його з українською діаспорою з Польщі на зібранні УГС в Києві, а пізніше біля пам'ятника Тарасові Шевченкові 22 травня 1989 року, разом з хором Леопольда Ященка "Гомін"... Спів гімну на Майдані - незабутній! Тоді всі посполиті, хто не знав гімн - вивчили його.
Ну і знову в найстрашніші ночі Майдану, в найтрагічніші й найдраматичніші моменти Війни, найурочистіші менти та хвилі ми співаємо " Ще не вмерла Україна". Агов, змінювачі гімну на "позитивний" Поцікавтеся чи поляки міняють свій гімн? Чи може греки? Чи французи? У перших співається, що "що треба брати приклад з Бонопарта, як маємо перемагати", але Бонопарт - програв! Чому вони не вставили туди Рузвельта, Черчіля чи Пілсудського замість Бонопарта.
Ні вони не поміняли. І далі співають так само! А пісня марсельців, а довжелезний "нудний" грецький гімн. Ніхто не переписує єврейського гімну. Ніхто з освічених націй не чіпає національних святинь!!! Ми можемо збудувати кращий варіант святої Софії - технології дозволять, але СВЯТА Софія Київська це святиня, яку не можна перебудовувати на догоду сучасній моді і трендам.
Я читав багато сучасних версій - переробок гімну - це слабкі, графоманські версії з претензіями на мантри, які виглядають дуже примітивно! А головний аргумент це ПОЗИТИВ. Як я часто я чую: досить співати сумні пісні, давай веселенької. Але вершинними здобутками творчості, як еманації людського духу, як світової, так і української культури є трагедія, а не комедія.
Нас вражає трагедія, нас зворушує глибока лірика, нас спонукає до роздумів епос, бо вони будять в нас Високе, Людське! Бо в них не лише протидія протилежного, красиві образи чи метафори - в них бо саме ПРЕКРАСНЕ І ТРАГІЧНЕ ЛЮДСЬКЕ ЖИТТЯ!
Так от в нашому гімні - ствердження, що попри всі випробуванням долі, напротивагу злим бажанням ворогів - Україна не вмерла! Більше того ні її Добра Слава, ні її Щира Воля! А ще в обороні честі і гідности Своєї Рідної Матері-Неньки-України ми, її вірні сини, готові принести на вівтар найбільші жертви - положити ДУЩУ Й ТІЛО! ПРИНЕСТИ НАЙВИЩУ ОФІРУ!
Оберігаймо наші святині від брудних нападів і лап анальфабетів. АНАЛЬФАБЕТИЗМ З ПОПУЛІЗМОМ- внутрішні вороги, яких вправно використовує ворог зовнішній! Бо пропонують ПРОСТІ РІШЕННЯ СКЛАДНИХ ЗАВДВНЬ! НЕВТОМНО "НЕСІМО СВІТИВО ПРОСВІТИ, ПОКИ ЩЕ СТОГНЕ ТЕМНИЙ БРАТ!" Бо ТЕМНОТА, темнОта, неосвіченість є нашим страшним ворогом! ТА ПОКИ МИ ЖИВЕМО- ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА!