Новини одним рядком:
5-13 липня – табір для бардів у селищі Крижанівка біля Одеси
6 липня – гурт "Вертеп" святкував Івана Купала на Дніпрі у Дніпропетровську
10 липня – благочинний фестиваль «Согрей лето» у Харківському Літмузеї
12 липня – відкриття табору бардів та їхніх друзів на Кінбурнській косі біля Очакова Миколаївської області
Володимир Шинкарук
ПРОБЛЕМА
Як це мені довести до пуття?
Як розібратися у цьому творчо?
Звичайно, сміх – подовжує життя…
Але ж він збільшує
і кількість зморщок....
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Email: p_karta@ukr.net, p_karta@mail.ru
Київ – Ігор Жук
Дякую, отримав. Якщо цікаво - в Польщі у містечку Гайнувка на Підляшші з 13 липня починається міжнародний фестиваль поетичної пісні ім. Булата Окуджави. Ми з Ірен туди запрошені, сторінка фестивалю на Фейсбуці: https://www.facebook.com/groups/festivalbulata/
Компактне повідомлення про фестиваль: http://www.radio.bialystok.pl/wiadomosci/patronaty/id/111188
Це польською мовою, ось переклад:
І Міжнародний фестиваль поетичної пісні ім. Булата Окуджави в Гайнувці організовує Громадсько-культурне об'єднання "Гра без кордонів" (в оригіналі подвійне значення: "Грані без кордонів" і гра слів польською мовою). На 2014 рік припадає 90-а річниця народження барда.
На фестиваль має приїхати Ольга Окуджава, вдова митця. Крім того, про свою участь сповістив Олександр Цилькер, генеральний директор багатьох фестивалів авторської пісні в Росії і Україні (в тому числі директор Фестивалю Булата Окуджави у Москві), а також багато відомих бартів з Росії, України, Болгарії, а також преяда представників і виконавців поетичної пісні у Польщі.
В рамках фестивалю організований конкурс для дітей і молоді 10-17 років і для дорослих. Прослуховування відбулися 7 червня в Будинку культури Гайнувки.
Гала-концерт фестивалю з участю лауреатів, митців з Польщі і з-за кордону і гостей відбудеться 13 липня о 19:00 в міському Амфітеатрі в Гайнувці. Під час фестивалю відбудуться концерти в Бєльську Підляськім, Сокулці, Бялистоку і Варшаві, в період 14-17 липня. З 17 по 20 липня Ольга Окуджава і гості фестивалю будуть мати зустрічі з пресою, творчими колами та мешканцями Варшави.
Гайнувка - то невелике містечко на самому сході Польщі, поблизу кордону з Білоруссю. Там живе надзвичайно палкий шанувальник Окуджави польський бард Анатоль Боровик, який і організував цей фестиваль.
Харків – Літературний музей
Благочинний фестиваль «Согрей лето» — це ціла низка цікавих подій.
Одна з них відбудеться 10 липня у затишному дворі Літмузею. Від 12-ї години на подврір'ї на вас чекає вуличне піані. А вже ввечері (18:00) вас порадують: Ілля Рєзніков («We Are»), «deliKate», «Улица Курзу», Павло Алдошин, «Karri'd'or».
Ми хочемо допомогти волонтерам “Станції Харків” зібрати найпотрібніші речі для біженців із зони війни.
Небайдужі люди вже подбали, щоб у дорослих був одяг, а в дітей книжки та іграшки. На разі найбільша потреба у продуктах та гігієнічних засобах:
- Крупи (гречана, рисова, вівсяна, манна,пшоняна, кукурудзяна, ячна);
- макарони;
- консерви (риба, паштети, тушкованка, згущівка);
- цукор і чай;
- запаковані солодощі;
Шампуні, мило, зубні щітки й пасти, одноразові бритви, пральний порошок, підгузки для дітей, жіночі засоби гігієни, шкарпетки для дорослих та дітей.
Наші події в соцмережах: https://www.facebook.com/events/496422753835555/?ref_dashboard_filter=upcoming;
https://vk.com/event73932272
Усі заходи фестивалю за цим посиланням http://vk.com/sogreyleto.
Сайт http://vk.com/public71358028
Бард-лагерь на Кинбурнской косе с 12.07.
Палаточный лагерь бардов и их друзей на Кинбурнской косе (Николаевская обл, Очаковский р-н, Украина)
Начало: 12.07.2014
Стоять будем на морском берегу в лесочке в районе поселка Рымбы.
Командир: Павел Никитин (Адмирал)
1. Проживание - в палатках (ок.15 грн./пал./день) на морском побережье недалеко от Трофимовской усадьбы (прошлой осенью мы там базировались во время бардсплава).
2. Воду обещали в большой бочке поставить на стоянку. Туда же - и туалеты.
3.Транспорт подбираем самостоятельно и за свой счет.
4. Дата заезда согласовывается на 12.07.2014 чтобы к этому времени наладить инфраструктуру лагеря, оргкомитет должен встретить первых гостей и т.п.
5.Дата разъезда размыта.
Сейчас согласовывается возможность пребывания в лагере до конца августа.
Т Р А Н С П О Р Т из О Ч А К О В А на КИНБУРНСКУЮ КОСУ (пос. РЫМБЫ).
Это либо катер ~ на 70 чел, либо скоростной баркас ~ на 15 чел.
Отправление с причала № 333 в 8-00, 12-00, 16-00 часов
Цена :
катер - по 40 грн/чел
скоростной - по 50 грн./чел
Тел.владельца: 067-7952407, Леонид.
Просит звонить заранее (накануне), т.к.:
- во-первых, не всегда на рейс набирается людей, а если людей много, то могут дать дополнительный;
- во-вторых, при штормовом предупреждении рейс может быть отложен или отменен.
В Н И М А Н И Е ! ОБЪЯВЛЕНИЕ:
Просим всех, кто собирается в наш лагерь, сообщить :
- фамилия (фио)
- сколько человек с вами приедет
- ориентировочные даты приезда и сроки пребывания.
Срок подачи заявки: до 5 июля 2014
Адрес: bard_kinburn@ukr.net
Київ – розсилка сайту Фестивально-концертний Портал http://festivali.org.ua/
Представляем вашему вниманию передачу с Андреем Козловским, записанную 17 октября 2013 года перед его концертом в клубе "Арсенал": http://www.bardradio.net/progs/paz/2013_10_17_Kozlovskiy.php
Львів – сайт http://www.pisni.org.ua/news/789.html
"Ми йдем вперед": концерт-презентація збірника патріотичних пісень (м.Львів, 10 липня)
10 липня в арт-кав’ярні "Квартира 35" (вул. Вірменська, 35, "Дзиґа", 2 поверх) відбудеться презентація збірника патріотичних пісень "Ми йдем вперед". Організатори – Студентське братство ЛНУ ім. І. Франка та Студентське Братство Львівщини.
Учасниками заходу стануть львівські гурти "Джалапіта", "Cherry Band" та "Перекоти Поле", вокалістка "Lemonchiki Проджект" та "Куку-Шанель" Марія Кудрявцева (Київ), вокаліст гурту "Дивні" Віталій Боднар (Львів). Умовою участі було виконання українських патріотичних пісень, тому публіку очікує ексклюзивна, не характерна для цих гуртів, програма.
Концерт має на меті не лише популяризацію української пісні, зокрема патріотичної, а й підтримку української армії, зокрема учасників антитерористичної операції на сході країни. Тому 10 грн. з кожного проданого квитка буде перераховано на потреби української армії.
Загальна вартість вхідного квитка – 40 грн.
Відвідувачі презентації матимуть змогу придбати новий співаник зі знижкою 20 %.
Початок о 18:30.
Володимир-Волинський – Сергій Шишкін
Дякую за передрук, брате Петре! Вечірка відбулася на славу. З невеличкого клубу зібрали півтори тисячі грн. на "розгрузки" для нашої 51-ї бригади.
http://plus.url.google.com/url?sa=z&n=1404225023397&url=http%3A%2F%2Fwww.day.kiev.ua%2Fuk%2Fnews%2F270614-vidomiy-volinskiy-bard-u-den-svogo-narodzhennya-zbirav-groshi-ukrayinskim-viyskovim&usg=lunEduPKc3ZmIsmYX4qy7igc3cc.
І трохи музики https://www.youtube.com/watch?v=hzCN5EV6qsI
Відомий волинський бард у день свого народження збирав гроші українським військовим
http://www.day.kiev.ua/uk/news/270614-vidomiy-volinskiy-bard-u-den-svogo-narodzhennya-zbirav-groshi-ukrayinskim-viyskovim
газета «День»,27 червня, 2014 - 13:14
Вечіркою “Днюха патріота” Сергій Шишкін, український джазовий бард-піаніст, почесний громадянин Володимира-Волинського відзначив свій день народження. Подія відбулася у популярному луцькому пивному клубі “Кораблик-Оболонь”, бо, на думку Сергія, саме тут, а не на пафосній сцені найдоречніший рівень свободи, який він міг би собі дозволити. Давним-давно, каже він, існує клубна культура, де люди збираються за інтересами, а пиво чи що інше це тільки антураж.
Джазову вечірку Шишкін провів найперше з метою зібрати кошти для допомоги 51 механізованій бригаді, яка дислокується у Володимирі-Волинському, про що й зазначив на афіші. Сергій співав і на Майдані, а його “Колискова”, написана з приводу Революції гідності, зібрала чимало лайків в Інтернеті. Вважає себе заангажованим на патріотизм і був у свій час засновником популярного на Волині фестивалю “Володимир”.
Сергієві – 56 років, на фронт, як інші музиканти, через проблеми зі здоров'ям поїхати не може, але робить усе, що може, аби підтримати у людей відчуття патріотичного єднання, любові до України, яких ми нині так потребуємо. Шишкін приєднався до волонтерського руху допомоги 51 бригаді. Зібрані під час джазового концерту кошти спрямує на придбання розгрузок для українських військових, повідомляє Наталія МАЛІМОН, “День”, Волинська область.
Суми – Юрій Ош (Геннадій Костенко)
Передосінній Маріуполь
Миготять вночі вогні «Азова».
Про кохання муркають коти.
З вікон пахне каша гарбузова.
Тихо в морі хвиля хлюпотить.
А отут, з відкритої кватирки,
так запахло звареним борщем –
в животі немов чотири дірки
пропалив мені голодний щем.
Линуть на азовському просторі
запахи смачні та запашні,
а над морем сяють срібні зорі
в українській рідній стороні.
Сайт Віктора Морозова www.victormorozov.com/
1 липня 2014 - Інтерв'ю у "ЛітАкценті" - "Віктор Морозов: «Грайливість Лукаша мені до душі»"
25 червня 2014 - Інтерв'ю у "The Ukrainians" - "Віктор Морозов"
23 червня 2014 - Інтерв'ю у "Збручі" - "Кожен час має свій проект"
9 червня 2014 - Інтерв'ю у "Високому замку" - "Віктор МОРОЗОВ: «Почали писати воєнний цикл «Хотят ли русские войны?». Лейтмотив: «Путин, пошел ты...»"
2 червня 2014 - Віктор Морозов брав участь у публічному інтерв'ю з Мар'яною Савкою "Жити, співати, перекладати" в книгарні "Є" у Львові.
Огляди у "Видавництві Старого Лева" і в "Insider"
1 червня 2014 - Віктор Морозов і "Батяр-Бенд Галичина" виступали на благодійному фольк-балі "Перелаз" в Українському Католицькому Університеті (Львів)
31 травня 2014 - Віктор Морозов брав участь у проекті "Смачне читання" в "Бібліотеці" ресторану "Фран.ко” (Івано-Франківськ)
Віктор Морозов
http://theukrainians.org/viktor-morozov/
Віктор Морозов, 64 роки. Композитор і співак. Перекладач творів Джоан Ролінґ, Джеремі Стронґа, Пауло Коельо, Саллі Ґрін.
На останньому курсі навчання студента англійської філології Віктора Морозова вигнали з університету. Заповітний місяць лишався до отримання диплому про вищу освіту, але не склалося. На думку адептів радянської системи цінностей, після такого ляпасу долі вартувало б іти на приймальника склотари. Морозов не пішов. Сьогодні він називає себе «тлумачант», бо ніяк не може визначити, кого у ньому більше — музиканта чи тлумача (таке слово автор українського перекладу історій про Гаррі Поттера використовує замість прісного «перекладач»). Рок-гурт «Арніка», група «Четвертий Кут», жахливо неформатний для радянських реалій театр-кабаре «Не журись!», лауреат першої «Червоної Рути» – усе це Віктор Морозов, який чує музику по-іншому. У 2000-му році він разом з Костем Москальцем, наче знаючи усе наперед, випускають спільний альбом «Треба встати і вийти». Ці пісні стали гімнами акції «Україна без Кучми». Цитати з цього альбому писали на плакатах Євромайдану. Він завжди музикант — коли співає «Я піду, але ти співай. Ти ще встигнеш, давай!» чи коли виконує безтурботні батярські пісні... А з іншого боку — саме він познайомив українців з «Алхіміком» Коельо (довго шукав видавця, ніхто не вірив в успіх цієї книги), саме він шукав відчайдухів, які наважаться друкувати ризикованого з точки зору тодішнього українського ринку «Гаррі Поттера», саме до нього звернулося «Видавництво Старого Лева» з новим літературним бестселлером — Віктор Морозов переклав «Напівлихого» Саллі Ґрін. Як це — без диплому про освіту і без протекторату у високих радянських кабінетах завойовувати і серця, і душі, і голови мільйонів? Як це — маючи карт-бланш, заснований на безумовній любові публіки, лишатися простим, відкритим, вразливим і чесним? Успішний українець Віктор Морозов знає відповідь — бути собою.
— Сьогодні ви — Віктор Морозов. До цього імені-прізвища навіть додавати нічого не треба, вас знають всі, а люблять — майже всі. А хто справив на вас найдужчий вплив у час, коли Віктор Морозов тільки починався?
Це дуже суперечливо. Я всім розповідаю завжди, що батьки хотіли, аби я став музикантом. Я чинив шалений опір, мені це було дуже нецікаво. Але в результаті вийшло, що їхня мрія здійснилася. Бачите, тут і завдяки батькам, і всупереч. Певною мірою завдячую їм, але знаєте, як це… Коли батьки змушували вчити ноти, я музику ненавидів. А коли примус скінчився, став музикантом-самоучкою. Тож завдяки мамі з татом, на відміну від Пола Маккартні, в тих перших своїх потугах я принаймні ноти вивчив, вже мені легше. (Сміється)
Дуже завдячую долі, що звела мене в одній кімнаті з Олегом Лишегою (український поет, — TU). Саме через нього познайомився з Грицьком Чубаєм, який у свою чергу «присадив» мене на європейську літературу, музику й на все те, до чого тоді доступу не було.
Я ж приїхав до Львова із Кременця. Для мене тут усе було «священним». Музикою ще до вступу почав захоплюватися, тож дещо знав. А от з вихованням літературного смаку було сутужно. Звісно, читав книги зі шкільної програми, наукову фантастику якусь, Рея Бредбері любив. Але по суті на той час я був наче tabula rasa. І це добре, бо Грицько дуже акуратно й ретельно «ліпив» мене. Кожного разу, коли я до нього приходив, він давав мені книжку. Це була вишукана література високого ґатунку. Завдяки Чубаєві я дуже швидко усвідомив ієрархію цінностей: що є справжнє (або модерне на той час), а що є марґінальне, примітивне. Виробився смак і протидія до лайна.
— Ви мешкали у студентських гуртожитках на Майорівці (студентське містечко Університету Франка у Львові, — TU)? З оцим геніальним Лишегою в одній кімнаті?
Так, на Майорівці в університетському гуртожитку. А від Майорівки було дуже близько до Погулянки (парк та житловий масив біля Личаківського цвинтаря у Львові, — TU), де жив Чубай. Пробігся стежкою від гуртожитка вниз і ти вже у Чубая. Ми багато спілкувалися, це були дуже цінні роки.
— А чому Грицько Чубай вирішив бути Вашим скульптором? Чи він з усіма так поводився?
Думаю, він був всезагальним скульптором. Навколо нього творилося таке ядро, коло молодих митців. Звісно, їх як митців спершу ніхто не визнавав, але врешті-решт з них вийшли цікаві люди. Колись у Чубая вдома на звичайній друкарській машинці друкувався редагований ним часопис «Скриня». Наклад був «чисто символічним», як і в інших самвидавів. Так от, туди писали ті, хто зараз вважається корифеями. Звичайно, писав Грицько Чубай. Олег Лишега публікувався. Я йому тоді сказав, що за такі твори можна отримати премію американського ПЕН-клубу. Так і сталося! Між іншим, з Європи таке визнання заслужила, крім Лишеги, лише Віслава Шимборська (польська поетка, есеєстка, перекладачка, — TU). Тепер я йому пророкую Нобелівську з літератури і, думаю, все збудеться. (Усміхається) У «Скрині» уперше надрукували і політолога Миколу Рябчука, який сьогодні коментує українські події для світових медіа. Було багато інших імен. Тобто довкола Грицька «крутилися» дуже цікаві особистості. І, звісно, усі на всіх впливали, хтось більше, хтось менше. Однак з усіх нас, мені здається, Чубай робив це більш усвідомлено. Уже згодом я подарував йому афішу нашого концерту, де було написано: «Людині, яка зробила з мене людину».
— Ви в університет прийшли вчитися? Чи тому що всі вступали?
Усе набагато простіше! Я вступав на англійську філологію, бо дуже захопився англомовною музикою і мені було страшенно цікаво, про що ж вони там співають! Наша шкільна вчителька з англійської, здавалося, свого предмету не знала взагалі, тому я вирішив іти в університет, бо це був єдиний спосіб вивчити мову.
— У ті часи навчання на «іноземній філології» було шансом збудувати непогану кар’єру, наприклад, військового перекладача. Чи батьки на таке не натякали, бажаючи для вас кращої долі?
Ні, вони взагалі були здивовані моїм вибором, тому що я все життя казав їм, що хочу бути льотчиком — от там точно можна було говорити про кар’єру. І раптом у 10 класі приходжу і заявляю — піду на англійську філологію!
— Ми почули ваші «завдяки». А чи є певні «всупереч», які вплинули на те, ким ви є сьогодні?
Всупереч… Напевно, впливало те, що я завжди відчував внутрішній опір до будь-яких нав’язаних схем, інструкцій, планів, стандартів (а це було притаманне радянській системі освіти). Нам завжди і всюди вказували, «як має бути». Я ж ще й близнюк за гороскопом! Близнюки не люблять одноманітності. А за східним гороскопом — тигр, тобто революціонер, що не хоче підкорюватися нав’язаному зовні. Тож завжди чиню так, як сам вважаю за потрібне.
Ну а те середовище, у якому ми спілкувалися, сприяло такому опору до всього — і до системи освіти, і до конформістської (і тому — нецікавої) мистецької ідеології, яка панувала навколо. Ми просто відверто зневажали всю культуру «офіціозу» і на противагу цьому творили своє. Знали, що ніхто і ніколи не буде публікувати наші твори, але це нас мало обходило. Нам ішлося про те, щоб творити свій внутрішній культурний світ і в ньому жити — усупереч тому, що нам нав’язували.
— У радянський час дуже ризикованою була будь-яка позиція з позначкою «проти»…
А ми таки були проти. Не акцентували на цьому зайвої уваги, але й не приховували. Не можна говорити про якусь активну боротьбу, мітинги там, маніфести. Просто відкидали систему, не помічали її. Ми були не борцями, ми були пофіґістами. Нам було пофіґ на те, що твориться довкола. У нас був свій світ, своя країна.
При цьому, навіть якщо ти не боровся, а просто — не підтримував, навіть за це доводилося платити. Грицька затримували на якийсь час, потім відпускали. Нас із Лишегою відрахували з університету. Рябчука відправили в армію. Тобто ми ще досить легко відбулися. Якби ми активно руйнували систему, як от Чорновіл чи Горинь, хтозна, чим би усе скінчилося. В той час ми були впевнені, що успішними ніколи не будемо, що ми — втрачене покоління. Пригадую, колись разом з поетом Михайлом Саченком ходили на фільм «Жил певчий дрозд» (стрічка грузинського режисера Отара Іоселіані про талановитого музиканта, який у буденній гонитві «у справах» уміє знайти музику, але не уміє лишити по собі слід, — TU). Там ідеться про хлопця-музиканта, який справді не мав у житті жодних видимих успіхів. Так от, після сеансу Саченко мовчав якийсь час, а потім сказав, що цей фільм саме про нас.
— Давайте розберемося. Перед нами — один з найпопулярніших перекладачів і один з найколоритніших музикантів сучасної України. Поясніть відтак, як ви уявляли своє майбутнє, якщо не програмували себе самого на успіх?
Ми не дбали про те, що діється довкола. Не переймалися тим, що з нами станеться. Ми просто жили. Робили тільки те, що нам подобалось. І плювали на те, як слід було чинити, аби стати успішним в тодішньому суспільстві.
За часів «Арніки» (рок-гурт, створений при Львівському аптекоуправлінні у 70-их роках, мав всесоюзне визнання, — TU), наприклад, був випадок, коли доводилося вибирати між концертним туром і виступом на випускному у школі. Я пожертвував цим «всесоюзним успіхом» (хлопці, звісно, потім були сердиті), і таки виступив у школі. Зате там, на випускному, ми могли заспівати те, що нам подобалося, а не те, що дозволили «культурні чиновники».
— А яким був Львів за часів Вашої молодості? До прикладу, Ярослав Грицак казав, що коли він приїхав до Львова, то дуже розчарувався. Мовляв, побачив сіре місто зі сірими людьми, де не відбувалося нічого цікавого…
Треба розуміти різницю між тодішнім і теперішнім Львовом. Це сьогодні ви змагаєтеся, хто крутішу подію придумає, а хто краще її розрекламує. А тоді про якісь варті уваги творчі процеси нікому не було відомо. Хіба КДБ. (Сміється)
Однак в цілому я з Грицаком погоджуюся — місто справді виглядало сіро й депресивно. Проте так було лише зовні. Треба було шукати потаємні ходи, «знати паролі», чути нутром. Наприклад, завдяки Лишезі з Чубаєм, я отримав доступ до іншого світу, набагато цікавішого.
— Зараз, коли Ви живете у Вашинґтоні і у цілому світі почуваєтеся, як вдома, що для Вас успіх?
Відверто кажучи, ніколи над цим серйозно не замислювався. (Серйозно замислюється на кілька хвилин) От щойно, роздумуючи, дійшов до висновку, що з моєї точки зору успіх — це займатися лише тим, чим хочеш, так, як хочеш, і тоді, коли ти цього хочеш. Тобто робити тільки те, що мені подобається, і не зважати на те, чого не потребую. Для мене успіх не вимірюється якими-небудь фінансовими категоріями.
— А чим у такому випадку? Визнанням?
Визнання — це завжди приємно, але я не прагну навмисно його досягати. Кажу ж — успіхом є те, що дозволяє тобі гармонійно жити зі самим собою. До речі, днями читав інтерв’ю зі своєю донькою Мар’яною (Мар’яна Садовська, відома українська актриса, співачка і композиторка, мешкає в Кельні, — TU). Журналіст у неї не про успіх запитував, але вона сказала щось дуже схоже — ніколи не можна зраджувати себе.
— Творчі професії — дуже нестабільні з точки зору побутового комфорту. Сьогодні ти з гонораром, завтра — з носом. Чи були у вашому житті моменти, коли Ви думали плюнути на все, не писати музику, тексти, не перекладати нічого, а зробити простіше — піти працювати кельнером, на якусь міністерську посаду, в бізнес, зрештою? Лише для того, щоб отримувати стабільний прибуток…
Знову згадалася моя Мар’яна. Коли у неї щось подібне буває на думці, вона пригадує уривок з мультика «Немо». Там оця маленька рибка постійно повторює: «Just keep swimming! Just keep swimming!» І оце найголовніше! Коли у тебе депресія, коли тобі здається, що життя не вдалося, коли руки опускаються — just keep swimming! Просто продовжуй жити! Завжди обов’язково якось випливеш. Не треба тільки розчаровуватися і здаватися. Ніч завжди найтемніша перед світанком – це всі знають.
— Мені цікаво, що вас рятує у моменти криз?
Треба задуматись… У моєму житті, безумовно, були кризи. Наприклад, коли з університету мене відрахували, було розгублення… Тоді мене дуже рятувала «Арніка», яка продовжувала існувати — на відміну від мого диплома про вищу освіту. Це було своєрідним рятівним гачком, за який я чіплявся. Це допомогло мені вижити. Згодом наставали кращі часи. Кращі часи завжди настають. Тому завжди важливо мати рятівне коло, за яке можна зачепитися. А коли його немає, то Бог знає… У інших людей, бува, і до самогубства доходило. У мене, на щастя, такого не було…
— А думки про таке?
Ні, навіть думок таких не було… Але маю кілька знайомих, які серйозно думали про цей крок. Я з ними спілкувався і тому знаю, що то за розпач. Можна собі «логічно» пояснити, чому людина на таке відважується, але… У будь-якій з життєвих ситуацій завжди є контраргументи.
Я не є драматичною натурою, тож мені ближче трохи зневажливе ставлення до світу, трохи іронічне. І батярські пісні тому і почав писати, зрештою — щоб не дуже перейматися. Бо коли все занадто близько сприймати, занадто серйозно, то це буде певною мірою фальшю.
Кожна людина приходить у цей світ з певною місією, абсолютно кожна. Дуже важливо заглибитися у себе і відчути її. Саме відчути, бо аналітично це пізнати неможливо, лише напівінтуїтивно. Саме слово «інтуїція» розшифровується як самопізнання. Tuition – це пізнання, in – внутрішнє. Тобто мова йде про пізнання вищих знань, які ти мав ще до народження. Бо ж ми усі знаємо свою місію, треба тільки про неї, закладену перед початком, згадати. І ось коли ти усвідомив свою роль на планеті, слід іти цією дорогою, що б там не сталося. Усе інше — це лише форми, це така «акторська майстерність», яка допомагає тобі втілювати власну місію. Дуже важливо вчасно знайти свою дорогу.
— Що таке чесність: умова, чеснота, приємна випадковість?
У нас, на жаль, море лицемірства, море фальші. Величезна кількість людей бреше собі, бреше іншим, видає себе за тих, ким вони не є. Дуже важливо не бути фальшивим. І нехай тебе сприймають дурником, хай як завгодно сприймають, головне — бути справжнім. До речі, у багатьох езотеричних течіях цей дурник виявляється найвищим персонажем у різноманітних ієрархіях. Та й Сократа згадайте — він не корчив зі себе великого мудреця, епохальну персону. Він чесно казав: «Я знаю, що я нічого не знаю. Але інші не знають і цього». Дуже важливо бути собою. А чесність цьому сприяє. Чесність взагалі дуже спрощує життя.
— Чому людям часто комфортніше бути лицемірами, а не справжніми?
Це наслідок «совдепії», яка вся була побудована на брехні. Цивілізаційний розкол між українцями часто саме на цьому і ґрунтується, на ставленні до радянської спадщини. Бо країни з візантійським способом світосприйняття дуже часто побудовані саме на лицемірстві та на брехні. Нікого ні в чому не звинувачую, просто наголошую, що дуже часто і в нас завдяки «совкам», і далі на Схід певні цінності обертають не навколо людини, а навколо посади. Це і в політиці, і в церкві, і в побуті. Це в крові у тих, хто поділяє оту «візантійщину».
Наприклад, у протестантів (зокрема, в американців) у крові — законослухняність. Розумієте різницю? Законослухняність, а не посадослухняність.
— Чому українцям варто брати на себе відповідальність? Чому, з меркантильної точки зору, вигідно брати на себе відповідальність?
Я б хотів сказати не стільки про відповідальність як явище, скільки про конкретну відповідальність — за виконання правил, на які усі ми погодилися. Треба зрозуміти одну річ — наше життя стане комфортнішим і набагато простішим, якщо ми спрямовуватимемо життєву енергію на те, щоб дотримуватися правил, а не на те, щоб їх «обійти».
— А у вашому житті було щось кримінальне?
Було. Після п’янки піднімав руку на дружину. Був випадок, коли ми йшли вулицею, про щось сперечалися, я розійшовся і вдарив її так, що вона аж впала. У мене похололо серце. На хвилину здалось, що вона не рухається. Це страшний досвід, який мене навчив. Більше такого ніколи не повторювалося.
— Чому це нормально — дати ляпаса, наприклад? Чому, на вашу думку, це не викликає ні в кого обурення?
Відповідь на поверхні. У мене такий досвід був з дитинства — батьки піднімали на мене руку, як і на всіх інших дітей. Я не кажу, що це нормально, але через «давання по дупі» це у старшому віці сприймається як щось буденне, нічим не особливе. Тому дати комусь стусана, коли ти уже дорослий, — це теж нормально, бо «так заведено». Мою доньку Мар’яну дуже дивує те, що в Україні навіть інтеліґентні люди дозволяють собі піднімати руку на дітей, аргументуючи: «Нас теж так виховували». У Німеччині, де вона мешкає, такого не зустрінеш. Діти там не б’ються. Серйозно! Тобто б’ються, звісно, але не як правило, а як виняток. Вони вирішують справи простими суперечками. Думаю, ми теж призвичаїмося до цього. Пізніше.
— Заради кого або чого Ви готові працювати безкоштовно?
Я часто працюю безкоштовно. Трапляється, що людина, яка мене запрошує, не має можливості заплатити гонорар. Але суть не в гонорарі. Якщо я ціную, шаную цю людину, якщо бачу, що ідея чудова, то безумовно допоможу. До прикладу, кілька днів тому я безоплатно взяв участь у «Смачних читаннях» — це літературна акція в Івано-Франківську, яка, серед іншого, популяризує читання серед дітей. Ініціаторкою «Смачних читань» є Марічка Артиш, вона робить дуже важливу справу. Організатори взяли на себе лише видатки на транспорт.
— Що Вас мотивує на такий альтруїзм?
Усвідомлення того, що це добра справа.
— Чи всі повинні поводитися, як Ви?
Ні, звичайно.
— Які шоу, серіали Ви дивитесь? Як Ви розслабляєте свій мозок?
Серіали взагалі не дивлюсь, мені це не цікаво. Лише коли приїжджаю в Україну, інколи вмикаю «Свободу слова» Савіка Шустера, особливо в період виборів. Але загалом, на мою думку, усе це марна втрата часу. Це програми, які роблять розумні люди для дебілів, і отримують за це великі прибутки.
Краще дивитися добре кіно. Коли ми мешкали у Торонто, часто відвідували кінофестиваль, де показували фільми, які важко побачити на телеекрані. Це була гарна традиція.
— Якщо б Вас спитали лише про один фільм, який би Ви назвали?
Фільм, який дуже припав мені до душі — це стрічка режисера Ларса фон Трієра про комету, яка падає на землю і життя на планеті після цього припиняється («Меланхолія», 2011, — TU).
— А почитати що порадите?
Часто жартують, що письменники постійно в роботі, то не мають часу відволіктися на читання. Це як в Германа Гессе: коли був молодий, читав дуже багато різних книжок, а зараз мені достатньо взяти лише одну, почитати кілька сторінок і відкласти, щоб потім знову повернутися. Коли я був молодий, то любив вивчати світ, а нині достатньо вийти на улюблений балкон, сидіти й насолоджуватися краєвидом. Більше нічого й не треба.
Мені здається, що у кожної людини з віком відбувається концентрація на чомусь улюбленому, своєму, справжньому, найважливішому. Коли я купую книги українських авторів, перечитую кілька сторінок і вже знаю до чого йдеться. Зараз не так, як в молодості — вже немає прагнення все пізнати, є прагнення визначити одне.
— Що порадите – «Степового вовка» чи «Гру в бісер»?
«Степовий вовк» – це найголовніше для мене і Костя Москальця. Я коли пишу йому листи, то підписуюсь «Пабло», а він — «Степовий вовк». Тому це наша книга, наша гра.
— Чим Ви пишаєтесь найбільше?
Найбанальніша відповідь — тим, що буде наступним. (Сміється) А якщо говорити про те, що вже є, то це, мабуть, наш спільний з Москальцем альбом «Треба встати і вийти».
— Одна порада для наших читачів.
Бути самим собою.
Рубрика – «ЗМІ про мистецькі події»
Лірник Сашко: «Я вже дожив до України-мрій»
Газета «Друг читача» 01-07-2014
http://vsiknygy.net.ua/interview/36746/
Протягом останніх подій найвідоміший український казкар Лірник Сашко проявив себе як справжній поборник української незалежності, справедливості й демократії, хоч зброю мав не вогнепальну, а словесну. Він вистояв на Майдані й не переставав вражати своїми сміливими, різкими й завше емоційними та глибоко чуттєвими висловлюваннями. Йому боліло те, що відбулося, і він цього не приховував. «Тепер моє серце розділене між Україною, Вірменією і Білоруссю», – казав після загибелі найперших героїв Небесної сотні. «Господи, прости мені, що Вони відболіли за мене!.. Щоб я жив далі. Я знаю, для чого мені жити. Цавет танем – віддайте мені свій біль. Я знаю, кому його повернути. І я його їм поверну. Інакше зі мною залишиться сором», – не приховував зневаги до вбивць.
Лірник Сашко був серед майданівців а також підбадьорював їх своїми казками. Ці оповідки хоч повертають у давні часи, але є неабияким дзеркалом сучасності. Так, як відображають ці казки нашу вкраїнську ментальність, так відображають вони й наші дні, бо боротьба добра зі злом триває…
– А про Майдан казку напишеш? – якось у розпал Майдану поцікавилася в Лірника.
– Казка твориться у нас на очах, – відповів казкар. – Цей героїзм, про який читаємо у казках, зараз перед нашими очима. Настільки вдячний цим людям! І такий малий проти цих хлопців, проти того, що вони роблять… Я не можу так, як вони, але тішуся, що належу до одного народу з ними. Вони підняли нас на таку висоту! Це те, чого я не міг навіть уявити й придумати! Були легенди про колишніх козаків, а будуть – про козаків теперішніх…
Тим часом уже в липні матимемо нагоду насолоджуватися новою книжкою «Казок Лірника Сашка», що побачить світ у видавництві «Зелений Пес» Братів Капранових, і яка вже набула неабиякого розголосу завдяки своєму привабливому оформленню та ілюстраціям талановитого художника Інокентія Коршунова.
«КНИЖКУ ЧЕКАВ ВСЕ ЖИТТЯ»
– Сашко, ця твоя книжка направду якась несусвітня краса! Як вам це вдалося?
– Скажу, що художника ми шукали довго, понад рік. А як знайшли, то дуже зраділи, бо то було саме те, що треба. Ми з Інокентієм працювали разом, він – талант і геній! А головне – дослухається до побажань і тонко відчуває дух написаного. Він показував готові ілюстрації й правив їх, якщо були якісь побажання від мене. Та з часом зауважень не стало – ми зрозуміли одне одного й далі було дуже приємно працювати. Ця книжка – велика удача. Чекав її все життя.
– Текст, малюнки, шрифти, – все в цій книжці чудове. Мабуть, оформлення й відіграє найбільшу роль при покупці дитячої книги? Чи таки її вміст?
– Ця книжка – якраз абсолютно гармонічне поєднання змісту й оформлення. Як і має бути в книжці казок. Бо часто буває – або ілюстрації хороші, а зміст так собі, або навпаки. Саме тому ми довго підшукували художника, який відчув би тонкощі оповідей автора. Ця книжка буде окрасою домашньої бібліотеки й послужить не тільки дітям, а й батькам, навіть іншим поколінням родини. У мене такою була книжка про Піноккіо. І в теперішніх маленьких читачів-українців має бути книжка казок, яку не соромно прочитати й іншим показати. А головне – вона виховує українських патріотів і культурних людей. Вона поганому не навчить, а лише добру, любові, родинним цінностям і хоробрості. Ну, й гумору в ній чимало.
– Бачила на власні очі, як дорослі вояки Майдану з захопленням слухали твої казки. Цікаво, а дітям ти розповідаєш такі ж казки, як і дорослим?
– Мої казки – той щасливий випадок, коли подобаються і дітям, і дорослим. Я розказую їх – і всі слухають. І тішаться всі. Це жанр, який я сам вигадав, – українська химерна казка, – і в ньому кожен знаходить щось для себе. Хтось – цікаву оповідь, хтось – гумор, хтось – дивовижні пригоди, ще хтось – романтику, або й народний характер і побут.
«ВІЙНА ВІЙНОЮ, А ЛЮБОВ НІХТО НЕ ЗАБОРОНИТЬ»
– Знаю, ти не підраховуєш, скільки склав казок…
– Літературно відредагованих – штук із двадцять. А розказую кілька сотень. І весь час вигадую нові. Дуже люблю розказувати відомі казки в своїй інтерпретації. Від цього вони лише виграють.
Мені найкраще пишеться з раннього ранку, коли тільки прокинувся. Ще в думках сон бродить, душа десь мандрує, а звідти й ідеї приходять. А висновки робить душа… Іноді сам дивуюся, звідки те все береться? Певно, у цьому і є талант письменника-казкаря – знайти діамант серед буденності. Іноді одне слово повертає сюжет зовсім в інший бік, сам чудуюся з того! Це і є та таємниця, яку неможливо пояснити словами…
– А хто твій улюблений персонаж, якого мимовільно «поселяєш» ледь не в кожну казку?
– Цей герой – козак. Як образ захисника й уособлення чесності та безкорисності. Як і в народних піснях.
– Мабуть, тому кожна твоя казка засіває в дитячі душі патріотизм, який проростає в щось міцне й неминуче?
– Я ріс в українській родині вчителів, сам маю дітей і онуків, тож творю передусім із любов’ю до дітей і до України. Коли пишу казку, то згадую свою родину, батька й маму, старшого брата… Думаю про зустрічі з дітьми по всій Україні… Час для казок завжди є. Навіть тепер. Війна війною, а любов ніхто не заборонить. Днями написав казку про добро душі, навіть якщо навколо панує зло і ненависть. Зло пропаде. Треба лише вірити і не боятися. Ця казка називається «Про дивного хлопця, терновий пищик і Ману, яка з дуба впала».
« УКРАЇНА – КРАЇНА, ДЕ ТВОРЯТЬСЯ ЧУДЕСА»
– Часто згадую тебе на Майдані, те, як ти відверто ділився думками й відчуттями про наше протистояння… Дійшла висновку, що Сашко Лірник має велике серце. Як тобі живеться з ним у нашому часто безсердечному світі?
– Дуже тяжко. Самому було б якось легше, але душа бере на себе загальну біду й співчуття. Страшенно переживаю за всіх і намагаюся зарадити й допомогти, хто того потребує, – і матеріально, і душевно. Не знаю, чи довго протягну в такому режимі, але треба встигнути щось покращити в цьому світі.
Знаю, добро переможе. Бо якби здавна добро не перемагало, то людство давно закінчилося б. Про те й пишу в казках. Навіть коли здається, що все, це вже край, утім раптом знаходиться вихід і стається чудо. Україна – країна, в якій творяться чудеса. Весь час. Бог любить Україну і завжди надсилає порятунок. Треба лише вірити і використовувати свій шанс. А він завжди є.
– Ще коли при владі був «Янукович і ко», ти не боячись називав цих людей окупантами, запроданцями, тупими й обмеженими. Ніколи не мав проблем через це?
– Завжди мав. Тому й забороняли мої виступи (із казками!!!) й закривали мої передачі на телебаченні. Але я ніколи ні в кого нічого не просив і тому не залежав ні від влади, ні від грошей. Моє царство не від світу цього (с). Мені нічого не треба для того, щоб розказувати казки: ні глядацького залу, ні мікрофона. А якщо буде зал чи мікрофон – то взагалі чудово! Ще відродити б телепередачу… Але ми не програємо ніколи. Мій улюблений девіз – вшрамся, но не дамся!
– На продовження теми: якось ти сказав про Януковича дещо надзвичайно пророче: «А взагалі, дуже влучно сказано про подібну владу – «нацарював сто рублів і втік за границю». Вже давно ця окупаційна влада розглядає Україну не як державу, не як народ, не як Батьківщину, а лише як територію, на якій можна легко «скосити врожай». «Після нас – хоч потоп» і «сором очі не виїсть» – основні принципи цієї влади. Вже давно їхні родини готові до виїзду за кордон із награбованими статками…» Зараз ми бачимо точно таку ситуацію, тільки з маленькою поправкою – вони не самі виїхали, а ми їх, правду кажучи, вигнали з України. Як, на твою думку, розгортатимуться подальші долі цих малодушних людей?
– Я не пророк. Думаю, що проживатимуть награбоване десь у приймах, поки наступний хижак не кине оком на їхні гроші. А воно так завжди – якщо продаєш душу за гроші, то отримаєш тільки гроші і нічого більше – ні радості, ні любові, ні пам’яті. За фараонами хоч піраміди лишалися, а за цими «всевладними» – пустка й прокляття. Якщо чесно – їхній світ мені абсолютно не зрозумілий і пустий. Насправді люди хочуть любові, а вони думають, що гроші і влада насильно цю любов замінять. І історія нічого їх не вчить. Як кажуть, в гробу кишень немає, а вони думають, що є. Пустка вона і є пустка.
– Казав ти, було, й таке про наш «братній» народ: «Ми добрі і порядні сусіди і не хочемо чужого. Гадаю, що і росіяни не хочуть нашого». Тепер що про це думаєш, зважаючи на ситуацію у Криму? Що то за брат у нас такий – Каїн по-сучасному?
– Та то не брат, то гра слів. Як у них кажуть, «насильно мил не будешь». Дуже добре, що в українців нарешті спала полуда з очей і ми побачили, хто є хто. Нам треба було пройти цей шлях, щоб звільнитися від морального полону.
– Наостанку, невдовзі стартує фестиваль «Країна мрій». Яка вона Україна-мрій Сашка Лірника? Чи доживемо до неї?
– Доживемо! Вже дожили. Коли я бачив, як іде сотня на барикади Майдану й зупиняється відсалютувати Лірнику Сашку – то я вже дожив до України-мрій. Хоч щось зробив у цьому житті. Покоління патріотів України виросло й на моїх казках, а це вартісніше за всеньке золото світу!
Розмовляла Жанна КУЯВА
Зрада сербів і мрії мрійників
На «Країні мрій» у Феофанії меломани вивчали українські традиції у контексті світової культури
та вимріювали максимально ідеальну Україну
(газета «Україна молода» від 8 липня 2014 року)
http://www.umoloda.kiev.ua/number/2488/164/88245/
Катерина БАЧИНСЬКА Ольга ЖУК
Етнофестиваль «Країна мрій» на ці вихідні покинув сусідство з Лаврою. Упродовж 10 років народні гуляння під диригуванням Олега Скрипки проходили на Співочому полі. Відтепер забава аж до рання змінила локацію на парк «Феофанія», що розташований на околиці Києва. Від цього фестиваль тільки виграв. Там і охайніше, і кілька озер є, в яких у ніч на Івана Купала дівчата мають нагоду пустити на воду вінки з квiтiв, і в лісочку є площа для наметового містечка, без якого «Країна мрій» була недофестивалем.
Амбіції Скрипки виправдали переїзд
Як каже Олег Скрипка, основна причина, чому фестиваль переїхав, — це територія. «Феофанія» в шість-сім разів більша за Співоче поле. У парку поблизу Свято-Пантелеймонiвського монастиря набагато комфортніше як для учасників заходу, так і для відвідувачів. На «Країні мрій» цього року було вісім сцен. Масштаби парку дозволили так розмежувати сцени, щоб звук від однієї не покривав іншої, як це траплялося на Співочому, де кобзарів геть не було чути поруч із фольклорною та головною сценами. Солістка гурту «Куку Шанель» Марія Кудрявцева, яка не перший рік співає на одній сцені зі Скрипкою як бек-вокалістка, розповіла «УМ», що їй «важко було уявити, як фестиваль переїде, але коли побачили реалізацію цього, то стало зрозуміло — це новий, європейський рівень».
Правда, були й невдоволені переїздом фесту. Єдине, на що нарікали, — це парковка. Відвідувачі лишали машини на кільцевій дорозі, створювали корки при в’їзді до «Країни мрій». Також музикант Едуард «Діля» Приступа зауважив, що багато українців відчувають привілеї перед іншими і паркуюються де заманеться, готові на машині хоч і під саму сцену під’їхати, бо в них є ксива. Як тільки вдасться змінити цю ситуацію, «Країні мрій» не буде рівних серед фестивалів української культури.
«Країна мрій» довела білорусів до сліз
Деякі «любителі» народної культури звинуватили Скрипку в стагнації, що «Країна мрій» як етнофестиваль не розвивається, а наче човен стоїть у тихій воді й нікуди його не несе. Це зауваження обурило всіх музикантів, які взяли участь у фестивалі. Таким розумникам вони просто порадили: «Хай візьмуть і зроблять краще. Олег Скрипка й так герой нашого часу. Він щороку, незважаючи на кризу, брак фінансування і політичну нестабільність, нас усіх збирає і пропагує українські традиції у світовому контексті. І це вже велике щастя, що фестиваль відбувається». Медіа-кординатор заходу Євгенія Стрижевська теж підкреслила, що «найцікавіше у цьогорічній «Країні мрій» — це те, що фестиваль проходить за планом. Повірте, зараз неймовірно важко працювати з іноземними артистами. Ті, хто приїхав, — це найсміливіші і найчесніші артисти».
В істині її слів можна переконатися, порозмовлявши зі Світланою Бень, солісткою білоруського гурту «Серебреная свадьба». «Я ходила по фестивалю, дивилася за всім, що тут відбувається, і скажу чесно, плакала. Я бачила непідробне, зворушливе ставлення до своєї власної культури. Таке відношення до традицій потрібне кожному народу. Та вперше я настільки щиру любов до народної культури побачила лише в Україні».
«Країна мрій» давно перестала бути винятково носієм етно. Справжню автентику на сьогодні мало хто практикує. Це здебільшого літні люди, яким важко подорожувати. Фестиваль працює з вторинним фольклором, тобто молоддю, яка професійно відтворює народні пісні та мелодії. Та як би там не було, «Країна мрій» розрахована на звичайного міського споживача. Тому єдиним фольклором публіку не втримаєш. Якщо буде лише етно в усіх його проявах, це може призвести до перенасичення і взагалі відштовхнути від народної культури. Для того, щоб на фестиваль приходили нові обличчя, у програму ввели сцени «Театр кабаре», «Лаунж Сцену» та «Бандура стайл».
Найскладніше було музикантам на сцені «Театр Кабаре». Сонце світило просто в очі. У дівчат потік макіяж, хлопці не могли грати без сонячних окулярів. «Так можна і сонячний удар заробити», — каже баяніст гурту «Є-бенд», журналіст Громадського.тв Богдан Кутєпов, спустившись зі сцени з червоним обличчям, наче у вареного рака.
Та люди не зважали на спеку і розважалися на повну. Найбільшу аудиторію зібрали «Серебреная свадьба» та Орест Лютий. До речі, його лагідної українізації з піснями, в яких ішлося про те, що «Майдан почався і Путін всрався», «Кагебіст отцепітєсь, кагебіст застелітєсь» не витримала навіть апаратура. На словах «Путін хело» зламався головний генератор і виступ довелося обірвати.
Натомість на «Лаунж Сцені» все було більше, ніж прекрасно. І хоча вона збирала у нічний час поціновувачів диско та електронної музики, вдень це було єдине місце, де можна заховатися у тіньку. До слова, у майбутньому «Лаунж Сцену» планують розширювати. За словами її координатора Костянтина Мішукова, «оскільки саме Олег Скрипка винайшов такий термін, як етно-диско, створення лаунж-сцени для нього не менш важливе, аніж «Сцена Кабаре». В наступні роки, сподіваємось, вона набере обертів і ми запрошуватимемо ще більшу кількість діджеїв та прихильників цього жанру».
Організатором та ідеологом сцени сучасної бандури «Бандура стайл» став учасник шоу «Україна має талант» Ярослав Джусь. Він запросив 12 бандуристів, які на бандурах виконували не топові для неї стилі: джаз, самбу, румбу, блюз, рок, етно-фолк, етно-лаунж, електро-хаос. «Ця сцена створена для того, щоб показати, що бандура — це багатогранний інструмент», — розповів «УМ» Ярослав Джусь.
Найбільше розчарування і захоплення мрійників
Для меломанів, які прийшли за новинками, відкриттям став львівський гурт «Гич Оркестр» на фольклорній сцені, а нотку розчарування викликав івано-франківський колектив «Перкалаба». Останні завжди були двигуном будь-якого фестивалю. Від їхньої музики неможливо було встояти на місці. Але цього разу люди дрімали на килимках під сценою, лише кілька невгамовних пробували повеселитися. І то мало що виходило. Справа у тому, що назва і пісні у гурта залишилися ті самі. Вони належать директору гурту Олегу «Моху» Гнатіву. А от всі музиканти, які створювали неповторну енергетику диких гуцулів на сцені, пішли звідти. Тепер уже колишній фронтмен «Перкалаби» Андрій Федотов пішов у творчу відпустку і займається власним проектом.
Міністр культури Євген Нищук півдня прогулювався по фестивалю. «Коли ходиш по «Країні мрій», бачиш, що саме тут виявляється українська суть. На алеї майстрів, яка цього року поєднана з дитячим майданчиком, свої таланти демонструють народні умільці. Також фестиваль став чи не єдиним місцем, де наш братній народ, кримські татари, презентують свою культуру. У парку можна прилягти на травичку і помріяти про мирну, красиву країну. А українські артисти з письменниками, які виступають на «Країні мрій», iз цією ж програмою готуються їхати на Донбас, щоб підтримати дух наших хлопців», — поділився пан Нищук.
Олег Скрипка готовий підтримати вояків не тільки словом, а й ділом. Він ініціював благодійний аукціон, на якому було представлено фрагменти його дизайнерської колекції. А на зібрані кошти Скрипка особисто пообіцяв придбати необхідну амуніцію для Національної гвардії та учасників АТО.
Серби кинули Україну
На жаль, на цьому розмова про війну на фестивалі не закінчилася. Сербський гурт Earth Wheel Sky Band, який мав бути хедлайнером фестивалю, кинув Олега Скрипку і за день до виступу відмовився приїжджати. «Вони взяли гонорари, квитки, а вчора повідомили, що не приїдуть в Україну, бо солідарні з Росією».
Натомість інші іноземні гурти з Британії, Індії, Нігера, Польщі та Австралії напередодні не вникали у політичну ситуацію, а вже на самій «Країні мрій» так закохалися у людей у вишитих сорочках, що виходили на сцену з синьо-жовтими прапорами і підтримували Україну кожною своєю піснею, навіть композицією про Крішну.
Олег Скрипка вперше планував відмовитися завершувати фестиваль «Країною мрій» і хотів священне місце дати сербам. Та в останній день він узяв баян у руки, запросив фоклористок на бек-вокал і без підготовки відіграв програму ВВ, як у старі добрі часи. Під час виконання пісні «Країна мрій» він запропонував закрити очі і вимріяти максимально ідеальну Україну: «Щоб у нас були гарні дороги, різнокольорові будинки, щоб по вулицях ходили усміхнені люди, щоб їздили тільки електричні машини і ми були першими найпотужнішими їхніми виробниками, щоб у магазинах ціни були малими, а їжа — смачною, як у бабусі, щоб в українські ресторани у всьому світі стояли черги, щоб українська мова була від Сяну до Дону...»
МЕТА ФЕСТИВАЛЮ
А тепер — на Донбас!
Із парку «Феофанія» до метро кожні п’ять хвилин курсував безкоштовний фестивальний автобус. В останньому по вінця заповненому бусику хлопці почали вигукувати: «Слава Україні!», у відповідь «Героям слава!», «Слава нації!», «Смерть ворогам!». На завершення один із молодих і завзятих мрійників вигукнув: «Водій, а тепер розвертайтеся — і на Донбас». Ось для цього і потрібна «Країна мрій» у віддаленому від центра Києва парку «Феофанія».