Новини одним рядком:

4 липня – Марина Тимофійчук у Чернівцях презентувала кліп на пісню «Я нап’юсь вина, як закінчиться війна»

12 липня – лекція Марка Лівіна «Як зробити успішну книгу» у харківському ЛітМузеї

13 липня лекція Дарії Агапової «Музей у просторі освіти: інтерактивність, культура участі й культурна навігація»

14 липня лекція Максима Розенфельда «Літературний Харків» у харківському ЛітМузеї

21 липня – день народження Олени Теліги, українського поета, громадського діяча (роки життя: 1906-1942)

23-24 липня – фестиваль авторської пісні "Ватра дружби за єдність України” в Хусті на Закарпатті

23 липня - 7 серпня – табір бардів «У мора в Одессе 2016» у селищі Крижанівка біля Одеси

24 липня – фестиваль авторської православної пісні «Утренняя заря» в Коростені на Житомирщині

 

 

 

Олена Теліга

ПОВОРОТ

 

Це буде так: в осінній день прозорий

Перейдемо ми на свої дороги.

Тяжке змагання наші душі зоре,

Щоб колосились зерна перемоги.

 

І те, що мрією було роками,

Все обернеться в дійсність і можливість, – 

Нам буде сонцем кожний кущ і камінь

У ці хвилини – гострі і щасливі!

 

Подумать тільки: наші села й люди,

А завтра прийдемо – до свого міста!

Захоплять владно зголоднілі груди

Своє повітря – тепле та іскристе!

 

Та звідкись сум зловіщий вітер вишле,

Щоб кинуть серце у крижаний протяг:

Усе нове... І до старої вишні

Не вийде мати радісно напроти...

 

Душа з розбігу стане на сторожі,

Щоб обережно, але гостро стежить

Всі інші душі – зимні чи ворожі.

І всі глибокі поміж ними межі.

 

І часто серце запалає болем,

А щось гаряче аж за горло стисне,

Коли над рідним, тим же самим полем

Зависне інша, незнайома пісня.

 

Чекає все: і розпач, і образа,

А рідний край нам буде – чужиною.

Не треба смутку! Зберемось відразу,

Щоб далі йти – дорогою одною.

 

Заметемо вогнем любові межі.

Перейдемо убрід бурхливі води,

Щоб взяти повно все, що нам належить,

І злитись знову зі своїм народом.

 

 

Повідомлення  від бардів та прихильників авторської пісні та поезії

Листи надсилайте на Emaіl: p_karta@ukr.net,  p_karta@maіl.ru

 

Харків – Літературний музей

Липень у Літмузеї

 

Щоп'ятниці, 19.00 — «Літературні діалоги у ЛітМузеї»

 

«Літній лекторій» від Центру літературної освіти:

5 липня, 19.00 — лекція Анастасії Зарудко «Автор і видавництво: шлюбний контракт»

7 липня, 19.00 — лекція Леоніда Ушкалова «Літературна публіцистика: як просто розповідати про складне»

12 липня, 19.00 — лекція Марка Лівіна «Як зробити успішну книгу»

14 липня, 19.00 — лекція Максима Розенфельда «Літературний Харків»

Щоб стати слухачем лекторію, потрібно заповнити реєстраційну анкету: https://goo.gl/16Vl7k

 

22 липня, 18.00 — «Плужанська толока» в Кав’ярні Пока.

 

Експозиції музею не працюють до 1 вересня у зв'язку з ремонтом.

 

Адреса ЛітМузею: м. Харків, вул. Багалія, 6 (ст. м. «Пушкінська» або «Архітектора Бекетова»)

Довідки за телефоном 706-25-79.

Слідкуйте за подіями в Літмузеї на сторінках http://www.facebook.com/groups/lit.museum/ та http://vk.com/litmuzey_club

 

 

Друзі,

Харківський літературний музей 13 липня 2016 о 15.00 запрошує на лекцію Дарії Агапової «Музей у просторі освіти: інтерактивність, культура участі й культурна навігація», що відбудеться в рамках проекту «Культ чи культура: розвиток учасницьких практик у музеї»

На лекції йтиметься про те, як, чому й у яких напрямках музеї сьогодні переглядають свою освітню роль, про глобальні виклики системі освіти та пошук відповідей на них, про нові вміння та навички ХХІ століття, про те, як жорстке маркетингове таргетування аудиторії поступається місцем стратегії вибудовування «мільйону діалогів», і про те, як програми в дусі культури участі допомагають музеям розширяти свій інтелектуальний вплив. Під час лекції буде розглянуто декілька конкретних прикладів із практики американських і європейських музеїв.

Лекція розрахована як на музейних працівників, особливо освітян, так і на викладачів, які працюють з дітьми різного віку.

Дарія Агапова – експертка Центру розвитку музейної справи, кураторка щорічного фестивалю «Дитячі дні в Петербурзі» та Всеросійського професійного форуму, який відбувається в його рамках. Авторка й кураторка інтерактивних виставок та ігрових дитячих програм, керівничка низки освітніх семінарів, співорганізаторка російсько-американського культурного обміну «Музей участі», здійсненого CEC ArtsLink та Центром розвитку музейної справи в рамках освітнього проекту Peer-to-Peer, 2015, редакторка-упорядниця виданої в рамках цього проекту збірки «Культура участі: музей як простір діалогу і співробітництва».

Проект «Культ чи культура: розвиток учасницьких практик у музеї» – тренінгова програма для музейних працівників Харкова та Запоріжжя (червень-листопад 2016) організовано Українським центром розвитку музейної справи (Київ) у рамках програми «ProMuseum» та Харківським літературним музеєм за підтримки Goethe-Institut в Україні.

Адреса ЛітМузею: вул. Багалія, 6 (колишня вул. Фрунзе, 6).

Вхід вільний.

 

 

ХарківАнтоніна Тимченко

 

http://kharkiv-nspu.org.ua/archives/4615

 

ХАРКІВ – ВОЛОДИМИРОВІ СВІДЗІНСЬКОМУ

 

     На будівлі Харківської обласної організації Національної спілки письменників відкрито меморіальну дошку В. Свідзінському.

     Півроку тому серед жовтневих заходів, присвячених 130-річчю від дня народження митця, відбулась екскурсія під назвою «Харків Володимира Свідзінського». Дійсно, поет прикрасив місто, подарувавши європейського штибу творчість і давши приклад надзвичайного стоїцизму в епоху кривавих змін. Тепер же спробуємо змінити відмінок слів у фразі: «Харків – Володимирові Свідзінському».

     Що дало місто поету за його життя? «Самотність, труд, мовчання». І ще багато слів на «с» – букву, з якої починається прізвище: сум, скорботу, сутужне існування, самоприменшення, стійкість. Слово.

    Слово його на повні груди зазвучало лише за часів незалежної України, повернуте зусиллями багатьох закордонних і вітчизняних колег по перу й науковців, а також поетового небожа Анатолія Свідзинського. Вінцем старань із повернення ліричної спадщини став двотомник В. Свідзінського (і кілька менших видань), упорядкований проф. Елеонорою Соловей, а також здійснені дослідницею монографічні студії життя й творчості автора.

    Кажу «на повні груди» й розумію всю хибність цього вислову. Вочевидь, набагато більше цінувало В. Свідзінського покоління його колег, що казали: «А пише він краще від нас усіх, разом узятих», й прагнули, як П. Тичина, почути думку Поета про твори, перш ніж друкувати їх… Так, безсумнівно, зараз, у ХХІ столітті, є багато людей, котрі розуміють значущість постаті лірика, говорять про його творчість як про європейську, ставлять, услід за В. Стусом, її в один ряд із поезією Рільке… Але що нині стоїцизм, що любов, що слово? Що Свідзінський, що Хвильовий, що Стус? Моторошне знецінення заповзає не лише в наше ставлення до книги, а й у ставлення до духовності, моралі, любові…

    Тим тепліше на серці від того, що саме зараз удалося здійснити невеличкий, але такий важливий проект – відкриття меморіальної дошки Володимирові Свідзінському. Багато років працював він у журналі «Червоний шлях», перейменованому згодом на «Літературний журнал». Деякий час редакція розташовувалась у Спілці письменників на Чернишевській, 59.

    І ось, 1 липня 2016 року ця подія, омріяна Елеонорою Соловей та Антоніною Тимченко, сталася з легкої руки Голови ХОО НСПУ Анатолія Стожука й скульптора Олександра Демченка.

    У присутності більш як півсотні людей дошку освятив отець Віктор Маринчак, настоятель Храму Іоанна Богослова УПЦ КП. Віктор Андрійович процитував поезію В. Свідзінського і як людина високодуховна, філолог, читач висловив міркування про творчість митця, котра стоїть вище політики, вище часу, є ніжною та глибокою, навчає любові.

    Професор Елеонора Соловей, що приїхала з Києва розділити з харків’янами свято, трепетно відгукнулася на знаменну подію, говорячи, що час переконливо доводить значущість постаті поета, розставляє все на свої місця. В. Свідзінський, підсумувала дослідниця, тримався осібно від активного мистецького руху доби Розстріляного Відродження, але як ніхто зберіг власний голос, подав нам урок незрівнянної втутрішньої свободи.

    Прикметно, що на заході була присутня Надія Анатоліївна Свідзинська, двоюрідна онука В. Свідзінського (по лінії поетового брата Вадима), котра підкреслила, наскільки важливою є ця подія для їхньої родини, говорила про батькові спогади, а також пригадала спілкування з донькою письменника Мирославою Володимирівною Свідзінською.

    Емоційно відгукнулися на відкриття меморіальної дошки критик Володимир Брюгген, поети Олександра Ковальова й Сергій Шелковий, котрий переклав не один десяток віршів Володимира Свідзінського російською мовою, поет і літературознавець Ростислав Мельників, що є автором досліджень творчості митця, представники ВО «Свобода» Ігор Швайка та Євген Олійник, а також журналіст Петро Джерелянський.

    Секрети творчості В. Свідзінського чекають свого відкриття, лишаються білі плями й у його харківській біографії. Відрадно, що маленька риска в слобожанському вшануванні лірика все ж накреслена. Могили поета немає, є надія, що бодай меморіальна дошка стане магнітом для проведення мистецьких акцій, поетичних читань. А ще приверне увагу пересічного пішохода, котрий запам’ятає до цього не відоме ім’я – Володимир Свідзінський.

Антоніна Тимченко, фото автора

 

 

Житомирсайт http://news.dks.ua/kultura/13444-u-zhitomiri-gotuyutsya-do-provedennya-ii-mizhnarodnogo-festivalyu-mistetstv-pisennij-spas

 

У Житомирі готуються до проведення ІІ Міжнародного фестивалю мистецтв «Пісенний Спас»

 

Людина широкої душі та величезного таланту. Педагог, поет, письменник, автор і виконавець власних пісень. 

Володимир Шинкарук був прекрасним конферансьє та ведучим незліченної кількості заходів та дійств на житомирській та всеукраїнській сцені. Він стояв біля витоків фестивалю «Студентські струни», багато років віддав Житомирському державному університету імені Івана Франка, без нього неможливо було уявити Українську лігу КВН. До останніх днів він всіляко підтримував творчу молодь і щиро радів успіхам своїх учнів. На жаль, півтора роки тому хвороба забрала Володимира Федоровича з життя. Але його творчість, його дух і його нестримна енергія робити добро – лишилися. З ініціативи громади міста Житомира, було започатковано фестиваль ім. В.Шинкарука. А оскільки він народився 19 серпня, на Спаса, то і назву було обрано символічну – Пісенний Спас. Організаторами фестивалю виступили Міністерство культури України, Житомирська облрада, Житомирська ОДА, Житомирська міськрада, ГО «Студентський клуб».

Минулого року відбувся Перший фестиваль, який об’єднав друзів Володимира Федоровича, його учнів та шанувальників у реконструйованому літньому театрі міського парку культури та відпочинку Житомира – тепер це критий естрадний майданчик європейського рівня на 1800 посадкових місць.

Цього року до власне фестивалю додалася іще й конкурсна програма. А, оскільки Володимир Шинкарук був дуже різносторонньою людиною, то і конкурс відбуватиметься у трьох номінаціях:

- Виконавець естрадної пісні,

- Авторська пісня та співана поезія,

- Конферанс.

До участі в конкурсі запрошуються молоді талановиті виконавці віком від 14 до 35 років.

Сам фестиваль не обмежиться лише пісенним святом. Протягом трьох днів у міському парку культури та відпочинку діятимуть виставки, різноманітні зони активностей.

Подробиці організації цьогорічного конкурсу та підготовки фестивалю ви дізнаєтеся під час брифінгу безпосередньо з вуст його ініціаторів та організаторів.

У брифінгу беруть участь:

1. Ірина Шинкарук, голова оргкомітету фестивалю «Пісенний спас»

2. Юрій Градовський начальник управління культури Житомирської ОДА,

3. Володимир Виговський голова ГО «Студентський клуб»

Деталі та подробиці можна дізнатися за телефоном 067-255-52-72 та на сайті фестивалю http://www.pisennyispas.com

 

Київ – сайт http://gigamir.net/news/pub2685147

 

Страх можно купировать, но не излечить, — Валерий Сергеев

06 июля 2016

 

Бардовское движение не было диссидентским. Но это было движение протеста. Уже ведь глаза открывались потихонечку. С каждым годом уходило время, которое родители помнили и которого боялись. Моя ныне покойная мама, когда что-то такое звучало вслух, даже дома, хваталась за сердце и говорила "Валера, ты что? Нельзя так!" Тем более, когда это выносится на сцену.

У бардов не доходило до "решётки". Хотя в какие-то моменты подходило близко. Один раз — это то, что я знаю — грозил арест Александру Розенбауму, которого обвиняли в антисоветчине. Мне об этом рассказывал Семён Рубчинский, один из организаторов бардовского движения. В конце 1970-х Розенбаум впервые приехал в Киев, и ему устроили ряд "подпольных" выступлений. Знаете, как это делалось? Один из вариантов — либо реально день рождения был у кого-то, либо придумывался. Выезжали обычно куда-нибудь за город на электричке, каждый раз место менялось. Конспирация была высочайшего уровня, не все знали, куда надо ехать. Просто говорили "нужно доехать электричкой до станции такой-то", а там уже встречали люди, которые знали оставшуюся часть пути. Понимаете, да?

Валерий Сергеев: "Мы понимали, что ходим под надзором. Иногда это в открытую делалось, а иногда мы узнавали об этом гораздо позже. Это было страшно. Когда узнавали что-то про своего приятеля, про того, кого привыкли считать своим".

И вот Семён как раз, когда Розенбаум в очередной раз приехал, добрался на электричке до нужной станции, там к нему подошёл человек и говорит: "Семён Рубчинский?", он отвечает: "Да". — "Мы вас ждём. Пройдёмте со мной". Сеню отвели в машину, внутри которой не было ручек, там сидел сотрудник КГБ. Говорит: "Что это вы собираетесь делать? Почему там Розенбаум? Что это за мероприятие? С чём связано?" — "Ничего особенного, мы собрались, у нас там компания, день рождения. Приятеля ждём, он приехал, мы его любим, он нас любит". Короче говоря, с Семёном долго говорили, но ничего конкретного ему не предъявили. Когда он их убедил, что ничего крамольного там не будет, ему говорят: "Ну хорошо. Под вашу ответственность. Можете идти". А он отвечает: "А куда идти? Я не знаю, а вы, наверное, знаете, скажите". Да-да, этим ребятам из КГБ говорит: "Проводите меня". Потому что действительно не знал, куда дальше двигаться. И они его проводили. И смех, и грех.

Почему такое внимание со стороны КГБ? Мы не были антисоветчиками в полном понимании этого слова. Мы просто были другими. Нас что-то глубоко цепляло, не устраивало. Авторская песня отличалась от песен у костра более философскими вопросами, скрытой сатирой. Хотя иногда не очень скрытой. Это было непривычно, и это пугало многих. Люди из КГБ просто боялись за свои места: вдруг произойдёт что-то не то, а они не доглядели? Вот не забрали вовремя блюдце с молоком, и кошка выпила. Один киевский бард мне рассказывал, что спустя годы к нему подошёл после концерта мужчина, уже в возрасте, и говорит: "Я полковник такой-то, вёл ваше дело тогда".

Страшно было не то, что нас могли где-то задержать, продержать в кутузке. Страшно было, что они гораздо эффективнее работали, действовали намного глубже. У них чёткий метод, проверенный. Они просто ссорили нас друг с другом. Тогда в Киеве было два самых известных клуба — "Арсенал" и "Костёр". И между ними было посеяно такое семя раздора, что даже после перестройки, они не могли никак друг с другом помириться. "Разделяй и властвуй" — это же старый метод.

Первое время были песни типа "Дым костра создаёт уют". Замечательные песни, ничего против них не имею, но это была созерцательная, пейзажная лирика, не несущая каких-то особых идей. Даже та же "Бригантина", которая гораздо глубже по своей сути, всё равно не несла ещё того, что потом появилось в песнях Ильи Ченцова или, скажем, Толи Лемыша, или Димы Кимельфельда, моего соавтора. И когда всё это начало потихонечку выноситься на сцену, вот тут... ай-ай-ай! Тут уже нужно было как-то контролировать.

Валерий Сергеев: "Нужно было в двух-трёх экземплярах предоставлять тексты песен, они должны были пройти литсовет. Всё это делалось по требованию горкома комсомола. Только после этого можно было с этими песнями выйти на сцену. Трудно себе представить такое сегодня. А мы в этих условиях жили и выживали"

И вот тогда ввели цензуру. Нужно было в двух-трёх экземплярах предоставлять тексты песен, которые подавались на конкурс, допустим, или на концерт. Они должны были быть "залитованы" (пройти литсовет), должна была стоять печать. Всё это делалось по требованию горкома комсомола. Только после этого можно было с этими песнями выйти на сцену. Трудно себе представить такое сегодня. А мы в этих условиях жили и выживали.

Был совершенно анекдотичный случай в начале 80-х. Брежнева не стало, потом Андропова, потом Черненко. Тогда этот период называли "пятилетка в три гроба". И вот умер Брежнев, а мы с Димой Кимельфельдом как раз написали цикл новых песен. У нас очередной фестиваль был, всесоюзный. Нам ещё раньше сказали: "Вот ту песню, где строчка "О, Господи, душу спаси", эту сразу не надо". Окей, не надо. И вот мы выходим на сцену и поём другую песню, лирическую зарисовку "Дождями белыми омыт грачиный лепет, всё больше остываем мы, все ближе к лету. Деревья обнажили суть, листва пробилась… Куда теперь мы держим путь, скажи на милость". И подбегает к нам парень из горкома комсомола: "Дима, Валера, вы что с ума сошли?". Говорю: "Что ты здесь нашёл?". — "А вот эта фраза "куда теперь мы держим путь?" — это что такое? Брежнев же умер!". Это чтобы вы понимали глубину маразма.

Теперь, когда мы глотнули свободы, нам это кажется диким. А тогда это тоже было дико, но ожидаемо, Ожидаемо, потому что мы понимали, что ходим под надзором. Иногда это в открытую делалось, а иногда мы узнавали об этом гораздо позже. Это было страшно. Когда узнавали что-то про своего приятеля, про того, кого привыкли считать своим. Конечно же, в нашей среде были стукачи, и мы это понимали. Самое страшное, что подозревали чаще того, кто на самом деле не был стукачом.

 

Есть известный бардовский лагерь "Барзовка" под Керчью. Там была потрясающая община. И вот спустя годы мы узнаём, что один из москвичей, с которым мы с первых лет существования "Барзовки" общались, был стукачом. Он Диме Кимельфельду потом сказал чуть не плача: "Я на вас писал эти доносы не доносы, но отчёты".

Есть замечательный дуэт киевских исполнителей — Александр Юрко и Валерий Пестушко. Их когда-то пригласили поехать на БАМ. Мне потом Саша Юрко рассказывал: "Тогда нам, совершенно не скрываясь, сказали: вот ваш куратор. Он с нами ездил по всему БАМу, был везде. С нами пил, с нами ел. Он сидел на концертах. И такой "куратор" был не только у нас. На концертах они всегда сидели в первом ряду".

Как на это реагировали барды? Семён Рубчинский избрал тактику активной защиты. "У вас есть какие-то претензии? Докажите". Я знаю, что был случай, когда он три дня подряд должен был являться в местное отделение КГБ, с утра приходить и вечером возвращаться. Он говорит: "Я там пел бардовские песни, потому что нужно было чем-то заниматься". Пока им это не надоело, грубо говоря. И всё, его оставили в покое. Правда, хотели один раз исключить из комсомола. Долго совещались, говорят: "У нас два варианта для вас".— "А именно?". — "Первый — всё-таки исключить вас из комсомола". — "Понятно. Я к этому готов, если вы считаете, что так нужно. А какой второй вариант?" — "А второй вариант — всё-таки вас оставить, но строгий выговор с занесением, и в будущем вы исправитесь". Он ответил: "Я уже не исправлюсь". Его оставили в покое. А другой бард, Лёня Духовный, занял пассивную тактику. Так его чуть до инфаркта не довели. Иногда, знаете, лучше пусть тебе дадут кулаком в морду, чем будут травить. Можно один раз облить ледяной водой из ведра, а можно этой ледяной водой безостановочно капать на затылок.

Говоря языком медиков, страх можно купировать, но не излечить. То есть можно на какое-то время приглушить симптомы, но они всё равно сидят где-то в клеточках, метастазы ещё не вылезли, но раковая опухоль есть. Понимаете? Это очень тяжело изжить из сознания людей. Машина подавления всего "иного" и после смерти Сталина никуда не исчезла. Она просто изменилась. Я благодарен Богу, что не жил в то время, потому что действительно страшно так жить. Поколение моей матери было запугано до конца дней. Они боялись, что вернётся время, когда кто-то может прийти ночью — и человека не станет…

Записала Тала Онищук, СТБ

 

 

КиївАВТОРСЬКИЙ САЙТ ТЕТЯНИ ЯРОВИЦИНОЇ http://yarovitsyna.kiev.ua/publ/pamjatnye_sobytija/chas_vizbora_2016/1-1-0-319

 

15-й Міжнародний фестиваль "ЧАС ВІЗБОРА"/ "ВРЕМЯ ВИЗБОРА"/

Старий Салтів – Харків 25.06-28.06.2016

 

Запланувала коротенький звіт натомість вийшла довжелезна  сповідь

 

Ось і повернулася я зі славного міста Харкова, з яким маємо взаємну приязнь впродовж багатьох років. Хто ще, як не Харків, зустріне о сьомій ранку, забезпечить дахом над головою, носитиме на руках, годуватиме тричі на день, чемно дослухатиметься до слів столичної гості, до ранку гомонітиме з тобою на всі можливі теми, спокійно висловлюватиме свою незгоду щодо окремих твоїх поглядів, з надією дивитиметься в очі, схвильовано тримаючи за руки, висловлюватиме свою вдячність і любов, а потім посадить на потяг (аби впевнитися, що ти поїхала) і якийсь час писатиме щемкі листи наздогін… І все це він робитиме, знаючи, що нині ми різні. Геть різні. І в цьому – моя величезна печаль.

Усе, пов’язане з моїми харків’янами, я ЛЮБЛЮ. Попри все те, про що йтиметься нині. Прошу вважати це радше пошуком шляхів назустріч, ніж бажанням на когось кинути тінь, або невдячно плюнути в криницю, з якої завжди спрагло і з особливою насолодою пила.

Мета моєї поїздки – відвідати фестиваль «Час Візбора» / «Время Визбора»-2016  (це якщо офіційно), а насправді – побути в полі слобожанської ментальності, способу мислення, аби збагнути, чим нині дихають харків’яни, яких я завжди шанувала за толерантність. Ну, й звісно – відволіктися від буденних проблем, пригорнувшись до давніх друзів.

Мету поїздки досягнуто. І перевершено. Пісні світочів радянської доби Юрія Візбора, Булата Окуджави, Володимира Висоцького – це те, від чого просто неможливо відхреститися за жодних умов. Якщо їх штучно прибрати з того, що ми любимо, то натомість залишиться велика і чорна діра. Вони стали своєрідним духовним фундаментом не одного покоління людей. Завжди приємно і дивно слухати хор голосів, які співають незабутніх пісень. Що, яка сила примушує сотні людей підспівувати?

Щодо фестивалю, який став у 2011 році моїм щасливим творчим стартом. Висловлю  власну, ніде не підслухану, досить «суперечливу» думку. Можливо, міжнародний формат та наявність на фестивалі гостей і учасників з Горлівки, Дружківки, Краматорська та РФ, і виправдовує те, що я нині з деяким збентеженням констатую. Але не судитиму. Ніхто не знає, на краще воно чи ні – табу на темах, які можуть призвести до політичної і релігійної ворожнечі під час велелюдного заходу. Але ж, якщо я не помиляюся, авторська пісня зароджувалася в СРСР саме як протестне інтелектуальне явище проти маразмів радянської системи. Вміння за допомогою мистецьких засобів висвітлити і тонко висміяти певні проблеми суспільства на тлі тієї доби завжди вражало мене своєю сміливістю. І за нашої доби суспільних маразмів досить. Тож і роботи непочатий край.

Потягом усіх днів з численних сцен фестивалю говорилося-співалося про Першу Світову, Другу Світову, нормандські походи тощо, і майже жодного разу, принаймні за моєї присутності поблизу сцени, відкрито не було згадано про війну України за незалежність, яка триває нині. Поодинокі учасники вдавалися до розмитих алегорій. На власному 15-хвилинному "сольнику", свідомо торкнувшись декількома віршами цієї теми, збагнула: люди не готові чути про війну. Це в той час, коли гинуть тисячі людей по обидві сторони конфлікту. Недослівно цитуючи відомий вислів, погоджуюся цілком: поки ми називатимемо речі не своїми іменами, доти вони будуть тривати і правити нашою свідомістю і нашими життями. Щиро вважаю, що принаймні людям культури слід позбавлятися зручних ілюзій і знаходити в собі сміливість називати все, як воно є. (Наприклад, якщо це війна – то яке ж це «АТО», або ж які можуть бути закриті очі на цю тему?) За нами йдуть діти, які платитимуть за наші помилки. А це вже страшно.

 

НА  ВІЙНІ, ЯКОЇ  «НЕ  БУЛО»

 

…Внучку мій! Дідуньо твій Павло

 у бою із кривдою загинув,

стоячИ за неньку Україну

 на війні... якої «не було».

Бабу при надії залишИв –

батько твій Павло на нього схожий –

тА, йдучи з малям у світ ворожий,

доста надивилась чорних жнив!..

 

Вилюднів синок – Афганістан…

Чи ж могла селянка-мати знати,

де він є і як зарятувати

 в час, коли, знеможений від ран,

син молився на її тепло?!..

Змовчала історія-фальшивка –

твій татуньо ледь не залишився

 на війні, якої «не було»…

 

Соколе!.. Й на вашій «невійні»

пропадають долі непочаті…

Душі, призвичаївшись втрачати,

губляться: настане, а чи ні

 час, коли впаде потворне тло

 хижої брудної напівправди? –

щоб ніколи дітям не вмирати

 на війні, якої «не було».

 

Тетяна Яровицина

 

Поділюся власним досвідом, з яким нічого не можу вдіяти: ні зламати через коліно, ні набути іншого. Батьки моїх батьків були доволі суворими, стриманими і мали звичку цілувати своїх дітей лише поночі, сонними. Недодане тепло відбилося на чуттєвому рівні батьків, які теж виростили самодостатніх, але неласкавих нас. Гірко, що ми з братом не маємо потреби у тактильному і душевному контакті з батьками. Чи хотілося б нам інакшого? Чи любимо ми їх? Звісно. І по лікарнях місяцями сидимо поряд, не кидаємо, як дехто. Але разом з тим, нам безмежно прикро, бо щодня душевну, духовну, тактильну потребу маємо і втілюємо геть у інших людях. Хто винен і що з цим робити? Маємо наслідки, які майже неможливо усунути без усвідомлення справжніх причин. Наші діти ростуть вже інакшими. Вони навчені любити від народження. Влилася інша кров, інші звичаї. А, може, хоча б заради них ми, їхні батьки, свідомо виправили щось в родових програмах...

Попри суперечливі особисті відчуття, на фестивалі я таки була серед своїх. Я відчувала це. Не віриться, що ці свої можуть стати колишніми.

Хотілося просто відпочити, тож аж ніяк не сподівалася опинитися у складі суворого журі та бути задіяною у більшості концертів фестивалю. Але як треба то треба. Дякую за довіру!

Приїхала я до Харкова не сама, а з рідним хвостиком, що без упину шмагав мене дитячими умовиводами (які я завжди з вдячністю приймаю). З повчальною метою я мовила «От бачиш! П’ять років тому я тут була ще ніким», – маючи на увазі, що слід не боятися нічого, просто робити своє – результати обов’язково будуть. На що у відповідь почула: «П’ять років тому ти була МОЄЮ МАМОЮ.»

Тепер мабуть, спробую описати, якою була її мама раніше. Мамині мрії і спроби спілкуватися і писати українською мовою, стрівши найменші перепони і спротив, практично зводилися до нуля. Мама, маючи російсько-українське коріння і російське прізвище, не відчувала власної національності. Розуміла, але НЕ. Мама ставила собі безліч запитань, чому українці, живучи на прекрасній землі, маючи величезний творчий спадок, завжди звертаються до творчості російських письменників, але не знаходила відповідей. Боялася знайти. Мама мислила широко, але не глибоко. Маревна ідея космополітизму маму бентежила більше за поклик коріння. "Національна ідея" не налазила мамі ні на голову, ні на душу і викликала відразу. Мама перебувала у зручній ілюзії. Ну й потім, жінка, яка годує дитя грудьми, не здатна думати за весь світ. Мама відчувала відповідальність лише за власні кроки, пов’язані із задоволенням потреб власної дитини. Про відповідальність за те, що вона ніхто і що вона може виростити, просто не йшлося. Людина, яка не розуміє якихось явищ, не здатна прийняти їх собі в душу, отже, живе за принципом: якщо я цього не розумію, цього просто не існує... Мама не мала в серці України. Вона тоді ще не полюбила. Крапка.

Мабуть, не помилюся, якщо скажу: Слобожанщина – це також чиясь мама, яка все розуміє, але поки не відчуває України. Певна частина її толерантної до всіх душі тягнеться до істини, намагається побачити причини біди, але значна частина й досі живе поточним моментом, не розуміючи, що поряд є потужний епіцентр біди, в якому мамú мислили і мислять так само. Про наслідки ми всі знаємо. Чи будуть люди східних областей і надалі відводити очі від очевидних речей – це їхній вибір. Ніхто за них не владний його зробити. Як гранично влучно висловилася прекрасна маріупольська поетеса Оксана Стоміна, "Разруха начинается в умах и в проданных за три целковых душах". Чи пересилять жага пошуку і розуміння оті картинки, що й незрадливо стоять у мамів перед очима: «На Донбас слід скинути атомну бомбу» (2004), «необережна Фаріон» (2014), «Народу мову – скотам язык» (2014). Знову крапка.

Мене завжди цікавило, чому люди не йдуть далі крапок, чому не виправляють їх на коми, і чому я часом чую: "Ну нащо ти ставиш стільки запитань?" Бо більшість їх собі не ставить. Ніколи.

Звертаюся до Вас, люди культури й кращі з українців! У нас багато роботи. Знаю, шкірою відчуваю, що ми тут потрібні. І, в той же час чітко усвідомлюю, що тут чекають не на дидактику і русофобство, а на безмежну, майже материнську любов, у яку можна повірити, відчути, з-під крила якої не страшно визирнути, аби по-інакшому подивитися на світ. І борони, Боже, від різких рухів.

Це Я готова до того, що один з моїх друзів не подасть води, якщо звертатимуся російською. І, знаєте, я його зрозумію і пробачу. Бо знаю щиру жертовність цієї людини. Але вчинити так, як він, звісно, не зможу. А чимало інших людей до України ще не прийшло. Треба дати їм шанс. Оскільки ми самі стоїмо на самому початку шляху, нам легше їх зрозуміти і відчути їхні сумніви.

Отже, 4 дні ми спілкувалися зі Слобожанщиною українською. Сприйняття – доволі різне. Від презирливого звертання «От ваші сказали/зробили…», до вибачень, мовляв, "я поки не надто вільно опанував мову, тож не буду потворити", і аж до доволі пристойних спроб спілкуватися державною мовою, яка є своєрідним засобом безпеки, слід це визнати. Хай ми у своїх прагненнях ще не досконалі, і "русская челюсть" повсякчас дає про себе знати, маємо розуміння, що є куди рости. Не хибить лише той, хто нічого не робить. Головне – бажання. Сутність будь-якого явища (а надто мови) не дається тому, хто його зневажає або ж спростовує всім своїм виглядом.

Для порівняння. Двома днями пізніше на прес-конференції за підсумками одного з об’єднавчих міжнародних проектів темношкірий віце-президент Африканської Ради в Україні  на камеру запевнить українців, що за рік знатиме українську мову. І чомусь я впевнена, так і буде, бо з усього видно, як він цікавиться культурою країни, яку називає своєю другою Батьківщиною. Але, бачте, написала це святе слово і замислилася, чи можливо африканцеві за даних обставин так називати країну, до якої закинула доля. Мабуть матимеш право лише, коли відчуєш, що народився вдруге. Що, власне, і сталося останнім часом з великою кількістю українців. І, сподіваюся, багато "наших" отямляться і народяться вдруге. Якщо віритимуть.

Спілкування з освіченими людьми, до яких я ставлюся з величезною повагою, дало мені водночас і розуміння ситуації і відчуття провини. ДУШІ тут набагато більше, аніж у столиці. А ДУХУ – українського – обмаль. Дійсно, звідки було йому взятися? Таки не допрацювали «наші». Критикувати легко, а щось робити, брати під крило, під яким можна викохати справжню любов – ліньки. Регіон не має практичної потреби в Україні ще й тому, що має досить сильні культурні зв’язки з Пітером, який так само, як і Харків, здавна і небезуспішно претендував на звання культурної столиці держави. Та й історично Харків знаходився на торговому шляху з Європою і не дуже переймався кордонами. Завжди будь-яке лихо було привозним.

За 4 дні перебування на Харківщині (протягом перебування на фестивалі, пересування метро і таксі – Харковом, маршруткою – областю) українську мову я почула аж від 4-х людей, 5-х побачила в вишиванках. Мінус 2 там і там (це ми).

Але натомість було безліч широких, суто харківських, жестів, які завжди мене захоплювали і підкорювали.

До речі, у власну вишиванку ВПЕРШЕ В ЖИТТІ я вдяглася саме тут. Історична мить)). Щоправда, таки двічі доводилося вдягати чужу, старовинну (коли грала Долю Шевченка у складі Театру "Пам’ять" на Софійській площі столиці та в Театрі Франка). Саме тоді, пропустивши через себе Роль, відчула, що дозріла до вишиванки й хочу мати свою, власну. І не одну! От перед від’їздом до Харкова і придбала. Дві. Мамі – на день народження, і собі – для душі.

Про це можна говорити довго. Але зупинюся, усвідомлюючи одне: треба іти назустріч одне одному. Звертаюся до вас, кращі люди України! Аби нас із вами помилково не асоціювали з правлячою верхівкою і усім вищезгаданим – робіть усе можливе, працюйте з дітьми і молоддю, не втрачайте зв’язків, подавайте руку допомоги, сійте знання про незнане, пояснюйте незрозуміле, пропонуйте вибір, зацікавлюйте, бо старше покоління все одно не переробиш, не переконаєш і майже нічим не зацікавиш. Принизлива пенсія чи відсутність роботи не дає людині змоги любити. Неспростовний факт. Проте пісня "Советское танго" у виконанні гурту "Хожай" та реакція на неї публіки під час гала-концерту фестивалю у мене досі лунає у вухах. Ніяк не можу збагнути, чи цей "розрив шаблону" є пародією на "Совєти", чи то криком душі. От що значить сила мистецтва. ))

 

З питаннями і сповіддю закінчено. Тепер про ЛЮБОВ, якої нікуди не дінеш. Як вона є, то є.

Отже, фестиваль «Время Визбора» традиційно проводиться на березі Печенізького водосховища, що під Старим Салтовом на Харківщині.

  Ще про одну цікавинку. Дорогою на базу відпочинку мої очі налетіли на одну мовну колізію, над якою не знали, чи плакати, чи сміятися. Збентежила назва населеного пункту на показнику «ХОТІМЛЯ». Досвідчений філолог Олександр Виноградський обурено висловив своє негативне ставлення щодо перейменування географічних та інших назв. Раніше це селище російською називалося «Хотомля». Цікаво, що переважило при перейменуванні – норми українського правопису чи чиясь жага сміливих експериментів?

Атмосфера тут завжди доброзичлива і магнетична, дякувати чарівній місцині та численним і невтомним членам оргкомітету з Марком Босіним на чолі. Це вже не просто люди – друзі, які пов’язані якоюсь незбагненною ніжністю між собою, і часом навіть попри різні погляди не дають розхитати країну. І власними переконаннями не спростовують наявності альтернативної думки. Саме на такі зв’язки я найбільше покладаюся в майбутньому.

Тепер, якщо залишити все гірке за межами лісової галявини (або концертної зали) і зосередитися на творчості в чистому вигляді, то якісний склад  виступаючих цьогоріч був доволі потужним. Не все у світі ще я бачила, але маю певний фестивальний досвід і вмію цінувати і знаходити справжнє. Я його знайшла. Окрім знайомого мені кістяка харківського Клубу пісенної поезії імені Юрія Візбора із величезним задоволенням відкрила для себе глибочезні за змістом пісні Володимира Васильєва (м.Харків), віртуозну гру на різноманітних музичних інструментах Олександра Козинця (м.Суми) та харизматичне виконання  пісень Наталі Соболєвої з м. Кам’янське (Дніпродзержинськ) чистий голос і зрілу тематику пісень Вероніки Адаменко (Харків), "Висоцькі" вподобання та майстерне виконання класики жанру Максима Кабаненка (лауреата в номінації "виконавці"), неповторні авторські пісенні знахідки Олександра Франиці глибоке сприйняття класики жанру Надією Фестивалю Юліаном Скліфосом (Харків), а також глибокі і по-своєму неповторні вірші Міли Машнової (Харків), Олександра Мельника (м.Харків), Володимира Михайленка (м. Дергачі), Максима Канюки (м. Харків, його твори та переклади з японської з певних причин озвучувала чудова поетеса Оксана Кошелєва), від ніг якої не відходило оце вірнюче, неприступне  і трохи ревниве диво на прізвисько Маня, та Надія Фестивалю з першим своїм віршем про улюбленого котика.

І ще мабуть з добрий десяток імен, які я повідомлю після уточнень.

Член журі з мене суворий. Працювала на результат, йшла навіть всупереч злощасному "мовному питанню", даючи таким чином «нашим» підрости. А отже - стати сильнішими.

Пораділа за дітей з Гуртка авторської бардівскої пісні ХМПДЮТ, які під керівництвом невтомної Ірини Федорової можуть відчути щось подібне...

До речі, перед конкурсним концертом фестивалю два дні поспіль працювали творчі майстерні, які мав пройти кожен конкурсант. Якщо вірити світлинам, все було приблизно так.

Поетичні майстерні під керівництвом Олега Бондаря

Пісенні творчі майстерні під керівництвом Володимира Васильєва, Олександра Супруна та Ірини Барабаш

А ще ми з задоволенням були присутніми на традиційній лекції Марка Євгеновича Босіна, людини, яка присвятила своє життя Пошуку і зробила для людей України і світу багато доброго, за що ми її шануємо і любимо.

А які там, у Старому Салтові зорі! Ммммм.... Після таких-от лекцій стаєш ніби ближчим до них.

Будучи знайомою з такими людьми, впевнена: все у нас буде добре. Головне – йти назустріч, спілкуватися, ґречно, без перегинів, пам’ятаючи одне – на території зони бойових дій все геть інакше. І інтонації, і засоби спілкування. Тож бережімо рідну землю, вона в нас одна. Іншої не буде.

 

НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

 

 Забутий саде! Здрастуй і… пробач.

Це ж пів життя не бачились з тобою...

Якби кар’єр залишив нас з водою,

тоді найщасливішою із дач

 ти був би... Був. Би... БУВ. Ну як мені

 дивитися безвинно в спраглі очі?!

Аби дощу! Та нас небесний гнів

 разом з тобою випалити хоче.

Прости, невічний!.. Вклякла я, німа,

милуючись щедротами природи.

Занедбаний, покинутий всіма,

ти незалежно родиш, родиш, родиш...

Я вдячно вчуся: віри бо не ймеш

 нікому в світі, крім землі i неба!

Усмак промовчиш про свої потреби...

Віддаючи, утратиш грані меж...

…Свавільне літо сумнівів і криз.

А стигла повінь пахне рідним краєм.

Затятий мовчазний патріотизм

 узяв за серце i не відпускає.

 

Тетяна Яровицина

 

УРОК

 

Дедалі більше прагну самоти,

бо всюди – чвари,

 "патріотизмом" скрашені понти

 без сну і кари.

Війна за мову: святість, а чи гріх?

Згаса надія.

Чого ж їмо оце свої своїх?

Не розумію.

Дорослі люди наче, а дурні –

що ті, що інші,

доріжку стелять розбрату, війні

 і попелищам.

І меркне світ. Й ридма рида земля

 вкраїно-руська.

…А це зійшлись, мов «браття» у полях,

два голопуцька.

Якесь маленьке диво відбулось –

чигало лихо,

та враз одне до іншенького щось

 шепнуло стиха,

бо ще не знало статусу «цабе»

і слова «дружба».

«ДОПОМОЖИ ПОСЛУХАТИСЬ ТЕБЕ!»

Вкраїнці, ну ж бо!

 

Тетяна Яровицина

 

І – друзі, дякую за все!!! І... трішечки наперед ))

Дякую за фото Олегу Бондарю, Ользі Біді, Ірині Федоровій, Ірині Кузнецовій, Надії Івановій.

 

 

Суми – Юрій Ош (Геннадій Костенко)

 

              * * *

                         Мені однаково, чи буду…

                         В казематі, 111. Т. Шевченко

 

Мені однаково, що буде

зі мною завтра чи колись,

бо верстові стовпи повсюди

в житті моєму пронеслись…

 

Та не однаково, до згину

як Україну призведуть

оті, ламає хто калину

і чинить справжню каламуть.

 

Отож живу немов на розі

вітрів, що дують напролом,

як мандрівник, завжди в тривозі,

на кораблі з пробитим дном.

 

 

Вінниця – сайт http://www.myvin.com.ua/ua/news/region/43173.html

 

На Вінниччині відкрили пам'ятну дошку українському і польському поету,

автору пісні "Гей, соколи!" Тимку Падурі

01.07.16

 

У 2016 році відзначається 215 років з дня народження і вшановується 145 років з дня смерті українського і польського поета, фольклориста, лірника і торбаніста Тимка (Томаша) Падури.

У м. Іллінці, де народився поет і композитор, на фасаді музичної школи встановлено пам’ятну двомовну дошку Тимку Падурі.

В урочистому відкритті пам’ятної дошки взяли участь Генеральний Консул Республіки Польща у Вінниці Томаш Олейнічак, представник управління у справах національностей та релігій облдержадміністрації Ірина Стеценко, Іллінецький міський голова Володимир Ящук, голова громадської організації «Кресов’яци» Юрій Войціцький, директор Вінницького обласного архіву Юрій Легун, жителі та гості міста.

У вітальному слові від імені керівництва обласної державної адміністрації та обласної Ради Ірина Стеценко зазначила, що «відкриття пам’ятної дошки видатному сину українського народу – це ще один крок до зближення двох братніх народів, двох культур. І не дарма твори Падури базуються на народно-історичних мотивах. Його твори досі вважають народними, а пісня «Гей, соколи!» стала своєрідним гімном на всіх фестивалях і концертах, де беруть участь творчі колективи польської спільноти».

На святі прозвучала пісня «Гей, соколи!» у виконанні польського фольклорно-етнографічного ансамблю «Подільський квят», що діє при Козятинській районній громадській організації «Центр польської культури ім. Тимоша Падури» та виступили творчі колективи Іллінецького і Козятинського РБК.

 

В Інтернеті опубліковано український варіант пісні автора. Упорядник

Гей, соколи

 

Гей десь там, де чорні води,
Сів на коня козак молодий.
Плаче молода дівчина,
Їде козак з України.

Приспів:
Гей, гей, гей, соколи,
Оминайте гори, ліси, доли.
Дзвінь, дзвінь, дзвінь, дзвіночку,
Степовий жайвороночку.

Жаль, жаль, за милою,
За рідною стороною.
Жаль, жаль, серце плаче,
Більше її не побачу.

Приспів

Плаче, плаче, дівчинонька,
Люба моя ластівонька.
А я у чужому краю,
Серце спокою не має.

Приспів

Меду ви нам наливайте,
Як загину – поховайте.
На далекій Україні,
Коло милої дівчини.

Приспів

 

Рубрика – «Поетична сторінка»

ИГОРЬ     КАРАМНОВ

 

ГОРСТОЧКА   БЕСССМЕРТНОГО   ОГНЯ

 

Ночь,   ты   молчалива   

и   свежа,

словно   нерождённная    душа.

 

Спит    Париж,

спит   Вена   и   Багдад,

спят   цветы   в   объятьях   всех   наяд.

 

Воздух    черен,

словно    жуткий    ад,

словно    нет    уже    пути    назад.

 

Луч     звезды –

 как   будто    для    меня

горсточка    бессмертного    огня!

 

Звёздочка   не   светит,

не     дрожа…

До   чего    же    всё   же    хороша!

 

Без     звезды

не    сможет    жить    душа,

жизнью    без    бессмертья    дорожа!

 

8   июля   2016  г.