Новини одним рядком:
27 червня – концерт клубу авторської пісні та поезії «Байгород» «З піснею по життю» у Кіровоградському музеї
3 липня – концерт барда Лілії Кобільник для вояків АТО, Дрогобич, кафе «Витанія»
5 липня – концерт поетеси, барда Богдани Бурди, Тернопіль, Український Дім
8 липня – концерт сумського КАП “Булат” на літньому майданчику універмагу “Київ” у Сумах. Початок о 19.00
10 липня – пісенний фестиваль «Молода Галичина-2015», в місті Новояворівську Яворівського району Львівської області
11 липня – «Фантастичні винаходи. День плавання» у Харківському літературному музеї
12 липня – перший фестиваль бардівської пісні «Ватра дружби за єдність України» у місті Хуст Закарпатської області
15-16 серпня – благодійний фестиваль-ярмарок «Ukrainian Street Art Festival» на Контрактовій площі у місті Києві
16 липня – концерт Віктора Байрака у сумській бібліотеці ім. Т. Шевченка. Початок о 17.00
18 липня – «Фантастичні винаходи. День занурень» у Харківському літературному музеї
24 липня – спектакль-концерт театру пісні та поезії пам’яті Володимира Висоцького у Київському Будинку офіцерів
25 липня – концерт до 35 річниці з дня смерті Володимира Висоцького, Кривий Ріг, пр. Металургів, 12, рок-клуб MADiSAN
Борис Чічібабін
* * *
Покамест есть охота,
покуда есть друзья,
давайте делать что-то,
иначе жить нельзя.
Ни смысла и ни лада,
и дни – как решето, –
но что-то делать надо,
хоть неизвестно что.
Ведь срок летуч и краток,
Вся жизнь – в одной горсти, –
так надобно ж в порядок
хоть душу привести.
Давайте что-то делать,
чтоб духу не пропасть,
чтоб не глумилась челядь
и не кичилась власть.
Никто из нас не рыцарь,
не праведник челом,
но можно ли мириться
с неправдою и злом?
Давайте делать что-то
и, черт нас подери,
поставим Дон-Кихота
уму в поводыри!
Пусть наша плоть недужна
и безыcходна тьма,
но что-то делать нужно,
чтоб не сойти с ума.
Уже и то отрада
у запертых ворот,
что все, чего не надо,
известно наперед.
Решай скорее, кто ты,
на чьей ты стороне, –
обрыдли анекдоты
с похмельем наравне.
Давайте что-то делать,
опомнимся потом, –
стихи мои, и те вот
об этом, об одном.
За Божий свет в ответе
мы все вину несем.
Неужто все на свете
окончится на сем?
Давайте ж делать то, что
Господь душе велел,
чтоб ей не стало тошно
от наших горьких дел!
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Email: p_karta@ukr.net, p_karta@mail.ru
Хуст Закарпатської області – сайт Хустської міської ради http://khust-miskrada.gov.ua/
Запрошуємо на фестиваль бардівської пісні “Ватра дружби за єдність України”
Хустян та гостей міста запрошуємо, у неділю, 12 липня, на перший фестиваль бардівської пісні «Ватра дружби за єдність України».
Організатори свята, управління культури, молоді та спорту виконавчого комітету Хустської міської ради запрошують усіх, хто вважає себе бардом, взяти участь у фестивалі, тим самим відродити бардівське мистецтво, і в першу чергу, підтримати воїнів, які захищають нашу державу у зоні АТО.
Телефон для довідок : 0677099254
Володимир-Волинський – Сергій Шишкін
Дякую. Зібрали 5300. Зато щиро.
http://ar.volyn.ua/20150627-dnyuha-patriota-druzi-dushevna-muzyka-ta-dobri-spravy/
«Днюха патріота»: друзі, душевна музика та добрі справи
На своєму дні народження відомий волинський бард Сергій Шишкін виконував улюблені пісні та закликав активно долучатися до розвитку «Озерного вітру».
«Днюху патріота» Сергія Шишкіна відсвяткували 26 червня.
Завітали на день народження барда декілька десятків гостей. У залі панувала тепла, майже сімейна атмосфера. Гості за келихом вина насолоджувалися неперевершеним співом Сергія Шишкіна. Присутні зустрічали спів барда оплесками та вигуками «браво!»
«Я зібрав друзів–музикантів від Києва до Тернополя, вони сьогодні тут. Ми сьогодні проводимо захід на підтримку унікального креативного простору «Озерний вітер»… Все буде дуже тихо, відкрито і щиро», – розповів музикант.
Сергій Шишкін пригадав, що минулого року Темур Юлдашев, військовий, який загинув на Сході, на запрошення Костянтина Зінкевича завітав на його минулий день народження. Загиблому Герою бард присвятив пісню.
«Днюха патріота» виправдала свою назву – іменинник прийшов у вишиванці та кепці «укри», а на святі звучала виключно українська музика, або музика «українського походження» – хіти «відомого лемка» Луіса Армстронга у виконанні Василя Карапулька.
Відсвяткувати день народження Сергія Шишкіна завітали музиканти. Кілька пісень для винуватця свята виконала співачка Галина Конах, Іванна Ворошилюк виконувала на скрипці неперевершені українські пісні в новій обробці, а також заграла спеціально написану для іменинника пісню. Завершив програму ліричний гурт «Дайте спокій».
Впродовж «Днюхи» іменинник приймав поздоровлення та радував гостей своєю музикою. Поміж тим Сергій Шишкін постійно нагадував гостям про можливість пожертвувати кошти для розвитку дитячого центру «Озерний вітер», який облаштували у родинному гнізді Покальчуків.
На свято музиканта завітали й активісти, які займаються створенням креативного простору. Про ідею та мету проекту розповіла Марія Доманська. Сергій Рижков подякував барду за його творчість, та назвав Сергія Шишкіна справжнім захисником культури.
Кошти, вилучені на Дні народження Сергія Шишкіна спрямують на розвиток «Озерного вітру».
Київ – Сергій Цушко
Дякую!
Цікаво, пізнавально і... дискусійно-суперечливо. Маючи на увазі репліку щодо Національної спілки письменників, перешлю літопис голові спілки Михайлові Сидоржевському - цікаво, чи буде якась реакція...
Зі свого боку зауважу, що Міхаіл Кутузов нам точно не потрібен, - в українській історії були свої мудрі полководці, що обстоювали, до речі, найперше НАЦІОНАЛЬНІ інтереси, бо слід усе-таки зрозуміти, що нація - це фундамент, на якому стоїть уся державна споруда. Тому всякі плачі тих, що не хочуть "поступатися принципами", не лише шкодять загальній справі, а й саморуйнівні. Як антиаргумент скажу: у двох попередніх поколіннях мого роду були українці, росіяни й молдовани. Я себе називаю українцем, шануючи всі без винятку народи, які живуть свідомим національним життям самі й дають вільно дихати іншим.
Щиро - Сергій Цушко
Кіровоград – сайт http://prostir.museum/ua/post/35355
Концерт "З піснею по життю" відбувся у Кіровоградському обласному художньому музеї
27 червня в рамках роботи «Музичної вітальні» Кіровоградського обласного художнього музею, учасниками клубу авторської пісні та поезії «Байгород» проведено концерт «З піснею по життю».
Вже за складеною традицією концерт розпочався піснею у виконанні всіх присутніх «Через годы, через расстояния». Далі на сцену вийшов один із засновників та організаторів клубу авторської пісні «Байгород» Віктор Холявко, який виконав для присутніх пісню «Подари мне февраль». За ним на сцену був запрошений, справжня зірка, знаменитий кіровоградський бард - Валентин Могільний, що подарував глядачам, під їх овації пісні: «Притяжение любви», «Золотая осень», «Філософія життя». Після значного позитивного заряду отриманого від пісень у виконанні Валентина Могільного, Віктор Холявко на правах ведучого концерту, запропонував «байгородцям» виконати всім разом одну з найулюбленіших пісень у клубі «Пісню фронтового шофера».
Поетичну частину концерту розпочала Антоніна Корінь, яка прочитала вірш присвячений нашому земляку, композитору і музиканту, що проживає зараз у місті Одеса, Олегу Польовому, та передала привіт «байгородцям» від члена клубу Василя Гуменюка, який зараз знаходиться в зоні проведення антитерористичної операції.
Тему війни в Україні продовжила Інна Каменська, вона прочитала вірш «Про хлопців з АТО», її підтримала Наталія Шмітке віршем, присвяченим Герою України Надії Савченко.
Під час концерту присутні могли ознайомитися з фото, з минулих заходів клубу, що демонструвалися на екрані.
Також на сцену виходили Сергій Туз з піснею «Рижский вокзал», Денис Дідух з виконанням мелодії під акомпанемент гітари «Музика Ангела».
Закінчився концерт вже традиційним виконанням «байгородцями» «Пісні про пісню», якою вони завершили свій концертний сезон, та попрощалися зі своїми палкими шанувальниками до наступного сезону, відкриття якого відбудеться напередодні Дня Незалежності України.
Микола Правда-науковий співробітник
обласного художнього музею
Суми – Юрій Ош (Геннадій Костенко)
Доламують…
Доламують завод цукровий –
Сумського краю гордість і красу.
Сум’яни мовчки хмурять брови,
а керезовці змахують сльозу…
Доламують… І думка зріє:
у цей найкаламутніший момент
все майбуття, всі наші мрії –
то наше вчора, страчене ущент.
Тінь
Тінь героїв по Вкраїні
бродить, неприкаяна, давно,
бо клялась ще з пуповини
відродити гідності зерно.
Та, напевне, бродить всує
ця занадто величезна тінь –
вже ніхто не голосує
за колишню велич у житті…
Не по Савці, мабуть, свитка
в облямівці ясно-золотій,
не підходить нам у вжитку –
здаємося карликами в ній.
Тройной
Снова лето в душистые ризы
обернула земной небосклон,
а мне кажется, густо разбрызган
детством пахнущий одеколон.
Словно запахом прошлого тянет
из пучины забвенья – «Тройной»…
Нам завидовали египтяне –
запах жизни у нас был иной…
И вдыхаю я запахи лета –
отголосок умчавшихся лет.
За порогом сознания где-то
лишь остался таинственный след.
Київ – сайт http://festivali.org.ua/frm/index.php?t=2217
Бард-лагерь «Хуторок»
24 июля - 9 августа 2015 года
Приглашаем всех авторов, исполнителей и слушателей авторской песни отдохнуть и пообщаться в бард-лагере "Хуторок" под Батуриным с 24 июля -9 августа 2015 года.
Организаторы лагеря:
Ботвиновские Виктория и Александр, г.Киев
Титаренко Алла, г.Сумы
Торопова Евгения, г.Сумы
Никитин Павел, г.Киев
Щуковский Дмитрий, г.Днепродзержинск
Клуб авторской песни "Дом", г.Киев, руководители Марианна Супрун, Александр Крамар,
Клуб авторской песни "Арсенал" г.Киев, руководитель Сергей Хоменко.
Место лагеря:
Хутор Вербивка села Осич, в 8-ми километрах от города Батурин. Лагерь будет расположен на частной территории (2 гектара) на берегу реки Сейм (самая чистая река в равнинной части Украины). Хороший пляж (удобный для детей), лес, купальные озёра, чистые продукты питания, чистая экология (в радиусе 40 километров нет ни одного промышленного предприятия). Здесь очень красиво, нет посторонних людей и прохладней, чем на юге.
Хутор Вербивка (до 1967г. - хутор Монастырский) расположен вокруг древнего Миколо-Крупицкого монастыря (11-й век). Во времена, когда Батурин был столицей, монастырь был главным на Украине. Здесь гетман Мазепа крестил Марию Кочубей. Через 16 лет страсть крестницы к престарелому гетману сыграла роковую роль в истории всей Украины.
В Батурине много интересных музеев: Казацкая крепость, дом-музей и парк Кочубея, дворец Разумовского, церкви, собор, этнографический музей и др. Планируем организовать туда экскурсию. Также можем организовать прогулку на байдарках по Сейму и заливам (байдарки есть).
Условия проживания:
В палатке: 20 грн. с человека в сутки. Предоставляется: питьевая вода, дрова. Удобства во дворе.
В крестьянской хате: 50 грн. с человека в сутки. Предоставляется: вода, газовая плита, холодильник, кровати, постели, посуда. Удобства во дворе. Количество мест: в одной комнате 7 кроватей, во второй - 2.
Дополнительные услуги: горячий душ - 10 грн., стиральная машина - 10 грн.
В домике с удобствами: 80 грн. с человека в сутки. Предоставляется: холодная и горячая вода, унитаз, душ, холодильник, кухня, посуда, постели, стиральная машина, двухкомнатный домик с верандой. Количество мест - 6.
Время проведения:
Официально лагерь работает с 24 июля по 9 августа 2015 года, но можно оставаться и дольше.
Как к нам добраться:
Из Киева для группы от 7 человек можно организовать микроавтобус.
На машине:
Из Киева до Батурина (210 км): по Черниговской трассе до Киптей, там направо до Батурина, в Батурине прямо на мост через Сейм. Трасса хорошая. Посты ГАИ в Киптях, Вертиевке и Батурине.
Из Сум до Батурина (150 км): Ехать до Конотопа, оттуда до Батурина. В Батурине на перекрёстке свернуть направо на мост.
Из Чернигова (170 км): Можно ехать через Кипти, можно через Сосницу. Через Кипти трасса лучше, но длиннее на 20 км.
От Батурина к лагерю: сразу за мостом через Сейм возле остановки поворот налево на Матиевку. Потом на Прохоры, Кациры, Осич. В Осичи возле магазина поворот налево на монастырь. Проехать монастырь, доехать до Сейма (там опоры моста). Повернуть направо и ехать по просёлку всё время по самой правой дороге около восьмисот метров. Въезжаете на хуторок (слева будет синяя хата) и едете до зелёного УАЗика. Если заблудились, звоните 067-260-73-00 Саша, и 067-548-63-52 Вика.
На поезде:
До станции Бахмач или до станции Конотоп. Через эти станции проходит более 70 поездов. Из Киева лучше добираться электричками повышенной комфортности до Бахмач пасс. Цена первого класса 33 грн., второго класса 26 грн., третьего класса 21 грн.
Расписание электричек и поездов туда:
на сайте Укрзалізниці
Из Бахмача автобусом. Самый удобный автобус - на Обмачив. Он приходит на берег Сейма к мосту. От моста до лагеря - 800 метров.
Время отправления автобусов из Бахмача на Обмачив:
05:15 ежедневно
11:30 не ходит по понедельникам и средам
14:20 ежедневно
18:50 только по пятницам
Стоимость проезда 25 грн.
Если вы не успели на автобус, такси до моста стоит 200 грн.
До Батурина автобусы ходят чаще. Такси от Батурина стоит 80-100 грн.
Время отправления автобуса из Бахмача в Батурин:
07:50 ежедневно
11:05 кроме вторника
12:30 по вторникам
17:00 и 19:17
Телефон автостанции в Бахмаче: +38 046-35-529-48.
По вторникам на автостанции льготный день, поэтому первую половину дня автобусы переполнены.
От Ж/Д станции Конотоп также ходят автобусы до Батурина. Телефон автостанции в Конотопе: +38 0544-732-442.
Рубрика – "Поетична сторінка"
Микола Панасович Воробйов
http://www.ukrcenter.com/Література/39094/Микола-Воробйов/Біографія
Народився 12 жовтня 1941 року у селі Мельниківка Смілянського району Черкаської області. У 1968 році закінчив філософський факультет Київського університету імені Тараса Шевченка. Член Спілки письменників України (1987).
Один з фундаторів літугрупування «Київська школа поезії». Один з лідерів андеґраунду «сімдесятників».
Оприлюднювати свої твори почав в київському «Самвидаві», збірки «Букініст» (1966) і «Без кори» (1967). Друкувався в офіційних видавництвах з початком ґобачовської Перебудови: «Пригадай на дорогу мені» (1985), «Місяць шипшини» (1986), «Ожина обрію» (1988), «Прогулянка одинцем» (1990).
В незалежній Україні відзначений рядом премій: імені Павла Тичини (1992), «Благовіст» (1993), від «Приятелів Руху» (1994), імені Тараса Шевченка (2005).
Протягом 1991-2007 років побачили світ шерег збірок поета: «Верховний голос» (1991), «Іскри в слідах» (1993), «Човен» (1999), «Срібна рука» (2000), «Слуга півонії» (2003), «Оманливий оркестр» (2006), «Без кори. Вибране» (2007).
Твори перекладені на англійську (збірка «Місяць шипшини», 1992, Канада), іспанську (збірка «Signos», 1994, Бразилія), португальску, німецьку, сербсько-хорватську, румунську, вірменську, польську, російську, грузинську мови. Брав участь у мистецьких виставках; персональна — в Торонто (1992).
Належить до Лаврської школи поезії, поряд з Олегом Лишегою і Іваном Семененком.
Мешкає і працює у Києві.
* * *
О древо Вітчизни,
ти – домівка і ціла країна.
Плуг вивертає
то наконечники стріл,
то осколки снарядів...
О древо Вітчизни,
ти радість і біль,
і поклик сурми,
і сонця щит –
найзатишніша квітка,
чиї пелюстки на обличчях вітрів
ластовинням.
Хто тебе забува,
залишається без коріння.
І не згадати йому
навіть замерзлий стук дятла,
що розтає в зорі...
Всі ми – живі і полеглі,
всі ми навічно в тобі.
ХАТА
Запала
із нападаним листям,
із прибулими островами молу,
із дерев'яним світом,
що вигляда коня.
Достигла,
перестигла
із гніздами джмелів та ос,
з духом сіней,
розсвічена
зчорнілим сонцем печі.
З ростком зеленим місяця,
із зайцем,
що поселивсь в погрібнику...
Ти виглядаєш поїзда,
хочеш збагнути
коли я приїхав,
коли поїду.
Стоїш із мішком,
котрим нехтують злодії,
на пероні осені.
ЛІТО
Літо зверху зелене, а всередині, мов кавун.
Літо солодке від зорі до зорі.
Засмаглі хлоп'ята, як зернята у кавуні,
перекочуються,
перегукуються,
пересміюються
від одного краю землі до другого.
СТО ДІБРОВ
Жолудь-жолуденко
з дуба впав.
Де упав — дуб устав.
А з того дуба — сто жолудів,
а з тих жолудів — сто дубів,
а з тих дубів — сто дібров.
Жолудь-жолуденко,
будь здоров!
* * *
Поки ніч промине у краплях,
ти до ранку забудеш мене.
Але довго потому в часі
дощ на шибах листи писатиме.
Всі сліди на площі змиє...
Вітер арку захоче знести,
щоб ні слова з моєї мрії
не зуміла ніде ти знайти.
Але довго потому знатимеш,
як печалюсь і як сміюся.
Це тобі вибухаючі пульси
я лишаю на вулицях пам'яті.
Це в твоїх коридорах днів
мої луни ще довго падатимуть.
Рубрика – «ЗМІ про мотиви і культуру»
Пробудження до дії
(газета «Дзеркало тижня», 26 червня 2015 року)
http://gazeta.dt.ua/socium/probudzhennya-do-diyi-_.html
Олег Покальчук
Українці — нація охоча до розмов і навіть красномовна, щоб не сказати балакуча.
Ми, звісно, не зрівняємося з жителями Півдня Європи чи латиноамериканцями в силі звуку, жестикуляції та кількості слів за секунду. Але й від мовчазних вікінгів у нас мало чого лишилося.
Тому поговорити любимо. Свобода слова — одне з нечисленних, але реальних завоювань Революції Гідності — це, загалом, дозволяє. Незгодні можуть відвідати, наприклад, Луганськ — нині якраз сезон відпусток. Вас здасть перший зустрічний таксист, який демократично вислухав вашу альтернативну точку зору. А там пояснять…
Втім, "свобода слова" для нас — не зовсім точне визначення. З погляду поведінкових моделей доречніше говорити "воля слова". Бо "свобода" політичної нації — це відповідальність, причому солідарна. Це праця, що часом дико дратує необхідністю постійного самоконтролю. Будувати — воно взагалі нуднувато. План, матеріали, терміни, ресурс. Це ж не ламати. А "воля" — поняття кінетичне. Зірвалися з ланцюга, розбили кайдани, спалили пана — і в чисте поле. Що в ньому, у чистому, робити — не зовсім зрозуміло. Але не для цього ж кайдани розбивали, правда? Зате гарно.
Тому всі наші розмови, від високополітичних до застільних, орієнтовані не на результат, а на сам процес розмови. Результатом ми називаємо емоційну втому однієї зі сторін і торжество словоблуддя — іншої.
"Поговорити" — протилежне "домовитися".
Бо емоційна мета української розмови — це насамперед підвищення самооцінки, саморозкриття, ерзац-психоаналіз, квазісповідь.
Український діалог — це завжди сума водночас емоційних, палких і слізливих монологів. На цьому тлі сторонньому спостерігачеві, зокрема західному, вкрай важко зрозуміти настільки низьку договороздатність країни: чому її представники — від влади до простих громадян — на рівні текстів про свободу цілком відповідають західним стандартам, а на рівні дій — навіть слова пристойного не добереш?
У цьому випадку йдеться не про половинчастість або неефективність дій з реформування країни, не про казуси судової системи і силовиків, і навіть не про корумпованість бізнесу. Це хоч щось, на що можна "наводити фокус". Мова про бездіяльність узагалі. Про мільйони людей, яким "воно на фіг не треба". Причому "воно" — це все, що виходить за межі споживання і перетравлювання їжі. І ці люди зовсім не погані, вони звичайні. Самосвідомість, не кажучи про громадянськість, у них на нулі, бо немає ніякого мотиву її розвивати.
Мотив — це комбінація зовнішніх і внутрішніх чинників, що спонукають людину до дії, спрямовуючи її на задоволення певної потреби. Отже, мотив є відображенням потреби.
Мотивування — це процес впливу на людину з метою спонукати її до певних дій за допомогою активізації тих чи інших мотивів.
На персональному рівні у нас із цим усе добре і зрозуміло. Є сезонні цикли, релігійно-господарські: з 1-го по 13-те — запій, навесні — городи, восени — картопля, десь там між ними — Різдво й Великдень. Запам'ятовується чітко, бо пов'язане з їжею.
Відштовхуючись від цих соціальних маркерів (або притягуючись до них), а також від індивідуально родових дат смертей і народжень, і відбувається все інше "це" — мир і війна.
На державному рівні із цим усе катастрофічно погано, оскільки партійно-політичні уявлення про Україну, орієнтовані на Захід, дуже незначним чином зачіпають інтереси основної маси громадян. Це під час виборчих кампаній усі політики спускаються з євронебес на землю і намагаються говорити з людьми людською мовою. Але потім природа однаково бере своє.
Держава і її новоспечені діячі старої закваски стали жертвою "самоздійснюваного пророцтва" — феномену, коли той, хто розповідає небилицю, робить це настільки переконливо, що сам починає в неї вірити. Вони, мабуть, подумали, що це вони породили Майдан, і він їм справді дав колективний мандат на владу. Шкода, що не можна декого заднім числом у Небесну Сотню записати, адже в афганці — записували, у чорнобильці — записували, і в АТО — туди ж, пхаються.
Усі їхні спроби мотиваційно впливати на суспільство провалюються кудись категорично мимо. Ситуацію погіршує те, що потужний пасіонарний сплеск громадянського суспільства, вже сильно підутомлений, загалом співзвучний тому, що говорить влада. За текстами, але не за мотивацією. І влада думає, що це — теж вона. І надимається від цього несказанно бундючно.
Зовнішній вплив на людину з метою спонукати її робити певні дії, що приводять до бажаного результату, — це завжди бізнес, завжди угода. Але чесна.
Народ робитиме те, чого від нього хочуть, якщо йому дадуть те, чого він хоче. Крапка. Без цього будь-який народ у будь-якій країні своїх мотиваторів посилає до дідька. А вже на виборах чи з камінням — це питання традицій та ефективності попередніх дій.
Формування мотиваційної структури людини як тип мотивування — те, що у просторіччі зветься пропагандою, а насправді — сукупність багаторічних узгоджених зусиль у виховній та освітній сферах.
Це державне завдання, на це потрібні серйозні гроші, але й результати завжди перевершують результати першого типу мотивування — звичайної угоди. У людей з'являється політична культура, бажання волі перетворюється на потребу свободи.
"Мотив" походить від латинського слова movero — надавати руху, штовхати. Це — "движуха".
Не можна створити "міністерство мотивації", оскільки мотив не може бути пояснений сам по собі. Тільки в системі інших факторів — образів, стосунків, дій особистості, які історично склалися і становлять загальну мережу рис особистості.
Є ще досить поширена хибна думка, коли плутають поняття "потреба" і "мотив". Потреба всього лише спонукає до активності. Вас обстрілюють — ви ховаєтеся. Мотив — це спонукання до спрямованої діяльності. Вас обстрілюють — ви ховаєтеся і відкриваєте вогонь у відповідь
Завдання держави — сприяти у формуванні потреб, які згодом складалися б у мотиви. Це, по суті справи, — формування споживчого попиту. Адже потреба розвивається в напрямку збільшення кількості предметів, здатних її задовольнити. А мотивувати — означає торкнутися важливих інтересів, створити умови для самореалізації. Для цього людина щонайменше має бути знайома з успіхом. Тут у нас біда. Навіть якщо ми успішні, все одно говоримо, що все погано.
Ну і хоч якийсь соціальний ліфт, можливість побачити себе в результатах, відчути значущість.
Приваблювати може діяльність сама по собі. Людині може подобатися процес діяльності, наприклад процес нескінченного говоріння ні про що. Ну ось і приїхали звідки починали.
Загалом добро треба робити зі зла, бо його більше нема з чого робити. Якщо нам подобається процес більше, ніж результат, то у нас переважає процесуальний компонент мотивації. Це надзвичайно важливо й корисно для навчання, а країна ще багато чого мусить навчитися.
Результативна мотиваційна настанова у нас дуже кульгає, бо ми зовсім не цінуємо того, чого досягаємо іноді ціною неймовірних зусиль і людських жертв. Ми одразу по-мазохістськи починаємо заперечувати цінність досягнення, генеруючи навколо негативні емоції.
У цьому випадку вина лежить на політиках і лідерах громадської думки, які не можуть поставити перед суспільством чіткі досяжні цілі й нарізати йому, суспільству, проміжні завдання. У підсумку суспільство сидить і чекає, коли лідери зроблять йому приємно. Обіцяли ж?
До свідомо обґрунтованих мотивів слід віднести цінності, переконання, наміри.
Цінності у нас настільки метафізичні, що на них можна тільки молитися й покладати квіти. Не більше. Оскільки термінологічно передбачається, що цінність — це ставлення до світу, а знання про реальний світ у нас украй убогі. Те, що по той бік лінії фронту — взагалі Задзеркалля, нас не виправдовує жодною мірою.
Переконання — найбільш узагальнені мотиви. Із цим у нас усе нормально, хоча почасти вони виконують невластиву їм функцію цінностей. Що таке "добре" і що таке "погано", люди загалом знають і дуже люблять про це поговорити, особливо про поведінку інших.
А от із наміром — біда. Люди, в яких були наміри, пішли на фронт. Багато з них загинуло. В обивателя у голові — знак рівності, наявність намірів дорівнює смерть. Краще ніяк не поводитися.
Надзвичайно чітко це видно по мобілізованих. Фронтовики часто кажуть спересердя, мовляв, ніж таких, краще б ніяких не присилали. І якщо ми знаємо загалом про стан здоров'я призовників — на рівні напівдохлості й масового алкоголізму, то в голові у них — те саме, що й у тельбуху. Адже небагато хто знає, що латинська приказка "у здоровому тілі — здоровий дух" насправді має продовження "…але це зустрічається вкрай рідко". Що вже казати про нездорове тіло.
Посадка "трьох друзів", наступ на Сході країни, повернення Криму бодай в офіційну риторику, суворіше покарання дезертирів, саботажників, не кажучи вже про терористів. Водночас лояльніше ставлення до проукраїнських переселенців — а, вони, схоже, стають чинником, який неприємно дратує владу: багато знають, багато чого бачили і починають говорити значно компетентніше, ніж призначені посадовці. Усе це й чимало інших обставин вимагають негайних дій від влади. Без них жодна мотивація не виникне. А якщо так триватиме, то обґрунтовано виникне й підозра: а можливо, саме така дрімотна поведінка, селекція найбільш непокірливих і потрібні нинішній українській владі?
Якщо так, то це велика помилка. Ілюзія контролю над свідомою мотивацією виключає той факт, що свідоме й несвідоме — сполучені посудини. І "вибухи народного гніву" справді існують.
І виникатимуть вони тим частіше, чим сильніше влада й уряд закликатимуть людей коритися, нічого їм за це не даючи. Навіть утягування в нескінченний діалог про терміни й поняття має свої обмеження.
Влада щось робить, не все у неї так безпросвітно. Але робить це так неоковирно й безграмотно з погляду суспільної комунікації, що народ бачить у цьому лише зростаюче хамство й неповагу до себе — а іншого ставлення він ніколи й не знав. Те, що наміру такого виконавці можуть і не мати, жодної ролі не відіграє. Важливо — не як є, а як здається. А здається усім наразі щось негарне. Виникає мотив виправити все тепер уже остаточно, без компромісів. Тільки це вже буде не спонукання до дії, а пробудження.
Музика єднання і... президентський оркестр
У Києві відбувся тріумфальний концерт Донбас Опери відлуння голосів...»
http://www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/muzyka-yednannya-i-prezydentskyy-orkestr
Леся Олійник, мистецтвознавець
Газета «День», 1 липня, 2015
Відомий латинський вислів «Коли стріляють гармати, музи мовчать» залишився в далекій історії. Сучасні мудреці мали б знайти альтернативу цьому афоризму, який упродовж століть здійснюється з «точністю до навпаки». В найгостріші для суспільства історичні зрушення мистецтво виявляє те, для чого існує, демонструє те, на що, власне, здатне. Згадаймо, вражаючі могутні музичні протести проти агресії Людвига ван Бетховена, Фредерика Шопена, Дмитра Шостаковича, Арнольда Шенберга, Бориса Лятошинського... Їхні твори, озвучені пасіонарними музикантами, ставали для суспільства духовним відгуком і потужною єднальною силою.
Новітня музична культура України наповнена, на жаль, трагічною тональністю і драматичним звучанням, а її пісенним символом став пронизливо тужливий плач «Пливе кача». Ця архаїчна лемківська панахида об’єднала в жалобі мільйони людей, як об’єднали їх на Майдані інші символи нашої країни — Державний гімн і «Молитва за Україну» Миколи Лисенка. Духовне єднання людей у часи загрозливих викликів сучасності є чи не найважливішим призначенням музики! Тому музичні події Києва й стають мистецьким Майданом, який єднає людей.
Із останніх таких подій стала доброчинна мистецька акція, що відбулась у Великому залі Національної музичної академії України ім. П.І. Чайковського під назвою Донбас Опери відлуння голосів...» (газета «День» анонсувала цей захід у №110). Автором цього суспільно-мистецького проекту є відомий український музикант Василь Василенко, який ще донедавна очолював як музичний керівник і головний диригент Донецький національний театр опери і балету ім. А.Б. Солов’яненка, згодом відомого як Донбас Опера. Серед донецького доробку маестро Василенка — постановки зразків світового оперного мистецтва і української класики, проведення Міжнародних фестивалів оперного мистецтва «Золота корона», «Театральний Донбас». Але драматичні події обірвали його успішну 15-річну діяльність на головній музичній сцені Донеччини.
Нині Василь Василенко став професором Національної музичної академії України та диригентом Національного президентського оркестру. Проте, як особистий біль сприймає він вимушений розрив з театром і своїми колегами. Виникла ідея зібрати, за його ж словами, тих «співочих журавлів, які не повернулися до свого розореного гнізда». Особисто відчувши драматичне становище скитальця, Василь Якович вирішив зробити все можливе, щоби привернути увагу держави до проблем виживання артистів-переселенців. Він зібрав тих, хто змушений був покинути Донецьку сцену і шукати іншу українську сцену.
Ось так і виник Гала-концерт оперно-симфонічної музики та народної пісні, який перетворився на фестивальний вечір суцвіття чудових співаків і представлення Національного президентського оркестру під орудою маестро Василенка. Адже до солістів Донбас Опери він долучив колег із інших театрів України. Серед них опинився і екс-прем’єр Донецької муздрами Андрій Романій, який нині є актором Національного театру ім. І. Франка. Саме він став поетичним модератором концерту, оголошуючи появу в залі Президента, розповідаючи про кожного соліста і цитуючи яскраві віршовані образи, автором яких є теж Василь Василенко. Власне, весь концерт сприймався як музичний спектакль. Своєрідним прологом до нього стала грізна музика відомого «Танцю рицарів» із балету «Ромео і Джульєтта» Сергія Прокоф?’єва. І не випадково: адже ім’ям геніального композитора, який народився на донецькій землі, названий аеропорт Донецька і який став епіцентром жорстоких боїв за Україну. І як патріотичне звернення «Вставай, Україно!» пролунав епічний монолог Богдана з опери «Богдан Хмельницький» Костянтина Данькевича. Надзвичайно проникливо його виконав соліст Львівського Національного театру опери і балету ім. С. Крушельницької Стефан П?’ятничко — співак, який визнаний одним із найкращих вердіївських баритонів Європи. Монолог Богдана продовжила лірична арія Богуна з тієї ж опери у виконанні Віталія Лісковецького.
Володар чудового тенору, є солістом Ансамблю пісні і танцю Збройних сил України і віднині — Харківського національного театру опери і балету ім. Миколи Лисенка. Написана 65 років тому, опера Данькевича «Богдан Хмельницький» є підтвердженням абсолютно щирого патріотизму багатьох талановитих митців радянської епохи. Досить вслухатись у монолог Варвари — символу України, яка звертається до Богдана: «Покари, помсти б’є година,/ Богдане, військо веди в поход!/ Тебе чекає вся країна, тебе чека, чека народ!» Цей монолог виразно розкрила Анна Попова до недавнa солістка Донбас Опери.
Крім української оперної класики, в Гала-концерті лунали шедеври західно-європейської опери. Перед слухачами розігрувались оперні сцени, розгорталася панорама персонажів і героїв (дарма, що без декорацій!) Кожен з артистів дивував неповторною творчою особистістю: віртуозний співак-актор Владислав Лисак і справжня окраса басових оперних партій Андрій Гонюков (відповідно, Фігаро та Базіліо із «Севільського цирульника» Джакомо Россіні), володарка рідкісного лірико-колоратурного сопрано, бездоганна у своєму вокальному і театральному мистецтві Зоя Рожок та яскраво-талановитий Данило Матвієнко (відповідно, Лючія і Енріко з «Лючії ді Ламмермур» Гаетано Доніцетті), унікальний тенор, який представляє найкращі традицій bel canto, Ігор Борко і вельми перспективний молодий співак Тарас Присяжнюк (Герцог з «Ріголетто» Джузеппе Верді), і Вікторія Осадчук, яка натхненно виконала в дуеті з П’ятничко партію Леонори з опери «Трубадур» Верді й Олена Китаєва, яка майстерно володіє розмаїтими тембрами свого ліричного сопрано (Ліу з опери «Турандот» Пуччіні).
Гала-концерт укотре продемонстрував багату музичними талантами Україну і, водночас, те наскільки не цінуємо цього багатства! Адже та ж Олена Китаєва, яка свої перші творчі кроки розпочала в шахтарському краї, залишилася нині без роботи. Так само, як і Владислав Лисак, який ще на першому курсі Донецької музичної академії імені С.С Прокоф’єва був запрошений Василем Василенко співати в Донбас Опері і до закінчення навчання мав у своєму репертуарі близько 20 оперних партій! Так само, як і Анна Попова, що вже під час навчання в Донецькій академії стала солісткою Донбас Опери. Але таких безробітних артистів з Донецька набагато більше — тих, хто змушений був написати заготовлену заздалегідь для всіх співробітників Донбас Опери заяву: «В связи с угрозой жизни и здоровью, в период военных действий в Донецкой области, прошу вас предоставить отпуск без содержания заработной платы с 01.08.2014 года» (без зазначеної дати повернення).
Можливо, для багатьох слухачів стало також відкриттям існування в Києві ще одного чудового симфонічного оркестру, якому під силу виконання й оперної музики, і супровід народних пісень, і симфонічних полотен. Під орудою Василя Василенко Національний президентський оркестр (художній керівник Анатолій Молотай) продемонстрував щонайширшу палітру його виконавських можливостей: від ліричних арій Гаетано Доніцетті, іскристих образів Джакомо Россіні, драматичних оперних персонажів Джузеппе Верді, проникливих українських мелодій до грандіозного звучання надскладної увертюри до опери «Летючий Голландець» Ріхарда Вагнера, яка стала своєрідною інструментальною кульмінаційною інтерлюдією музичного спектаклю-концерту. Нагадаю, що саме за цю виставу, яка створювалась спільно з німецікими режисером і сценографами, колектив «Донбас Опери» отримав Шевченківську премию. Енергетичний струмінь і емоційна насиченість, які випромінюють диригентська особистість маестро Василенка, продовжують кращі традиції української диригентської школи. Професіонали оцінять диригентську школу, що її пройшов Василь Василенко — Юрій Луців, Фуат Мансуров, Євгеній Свєтланов.
Третя, умовно, частина концерту-спектаклю, що відбулася на одному диханні, вивів на його кульмінаційний ліричний щабель: оркестр, хор Київського муніципального театру опери і балету для дітей і юнацтва (головний хормейстер Анжела Масленнікова), ансамблі солістів — тріо тенорів і секстет — співали найвідоміші українські пісні про «чорнії брови», «про «Місяць на небі» та «Дивлюсь я на небо». Фінальним акордом, який підняв у спільному пориві весь зал пролунала «Молитва за Україну» Миколи Лисенка. Справді, музика здатна єднати і викликати високі почуття.
До речі, маестро В. Василенко не тільки прекрасний музикант, а й поет (на вечорі А. Романій прочитав такі проникливі рядки):
«Де зараз ви — донецькі театрали,
Герої наших славних перемог,
Мої колеги — юні й генерали
На роздоріжжі зранених епох?
Де зараз ви — артисти-побратими?
Як вам живеться в цей
тривожний час?
У власній долі ми, як пілігрими,
Скажіть, хто думає про вас?
«Донбас наш театральний»
і «Корона»,
«Зірки балету» — магія прем’єр!
Нас окриляли музи Аполлона...
І тут війна...біль, сльози, ДНР...
Національний статус
розстріляли,
Фінал епохи...фатум на коні.
Та вірю я, донецькі театрали,
Гуртом ще заспіваємо пісні»...