Новини одним рядком:
1 січня – 110 років з дня народження українського кобзаря Євгена Адамцевича, автора музики “Запорозького маршу”
10 січня – концерт Джошуа Ланца (Сіетл, США) у домі-музеї Іллі Сельвінського (м.Сімферополь, пер. Бондарний, 2)
17 січня – творчий вечір Антоніни Тимченко “Мис Доброї волі” у Харківському літературному музеї, вул. Фрунзе, 6
22 січня – вечір вокальної музики за участі артистів театру поетичної пісні Олени Алексєєвої у Запоріжжі
22 січня – концерт за участі Володимира Самайди у Київському Будинку Вчителя, вул. Володимирська
24 січня – концерт Наталки Соболєвої у Таверні ресторанно-готельного комплексу "Шафран", Донецьк, пр-кт Панфілова, 15-б
25 січня – день народження актора і барда Володимира Висоцького
25 січня – концерт памяті друзів у Миколаївському університеті культури, вул. Декабристів, 17
29 січня – Сергій Джигурда виконує пісні Б.Окуджави, В.Висоцького, О.Галича, Ю.Візбора у Київському будинку актора
2 лютого – концерт «Посреди зимы» (І.Добровольський, Д.Долгов, Д.Колтаков) у Запоріжжі, ПК “Титан” (малий зал)
Запорозький марш
Слова: Олекса Ющенко
Музика: Євген Адамцевич
На Вкраїну рідну суне сила вража -
Хоче поневолить, хоче полонить.
Ти грабуєш, ляше, забираєш наше, -
Як же нам по-доброму із тобою жить?
Не на те родились ми, щоб в неволі скніти,
Щоб судилось дітям рабство та ярмо, -
Ми на посміх світу не потерпим гніту,
Ми на глум свободу нашу не дамо!
Не одного сина вражі катували,
Не один звитяжець потрапляв на гак.
Не забув підступні зрадницькі навали
Вірний щирій дружбі вславлений козак.
Закипають хвилі в морі почорнілі,
Плаче стара чайка, чуючи бої.
Нас не подолати ненависній силі,
Не знеславим чисті прапори свої!
Чуєш, вражий сину, ти за наш Батурин
І на тому світі відповідь даси.
Гомонить Вкраїна, чути звуки сурем,
Бачим вільну матір юної краси.
Бачим Україну вільну та погожу,
Бачимо онуків в щасті та добрі.
І козацьку вірну ставимо сторожу
Біля моря нашого, як в літа старі.
Дзвонять струни кобзи, вирушає військо,
Розбирає ворога страх і чорна лють.
Шлях важкий козацький проляга не близько,
Козаки за правду і за волю йдуть.
...Гей, долиною, гей, широкою козаки йдуть...
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Email: p_karta@ukr.net, p_karta@mail.ru
Київ – Володимир Самайда
Дякую, Петре! У новорічну ніч мав щастя виступити з Грицем Лук’яненком у КМДА, а на Різдво з Ольгою Богомолець на Майдані колядували... 22.01. погодився бути учасником концерту в Буд Вчителя. А там академісти, церковні гурти.. і співати мені "Мені однаково" Шевченка-Лисенка. 200 разів прослухав, щліфую, готуюсь...
Боярка – Віталій Падалка
Фото тут: https://plus.google.com/photos/102178925897747464814/albums/5970730673799564529
Для тих, хто не в курсі: Багато людей з каструлями та іншими псевдошоломами на голові, бо намагаються пародіювати порушення закону, щойно продавленого обманом через Верховну Раду. Закон забороняє знаходитись у касках та масках на масових заходах. Ага, щас...
Коментарі писати немає часу. Зараз на вул. Грушевського відбуваються запеклі сутички.
Миколаїв – Ольга Золотухіна
Концерт "Памяти товарищей"
Участники: клуб БЕЛАЯ ВОРОНА и гости
В концерте прозвучат стихи и песни В.Высоцкого, В.Дыркина, Б.Окуджавы,А.Андреева, В.Шведова, Г.Жукова, Е.Алексеева, Е.Кирсановой, И.Уховой, С.Яцуненко, Э.Январёва, Ю.Никифорова, и посвящения им.
Дата: 25 января, суббота
Место: Университет культуры, ул.Декабристов, 17
Начало: 17-00
В Х О Д С В О Б О Д Н Ы Й!
Київ – розсилка форуму київського КАП “Арсенал”
29 января состоится концерт, который можно смело назвать очередным СОБЫТИЕМ! В клубе "Арсенал" выступит Александр Щербина (г. Москва). Лично я, когда много лет назад услышал: "Маша, подходит к краю крыши...", - аж задумался: "Это насколько надо уметь владеть образами и словом, чтобы такое написать?!" Тогда я ещё даже не представлял себе, как выглядит автор песни, что он за человек. Впоследствии, я таки познакомился с ним на "Веге Весны" в Воронеже, когда нам довелось вместе вести мастерскую для конкурсантов. Как он это делал! Буквально через три месяца то же повторилось на "Рамонском Роднике". Это человек Любит Песню! Я не зря оба слова написал с большой буквы. Приходите, и вы не пожалеете ни минуты об этом.
Если вы не знакомы с данным автором, можете начать с этой странички: http://www.bards.name/scherbina
На этот раз взнос чуточку больше обычного: 40 грн. Но оно того стоит.
Суми – Юрій Ош (Геннадій Костенко)
МІЙ КРАЙ
Мій край не той, де стрів любов,
це край моїх дітей.
Я до Луганщини немов
прикутий Прометей.
Бува, присниться… Під бугром
акацій білий цвіт,
над ними зоряним шатром
схилився небозвід.
А терикони вдалині
шикуються у фронт,
неначе, мариться мені,
чатують горизонт.
Щось прокидається в душі,
і серце защемить…
Від сну цього завжди мерщій
я просинаюсь вмить.
КОРІННЯ
На Сумщині колись стрільці жили,
нам кажуть.
Жили… Отож і маєм здавна
силу вражу.
На Хрещення
Пророка статуя сувора…
Мов на Майдані був учора
і мав Тарас святу нагоду –
побачив гнів свого народу.
Дніпру й Софії поклонився,
води хрещенської напився…
Тепер ступити з постаменту
чекає слушного моменту,
щоб за свободу в час урочний
народ підняти остаточно.
Донецьк – сайт ТО “Точка опори”
http://www.pointsupport.org/news.concerts.144.php
24 Января в 19:00 состоится концерт автора-исполнителя Натальи Соболевой. Место: гостинично-ресторанный комплекс ШАФРАН (таверна, пр-кт Панфилова, 15-б).
Наталья Соболева о себе:
Наталья Соболева (полная фамилия - Памирова-Соболева, сценический псевдоним - Птаха) родилась в городе Чкаловске Нижегородской области. В 6 лет вместе с родителями переехала в город Днепродзержинск Днепропетровской области, где и проживает в настоящее время.
Свой творческий путь Наталья начала в 15 лет, когда появилась в местном клубе авторской песни со своей песней "Ах, кони, кони", и уже на следующий день участвовала в городском концерте.
После этого она принимала участие в фестивалях и концертах в Днепродзержинске, Днепропетровске, Ялте, Судаке, Киеве, Луганске, Москве, Донецке, Харькове, Воронеже, Курске, Симферополе, Полтаве, Запорожье и многих других городах.
Важным этапом в становлении молодого автора было обучение на курсах при московском ГИТИСе, организованных Юрием Лоресом, где произошли знакомства с интересными поэтами и музыкантами, которые оказали влияние на творчество Натальи.
В 2008-м году Наталья стала обладательницей гран-при на фестивале "Курский соловей", после чего была включена в украинскую делегацию для участия в Грушинском фестивале. Гран-при фестиваля авторской песни "Автограф 2009".
Севастополь – сайт www.sevbardafisha.narod.ru/
Иногда бывает и такое…
ПЕСНЯ БОРИСА СИДОРЫЧЕВА «ОТРАВИЛИ СОБАКУ МОЮ…» ВЫЗВАЛА И ИНТЕРНЕТЕ ОСТРЫЕ ДЕБАТЫ
Достаточно острые и неоднозначные дебаты вызвала у посетителей ресурса YouTube песня севастопольского барда Бориса Сидорычева «Отравили собаку мою…».
Для начала отметим, что Борис Владимирович Сидорычев – известный в бардовских кругах Севастополя и Крыма автор песен. В 2003г. он ушел из жизни, оставив потомкам, любителям Жанра множество своих прекрасных вокальных произведений. Несколько лет назад энтузиасты разместили в Интернете тексты песен и видеозаписи исполнения песен Б.Сидорычева. И одна из них – «Отравили собаку мою…» – вызвала на форуме ресурса YouTube достаточно неоднозначную полемику.
Посетитель Vaas Montenegro, например, просмотрев видео песни «Отравили собаку мою…», сообщил с сожалением: «У меня сегодня это же самое произошло» (то есть, у уважаемого Vaas Montenegro тоже кто-то отравил собаку).
Другой посетитель MrDecanis наоборот обрушился с гневными нападками на автора песни, обвинив его в беспечности и невнимании к питомцу, мол, Борис Владимирович выпустил собаку на «самовыгул» без намордника и пр.
Продолжая тему обвинения, еще один посетитель 300russ, не поняв, видимо, глубинного смысла песни Б.Сидорычева, заострил внимание на странном с его точки зрения, «замалчивании причины отравления собаки». В ответ другой посетитель Игорь Рублев, знающий, по всей видимости, творчество Б.Сидорычева и его жизненный путь (скорее всего, он сам севастополец), написал: «Если внимательно дослушать песню до конца, то вы получите, уважаемый, ответ на ваш вопрос. От автора песни. Но он не сможет вступить с вами в диалог – он уже на небесах. Пишите туда».
На этом, казалось бы, полемика могла бы и завершиться. Но появился еще один посетитель ресурса YouTube Slеdopyt, который выступил с совсем уже неожиданным предложением, никоим образом не отождествляемым с идеей песни Б.Сидорычева «Отравили собаку мою…». Slеdopyt подробно написал о том, как нужно… отравлять собак, какие препараты при этом использовать и чем следует приманивать псов, чтобы они ели убийственные снадобья. «Нельзя терпеть лай и вой бродячей стаи ночью под окнами, – пишет на сайт «СевБАРД-АФИША» негодующий Slеdopyt. – Если ты на стороне людей, прими эффективные и гуманные меры для очистки своего района от бродячих псов!»
… Как жаль, что Борис Владимирович не может принять участие в этой странной полемике. А может быть, в этом его счастье? Ведь он, замечательный бард, как и все собаки, покинув нас, пребывает сейчас в раю…
Отравили собаку мою (Б.Сидорычев)
Отравили собаку мою простые советские люди.
Я не пью, я не сплю, только горькую пью: отравили собаку мою.
Одиноко и холодно мне. В тихой радости чёрные души.
Сиротливо висит поводок на стене… Одиноко и холодно мне.
Тихо в доме бетонном моём. Звуки гаснут в тоске и печали.
Мой дружок-корешок уж оттявкал своё – тихо в доме бетонном моём.
Отравила не зависть, не месть, а холодная злоба и скука.
Я раскис от вина, я расклеился весь… Отравила не зависть, не месть.
Хочешь, вой на луну, хочешь – лай от холодной и страшной догадки,
что в Империи Зла нет святого угла. Хочешь, вой на луну, хочешь – лай…
Отравили собаку мою простые советские люди.
Я не пью, я не сплю, только горькую пью: отравили собаку мою.
Суми – Петро Картавий
Користуйтесь сайтом бюлетеня
Із 2008 року всі випуски бюлетеня за 1998-2014 роки зберігаються на розробленому мною сайті www.bardlitopys.sumy.ua/. Там же можна послухати пісні українських бардів, прочитати вірші поетів і бардів та ознайомитися із довідниками, де вказано у яких номерах згадується прізвища бардів, авторів віршів, дописувачів, клубів, фестивалів та інша інформація.
Звертаю увагу читачів на це, бо сталося непорозуміння із дописувачкою, яка прислала альтернативний вірш на акції протесту в Україні. Тоді подякував їй за вірш і включив його у номер, де анонсувався концерт за її участі. Бюлетень розіслав 23 грудня 2013 року. Через три тижні після розсилки дописувачка в листі запитала: “Але ж мої вірші не надрукували? Не доросла? Чи політично не влучила?” Коли переконалась, що вірш опублікований, і є на сайті та у її земляків, тоді вона висловила сумнів чи отримали той бюлетень інші читачі. Дехто із тодішньої її групи розсилки підтвердив про надходження номера, а про те, що вона його не отримала не знав. Контролювати отримання бюлетенів повинні самі читачі. У назві файлу бюлетеня є номер із початку заснування, тому дописувачка могла переконатися у відсутності якогось із них. Інтервал розсилки 7-9 днів, і якщо номер не надійшов вчасно, то термін подвоївся, і особа, яка чекає публікацію мала б повідомити про це мені, або зайти на сайт (адреса у колонтитулі), і скопіювати номер.
Інший читач обурився тим, що у першому випуску за 2014 рік мало про бардів, зате велика газетна стаття про Євгена Нищука – актора Київського театру «Сузір’я». Євгена знаю із 2007 року, коли він виступав у Сумах разом з “Київським театром поезії «Мушля» з виставою «Заповітне» за віршами Миколи Вінграновського. Про це читайте у №4 (79), 2007 рік.
Претензія читача була б зрозумілою, якби він вислав матеріал, і його не опублікували. Тоді через довгі свята повідомлень було мало. Отже, причина невдоволення тут через вірші і статті про митців, що брали участь у акції, яку суспільство визнало найбільш визначною подією 2013 року в Україні. Розуміючи, що серед читачів бюлетеня є прихильники різних позицій, не коментував опубліковані вірші пісень бардів та газетні статті про народне зрушення. На спробу контролювати громадську роботу упорядника бюлетеня відповім піснею відомого барда, у якого 25 січня день народження.
Володимир Висоцький
Я не люблю
Я не люблю фатального исхода,
От жизни никогда не устаю.
Я не люблю любое время года,
Когда весёлых песен не пою.
Я не люблю холодного цинизма,
В восторженность не верю, и ещё -
Когда чужой мои читает письма,
Заглядывая мне через плечо.
Я не люблю, когда - наполовину,
Или когда прервали разговор.
Я не люблю, когда стреляют в спину,
Я также против выстрелов в упор.
Я ненавижу сплетни в виде версий,
Червей сомненья, почестей иглу,
Или - когда все время против шерсти,
Или когда железом по стеклу.
Я не люблю уверенности сытой -
Уж лучше пусть откажут тормоза.
Досадно мне, что слово «честь» забыто
И что в чести наветы за глаза.
Когда я вижу сломанные крылья -
Нет жалости во мне, и неспроста:
Я не люблю насилье и бессилье, -
Вот только жаль распятого Христа.
Я не люблю себя, когда я трушу,
Досадно мне, когда невинных бьют.
Я не люблю, когда мне лезут в душу,
Тем более - когда в неё плюют.
Я не люблю манежи и арены:
На них мильон меняют по рублю, -
Пусть впереди большие перемены -
Я это никогда не полюблю!
Рубрика – «Ювілей»
До 110-річчя кобзаря Євгена Адамцевича
Бандуристи – орли сизі...
Сайт міста Ромни http://romny.osp-ua.info/druk.php?ch=5&fl=kult_news
У Роменському краєзнавчому музеї відбулася презентація виставки «Бандуристе, орле сизий», присвячена 110-річчю українського кобзаря Євгена Олександровича Адамцевича.
Кобзарі Роменщини – Євген Адамцевич, Мусій Олексієнко, Іван Петренко, Федір Терещенко, Григорій Спиця, Микола Мошик, Валентин Заворотько, Віктор Шатан, Ігор Рачок, Олександр Триус вписали золоту сторінку у світову славу кобзарського мистецтва.
На виставці експонуються меморіальні речі кобзарів краю: бандури, книги, документи, фотографії тощо.
Окрасою виставки стала модель пам’ятника Є. О. Адамцевичу роботи скульптора О. Г. Прокопчука.
На свято завітали родичі кобзарів краю, шанувальники кобзарського мистецтва, дослідники життя і творчості українських Гомерів - доктори філологічних наук з Сумського державного педагогічного університету ім. А. С. Макаренка, О. І. Вертій та Т. П. Беценко.
Проникливі українські пісні та думи прозвучали у виконанні Заслуженого діяча мистецтв України Миколи Григоровича Мошика, заслуженого працівника культури України Ігора Карповича Рачка, братчика Київського кобзарського цеху Олександра Олексійовича Триуса.
Сумський історичний портал
http://history.sumynews.com/istorichni-obrazi-v-mistetstvi/item/321-romenskij-kobzar-evgen-adamtsevich.html
Роменський кобзар Євген Адамцевич
Ренат Польовий, дослідник кобзарства
Про бандуриста з міста Ромен, що на Сумщині, я довідався зі статті О. Правдюка в журналі "Народна творчість та етнографія" (ч. 5, 1968 р.). Тому, плануючи свою мандрівку по Україні на літо 1969 року, намітив відвідати і Ромен. 6 червня того року в Роменському краєзнавчому музеї я познайомився із завідувачем відділу середньовіччя поетом Данилом Кулиняком, який, як виявилося, був добре знайомий з Адамцевичем (перед тим деякий час в його оселі квартирував). Кулиняк з охотою запропонував відвести мене до бандуриста. Дорогою попередив, що Адамцевич має складний характер, тому радив бути обережним і дипломатичним у спілкуванні з ним.
Євген Олександрович разом із дружиною Лідією Дмитрівною жили у власній хатці біля залізничної колії Ромен - Ромодан. Мали трьох дорослих дочок і онуків, але далеко від Ромна.
Представивши мене господарям як науковця-фольклориста, Кулиняк пішов, залишивши мене зніяковілим від цієї фальші. Я тут же виправив становище, представившись тим, ким я є справді: інженером із Донбасу, шанувальником кобзарства. Метою моїх відвідин є поспілкуватися з відомим бандуристом, послухати його мистецтво.
Господарі виявилися добросердечними людьми, схильними до щирої відвертої розмови (з Кулиняком вони не зійшлися на дрібничковому щоденно-побутовому ґрунті). Євген Олександрович - високий, худорлявий із довгими вусами, його дружина - маленька, худенька. Мабуть, я їм сподобався. Відчувалося, що вони мені довіряють. Пробув у них довше, ніж сподівався. Вони мене й обідом пригостили.
Розповідав мені Адамцевич, що народився він 1 січня 1904 р. в с. Солониця під Лубнами у родині станційного службовця. Дволітнім осліп. Деякий час навчався в Київській школі для сліпих. Потім проживав у бабусі в Ромні.
Грати на бандурі навчився в талановитого місцевого бандуриста Мусія Олексієнка, від якого разом зі способом гри перейняв багатий репертуар.
У 1920-ті роки Ромен залишався визначним регіональним культурним центром. У ньому діяв драматичний театр, існував значний осередок кобзарів, які виступали зі сцен палаців культури, клубів.
Пережив Адамцевич 1930-ті роки - часи фізичного винищення кобзарства (саме тоді був розстріляний як "ворог народу" видатний кобзар Іван Кучугура-Кучеренко). На схилі літ, не маючи офіційного трудового стажу, залишився без пенсії і, отже, без засобів для існування. Жив із гри та співу на роменському базарі. Але радянські власті, як і колись царські, трактували це як жебрацтво й переслідували. Міліція не один раз проганяла Адамцевича з базару. Були випадки, що його, сліпого, міліціонери вивозили далеко від міста і полишали одного на безлюдді. Бувало, що й саджали під арешт.
А от саме того ж року (перед моїми відвідинами) Українське хорове товариство зібрало залишки живих традиційних кобзарів в Об'єднання співців-кобзарів. Їх виявилося настільки мало, що довелося включити туди зовсім молодих бандуристів (братів Василя та Миколу Литвинів, Галину Менкуш, артиста Юрка Демчука). Всього набралося 14 осіб.
Коли постало обрання голови об'єднання, то одностайно всі виступили проти кандидатури Михайла Полотая, хоч той докладав чималі зусилля, щоб створити об'єднання. Товариство остерігалося його схильності до диктаторства. Мовляв, "як буде головою, то він нас поїсть". Обрали на голову молодого Олександра Чумака. Від посади заступника голови Полотай рішуче відмовився: "Е ні, я собі ціну знаю". Проте, з власної ініціативи фактично правив об'єднанням, комплектував концертні групи, організовував кобзарські виїзди...
Адамцевич із піднесенням розповідав про перший великий концерт кобзарів Об'єднання в Київському оперному театрі, який не вмістив і половини бажаючих їх слухати, про величезний успіх цього концерту.
Отут він згадав, як начальство давало настанови виконувати радянський "фольклор" про Леніна, про партію тощо, та як київський бандурист Михайло Башловка категорично відкинув ці вимоги.
Критикував Юрка Демчука за надто голосний, не кобзарський спів, за безмірно довгу "бурю", витворювану ним на струнах, за гучне відкашлювання і проби голосу за лаштунками, що заважало іншим кобзарям зосереджуватися перед виступом, і, нарешті, за вкриту товстим шаром пилу під струнами, занехаяну бандуру.
Доводилося мені й самому чути спів Демчука по телевізору. Перше, що спадає на думку: "А до чого тут бандура?" Потужний голос, оперний характер співу. Не зачіпає за душу, не викликає сліз розчулення, - як неголосний, справді кобзарський голос. Отак у серпні 1992 р. в Тамані на святі 200-річчя переселення запорожців на Кубань загальне зацікавлення слухачів святкового концерту викликав оголошений виступ бандуриста з України. На велику спущену на воду морської затоки сцену-пліт, де перед тим виступали чудові самобутні станичні хори, козачий хор В. Захарченка, ступив Юрій Демчук і могутнім голосом, що заглушив звуки бандури, затяг не думу, а справжню оперну арію. Ніяково було за цього представника кобзарства України. Подумалося, що дуже слушно сказав в оперному театрі Демчукові Євген Адамцевич: "Співати треба душею, а не горлянкою!" Мабуть, бандура Демчукові потрібна для привернення до себе більшої уваги, для колориту, так би мовити...
Після наших розмов Адамцевич узяв бандуру. Вона у нього роботи чернігівської фабрики, але власноруч перероблена. До неї він приробив щоку і збільшив кількість басів. Познімав приструнки верхньої октави, що дало змогу зручніше розташувати півтони, чим забезпечити більшу рухливість пальців по приструнках і віртуозність гри. Тому його гра справляла враження звучання двох, а то й трьох бандур. Для зручності тримання бандури він застосував знімний штир-підпірку. Його бандура мала 13 басів і 25 приструнків.
Проспівав він усього дві пісні, до цього мною не чуті. Перша з них починалася словами:
Життя стареє України
Тепер минувало.
Тільки думи, та спомини,
Та пісні зостались...
Друга пісня "Моя сердешна Україно"... Вперше почув від нього я і "Запорозький марш"...
Розпачливі слова цих пісень, трагічний голос кобзаря справили на мене незабутнє враження. Задубло усе моє тіло, довго не міг я отямитися і відповідати на звернення господарів. Я й зараз, майже через 35 років, як на яву, чую цей спів. Який то величезний вплив має талановитий співець! Тому ж то їх і заходилася винищувати імперська московсько-більшовицька влада!
Більше Євген Олександрович не співав. Нездужав на жовтяницю. А проте, провели мене містом до дороги на Засилля. Запрошували приїхати іншим разом.
Того ж літа я ще побував у Адамцевичів, на цей раз із братом Василем - художником. Прийняли нас дуже гостинно. Гостювали три дні. Записували гру і спів, гуляли по місту, розмовляли. Зважаючи на його слабке здоров'я, Лідія Дмитрівна, як могла, обмежувала вживання ним горілки і тютюну. Це викликало його протести, мовляв, і так у житті мало радощів: "А тут саме брати приїхали, а не якась там пошесть прийшла". Тож за обідом чарку перехиляв.
Вранці Адамцевичі вибиралися на заробітки на базар. Ішли з ними й ми. Євген Олександрович, остерігаючись міліції, сідав на принесеному з собою маленькому стільчику не на самому базарі, а над стежкою, що круто звивалася горою - від долини притоку Сули річки Ромен (від неї пішла назва міста, тепер спотворена зросійщеним словом "Ромни"). Місце тут малолюдне, але безпечне від міліції.
Співав пісні народні й літературного походження. А раз раптом заспівав складену давно на замовлення "На смерть Леніна" (пам'ятаю слова з неї: "То нашого дорогого Ілліча ховають"). Лідія Дмитрівна різко смикнула його і сказала сердито: "Годі!" "Що, погана?" - тихо спитав той. "Погана!" - кинула сердито вона.
Треба сказати, що дружина Адамцевича була його першим цензором. Вона визначала, в яких обставинах, що можна співати - аби не вскочити в халепу.
Репертуар його був великий: народні пісні "Ой попливи, вутко", "Через мої ворітечка", "Дозволь мені, мати". Виконував танцювальні мелодії, жартівливі пісні "Ой п'є вдова, гуляє", "Невдалий обід", історичні пісні "Про Морозенка", "Про Палія Семена" тощо. Все ж тяжів він до творів переважно літературного походження: на слова Тараса Шевченка, Олександра Олеся "Сміються, плачуть солов'ї", Якова Щоголіва "Хортиця", Миколи Вороного "Євшан-зілля", Павла Грабовського "Сон"... Всі ці пісні виконував нам для магнітофонного запису. Знав Адамцевич багато анекдотів, співав під чаркою сороміцькі куплети, але делікатні, без брутальних слів. А пізно вночі, не для запису, співав пісні про примусову колективізацію, "розкуркулення" кращих господарів, голодомор, репресії.
Розповідав нам, як примушували його творити радянський "фольклор". "Напиши та й напиши думу про Федька!" (Іван Федько - радянський військовий діяч родом із Роменщини, страчений як "ворог" народу, а потім реабілітований). Дали музейні друковані матеріали про нього. "Краще б я три дні безперервно грав та співав без плати, ніж ту думу вигадував. А проте, мусив!" - зітхав Адамцевич.
Із постанням Об'єднання співців-кобзарів матеріальне становище його дещо поліпшилося. Оплачувалися виступи на організованих музично-хоровим товариством концертах. Відбулася навіть концертна поїздка до Москви взимку 1970 року, де Адамцевич виступав разом з іншими кобзарями в інституті світової літератури і в інших установах. Брат Василь із патріотичних почуттів опікувався ними, супроводжував їх по Москві. Розповідав, як на запрошення земляка - співака Івана Козловського відвідали його оселю. Той саме приймав ванну. Кобзарям здалося, що він надто довго відбуває ту процедуру. Це їх обурило і вони демонстративно пішли геть. Козловський із приводу цього висловлював свій щирий жаль.
Із настанням у 1972 р. нової хвилі репресій і утисків української культури поволі згортало свою діяльність і кобзарське об'єднання. Хворий Адамцевич із дружиною переїхав до дочки в с. Холмівку Бахчисарайського району в Криму. Тут він і помер 28 листопада 1972 р. на 68 році життя. Київські шанувальники його таланту Володимир Данилейко та Олександр Фисун над білим крейдяним горбком його могили проспівали Шевченків "Заповіт" і уявили собі, які б то були урочисті похорони, коли б Адамцевич помер у Ромні.
Євгену Адамцевичу належить почесне місце в історії українського кобзарства. Вічна Йому пам'ять!
Запорожський марш
(Подається скорочено)
Влітку 1970 року на сцені Київського оперного театру імені Т.Г Шевченка відбувся незвичайний за складом концерт кобзарів і лірників… Кажу незвичайний, бо справді ще ніколи на столичній оперній сцені не співали і не грали кобзарі та лірники. Видющі та незрячі народні співці зі всіх кінців України. Їм ніколи не доводилось навіть переступати поріг цього храму мистецтва, а не те, що оволодіти в ньому душами двох тисяч доведених до екстазу слухачів. (…)
Апофеозом концерту був виступ сліпого кобзаря з Сумщини вісімдесятилітнього Олександра Адамцевича. Дівчата вивели його на сцену, всадовили на стілець і швидко повідходили урізнобіч. Високий і дужий кобзар стиха торкнувся пальцями до дзвінкоголосих струн харківської бандури, і несміливо сказав: “Запорізький марш”.
Зал завмер, вслухаючись у незнайому для багатьох мелодію, що линула з-під пальців сліпого майстра.
У неймовірному потягові сердець за мелодією люди підводилися з місць. Вибухнула ще нечувана під цим склепінням громовиця оплесків.
Мені важко переповісти, що було після першого виконання “Запорізького маршу”. Скажу лише, що старий Адамцевич виконав його на вимогу публіки тричі. Так була порушена домовленість не виконувати більше двох творів. І ніхто з кобзарів-побратимів не дорікав Адамцевичу, що він тричі повторив свій номер. І хоч його музика була безсловесна, але вслухавшись у мелодію “Запорізького маршу”, вже ніхто з виконавців не наполягав на тому, щоб співати понад програму.
Стало зрозуміло: відбулося щось надзвичайне. Над зачарованим залом зайнялася і згасла чудова мить, яку повторити, затримати ніхто не зможе.(…).
Сергій Козак, народний артист України,
професор Київської консерваторії.
Рубрика – «ЗМІ про митців»
Людина красивого жесту
Сергій Параджанов умів проблеми перетворювати на свята, особливо для закоханих
(газета «Україна молода» від 9 січня 2014 року)
http://www.umoloda.kiev.ua/number/2394/169/85153/
Ольга ЖУК
«Мені наснився Параджанов на 40–й день після смерті. Прийшов до мене увi сні такий гарний, усміхнений. Я його питаю, як йому там. А він: «Добре, тільки робити нічого не можна», — згадує кінорежисера, художника, містифікатора, антиквара і генія дружина Леоніда Осики Світлана Князєва. А для Сергія Параджанова неможливість творити була гірше будь–якої покари. Він чого б не торкався — все перетворював на мистецтво, з повсякденних речей робив свято, з пересічних зустрічей — карнавал.
Коли Володимир Висоцький iз Мариною Владі приїхали в Тбілісі, грузини влаштували їм справжнє старовинне весілля. Параджанов запросив молодят на ніч до себе у будинок. Відчинивши двері, Висоцький і Владі завмерли від захоплення. Вся підлога будинку була щільно встелена яблуками та різнокольоровими фруктами. Молоде подружжя ледве добралося до ліжка по фруктовому килиму. А на постелі Марина Владі знайшла ще один сюрприз — розкішну шовкову шаль із запискою «Сергій Параджанов». На цьому сюрреалістичні постановки генія не закінчилися. Пізніше в Юрмалі в готельному номері Владі й Висоцького відключили воду, і вони попросилися в душ до Параджанова. «Увійшовши до кімнати, ми побачили на столі боржомі, фрукти, сигарети, лимонад. «Щось не схоже на Сергія, повинен бути підступ», — мовив Володимир. Я відчинила двері у ванну і радісно вигукнула. На душі Параджанов прикріпив букет — так, щоб вода лилася прямо з оберемка червоних троянд. Це була людина жесту, красивого жесту», — пише у своєму щоденнику Владі.
Подібна романтична історія, пов’язана з Параджановим, трапилася і з кінооператором Юрієм Гармашем («Вавилон ХХ», «Ізгой», «Новосілля», «Діамантова стежка», телесеріали «Бальзаківський вік, або Всі чоловіки сво...», «Адвокат»). Сергій Йосипович називав молодого оператора Аленом Делоном за його красу і вміння бути вишуканим. «Коли я тільки приїхав у Київ, мені ніде було жити, я мешкав у підвалі однієї вдови. А пізніше до Києва приїхала моя дружина. Спочатку ми жили у готелі, але нас виселили, бо приїхала якась делегація. І нам ніде було переночувати. Я розповів про це Параджанову під час вечірки — тоді я лише 15 хвилин із ним був знайомий. Він запросив нас до себе. Відлучився від гостей, узяв швабру, помив підлогу, постелив ідеально накрохмалену білизну на своєму ліжку, а поруч поставив свічку в срібному підсвічнику та вазу з фруктами і з розломленим гранатом. А коли я вийшов уночі в коридор — побачив, як він спав: у коридорі на розкладачцi вкрившись своїм пальто, бо більше нічого не мав», — розповідає Юрій Гармаш.
Заступник голови Вірменського товариства культурних зв’язків, куратор проекту «Параджанов–арт» Олена Оганесян ділиться спогадами, як Параджанов любив творчо відзначати Різдвяні свята, а особливо власний день народження. Бувало, що Майстер знайде десь дерево, нанизає на його гілки їжу і пригощає так гостей. А одного разу на день народження запросив стільки друзів, що вони не вміщалися в його київській двокімнатній квартині на проспекті Перемоги. Тоді Параджанов виволік із квартирі килими, розстелив їх по сходах із сьомого по перший поверх і там розсадив гостей. А сам розвозив на ліфті приготовані ним різноманітні страви і всіх частував.
А тим часом, поки Україна скромно, без килимів на сходах і вишуканих частунків, святкує 90–річчя Сергія Параджанова, Олена Оганесян разом зi співробітниками кіностудії ім. Довженка, Юрієм Гармашем і Спілкою кінематографістів мріє створити у Києві Музей Параджанова. Та поки що їхня ідея зависла в повітрі, а геній, який «відомстив Україні любов’ю», досі залишається без київської прописки, яку в 1973–му змінив на тюремну, надалi йому було заборонено мешкати в Україні.
Рубрика – «Поетична сторінка»
На електронну адресу надійшли вірші Сергія Буревісника. Упорядник
ВИРОК
Знову в кишенях крутитимем дулі,
як у злопам'ятний час?
Це посадили не Юлю –
це посадили всіх нас.
Роки в ув'язненні, підлі тортури
зноситиме не сама.
Що там Лук'янівські мури?
Вся Україна – тюрма.
11 жовтня 2011 року
* * *
Я іду на Майдан, як уже йшов не раз,
як ішли небайдужих мільйони.
Сам собі дав я категоричний наказ
влитись до бунтівної колони.
Я іду на Майдан. Варіантів нема,
з двох одно маєм ми вибирати:
чи покори принизлива вічна тюрма,
чи невічні лук'янівські ґрати.
Перспектива сумна – визирати з вікна:
все само не уляжеться згодом.
Оголошена непримиренна війна
влади вражої з гордим народом.
Я іду на Майдан і стаю між людьми.
щоб розкутим і вільним почутись.
І якщо у цей день не розігнемось ми,
нам повік не дадуть розігнутись.
Я іду на Майдан...
30 листопада 2013 року
ДОПОКИ…
У лави шикуймося, сестри й брати –
потуго багатомільйонна!
Не можна колонами різними йти
допоки є п'ята колона.
Амбітні гетьманчики – курям на сміх,
фальшива на кожнім корона…
Не можна сьогодні іти проти всіх
допоки є п'ята колона.
Лук'янівські і качанівські дроти,
уся Україна – мов зона…
За ґратами нині усі – я і ти
допоки є п'ята колона.
Шабаш біло-синій, нахабні братки.
За ними – заграва червона.
І можуть прийти муравйовські полки
допоки є п'ята колона.
Збираймось довкруж однієї мети
і в центрі, й у всіх регіонах,
у лави гуртуймося, сестри й брати,
у патріотичних колонах!
"ДАЙОШ ПОЗІТІВ!"
Редактор газети зібрав колектив:
"Вы… типа… ну, это – даёшь позитив!"
Його шеф-редактор учора огрів:
"Які ще там факти?! – Давай позитив!"
Гарикнули й тому із владних верхів:
"Народу нє нужен мінор і надрив.
Усвой аксіому – долой нєгатів! –
на завтрак і ужин дайош позітів!"
Всі шиї зігнули. Я мовчки сидів.
Колись ми вже чули: "Дайош позітів!"
Ми ще не забули садистський той час.
В прекрасне минуле ведуть знову нас,
де радощів доста "в вєлікой борьбє",
де голод, колгоспи, ГУЛАГ, КДБ.
Від верху до низу, як імператив:
"Поменше про кризу – дайош позітів!"
Від верху до низу ярмо хабарів.
Ті ж самі мармизи… Дайош позітів!
Податків лещата і адміннахрап.
І гречка на свято, й реклам дурноляп.
І партійок тічки, і виборів цирк.
Повернення звички – із вуст нічичирк.
Немає мажорів? Нема блатняків?
І рай буде скоро? – Дайош позітів!
Дайош олігархів? Офшори? Казлів?
Свідому анархію? – Цей позитив?!
Поміж смітниками багно матюків?
Дітей з цигарками? – Такий позитив?!
Нужду на базарах? П'яниць і бомжів?
Бандитів на нарах? - Дайош позітів?!
Руїни заводів. Село вимира. –
На Заході й Сході кричати "ура!"?..
Ми не безголосі, хоч і мовчимо,
та – лагідні досі – ярмо зірвемо.
Ми і не поснули – вичікуєм час.
Майдан – не минуле, він в кожному з нас.
Тож врешті до праці перейдем від слів.
І створим достоту тоді позитив.
МАЙДАН
Ми в школі цій вивчаєм географію
чудової країни –
від гір карпатських до луганських териконів,
від Рівного до Криму.
Проходимо в ній наново історію
великого народу –
з глибин віків до нинішньої миті,
і Заходу, і Сходу.
З воскрешеної рідної абетки
зросли слова любові.
Священні переймаєм заповіти
і гідності основи.
Інспекторів суворих із кийками
в цю школу присилали,
щоб бездоганно ми засвоїли предмети
і їх не забували.
Та ми самі про рівень знань подбаєм,
дамо собі ще раду
і, коли треба, проекзаменуєм
й бездарну владу.
Старанний в школі днює і ночує –
навчився сам, вже багатьох навчив.
Я другий клас закінчую із трійками,
а хтось іще і в перший не вступив…
ВУЛКАНИ
Вулкани ніколи ніхто не заткнув –
коли клекотить, то уже вибухає.
Якщо цей закон хтось у владі забув,
то я нагадаю.
Якщо стрепенулись від гніву світи –
фінал уже близько.
Їм краще швиденько і тихо піти,
бо викинуть з тріском.