Бюлетень №23 (509) 2018 рік
Новини одним рядком:
1 червня – 120 років з дня народження кобзаря Єгора Мовчана (роки життя: 1898-1968)
1 червня – програма кобзаря Василя Нечепи ( м. Вінниця) на святі в селі Атманай, Якимівського району на Запоріжжі
2 червня – Тарас Силенко співав на фестивалі «Батозька битва» в селі Четвертинівка Вінницької області
7 червня – концерт Ірини Антонович за участі барда Юрія Євсєєва, Київ, Галерея Висоцький на Воздвиженці
9 червня – Віктор Морозов виступив з нагоди 10-річчя "Нової української хвилі" в Пассейку, штат Нью-Джерсі (США)
9 червня – концерт за участю бардів на фестивалі «Стрекоза» під Сумами, біля бази відпочинку «Зелений Гай»
9 червня – презентація видавництва “Zалізний Тато” за участі барда Олексія Бешулі, Харків, вул. Чернишевська, 59
12 червня – відкриття виставки Гамлета Зіньківського, ілюстрацій до книги “Біль”, Харків, галерея COME IN
13 червня – Обговорення книги «Біль» Райнгарда Кнодта у садку Харківського ЛітМузею
15 червня – день народження Віктора Морозова, автора пісень, колишнього худ. керівника театру “Не журись!” у Львові
15-16 червня – конкурс-зліт фестивалю авторської пісні та поезії ім. Довлєта Кєлова, с. Дмитрівка Полтавської обл.
15-17 червня - ХІІ молодіжний фестиваль «Зашків», пам’яті Євгена Коновальця у селі Зашків на Львівщині
15-17 червня - ХXIІІ фестиваль авторської пісні "Лісова фієста"-2018 у лісі біля Боярки
16 червня – день народження Марії Бурмаки, автора пісень, лауреат перших фестивалів “Оберіг” і “Червона рута”
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Emaіl: p_karta@ukr.net, bardlit@i.ua
Ніжин – Олександр Гадзінський
Моя подяка вам,
Хто відданий перу, -
Поетам і співцям,
І панові Петру, -
За привітання знов
З народженням мене...
Хай щастя і любов
Нікого не мине,
Щоб кожен, хто підняв
Пугар або фужер,
Наступного вже дня
Був здатний на шедевр!
І хай вітають всі
Усіх, хто попаде,
З усім, за що мерсі,
Спасибі і т. д.!
Харків – Літературний музей
ФІЛОСОФСЬКА БЕСІДА-ВЕЧІРКА «СВІТ БІЛЬШЕ НІЧОГО НЕ ЧЕКАЄ ВІД КНИЖОК» ЗА УЧАСТІ СУЧАСНИХ ФІЛОСОФІВ РАЙНГАРДТА КНОДТА (НІМЕЧЧИНА) І ДМИТРА ПЕТРЕНКА (УКРАЇНА)
Друзі, 13 червня о 18.00 Харківський ЛітМузей запрошує на філософську бесіду-вечірку «Світ більше нічого не чекає від книжок».
В садку ЛітМузею відбудеться цікава розмова з двома сучасними філософами — Райнгардом Кнодтом (Німеччина) і Дмитром Петренком (Україна).
Приводом для розмови стане книга малої прози «Біль» Райнгарда Кнодта, яка цього року виходить в українському перекладі Сергія Димитрова з оформленням Гамлета Зіньківського.
Райнгард Кнодт має непересічний талант висловлювати філософські сентенції у простих, влучних, афористичних виразах.
В Берліні на великій бетонній брилі на березі Шпрее можна побачити його вислів «На самоті не можна бути вільним», оформлений як вуличне графіті прихильниками філософа.
Ще давньогрецькі філософи обирали для спілкування затишні сади. Цю традицію розмов просто неба продовжив уже тут, на Слобожанщині, український філософ Григорій Сковорода.
ЛітМузей запрошує у свій сад усіх охочих поспілкуватись про філософію в житті, або життєву філософію, або про життя і про філософію… Під час вечірки можна буде поговорити з сучасними філософами, почути уривки з нової книги малої прози Райнгарда Кнодта «Біль» (і купити цю книгу — артбук з оригінальним оформленням Гамлета Зіньківського), випити смачної кави, поспілкуватись між собою.
Про що книга?
Більшість людей намагається уникати болю як неприродного, негативного втручання в їхнє життя, натомість Кнодт пропонує розгледіти в ньому фундаментальний сигнал до переосмислення свого буття, імпульс до відновлення балансу. Біль постає природною, невід’ємною частиною людського життя – наслідком втрат, або любовних страждань, ностальгії за минулим, або нездійсненним…
У своїй книзі німецький філософ розмірковує над знайомими усім нам базовими ситуаціями: робота, хвороба, одруження, стосунки батьків і дітей тощо. Які глибинні сенси можна прочитати за звичним життєвим сюжетом?
Кнодт майстерно вплітає філософські ідеї в літературний твір, і спонукає читача, медитуючи над текстом, переглянути події власного життя, та повернутись до його осмисленого проживання.
12 червня о 19.00 галерея COME IN запрошує на відкриття виставки Гамлета Зіньківського «Це все хребет», на якій будуть представлені роботи художника, створені для книги Кнодта. Виставка триватиме до 23 червня включно.
Вхід вільний.
З повагою,
Харківський ЛітМузей
вул. Багалія, 6 (колишня вул. Фрунзе,6)
Тел. для довідок: 057 766 03 60, 050 14 95 818
http://litme.com.ua/ https://www.facebook.com/litme.ua/
Друзі, 7 червня о 18.00 запрошуємо до ЛітМузею на відкриття виставки харківського художника Антона Ткаченка.
Виставка стане спробою зрозуміти, що таке книга, ким і для кого вона створюється. Як обмін концентрованою інформацією, досвід минулого, осмислення сучасного, рефлексії щодо вічного…
Книга, що колись була винятковим витвором для обраних, стає інформаційним продуктом для всіх. Чи не є сучасний напрямок створення унікальних книг – артбук – поверненням до «книги для обраних»?
І як змінюється взаємодія і акценти в сталій структурі «автор – книга – читач»?
Авторський проект артбуків «А.В.О.» харківського художника та архітектора Антона Ткаченка – «це роздуми автора над інформацією без інформації, книгою без книги, але в той же час демонструє саму книгу через призму історії кунсткамер, приватних колекцій та закритих музеїв, що існують не для широкого загалу».
На виставці будуть представлені оригінальні рукотворні книги Антона Ткаченка, що існують в одному екземплярі і, як запевняє автор, ніколи не будуть розтиражовані або скопійовані.
Виставка триватиме до 7 липня. Вхід у день відкриття вільний.
Київ – сайт https://concert.ua/uk/eventpage/vladislav-bondarkov
Бард-шоу під зоряним небом. Концерт авторської пісні В. Бондарькова
27 червня 2018
19:30
Київський планетарій
Київ, вул. Велика Васильківська , 57/3
від 200 грн
Про подiю
Чому варто піти на концерт Владислава Бондарькова?
1. Авторська пісня у поєднанні з картинами зоряного неба
2. Поезія, гітара, зорі і космос
3. У концерті братимуть участь також друзі автора
Владислав Бондарьков – автор–виконавець з потужним списком пісень, майстер слова, лауреат багатьох літературних конкурсів і фестивалів авторської пісні, відомий публіці своїми хітами «Середина лета» і «Спи, моя крошечка», радіоведучий, поет.
Запрошуємо відчути хвилю романтики авторської пісні у поєднанні з картинами зоряного неба і космічними відчуттями! Бард-шоу - вперше в Україні! Поезія, гітара, зорі і космос - незабутній вечір, який залишиться теплим спогадом у серці. У концерті братимуть участь друзі автора - підтримка перкусії і скрипки буде органічною. Літній вечір, вірші, пісні – проводьте час романтично. Чекаємо на вас!
Вхід у Зоряну залу після початку концерту суворо заборонений.
Суми – Юрій Ош (Геннадій Костенко)
СУБСИДІЇ
Наші чинуші псинії
вигадали субсидії
і морочать ними голови
тим, що стали нині голими.
Люди, як на трапеції,
смичуться по інерції,
білими ніби вітрилами,
тіпають немічно крилами.
Стежать за ними змолоду,
щоб не подохли з голоду,
винайшли отже субсидії –
кістку мов псу з президії.
Львів – сайт http://conservatory.lviv.ua/novyny-uk/obrazy-dumy-i-pisni-ukrajinskoji-berehyni-lyudmyly-posikiry/
Образи, думи і пісні української Берегині Людмили Посікіри
31.05.2018
Шевченкове слово, втілене у музиці, пронизлива інтонація, що концентрує мудрість і інтелект, біль і надію українського генія, «Кобзар» – суть філософсько-естетичного усвідомлення природи і духу нації – все це єдиним енергетичним струмом пронизувало вінок народних і авторських пісень у виконанні народної артистки України, відомої в усьому світі бандуристки і великої подвижниці української національної ідеї Людмили Посікіри. Концерт відбувся 30 травня 2018 року у Великому залі Львівської музичної академії ім. Миколи Лисенка.
Виконавський образ Людмили Посікіри екстравертує вічний етос знакової шевченкової фрази «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине…». Адже слідом за українським Пророком, який передбачав надприродну життєздатність українського національного духу, ми відчуваємо його «заповіт» у творчості кожного композитора і виконавця, який так чи інакше озвучує шевченкову мудрість. Чому саме «Кобзар» символічно відтворив феномен України і української жінки-мисткині? Очевидно не знайдеться більш влучного пояснення нашої спадкоємності, нашого відчуття істини майже «на грані свідомого і несвідомого» як Дива.
«І сталося Диво. Мистецтво, яке вважалося чоловічим упродовж тисячоліть опанували жінки. З рук старого кобзаря перейняли бандуру тендітні жіночі руки» – так розкрила цей феномен професор Ольга Катрич – ведуча концертної програми Людмили Посікіри.
Концерт вразив специфічним поєднанням античної форми філософських діалогів, яка від Сократа і Платона до наших днів залишається найефективнішим засобом пошуку істини разом. Communio інтелекту і душі, ratio та intuitio, інтимного, суто романтичного типу висловлювання і дум про історичну пам’ять, про національну героїку виявив своєрідний мистецький діалог співу Людмили Посікири і художнього слова Ольги Катрич. Концерт розпочинався творами Віктора Матюка на слова Костянтини Малицької «Родимий краю» і завершувався «Жайворами» Олександра Білаша на слова Дмитра Чередниченка. Поряд з піснями Анатолія Кос-Анатольського, Федора Глушка, Федота Кучеренка, Ярослава Ярославенка звучали обробки народних пісень Миколи Лисенка, Федора Жарка, Болеслава Явоського, Лесі Менцинської, Владислава Заремби. Пісні про минуле відкривали безліч паралельних планів із сучасністю. Адже безкінечні битви за омріяний український рай тривають і донині. Про це нам завжди нагадують поезії Тараса Шевченка, які звучали як проповідь, як послання, як сповідь у виконанні Ольги Катрич.
У співі Людмили Посікіри щемливо актуальним прозвучав і надрив «Плачу Ярославни» (муз. Федота Кучеренка, сл.Тараса Шевченка), і занурена «Дума невольника» з однойменної поеми Тараса Шевченка (муз. Федора Глушка), але кожного разу трагічно, позачасово підсумовували спів вірші Шевченка. Разом з «Минають дні, минають ночі» хотілося розчинитися у вічності.
Найулюбленішим жанром Людмили Посікіри є жанр думи. Співачка зізнається: «Мені хочеться, щоб жанр думи завжди існував, щоб його слухали – бо стільки народних пісень, як на мене, жоден народ у світі не має. Думи – це перлина нашого етносу» (http://gazeta.lviv.ua/2017/11/17/lyudmila-posikira-duma-ce-zhanr-yakij-maye-lishe-nash-narod/).
І це є символічно. Кожна нація витворює свої символи, які віддзеркалюють її духовне обличчя. Жіночим символом Франції, про який так влучно згадала Ольга Катрич у вступному слові, є Маріанна – жінка у фрігійському строї, яка втілює Французьку республіку та її цінності Свободи, Рівності, Братерства. Символом Америки є Богиня Свободи, яка тримає факел у правій руці і табличку з датою підписання Декларації Незалежності.
Але український символ жінки в етнічному строї з бандурою у руках є унікальним. Це символ співочий, мистецький, кобзарський. Це образ Музики як Берегині, який сердечно і щиро втілює у своїй творчості, передає своїм учням, дарує колегам і слухачам Людмила Посікіра.
У заключному слові Ректора Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка прозвучали прекрасні слова вдячності, підтримки, вшанування творчості видатної української бандуристки. Пропозиція Ігоря Михайловича номінувати Людмилу Посікіру на премію Тараса Шевченка викликала гарячу підтримку в слухачів.
Проф. Аделіна Єфіменко
Сайт https://www.5.ua/regiony/u-dnipri-festyval-pisni-narodzheni-v-ato-zibrav-ponad-60-avtoriv-iak-tse-bulo-video-171427.html
Понад 60 учасників зібрав всеукраїнський фестиваль "Пісні, народжені в АТО" у Дніпрі. Це військовослужбовці і волонтери – автори фронтових пісень. Музична акція відбувається третій рік поспіль. Участь в ній беруть і вже відомі виконавці, і новачки. З репертуаром ознайомилася журналіст "5 каналу" Наталія Світлова.
"Я ще побачу рідний прапор над Донецьком, і над Луганщиною – сяючий тризуб, хай не радіє сучий син – знов українським буде Крим, і тоді я повернусь", – співає один з авторів Олексій Шитов.
Пісню "Далека далечінь" вінничанин Олексій Шитов – музикант і волонтер 53-ї механізованої бригади - написав на Донбасі торік. Уже вдома записав трек і одразу відправив запис на передову. Серед бійців піcня стала хітом. На фестивалі її виконав із своїм земляком волонтером.
Олексій каже: "Ми приїхали взимку, це було під Торецьким. І ось я ночую з хлопцями, у них блютуз-колонка. Я чую нашу пісню. Це напевно було найприємніше в кар'єрі музиканта – таке визнання людей, яким ця пісня присвячена".
Інструктор навчального центру львівської академії сухопутних військ Іван Бабій на фестивалі дебютант. Свою пісню він написав у 2014- му поблизу Маріуполя. В YouTube композиція набрала майже триста тисяч переглядів.
…
Всеукраїнський фестиваль "Пісні, народжені в АТО" у Дніпрі проводять втретє. Його учасниками стали шість десятків виконавців зі всієї України – дебютанти та відомі виконавці цього жанру. Пісні волонтера Олександра Клеца тепер у ротації на радіо.
"Я вважаю, що такі пісні повинні писатися на позітіві, тому что скільки вже можна вмирати, треба воскресати, треба піднімати дух бойової армії, тому что він там міцний, а якщо ще показати те, что ми пам'ятаємо наших воїнів - це важливо", – зауважує Олександр.
Організатори фестивалю обіцяють випустити диск із композиціями третього всеукраїнського фестивалю "Пісні, народжені в АТО".
Наталя Світлова, Андрій Ковбаса, Дніпро, "5 канал"
Дніпро – сайт http://dnepr.carpediem.cd/events/6965649-koncert-starosvitskoi-kobzarskoi-spivogri-at-sicheslavska-prosvita/
Концерт старосвітської кобзарської співогри
02 июня
Василь Жованик, студент КНУ ім. Т.Шевченка, учень Кобзарського Цеху, подвижник епічної співочої традиції, проведе концерт в Січеславській Просвіті.
Слухачі зможуть почути канти, псальми, історичні пісні, балади, соціально-побутові пісні, танки 16-19 століть під супровід народної бандури, котру доніс до нас Георгій Ткаченко.
Запрошуються усі зацікавлені українською культурою, традиціями, музикою. Вхід вільний.
Січеславська Просвіта
вул. Володимира Мономаха 17А, 2 поверх, Dnipro
Рівне – сайт http://tomat.rv.ua/u-rivnomu-projde-zustrich-z-rivnenskoiu-poetesoiu-bardom-lidiieiu-holonko/
У Рівному пройде зустріч з рівненською поетесою – бардом Лідією Гольонко
07 червня о 13:00 у «Світлиці» (4-й поверх) в Рівненській обласній універсальній науковій бібліотеці пройде зустріч з рівненською поетесою – бардом Лідією Гольонко.
«…Над римованим раєм рветься дум полотно…»
Гольонко Лідія Микитівна – народилась 1957 року селі Велике Вербче на Рівненщині. Закінчила Дубнівське культосвітнє училище та Український інститут інженерів водного господарства. Працює бухгалтером приватної фірми в місті Рівне. Була учасницею фестивалю сучасної пісні “Червона рута”, трьох фестивалів авторської пісні та співаної поезії “Оберіг”. Про пісенну творчість Лідії Гольонко знято короткометражний документальний фільм. А її пісня “Не молились козаченки” звучить у документальному кінофільмі “Собор”.
Її перу належать збірки поезій «Поріг» (1992), «Сім нот любові і печалі» (2015) та поема «Легенда про бурштин» (2016). 2017року в Письменницькій робітні «Оповідач» з художнім редагуванням Любові Пшеничної побачила світ перша книжка Лідії Гольонко для дітей «Строката хата».
У заході візьмуть участь:
Ірина Баковецька – голова обласної спілки письменників НСПУ;
Любов Пшенична – письменниця, член обласної спілки письменників НСПУ;
Валерій Войтович – письменник, журналіст, член обласної спілки письменників НСПУ
Члени обласного та міського товариства «Просвіта» ім. Т.Г. Шевченка;
Члени грмадських організацій, товариств, об’єднань міста Рівне;
Ведуча заходу: Наталія Васюк, голова літературної студії «Погорина» 26–46–68
Сайт http://dsvv.gov.ua/top-novyny/chernivtsi-pryjmaly-festyval-patriotychnoji-pisni.html
Чернівці приймали фестиваль патріотичної пісні
05.06.2018
2 червня 2018 року у Чернівецький обласній філармонії ім. Д. Гнатюка відбувся обласний фестиваль-конкурс патріотичної та авторської пісні «Молодь за мир», в якому взяли участь 10 конкурсантів.
За результатами конкурсу Гран-прі здобула конкурсантка з Новоселицького району Каролина Русу, перше місце виборов конкурсант Геннадій Івоняк (Чернівці), друге місце – Юрій Олесь (Чернівці) і третє – дует «Мелос» з Глибоки.
Ввечері, у туристично-розважальному комплексі відбувся гала-концерт, де виступили відомі «афганському» братерству заслужений артист України Володимир Коваленко (Івано-Франківськ), заслужений працівник культури України, художній керівник групи «Долг» Віктор Маришев (Тернопіль), Юрій Шкітун (Запоріжжя), творча група «Ташакор» (Біла Церква).
Концерт відбувся у теплій дружній обстановці, пісні «афганських» виконавців гості зустрічали оплесками і оваціями. Після концерту воїни-«афганці» змогли поспілкуватися між собою, згадати роки служби, намітити плани на майбутнє.
Захід пройшов під патронатом Української Спілки ветеранів Афганістану, а у подальшому організатори планують розширити межі проведення пісенного свята, залучити представників інших областей та учасників антитерористичної операції.
Київ – сайт національної бібліотеки ім. Я.Мудрого http://nplu.org/event.php?id=949
Засідання Клубу ветеранів туризму та бардівської пісні
23 травня 2018 року, напередодні початку активного туристичного сезону, відбулося чергове засідання Клубу ветеранів туризму та бардівської пісні і мало назву «…Тримайтеся, люди! Незабаром літо!...».
Зустріч розпочалася з виступу юного туриста, виконавця пісень, гітариста Діми Козловського. Гостем клубу був автор і виконавець авторської пісні, відомий київський бард Володимир Семенов.
Про сімейну подорож «Весняні Карпати, 2018 рік» розповіли Наталя і Віктор Новиченки. Ілюстровану розповідь "Цікава Черкащина. Подорож 8 березня 2018 року" презентувала для колег Лариса Горбатова.
Протягом вечора лунали улюблені «Пісні нашого століття» у виконанні членів клубу.
Модератор – керівник клубу, майстер спорту СРСР зі спортивного туризму Ігор Корольков.
Інформацію підготувала головний бібліотекар
відділу соціокультурної діяльності О. Мазаєва
Дніпро – сайт http://uanews.dp.ua/society/2018/06/04/146817.html
У Дніпрі оголосили конкурс на найкращу пісню про місто
5 червня у Дніпрі стартує конкурс «Пісні ProDnipro». Він проходитиме у рамках програми Бориса Філатова «Культурна столиця». Про це під час прес-конференції 4 червня повідомив начальник управління культури департаменту гуманітарної політики Дніпровської міської ради Євген Хорошилов. За його словами, пісень про Дніпро нині дуже мало. Крім цього, в міста фактично немає гімну.
«Рух у цьому напрямку дуже важливий. По-перше, це підніме патріотичні почуття мешканців міста. По-друге, це – зміцнення позитивного іміджу Дніпра в Україні, Європі та світі, а також підвищення його туристичного потенціалу. Саме тому й народилася ідея проведення конкурсу, ініціатором якого виступила Художня рада при міському голові», – зазначив Євген Хорошилов.
Конкурсні роботи прийматимуть до 29 серпня. Надіслати їх можна поштою за адресою: г. Дніпро, просп. Д. Яворницького, 75-А, каб. 506 (Дніпровська міська рада, управління культури) або електронним листом на адресу: pisniprodnipro@gmail.com. Крім цього, подати заявку можна на сайті конкурсу pisniprodnipro.dp.ua, який запрацює з 15 червня. Жанр, тривалість композицій та вік учасників необмежені. Після закінчення прийому робіт їх розглядатиме професійне журі, до складу якого увійдуть відомі музиканти та культурні діячі міста та України. Це – голова наглядової ради Національної суспільної телерадіокомпанії Тетяна Лебедєва, музичний продюсер Дмитро Костюк, президент Національного паралімпійського комітету Валерій Сушкевич, бард Олександр Медведенко, засновник Театру одного актора «Крик» Михайло Мельник, диригент, художній керівник камерного оркестру «Времена года» Дмитро Логвин, блогер Ян Валетов, актор Юрій Ткач, журналіст Ольга Владимирова. Очолить журі Юрій Новіков, ректор Дніпропетровської академії музики ім. М. Глінки.
«Нам необхідно знайти шедевр, пісню, яку підхоплять усі. Тобто, це має бути хіт. І неважливо, подобається вона журі чи ні. Якщо народ співатиме й пританцьовуватиме, то це буде переможець. Я думаю, що коли ми визначимося з фіналістами, додамо у голосування фокус-групу», – зазначила член журі конкурсу та генеральний директор телекомпанії «Приват ТБ Дніпро» Ольга Владимирова.
Призовий фонд конкурсу – 50 тисяч гривень. Його на розсуд журі розподілять між найкращими роботами.
«Головна нагорода для автора-переможця – це стати знаменитим у місті. Гроші, звісно, потрібні для підтримки, але нагородою повинні стати всенародна любов, шана та повага. Всім учасникам я бажаю отримати задоволення від участі, а нам – не помилитися з вибором», – сказав член журі конкурсу, диригент та художній керівник оркестру «Времена года» Дмитро Логвин.
Переможця планують обрати до Дня міста, щоб на день народження Дніпро мав новий гімн.
Рубрика – «Ювілеї»
1 червня - 120 років від дня народження кобзаря Єгора Мовчана
http://www.niez.com.ua/museums/
29 травня 2018
Мовчан Єгор Хомич (1.06.1898, с. Велика Писарівка Сумської обл. – 22.03.1968, м. Київ) – традиційний кобзар. Народився Єгор Хомич в сім’ї наймита. В дитинстві втратив зір, тому природно, що він маючи ще й музичний хист присвятив своє життя старцівству. За всіма канонами він перейняв науку в кобзаря Степана Пасюги, і пішов у світ нести людям слово правди, віри та любові до України. Кобзар співав про долю українського народу, про славне минуле та сьогодення. Із своєю вірною супутницею народною бандуру Є. Мовчан обійшов сотні українських сіл та містечок.
Під час Другої світової війни Єгор Мовчан складав антифашистські пісні, якими будив ненависть до ворогів. У 1942 р. йому до рук потрапила листівка з віршем поета Андрія Малишка «Коли течуть криваві ріки», ця поезія наскільки вразила кобзаря, що він склав пісню і співав її по селах та містах.
Незадовго до смерті Є. Х. Мовчан здійснив поїздку на могилу Т.Г. Шевченка, а свою бандуру заповів музеєві Великого Кобзаря в Каневі, де вона експонується і нині.
Теплі, дружні стосунки поєднували Є. Х. Мовчана із своїм тезкою та ровесником Г. К. Ткаченком. Із теплотою та з любов’ю Георгій Ткаченко згадував про свого друга, зокрема, в спогадах, що були опубліковані в журналі «Україна» № 19 за травень 1988 р.:
«Оживає і в моїх споминах мій щирий та любий приятель Єгор Хомич. Пригадую, як він зимового вечора у своїй теплій кімнатці Будинку ветеранів сцени, що в Пущі, розповідав про своє життя та музичне навчання.
До музики, – казав Єгор Мовчан – я прагнув змалку. І коли іноді, на прохання матері, доводилося покрутити коліщатко ліри жебрака-лірника, що замандрував до нашої вулиці, то був найщасливіший у світі.
Співи хлопців та дівчат я швидко перехоплював і майже всі їх знав, а особливо любив співання хору писарівської церкви, до якої у неділю мене водила мати або старша сестра Оксана.
На подвір'ї церкви, після обідні, якась сліпая панночка іноді влаштовувала для селян платні концерти, співаючи під фісгармонію псалми, її спів пам’ятаю досі.
Років дев'яти мене віддали до харківської сліпецької школи-інтернату, де я майже весь час жив у музичному оточенні. Школа мала свій сліпецький хор, у котрому і я співав, та оркестр струнних інструментів. Інструменти зберігали у кімнаті, що звалась у нас «карцирем», бо туди замикали на якийсь час хлопців за провини. Доводилося і мені там сидіти, та я і радий тому бував, бо за той час мав можливість перепробувати та пограти на усіх інструментах.
Сліпецька школа дала мені перші підстави музичної грамоти, а головне – що я там навчився читати та писати. З вдячністю про неї згадую, жалкую, що не до кінця довелося там пробути, бо княгиня Уварова, фундаторка цього інтернату, померла, і школу розпустили за браком коштів. І я повернувся вже підлітком до Писарівки. Вдома знали, що мрію стати музикантом, через те віддали у науку до відомого кобзаря Степана Пасюги, що проживав не дуже далеко від нашого села.
За старосвітськими кобзарськими звичаями, спершу треба було одробити панові-майстру декілька років, а тоді вже тільки навчатись грати. З сього почав і я; хоч яка була негода, ходив по селах, прохаючи «сліпому-невидящому». Одного разу в злую зимовую хуртовину, не потрапивши додому, ледь не загинув. Добре, що проїжджі люди підібрали мене на дорозі занесеного снігом і майже замерзлого. І тяжко хворого забрала мене сестра додому.
Прийшла весна. Одужавши, я знов замріяв про бандуру, бо ходити з торбиною, просто жебрачить ой як не хотілося.
Прочувши, що в одного дядька на селі є аж дві бандури, ми з сестрою Оксаною, прихопивши грошей, пішли до нього поспитати, чи не продасть він нам яку-небудь. Погравши на одній, він продав її, і ми хутенько повернулися додому. Оксана побігла на роботу в поле, а я, зоставшись сам у хаті, почав хвилюючись пробувати бандуру. Вона була зовсім розладнана, я почав підтягувати струни, стрій не держався. Я і так, я і сяк. Проморочившись з нею кілька годин, употів, розхвилювався, не витримав і кинув її на долівку, потоптав у розпачі ногами, сів на лавку й з розпачу заплакав. На ту мить убігає до хати Оксана, побачила такеє та й заголосила: «Ой, Єгоре, що ж ти нароби? Ми ж за неї віддали свої останні гроші».
«Не ту бандуру наділив мені сліпому, дядько, котру пробував».
Щоб виправдати себе перед своїми, понадягав я на себе все найстаріше, почепив торбину за плечі та й знов побрів по селах прохати «сліпому-невидющому».
Мандруючи селами, прочув я, що один дід-столяр уміє робити бандури. Розпитуючись у людей, найшов я того діда. Приходжу до нього та уклонившись низенько й питаю:
– Казали мені люди, що ви вмієте робити бандури.
– Та робив колись.
– Може б, ви і мені, дідусю зробили?
- Зроблю.
- А що вона буде коштувати?
- Іди заробляй побільше, а тоді видно буде.
Пішов я заробляти, та так уже старався, як міг.
Через кілька місяців, назбиравши аж п'ятнадцять карбованців, прийшов
знов я знов до діда.
- Ну як дідусю, зробили мені бандуру?
- Зробив, ось вона, – тай й провів пальцями по струнах.
Мені аж дух перехопило.
- А що, – кажу, – вам за неї? У мене, мабуть, і грошей не вистачить?
- Та що, – відповідає добродій, – з тебе взяти? Давай на пляшку.
- Глузуєте з мене, діду?
- Зовсім ні, – каже діді суворо.
Я йому в ноги. Підхопивши мене, він сказав:
- Хай же щастить тобі з нею, мій голубе!
Узявши з моїх грошей тільки на могорич, одвів мене до комори спати, бо вже пізно було, а сам послав свою «стару» по оковиту та по кума, з котрим і поспівав майже всю ніч.
Не спав і я; не вірячи самому собі, перебирав струни вже власної бандури.
«Перш за все, я вже не жебрак, а співець. Хоч ще нічого й не граючи на бандурі, тільки прибренькував щось до свойого співу, а слухаючи і те добре здавалось. За юнацьких років голос у мене був добрий. Співав же я все те, що чував од Пасюги та сліпої панночки, додаючи до того пісні, що на той час ходили.
Грати на «дідовій бандурі» я навчився швидко, бо вона була зовсім проста – на двадцять струн – і підстроював я її до свойого голосу. І так ізжився з нею, що стала вона всім моїм життям. Мені здавалося, що грати на ній треба, обнявши її та пригорнувши до свого серця. Ні шкіл, ні систем ніяких не знав, а навчався так, як мені самому здавалось краще. Півтонів на ній зовсім не було, а дерев’яні кілочки давали можливість будь-якої миті перестроювати її до якої завгодно пісні.
Обійшовши з нею всі села навкруг Писарівки, навчившись уже добре грати, я кінець кінцем потрапив аж до самого Харкова, вибрав там собі куточок біля університету та й співав студентам від щирого серця. В Харкові я невдовзі познайомився з деякими бандуристами, став пильно прислухатися до їхньої гри та співання, перехоплюючи від них те, що мені подобалося. Особливо багато допоміг мені сліпий кобзар Никоненко, котрому я і по сей час вдячний.
На дідовій бандурі я грав досить, але оскільки тоді вже почали робити складніші – з багатьма басами та приструнками, то й я, щоб задніх не пасти, вирішив зробити і собі таку. Роздобув доброго кругляка червоної верби, сушив його більше року в борошні, щоб не порепався. Та й замовив доброму майстрові. Бандура добряча вийшла, голосна така. І хоч вона була багато складніша від дідової, опанував я її швидко, а дідову залишив. На цій бандурі я грав усі роки, аж доки подарували мені ось цю останню, зовсім сучасну, з півтонами, на п’ятдесят струн. На сей час бандурне діло я знав уже добре, але тримання самого інструменту я залишив таке, до котрого звик із самого початку, так мені здається найкраще, бо як голос, так і супровід в одному напрямі, а ліву руку довелось залишить тільки на басах, бо грати нею на приструнках через півтони стало неможливо, хоч користуватись цими півтонами майже не доводиться.
Сучасні бандури, хоч і голосні та багаті на струни, та дуже ж уже складні й важкі. Опанувати таку бандуру самому, як це доводилось мені, зовсім неможливо. Та й носити такий тягар від села до села я не зміг би. До того ж коштовні вони дуже, і коли б такий бідолаха, як був я, забажав придбати бандуру та сам навчитись на ній грі, то мрія не здійснилася б.
А найголовніше – що бринять вони зовсім не так, як старосвітськії, до котрих належала і моя перша «щаслива дідова бандура».
Отак казав Єгор Хомич, сумно зітхнувши.
Немарно ж минуло твоє життя, мій любий друже. Торкаючись натхненною рукою до струн своєї бандури, торкався ти і до найпотаємніших струн наших сердець, розбуджуючи в них найкращі почуття».
Завідувач НДС «Музей кобзарства» С. А. Тетеря
Рубрика – «ЗМІ про митців»
Наклав на струни руки: як Георгій Ткаченко врятував українську національну традицію
http://www.umoloda.kiev.ua/number/3317/196/123593/
Юрій ЄЖЕЛЬ
У світі відомо чимало історій порятунку, де йдеться про людей чи матеріальні цінності. Втім є надважливим спасіння і нематеріальної спадщини, зокрема традицій та звичаїв.
Є традиції — є культура. Є культура — є нація. Є нація — є держава.
Століттями Росія намагається знищити українські традиції. І нині спостерігаємо за несамовитим прагненням нашого північного сусіда привласнити історію Київської Русі, переписати на свою користь сторінки українського героїчного епосу, підігнати під себе образи наших героїв (згадаймо театрально-гротескне помирання запорізьких козаків зі славословієм «зємлі русской» на вустах в екранізації Бортком «Тараса Бульби»). Наша мова, культура, традиції — під постійним прицілом імперських зазіхань уже сотні літ.
Тож хотілося б розповісти про внесок Георгія Кириловича Ткаченка (1898—1993) у збереження наших духовних цінностей, який іще варто сповна осмислити. 120-річчя з дня його народження нещодавно відзначили у Києві у Музеї Гончара.
Георгія Кириловича знають не лише як бандуриста, він також відомий як художник, архітектор, реставратор. Нещодавно відбулася виставка його художніх робіт у Переяславі в Музеї кобзарства, незабаром планується наступна, у цьому ж місті в музеї-заповіднику архітектури. Його картини зберігаються в музеях Львова, Богуслава, Переяслава-Хмельницького, найбільше — у Музеї історії Києва.
Народився на Курщині
Народився Георгій Ткаченко 5 травня 1898 року в українській слободі Глушковій на Курщині, в родині ремісника. Після закінчення у 1917 році Курського реального училища отримав художню освіту в Харківському художньому училищі, пізніше приїхав до Москви, де вступив у ВХУТЕМАС, котрий закінчив 1929 року (майстерня академіка Щусєва), одержавши звання архітектора-художника.
Московський період його життя (20-50-ті роки) був доволі насиченим. Він брав участь у створенні московських парків імені Горького, Лефортово, на Воробйових горах та інших. Розписував всесоюзну Виставку передового досвіду, як головний архітектор планував центр для ветеранів праці, викладав у Московському архітектурному інституті.
Із 1954 року повернувся в Україну, щоб «жити межи своїми людьми». Вже на пенсії став учасником українського Товариства охорони пам’яток історії та культури. На громадських засадах об’їздив усю Україну: Крим, Полтавщину, Поділля, Закарпаття. Скрізь заміряв, замальовував, фотографував палаци, вітряки, церкви. Все це або пішки, або якимось транспортом за свою мізерну пенсію «по старості». Бідував усе життя, але вважав себе щасливою людиною, він був абсолютно незалежний і в житті, і в своїй творчості.
У Києві Георгій Ткаченко написав чимало етюдів біля Кирилівської церкви, в Кончі-Заспі, на Совських ставках — у ті часи там була мальовнича природа, пастухи з кіньми.
Зі спогадів Михайла Селівачова: «Ткаченка знали як автора акварелей, ледь не щороку експонованих на його персональних виставках «Мальовнича Україна», спочатку в Києві, потім — у багатьох інших містах. Ще більше він імпонував молоді як учасник популярних тоді кобзарських концертів (які наближалися до жанру своєрідної проповіді) і єдиний представник уже напівзабутої «зіньківської» школи гри на старовинній діатонічній бандурі. Сучасний світ Георгій Ткаченко не те що зовсім не визнавав, але прагнув за можливості мати з ним якнайменше спільного, вважаючи радянську владу карою за гріхи народу, що її треба терпіти й сподіватися на повернення Божої милості. Він жив уявою в затишному для себе минулому, котре було для нього справжньою вартою уваги реальністю.
Пожвавлювався Георгій Ткаченко, коли говорив, приміром, про свій вступ 1917 року до Харківського художнього училища, про вперше побачених там бандуристів. Він як носій української мови й культури (хоч ніколи не вчився в українській школі) любив ледь не всіх наших класиків — від Сковороди й Шевченка до Грінченка та Рильського, багато чого цитував напам’ять, особливо Глібова, земляків-слобожанців Квітку-Основ’яненка, Щоголіва».
Учився у харківських бандуристів
Був він активним краєзнавцем, захистником пам’яток історії. Зокрема, у Чайках під Києвом виявив унікальну церкву і добився, щоб зі Львова туди приїхали реставратори. Втім, коли вони завітали — храм уже згорів. Георгій Кирилович вважав це за свій гріх, казав, що якби не викликав реставраторів, то вона б іще стояла і ніхто б її не палив.
Георгій Ткаченко працював до кінця життя. Навіть суттєво втративши зір, зробив пристрій у вигляді бінокля, щоб іще можна було щось писати.
«Інструмент для бандуриста — це його душа, як вже звикне до неї, то життя без бандури йому й немає, — говорив Георгій Ткаченко. — Я традиційний бандурист, ще трошки зрячий, захопився цією справою ще у юнацькі роки, як навчався в Харківському художньому училищі. Це було до революції ще, то був 16-17-й рік. Якось випадково побачив і почув бандуриста, біг по хліб, коли чую — щось бринить. Підхожу, сидить бандурист старенький, з поводирем, співає «Ой Морозе-Морозенку, ти славний козаче». Це мене так причарувало, що з того моменту я і сам на цей шлях потрапив. Випадково бандура попалась мені на розвалці стара, віддавав її в реставрацію і почав навчатися. На той час у Харкові були бандуристи: і Кочугура-Кучеренко, Гнат Гончаренко, Гнат Хоткевич, тож було кого послухати. А тоді все життя вдосконалювався, знайомився з бандуристами, багатьох я знав, оце останній мій друг, одноліток мій, Єгор Хомич Мовчан — бандурист був чудовий, це останній із тих традиційних сліпих бандуристів».
Кобзарем, на спів якого звернув увагу Георгій, був Петро Древченко. Його поводир саме кудись забіг, тож Григорій Ткаченко запропонував провести кобзаря додому. Жив Петро Древченко у селі Залютіне — тоді віддаленому куточку Харкова. Відтоді між співцем і хлопцем зав’язались приятельські взаємини. Древченко на прохання навчити гри на бандурі віджартовувався, вважаючи наміри юнака несерйозними. Та Георгій вслухався у гру співців, запам’ятовуючи виспіви пісень і дум, а вдома намагався самостійно підібрати почуті від кобзарів мелодії і потроху співати. Невдовзі, впевнившись у щирості прагнень хлопця, Древченко почав його навчати гри.
Як згадував Георгій Ткаченко, кобзар «наклав йому на струни руки» і навчив основних принципів традиційної співогри. Після цього з бандурою він уже ніколи не розлучався. Репертуар, який він перейняв у старих виконавців, згодом включав багато дум, псалмів, кантів. За десятиліття освоєння старосвітського кобзарства Георгій Ткаченко став глибоким знавцем давнього співоцького мистецтва. А пізніше Георгій Кирилович почав формувати навколо себе прихильників старосвітської музики. Після смерті Єгора Мовчана (з яким вони були добрими друзями, «ходили одними стежками») Георгій залишився єдиним у світі носієм традиційного кобзарства. Йдеться про старосвітську бандуру, яку не слід плутати з великою академічною бандурою — це зовсім інший інструмент. Тож саме Георгій Ткаченко у ХХ столітті є тією зв’язковою ланкою, єдиною людиною, котра передала цю традицію наступним поколінням, які пізніше створили кобзарські цехи, що наразі існують у Києві, Харкові, Львові. Вони нині цю традицію оберігають і розвивають. Георгій Ткаченко навчав таких тепер відомих людей, як Микола Товкайло (теперішній цехмайстер Київського кобзарського цеху), Віктор Мішалов, Микола Будник, Михайло Хай, Володимир Кушпет, Тарас Компаніченко. Василь Перевальський, Володимир Прядка.
Спадщина майстра
Згадує художник Василь Перевальський: «До 70-х років Григорієм Кириловичем взагалі ніхто не цікавився, він нікому не був потрібний, лише ми вдвох із ним, як потоваришували ходили по Совських озерах, до Обухова, там стара церква, вітряк неймовірний, він це все фотографував, замальовував. Ткаченко виявив, що в усій Україні він єдиний грає по-старосвітському Він відчув, що потрібно комусь із молодих передати мистецтво гри на старосвітській бандурі. Він мені запропонував, щоб я подумав, як можна зробити бандуру. Є майстер Василь Іванович Сніжний — він першокласний столяр, працював в училищі на Львівській площі, і хоче недорого — 60 карбованців за бандуру. Кажу — Георгію Кириловичу, то я ж перший замовник. «Ну й замовляй, вона тобі знадобиться хоча б для натюрмортів».
Георгій Кирилович зі своєї бандури (яка зараз у музеї народних інструментів) зробив хороші креслення, — він же архітектор, Сніжний зробив бандуру. Моя бандура була другою після інструмента Георгія Кириловича, і він вже мав на чому вчити свого учня. Поступово приходили навчатася — Володимир Прядка, Селівачов Михайло, і почало збільшуватися коло, навіть приходили студенти консерваторії, зокрема Віктор Мішалов».
Георгій Ткаченко вважав, що необхідно відновлювати не лише інструменти, а й саму форму кобзарської організації — про це він говорив, коли з’явилися послідовники. Не показово, поступово, старосвітське співоцтво все активніше почало виявляти себе серед громадськості. Традиційне кобзарювання просто неба, «між люде» одразу викликало інтерес. Крок за кроком новітнє традиційне виконавство знайшло в українському культурному просторі свою нішу. Очолити створений кобзарський цех випало майстрові, художнику і поету Миколі Буднику.
Кобзарські цехи тепер є в різних містах України, розвивають свою діяльність, залучають нових учнів, яким належить власноруч виготовити обраний інструмент — найчастіше це кобза, бандура, колісна ліра. Часом хлопці також виготовляють давні гусла, гудочки, торбани. Дехто реконструює і одяг тих часів. Хлопці виступають просто на вулиці, на різноманітних масових — переважно етнічних — заходах, беруть участь у радіо- і телепередачах, зйомках фільмів.
Про правду
(Пісня з репертуару Георгія Ткаченка)
Нема в світі правди, правди не зіскати,
Що вже тепер правда, стала неправдою жити.
Що вже тепер правду — усі зневажають,
А вражу неправду барзе поважають.
Що вже тепер правда, стоїть у порога,
А брудна неправда сидить конець столу.
Що вже тепер правду — ногами топають,
А вражу неправду медом напувають.
Що вже тепер правда — сидить у темниці,
А вража неправда засіва в світлиці.
Що вже тепер правда — сльозами ридає,
А злая неправда — бенкети справляє.
Що вже тепер правда — в брехнях потонула,
А злая неправда собі все здобула.
Що вже тепер правда — правда вже померла,
А хитра неправда собі все зажерла.
Що вже конець світу в душах приблизився,
Хоч рідного брата тепер стережися.
Кіра Муратова: «Для мене абсолютним щастям було знімати кіно»
Видатний кінорежисер померла в середу, надвечір
http://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/kira-muratova-dlya-mene-absolyutnym-shchastyam-bulo-znimaty-kino
Сергій Тримбач
7 червня, 2018
Останні шість років Кіра Муратова не знімала фільмів. Три роки тому оголосила: «Усе, сил більше не залишилось»… Хоча ж сама не раз говорила, що знімання фільмів було для неї найбільшим задоволенням і найбільшим щастям у житті.+
Більшу частину життя Кіра Муратова жила в Одесі, біля моря, на кордоні води і суші. Після закінчення ВДІКу кілька років пропрацювала в Москві, в центрі радянської кінематографії. У тодішньої комуністичної імперії саме центр займався виробництвом смислів буття, провінції належало ті смисли пристосовувати до самовідчуття «місцевої» людини, яка живе «далеко від Москви». +
Перший і єдиний фільм, зроблений Муратовою (разом з першим чоловіком Олександром Муратовим) в радянській столиці, йшов второваною стежкою соціалістичного реалізму. Картина «Біля крутого яру» (1962) оповідала про селянина, що приборкував дику природу (її втілювали вовки). Цивілізація розумілася як інструмент гуманізації природи, як можливість змусити її служити прогресу людини і людства. Правда, ця колізія на початку 60-х осмислювалася дещо по-іншому - природі протистоїть не якась роботизована маса, а природна людина, що живе в злагоді із собою.+
Наступна картина, «Наш чесний хліб» (спільно з О.Муратовим, 1965) зроблена вже в Одесі, місті, якому Муратова залишилась вірною до останнього подиху. Знову «сільська проза», знову герой, що покладається на свої природні інстинкти і кодекс моралі, вироблений багатьма поколіннями хліборобів. Тому і перемагає бюрократію, з її штучністю і догматизмом. Фільм Муратових легко ідентифікувати з картинами покоління радянських «шістдесятників», які розуміли спадщина сталінського режиму як штучну надбудову на «здоровому» (тілесно і духовно) народному тілі.
Від середини 1960-х Муратова працює самостійно, послідовно вибудовуючи свій світ, свій особистісний космос. Практично кожен її новий фільм демонстрував мінливість ідентичності її Автора з тим, що в умовах радянської дійсності уявлялося ядром культури. Початок був покладений «Короткими зустрічами» (1967). Її героїня (у цій ролі сама Муратова), звичайний радянський чиновник, яка попри приналежність до керівництва, не може зрозуміти, пояснити навколишнє життя. Чоловік, геолог (Володимир Висоцький), постійно зникає у відкритому, безмежному просторі, який неможливо зібрати, неможливо висловити. Відсутність чітко артикульованої мови і мовлення характеризує і персонажів наступної картини, «Довгі проводи» (1971). Почуття головної героїні, вчительки англійської мови, невиразні і тому імпресіоністічні, що відповідним чином вплинуло на стилістику картини. Фільм був заборонений до показу, його критика, зокрема, містила докір в потуранні «буржуазним цінностям» і наслідуванні Мікельанджело Антоніоні. Правда у цьому тільки одна – Муратова справді мислила себе і своє кіно у масштабі не тільки загальнорадянському, а й світовому.
Після декількох років вимушеного простою (режисер мусила працювати бібліотекарем) Муратова робить картину «Пізнаючи білий світ» (1978). На перший погляд, цілком радянський фільм про робочих людей, про нову соціальність, де почуття в злагоді з базовими для суспільства поведінковими матрицями. Одначе з‘ява осмисленого, добре відрефлектованого мовлення виявляється оманливою. Насправді фільм про те, що антураж життя зовсім дорівнює її змісту. Найважливішим виявляється те, що відбувається у внутрішньому світі людини ... Назовні ж як і раніше домінують схеми штучного, у чомусь просто схибленого буття. Спробою продовжити сеанс паралельного читання різнопорядкових реальностей стала екранізація повісті Володимира Короленка «Серед сірих каменів» (1983), яка наштовхнулася на опір цензорів. Підсумком стала відмова режисера від авторства фільму ...+
За часів «Горбачовської перебудови» творче життя Кіри Муратової чудесним чином змінюється. Кінематографічній Попелюшці нарешті дістається роль принцеси - тепер на її шляху не повинно бути серйозних перешкод. Всі мінуси обертаються плюсами. Від неї чекають критики існуючого ладу, чогось антирадянського по суті. Але режисер знову демонструє свою віддаленість від світу штучно сконструйованих ідеологічних оборудок. В екранізації оповідання Сомерсета Моема «Зміна долі» (1987) знову похмурий, примхливий світ жіночих почуттів. Тодішня критика сприйняла це як манірність самого автора, як відбиток її образ на суспільство, яке довго не розуміло і не сприймало її.
Далі починається новий етап у творчості Муратової. У 1989-му вона знімає «Астенічний синдром», картину, чия мова мало чим нагадує мову тодішньої перебудовної реальності. Велика частина суспільства перебувала в солодкому самовідчуттї щойно звойованої самості, звільнення від штампів старого життя - такого несправжнього і такого безжального по відношенню до особистості. Останній тоді рекомендувалося енергійно скидати з себе «кайдани тоталітаризму», виповзати з шинелі, зшитої за законами колективістської естетики і моралі. «Астенічний синдром» же майже не реагував на подібні запити. Сьогодні він сприймається як фільм-прогноз. Розкута людина виявляє в собі безодню суперечливих істот й існувань, які розривають душу, провокують черговий виток кризи ідентичності. А отже, перетворюють людську особистість на щось маргінальне.+
Далі будуть «Чутливий міліціонер» (1992) і «Захоплення» (1994) - якесь інтермецо, етюди на тему почуттів і їх привидів. Розчарування в людині відчутно, проте воно загорнуто в нібито манірну, стилізовану вишуканість, в те, що сама Муратова назвала «Салоном», «абсолютною поверховістю». Бо ж звичайна людина так і живе, не заглиблюючись у буттєві холодини, на поверхні життєвого космосу. Присутні й сліди у чомусь Феллінівської суміші ексцентризму і філософської апології чуттєвості. Деякі критики знаходили тут прояви постмодернізму: кінець осмисленого ставлення до життя, перетворення його в безглузде кружляння слів і жестів.
Фільм «Три історії» (1997) рішуче пориває зі стилістичною грою, життя в ньому явлена грубо і зримо - ніяких вуалей та іномовлення. По суті справи Муратова розвінчувала, тепер уже остаточно, ліберальний міф про те, що із набуттям свободи людина стає кращою і гармонійнішою. А насправді з відкоркованої пляшки полізли джини і демони, злі внутрішні сили, які виростають не де-небудь, а в людському підпіллі. Муратова перетворює давню підозру покоління шістдесятників з робочої гіпотези в художньо опрацьований і аргументований текст. «Я ставлю цивілізації нуль», - говорить один з персонажів, і в цьому прозирає авторський погляд.
Фільми так званого «нульового» десятиліття ( «Другорядні люди», 2000., «Чеховські мотиви», 2002 «Два в одному», 2007 ) нерідко виявляли пом'якшення погляду Муратової на саму людську природу. Не випадкові тут алюзії класичної російської літератури (Гоголь, Достоєвський, Чехов), досить несподівана фіксація вміння прощати людські гріхи («Настроювач», 2004), гра з людською тілесністю як скопищем культурних знаків (особливо виразна у «Другорядних людях»). А в «Мелодії для шарманки» (2009) історія, схожа на Різдвяну казку, обертається новою жорсткою констатацією: навіть бездомні діти не викликають у людей співчуття…+
Останнім фільмом режисера стало «Вічне повернення» (2012). Сумна й іронічна констатація того, що світ людський радикально не змінюється. Ніцшеанські мотиви виявились близькими Муратовій. Хоча тут проста мудрість митця, який на схилі літ бачить усе стереоскопічніше й глибше. Втім, уже «Довгих проводах» була та ж гіркота життя, прекрасного, чарівного і такого непіддатливого на самі благії наміри його удосконалити.
І фільми Кіри Муратової будуть знов і знов повертатися до нас – бо ж у них цілісна енциклопедія мотивів ХХ – початку ХХІ століть.+
Не прощаємось, Кіро Георгіївно, не прощаємось…