Бюлетень №22 (508) 2018 рік
Новини одним рядком:
2 червня – 90 років з дня народження Леопольда Ященка, керівника хору “Гомін” (читайте рубрику “Ювілеї”)
2 червня – кобзар Тарас Силенко виступив на фестивалі "Батозька битва"
2 червня – концерт кобзаря Тараса Компаніченка за програмою «Мамай-festу» у Кам’янську
3 червня – концерт Віктора Морозова і "ББ Галичина" у Стрию (будинок культури) з програмою "То було так давно..."
5 червня – концерт «Бандури срібні голоси», Одеса, вул. Новосельського, 63, Велика зала ОНМА імені А.В. Нежданової
6 червня – Подорожні в місто Ха /літвечір за участі харківських поетів у Харківському ЛітМузеї
6 червня – Володимир Смотритель з виставою «Акомпаніатор» за програмою фестивалю «Відлуння 2018» у Хмельницькому
7 червня – 70 років Олександру Белану, барду і організатору фестивалів у Запоріжжі (читайте рубрику “Ювілеї”)
7 червня – відкриття виставки архітектора Антона Ткаченка у Харківському ЛітМузеї
8-9 червня – 3-й фестиваль «Пісні, народжені в АТО» у Дніпрі
9 червня – 35 років Сергію Василюку, автору пісень і лідеру гурту “Тінь Сонця” із Києва
9 червня – участь Івана Ткаленка (електробандура) у фестивалі «From-To», Київ, Український дім (вул. Хрещатик, 2)
9 червня – день народження Ігоря Петренка, автора пісень з Луганщини
12 червня – програма театру «La Chanson» «Гра в зелене», поетична пісня світу в перекладах, Суми, Покровська, 9/1
Леопольд Ященко
Козацька слава
Чи чуєш, друже? Вже сурми кличуть,
Отож не гайся, бо час наспів!
Чи є ще порох у порохівницях?
Чи є ще сила в наших козаків?
Вже сурми кличуть – вставай, вставай
За честь і волю, за рідний край!
А наша воля в степу широкім,
А наша сила на вістрі меча.
І лине слава з глибини віків –
Безсмертна слава наших козаків!
Сідлаймо ж коні, лаштуймо зброю
І в путь-дорогу, у дальню путь!
Цвітуть прапори малинові,
На ратний подвиг нас зовуть!
І сурми кличуть – вперед рушай
За честь і волю, за рідний край!
А наша воля в степу широкім,
А наша сила на вістрі меча.
І лине слава з глибини віків –
Безсмертна слава наших козаків! (2)
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Emaіl: p_karta@ukr.net, bardlit@i.ua
Одеса – сайт http://odma.edu.ua/news/3106
Концерт
«Бандури срібні голоси»
До 30-річчя класу бандури
в ОНМА імені А.В.Нежданової
та 20-річчя капели бандуристів
5 червня 18.00
Велика зала ОНМА імені А.В. Нежданової
(м. Одеса, вул. Новосельського, 63)
Виконавці:
лауреати всеукраїнських та міжнародних конкурсів, студенти та випускники класу заслуженої артистки України, доцента кафедри народних інструментів Чернецької Людмили Теодорівни
Міньова Яна, Коваль Ганна, Пархоменко Марія, Комаринська Ольга, Ковтун Аліна, Стецун Катерина, Кулик Софія, Дзіпетрук Тетяна, Смолінська Марія, Косич Ярослава, Талько Олександра, а також володар Гран-прі Всеукраїнського конкурсу «Золота струна» Капела бандуристів ОНМА імені А.В.Нежданової
у складі: Ковтун А., Талько О., Касаткіна І., Коротченко Ю., Маковська, В., Крупська І., Хом'як Н., Єфімова А., Іванченко В., Шуль М., Пархоменко М., Смолінська М., Сакали В., Дребот М., Мазур А., Гаврючкова Г., Макарова Ю., Дзіпетрук Т., Кулик С. Творчий керівник – Чернецька Л.Т.
У концерті беруть участь:
Роман Черкас (флейта), Веніамін Мазур (най), Віктор Глушенко (контрабас), Олексій Мурза (баян), Семен Сакали (ударні), Маргарита Бакланова (скрипка), Юрій Сарапульцев (контрабас), Влад Долгіер (віолончель), Ірина Малиновська (ударні)
лауреат міжнародних конкурсів Олена Вишневська (мецо-сопрано)
Ведуча: Юлія Коротченко
Вхід вільний
Львів – сайт http://gazeta.lviv.ua/2018/06/02/xii-festival-zashkiv-sklikaye-patriotiv/
ХІІ фестиваль «Зашків» скликає патріотів
15-17 червня, з нагоди 127-ї річниці від дня народження полковника Євгена Коновальця, відбудеться молодіжний фестиваль «Зашків – Джерело духу»
Захід традиційно організовують молодіжні громадські організації Львова на історичному місці – Батьківщині Євгена Коновальця, в селі Зашків Львівської області.
Цьогорічна програма обіцяє бути цікавою та насиченою. Молоді українські гурти, футбол босоніж, виступи кінологів, інтелектуальний блок, велопробіг, показові виступи та майстер-клас від клубу «Бойового гопака», кінопокази, лекції, гутірки, дискусії, майстер-класи — все це та багато іншого відбуватиметься в рамках фестивалю.
«Ключова ідея фестивалю — любов до Бога, української землі та її Героїв – як минулих, так і теперішніх. Тому, вже багато років поспіль наша мета залишається незмінною: вшанування постаті Євгена Коновальця — як символу незламності духу і чину української ідеї, формування патріотичної позиції, пропаганда здорового та активного способу життя серед молоді. Отже, запрошуємо усіх відвідати землі Євгена Коновальця, вклонитися на могилі його батьків та гідно вшанувати Героя», – зазначає Андрій Ковальський, виконавчий директор фестивалю.
Організатори нагадують і наголошують, що Молодіжний фестиваль «Зашків» пропагує здоровий спосіб життя, а тому продаж, вживання, розповсюдження алкогольних та наркотичних засобів тут суворо заборонені.
Вхід вільний.
Хочеш стати волонтером — реєструйся: https://bit.ly/2LsB4hE
Взяти участь у велопробігу «Від Степана до Євгена» — реєструйся: https://goo.gl/81xJb4.
Що повинен знати кожний учасник фестивалю “Зашків” [про Євгена Коновальця]?
Із сайту https://www.facebook.com/notes/...
Молодіжний фестиваль “Зашків” — це в першу чергу вшанування та нагадування про визначну постать української історії — Євгена Коновальця.
Завдяки йому український визвольний рух продовжив боротьбу після поразки Української Революції 1917-1921 років, діяв у новому підпільному форматі 1930-х та з новою силою повстання розгорівся у 1940-х.
Наводимо кілька цікавих фактів про полковника Євгена Коновальця:
1. В червні 1915-го, під час боїв на Маківці, потрапив до російського полону. І до початку 1916-го перебував у таборі для військовополонених у Чорному Яру (між Царицином і Астраханню), а з кінця 1916 — у таборі в Царицині. Під час Лютневої революції в Росії він разом з галицькими старшинами з табору розгорнули широку організаційну і пропагандистську роботу серед полонених-українців.
2. Євген Коновалець був дуже талановитим дипломатом. Увесь час від заснування УВО (Українська Військова Організація) і до своєї смерті він провів за кордоном. Євген Коновалець намагався налагодити відносини з іноземними організаціями, зокрема з Лігою Націй, японцями і німцями.
3. Підстава, яка була організована КГБ, за наказом самого Йосифа Сталіна, змусила Євгена Коновальця замовчати назавжди. Було відомо, що слабкістю Коновальця була любов до шоколаду. Саме вона стала причиною його загибелі. Йому було вручено коробку цукерок з українським орнаментом та запискою «від друзів», але після її відкриття, бомба, що лежала в середині, вибухнула.
4.Євген не був професійним військовим, але став полковником Армії УНР.
5. Ще протягом 1920-х років Москва організувала 4 замахи на його життя. Коновалець був особистим ворогом Сталіна.
6.Коновалець не сприймав марксизм. Для нього радянський марксизм був ширмою для російського імперіалізму.
7.До дати смерті Євгена Коновальця приурочене свято - День Героїв. Було обумовлено, що саме у травні пішли з життя "кращі сини України ХХ століття".
Постать полковника є “містком” між двома поколіннями учасників боротьби за незалежність: тими, хто боровся в 1917-1921 і тими, хто повстав у 1940-ві. Євген Коновалець створив та очолив одне з найбоєздатніших військових формувань доби Української Народної Республіки — Корпус січових стрільців, згодом Організацію українських націоналістів — чи не найуспішніший політичний проект українців минулого століття.
15-17 червня фестиваль "Зашків" — місце розвитку духу, тіла та інтелекту. Пам’ятаймо та шануймо гідно наших героїв!
Житомирщина – сайт http://www.radozamok.com.ua/pressroom/calendar-of-events/1006-najbilshij-v-ukrajini-festival-klasichnoji-muziki-pid-vidkritim-nebom-projde-u-zamku-radomisl.html
Найбільший в Україні фестиваль класичної музики під відкритим небом
пройде у “Замку Радомисль”
Субота, 23 червня 2018
Кращі виконавці класичної музики з’їдуться 23-24 червня 2018 року на V Міжнародний фестиваль «Музика Шопена просто неба», що пройде в історико-культурному комплексі "Замок-музей Радомисль". В ці дні під відкритим небом у виконанні майстрів будуть звучати геніальні твори польського композитора Фредеріка Шопена.
Фестиваль, який за останні роки став одним з найбільш масштабних заходів такого роду в країні, традиційно проводиться в рамках культурного проекту “Віа Регіа” під патронатом Посольства Республіки Польща в Україні. Особливу популярність він заслужив серед творчої інтелігенції, представників дипломатичних місій іноземних держав, поціновувачів класичної музики з різних країн.
За словами ініціатора фестивалю, засновниці історико-культурного комплексу “Замок-музей Радомисль” Ольги Богомолець, “Музика Шопена просто неба” — один з елементів розвитку культурної дипломатії — єднання країн та народів навколо вічних цінностей, одною з яких, без сумніву, є і класична музика.
Проведення таких заходів, на її думку, покращує імідж України в дипломатичних колах, допомагає в дружній неформальній обстановці шукати шляхи розв’язання спірних моментів та протиріч, які неминуче виникають навіть між найбільш близькими та дружніми державами.
Сам фестивалю проходитиме у форматі марафону — 23 червня музичні твори будуть виконувати піаністи старшої вікової групи, а 24 червня — талановиті діти, вихованці музичних шкіл України та Польщі. Всі вони – лауреати світових престижних музичних конкурсів.
Музична програма ювілейного фестивалю буде виконуватись на роялі «Ямаха» на спеціальній сцені, спорудженій на Острові Любові.
Квитки можна придбати: онлайн на сайті фестивалю, перейшовши за посиланням www.chopin.radozamok.com.ua
Для всіх учасників фестивалю — безкоштовна екскурсія до найбільшого у світі Музею українських домашніх ікон та старожитностей “Душа України”.
Сайт http://ukrreporter.com.ua/culture/poet-i-bard-oleksa-byk-vrazyv-poeziyeyu-nezrym-n-ist.html
Поет і бард Олекса Бик вразив поезією “Незрим(н)ість” (+відео)
31.05.2018
Ім’я Олекси Бика вже добре відоме в Україні. Поет, лауреат літпремії імені Василя Симоненка… На сході країни воював з російськими загарбниками як доброволець у “Правому секторі”.
Олекса виконує свої пісні, чимало з яких стали дуже популярними. Як не згадати його дивовижний твір “Добровольці Божої чоти”! На хвилі народного уподобання й композиція «Янголи в камуфляжі», яку в рамках проекту #ПісніВійн Олекса виконав разом з лідером гурту “Тінь Сонця” Сергієм Василюком.
Нещодавно у Києві пройшла презентація другої поетичної книги Олекси Бика “Незрим(н)ість”. Про що ця збірка з такою, оригінальною, назвою? Як пояснює анотація, “за кожним написаним текстом проглядається ще кілька ненаписаних, але пережитих, перевідчутих і переболених”. Олекса каже, що не акцентує увагу читача лише на війні, він показує й інші сторони нашого динамічного життя, його трагізм, і те, що наповнює дні світлом, що спонукає жити і любити на повні груди.
“Вона носить його сорочку і кулю на ланцюжку, вона пише йому уранці і опівночі по рядку… Він на фото у однострої, палець правої — на курку. Він сміється і мружить очі. Та ніколи не воскреса”.
Так може писати лише Олекса Бик, який пережив біль втрати бойових побратимів, якому “щось мууляє, ніби душу світ вийма”. І який “навчається жити навпрошки”, іти “по лінії прибою”.
Або ще з інтимної лірики: “Рахую секунди, мов кроки твоєї ходи, заплутавши серце у ці безнадійні тенета. У наших з тобою побаченнях по інтернету мені тебе мало, як рибі в пустелі — води…”
Бунтарство поета-патріота також прочитується у збірці: “…Ти дух залізняків і гамалій, і твоя доля буде непростою у вирі поворотів і подій”.
Поезія Олекси — глибока, філософська, можливо, кожен читач побачить за цими рядками щось своє, сокровенне, те, від чого “тебе прошивають роки навиліт”. І можливо, своєрідні та яскраві поетичні образи допоможуть краще зрозуміти внутрішній світ захисників України. Чи не про таких воїнів ці рядки: “Змирившись із одвічною війною, ти сам перетворився на набій”?
Яскраве доповнення до презентації книги: Леся Рой і Антон Сурмін (гурт “Телері”)
До речі, про назву збірки. Олекса каже, що якось із письменником і видавцем Сергієм Пантюком дійшли такого висновку: кожен митець має борг перед нацією — поповнювати скарбничку української мови новими словами. Ось так і з’явилася “незрим(н)ість”.
Між іншим, книгу чудово надруковано у видавництві Сергія Пантюка.
Леонід ФРОСЕВИЧ
Світлана ФРОСЕВИЧ
Полтавщина – сайт http://mirgorodinmeheart.pl.ua/2018/05/27/7890/
У Великій Багачці проходить обласне свято кобзарського мистецтва «Взяв би я бандуру»
27.05.2018
Сьогодні, вже традиційно, в останню неділю травня, на головній сцені Великої Багачки, на честь земляка – відомого українського кобзаря Федора Кушнерика свою майстерність показують учні та педагоги Великобагачанської дитячої музичної школи, учасники художньої самодіяльності області, професіонали і аматори сцени.
У рамках заходу – дитячі забави, конкурси, спортивні змагання, розваги з нагородами та призами. Народні умільці: вишивальниці, різьбярі, гончарі, художники та майстри з лозоплетіння гостинно зустрічають відвідувачів у «Містечку майстрів».
Як зазначив Олександр Чередніченко, заступник начальника Великобагачанського відділення поліції, до охорони публічного порядку на час проведення свята кобзарського мистецтва залучено 10 працівників місцевої поліції, у тому числі 2 екіпажі поліцейських по нагляду за дорожнім рухом, члени Широкодолинського громадського формування та охоронна фірма “Явір 2000”.
Чернівці – сайт https://molbuk.ua/chernovtsy_news/150204-kibernetyk-ta-vchytel-inozemnykh-mov-staly-kobzaryamy.html
Кібернетик та вчитель іноземних мов у Чернівцях стали кобзарями (ФОТО)
У Мармуровій залі ЧНУ співали відомі кобзарі. Це були люди різних професій – кібернетик, учитель іноземних мов, студент, музичний майстер. Їх поєднало захоплення старовинними українськими інструментами, пише molbuk.ua.
"Я вже неодноразово запрошувала кобзарів виступити в нашому місті, зокрема в університеті. З багатьма добре знайома . Це надзвичайно цікаві люди. Деякі з них знімалися у відомому фільмі "Поводир". Зараз в Україні є 46 кобзарів і 19 лірників. Вони самі виготовляють музичні інструменти. Виконують козацькі та історичні пісні XVI століття, псалми, думи, балади”, – розповіла викладач кафедри української літератури ЧНУ Ніна Козачук.
Один із наймолодших кобзарів Василь Жованик грає на старосвітській бандурі, співає про українське військо. Він навчається на філологічному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Він знімався в українському фільмі “Поводир”.
"Цю бандуру я зробив сам за два роки під керівництвом досвідчених майстрів Київського кобзарського цеху, – пояснив Василь. – Бандура зацікавила мене тим, що вона ніби розповідає про давні часи, героїчну історію нашого народу.
Талановитий кобзар Ждан виконує духовні псалми. Він теж не професійний музикант – працює в інституті кібернетики.
"Дуже багато людей зараз цікавляться грою на бандурі, – запевнив кобзар. – Я вже змайстрував вісім бандур, зараз буду робити ліру. Захопився бандурою у 1990-х роках, коли вона вийшла з підпілля. Я виступав не лише в Україні, а й за кордоном. Коли граю на бандурі, поринаю в музику, позбавляюся негативних емоцій", - розповів музикант.
Сайт http://visnik-press.com.ua/archives/date/2018/05/27
Світ рідного краю в картинах Георгія Ткаченка
25 травня у Переяславі до 120 річниці з дня народження художника, бандуриста Георгія Ткаченка відкрились виставка його картин. Їх привіз вдруге до нашого міста український художник графік, член-кореспондент Національної академії мистецтв України Василь Перевальський. Цього разу виставка експонується у виставковому павільйоні музею Народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини.
Георгій Ткаченко архітектор-художник, народився 5 травня 1898 році на Східній Слобожанщині. В 1929 році закінчив московський ВХУТЕМАС, був відомим художником, архітектором і бандуристом останнім представником так званої “слобожанської” традиції гри на старосвітської діатонічній бандурі.
З 1937 року член Союзу художників і Союзу архітекторів. У творах митця змальована широчінь його духовного світу, що поєднував українство та слов’янофільство, християнсько-консервативні переконання та сприйнятливість до нових ідей (за неперевіреними даними замолоду був посвячений у масони). Мав велику популярність серед українських інтелектуалів 1960-90-х років
Василь Перевальський розповів, що дуже вдячний долі, яка дала можливість йому познайомитися із цією людиною:
– Познайомився я із Георгієм Кириловичем на виставці в 1956 році. Мені виповнилось 18, а йому вже було 58. Незважаючи на 40-річний бар’єр ми з ним знайшли спільну мову. Можливо через те, що у нього ніколи не було дружини та дітей, а я не знав свого батька, бо його репресували ще до мого народження. То мабуть, він відносився до мене, як до сина. На моєму весіллі він був за посажоного батька.
Василь Перевальський вважає Георгія Ткаченка своїм вчителем художньої майстерності, а такі бандуристи, як Микола Будник, Володимир Кушпет, Микола Товкайло, Сергій Радько, Тарас Компаніченко, Андрій Гоц та багато інших кобзарів, вважають своїм його своїм учителем гри на старосвітській бандурі.
Відвідувачі виставки зможуть побачити світ таким, яким бачив його Георгій Ткаченко. Його картини відкривають цілий світ краси рідного краю – світ широких степів, зелених левад та дібров.
Виставка триватиме до 31 серпня. Її можна відвідати з 9 до 17 години щодня крім понеділка та вівторка.
Володимир Набок
Сайт https://www.facebook.com/events/2324138347863428/
18 травня о 15.00
в Музеї М.Рильського
Концерт струнної музики.
Класичні твори вітчизняних композиторів виконуватиме бандуристка Віта Задорожна.
В заході також візьмуть участь Маріанна Волкова та Марічка Андрюк.
Сайт http://ogo.ua/articles/view/2018-05-26/93555.html
Музика як зброя у боротьбі за мир
26.05.2018
Днями у Рівненському залі органної та камерної музики відбувся концерт "Мир без війни". Захід проведений солістом Юрієм ЯЦИКОЮ та командою його таланових і харизматичних колег. Присутні були найрізноманітнішими - журналісти, інші творчі люди, навіть люди з інвалідністю, а ще багато молодих (і старших) чоловіків у військовій формі. Це звіт 15-річної творчої діяльност Юрія Яцики, приурочений до Дня Героїв та Міжнародного Дня миротворців.
- Цей концерт - мистецька відповідь на події, що на часі у світі і в Україні. Усі учасники - співаки трьох оперних театрів України, від сходу до заходу... На наш погляд, коли у суспільстві нагнітається ситуація розбрату, насильства, ненависті, ефективною є одна зброя - це музика, - коментує сам Юрій ЯЦИКА.
Участь у виступі взяли: народна артистка України Наталія-Марія Фарина, заслужений артист України Тарас Силенко, заслужений працівник культури України Галина Швидків, лауреати Міжнародних та Всеукраїнських конкурсів Наталія Ногіна - та Ігор Гальчук. І це лише деякі імена та прізвища! Безумовно, не залишив байдужими учасників оркестр, диригентом котрого був Юрій Скрипник.
Присутні у залі (й глядачі, й учасники) були з різних міст України - зі Львова, з Черкас, з Вінниці, з Чернігова... Наостанок командир миротворчого об'єднання українців Роман КОВАЛЬ вручив нагороди справжнім Героям України - і чоловікам, і жінкам.
Під час концерту виконувалися твори: Eduardo di Capua, Salvatore Cardillo, Agustín Lara, Sir Andrew Lloyd Webber, Giacomo Puccini, Francesco Sartori, А.Пастушенка, П. Гулака-Артемовського, Дениса Бонковського, Лесі Дичко, Наталії Іваник, Анатолія Кос-Анатольського, Миколи Лисенка, Геннадія Татарченка, Ігоря Шамо.
Зал вітав виступаючих овацією, вигуками ""Слава Україні", "Героям слава" та "Браво".
- Кожен наш крок - це крок до миру, кожен день - це майбутнє, - натхненно мовила ведуча заходу, заслужена артистка України Галина ГРИЦЮК.
Особливо усім сподобався виступ Архієрейського хору Рівненської єпархії Української православної церкви Київського патріархату (Лауреати Міжнародних і Всеукраїнських конкурсів Архієрейського хору «Знамення», регенти Наталія Іваник та Володимир Іваник). І змістом, і формою привернула увагу пісня "Біла ворона" у виконанні самого Юрія Яцики. Зал був переповнений!
- Враження від виступів дуже позитивні, й реально надихають на мир та на гармонію, - ділиться присутня волонтерка із м.Миколаїв (Миколаївської області) Ольга ВЕРБИЦЬКА.
Рубрика – «Ювілеї»
Він навчив співати не одну тисячу людей: 90 років тому народився Леопольд Ященко
https://hromadskeradio.org/programs/hromadska-hvylya/vin-navchyv-spivaty-ne-odnu-tysyachu-lyudey-90-rokiv-tomu-narodyvsya-leopold-yashchenko
02 червня 2018
Про видатного музикознавця, фольклориста, засновника та керівника хору «Гомін» розповіла його учениця
Леопольд Іванович Ященко народився другого червня 1928 року в Києві, помер другого квітня 2016 року. Кияни чудово пам’ятають його з сопілкою в метро чи тролейбусі в 1980-90-тих. Розповідає про нього учениця – фольклористка Катерина Міщенко:
У кожного народу буває так, коли одна людина тримає собою цілий сегмент народної пам’яті. Це досить розповсюджене явища, особливо тепер, коли суспільство глобалізується, традиційна культура дуже часто затримується в пам’яті великої кількості людей завдяки таким яскравим і видатним постатям, які цим займаються. Саме Леопольд Іванович Ященко протягом багатьох десятиліть актуалізував для дуже багатьох людей і в Україні, й в цілому світі величезне явище – український традиційний побутовий спів. Це було фактично те, що його захопило з дитинства, те, чому він присвятив ціле життя, те, що надихало його власну, дуже цікаву, творчість, оскільки він робив обробки народних пісень, писав свої авторські твори, багато з яких є глибоконародними за своєю природою.
Ця людина навчила співати не одну тисячу дорослих
Леопольд Івановичу внаслідок своєї біографії та репресій проти нього та проти першоутвореного хору «Гомін» довелося, як він сам казав, зовсім перейти з теорії до практики. Фактично ця людина з нуля навчила співати не одну тисячу дорослих людей. Тих, кому сказали в дитинстві: «Тобі ведмедик наступив на вушко». Ніхто ніколи не займався цими людьми, а співати хотілося. Лише до нього можна було прийти на ці, як він їх описував, недільні співи для всіх охочих – де ніхто ні в кого нічого не питає. Якщо людина сором’язлива, вона собі тихенько сидить. Він каже: «Затуляєш вухо, слухаєш себе, тих, хто довкола тебе, й співаєш ті пісні, які неможливо зіпсувати». В нього був цілий клас таких пісень для навчання. І щонеділі, починаючи десь від 90-го року, він запровадив такі недільні вечори для всіх охочих.
«Чоловік із сопілкою»
Одна з київських легенд про Леопольда Ященка – «чоловік із сопілкою». Він узявся за сопілку десь від середини 80-х, коли відродився «Гомін». Як він сам нам казав: «Це для того, щоб не губити часу». Вдома грати не будеш – часу немає, на роботі – тим більше, а от дорогою на репетиції можна розігратися, поставити дихання, а разом із тим – люди тихенько слухають. Казав: «Коли я вчу щось, закладаю сірничка в сопілку, щоб було тихенько. Коли граю вже впевнено – сірничок виймається». От так багато людей пам’ятали його гру в метро, на ескалаторах і в тролейбусах.
Він опанував комп’ютер у 80-річному віці
Леопольд Ященко зібрав дуже багато, але відібрано, опрацьовано ним і рекомендовано для вжитку десь до 2 000 пісень. Зараз у нас на сайті їх близько 800. Леопольд Іванович у якомусь сенсі продовжує його наповнювати, тому що він сам набрав туди більше тисячі партитур. Він опанував комп’ютер у 80-річному віці, фактично це стало його творчою лабораторією – це досить складна композиторська програма, в якій він працював. Це була дивовижна людина, дуже відкрита до інформації до останніх місяців свого життя. Для нього не існувало чогось такого, що неможливо осягнути. З’явився Інтернет – він сказав: «О, нехай техніка на нас працює. Вона нас відучила співати, тепер нехай надолужує. Все це має бути в Інтернеті, щоб люди могли в будь-якому кінці світу знайти та співати».
Нефальшивая струна Александра Белана.
Близится 70-летие известного запорожского барда и мецената
http://mig.com.ua/hot/item/39059-nefalshivaya-struna-aleksandra-belana-blizitsya-70-letie-izvestnogo-zaporozhskogo-barda-i-metsenata
Автор Анна Чуприна
Наверное, нет в Запорожье человека, интересующегося авторской песней, которому было бы незнакомо имя Александра Белана – предпринимателя, барда, одного из многолетних меценатов запорожского фестиваля авторской песни "Байда", самоотверженного популяризатора жанра. В то же время широкой публике он мало известен. Оттого, что Александр Данилович – человек скромный и бескорыстный, даже во всезнающем Интернете сведений о нем – кот наплакал. "МИГ" решил исправить это упущение.
От "короля двора" – до автора-исполнителя
Александр Белан родился в Запорожье 7 июня 1948 года в семье педагогов – мама была учительницей, папа – директором школы. Среди родственников были люди технических профессий, но все отличались большой любовью к музыке и песням.
Сашу родители отдали учиться играть на скрипке, но в то время мальчику, чтобы чувствовать себя "королем двора", нужно было играть на гитаре. Так в 15-летнем возрасте Саша свел близкое знакомство с этим инструментом.
Крым был местом любимого отдыха с родителями, а позже – местом спонтанных встреч с интересными людьми. Там Александр познакомился с питерскими ребятами, которые пели песни Александра Городницкого. Глубокие, тонкие и ироничные, произведения "физико-лирика" так потрясли закончившего индустриальный институт Александра Белана, что он стал искать в Запорожье людей, для которых они так же созвучны. И обнаружил их в клубе авторской песни "Парус" – известный в неформальных кругах Алексей Недвига тогда дал объявление в газете, что в "Парус" приглашаются все, кто любит и хочет играть на гитаре. Конечно, Александру хотелось проявить себя среди творческих личностей. Первые мелодии и тексты, участие в первых фестивалях "Байда"... Так началась многолетняя любовь к авторской песне.
Как нам поддержать "Байду"?
...Есть у Александра Белана песня "Юность", в которой звучат такие замечательные слова:
“Юность та была с тобою
И с друзьями наравне.
Не фальшивою струною,
А созвучною вполне”.
Александр Данилович руководствуется этим девизом всю свою жизнь, гармонично откликаясь на изменения времени и общества.
Талантливый инженер, работавший на ведущих промышленных предприятиях и в научно-исследовательских институтах, успешно пробовавший себя в архитектуре, Александр Белан в начале 90-х стал бизнесменом. Он был одним из тех предпринимателей, кто заработал деньги своими мозгами и руками – Белан с племянником еще четверть века назад воплотил модный нынче лозунг "отходы – в доходы", изобретя и запатентовав оригинальный и дешевый способ брикетирования отходов производства ферросплавов.
Занятие коммерцией для Александра Даниловича стало не только основой обретения собственного благополучия, но и, не в последнюю очередь, средством поддержки запорожского фестиваля авторской песни "Байда". Лишившись "комсомольской крыши", фестиваль мог умереть. Не проведи его запорожцы год-другой, и о нем бы забыли. Александр Белан с Алексеем Недвигой, Игорем Холодовым и позже с Сергеем Кучмой этого не позволили. [Традиция не прервалась ни на один год, и сейчас барды активно готовятся к юбилейному, 35-му фестивалю].
Меценат и популяризатор
Но не только "Байда" была предметом заботы Александра Белана. В те годы заниматься авторской песней и знакомить украинцев с ее выдающимися образцами было очень непросто. И что сделал Александр Белан?
Вместе с Андреем Фесенко открыл клуб "Гитара", где собирались запорожские барды, и куда после концертов в больших запорожских залах, организованных тем же Александром Беланом, приходили Виктор Берковский, Юрий Кукин, Владимир Туриянский, Владимир Каденко, "Иваси" [дуэт москвича Алексея Иващенко и запорожца Геннадия (Георгій) Васильев] и многие другие мэтры авторской песни. И тогда, и позже, выступления именитостей никогда не были для Александра Белана способом заработка – ему хотелось подарить запорожцам радость общения с ними...
Очень многим запорожским бардам Александр Белан помог заявить о себе. Например, в 1998 году он из собственных средств финансировал выпуск на студии звукозаписи радио "Ностальжи" первого альбома наших ныне широко известных авторов и исполнителей Дмитрия Долгова, Сергея Кучмы, Анны Хуповки, Алексея Недвиги под названием "В этой чертовой шкатулке", а также магнитоальбомов Сергея Яцуненко [Джанкой] и Алексея Бардина [Полтава]. А скольких других он поддерживал где словом, а когда и деньгами.
Нет братства отзывчивее, чем барды
... Кому-то барды кажутся людьми импульсивными, хаотичными, иногда даже безалаберными. Но когда в 2011 году с Александром Даниловичем случилась беда [тяжелый инсульт], не было общности более организованной, отзывчивой и душевной, чем бардовское братство, ринувшееся на помощь. Театр поэтической песни Елены Алексеевой дал в поддержку Александра Белана благотворительный концерт, откликнулся городской клуб авторской песни "Островок" под руководством Александра Супруна, Лидия Разоренова подняла туристов, всегда неравнодушных к авторской песне. Известный дуэт "Экипаж" [Александр Паталах и Анатолий Омельянович] выступали перед врачами и пациентами, а ко Дню медика совместный концерт дали другие запорожские авторы и исполнители.
Множество людей организовали дежурство в палате, помогая Александру Даниловичу вновь научиться ходить. А Владимир Антонов так опекал его, что медики принимали автора и исполнителя за сына Александра. Медперсонал 6-й горбольницы вообще поражался самоотверженности бардов, дневавших и ночевавших рядом с Александром, и 50 суток совместной работы не прошли даром: Александр Данилович поднялся на ноги.
Почти семь лет он чувствовал себя хорошо, активно занимался популяризацией бардовского искусства.
...Увы, недавно у Александра Даниловича случился микроинсульт, и здоровье вновь пошатнулось. Барды вновь кинули клич о помощи. Если кто-то желает присоединиться к ним и поддержать в трудную минуту истинного деятеля культуры, энтузиаста и просто достойного человека Александра Белана, можно перечислить средства на р/с Приватбанка № 4149 4978 4599 0672.
Здоровья и благополучия Вам, Александр Данилович!
Рубрика – «ЗМІ про митців»
«Ми не бавимося в кобзарство, ми професіонали»
Про кубанську школу, український ренесанс, англійську «кобзу» та панську бандуру
http://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/my-ne-bavymosya-v-kobzarstvo-my-profesionaly
29 травня, 2018
ХI Фестиваль епічної традиції «Кобзарська Трійця», який пройшов у Києві в «Музеї Івана Гончара» 26 та 27 травня та був організований Київським Кобзарським Цехом, окрім майстер-класів, ярмарки, виставок та науково-практичних конференцій, цьогоріч відзначився ще й своїм концертом, на якому до широкого полотна українського епосу, кантів та псальм, творів доби Української революції, трохи було додано ще й барв німецької та англійської стародавньої музики. Так, композитор, поціновувач кобзарської традиції, майстер та педагог Юрій ФЕДИНСЬКИЙ продемонстрував на власноруч виготовленому торбані, як в Англії 400 років тому звучала «їхня кобза та їхній спів». Сам же торбан він вважає за українську барокову лютню. До слова, «День» вже писав про торбан , який «у Польщі вважають українським інструментом, а в Україні — польським».
«Якщо ми цього не розуміємо, що ми будемо розуміти про українські ренесанс і бароко, які й так знищені, а ми маємо ансамбль «Хорея Козацька» та хочемо чути українське бароко, тож виходить, що ми маємо дивитися на загальноєвропейське бароко і розуміти це, інакше ми будемо блукати, і не буде так цікаво», - зауважив американець із українським корінням, який заради удосконалення своїх навичок гри на бандурі приїхав до Києва після розпаду Радянського Союзу.
На фестивалі у виконанні пана Фединського також прозвучала кобза та дума про Марусю Богуславку на бандурі, при чому досить незвично - і справа не в акценті музиканта у прямому значенні слова, а в самій виконавській «подачі» старовинного народного твору.
+
«Ми не бавимося в кобзарство, ми професіонали»
На думку знаменитого музиканта, мультиінструменталіста, дослідника та просвітника, лідера «Хореї Козацької» Тараса КОМПАНІЧЕНКА, ті форми, в які вклала кобзарство радянська система, яка вправно боролася з українським національним рухом, здобула велику перемогу: «Протягом «Кобзарських Трійць» вже вкотре проводяться наукові конференції. В цих доповідях ми намагаємося розставити цятки над «і», і це дуже важливо, щоби в тому культурному просторі, який ми зараз маємо, не було фальшування, не було підміни понять».+
У своєму виступі він торкнувся теми функції кобзарства.+
«Я сам був адептом музичної школи, де мені звичайно дали непогану техніку, яка і досі відносить мене до професіоналів - я спеціально на цьому наголошую, бо нещодавно мені на одному з концертів хтось сказав, що ми не бавимося в кобзарство, ми професіонали. Так от я хочу сказати, що ми теж не бавимося в кобзарство - ми професіонали. Це дуже важливо, бо виконуємо функцію, яка покладена на кобзарство. На кобзарство не покладена функція грати Баха. Я дуже люблю Баха, я дуже люблю Ліста... А до чого тут кобзарство? Абсолютно ні до чого. І якщо ми говоримо про переходові форми, так звані, що модерні форми кобзарства, які з'явилися в XX столітті, з яких начебто виводять сучасну генеалогію необандурництва, то я хочу сказати - нічого подібного, я щось не спостерігаю на цьому тлі Василів Ємців... Хтось може мені назвати хочь одного, хто вправно володіє традицією, співає епос, і пише пісні для Голівуду, як робив Ємець, і пише твори високого кшталку? Я такого не спостерігаю. Але амбіцій, апломбу так багато...»
«Первинна функція кобзаря - будити оспалі душі»
Як розповів пан Компаніченко, в добу 20-х років минулого сторіччя було створене неокобзарство, тобто «інтилигентське кобзарств», яке поширилося теж в середовище сліпців, таких як Євген Адамцевич+
«Адамцевич начебто не співав традиції, але чому ми, поруч з Ткаченком трепетно до нього ставимося. Тому що він і начебто не співав традиції, але натомість співав «Євшан-зілля», яке всіх зворушувало. Він виконував первинну функцію кобзаря - будити оспалі душі, не бути рабом гріха, бути тим, хто може офірувати, жертвувати», - наголосив він.
Тарас Компаніченко виконав на кобзі «Гей, Вкраїнці, іще наша живе річ святая». Цей твір записано від Ігоря Рачка, а слова приписують Миколі Аркасу - українському культурно-освітньому діячеві, письменнику, композитору та історику, греку за походженням, контр-адміралу російського флоту, який написав першу оперу на слова Тараса Шевченка «Катерина».
+
Панська бандура та кубанська школа
Другий твір - також доби Української революції - Компаніченко виконав на бандурі роботи Костя Міцевича, який був делегатом Центральної Ради, депутатом (від Волині) Трудового конгресу, був у синьожупанниках як бандурист. Інструмент подарував товариш Міністра закордонних справ Української Народної Республіки Микола Багриновський (і Міністр праці УНР за сумісництвом).
«Це необандура, ми її можемо назвати панською бандурою, тут імітація контргрифу (як на торбані), це мрії про козацький інструмент, це мрії сучасників, які хотіли поєднати в одну школу, що дав Іван Йович Кучугура-Кучеренко, Гнат Хоткевич, і за ним Василь Ємець - це така кубанська школа», - зауважив він та додав, що цей інструмент йому подарував отець Микола з Чикаго, бо він хотів грати «під добу Української революції». Пан Компаніченко зауважив, що неокобзарство виникло та стало через бажання поєднати традицію і створювати нові твори.
На ХI фестивалі «Кобзарська Трійця» також виступали Михайло Хай (ліра), Назар Божинський (бандура), видатний кобзар, педагог та письменник-дослідник Володимир Кушпет (кобза, ліра), Едуард Драч (кобза), Анатолій Шмітько (торбан), кобзар, який відправився на захист країни у сучасній російсько-українській війні Лірник Ярема (ліра, бандура), Сергій Чурай (бандура), бандурист Василь Жованик, який у своєму виконанні «Ой горе тій чайці-небозі» (авторство твору приписують гетьману Івану Мазепі) показав слухачам автентичну співогру, Андрій Селецький (кобза), Тарас Силенко (бандура) та інші... Модерував фестом кобзар, археолог Микола Товкайло.
Володимир КОСТИРІН
Древо янкі: як американець через бандуру вчить любити Україну
http://www.umoloda.kiev.ua/number/3316/188/123536/
01.06.2018
42-річний музикант-етноінструменталіст, майстер народних інструментів, організатор кобзарського табору й етнофестивалів Юрій Фединський — американець з українським корінням: його пращури по лінії матері (рід Чайковських із Полтавщини) після руйнування Запорозької Січі втекли з України до Туреччини, а звідти — до Канади й Америки. І хоч батько Юрка — з американського роду (вони з матір’ю не живуть разом), молодий чоловік зізнається, що ніколи не почувався американцем.
«В Україні почуваюся більше вдома, аніж в Америці»
— Хоч я народився й виріс в Америці, із нею в мене дещо не склалися стосунки. Мені було важко інтегруватися в суспільство, бо вважав себе українцем і, очевидно, на генетичному рівні відчував, що моя рідна земля — Україна, — ділиться Юрій. — І от одного прекрасного дня мені спало на думку: якщо переїду на землю своїх пращурів — почуватимуся в ладу із собою. Головне, що так і сталося. В Україні почуваюся більше вдома, аніж в Америці. Мені тут легко, комфортно — думаю, це тому, що відчуваю енергетику рідної землі й сприймаю вас як близьких за духом людей. Як сприймають мене — то вже інша річ.
Іще проживаючи у штаті Кароліна, Юрко зацікавився українською культурою й почав займатися грою на бандурі. Він був одним з учнів знаного бандуриста, кобзаря Юліана Китастого — той і познайомив здібного хлопця з кобзарськими традиціями. Пошук місця, де можна було б більше довідатися про українські народні інструменти, привів Юрія Фединського до Львова. Згодом американець познайомився з представниками київського кобзарського цеху Миколою Будником та Тарасом Компаніченком і зрозумів, що саме в Україні матиме найцікавіше заняття і власний розвиток. Молодий чоловік дізнався, що, крім бандури, кобзарі використовували й інші музичні інструменти, зокрема кобзу й торбан. І потім, десять років проживаючи в Києві, займався відновленням цих інструментів. Окрім того, удосконалював гру на них. Мав багато спільних проектів із Тарасом Компаніченком.
«Потім відчув, що потрібно рухатися далі. На те були різні причини. Скажімо, стомився платити високу плату за найману квартиру в столиці — щоразу, шукаючи потрібну суму, витрачав значні нерви. До того ж, ми з Марією одружилися, і я хотів, аби наші діти росли не в мегаполісі, а посеред природи. Так зрозумів, що вже час мати власну домівку», — Юрко розповідає про те, як складалася його доля в Україні.
Вибір упав на село Крячківка Пирятинського району невипадково: свого часу Юрко навідувався туди, щоб познайомитися з місцевим автентичним фольклорним гуртом «Древо» (це саме його пісня звучить у відомому мультфільмі «Жив-був пес»). Там подружжя придбало сільську хату й пустило коріння — уже має четверо дітей: найстаршому Мирославу виповнилося 8 років, близнюкам Наталі й Адріані —6, а найменшій Лесі — рік.
— Спочатку думали: чим же займатимемося у глибинці? Адже село — це певна ізоляція від світу, — розповідаючи про себе, Юрко весь час посміхається. — Я згадав, як у Кароліні навчався грі на бандурі в таборі при капелі бандуристів (відвідував його 10 років поспіль — настільки мені було там цікаво) і подумав: а чому б не створити подібного табору в Крячківці й піти далі — відновити полтавське кобзарство? Адже Полтавщина — серце кобзарства.
От уже сім років діє започаткований Юрком кобзарський табір. Тут усі охочі навчаються автентичному кобзарству, етномузиці. Та на цьому американець не зупинився — вирішив організувати етнофестиваль, на якому б звучала українська автентична музика. Провести такий фестиваль у Пирятині, як хотілося, не вдалося — за словами Юрка Фединського, у нього не складається співпраця з чиновниками районного управління культури, які «на іншій хвилі».
Вільна людина чиновника дратує
— У нашому районі творяться дивні речі: районне управління культури намагається контролювати культурне життя, а тих, хто незалежний від нього, перебуває поза контролем, сприймає як якусь загрозу своїй діяльності. Це ніщо інше як «совковий» менталітет, що досі панує в наших державних інституціях, — скаржиться американець, який осів у Крячківці. — До того ж складається враження, що там бояться всього народного: автентичного співу, одягу тощо. На мою думку, система управління культурою з радянських часів, на жаль, не змінилася. Одного разу мене запросили виступити в Пирятині, а потім повідомили, що мого номера немає у програмі. І так за ці вісім років виступав там усього раз чи два. От якби співав про сало й горілку, тоді, мабуть, був би затребуваним. А кобзарські пісні не котируються. Усі ці роки я опікувався крячківським автентичним фольклорним гуртом «Древо», але і його, попри популярність, не підтримують районні чиновники від культури. а коли я вирішив організувати перший етнофестиваль, так би мовити, в обхід держави, дехто здивувався: як так, без дозволу, без виділення коштів? Та я довів, що це можливо. Перший фестиваль «Древо роду козацького» був не надто масовим — зібрав десь 150 осіб, але став унікальним дійством для фольклористів. Щоправда, ложку дьогтю в бочку меду додали ті ж чиновники з районного управління культури — зателефонували й запитали, яке маю право самостійно проводити міжнародний фестиваль на їхній території. Я відповів, що маю не лише право, а й обов’язок показати якийсь інший сюжет: можливо, те ж таки управління культури щось запозичить із нього для своєї роботи. Подібні непорозуміння вже сприймаю як закономірність. Хоч загалом позитивна праця відбувається й поступ уперед є.
Уже три роки поспіль Юрій Фединський проводить у Крячківці фольклорні дійства. Останнім часом формат фестивалю дещо змінився — тепер він передбачає вільний мікрофон, тобто не лише запрошені, а усі охочі можуть прийти зі своїми музичними інструментами й виступити. 42-річний американець вважає, що саме через кобзарський спів можна щось змінити в душах і головах людей, і сподівається: якщо відновиться кобзарство — тоді, можливо, й Україна також.
У Крячківці Юрко Фединський, за його словами, мусив навчитися іще й будувати: не лише власноруч відремонтував придбану хату, а й облаштував у господарській будівлі майстерню, а ще звів новий саманний дім для учнів, котрі приїжджають до його кобзарського табору з усіх куточків України й не тільки. Юрій навчає майструвати народні музичні інструменти й грати на них абсолютно безплатно. Так само й за проживання його учні не платять жодної копійки.
— Змайструвати етноінструмент — досить нелегка праця, я ж насправді дуже вимогливий. Вимагаю повної самовіддачі — щоб ніякої халтури. Але грошей із учнів не беру — із грішми в Україні складно, а більшість із тих, хто прибуває до мого табору, — небагаті люди, зокрема студенти, — пояснює Юрко Фединський. — До того ж, не хочу, щоб між нами були якісь бар’єри, щоб хтось думав, нібито хочу на ньому заробити. Коли є довіра до вчителя, тоді учні краще вчаться, а я ліпше викладаю, і в нашому арт-просторі панує надзвичайно позитивний дух. Тоді багато хто доходить висновку: куди ми, мовляв, поспішаємо, якщо нам тут так добре, чому б не майструвати якомога довше?
До кобзарського табору Юрія Фединського навідуються навіть дівчата. І хоч у подібних творчих цехах існує думка, що якщо не було такої традиції, за якої кобзарювали б жінки, то їх не варто впускати в цю царину, Юрко вважає: не можна заборонити людині цікавитися кобзарством тільки тому, що вона жінка. До того ж, як показує практика, жінки майструють і грають не гірше за чоловіків, а іноді навіть краще.
Уже й чимало іноземців приїжджають учитися в Юрія Фединського — з Австралії, Канади, Японії, Франції, Польщі. Але така популярність кобзарського цеху з Крячківки до душі далеко не всім. Талановитий майстер етноінструментів стверджує, що вже отримав вказівку від маститих колег: ніяких, мовляв, жінок та іноземців. Але не може перетворити свій цех на закритий клуб, заборонити комусь учитися — це було б проти його правил. До речі, найохайнішим учнем, за словами Юрка Фединського, у нього був японець — кожні півгодини прибирав своє робоче місце.
Джерело щастя — це коли іншим добре
Юрій і сам постійно майструє народні музичні інструменти — для того, щоб потім мати змогу детально розповісти іншим про сам процес. Скільки їх змайстрував за ці роки, говорить, не рахував. Це досить копітка праця — на виготовлення одного інструмента чоловік витрачає понад рік. Наголошує: це не масовий виріб, і він не женеться за кількістю, не майструє на продаж, хоч іноді щось із витворів своїх рук усе ж продає. Його основна праця — відновлення торбана, недаремно американець вважає себе торбанотворцем.
— Хто вам розкаже, як його виготовити, а тим паче навчитися на ньому грати, якщо цього інструмента вже сто років ніхто не бере до рук? Доводиться по крихтах збирати інформацію, звертатися до інших культур. Скажімо, запозичив досвід в одного англійського майстра, котрий виготовляє барокові лютні. Бо торбан — подібний до них інструмент. Щоб навчитися на ньому грати, дивився у запису, як німці на тій же бароковій лютні виконують композиції Баха, — упертий американець не шукає легких шляхів.
— Якщо власноруч виготовлених народних інструментів майже не продаєте, не берете грошей за викладання, то з чого ж ви тоді живете? — цікавлюся.
— Ми ж живемо в українському селі, — сміється Юрко. — Більшість селян тут мають великі городи. Ми маємо малий, але він фактично годує нашу сім’ю. До того ж, отримуємо 800 гривень державної допомоги на дитину. Тож живемо, як ми з Марією говоримо, з Божою ласкою. І хіба ми такі бідні? У нас є все, що потрібно людині для щастя: діти, дім, автомобіль, майстерня... Неважливо — будеш ти багатим чи бідним. Важливо — робити добрі справи, і тоді до тебе притягнеться все, що потрібно. Спочатку я в це не вірив, прагнув достатку — хотів заробити грошей, продаючи музичні інструменти. А потім зрозумів, що це заважає моїй основній діяльності. Тепер, коли немає грошей, не переживаю, бо знаю: вони з’являться тоді, коли потрібно. Це дивна річ, та, аби переконатися в тому, що це спрацьовує, потрібно спробувати, — ділиться своєю філософією Юрко.
Він насправді не такий, як усі. Приїхати з процвітаючої Америки до бідної України — на таке, погодьтеся, здатний не кожен. Не дивно, що й американська родина його не завжди розуміє. Щоправда, батько Юрія, заможний американський стоматолог, усе ж приїжджає до Крячківки, цікавиться його життям і просвітницькою діяльністю. Більше того, йому імпонує синів піонерський дух, готовність починати на новому місці все з нуля.
— Чи розуміє мене мама? Мабуть, ні. Є й такі, хто не лише не розуміє, а й категорично не приймає мого вибору. Не так давно я був в Америці й навідав свого дядька (приїхав до нього на автівці в інший штат), та він не захотів навіть розмовляти, вигнав мене з двору, заявивши, що я комуніст, — пригадує Юрко Фединський. — Думаю, що й більшість односельців нас не розуміє. От ми влаштовували вечорниці, то з місцевих прийшли лише троє. Та уявіть собі, що вони думають про мене: приїхав, мовляв, якийсь зухвалий янкі й хоче відновити українську автентичну культуру, повернути нас до своїх витоків. Вони звикли до нетрадиційної української культури: до дискотеки з шансоном, пивом та цигарками. Я ж виступаю проти такої псевдокультури. То як мене мають сприймати? Звісно ж, негативно. У кращому разі — селяни вважають мене диваком. Хоч більшість людей привітні, при зустрічі вітаються — для мене це багато значить. Але ті, хто завдяки «Фейсбуку» познайомився з моєю діяльністю тут, в Україні, розуміють, що на цій землі я черпаю натхнення й від того щасливий. Коли я з сім’єю мав тримісячні гастролі в Америці, бабусі з ансамблю «Древо» вирішили, що ми там і залишимося. Насправді ж усе навпаки — діти одразу почали просити: «Тату, повертаймося чимшвидше додому».
На відміну від Юрія, музиканта за фахом, його 30-річна дружина-полтавка Марія має спеціальність інженера-будівельника, хоч, мабуть, не менше залюблена в музику, спів. Разом із чоловіком вони складають чудовий дует, виконують шляхетні українські пісні на слова Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Івана Мазепи, канти, складні барокові та ренесансні твори, американський блюз тощо. Марія розповіла мені, що репетиції в них з Юрієм щодня, як закон, — опівдні, коли старші діти в школі, а в найменшої Лесі — тиха година. І так само ввечері. Тож діти постійно чують удома музику та спів і самі запам’ятовують слова та мелодію. Ось так спонтанно й утворився їхній сімейний вокально-інструментальний колектив.
Чому українці нерідко опираються всьому автентичному? Юрій Фединський вважає: все тому, що мають державу, яка не дбає про людей. А вони, часто не маючи навіть роботи й гідного заробітку, думають лише про те, як вижити. «На жаль, така державна програма, — зітхає чоловік. — Хоч, звичайно, є й люди, які, всупереч цьому, намагаються творити альтернативну реальність. Джерело ж нашого щастя у тому, що ми дбаємо, аби не лише нам було добре».