Бюлетень №25 (511) 2018 рік
Новини одним рядком:
18 червня – день народження Костя Павляка (Коки Черкаського), автора пісень із Черкас(дипломант 1-ї «Червоної рути»)
20 червня – концерт Тараса Компаніченка у машинобудівному коледжі Кропивницького
21 червня – вечір до 250-ліття Коліївщини за участі Живосила Лютого, Т.Компаніченка, Т.Силенка, Київська міська рада
22-24 червня – зустріч "Седнівські сходини" за участі барда Олега Кошового в Будинку творчості "Седнів" на Чернігівщині
27 червня – концерт авторської пісні В. Бондарькова, Київ, вул. Велика Васильківська , 57/3, планетарій
28-30 червня – фестиваль "Дунайська Січ", Ізмаїл та інші міста Придунав’я
28-30 червня – фестиваль БатуринФест "Шабля" у Батурині на Чернігівщині
28-30 червня – фестиваль "Время Визбора", база відпочинку Соіча, Старий Салтів Харківської області
29 червня – концерт барда Володимира Харченка, Київ, Андріївський узвіз, 13, Будинок Турбіних
1-2 липня – гала-концерти фестивалю "Время Визбора", Харків, вул. Жінок Мироносиць, 10, Будинок учених
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Emaіl: p_karta@ukr.net, bardlit@i.ua
Київ – Євген Романенко
Українська музика, як зброя в інформаційній війні.
У Києві презентують V Міжнародний фестиваль «Дунайська Січ».
Головний організатор фестивалю - ГС «Творче патріотичне об’єднання «Музичний Батальйон» об’єднує українські гурти та музикантів для боротьби з ворожою окупацією інформаційно-культурного простору України. Своєю діяльністю «МузБат» забезпечує духовну підтримку українського війська, жителів прифронтових територій та окремих регіонів України, які перебувають під ворожим інформаційним тиском.
Рок-фестиваль «Дунайська Січ» - це один з найбільш масштабних та найважливіших заходів спілки, який відбувається щорічно в м.Ізмаїл, Одеська обл. Минулого року до участі долучилися також і закордонні гурти «Skyle» (Литва) та «VURAJ» (Білорусь), що дозволило фестивалю отримати статус «міжнародного». У 2018 році у Ізмаїлі свою творчість презентуватимуть естонський гурт “Svjata Vatra” та “The SUPERBULLZ” з Білорусі.
23 червня о 13:00 у київському Арт-сквері ім. Василя Сліпака відбудеться презентація V Міжнародного рок-фестивалю «Дунайська Січ». На зустрічі організатори розповідатимуть про головні ідеї та цілі фестивалю цього року.
Презентація відбудеться за участі хедлайнерів фестивалю - гуртів «Гайдамаки», «Тінь Сонця», «TaRuta», «Очеретяний Кіт», тощо. В рамках заходу також відбудеться презентація оновленої аудіо-збірки переспівів українських народних пісень про Дунай від відомих українських виконавців - «Коло тихого Дунаю». Упорядник збірки - Роман Кріль (гурт «Очеретяний Кіт»).
Захід пройде за адресою:
Арт-сквер ім. В.Сліпака (на розі Андріївського узвозу та вул. Боричів Тік). Реєстрація гостей та представників ЗМІ розпочнеться о 12:30.
З питань акредитації звертатися:
Романенко Євген – координатор заходу
Тел.. 097-52-82-411 email - ta_ruta@ukr.net
V Міжнародний рок-фестиваль «Дунайська Січ»
Розгорнутий сценарний план фестивальних заходів.
28 червня:
12:00-13:00 – Презентація фестивалю на площі перед Палацом культури ім. Т. Шевченка (І локація – пр. Суворова, 44) та у сквері біля Святопокровського собору (ІІ локація - вул. Покровська) за участі кобзарів та бардів.
13:00-14:00 – Святкова хода з прапорами учасників фестивалю, розгортання 100-метрового прапора України.
15:30-16:30 – Press-Party фестивалю у приміщенні Ізмаїльської картинної галереї (проспект Суворова, 19).
15:00-16:00 – Фестивальний велопробіг центральними вулицями Ізмаїлу.
16:45 – Офіційне відкриття фестивалю за участі Голови оргкомітету фестивалю, мера міста, народних депутатів, ректора Ізмаїльського Державного гуманітарного університету та Послів іноземних держав.
КОНЦЕРТНА ПРОГРАМА
Бардівська сцена:
14:00-17:00 – Василь Нечепа, Сергій Файфура, Сергій Братчук, Євген Їжак, Христина Панасюк, Леся Рой, Вікторія Ягіч, Злата-Зоряна Паламарчук, Володимир Каверін, Галина Хаблак.
Головна сцена:
17:15-17:45 – тобі (Одеса)
17:45-18:15 – Телері (Київ)
18:15-18:45 – StereoЛом (Львів)
18:45-19:30 – MniShek (Київ)
ииииииииии19:30-20:15 – ZNAYDENI RECHI (Ізмаїл)
20:15-21:00 – Yagich (Ватутіне)
21:00-22:00 – TaRuta (Київ)
22:00-23:00 – Svjata Vatra (Вільянді, Естонія)
23:00-00:00 – Гайдамаки (Київ)
29 червня:
12:00-13:00 – Презентація фестивалю на площі перед Палац культури ім. Т. Шевченка (І локація – пр. Суворова, 44) та у сквері біля Святопокровського собору (ІІ локація - вул. Покровська) за участі кобзарів та бардів.
13:00-14:00 – Байк-шоу за участі мотоклубів Одеської обл..
14:00-15:00 – Фан-хода з прапорами учасників фестивалю центральними вулицями Ізмаїлу від Палац культури ім. Т. Шевченка.
КОНЦЕРТНА ПРОГРАМА
Бардівська сцена:
14:00-17:00 – Сергій Василюк, Максим Трубніков, Сергій Хоменко, Ігор Роман, Василь Нечепа, Роман Кріль та Микола Доляк, Злата-Зоряна Паламарчук, Сергій Братчук, Христина Панасюк, Володимир Каверін, Галина Хаблак.
Головна сцена:
17:00-17:30 – Сармати (Сарата)
17:30-18:00 – OLEUM (Київ)
18:00-18:45 – Очеретяний Кіт (Вінниця)
18:45-19:30 – Fata Morgana UA (Горлівка-Київ)
19:30-20:15 – GERONIMO (Ізмаїл)
20:15-21:00 – The Superbullz (Мінськ, Білорусь)
21:00-22:00 – Друже Музико (Одеса)
22:00-23:00 – Чумацький Шлях (Хмельницький)
23:00-00:00 – Тінь Сонця (Київ)
30 червня:
Акустичні виступи учасників фестивалю у військових частинах Придунав’я (Болград, Ізмаїл, Кілія, Вилкове та острів Зміїний).
Київ – кобзар Тарас Силенко
Дякую!
Отримав!
Фест бардівської пісні у Смілі буде мабуть наскрізь москвоязичним: бачив їхню афішу... Там Висоцкій, Окуджава, Розенбаум і т.п. Гірко за тих організаторів, виконавців і слухачів... А Сміла ж -- гайдамацьке місто!..
Сайт https://ru-ru.facebook.com/svoboda.ua/posts/1939725672744649
28-30 червня 2018 року у Батурині, що на Чернігівщині за підтримки "Легіону Свободи", "Соколу" та "Яворини" відбудеться фестиваль БатуринФест "Шабля".
Триденний фестиваль з організацією окремих локацій просвітницького, вишкільного, навчального та розважального характеру став продовжувачем кращих традицій козацького свята..
У заході візьмуть участь гурти "Kozak System", "Тінь Сонця", "КораЛЛі", "Телері", "PoliКарп", "Рутенія", "Варйон", "Хорея Козацька", "Новий День", "Протифаzа", "Сіверські клейноди", "БЕРЕГИНЯ", DJ Rocket-Jam.
Окрім того учасники фестивалю зможуть насолодитися виступами кобзарів та лірників, нічним кінозалом, театром, диспутами істориків, польотами на повітряній кулі та інше. Діятиме наметове містечко.
Сайт http://cossackland.org.ua/2018/06/16/u-kyjevi-7-8-lypnya-vidbudetsya-10-j-festyval-patriotychnoji-pisni-ta-poeziji-ruteniya/
У Києві 7-8 липня відбудеться 10-й Фестиваль патріотичної пісні та поезії “Рутенія”
Десятий Фестиваль патріотичної пісні та поезії в Україні «Рутенія» ім.Костянтина Єрофеєва відбудеться 7 та 8 липня на Контрактовій площі м.Києва.
Фестиваль «Рутенія» – це кращі зразки української патріотичної пісні та поетичного слова, поза їхньою жанровою приналежністю.
Засновники та організатори фестивалю – гурт «Рутенія», ГО «Рутенія-Україна», інші відомі творчі особистості.
Мета фестивалю:
- виховання у молоді активної громадянської позиції;
- пробудження національної свідомості;
- сприяння відродженню традицій духовності українського народу;
- формування здорових моральних цінностей і переконань у суспільстві;
- консолідація позитивно мислячих людей заради майбутнього України.
Фестиваль вже гідно представляли такі автори-виконавці, поети й письменники, гурти й музиканти:
ГУРТИ, МУЗИКИ
вокальний ансамбль «Мірра»
ансамбль «Українські барви»
ансамбль «Іберія»
хор «Хрещатик»
гурт “Вій”
гурт “ПоліКарп”
гурт «Телері»
гурт «Voc OUT»
гурт «Літопис»
гурт «За вікном»
гурт «Гамлет»
ансамбль камерної музики «Alfresko»
гурт «От Vinta»
гурт «Оркестр Янки Козир»
гурт «Тарута»
гурт «Хорея козацька»
гурт «Самі свої»
гурт «Рутенія»
гурт “Дніпровська січ”
тріо “Байда”
гурт “Фата моргана” (Горлівка – Київ )
гурт «Хорея козацька»
вокальний ансамбль “Рідна пісня”
Кирило Стеценко ( скрипка )
Роман Коляда ( ф – но )
Василь Карапулько ( саксофон )
Сергій Фоменко( “Фома” – лідер гурту “Мандри”)
Григорій Лук’яненко ( гітара )
гурт «Телері»
гурт «Вперше чую»
гурт «Артіш»
Іванна Ворошилюк ( скрипка )
Тарас Компаніченко
АВТОРИ – ВИКОНАВЦІ, СПІВАКИ
Ніна Матвієнко
Марія Бурмака
Едуард Драч
Олександр Ігнатуша
Сергій Шишкін (Волод.-Волинський)
Настя Єрофеєва (Канада)
Арсеній Білодуб
Олексій Бик
Володимир Гонський
Неля Франчук
Олеся Найдюк
Тарас Силенко
Володимир Самайда
Віктор Погуляй
Юрій Гусарук
Михайло Грім
Богдан Дощ
Андрій Панчишин ( Львів )
Сергій Василюк
Ян Апріль
Володимир Смотритель (Хмельницький )
Ігор Білий ( Хмельницький )
Олег Король ( Жашків )
Василь Лютий ( Черкаси )
Олександр Веремчук
Кирило Булкін
Віктор Нестерук ( Львів )
Валя Заха-Бура
Яго Дивадзе ( Грузія )
Юрій Рудницький
Ольга Бех ( Луцьк )
Брія Блесінг – ( США – Україна )
Зеник зі Стрия
Віктор Ткаченко
Лілія та Олена Кобільник (Дрогобич)
Сестри Галина і Людмила Турчак
Сергій Новохацький
Ольга Акулова ( Донецьк )
Театр «Шарж” ( Ужгород )
Микола Воловик ( Харків )
ПОЕТИ, ПИСЬМЕННИКИ
Оксана Яблонська
Таня-Марія Литвинюк
Брати Капранови
Олександр Власюк ( Лірник Сашко)
Іван Сергієнко
Роман Коваль
Дана Камлюк
Дмитро Савченко
Сергій Пантюк
Алла Миколаєнко ( Конотоп )
Василь Довжик
Олег Короташ ( Івано-Франківськ )
Олеся Венгринович
Люцина Хворост ( Харків )
Наталя Клименко
Кропивницький – сайт http://rk.kr.ua/mrii-zbuvajutsja-tri-godini-pospil-kobzar-bandurist-i-lirnik-taras-kompanichenko-spilkuvavsja-z-kropivnichanami-foto
Мрії збуваються: три години поспіль кобзар, бандурист і лірник
Тарас Компаніченко спілкувався з кропивничанами. ФОТО
21.06.2018
Федір Шепель
Кобзаря, бандуриста і лірника, лідера гурту «Хорея козацька» Тараса Компаніченка побачити й почути наживо мріяв давно. Можливо відтоді, як у 2007 році не зміг потрапити на вручення йому шевченківським лауреатом Григорієм Гусейновим премії «Глодоський скарб», що відбувалося в старому приміщенні колишнього Єлисаветградського земського реального училища.
Але мрії збуваються. В останній день відзначення заходів, присвячених століттю перебування в нашому краї Українських січових стрільців, 20 червня, заслужений артист України Тарас Компаніченко завітав до Кропивницького. Спершу побував на презентації нового експериментального фільму «Посттравматична рапсодія», до якого писав музику й виконував роль самого себе з бандурою. «Червоний зал» кінотеатру «Портал» ледь вмістив бажаючих побачити своєрідний відбиток лихої долі українського народу від Київської Русі до теперішніх кривавих подій на Донбасі.
На екрані глядачі також побачили відомого актора-земляка (родом зі Світловодська) Анатолія Пашиніна, котрий, до речі, в реальному житті продовжує воювати за незалежність України.
Оскільки більшість публіки після демонстрації фільму побажала потрапити на концерт Тараса Компаніченка, зважаючи на неминучий піший перехід до інженерного коледжу (колишня «реалка» Чикаленка, Маланюка, Яновського, Бочковського, братів Тобілевичів, а у 1918 році ще й штаб легіону УСС), організатори заходів (історик Юрій Митрофаненко та керівник місцевої «Просвіти» Олександр Ратушняк) вирішили з користю для людей використати його у вигляді екскурсії містом.
…Шкода, що не було прямої трансляції бодай кропивницькими каналами радіо і телебачення! Це був не просто концерт найкращого кобзаря України в колишній внутрішній церкві з чудовою акустикою. Тарас Компаніченко постав як чудовий оповідач і знавець великого пласту української культури під назвою «Стрілецькі пісні». Виявилося, що вони творилися й виконувалися не лише галичанами. Як стрілецькі, відомі пісні й на слова причетних до нашого краю Марка Кропивницького, Миколи Вороного та інших. (До речі, згадка про Миколу Вороного вразила ще й тому, що 7 червня минуло 80 років відтоді, як поет став жертвою Великого Терору, про що, здається, в нашому місті зовсім забули).
На жаль, переповісти весь спектр, всю гаму виступу Тараса Компаніченка, що тривав понад три години без будь-яких антрактів, неможливо.
Врешті-решт, знайдіть можливість послухати наживо бодай одну пісню в його виконанні і ви все зрозумієте!
Полтавщина – сайт https://www.05366.com.ua/news/2071622
У Кременчуцькому районі барди зачарували своєю творчістю людей (фото)
З 15 по 17 червня на території сільської ради в селі Кияшки на березі Псла вперше відбувся конкурс-зліт авторської пісні та поезії.
Бардівські фестивалі раніше були традиційними та популярними в Кременчуцькому районі, проте минув час і все забулося та затихло.
Отож, барди Кременчуцького району спільно з бардами з інших регіонів України вирішили відродити традицію такого заходу у нашому районі, а їх ініціативу підтримала Дмитрівська сільська рада.
Організатори планують зробити цей фестиваль традиційним, аби він проходив кожен рік і був відомий по всій Україні, щоб барди зі всієї країни з'їжджалися на цей захід.
У фестивалі участь взяли двадцять два барда з різних регіонів України, а саме: Полтавської, Черкаської та Кіровоградської областей. Окрім того, вони також були і різного віку - від молодих та юних до сивих.
На фестивалі автори виконували власні пісні, а поети читали свої вірші. До того ж, окрім солістів, на заході також виступали ансамблі.
Журі, яке складалося з досвідчених бардів, вибирало переможців у трьох номінаціях: автор, поет і виконавець. Переможців нагородили дипломами, пам'ятними статуетками та цінними призами.
Люди на заході відпочили, скупалися у Пслі, а головне насолодилися творчістю бардів.
Київ – сайт https://hromadskeradio.org/programs/rankova-hvylya/u-nashiy-rodyni-kolyskovi-dityam-spivav-ya-lider-gurtu-taruta
У нашій родині колискові дітям співав я, - лідер гурту ТаРута
17 червня 2018
До Дня батька говоримо з Євгеном «Їжаком» Романенком про творчість та родину. Також слухаємо варіант колискової від музиканта
Гість ефіру — музикант, лідер гурту ТаРута Євген «Їжак» Романенко.
Василь Шандро: Як вдається поєднувати досить напружений графік з батьківством? Доводиться іти на певні компроміси?
Євген Романенко: ТаРута — це родинний бізнес. Ми співаємо з Оленою. Якщо нас немає вдома, ми на гастролях, то нас немає обох. Тут допомагають тільки батьки. Мама Оленки дуже допомагає нам. Але й діти попідростали, найважчі часи, коли вони не могли без нас обійтися, минули.
Василь Шандро: Сьогодні о 15 годині буде презентований проект «Колискова від тата» в арт-сквері імені Василя Сліпака.
Євген Романенко: Це ідея Тані Ша зі студії «Кофеїн». Минулого жовтня вона звернулася до громадської спілки «Музичний батальйон», де я є не тільки волонтером, а ще й прес-секретарем. Ми побачили, що це дійсно гарна ідея, і вирішили її підтримати. Ми довгий час шукали фінанси, бо на запис пісень потрібні кошти, і на видавництво. У нас за традицією колискові співають мами, жінки, а тут Таня захотіла, щоб колискові заспівали чоловіки. Це не нонсенс, тому що в нашій родині колискові дітям співав я. Менша моя дочка Дарина, коли їй намагалася співати Олена, простягала руки і показувала жестом: «Мамо, не співай». Коли я співав, такої реакції не було. Це нормально, коли чоловіки співають колискові. Збірка колискових виходить у форматі книжки, де є слова, ноти вокальної партії і гітарні акорди. Ми «Музичним батальйоном» будемо розвозити власний тираж діткам у музичних закладах на Донбасі.
Василь Шандро: Чи доводилося тобі зустрічатися зі стереотипами щодо батьківства? Наприклад, про те, що тато не має мити посуд чи перевдягати дитину. Ти все це робив?
Євген Романенко: Я все це робив. Стереотипи бувають до того моменту, поки у тебе не народяться діти. Наш барабанщик казав, що він нічого не готує, посуд не миє, жінка все це робить, а його справа приносити додому гроші. Як тільки з’явилася дитина, мама займається дитиною, а Тарас і пельмені варить, і посуд миє, і прибирає в хаті. Якісь стереотипи можуть бути до певного моменту. Якщо ти любиш свою дитину, якщо ти любиш свою родину, то ти будеш робити все.
Сайт http://speckor.net/festyval-kobzarskoho-mystetstva-veresajeve-svyato-na-chernihivschyni/
Фестиваль кобзарського мистецтва «Вересаєве свято» — на Чернігівщині
У Сокиринцях відбувся VII Всеукраїнський фестиваль кобзарського мистецтва «Вересаєве свято».
Понад 200 бандуристів зі всієї України 16 червня 2018 року взяли участь у VII Всеукраїнському фестивалі кобзарського мистецтва “Вересаєве свято”, який традиційно проходить у Сокиринцях, що на Срібнянщині, і продовжує кращі традиції українського кобзарства.
Сюди, де знайшов свій останній прихисток та вічний спокій уродженець Чернігівської Землі, знаний в усьому світі сліпий музикант Остап Вересай, з’їхалися творчі колективи та виконавців з Києва, Запоріжжя, Дрогобича, Охтирки, Сум, Рівного, Чернігова, Прилук, Ніжина, Талалаївки, Срібніного, і звичайно ж — із Сокиринців.
Відкриваючи фестиваль, голова Чернігівської обласної ради Ігор Вдовенко висловив щиру вдячність всім, хто долучився до організації і проведення фестивалю, та побажав, щоб неповторна мистецька аура і самобутній колорит свята стали для кожного учасника і гостя джерелом натхнення і залишили в серцях незабутні враження.
Чернігівщину на фестивалі представляли 27 творчих колективів та солістів. Традиційно представницькою виглядала делегація музикантів і виконавців Чернігівського обласного філармонійного центру фестивалів та концертних програм. В яскравому дійстві на подвір’ї колишнього маєтку меценатів Галаганів — родини, яка довгі роки опікувалися долею народного музиканта — перед учасниками свята виступили: капела бандуристів ім. Остапа Вересая обласного філармонійного центру (керівники заслужена артистка України Раїса Борщ та заслужений працівник культури України Микола Борщ), заслужений артист України Сергій Сулімовський та балетна група академічного народного хору обласного філармонійного центру (художній керівник та головний диригент заслужений діяч мистецтв України Володимир Коцур, балетмейстер — Віктор Войніков).
Справжніми прикрасами фестивалю стали велелюдний флешмоб, під час якого не лише артисти, а й гості фестивалю спільно виконали безсмертний твір Великого Кобзаря Тараса Шевченка «Реве та стогне Дніпр широкий», та виступ зведеної капели бандуристів у складі: Національної заслуженої капели бандуристів України імені Георгія Майбороди, капели бандуристів імені О. Вересая обласного філармонійного центру, зразкового ансамблю бандуристів «Соколики» дитячої музичної школи №1 міста Чернігова, народних аматорських капел бандуристів міста Бахмач та міста Прилуки, Срібнянської чоловічої капели.
У рамках фестивалю, крім музичних, відбувалася також і низка інших подій, покликаних познайомити приїжджих учасників фестивалю та його гостей з історією та традиціями Чернігово-Сіверщини. На центральному майдані Сокиринців відкрилося «Містечко майстрів», розгорнулася виставка народної творчості, презентація «Чернігівщина туристична — 2018» та експозиція підприємств територіальних громад Срібнянського району. Відбулася екскурсія парковою алеєю до Палацу Галаганів тощо.
На згадку про участь у VII Всеукраїнському фестивалі кобзарського мистецтва «Вересаєве свято» його учасники отримали пам`ятні дипломи.
В контексті.
Остап Вересай народився у 1803 році в селі Калюжинці Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині Срібнянський район Чернігівської області).
У ранньому дитинстві майбутній музикант осліп, але це йому не завадило бездоганно опанувати мистецтво гри на бандурі. Творчістю Вересая захоплювалися Тарас Шевченко, Микола Лисенко, Пантелеймон Куліш, Павло Чубинський, Олександр Русов, Левко Жемчужников, Григорій Галаган та інші. Щоб записати думи й пісні Вересая, Микола Лисенко спеціально приїздив до Сокиринець.
Після смерті у 1890 р., Остап Вересай був похований у с. Сокиринці.
У 50-х роках ХХ століття було засновано Сокиринський історико-етнографічний музей ім. Остапа Вересая, що нині розміщується в розкішному палаці, побудованому на початку ХІХ ст. родиною графів Галаганів.
У 1988 році засновано Всеукраїнський фестиваль кобзарського мистецтва «Вересаєве свято», який вперше відбувся у Сокиринцях і відтоді став візитівкою Чернігівщини та подією загальнодержавного значення у культурно-мистецькому житті України.
Олександр Соломаха
Рубрика – «ЗМІ про митців»
Історія однієї бандури
http://www.niez-pereyaslav.com.ua/museums/...
14 червня 2018
У Музеї кобзарства Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» експонується близько тридцяти бандур. Кожна з них має свою історію, або ту чи іншу легенду. Є інструменти майстер яких невідомий, а інші бандури в більшості виготовлялися майстрами кустарного промислу, які були хорошими теслями, столярами мали хист до роботи з деревом. Серед таких майстрів бандури до нас дійшли імена П. М. Коцара, І. Т. Богуша з Переяслава, О. М. Коваля з Підгороднього, Гапона О. В. з Баришівки та інші.
На сьогодні відкриття будь-якого, раніше невідомого інструменту – народної бандури являється подією, своєрідним явищем для представників культурологічної еліти музикантів струно-щипкових інструментів.
Нещодавно на своїй сторінці у Фейсбуці Марія Бурмака – співачка, композитор, культуролог переповіла одну цікаву пригоду, що пов’язана з бандурою. Мимоволі вийшла етнографічна розвідка з драматичною легендою бандури, яка належала відомому бандуристу Галичини з не менш трагічною долею.
У Марійки Бурмаки багато друзів за кордоном. Один із них священик із Чикаго, якого вона надзвичайно шанує і поважає, це Микола Бурядник. Саме він повідомив Марії, що його друзі, через Інтернет побачили на одному із сайтів стару бандуру, яка оголошена в продаж і знаходиться у майстра-реставратора в Чернігові. Пан Микола запитав, чи не змогла б вона придбати цю бандуру?
Марійка розпочала пошукову діяльність і дізналася, що бандура знаходиться у майстра-реставратора Володимира Сурая. Бандуру Марія відшукала, забрала і, за домовленістю, повинна була передати Сергію Михалюку, який збирався завезти її в Америку. Всі ці події відбувалися десь протягом півтора року.
Коли постало питання вивезення інструменту, з’ясувалося – щоб вивезти її за кордон треба брати дозвіл. Адже на бандурі на мідному струнотримачі мається дарчий напис який свідчить – вона є дарунком, і вказана дата - 1930 р.
Так Марія Бурмака виявила, що в її руках – безцінна річ! І ця річ – бандура роботи знаменитого бандуриста Костянтина Федоровича Місевича.
Інструмент був подарований заступником міністра закордонних справ УНР Миколою Багриновським Рівненській гімназії. Саме такий напис міститься на мідній табличці. Коли Марія Бурмака про це все дізналася, то відчула себе частиною історії!
І ось, зовсім недавно їй зателефонував Тарас Компаніченко, який повернувся з Чикаго (США), де він перебував з творчою поїздкою. Там у нього була зустріч з отцем Миколою Бурядником, і звісно, вони мали розмову про бандуру Костя Місевича. Отець Микола вирішив, що подарує її Тарасу, аби ця цінність залишилася в Україні, і по можливості звучала в концертах подвижника і популяризатора давніх традиційних народних інструментів – Тараса Компаніченка.
Марія Бурмака залишилася надзвичайно умотивованою тим, що була причетна до повернення бандури Костянтина Федоровича Місевича – справжньому українському бандуристу, кобзарю, тому, хто розшифровує і відкриває для нас – музику українського бароко, українську музику срібного віку, українського модерну – Тарасу Компаніченку. Тому дякує отцю Миколі Буряднику за цей вчинок справжнього українця!
Спробуємо здійснити екскурс в роки творчості Кості Місевича і його особистості, у той період життя українців, коли народилася ця бандура...
Спеціалісти-музиканти та майстри виготовлення народних традиційних інструментів – Микола Товкайло, Костянтин Черемський (цехмайстри Київського та Харківського кобзарських цехів), Володимир Кушпет і сам Тарас Компаніченко класифікували цей інструмент, як «панська бандура». Тобто це перехідний період у майструванні бандур в 30-х роках ХХ ст. Коли гриф бандури був подібний до грифу торбана. Такий інструмент ще з більшою кількістю приструнків був у Василя Ємця. А Василь Ємець короткий час концертував з Костем Місевичем і тому певні впливи у виготовлені цього інструменту від бандури Василя Ємця – мали місце в роботах майстра.
Знищення у 30-х роках в Україні традиційної етнокультури – яким було мандрівне старцівство співаків-кобзарів, рикошетом відобразилося на розвитку бандурного мистецтва.
Зрячі музиканти, які від сліпців перейняли любов до цього народного інструменту – народної діатонічної бандури – з натхненням виконували героїко-романтичний репертуар про славу і велич українських героїв історичного минулого – Максима Кривоноса, Мороза Морозенка, Самійла Кішку та інші. Поряд з активною популяризацією кобзарського стилю життя, зрячі музиканти завзято розпочинають розвивати сам інструмент – діатонічну народну бандуру. І в першу чергу, це були пошуки хроматизації інструменту, щоб можна було грати (і на весело і на сумно) без пере настроювання. В цьому напрямі працювали – Гнат Хоткевич, який бандурнику Арсентію Мові (Остапенку) та Горгулю давав поради, коли ті виготовляли йому бандуру. Пізніше, прекрасний полтавський майстер виготовлення бандур, Іван Паліївець зумів сконструювати таку бандуру на якій зручно було грати в оркестровому колективі – хорах, ансамблях, а згодом в капелах. На його бандурі вперше були облаштовані механізми для швидкого перестроювання, також вона мала демпфер та рухомі поріжки для зміни тональності.
Найбільшого піднесення розвиток бандурного мистецтва в Україні набуває на Слобожанській Лівобережній Україні, і лише частково в областях Правобережної України.
Костянтин Федорович Місевич народився у 1890 році поблизу міста Проскурова (нині Хмельницький). Мати сама виховувала п’ятеро дітей, тому після школи він пішов вчитися на телеграфіста, скоро почав працювати і досить рано одружився. Був гарний господар, бо мав умілі руки, тримав пасіку, майстрував вулики – з красивими орнаментами. В сім'ї росла донька, якою він надзвичайно тішився.
Прийшли буремні роки 1917-1920-х рр., коли в Україні, відбувалися складні політичні процеси – намагання утворити Українську народну республіку; була задекларована Центральна Рада в Києві. Саме тоді, Проскурівський повіт вибрав Костянтина Місевича, представником до українського парламенту.
Приїхавши на одне із чергових засідань Ради у Київ, він зайшов до книгарні, де побачив бандуру, і купив її разом з підручником гри на бандурі Гната Хоткевича та почав вчитися грати.
Доля послала йому у 1919 році зустріч із сліпим бандуристом Антіном Митяєм, який побутував більше на Наддніпрянській Україні. Місевич запросив його до себе на хутір пожити, і почав від нього навчатися гри на бандурі.
Костянтин Місевич продовжував працювати на станції Проскурів, і там познайомився з командиром 34-го корпусу генералом Скоропадським, якому допомагав роззброювати московське військо, що поверталося з фронту. Потім Центральна Рада послала Місевича, як свого представника до Синьої Дивізії, де його обрали почесним козаком.
У ті роки Гетьманської України Костянтина Місевича призначили комісаром подільської залізниці і до кінця листопада 1920 року він виконував ці обов’язки.
Коли Українська Народна Республіка зазнала нищівного краху, Місевич разом з армією та урядом виїздить до Польщі.
Всі ці руйнівні події в історії державотворення України тяжко впливали на долю окремо взятої людини. Костянтин Місевич мав слабке здоров’я і коли виїхав без дружини, без доньки, то там серйозно захворів. Йому навіть не обіцяли довгого життя, але він зумів змобілізувати всі свої сили і, підлікувавшись, приїхав в Галичину
Деякий час Місевич жив у селі Буців біля Перемишля, а потім – у присілку Мжиглоди Рава-Руського повіту Львівського воєводства. Там Місевич разом з відомим професором Греголинським створив (а згодом – очолив) Українське товариство пасічників. Він також розписував храми, виготовляв вулики та бандури і навчав молодь грати на ній.
В цей період і була виготовлена ним вищезгадана бандура, яку згодом викупили у майстра для урочистого вручення символічного подарунку заступником міністра закордонних справ УНР Миколою Багриновським Рівненській гімназії, у березневі дні, коли вся прогресивна спільнота вшановує Великого Кобзаря –Т. Г. Шевченка.
У Федора Місевича було чимало учнів, і одним із талановитих був Дмитро Гонта. Згодом, разом з ним він розпочав активну концертну діяльність.
До 1939 року Костянтин Федорович Місевич займався виключно майструванням бандур і організацією концертів. Разом з адміністратором вони організували концертне турне по містах і містечках Західної України. Очевидець тих концертів Володимир Макар згадував:«Тими незабутнім бандуристами, яких мені та моїм ровесникам довелося побачити вперше, були Василь Ємець та Кость Місевич» Він згадував їх у козацьких строях і те, як патріотично вони вели свій концерт, спочатку розповідаючи про кобзу-бандуру та про ту славу і велич, яку оспівували кобзарі минувшини в своїх думах та історичних піснях: про похорон козака, про його тінь, що понад Дніпром ходить, викликує долю – також героїчні історичні пісні про Максима Залізняка, Морозенка, Кривоноса, що переходив волинськими землями триста років тому. Народних пісень у тих концертах, також співав український наддніпрянський хор Дмитра Котка. Плакала бандура піснею Мазепи «Ой, горе тій чайці», а на закінчення концерту завжди звучала «Молитва за Україну» М. Лисенка.
Виступали вони не більше, як чотири рази в тиждень близько півтори години, і обов’язково в суботу, неділю та у свята. Виступи були дуже успішними, в пресі (зокрема, в часопису «Новий час») з’являлись схвальні рецензії і відгуки. Потім до них ще приєднався бандурист Данило Щербина. У свій час він був придворним бандуристом гетьмана Павла Скоропадського.
В 1925 році тріо бандуристів у цьому складі (Місевич, Гонта і Щербина) брали участь у Шевченківській Академії в залі Народного дому у Львові (реферат читав Д. Донцов, виступали Ганна Борисоглібська, поет М. Вороний та інші).
Василь Ємець згадував, що «бандурист Кость Місевич був людиною високої культури, відомий своїми виступами по всій Західній Україні.»
Згодом Місевич переїхав жити на Крем’янеччину і струни його бандури звучали майже по всіх закутках Волині, а також і в Галичині.
Коли розгорнулася діяльність вояків Української повстанської армії, Кость Місевич був особливо бажаний і жаданий гість в лісових таборах. Він відвідував села і місця де найбільше таборувалися повстанці, з’являвся у штабах загонів, проходив стежками повстанських патрулів.
«Навесні 1943 року митець з бандурою пішов по лісових таборах. Було й таке, що відділ УПА перевозив його тачанкою під Шумські ліси, де чекали його закличного слова, піднесеного акорду козацької думи молоді воїни УПА. І він співав, наснажуючи серця молодих воїнів, які вірили, що вони будуть жити на своїй предковічний, богом даній, землі без насилля і нищення.
Повстанці просто «розривали» бандуриста, кожен командир тягнув його до свого відділу у свій куток Волині. А він їм з доброю посмішкою обіцяв: «Я всіх вас провідаю, літо ще протягнеться і боротьба, либонь, триватиме ще довго…». І співав їм дум, бойових пісень, прославляв відвагу, навчав великої самопожертвеної любові. Саме своїми струнами він будив в молодих душах те, що було приспане сотнями років. Волинь пробуджувалася під струни предківських бандур».
Костянтин Місевич був у гущі тих політичних процесів, які відбувалися на території західноукраїнських областей які були окуповані поляками. Він підтримував зв'язки з членами підпільної Організації Українських Націоналістів (ОУН), та її діячами – Сергієм Кіндратюком, Юхимом Нікітюком, Ільком Терновим. Зазнавав переслідувань з боку польської поліції, котра 1936 року завела на нього особову справу.
Після окупації Волині більшовиками у 1939 році Місевич переїхав до Холма (Польща). І там в 1940 році організовує клас бандури в українській гімназії. Спільно з відомим на той час митцем Демо-Довгопільським вони створюють театр «Заграва». І встигають поставити декілька вистав, де використовували супровід бандури.
З початком війни на території України у 1941 році, Костянтин Місевич повертається до Млинівців. Він є надрайонним провідником ОУН, їздив селами і містечками Крем’янеччини, тримав зв'язки із загонами Української Повстанської Армії. Під час польсько-українського протистояння 1943 року на Волині, Місевич змушений часто переховуватися, переїжджаючи з однієї місцевості в іншу. Ситуація в цій місцевості складалася винятково трагічна. На Кременеччині, де знаходився штаб УПА-Південь, був оголошений надзвичайний стан. І про ті події свідчать архівні документи. На придушення боротьби з партизанами і українськими націоналістами прибули польські озброєні загони, які палили українські села й грабували населення містечок Межирічя, Торчина, Рокитного, Словечне й Костопіля.
У вересні 1943 року німці також направили цілу армію на знищення угрупування українських патріотів. І хоч штаб УПА-Південь міняв своє місце перебування, але неминуча трагічна розв’язка наближалася. Відбулася зрада раніше співдружніх побратимів польського та українського народів.
Розпочалися масові облави у населених пунктах краю. Кость Місевич переховувався на хуторі Загатки біля села Попівці у господаря Федора Волинця. Та група жандармів на чолі з начальником Почаївської жандармерії поляком Мислінським, дуже скоро і неочікувано оточила хутір. Місевич знав пана Мислінського ще з часів спільної з поляками боротьби проти більшовицької окупації 1920 року. Та в цій ситуації, вони були по різні сторони барикади, і, при затриманні, Місевич прикрив свою дружину, яка зуміла втекти, а сам отримав постріли в спину. Як виявилося рани були не сумісні з життям...
По дорозі до Почаєва, лежачи на жандармській підводі, Кость Місевич покинув цей білий світ…
Жандарми залишили його тіло біля Свято-Миколаївської церкви села Попівці, і того ж дня, близькі товариші та загін УПА змогли його поховати на кладовищі в селі Попівці.
Лише в середині 90-х років минулого століття, місце його поховання вказала дружина Федора Волинця – Марія, в оселі яких останні години життя переховувався Костянтин Федорович Місевич з дружиною.
Ім’я Костя Місевича в роки радянської влади не згадували в ряду визначних бандуристів просвітників. Його шанувала лише спільнота української діаспори, ті представники українців-патріотів, які зуміли виїхати за кордон і таким чином спасти своє життя.
Так, школі кобзарського мистецтва у Нью-Йорку вони присвоїли ім’я Костянтина Місевича. В когорті його учнів були відомі бандуристи:
Зиновій Штокалко (1920-1968, емігрував, похований у м. Баунд-Брук, США); Юрій Сінгалевич (1911-1947, він загинув у зумисне спричиненій автокатастрофі у Львові). Це він, першим з галицьких бандуристів виступив у радіоефірі в 30-х роках;
Степан Малюца (1915-1951, емігрував, проживав у м. Клівленд США), це він автор гімну Української Галицько-Волинської Республіки «Гей, степами!»;
Семен Ластович-Чулівський (1910-1987), Мюнхен, (емігрував) вивчав технологію виробництва бандур від Місевича, був членом української капели бандуристів ім. Шевченка;
отець Сергій Кіндзерявий-Пастухів – був художнім керівником Школи кобзарського мистецтва у Нью-Йорку, активіст громадського руху «Українці Америки за Київський патріархат», член редколегії однойменного журналу.
Сьогодні ім'я Костянтина Федоровича Місевича повернулося в Україну із забуття, саме завдячуючи просвітникам української діаспори із США.
Слава Україні! Героям слава!
(За матеріалами: журналу «Бандура» січень 1986 р.;
Статті: В. Бендюга – «Бандурист, патріот і борець Костянтин Місевич» // Проскурів. – 2010. – №6. – 11 лютого;
Єсюнін С. Легендарний бандурист родом із Лезневе / Сергій Єсюнін // Поділля. – 2007. – №43. – 25 жовтня;
Трембіцький А. М. Іменем хмельничанина Костянтина Місевича названо Школу кобзарського мистецтва в Нью-Йорку (США) / А. Трембіцький // Видатні постаті міста: матеріали Другої наук.-практ. конф. «Місто Хмельницький в контексті історії України». – Кам'янець-Подільський, 2007;
Джазовий бандурист, одесит Георгій Матвіїв: Батькам сказали, що у мене нема ні слуху, ні голосу
https://zik.ua/news/2018/06/22/dzhazovyy_banduryst_odesyt_georgiy_matviiv_batkam_skazaly_shcho_u_mene_nema_1350639
22 червня, 2018
Музика джазового бандуриста Георгія Матвієва з Одеси захоплює слухача з перших акордів і тримає у полоні до останнього. Вона розриває шаблони тим, хто вперше її слухає, бо не вписується у звичне уявлення про бандуру як український народний музичний інструмент, заворожує новизною звучання. Георгій Матвіїв значно розширив поняття про можливості бандури, створив низку нових прийомів гри на цьому інструменті, з допомогою яких неперевершено і оригінально виконує авторський джаз і не тільки.
Декілька років тому Георгій Матвіїв записав чудовий кліп Wild West Jazz, який завоював серця багатьох слухачів, а також випустив декілька авторських дисків, збірок.
Музикант продовжує розвиватися, демонструючи нові можливості бандури. Він активно концертує в Україні та за кордоном і доводить, що музика на українській бандурі – це прекрасно і дуже круто. Про це та інше він розповів в інтерв’ю IA ZIK.
– Георгію, знаю, що ви нещодавно повернулися з турне. В яких саме країнах ви виступали, яку музику виконували?
– Це були збірні концерти різних артистів, де я мав великий сольний блок. Виступав у будинках культури, храмах Польщі, Німеччини, Франції. Я грав свою авторську музику, у храмах, скажімо, – більш ліричну, імпресіоністичну, а в будинках культури – джаз, блюз.
– Раніше ви виступали у Європейському джазовому оркестрі. Чи у вас з ними ще триває співпраця?
– Щороку у цьому оркестрі змінюється склад: обирають нового диригента і він набирає склад музикантів за принципом – один музикант з однієї країни. У 2012 році таким диригентом став український композитор Ігор Стецюк. Коли наше турне у цьому проекті закінчилося, то вже наступного року був обраний новий диригент. В цьому проекті музиканти і диригенти можуть брати участь лише один раз.
– Ви активно популяризуєте українську бандуру, її нові можливості. Як це сприймають у світі?
– Цікаве запитання. Якщо те, що відбувається у моїй кар’єрі можна назвати успіхом, то цьому завдячую своїй музиці і незвичній манері гри на бандурі. Я придумав цілу низку нових прийомів гри на бандурі, які впливають на музику, яку я граю. Цікаве запитання в тому, що наприклад, найкраще мою манеру гри може сприйняти той слухач, який знайомий з традиційним виконанням на бандурі, тому що він вже, як кажуть «в темі», знає, що, зазвичай, грають на цьому інструменті, і тому те, що заграю я, для цього слухача буде незвичним. Попри те, що є Інтернет і мої колеги дуже часто подорожують у Європі більшість людей про бандуру ще не знають. Тож виходить, що навіть, якщо я там граю щось дуже приголомшливе, люди, не знайомі з бандурою, не знають, що, зазвичай, джаз на бандурі майже ніхто не грає, тож сприймають її поза цим контекстом. Вони знають, що це суто український народний інструмент, бо їм про це розповідає ведучий.
– В Україні вашу музику сприймають по-іншому, у вас є учні і послідовники чи не так?
– Так, у мене є учні. Я викладаю в Одеській музичній національній академії ім. А.В. Нежданової. Багато своїх творів я випустив у нотних збірках, відтак їх грають учні музичних шкіл, студенти музичних училищ, консерваторій з різних куточків України. Послідовників є багато і дуже часто чую від людей: «Завдяки вам ми захотіли далі вчитися грати на бандурі». Це природно, – адже, щоб людина захотіла грати на інструменті, вона має почути щось цікаве, щоб зрозуміти, що це того варте.
– Георгію, ви відкрили і показали, що бандура може звучати по-іншому, чи працюєте ще над розкриттям нових можливостей бандури?
– Порівняно з такими інструментами як скрипка чи фортепіано, які за конструкцією вже багато років не змінюються, мають академічну школу вже кілька століть, бандура – це інструмент, який продовжує змінюватися за конструкцією. На своєму прикладі я це доводжу: за останні 10-12 років написав багато музики і придумав багато нових прийомів гри на бандурі. Ці прийоми я описав у своїй кандидатській дисертації, яка зараз вже виходить на фінальну стадію написання і маю надію, що цієї осені буде захищена.
– Ви мали можливість відчути ставлення до культури у європейських країнах. На вашу думку, чи змінилося у нашій країні за останні роки ставлення до української культури?
– Безумовно, змінилося, на це сильно вплинули сумні події, що тривають на сході країни з 2014 року. Люди усвідомили, що країну робить такою, якою вона є, саме культура, відтак стали дбайливіше ставитися до української культури загалом і української музики, зокрема. Думаю, якби культурний обмін відбувався з 1991 року, скажімо частіше приїздили українські музиканти в Крим, на Донбас і тамтешні люди мали можливість познайомитися з українською культурою, то, можливо, у 2014 році не сталося б того, що сталося.
– Українська бандура стала вашим життям, ви вже колись розповідали, що саме вона вас обрала, а не ви її. Як саме це сталося, можете ще раз розповісти.
– Коли мені було п’ять років, я погано запам’ятовував вірші, і батьки вирішили, що коли співати пісні, то так вірші краще запам’ятовуються. Відтак вони віддали мене на хор у Миколаєві, де ми тоді жили. Але керівники хору сказали, що у хлопчика нема ні слуху, ні голосу. Батьки послухали фахівців, вже не сумніваючись, що музикою мені не варто займатися. У Миколаєві була школа (зараз це Миколаївський муніципальний колегіум) з посиленим вивченням математики, і батьки віддали мене туди, враховуючи мою схильність все рахувати. Я в 5 років грав з батьками в банк. В цій школі проводили цікавий експеримент – в середній школі (5-6 класи) хлопчиків, у яких були найкращі оцінки з математики, віддавали на самодіяльний гурток з бандури.
– І ви полюбили цей інструмент, і не просто полюбили – він став вашим способом життя.
– Так, але полюбити інструмент вдалося не одразу. Спочатку це було як хобі і я займався досить рідко. Дуже велику роль у моєму зацікавленні інструментом зіграла мій перший викладач з бандури – Васютіна Олена Павлівна, яка працювала у музичній школі. Підлітки більше хочуть бігати на вулиці, аніж довго займатися музикою, але Олена Павлівна зуміла знайти підхід до мене, – так одного літа, коли мої однолітки грали у футбол, я сидів вдома і вчив по нотах Запорізький марш. Це для мене було щось нове, бо у перші роки навчання нам показували без нот, як треба грати. За своєю природою я інтроверт, тож мені проводити час на самоті з інструментом було набагато комфортніше, ніж у компанії великої кількості підлітків.
– А хто ще сприяв Вашому музичному становленню?
– Безумовно, це моя мати Коранашвілі Лалі Аміралівна, тобто в мене грузинські корені по материнській лінії, але я себе вважаю українцем. Моїм першим викладачем у музичній школі була, як я вже згадував, Васютіна Олена Павлівна, в музичному училищі – Кирилюк Світлана Григорівна. Викладач, з якою я займався дев’ять років, один рік до музичної академії, п’ять років навчання там і ще три роки аспірантури, – Морозевич Ніна Василівна, професор, кандидат мистецтвознавства, заслужений діяч мистецтв України. Намір стати концертуючим бандуристом з’явився в мене на другому курсі музичного училища. А технічний, репертуарний ріст почався вже в музичній академії.
– Мабуть, щоб набути такого фахового рівня і ще придумати нові способи гри, треба було дуже багато займатися, скільки часу ви впродовж дня зазвичай займалися з інструментом?
– Коли вчився музичній академії, то ставив за мету займатися не лише багато, але й знати точно, скільки граю, – тут моє бажання щось обчислювати нікуди не поділося. У мене був такий секундомір, з допомогою якого заміряв, скільки граю. Виходило, що займався музикою шість годин чистого часу в день.
– Ви є учасником багатьох міжнародних фестивалів, зокрема, ви були на першому Alfa Jazz Fest. Чому не берете участь у цьогорічному Jazz Fest у Львові?
– На першому Alfa Jazz Fest я брав участь як артист з України, який переміг в конкурсі українських музикантів. Моя музика такого формату, який не дуже підходить для відкритих площадок. Вона камерна, хоча це мені не перешкоджає виступати у великих залах. Наприклад, рекордна кількість людей на моєму сольному концерті була у Кропивницькому – 900 глядачів.
– Ви самі займаєтеся організацією своїх концертів?
– Колись я більше ініціативи проявляв, а зараз більше мене запрошують. Деякі концерти мені допомагає організовувати мій колега, менеджер.
– Що ви відчуваєте, коли виходите на сцену і коли пишете музику – це різні речі, але якими є ваші відчуття?
– Коли виходжу на сцену, то граю вже написаний музичний текст, а коли пишу музику, то шукаю, пробую різні варіанти. Кожен вихід на сцену – це хвилювання. Одна справа, коли граєш на іспиті в музичній академії, інша – коли виступаєш перед публікою, яка заплатила гроші за те, щоб тебе послухати, – відчуваєш відповідальність перед цими людьми і на початку, звісно, трішки нервуєш, але з другого-третього номера хвилювання проходить.
– Георгію, ви зараз продовжуєте експериментувати?
– Постійно це роблю. От нещодавно написав новий твір, який називається «Не йди». Там я використовую один з нових прийомів – ритм секцію, коли лівою рукою граєш не лише бас, а й ударні.
– Вашу гру на бандурі можна порівняти з тим, як звучить цілий оркестр.
– Приємно це чути. Майже після кожного концерту люди підходять і кажуть майже приблизно те саме, що ви. Звучати як оркестр може тільки оркестр, але порівняно з тим, як зазвичай звучить бандура, у моїх руках вона, можливо, звучить трішки більш насичено, - без використання фонограми, інших інструментів, вокалу. Адже зараз дуже часто бандуру використовують під мінусовку, з іншими інструментами, де у неї дуже скромна роль. Я не кажу, що це принижує бандуру, але занижує її музичні виконавські можливості. Тому пропагую бандуру як самодостатній інструмент, який може грати самостійно, без супроводу і чиєїсь допомоги.
Розмовляла Галина Палажій