Бюлетень №28 (566) - 2019 рік
Новини одним рядком.
11 липня – "ІВАСЮК триб'ют" за участі Марії Бурмаки, “Шпилястих кобзарів” та ін. на фестивалі “Кропивницький”
13 липня – концерт ансамблю бандуристок «Чарівні струни», Львів, вул. Франка, 150-152, музей Івана Франка
18-21 липня – фестиваль "Мі-Сі-Соль", Житомирщина, Денеші, Скелястий масив
19-21 липня – “Тарас Бульба” – фестиваль впертого духу!, Дубно, Рівненської області
20 липня – 80 років Юрію Ошу (Геннадію Костенку), поету із Сум
21 липня – день народження Олени Теліги, поетки і громадської діячки (роки життя:1906-1942)
21 липня – день народження Сергія Цушка, поета із Києва
21 липня – день народження Івана Веснича, автора пісень із Сум (роки життя: 1947-2017)
Юрій Ош
Правда про війну
Я стільки чув про ту війну,
з дитинства з нею ще зіткнувся,
та правду знаю лиш одну –
мій батько з фронту не вернувся.
І хай літописи біди
перегортає просторіка,
мого там батька не знайти –
неначе вирвана сторінка.
Отож як тисячі базік
данину платять Вітчизняній…
а батько мій навіки зник,
на світі білому незнаний.
Київ – Євген Їжак Романенко
Любий друже! Люба подруго!
Сьогодні маю для тебе гарну новину - гурт TaRuta презентував в мережі Інтернет новий виднограй, зйомки якого відбувалися в епіцентрі Чорнобильської зони - в мертвому міста Прип'ять. Втім, саме відео не про Чорнобильську катастрофу, що сталася 33 роки тому, а про КОХАННЯ! Бо ДВОЄ - це найромантичніша пісня гурту TaRuta. Детальніше читайте у прес-релізі. Переглянути відео вже можна тут - https://www.youtube.com/watch?v=Nbw1hS5tjxc
Послухати окремо пісню можна тут - https://soundcloud.com/taruta/dvoye
Якщо для вашого ТБ-каналу потрібен оригінал виднограю для трансляції, я радо вишлю вам посилання на завантаження а також всі дозволи на трансляцію. Те ж саме стосується й аудіо трека.
Прошу звертатися. Все вишлю оперативно!
Official website: www.taruta.com.ua E-mail: yizhak.evgen@taruta.com.ua Mobile phone: + 38 097 528 2411
Гурт «TaRuta» відзняв у Прип’яті кліп про кохання
Київський WorldMusic гурт «TaRuta» презентував на своїй офіційній сторінці в YouTube новий виднограй на найромантичнішу пісню зі свого репертуару - «ДВОЄ». Відео музиканти знімали наприкінці квітня у мертвому місті Прип’ять. Режисером стрічки виступив молодий кліпмейкер Міха Хайкін, вимушений переселенець з Луганська. Над костюмами та гримом працювала відома київська стилістка Гала Олєцкая-Проскурякова. Зйомки відбувалися напередодні акції пам’яті «Чорнобиль-33», організованої у Прип’яті в ніч з 25 на 26 квітня його колишніми мешканцями. В цій акції музиканти гурту «TaRuta» брали безпосередню участь.
У сюжеті виднограю - пост апокаліптична історія кохання двох людей, розлучених у дитинстві жахливою катастрофою. Попри те, що відео знімали у Прип’яті, до реальних подій 33-річної давнини режисер і музиканти вирішили не прив’язуватися.
«Це пісня про любов. Мені хотілося показати, що серце без любові порожнє, як мертве місто Прип’ять. З іншого боку, хотілося передати біль людей від втрати свого рідного, колись квітучого міста – міста «мільйона троянд». Ці люди пережили багато горя, хвороб, але досі продовжують шукати один одного. Для цього створили спеціальний сайт http://pripyat.com/». Один з таких прип’ятчан – наш приятель Олександр Сирота. Саме він і запрошує нас регулярно в «зону відчуження» на мистецькі акції з вшанування жертв Чорнобильської катастрофи. Ми ніколи не маємо забувати того, що сталося 33 роки тому на ЧАЕС», - коментує рішення знімати кліп саме у Прип’яті лідер колективу Заслужений артист України Євген «Їжак» Романенко.
Сайт_https://galinfo.com.ua/news/po_shchokah_tekly_slozy_a_vin_spivav_dolya_kobzarya_ivana_kuchugurakucherenka_320387.html
По щоках текли сльози, а він співав: доля кобзаря Івана Кучугура-Кучеренка
7 липня 1878 року у селі Мурафа на Харківщині народився Іван Кучугура-Кучеренко, український кобзар.
Ще в дитинстві перехворів віспою і втратив зір. Тому мав поводиря. У 12 років навчився грати на бандурі, пізніше став подорожувати Україною і Росії, виконуючи українській пісні та думи. Його репертуар налічував близько 300 пісень.
На запрошення Миколи Лисенка приїхав до Києва викладати у студії бандуристів музичної школи. Він був серед тих, кому дали вання Народного артиста УНР (1919) та УСРР (1925), хоча згодом радянська влада позбавила його цього звання. Автор пісні «На високій дуже кручі», присвяченій Тарасу Шевченку.
Як згадували очевидці, кобзар вкладав всю душу в трагічні пісні:
«По його щоках текли сльози, а він співав… Від обертонів його голосу, який линув особливо м’яко та був такий чарівний, що проймав ніби електричним струмом, а в горлі з’являлися спазми, очі розраджувалися сльозами. Коли він закінчив співати, то навіть не підвівся на гучні привітання, тому що сам плакав, і, соромлячись, витирав хустиною сльози».
Був високого зросту, носив пишні вуса і зачаровував своїм баритоном.
Розстріляний 24 листопада 1937-го за «участь у контрреволюційній організації». Донос написали працівники Харківського обласного управління культури, які закидали Івану Кучеренку, що свого часу той співав «Марш Петлюри», «Утечу більшовиків з України», релігійні псалми.
Аби приховати правду, влада поширювала чутки, нібито кобзаря було лише заслано, а стратили його німці 1942-го.
Сайт http://slovoprosvity.org/2019/07/11/pisni-zaliznoho-tronu-prozvuchaly-na-stolychnomu-majdani-nezalezhnosti/
«Пісні залізного трону» прозвучали на столичному Майдані Незалежності
Георгій ЛУК’ЯНЧУК
…Не страшно згинути в пітьмі,
якщо ніколи не спинятись.
Сьогодні цар, а завтра — ні.
Життя коротке, щоб боятись…
5 липня на Майдані Незалежності поблизу Лядських воріт у Києві відбулася волонтерсько-мистецький подія “Пісні залізного трону”. На центральній площі столиці виконавці заспівали фронтові пісні, створені у час російсько-української війни. Це щирі та відверті пісні про Донбас, війну та українських захисників. Напередодні організатори мистецько-патріотичної акції звернулися до друзів, військових ветеранів АТО, волонтерів, усіх небайдужих активних громадян і запропонували зустрітися, поспівати фронтових пісень, послухати та почитати віршів з чудової нагоди — легендарний “Залізний трон сходу” встановлено у Києві на Майдані Незалежності. Арт-об’єкт “Залізний трон сходу” створений на околицях Донецька з уламків війни: снарядів, кулеметних стрічок, мін. Авторам та власне реалізаторам проекту залізного трону є запорізькі волонтери Денис та Валентин. Концерт “Пісні залізного трону” за участю талановитих зірок фронтової творчості військових та волонтерів Олександра Ламбурського, Андрія Кириченка, Маріанни Крамар, Юлії Майбороди, Олександра Крамара, Віктора Ятченка пройшов у душевній і теплій атмосфері. Читали вірші та співали пісень на фронтову тематику. Розповідали сумні й веселі історії. Сміялися і плакали. Згадали і наших полеглих Героїв та вшанували їхню пам’ять хвилиною мовчання. Згадали полонених українських моряків, присвятили їм пісню.
Маріанна Крамар, волонтер, бард, поет, керівник бард-клубу “Дім” — учасник патріотичних заходів, концертів, фестивалів і акцій на підтримку воїнів АТО/ООС. Творець і ведуча фб-сторінки “Про.Українське”. Нещодавно багатьох вразив її виступ на акції на підтримку українських моряків під посольством РФ у Києві. Ще одна яскрава учасниця “Пісень залізного тронту” — Юлія Майборода (позивний “Бандерівна”). Фронтова співачка та волонтер, яка об’їздила всю лінію фронту з авторськими піснями. Присвячує пісні нашим військовим та висвітлює важливі події фронту, пережиті моменти. Пісня “Перемир’я”, відео з якою знято на позиції Зеніт, на околиці Донецького аеропорту, особливо вразила присутніх своєю актуальністю.
Олександр Ламбурський (позивний “Моряк”) — лауреат фестивалю “Пісні, народжені в АТО”, заступник голови спілки ветеранів і інвалідів АТО “Дух Воїна України”. З перших днів війни пішов воювати добровольцем, наразі воює у складі 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького.
Ще один учасник патріотичного заходу “Пісні залізного трону” — військовий 72-ї механізованої бригади, фронтовий поет Андрій Кириченко. Своєю поезією та авторською піснею поділилися зі слухачами Віктор Ятченко та Олександр Крамар…
Такі вечори дуже потрібні в мирних містах, щоб нагадували, що триває війна, на якій віддають життя за рідну країну її герої, а для небайдужих українців, бійців та волонтерів це чудовий привід зустрітися. Дуже хочеться, щоб мистецько-патріотичний захід “Пісні залізного трону” став доброю традицією і продовжився у всіх містах України!
Львів – сайт https://lviv-online.com/ua/events/music/kontsert-ansamblyu-bandurystok-charivni-struny/
Концерт ансамблю бандуристок «Чарівні струни»
13 липня 2019, 18:00
Львівський літературно-меморіальний музей Івана Франка (вул. Франка, 150-152)
У рамках фестивалю «Ніч у Львові» у Домі Франка виступатиме ансамбль бандуристок «Чарівні струни» від Львівської залізниці. Керівник – лауреат премії ім. С. Людкевича І. Содомора. У репертуарі ансамблю: народні та класичні твори, джазові й сучасні пісенні композиції, зокрема, під час концерту звучатимуть: «Музика полів», «Старенький трамвай», «Квітка-душа», «Тримай», віночок українських народних пісень та багато інших творів.
Додаю вірш згаданої пісні. Упорядник
Олександр Шевченко
Старенький трамвай
Коли літо приходить - гаряча пора,
І на сірому камені плавиться тінь,
Тільки дзвінко кричить на смітниках дітвора,
Говорити, ходити і думати лінь.
Коли сонце розжарене над містом висить,
І від чаду машин кругом йде голова, -
Я згадаю прохолодних озер блакить,
Куди їздив колись старенький трамвай.
Приспів:
Повези мене туди, де природа сама,
Повези мене за місто, де асфальту нема,
Повези мене туди, де зелена трава,
Повези, повези, о-о-о, старенький трамвай.
А відпустка у жовтні, а далі - зима,
Я стараюсь не дивитись на засмаглих дівчат,
Ні морозива, ні пива, бо води нема,
Як ті люди живуть в республіці Чад?!
А я хочу в Антарктиду - хоч би на мить...
Ледве ноги волочу, очі піт залива...
Знов згадав я прохолодних озер блакить,
Куди їздив колись старенький трамвай.
Приспів.
Сайт http://museumlit.org.ua/?p=12870
Червневий фестиваль Люцини Хворост
Наприкінці червня в Національному музеї літератури України відбувся концерт Люцини Хворост: яскрава співачка-шансоньє й не менш яскрава поетка завітала з Харкова, аби подарувати киянам свою нову пісенну програму «МІЙ ФЕСТИВАЛЬ». Символічно, що концерт співачки — перший у Києві! — зібрав численних шанувальників її таланту саме напередодні Дня св. Люцини.
Стиль своєї пісенної творчости Люцина Хворост окреслює як український шансон. Її авторські пісенні тексти — це висока поезія, наснажена живими «солодко-гіркими» емоціями (згадаймо її «Солодко-гіркий романс»!) і майстерна за формою, поезія, розрахована на інтеліґентного слухача з виробленим мистецьким смаком, а створені нею мелодії й аранжувальні ідеї являють собою ориґінальну музичну мову, в якій синтезовано природне музичне обдарування і глибоку обізнаність із досвідом уславлених французьких шансоньє та українських колеґ по сцені. І водночас Люцина — неперевершена виконавиця власних пісень, володарка чарівливого драматичного сопрано, — до речі, Володимир Гонський, бард Революції Гідности, назвав її вібрато унікальним!
Живучи в Харкові, на якому так болюче позначилася русифікація, Люцина належить до передового загону борців за національне пробудження рідного міста: вона була і є активною членкинею Харківського українського поетично-пісенного клубу «Апостроф», співала на харківському Євромайдані, а нині бере участь у концертах для українських бійців. Та й сама мова її віршів, жива й багата, є дієвою зброєю у боротьбі за український Харків, ширше — за Україну. А поєднання в одному жанрі високого й популярного мистецтва забезпечує велику ефективність такої українізації.
У репертуарі Люцини Хворост — близько півсотні пісень, переважно авторських, частина яких увійшла до її альбомів «Арт-кафе “Бельведер”» (2009) і «Солодко-гіркий романс» (2014). Серед улюблених пісенних жанрів співачки — вальси, танґо, слоуфокси, романси, словом — їй близька стилістика ретро, легка ностальгія за минулим — або тим, що не збулося: адже, з огляду на фатальні провалля української історії ХХ століття, багато жанрів популярної європейської музики — музики естрадної, салонної, кабаретової — не набули на наших теренах належного втілення. І під час київського концерту під гостинним дахом Музею літератури Люцина потішила слухачів своїми піснями, в яких яскраво відбилася ця ретро-стилістика, піснями давніми і новими: «50, 60, 70 років тому», «Августійший», «Танґо надії», «Танечниця», «Чері», «Солодко-гіркий романс», «Романс про минуле», «Брати і сестри» та іншими. І, звичайно, відбулася київська прем’єра пісні «Мій фестиваль», де ритми танґо химерно переплелися з поп-роком, а карнавальні веселощі — з викличним бунтом глибокої душі.
Звучали зі сцени великої зали Музею літератури і слова вітань, і вірші творчих однодумців співачки: в концерті взяла участь поетка Лариса Вировець (Харків), голова вже згаданого Клубу «Апостроф», — на її слова Люцина виконала сповнену милої іронії пісню «Сусіди ліворуч, сусіди праворуч», — а також київські поетки, які разом з Люциною і Ларисою належать до поетичного гурту «Рівнодення»: Наталія Науменко, Ольга Смольницька і Олена О’Лір (ведуча концерту), поет і історик Олесь Одрін. Спеціальним гостем імпрези був історик і письменник Роман Коваль, завдяки якому побачив світ Люцинин диск «Солодко-гіркий романс».
Варто додати, що для всіх учасників концерту було влаштовано сеанс поетичного ворожіння: кожен мав змогу витягти з Хатнього Оракула — таємничої скриньки у формі книги, яка є талісманом гурту «Рівнодення», — пророцтво, взяте з віршів учасниць гурту, адже вони вірять, що інколи наша підсвідомість сама навертає нас на слушний вибір і на добрий шлях. А про те, що пророцтва ці — правдиві, свідчать рядки з поезії Олени О’Лір, які дісталися Люцині Хворост напередодні її іменин:
Коли тебе покличе вітер мандрів —
Відвідай рідний край свого святого.
Додаю вірш згаданої пісні. Упорядник
Люцина Хворост
Брати і сестри
Брів собі юний філософ скорботний
З вічно похмурим чолом,
Мав він образу на вечір спекотний
І на ввесь світ загалом...
В той самий вечір у вбогій таверні
Сивий співав шансоньє,
Досі слова його пісні химерні
Серце бентежать моє...
Приспів:
Брати і сестри,
Об чім печаль, об чім жура?..
Літа і весни –
Мов чаші, сповнені добра...
Добра і миру,
Пошли нам, Бог, вина і сиру –
Тож геть зневіру,
Заки вмирати не пора!..
Вчений юнак здивувався до краю,
Пісню почувши таку...
Він увійшов і замовив токаю,
Тихо присівши в кутку...
Вщухли розмови і змовкли трамваї,
Ось уже й ніч настає,
Знову і знов для студента співає
Дивний старий шансоньє...
Приспів.
Врешті звернувсь до старого музики
Із запитанням юнак,
Довго доводив з завзяттям великим,
Що в цьому світі не так...
Та чи дійшли вони згоди, не знаю,
З добрим старим шансоньє...
Навпіл розпита карафка токаю
Певності ще не дає...
Приспів.
Сайт http://slovoprosvity.org/2019/07/04/anna-ahmatova-ukrajinka-yaka-zrobyla-muzhnoyu-rosijsku-poeziyu/
Анна Ахматова — українка, яка зробила мужньою російську поезію
04.07.2019
У Слобідці-Шелехівській на Хмельниччині відбулися тридцяті Ахматівські читання
Михайло ЦИМБАЛЮК, письменник, Хмельницька обл.
У музеї Анни Ахматової в селі Слобідка-Шелехівська Деражнянського району до 130-річчя від дня народження поетеси Анни Андріївни Горенко (Ахматової) відбулися Ахматівські читання. Рівно тридцять років тому музей відкрито у колишній садибі Віктора й Ганни Вакарів, де тривалий час у своєї сестри мешкала мати поетеси Інна Еразмівна Горенко.
Із Поділлям рід Анни Ахматової пов’язав осідок представника старого руського роду Еразма Івановича Стогових. Після виходу у відставку начальник жандармерської канцелярії київського генерал-губернатора придбав помістя у Снітівці Летичівського повіту, а коли п’ятеро його доньок виростали, він їх одружував із заможними поміщиками по-сусідству, даючи багатий посаг за кожною. Мати поетеси Інна Еразмівна переїхала до найстаршої зі своїх сестер Ганни після розлучення з другим чоловіком, інженером Андрієм Горенком.
У листах, щоденниках та в деяких віршах Анни Ахматової (прізвище своєї прабабусі по материній лінії, татарки Ганни Ахматової, молода поетеса взяла через те, що Андрій Горенко заборонив дочці підписувати поезію своїм) не раз згадується цей куточок Поділля. Вважається, що вона відвідувала Шелехове більш як півдесятка разів, починаючи з 1896 року. Наразі музей та парк-пам’ятка займає гектар території з колишніх дев’ятнадцяти гектарів садиби Вакарів. Він межує зі старим цвинтарем, при вході на який збереглися могили подружжя Вакарів та Інни Еразмівни Горенко, котра після встановлення радянської влади, доживаючи віку в родині сестри, відмовляла свою опальну дочку від візитів у село.
Після більшовицької революції велику садибу у Віктора Модестовича й Ганни Еразмівни Вакарів реквізували для потреб села. Оскільки вони не були деспотами для селян, шелехівці виділили їм для проживання хату на околиці. Узявши туди найнеобхідніше, господарі роздали людям меблі, посуд та інше майно. Збережене ними, воно повернулося вже як експонати у кімнати колишньої садиби. І в комплексі з речами самої Анни Ахматової, які передали з утворенням музею в Слобідці-Шелехівській із Ленінграда, все це складає одну з найбагатших експозицій про поетесу.
Музейний комплекс у Слобідці-Шелехівській доповнює “петербурзький куточок”: біля першого в Україні погруддя Ахматової (петербурзький скульптор Віктор Зайко майстерно втілив поетичну задуму мужньої жінки) встановлено ліхтар із улюбленого письменницею Петербурга і ковані лавки з Царського Села, де поетеса в юності мешкала з сім’єю.
Із покладання квітів до могил Вакарів та Горенко розпочалися Ахматівські читання. Перша директорка обласного літературного музею Тамара Міцінська під час літературно-мистецької композиції на Ахматівських читаннях згадала внесок ахматознавця, музейника з Ленінграда Євгена Лінда, котрий зо двадцять разів приїжджав на Хмельниччину під час створення музею, щоразу привозячи матеріали в його експозицію. Сама не раз їздила у Ленінград, зупиняючись у нього з дружиною.
— А почалося все з відвідин Слобідки-Шелехівської групою деражнянських школярів із вчителькою Любов’ю Теленько. Побувавши у селі, яке відвідувала Анна Ахматова, вчителька повезла дітей на екскурсію в Ленінград, де і познайомилася з Євгеном Ліндом, — розповіла Тамара Петрівна Міцінська. — Розпочата таким чином дослідницька робота й обернулася створенням музею до століття від дня народження поетеси зі світовим ім’ям.
Оргкомітет відзначення століття Ахматової в Україні очолювала Ліна Костенко. У дні відкриття музею, 25 червня 1989 року, вона записала у книзі відгуків: “Спасибі людям, котрі допомогли Анні Ахматовій зустрітися зі своєю матір’ю у безсмерті, в українському селі Слобідка-Шелехівська”.
Цього року учасниками Ахматівських читань у музеї письменниці традиційно були члени обласної організації НСПУ, літератори, дослідники, краєзнавці. Гостями читань стали завідувачка бібліотеки імені Анни Ахматової в Києві Надія Шеремет і київська письменниця Міла Іванцова, група письменників із Вінниці. За словами голови оргкомітету читань Василя Горбатюка, заочним учасником цьогорічного заходу у Слобідці-Шелехівській є колектив літературно меморіального музею Івана Франка на його батьківщині в Нагуєвичах Івано-Франківської області.
— Наша спільна ідея — видання творів Івана Франка у перекладі на російську Анни Ахматової, — повідомив він.
Перед учасниками читань виступили письменники з Хмельниччини Петро Маліш, Микола Мачківський, Неоніла Яніцька, Любов Сердунич, вінничани Андрій Стебелєв, Тетяна Яковенко, Олена Вітенко, Лариса Сичко, бард Тетяна Скомаровська, а художник Олександр Пелешко зробив кілька етюдів. Письменник Михайло Цимбалюк представив дослідження київського журналіста Віталія Селика про розташування колишньої Миколаївської церкви, в якій у квітні 1910 року брали шлюб молоді поети Анна Горенко й Микола Гумільов. Виступила вокальна група літмузею “Музея”, котра із квартету розширилася до секстету, тематичну виставку “Величава, горда, світла і за життя безсмертна” привезла у село Деражнянська централізована бібліотечна система.
— Наша бібліотека на Оболоні, в Києві, поруч із Шевченковою “Хатою на Пріорці”, також відкрилася в рік столітнього ювілею Анни Ахматової, тому й носить її ім’я, — сказала Надія Шеремет. — Спочатку ми мали тільки літературу про Ахматову, її книги. Потім отримали копії документів, для використання у бібліотеці нам передали свої твори митці. Так і відкрився 2011 року музей.
Міла Іванцова провела телеміст із Ахматівських читань у Францію, де за заходом слідкувала подруга Христина Брунаба, котра не раз відвідувала музей поетеси у Слобідці-Шелехівській.
— Я переконаний, що росіяни пройдуть катарсис очищення від шовінізму, і саме постать Анни Ахматової стане містком і мовою порозуміння між нашими суспільствами, — заявив Андрій Стебелєв.
Пишучи російською, Анна Ахматова чудово розумілася на українській літературі, загалом переклала понад півтораста поетів з 78 мов. Писала на біблійні мотиви, вигранюючи жіночі образи.
Після літературних читань і традиційної екскурсії експозиційними залами музею, яку провела його завідувачка Ніна Трубіцька, учасники читань вшанували причетних до створення музею. На сільському кладовищі вони поклали квіти до могил першої завідувачки музею Анни Ахматової Марії Іванівни Скорбатюк та дітей колишнього садівника Вакарів Дмитра Капітанчука, котрі доклали рук до збереження речей і передачі їх у музей.
Пропоную вірші поетки про Київ, де вона жила в юності. Упорядник
*
Древний город словно вымер,
Странен мой приезд.
Над рекой святой Владимир
Поднял черный крест.
Липы шумные и вязы
По садам темны,
Звезд иглистые алмазы
К Богу взнесены.
Путь мой жертвенный и славный
Здесь окончу я.
И со мной лишь ты, мне равный,
Да любовь моя.
*
Широко распахнуты ворота,
Липы нищенски обнажены,
И темна сухая позолота
Нерушимой вогнутой стены.
Гулом полны алтари и склепы,
И за Днепр широкий звон летит.
Как тяжелый колокол Мазепы
Над Софийской площадью гудит.
Все грозней бушует, непреклонный,
Словно здесь еретиков казнят,
А в лесах заречных, примиренный,
Веселит пушистых лисенят.
Рубрика – «Із Музею кобзарства»
Постаті бандурно-кобзарського мистецтва в Україні періоду
другої світової війни у експозиції Музею кобзарства
http://perejaslav.org.ua/biblioteka/postati-kobzarskogo-mistectva-viyni.html
У статті розглядається питання стану кобзарського руху в Україні в період Другої світової війни, як традиційного напряму так і професійного бандурного музикування. Подаються інформаційні дані про долю Української капели бандуристів на початку війни та подальша доля цього знакового, в плані трансформації бандури у світовому просторі, колективу. В статті простежується доля бандуристів, кобзарів в роки війни та їх внесок у розвиток мистецтва бандурного співу післявоєнних років.
Музей кобзарства, що був відкритий у 1989 році відтворює загальний розвиток кобзарського руху в Україні від давніх часів до сьогодення. Особливе місце відведено в експозиційному ряді періоду Другої світової війни і участі відомих бандуристів у ній. Ще більше матеріалів про цей період було накопичено працівниками музею, і ці матеріали потребують висвітлення.
Перед початком Другої світової війни ситуація в Україні по відношенню владних структур до кобзарів, бандуристів відповідно ідеології керівної ролі Комуністичної партії була настороженою, підозрілою, зате від простих людей вони завжди мали любов і захоплення. Бандуристи постійно були і потенційними і внутрішніми дисидентами по відношенню до влади. Поряд з професійними музикантами бандуристами, які підняли кобзу, бандуру на сценічні підмостки по шляхах України ще ходили сліпі кобзарі, бандуристи, які несли слово правди, пісні та думи про боротьбу українців за свою волю і незалежність. Багатьох з них репресували і знищили у період сталінського терору 19331940 років. Знищили також і талановитого вчителя та подвижника у розвитку бандурного музикування, співогри - композитора, бандуриста Гната Хоткевича.
Професійні музиканти бандуристи хто пережив ті жорна репресій в основній своїй чисельності були учнями Гната Хоткевича, Василя Ємця, Володимира Кабачка.
Створена - шляхом об'єднання двох колективів Полтавської та Київської капели бандуристів Українська капела бандуристів, якою на початку війни керував Данило Піка. Війна застає цей колектив у Кривому Розі на гастролях перед шахтарями рудникових копалень. У перші ж місяці війни Уряд видає розпорядження про евакуацію, за окремим списком, мистецьких колективів, але Українська капела бандуристів в тому списку не значилася. Бандуристи були призвані до війська, старші за віком відправлялися на копання окопів. Шість музикантів у тому страхітті, неготовності Радянської армії давати відсіч фашистам, як тисячі інших поклали своє життя, дехто попав у полон. Серед них Григорій Китастий - помічник керівника капели. Загинули Данило Піка - керівник капели, Григорій Гордійчук, Михайло (Микола) Опришко (НДФ-6543) [19] керівник капели в 1930-1933 роках.
В окупованому гітлерівською владою м. Києві, бандуристи капели згуртовуються. Комусь пощастило визволитися з полону, сотні кілометрів пішки йшли до столиці і також примкнули до колективу. Розпочинаються репетиції, але Київ матеріально і духовно зруйнований, голодний і холодний, без питної води, знаходився під ярмом гітлерівської орди, яка нищила будь який прояв національного життя України.
Німецька влада миттю зрозуміла небезпеку цього рупора української волі, тому заборонила давати капелі будь які відкриті концерти. Лише наказували їм співати за шматок пісного хліба для німецького війська.
Завдячуючи різним хитрощам, керівники капели отримують перепустку - дозвіл на концерти спочатку по селах Київщини, а згодом і на заході України. Люди зустрічали їх з піднесенням, несли їм харчі, давали їм коней для переїзду з села в село, просили виступів ще й ще. Сама поява їх з бандурами - символами козацької волі та натхненна героїчна пісня, викликала у народу могутній національний порив, піднесений вияв любові до Батьківщини й прагнення боротися за неї. Та капела виступає лише на Білоцерківщині, плани їхати далі були зупинені.
5 серпня 1942 року німці підступно відправляють капелу, як і усіх українців, що залишалися в тилу, до Німеччини, на підневільну працю за колючим дротом - остарбайтерами у Гамбург. З цієї дати починається трагічна сторінка в історії музикантів-артистів Української капели бандуристів ім. Тараса Шевченка.
Комуністична ідеологічна пропаганда всі сорок років переконувала нас, що представники капели бандуристів під керівництвом Григорія Китастого являються буржуазними націоналістами, зрадниками ідеалів Комуністичної партії. Тому у шовіністів виникають закиди типу: краще створили б підпільну організацію і в такий спосіб боролися з ворогом. Однак українська пісня якої не випадково злякалися фашисти, побачивши вираз очей слухачів на концертах бандуристів, мала більшу силу, ніж будь яка політична листівка. У неволі немає нічого сильнішого за пісню рідної України. Не випадково фашисти забороняли виконувати сумні пісні. Але їх найбільше у нашого народу: надто сумна його історія [1, c. 3].
Учасники капели мали щиру потребу і вважали за свій патріотичний обов'язок - перед кількатисячною українською громадою, яка через страшенну гітлерівську війну та сталінський терор, опинилася в Німеччині - нести слово істинної любові до своєї рідної землі, оспівувати героїзм українського народу у віковічній боротьбі за волю. Знаходячись у Європі в післявоєнні роки у керівників капели та її учасників було інше прагнення: донести піснею - правду про Україну, презентувати її серед інших народів у світі, як самодостатню державу, яка потребує звільнення від тоталітаризму і незалежного державного становлення. Це були і залишаються основні ідеологічні засади Української Капели бандуристів ім. Т. Г. Шевченка.
Історія Другої світової війни донесла до нас значні звитяги інших бандуристів, які пройшли дорогами фронтів і пронесли бандуру, українське слово і пісню через вогняне пекло.
В експозиції Музею кобзарства представлена колоритна постать Павла Семеновича Колесника (ТЗ-4404) [19].
Тут же виставлена українська сорочка, яку він вишив своїми руками (Е-7453 КВ-21995). В 1941 році він - визнаний артист Полтавського музично-драматичного театру ім. Гоголя був висунутий на присвоєння звання заслуженого артиста республіки, але отримати це звання, орден Трудового Червоного прапора, два ордени «Знак Пошани» довелося Павлу Колеснику значно пізніше.
А в перший рік війни Павло Колесник пішов добровольцем на фронт. Бойова характеристика від 25 серпня 1945 року розповідає, що в тій складній для Червоної Армії обстановці він зумів з сержантів і офіцерів організувати художню самодіяльність, яка завдяки копіткій праці товариша Колесника перетворилася в чудовий червоноармійський ансамбль пісні і танцю. Не лише гвинтівкою і автоматом вносив П. С. Колесник свою частку в загальнонародну справу перемоги над ворогом. Він воював піснею, словом, своїм хистом, своєю колоритною богатирською постаттю«українського бояна». Після перемоги над гітлерівським фашизмом, Павло Семенович п'ять років працює художнім керівником Полтавської філармонії, а потім його запрошують у Державну заслужену капелу бандуристів якою керував О. З. Міньківський (ТЗ-4401) [19]. Керівник високо цінував акторський талант співака-бандуриста. Радився з ним щодо трактування того чи іншого твору, сценічного його оформлення.
Портрети кобзарів, бандуристів імена яких дійшли до нас через роки терору та вогненні дороги війни представленні у ІХ-мурозділі експозиції музею, який розповідає нам про стан кобзарського руху, розвиток бандурного музикування в роки війни та повоєнні роки. Тут портрети саме тих кобзарів, які пройшли та пережили роки сталінського терору та Другої світової війни.
Це Є. Х. Мовчан, В. М. Перепелюк (К-2160, КВ-22469) П. В. Носач (К-2155 КВ-22265), Є. О. Адамцевич, (К-2155КВ-22265) Н. І. Прудкий, (К-2158 КВ-22465) О. С. Чуприна, А. М. (К-2156 КВ-22463) А. П. Бобир (М-2580КВ-26399) М. П. Полотай [19]. Одні з них сліпі кобзарі інші зрячі, але кожний з них ніс свою пісню, свою думу в загальну перемогу добра над злом у ті нещадні до людського життя роки. Це було основне призначення співця-кобзаряна землі. Аналізуючи історичну місію мандрівного співака в розвитку українського етносу один з дослідників цього питання Василь Шевчук дуже поетично писав наступне:
«Коли поверталося військо з походу, битви - козацтво гоїло свої криваві рани і поминало побратимів, що полягли за рідний край, за волю. Лише один звитяжець узявши в руки кобзу, шукав у своєму серці тих слів та звуків, які б навіки стали відлунням ратних подвигів. То був поет, співець народу, його історик і публіцист. Він не вигадував, не щебетав для втіхи, а мріяв, думав, осмислював прожите, пройдене і - вболіваючи за рідну землю і многострадний її народ, творив для воїнства, що вирувало довкола нього, для тих, хто виростуть і візьмуть шаблі в руки. Так народилися думи. Не старці були їх авторами, а саме вроджені співці, барди. При боці він мав гостру шаблю, у кобурі - пістоль, мушкет за спиною, а в руках народна бандура! Старці з' явилися потім, коли зламалися шаблі, в порохівницях не стало пороху, а замість зброї козацькі дужі плечі прикрасила жебрацька торба. До нас дійшли ці другі, яких влада пригріла, перевдягла в сучасне, чисте, ціле. Зібрали їх у капели, дали їм пишні кобзи. Але тепер це актори, професіональні й самодіяльні» [19, c. 2]. Автор не піднімав питання в цьому аналізі про те, як більшовицька влада нещадно винищила плеяду мандрівних співаків: бандуристів, кобзарів, лірників у 1935 році. Про цю жахливу подію, до цього часу, не існує документальних свідчень залишилися лише усні спогади людей, що жили у ті часи і мали опосередковані відомості про акцію терору проти народних співців.
У передвоєнні роки надто жорстоко було вихолощено кобзарство. А ті бандуристи, що залишилися змушені були жити подвійними стандартами. В душі тримати одне переконання, а в житті підігравати існуючому ладу. Багато з них створювали Думи «про Жовтень», «про Леніна» тобто вони жили в тому часі і щоб якось виживати - пропагували своєю творчістю ту ідеологію в якій доводилося існувати. Поетичні рядки поета Олександра Кушнера «Ми роки не вибираєм, ми живем в них і вмираєм.» найістотніше переконують нас у фатумі людської долі.
Не обминув фатум кобзарів i у роки Другої світової війни. Никін Прудкий, сліпий бандурист ще у 1910 році співав на Чернечій горі у Каневі. Після чого жандарми його кинули у тюрму в Черкасах. Сестра благаючи на колінах, випросила його відпустити. Прохання виконали, але бандуру на його ж очах йому розтрощили [4, с. 4].
У роки становлення радянської влади на теренах України Никін Іванович Прудкий поряд з думами про Шевченка складав пісні та думи про щасливе колгоспне життя, про Леніна, про партію. Коли розпочалася війна Никону Прудкому йшов 53-ій рік. Він продовжував співати на Тарасовій горі у Каневі. Війна змусила замовкнути бандуру. Здавалося б кому потрібні пісні, коли навкруги горе і смерть. Але Никін Іванович, взяв свою вічну супутницю і пішов з нею і в дощ, і в сніг, від села до села, від хати до хати.
Гей вставайте, всі як один
Вдаримо з гармати, вдаримо з гармати!
А чи пан, чи пропав - двічі не вмирати.
Гей нумо хлопці до зброї! - [4, с. 4]
співала і піднімала народ на боротьбу з фашизмом його бандура. У післявоєнні роки Никін Прудкий був постійно співаючим кобзарем на Тарасовій горі [4, с. 4]
Земляк Никона Прудкого Олексій Сергійович Чуприна також з славетного краю Великого Кобзаря - села Гарбузин Корсунь-Шевченківського району. В дитинстві заслухавшись мандрівних кобзарів він палко зажадав і собі подружитися з бандурою. Просив батька купити інструмент та не вийшло по бідності. Вже, коли юнаком поїхав на більші заробітки гірником в шахти Марганцю, то зумів нарешті поєднати гірницьке діло з кобзарським. Після роботи учився, вдосконалював гру і згодом став працювати в Сочинській філармонії співаком бандуристом. З початком Вітчизняної війни служив у госпіталі. Згодом разом з солдатами на смерть стояв під Сталінградом. Але кобзи не полишав. Його пісня, бандура також воювала проти фашистів, працювала на Перемогу. В одному з боїв поблизу Волги, осколком снаряда зранило і нерозлучну супутницю Чуприни - бандуру. Згодом знову співали струни - і ніжно, і дзвінко [12, с. 2]. Олексій Сергійович брав участь у визволенні Харкова і рідного Корсуня, що був «Сталінградом на Дніпрі». Він написав пісню «Про Корсунь-Шевченківську битву». Звуки його бандури та українські думи слухали у Будапешті, Празі, Мукдені і Порт-Артурі. її струни співали славу воїнам, які штурмували Берлін. І хоч кобзар Чуприна пройшов лихоліття доріг війни, але були роки коли чиновники від культури хотіли відлучити кобзаря, ветерана Другої світової війни від Чернечої гори, від спілкування народу з ним. Цинічні бюрократичні керівники іронічно кепкували з символічного «Перебенді» [12, с. 2]. Та не для них звучав його кришталевий, як чисте джерело український спів. А характеру Перебенді Олексій Чуприна відповідав всім своїм життям і творчістю невгамовного подвижника кобзарського проповідника. Довгий час він щороку обов'язково відвідував Академію мистецтв у Петербурзі, де вчився і жив у свої останні роки великий Кобзар - Т. Г. Шевченко. І коли готувалися до відзначення 175-ї річниці поета, була висловлена новина, що в Петербурзі спорудять пам'ятник Т. Г. Шевченку. З цього приводу, почувши таку приємну вість О. С. Чуприна сказав: «як ноги відмовлять, на руках приповзу, а таки співатиму на відкритті.» [12, с. 2]. Сучасники кобзаря, хто бачив його, слухав - в один голос промовляли - зустріч з Олексієм Чуприною це щось незабутнє. В глухі часи «застою» лише для своїх виконував гімн «Ще не вмерла Україна» і діждав таки незалежної України. Символічна подія відбулася в житті кобзаря Чуприни 22 червня 1991 р. Послухати його приїхав вигнанець з України - патріарх Української автокефальної православної церкви Мстислав. Так зворушили патріарха, думи, пісні подвижника кобзаря Олексія Чуприни, що через сильне емоційне хвилювання 94-літній патріарх поцілував кобзарю руку. Ця світлина експонується у УІ вітрині експозиції Музею кобзарства.
У тяжкі роки війни такі професійні музиканти-бандуристи як М. В. Опришко, Д. Ф. Піка, І. П. Богдан, Г. М. Гордійчук, П. Г. Іванов, В. Мількін, О. Коваль (ТЗ-4398) та інші в часи перепочинку між боями грали на кобзах і співали своїм друзям-однополчанам народні і свої власні думи та пісні. З київським підпіллям був зв' язаний Р. І. Сулицький та П. І. Гузь - вони допомагали партизанам. Є. І.Чернишевський створив партизанський ансамбль бандуристів на Житомирщині. Відомий також партизанський кобзар А. А. Білецький, Д. А. Вовк і С. С. Власко виступали у фронтових ансамблях. Під час війни мистецтво кобзи розвивала капела бандуристів з Миргорода, якою керував І. М. Скляр.
Кобзар і майстер з виготовлення народного інструменту Олекса Семенович Коваль з Підгородного, що на Дніпропетровщині пройшов з бандурою до самого Берліну. Одного разу, у боях за Одесу, його дошкульно поранило і бандуру домашньої роботи також потрощило, йому довелося лікуватися у шпиталі. То поки він лежав у шпиталі - зробив нову бандуру. За тією роботою і одужання пішло швидше. Олекса Коваль згодом згадував, що та перша бандура з самого Сталінграда служила йому. Не раз осколками її зачіпало, а він латав, клеїв. А останній раз так потрощило, що довелося розпрощатися, лише струни забрав. Якось знайшов у лісі кусок червоної старої верби, взяв його і в хвилини перепочинку майстрував. Там на фронтах війни йому потрапив до рук присланий з неволі лист від дівчат - остарбайтерів з Німеччини. Він написав на основі тої сповіді за народними мотивами журливу пісню «Плач невільників»і виконував своїм побратимам. Воїнів дуже хвилювала ця річ, вони рвалися у бій, щоб швидше визволити своїх сестер. За яскравий талант і артистизм О. Коваля було споряджено в концертний одяг у стилі запорожців і дано наказ в години перепочинку виступати перед солдатами без будь якої режисури і цензури. Дніпропетровський журналіст Олександр Зобенко написав п'єсу на п'ять дій - «Долі кобзарські», присвячену пам'яті земляка-фронтовика кобзаря Олекси Коваля [5, с. 6]. З автоматом і кобзою дійшов солдат-кобзар до Берліна. А в мирні, останні роки життя, його з хворими руками, які не давали грати на улюбленому інструменті - почали шельмувати, звинуватили в «націоналізмі». Такої наруги серце ветерана не витримало, і він покінчив життя самогубством. Про нього була написана стаття в газеті «Культура і життя» «Кому заважав кобзар Коваль?»
...«Все переніс - і холод, і атаки, Все пережив, а лихослів'я - ні... Хтось «переможцем» виїхав з байраку Побіля хати на лихім коні. Брехні не витримав - нестача сили - І як повірить, що в час миру згас? А люди кажуть до його могили Навідався, вклонивсь кобзар Тарас» [12, с. 34] У перші місяці війни бандуристи М. В. Опришко, Д. Ф. Піка. Г. М. Гордійчук загинули смертю хоробрих. На тимчасово окупованій гітлерівцями території співаючи антифашистських пісень, інші їх побратими сприяли піднесенню бойового духу народу, будили ненависть до ворогів. Одним із таких був дід Левко, партизанський розвідник; фашистські нелюди замордували мужнього патріота.
Допомагала громити ворога відома Миргородська капела бандуристів під керуванням І. Скляра. Капелянам доводилося супроводжувати похорони загиблих воїнів, виступати в окопах на передовій, в госпіталях. Бандуристи, де б вони не перебували - чи в тилу ворога, чи в діючій армії - своїми патріотичними піснями і думами допомагали в боротьбі з ворогами Вітчизни.
Під час Другої Світової війни Євген Мовчан під загрозою смертної кари поширював свої антифашистські пісні, такі як «Насувалась грізна хмара», «Задумали вражі німці», «Гей, з поля на долину...», «Чорний ворон» і т. п. У післявоєнний період він з новою силою включився в культурно-громадське життя країни [2, с. 5].
Панченко Євген Михайлович 1914 р.н. учасник Другої Світової війни (з 1941 р.), брав участь в боях, а з 1943 р. соліст-бандурист армійського ансамблю. Учасник армійського огляду художньої самодіяльності, нагороджений грамотами, виступав як соліст-бандурист в Румунії, Угорщині, Чехословаччині. Після демобілізації жив у м. Сумах, працював артистом Сумського музично-драматичного театру ім. Щепкіна.
Євген Адамцевич ще перед війною за весну-осінь 1940 р. обійшов Малу та Велику Хортиці, усі Січі. Під час ІІ світової здійснив мандри Україною з піснями, виступав перед воїнами УПА. «Доводилось тоді мені, - признавався Адамцевич, - виступати в одному із з'єднань Української Повстанської армії, грати-співати борцям за незалежність України. Повстанці вже знали від добрих людей про мою кобзарську діяльність і тому, запросивши мене до себе, слухали мої пісні дуже уважно. А після виступу нагодували, обдарували чим могли і дали навіть «бомагу», в якій складали подяку за мій виступ» [2, c. 7]. Нелегким було життя кобзаря Адамцевича після війни, адже пенсії він не заробив, а сім'ю годувати треба. «Про мене неначе забули», - згадував кобзар, якому знову доводилося грати на роменському базарі. Із утвердженням Об'єднання співців-кобзарів матеріальне становище його трохи поліпшилося. Із плати за виступи на організованих музично-хоровим товариством концертах можна було викроїти на тютюн та чарку до обіду [2, c.7].
У ніч з 12-го на 13-е січня 1972 р. відбувся другий покіс інтелігенції. Кобзарське об'єднання згорнуло свою діяльність.
Михайло Панасович Полотай - знаний у мистецьких колах передвоєнних років бандурист з вищою музичною освітою. Працював солістом на радіо Харкова і Москви. Потім добивається відкриття класу бандури у Київській консерваторії. Був знайомий з Олександром Довженком він запрошував Полотая на роль кобзаря у кінокартині про Тараса Бульбу, яку мріяв поставити митець. Довженко вже покликав Полотая для обговорення сценарію за його участю, та на жаль війна перебила усі мирні плани і мрії, як маститого режисера так і бандуриста Михайла Полотая [9, c. 5].
Напередодні війни він склав іспити на курси медбратів. Та скоро командування відряджають його у розпорядження Політуправління Південного фронту. На війні, як на війні - кобза і гвинтівка завжди були поруч. Та перше його обдарування взяло гору, і він стає військовим композитором. За роки війни склав понад дев'яносто пісень на власні тексти, і на вірші українських поетів. Коли прийшла велика Перемога то Республіканське товариство сліпих запросило високопрофесійного музичного керівника, опікуватися народними талантами. Серед цих талантів були: Павло Носач, Олександр Маркевич, Михайло Башловка. Всі хто працював з бандурним маестро відчували на собі мистецький вплив М. П. Полотая [9, c. 11].
В експозиції Музею кобзарства експонується портрет Андрія Матвійовича Бобиря, художника В. Я. Євтушевського, та його бандура - майстра Андрійчука 1928 року виготовлення [19]. Цей славний патріот України з юних років заприсягнувся у відданості музичному інструменту - бандурі. Природа дала йому руки музиканта, та у грізні роки війни вони лягли на штурвал військового літака. Сокирою та фінкою із звичайної деревини він змайстрував справжню бандуру, беріг її в крилі свого літака і в хвилини перепочинку не полишав заняття на улюбленому інструменті. Невдовзі він дав свій перший концерт, який запам'ятав на все життя. Він співав «Реве та стогне Дніпр широкий» і бачив, як на обличчях тих, хто сидів у залі тбіліської льотної школи, текли сльози. Це були сльози солдатів армії, яка відступає.
Перший аеродром з якого він підняв свого винищувача у небо війни, був на Львівсько-Сандомирському плацдармі.
Людині на війні потрібні і любов і ненависть. Андрій Матвійович своїми піснями, кликав до бою, вселяв віру. Він розповідав :«Часто товариші просили мене заспівати. Після важкого бою пісня потамовувала біль допомагала. Перед боєм додавала сил і рішучості. Дуже любили у нас «На смерть партизана» [14 с. 1].
У день перемоги, ансамбль, із воїнів ескадрильї, який був організований молодшим лейтенантом дав великий концерт для льотчиків, артилеристів, піхотинців - усіх хто брав Берлін.
У післявоєнні роки Андрій Матвійович Бобир очолював оркестр народних інструментів Українського телебачення і радіо, був його художнім керівником і головним диригентом. У складі концертної групи бандуристів-ветеранів Другої Світової війни Андрій Бобир завжди виступав, як активний учасник - пропагандист свого улюбленого інструменту - бандури. Згодом йому присвоїли звання Заслуженого артиста УРСР і Андрій Матвійович незмінно виступав перед своїми побратимами фронтовиками. У його репертуарі завжди звучали пісні «Реве та стогне Дніпр широкий», «На смерть партизана». Очевидці концертів де виступав бандурист розповідали: «Його постава завжди зворушувала. Біле, як сніг волосся, тісно нагородам на грудях. Він бере до рук інструмент і вже немов не в залі, не сьогодні, а в сорокові, тихого вечора у колі бійців ми слухаємо сумну розповідь про смерть хороброго молодого партизана» [14 с. 4].
Роль українського бандуриста на дорогах війни у складі фронтових концертних бригад була яскравою. Саме значним емоційним впливом на дух і героїзм воїнів визволителів від фашистів поневолювачів.
Те, що Українська капела бандуристів ім. Т. Г. Шевченка була морально і духовно витиснута з української спільноти, спочатку не визнанням її, як високо-творчої мистецької організації - колективу відмовили в евакуації. Згодом вивезення німецькими окупантами частини творчого колективу на підневільні роботи до Германії, поневіряння митців у чужих світах. Зрештою добровільна еміграція до Північної Америки ради збереження свого життя, - це очевидний історичний факт. Але після Великої Перемоги над світовою чумою - фашизмом перед ідеологією правлячої партії у Радянському Союзі постало контр питання щодо відновлення діяльності капели бандуристів. Занадто високу оцінку отримали капеляни-остарбайтери у світовому просторі, несучи славу України, але за кордоном.
Участь артистів-бандуристів у роки Другої Світової війни у боях за визволення рідної землі від фашизму, їх діяльність у партизанських загонах - продемонструвала героїчну звитягу кожного бійця-бандуриста, їх щиру відданість своєму народу. Таким чином об' єднала зусилля усіх прогресивних людей світу в боротьбі з чумою ХХ століття - фашизмом.
Після війни відношення у владних структур до бандуристів, кобзарів дещо пом'якшується.
У травні 1946 року в день річниці перемоги над фашизмом у Другій Світовій війні - Євген Мовчан, Павло Носач, Володимир Перепелюк з успіхом виступали у Москві. Потім було ще ряд виступів кобзарів. Особливо відомі виступи на Всесоюзній нараді фольклористів у Києві у 1955 році.
У 1958 році з великим успіхом виступав у Москві сліпий кобзар Єгор Мовчан у дні роботи ІУ Міжнародного з'їзду славістів. Але це були поодинокі акції. Загалом сліпі бандуристи знову були залишені сам на сам зі своїми проблемами. І їх знову часто можна було почути на ярмарках та базарах.
Виношувалися ідеї створення об'єднання кобзарів, куди б входили і сліпі музиканти з правом виступати на сцені в концертних програмах. Певний час такі товариства працювали, але зовсім недовго.
У всі періоди розвитку кобзарського руху в Україні, він зазнає як певного ренесансу так і занепаду. І лише поступово, через передачу традицій і знань кобзарських братств, збереження унікального репертуару давніх кобзарів, майстрування народної бандури, яку зберіг і доніс до наших днів Григорій Кирилович Ткаченко починають з'являтися його учні - подвижники в питанні вивчення і продовження давньої кобзарської традиції, які з часом об'єднуються у Кобзарські цехи.
На сьогодні в Україні широко побутують професійні музиканти та колективи традиційних українських народних інструментів Це - ансамблі, квінтети тріо - та капели бандуристів. Поряд з цим утворилися Кобзарські цехи у Харкові, Львові та Києві, які відроджують та зберігають характерні традиції прихильників давнього кобзарського музикування.
Джерела та література:
1.Гнатюк М. В. Сторінки з історії капели бандуристів імені Т. Г. Шевченка в Детройті. / Рукопис, офсетний друк. / М. В. Гнатюк / Архівні матеріали науково-дослідного сектору Музею кобзарства. - 1991 - 10 с.
2.Гришин А. Д. Інформаційний лист про стан кобзарства в Україні. / А. Д. Гришин / Рукопис, офсетний друк. Архівні матеріали науково- дослідного сектору Музею кобзарства. - 1989 - 15 с.
3.Жур П. В. Рокотання бандур над Невою / П. В. Жур // Ленінським шляхом, 27.02.1988 р. - 4 с.
4.Заседа И. И. Встречи с интересными людьми. Дуб у трёх дорог. Н.И. Прудкий. / И. И.Заседа // Рабочая газета, 24.07.1969 г. - 4 с.
5.Зобенко О. І. «Долі кобзарські. О. С. Коваль» / О. І. Зобенко // Дніпровська зоря, 24.02.1998 р. - 4 с.
6.Кагамлик О. «Скарбівничий» / О. Кагамлик // Серп і молот, 25.05.1975 р. - 4 с.
7.Колесник П. С. Автобіографія. 02.01.1961 р., рукопис, офсетний друк. / Архівні матеріали науково-дослідного сектору Музею кобзарства. / П. С. Колесник. - 3 с.
8.Кулик О. В. «Неповторний, неперевершений». Наші славні земляки, до 80-річчя від дня народження заслуженого артиста УРСР П. С. Колесника / О. В. Кулик // Колос, Кобеляцького р-ну Полтавської обл., 17.01.1984 р. - 4 с.
9.Полотай М. П. «Ми земляки» сторінки спогадів про О. П. Довженка з нагоди 85-річчя його народження. Рукопис, офсетний друк. / Архівні матеріали науково-дослідного сектору Музею кобзарства. 1976 р. / М. П. Полотай. - 10 с.
10.Сингаївський М. В. Голос душі народної / М. В. Сингаївський // Прапор комунізму 21.10.1989 р. - С. 3.
11.Собченко О. В. Розповім про земляка. Олексій Чуприна / О. В. Собченко // Ленінським шляхом 27.02.1988 р. - С. 6.
12.Солонська Н. П. З бандурою через пекло додому / Н. П. Солонська // Бандура. Квартальник. Видає «Школа кобзарського мистецтва» в Нью-Йорку. - 1997 - №17, січень-квітень. - 64 с.
13.Суддя Н. І. Пісня допомагала боротися / Н. І. Суддя // «Молодь України» - № 82, 28.04.1985. - 4 с.
14.Харченко О. В. Не розминутися з подвигом / О. В. Харченко / «Молода гвардія» - № 80, 28.04. 1985. - С. 6.
15.Чорний-Досінчук М. П. Олексій Чуприна - останній кобзар Канева / М. П. Чорний-Досінчук // Бандура. Квартальник. Видає «Школа кобзарського мистецтва» в Нью-Йорку - 1996 - № 57-58, липень- жовтень. - 64 с.
16.Шевчук В. В. Прекрасне і неповторне / В. В. Шевчук // Молодь України - 25.05.1976 р. - С. 2.
17.Шудря М. І. «Душа незрадливої кобзи» / М. І. Шудря // Демократична Україна, 29.08.1997. - С. 3.
18.Ющенко О. Я. «Гомери України. З мого літопису» / О. Я. Ющенко. - К: Вир, 1997. - 160 с.
19.Матеріали експозиції науково-дослідного сектору «Музей кобзарства» Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав».
Автор: Наталія Костюк (м. Переяслав-Хмельницький) // «Друга світова війна: події, факти, версії»: матеріали Всеукр.наук. конф. (24 квітня 2015 р). – Переяслав-Хмельницький, 2015. – С. 248-261