Бюлетень №21 (399) 2016 рік
Новини одним рядком:
18 травня – бард Олександр Смик виступав у Тернопільському обласному краєзнавчому музеї
19 травня – композитор Мирослав Скорик відвідав Чернівецький обласний меморіальний музей Володимира Івасюка
20 травня – виступ бардів Л. Борозенцева, О. Доріченко, Т. Доміловської і поетки І. Берези у київському КАП “Дом”
22 травня – 155 років з дня перепоховання тіла Тараса Шевченка біля Канева http://www.umoloda.kiev.ua/number/2816/169/98120/
25 травня – концерт тріо бандуристок (Т.Маломуж, К.Коврик, А.Черевишник), Київ, Пушкінська, 33, Спілка композиторів
25 травня – концерт гурту «Шпилясті кобзарі» (лідер Ярослав Джусь) у київському Будинку Вчителя
2 червня – концерт гурту «Вперше Чую» (лідер Григорій Вагапов) у київському “Docker Pub” , вул.. Богатирська, 25
4 червня – фестиваль патріотичної пісні “Рутенія” ім. Костя Єрофеєва у Києві
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Emaіl: p_karta@ukr.net, p_karta@maіl.ru
Суми – Артем Соколов
«Булат» провёл благотворительный концерт к Мемориалу памяти
14 мая в зале профсоюзов, что на Петропавловской, 61, прошёл благотворительный концерт клуба «Булат» в поддержку юбилейного XX Мемориала памяти ушедших друзей, который состоится традиционно в октябре.
Напомним, что целью концерта был сбор средств для издания книги воспоминаний к XX Мемориалу. По итогам проведения концерта было собрано 1774 грн. Собранные средства переданы инициативной группе по изданию книги.
В концерте приняли участие Игорь Добровольский, Артём Соколов, Ольга Козаченко, Галина Демиденко, Валерий Кошеленко, Алла Титаренко, Сергей Борщ, театр La Chanson (Виктор Сыроватский, Яна Шифрина, Сергей Городничий), ансамбль «Чужаси» (Наталья Ухина, Олександр Сорокин, Михаил Паламаренко, Евгения Торопова) и гость из Одессы Вадим Ланда.
Фото по ссылке - http://bulat.bardy.org/?p=4069
P.S. Кстати, у нас переехал и обновился сайт! Новый адрес - http://bulat.bardy.org
Харків – Літературний музей
Дорогі друзі, 23 травня о 18.00 ФРІ та ЛітМузей запрошують вас на презентацію відеоекскурсій "Харківські завулки" за участі автора та ведучого Владислава Проненка.
Місце проведення - Літмузей, вул. Багалія, 6 (колишня вул. Фрунзе,6).
Вартість вхідного квитка - 12,50 грн Подія в контакті https://vk.com/event121395647
Запоріжжя – Людмила Брацило
Всеукраїнський конкурс
молодої української поезії та української авторської пісні
імені Марини Брацило «Хортицькі дзвони»
с т а р т у в а в втретє!
Оргкомітет Всеукраїнського конкурсу молодої української поезії та української авторської пісні імені Марини Брацило «Хортицькі дзвони» інформує творчу молодь України про те, що цього року конкурс стартував втретє і що його організатори чекають на нові зустрічі з молодими українськими поетами та авторами - виконавцями на «Хортицьких дзвонах» - 2016.
За два попередні роки до конкурсу долучилося близько 80 молодих поетів та авторів – виконавців, які вибрали мовою духовного спілкування зі своїми сучасниками – українську. Вони принесли в сучасний літературний процес свіжі думки, нові літературні форми та свої патріотичні почуття.
Разом із молодими запорізькими талантами конкурс підтримали представники 15 областей України.
В номінації «поезія» серед переможців: киянки Бодасюк Олена та Тимчук Марія, Марій Наталія з Івано-Франківська, Шпак Ксенія зі Львова, Дегтяренко Марія-Лурдес з Білої Церкви, запоріжці: Біла Сніжана, Ольшанська Олена, Мушкудіані Крістіна, Сажинська Ірина, Чілій Аліна, Матійчук Альона, Хабаров Даніїл.
Конкурс представив цікаві творчі особистості і в авторській пісні: Похильченко Василь (м.Київ), Григорук Юлія (м.Вінниця), Пак Марія (м.Львів), Білик Микола, Чикалова Ольга, Бойко Карина (м. Запоріжжя), Чилікіна Юлія (м.Мелітополь, Запорізька обл.).
Юні обдарування, підтримані Запоріжжям, успішно торять свій творчий шлях далі, тим самим стверджуючи ідею конкурсу, сформовану на досвіді поетеси та пісняра Марини Брацило: творчих успіхів досягне той, хто не марнує час змолоду.
Умови участі
у ІІІ Всеукраїнському конкурсі молодої української поезії
та української авторської пісні
імені Марини Брацило «Хортицькі дзвони»
1. Конкурс поетів-початківців та тих, хто шукає себе в українській авторській пісні, проводиться у двох номінаціях: «Поезія» та «Авторська пісня». В рамках основних номінацій, можна також позмагатися за спец призи:
у номінації «Поезія»:
спецприз за патріотичні мотиви в поезії та спецприз за висвітлення в поезії теми збереження родинних цінностей;
у номінації «Авторська пісня»:
спецприз за написання одної чи декількох пісень на слова Марини Брацило.
2. До участі в конкурсі допускаються молоді автори віком від 15 до 25 років, які у визначений термін подали рукописи власних поетичних творів чи аудіозаписи пісень (мова конкурсу – державна – українська).
Можливе подання матеріалів на конкурс одразу в обох номінаціях.
3. Для участі у номінації «Поезія» рукописи поетичних творів (20-25 віршів) надаються у форматі Microsoft Word (* doc, * rtf), шрифтом № 14 (Times New Roman), через 1,5 інтервал, формат А-4 ; усі поля (верхнє, нижнє, праве, ліве) – 2 см;
Для участі у номінації «Авторська пісня» надається аудіозапис двох пісень на цифрових носіях (у акустичному виконанні) та тексти до них.
4. До матеріалів додаються:
- анкета учасника;
- автобіографія;
- фотокартка розміром 10 х 15;
- повна домашня адреса, номер телефону та e-mail.
5. Журі не розглядає твори, які носять антиукраїнський характер; пропагують насильство, расизм; містять ненормативну лексику або написані суржиком.
6. Подані рукописи не повертаються і не рецензуються.
7. З метою сприяння більшій об’єктивності відбору переможців, Оргкомітет, згідно з Положенням, надає для розгляду Журі конкурсні роботи у анонімному порядку (під псевдонімами) згідно з реєстрацією.
8. Положенням про конкурс передбачається кількісний ліміт переможців (лауреатів) конкурсу в кожній номінації – не більше чотирьох осіб (І, ІІ та ІІІ місця), яким присвоюється звання "Лауреат конкурсу молодої української поезії та української авторської пісні «Хортицькі дзвони» імені Марини Брацило". Окрім Лауреатів, Журі визначає також два дипломанти (по одному в кожній номінації), яким присвоюється звання "Дипломант конкурсу молодої української поезії та української авторської пісні «Хортицькі дзвони» імені Марини Брацило". Визначаються також переможці в рамках зазначених спецпризів. У разі низької якості творів Журі конкурсу уповноважене не відзначати жодного лауреата (дипломанта) конкурсу на рік.
Додаткова інформація щодо проведення Конкурсу на сайтах Запорізького національного університету та www.bratsylo.com.ua,
за тел. 061-289-12-82 (кафедра українознавства),
067-648-17-17, 099-055-46-07 (координатор Стадніченко Ольга Олександрівна).
Рукописи та аудіо записи пісень надсилати до 15.10.2016 року на адресу Оргкомітету ( e-mail: stadnichenkoo-1@ukr.net), або подавати особисто: 69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського 66а, Запорізький національний університет, кафедра українознавства (корп. 2 ауд.413).
Оголошення переможців та церемонія їх нагородження за участю широких кіл громадськості відбудеться в Запорізькому національному університеті 2 грудня 2016 року на Гала-концерті, приуроченому до дня народження поетеси та пісняра Марини Брацило.
Оргкомітет
АНКЕТА УЧАСНИКА
Всеукраїнського конкурсу молодої української поезії
та української авторської пісні
імені Марини Брацило «Хортицькі дзвони»
- Прізвище, ім’я, по батькові
- Дата народження
- Місце роботи чи навчання
- Повна домашня адреса
- Контактний телефон(мобільний)
- e-mail.
- Ваша участь у роботі творчих студій, гуртків, колективів
- Ваші перемоги в подібних творчих конкурсах
Київ – Олександр Музика
Вчора був на завершальному концерті фестивалю "Остров" - був приємно вражений великою кількістю молоді. Ще в червні буде традиційний “Рутенія-фест”, а за місяць – “Лісова Фієста”.
Київ – http://vk.com/shpylyasti
Шпилясті кобзарі. Сольний концерт
25 травня о 19:00 у Київському будинку вчителя відбудеться великий сольний концерт гурту Шпилясті кобзарі з нагоди 5-річчя.
У програмі заходу: українські народні пісні в сучасному форматі , авторська інструментальна музика , світові та ретро хіти.
Свято сучасної бандури відбудеться за участю студентів Київської національної музичної академії ім. Чайковського – дуету B&B Project, студентів Київського національного університету культури і мистецтв – дуетів "В треNді" та Banduraband, а також ансамблю "Барви України" Стрітівського педагогічного коледжу бандурного мистецтва.
Вхід вільний, але з метою забезпечити собі місце в партері, радимо попередньо забронювати його за телефоном +38(099)406 26 46 або в коментарях до цього запису.
Будемо раді бачити вас на нашому святі!
Київ – сайт https://www.concert.ua/eventpage/vpershe-chuyu-02-06
02 Июня, 21:00 «Вперше Чую»
Docker Pub Киев, ул. Богатырская, 25
«ВПЕРШЕ ЧУЮ» - это романтический байкерский рок. Песни, написанные в путешествиях на мотоцикле.
Уникальный проект, в котором автору, вокалиста и гитариста Григория Вагапова постоянно присоединяются музыканты из разных групп и формаций.
Свой отсчет группа ведет с 2009 года. Именно тогда вышел дебютный альбом «СкаСка».
В 2009 году «ВПЕРШЕ ЧУЮ» признаны лучшими дебютантами по версии «ДЖЕМ FM» - премия «НеПопса».
В 2011 вышел второй, байкерский альбом группы «ПрямоТок».
Песня «Чоперок» попала в ротацию «ДЖЕМ FM» и других радиостанций, а благодаря интернету и байкерам стала известной и за пределами Украины.
Группа стала лауреатом фестиваля-конкурса «Червона Рута» - 2011 и на гала-концерте исполнил именно песню «Чоперок».
А в 2013 году «ВПЕРШЕ ЧУЮ» спели «Чоперок» с хором байкеров в проекте «ЖИВЯКОМ».
При Евромайдан особую популярность приобрела композиция «Не треба».
Журналисты ТСН на песню «Не треба» смонтировали кадры Майдана и избиение студентов, и показали его 1 декабря 2013 в программе «Підсумки тижня» канала 1 + 1. На YouTube видео набрало сотни тысяч просмотров.
Позже, именно благодаря этой песне группу «ВПЕРШЕ ЧУЮ» запретили в России.
В этом году «ВПЕРШЕ ЧУЮ» сняли клип на песню «Ізопова мова» по мотивам антиутопии Дж.Орвела «Ферма тварин» и сказки И. Франко «Фарбований лис». Съемки проходили в Межигорье. Ведь Межигорье стало символом расточительности и суеверия нашего времени. Это место концентрации безвкусицы больших денег. Однако у каждой эпохи свое Межигорье. Именно такая идея вложена в новый клип музыкального проекта «ВПЕРШЕ ЧУЮ».
Лидер группы - Григорий Вагапов поддерживает своими песнями бойцов в зоне АТО.
Актуальным лозунгом ансамбля - «Хочеш миру - займайся культурою!».
Именно поэтому группа решила отметить свое 5-летие концертом в Киеве, собрать всех друзей и партнеров. Поблагодарить их за то, что позволяют в эти непростые времена оставаться музыкантами. Вдохновиться на дальнейшие творческие шаги, среди которых - запись третьего альбома.
Кіровоградщина – Дмитро Гонтар
Нещодавно я зробив сайт-візитку про автора-виконавця із міста Світловодська Віталія Асауленка http://yorkroy.kr.ua/
Пісняр, письменник, патріот.... (на прізвисько "Рой")
Василь Жданкін, Марія Бурмака, Віктор Морозов, Володимир Давидов... Пам'ятаєте? Це перша "Червона Рута-89" у Чернівцях, авторська пісня...
Віталій Асауленко - це вже "Червона Рута-95" у Севастополі... Здається остання "Рута" на якій бардівське мистецтво присутнє як жанр. Зате справжній прорив вітчизняної танцювальної поп-музики: гламурні та такі лялькові Ані Лорак і El Кравчук...
А українська співана поезія, що має витоки ще від славних кобзарів, і яка тільки-но заново починає відроджуватися, відходить на другий план. Зате "Радіо-Шансон" з його російським блатняком стає невід'ємним атрибутом нашого громадського транспорту. Отож, вітчизняному шоу-бізнесу стає непотрібним самобутній ґроулінґ бард з його розбишацькими зонгами, не зважаючи навіть на зусилля самого "співучого ректора" Михайла Поплавського...
Зате нікуди не дівся від Віталія його рідний Світловодськ, на дніпровських заплавах якого він виріс і отримав прізвисько "Рой", а його невгамовна енергія знаходить виток у суспільно-політичній діяльності. Це, в минулому, і участь у місцевому осередку Конгресу українських націоналістів. Це і багаторічна робота редактором у місцевому тижневику "Світловодськ-Інформ".
А ще талановита література. Відомий кінорежисер Олександр Муратов в захваті від його повісті"Каркас", до якої пише свій схвальний відгук.
А що ж пісня? Невже зараз, коли Хрещатик та Сумська вже, слава богу, не рясніють афішами з виступами "ідолів" російської попси, все ще є не затребуваною творчість наших сучасних кобзарів?
Отже, друзі, впевнеий, ми ще не раз почуємо як "греблі рве" своїм міцним співом наддніпрянський пісняр Віталій Асауленко.
Дмитро Гонтар, письменник, 7 березеня 2016 р.
Ґро́улінг або ґро́ул (від англ. growling — «гарчати») — вокальний прийом, переважно у важкому металі, котрий нагадує черевне гарчання, що виходить із нутра вокаліста. Прийом заснований у співі на опорі від діафрагми при сильному видиху повітря з низу живота та подальшим розщепленням несправжніх зв'язок — так досягається ефект гарчання. У силу фізичних особливостей ґроулінґу звук виходить досить низьким за висотою.
Чернівці – сайт пам’яті В.Івасюка http://www.ivasyuk.org.ua/news.php?lang=uk
Мирослав Скорик відвідав музей Володимира Івасюка
У рамках проекту «Три С: Скорик–Станкевич–Сильвестров» у Чернівцях з великим успіхом відбувся концерт Симфонічного оркестру обласної філармонії (диригент і художній керівник Йосип Созанський), в якому звучали твори Мирослава Скорика, Моріса Равеля, Джорджа Гершвіна, Петра Чайковського.
Сьогодні, 19 травня, у Всесвітній день вишиванки Чернівецький обласний меморіальний музей Володимира Івасюка відвідав відомий композитор, Лауреат Шевченківської премії, Народний артист України, Герой України Мирослав Скорик, який із великою цікавістю оглянув експозицію музею, детально цікавився життям родини композитора, з яким був також знайомий, а також залишив у книзі відгуків свій автограф. Зустріч у музеї з буковинською інтелігенцією була цікавою та змістовною.
Львів – сайт http://md-eksperiment.org/afisha/ukraine/lviv/festival-zashkiv-2016-20160502031835
Десятий ювілейний фестиваль «Зашків 2016» запрошує гостей!
З 17 по 19 червня 2016 року з нагоди 125-ї річниці від дня народження полковника Євгена Коновальця, відбудеться традиційний фестиваль «Зашків», під девізом «Джерело духу». Захід відбудеться біля озера в підніжжі гори Берекавиці.
Мета заходу:
Формування патріотичної позиції, розвиток принципів громадянського суспільства, української ідентичності, вдосконалення тіла та духу, стимуляція молоді до здорового способу життя.
Програма заходу:
Цього року буде значно розширено кількість заходів у рамках фестивалю, які поділені на три блоки:
• Науково-теоретичний блок – науково-практична конференція у музеї ЄвгенаКоновальця;інтелектуальні локації; панельні дискусії та обговорення актуальних тем з провідними експертами України.
• Спортивно-виховний блок – велопробіг від «Степана до Євгена»; фестиваль активного туризму; теренові ігри; лазербол; квест; футбол босоніж; майстер-класи та інше.
• Культурно-мистецький блок – форум української книги; літературний вечір актуальної творчості; ніч кіно та фотовиставки; катання на козацькій чайці та змагання на байдарках; мистецька зона; локації кримськотатарського та білоруського народів, які представлятимуть свою культуру, а також виступи українських гуртів та інше. На головній сцені фестивалю виступатимуть гурти "Монополія", "Гримить", Lemberg Hills, "Хмародери", "ROCKOKO", "Тінь сонця", "Фіолет", "Гайдамаки", KOZAK SYSTEM, "Мері", "Антитіла".
На фестивалі будуть вжиті усі необхідні дії для дотримання безпеки на фестивальному полі; принципів, які пропагує фестиваль, а також передбачено реєстрацію на кожен захід, що відбуватиметься в рамках фестивалю.
Як зазначають організатори, – «Ми розіб’ємо усталене, помилкове сприйняття українського патріотизму чи націоналізму – це не пусті гасла, а клопітка праця над вдосконаленням себе та оточення, досягнення цілей, пізнання світу, результативна щоденна робота – і це все покладено на патріотичну основу».
Організатори заходу: молодіжні громадські організації Львівщини, Міністерство молоді та спорту України, Міністерство культури України, Львівська обласна державна адміністрація, Львівська обласна рада, Львівська міська рада, Жовківська районна державна адміністрація, Жовківська районна рада.
Контактний телефон: Оксана – 38098 24 65 855
mail: press.zashkivfest@gmail.com
Вхід вільний.
Київ – Сергій Цушко
Традиційно хористи капели КПІ різних поколінь у третю суботу травня приїздять до Борисполя на могилу поета і барда Володимира Чубинського, який трагічно пішов із життя 20 травня 1987 року. Учора ми були на Рогозівському кладовищі вже вдвадцятьдев'яте. Сподіваємося й наступного року зустрітися знову для щирого спілкування поруч із тим, хто зачаровував багатьох, був прикладом творчого фонтанування, життєлюбства, вірності в дружбі. До речі, в 2017-му капела відзначатиме черговий ювілей - свої вічно юні СІМДЕСЯТ. Будьмо разом!!!
Луцьк – сайт http://www.volynnews.com/news/society/viyna-robyt-z-liudey-romantykiv-istoriia-lutskoho-barda-iakyy-voiuvav-/
Війна робить з людей романтиків. Історія луцького барда,
який воював на сході
16 Травня 2016
Луцький бард Юрій Щербик віршує давно. Власне, з тих пір, коли перший раз закохався. Проте його поетичний дар має певну особливість – поезії з’являються на світ разом із музикою, - йдеться у матеріалі видання БУГ.
Мабуть, десь уже в Дніпропетровській області серед речей, які волонтери везли на фронт, помітила гітару. Хіба їм до співу? Хлопцям, які ще вчора жили мирним життям, а сьогодні в засмальцьованих камуфляжах у неймовірну літню спеку чекають на передачі з питною водою, а взимку без теплого одягу, тепловізорів виконують на совість свій громадянський обов’язок? Насправді в найдраматичніші періоди це і є для них хлібом насущним. Війна робить з людей романтиків. Під пострілами народжуються таланти.
Луцький бард Юрій Щербик свої композиції під гітару виконує так, що аж до сліз. Хлопці слухають, а потім йдуть на передову захищати Україну. Не завжди на війні бійці можуть сприймати вірші, а от пісні здебільшого западають їм в душу.
“Ми жили не цінуючи того, що мали, – саме з такою думкою зіштовхуються бійці в АТО. Чим душа болить, те й виливається у віршовані рядки. Не пишеться тоді, коли все інертно, а коли є емоції. Пісні в АТО – не нонсенс, є інтернет, телефон можна ввімкнути та послухати в будь-який момент. Але під гітару, помітив, вони краще сприймаються.
Маю принцип – не граю чужого. В АТО грав не для підняття бойового духу, а для того, щоб повернути хлопців у іншу реальність, відвернути від війни. Авторська пісня здебільшого вистраждана, не розважальна. Співаєш про Луцьк – бійці слухають. Не всі знають, де він, а, виявляється, кожен уявляє своє рідне місто”, – розповідає Юрій Щербик.
Юрій пішов на схід добровольцем у серпні 2014-го року. Службу ніс у 72-ій окремій механізованій бригаді, хлопці стояли на передовій у Гранітному. Каже, не хотілося іти в армію, щоб просто рік відбути й нічого так і не навчитися.
Саме на війні він став захоплюватися мистецтвом фотографії. У Юрія досі зберігаються фото дитячих малюнків, що привозили бійцям волонтери.
Гітару в АТО з собою не брав, думав, хлопці не зрозуміють. Пізніше таки отримав інструмент від бойових побратимів. Та хоч гітара була з ним, не завжди випадала можливість взяти її в руки. Завдяки віршам та пісням з’явилося багато друзів, які пропонували допомогти зібрати і випустити збірку.
“Давно мріяв поїхати в зону АТО з піснями. Тепер заслужив моральне право приїхати до хлопців з гітарою. Раніше боявся, що спитають: “Де твій автомат?”, – каже Юрій Щербик.
Після закінчення служби Юрій вернувся в рідний Луцьк. Не встиг повернутися, вже засумував – жартував він. Незважаючи на те, що демобілізувався, війна не відпустила його та близьких йому людей. Мама Юрія стала в якійсь мірі волонтером. Коли вона виходила на ринок або в церкву, їй завжди приносили харчі та необхідні речі, які потім “мандрували” на схід.
Після демобілізації друзі допомогли бійцю видати книжку з поетичними творами, що має назву «Небо Донбасу». Юрій проводить творчі зустрічі з молоддю на Волині. Його мрія здійснилася – він побував на Донбасі зі своєю гітарою і вкотре переконався, що воювати можна не лише зброєю, а й словом і піснею.
Юлія Ховайло
Чернігів – сайт http://www.hvilya.com/news/kobzarski_mandri_pomizh_gollivudami/2016-05-13-8549
Кобзарські мандри поміж Голівудами
2016 » Травень » 13
Поміж святими лісами кобзарськими шляхами несли до людей правду та величну історію українського народу кобзарі. Оці незрячі гомери завжди відкривали очі зрячим людям. Осліплені в полонах та битвах козаки йшли перед козацьким військом з кобзами, піднімаючи людей на боротьбу. Ця прадавня традиція праукраїнців жива і сьогодні. На початку минулого століття Олександр Корнієвський, у містечку Мена на Чернігівщині, створив новий музичний інструмент – хроматичну концертну бандуру. Він взяв за основу кобзу Терентія Пархоменка (якого на тридцять дев'ятому році життя у 1911-му жандарми прибили) і добавив поміж струнами півтонові приструнки. Значно збільшив кількість струн, придумав і поставив на струнах демфер-перемикачі. Так сто років тому в Україні з'явився новий інструмент. За свої винаходи, майстерну гру на бандурі та крамольний інструмент він понад двадцять п'ять років загартовувався по сибірських таборах-лісах.
Після цього винаходу за струни бандури взялись зрячі музиканти і почали об'єднуватись у гурти, у капели бандуристів. У 1918 році Василь Ємець створив у Києві першу професійну капелу бандуристів. Інструменти замовляли у Олександра Корнієвського. Збереглось фото цієї капели.
Про виготовлення цих інструментів мені розповідав Олександр Корнієвський. Він навчив мене грати на старосвітській діатонічній кобзі та хроматичній колісній лірі. Це старосвітська Чернігівська кобзарська школа, яку Гнат Хоткевич називав самою давньою. У мережі інтернету є фільм про Корнієвського.
Василь Ємець народився на Харківщині у 1890 році. Як підріс – заробив гроші на бандуру і пішов навчатися грі на бандурі до відомого бандуриста Івана Кучугури-Кучеренка. Здобув освіту у харківському та московському університетах. У вільний час багато гастролює. У 1916 році виступав у Великому театрі. Потім переїхав на батьківщину Олександра Корнієвського, який майстрував у Корюківці.
За правління гетьмана Скоропадського створив у Києві першу капелу бандуристів. Після жовтневого перевороту розпочались небачені репресії проти кобзарів і він був змушений залишити Україну. З 1920 року розпочинає величний і тривалий мистецький марафон за межами України. Завершує навчання у Берлінській та Пражській консерваторіях. Брав уроки з диригування у самого Олександра Кошиця, який з хором емігрував до Західної Європи. Виступає з бандурою у провідних театрах Європи. У Парижській опері співав у супроводі бандури у майстерно зшитому фраці. Всюди навчає молодь грати на бандурі та об'єднує у капели бандуристів.
У 1937 році від'їжджає до американського континенту, подалі від горя. Проживав у Канаді, а згодом у 1940році розпочав підкоряти Голлівуд, поселився у місті Лос Анжеллес. Продовжує свою наукову працю і тривалі гастролі по всій Америці.
Професор Ємець лишив нам безліч наукових праць. Він виступав у найпрестижніших театрах. Підкорив і знаний театр відомої кінофабрики Голлівуду. Збулась мрія Олександра Корнієвського. На бандурі зазвучали твори Баха, Бетховена, Чайковського та інших композиторів.
Василь Ємець володів усіма видами гри на кобзі та бандурі. Грав на сучасній бандурі і вдосконалював її. Грав у перекидку харківським способом та найдавнішим – старосвітської чернігівської кобзарської школи. По науку до кобзаря їздив з Австралії Віктор Мішалов. Тепер він проживає у Канаді. На сьогоднішній день це поодинокий бандурист, який володіє усіма оцими способами гри.
У березні 2016 року ми провели з ним концерт, при свічках у Торонто, пам'яті Анатолія Авдієвського. Віктор Мішалов – теж постать унікальна. Заслужений артист України, кандидат мистецтвознавства. Уже і докторат в Україні захищати буде. Розпочинаємо процес переїзду в Україну на постійну роботу.
Олександр Конієвський з 1937 року по1971 рік був за межами України. Повернувся в Україну і далі творив свої неперевершені музичні інструменти. Василь Ємець мріяв про повернення в незалежну Україну і про виступ у Київській опері. Не дожив до часів незалежності. В Україні і за її межами добре знають про кобзаря-професора Василя Ємця, який підкорив Голлівуд, але належним чином його ще не вшанували в Україні.
У тій совєцькій катівні, яку лишив Василь Ємець, мало хто вижив. Його вчителя Івана Кучугуру-Кучеренка (07.07. 1878р. -- 24.11.1937р.) першого Народного артиста України розстріляли. Ще одного геніального земляка, кобзаря-віртуоза, композитора, письменника, історика і видатного громадського діяча Гната Хоткевича (12.01.1878 -- 08.10.1938) розстріляли.
До часів другої світової війни було знищено все кобзарське мистецтво зрячих і незрячих бандуристів. Лишились звичайно якоюсь Божою милістю поодинокі кобзарі.
На всіх паралелях і мередіанах Америки співав видатний кобзар і бандурист, медик і поет Зіновій Штокалко (25.05.1920р. -- 26.06.1968р.). Ще одного земляка Василя Ємця я знайшов у США в 1990році. Це Леонід Гайдамака, випускник харківської консерваторії, був музикантом знаним. Це отой Гайдамака, що «Думу про голодомор» написав. Під час другої світової війни десь був зник. Писали, що ніби загинув у Німеччині. Він у Америці плідно на Україну працював – як кобзар, диригент, педагог та інженер. Прожив тривале мистецьке життя.
Нашого цвіту по всьому світу. Григорій Китастий родом з Полтавщини. Народився 17 січня 1907року. Кобзар -- віртуоз, композитор і диригент.
У 1935 році зібрали залишки, після репресій, Полтавської та Київської капел і створили у Києві зразкову капелу бандуристів. Концертмейстером, а згодом і керівником капели було призначено Григорія Китастого. Коли розпочалась війна, артистів послали на фронт та копання окопів. Григорій Китастий попав у полон. Після втечі з полону добився дозволу у окупаційної влади на виступи капели бандуристів, яку зібрав з поодиноких уцілівших бандуристів.
Розпочався концертний рейд капели бандуристів імені Тараса Шевченка. Співали воїнам УПА, виступали і в інших державах. Після закінчення війни капела опинилась в зоні переміщених осіб. У 1949 році виїжджає до міста Детройт у Америку. Там організовує капелу бандуристів імені Тараса Шевченка, яка плідно працює там і сьогодні. Цей маестро все своє життя кобзарював, примножував славу свого народу, вчив молодь грати на бандурі і творив капели бандуристів. Лишив нам великий спадок пісенної літератури. Тепер всі колективи в Україні співають твори в його обробках.
Останні роки життя жив у місті Сан Дієго на півдні Каліфорнії. Земний шлях завершився 6 квітня 1984 року. Похований у місті Саус Баунд Брук. Я поклав квіти на його могилу і на могилу Зіновія Штокалка. Поклав уже не вперше квіти і до поховання Василя Ємця. Він похований у стіні на знаному цвинтарі у Голлівуді.
8 травня 2016 року провели концерт у Лос Анжелесі. Співав у храмі, де виступав Василь Ємець та Григорій Китастий. Добрими словами вшанували цих гомерів. Веду радіопередачі та телевізійні програми по всій Америці, вшановуючи нашу знать. Старші люди, які живуть в Америці, ще пам'ятають виступи оцих знаних кобзарів. Тепер можу доповісти про те, що оспівав усі українські школи Америки. Список та адреси «Рідної школи» мені надав у Нью-Йорку пан Федоренко. Понад тридцять шкіл, які були утворені на початку третього тисячоліття, оспівано.
Це проект приватний. Дочка Тетяна при потребі замовляє квитки та готелі. Америка велика держава. Є ще Голлівуд і на Флориді у Маямі, де я співав в українських школах. Тепер до школи уже своїх дітей водять діти, яких оспівував. В кінці уроку-концерту до дітей одне запитання: «Чи хочете ви жити щасливими і здоровими»? Всі хочуть жити у щасті та радості. Відкриваю таємницю: «Щоб ця мрія здійснилась – треба любити Україну. А щоб любити, треба вивчати та берегти її культуру та традиції».
Коли обрали президентом Віктора Ющенка я подарував йому книгу творів Григорія Китастого. Постало питання присвоєння справжньому герою звання «Герой України». Час ішов, а звання не було присвоєно. Після присвоєння звання «Герой України» Роману Шухевичу, у 2007 році, було стільки галасу, що це питання взагалі було відсунуто. А ще ж було подання і на присвоєння звання Степану Бандері.
Доручив мені президент зібрати підписи найповажніших людей України на підтримку присвоєння звання Григорію Китастому. Не пройшло і місяця як вручив йому тисячі підписів. Першим цілий лист написав Дмитро Гнатюк. Потім шукав інших Героїв України. Так само звернувся з проханням до президента Анатолій Авдієвський та Борис Олійник. Писали академіки художники і письменники, студенти і школярі, військові і засуджені...
Тепер усе оце у архіві, а Григорій Китастий «Герой України» з 2008року! Дружина президента Віктора Ющенка вручила це звання сину Андрію у Детройті, де було створено капелу бандуристів. У 2010 році це найвище звання було присвоєно і Степану Бандері. Це справжні герої. Якщо Роман Шухевич і Степан Бандера – щит і меч, то Григорій Китастий – свята і непереможна хоругва, що завжди попереду, пояснював керманичам державним.
Степан Бандера не міг бути зрадником. Він не був громадянином отого головорізного союзу. Він проголосив Україну незалежною Державою у 1941 році, за що сидів у концтаборах одних «визволителів», а після визволення був вбитий іншими «визволителями». Поміж оцими «визволителями» стояли на смерть воїни УПА. З 1944 року до 1950 року, поки не вбили совєти, цим військом керував Роман Шухевич. Вдумайтесь молоді і старші. Це було на окупованій українській території. Червона армія переодягалась у селянське вбрання і ночами йшла по домівках українських у містах і селах. Забирали у людей останнє, ніби для потреб воїнів УПА. Ранком до цих осель приходили енкаведисти і катували людей за підтримку бандерівців. Вантажили цілі села у товарняки і відправляли у Сибір на вічну мерзлоту з немовлятами, жінками та немічними старими людьми.
Після смерті Романа Шухевича військо очолив Василь Кук. Він чотири роки вів військо у нерівній боротьбі, а потім загартовувався по таборах. У січні 2003 року ми вітали його з дев'яносторіччям піснями та квітами у Києві у будинку Центральної Ради (Будинок Вчителя). Говорив, що нам треба якнайшвидше з рабства виходити, бо раб однаковий, де б він не жив -- на сході чи на заході, на півночі чи на півдні України. На таких героях мусимо виховувати нашу молодь.
Про повернення в Україну мріяв Василь Ємець. Десь блукають шість зроблених ним бандур, багато рукописів та різної наукової літератури. Їх місце в українських архівах та музеях. Думаю і місце перепоховання Василя Ємця уже треба оприділяти, узгоджувати та ініціювати. Веду пошуки його наукової спадщини та всього іншого.
Відспівав у Сан Дієго концерт на тій сцені де виступав Григорій Китастий. Оце була остання українська школа із списку «Рідна школа». В цей день, 7 травня, ми вшановували день матері, а поруч проходив міжнародний фестиваль індіанської культури. Нас запросили для виступу. Зазвучали під кобзу дві пісні. Після виступу подарував компакт диск, де звучать музичні інструменти з кісток мамонта з Мезину. Вік – 15 тисяч років до нашої ери. Потім довго спілкувались з наряженими індіанцями. Я кілька днів жив у одного індіанця. Антоніо Росас професор філософії та всесвітньої історії. Працює в університеті у Сан Дієго. Приїхав у Київ і взяв за дружину балерину Юлію. Живуть душа в душу. Вона йому сина народила. Хоче на осінь запросити мене до університету з програмою, з якою я виступав у Стендфордському університеті у Сан Франциско.
Багато спільного у історії наших народів.
Живуть на широкому земному просторі тільки ті люди, які зберегли свою культуру та традиції. Серед них і ми, українці. Були колись ахейці і пелазги, тепер їх нема. Щоб були щасливими онуки і правнуки ваші – треба жити праведно. Не славні роди на Землі не живуть. Треба зберігати свої традиції та вшановувати наших славних синів та дочок, які зберігали та примножували нашу славу. Цим ми примножуємо Славу сивокосої Матері нашої – України.
Василь Нечепа,
артист чернігівської обласної філармонії
зі столиці Каліфорнії, м. Сакраменто,
року Божого 2016, місяця травня, дня 12-го
Рубрика – «Поетична сторінка»
ИГОРЬ КАРАМНОВ
ДЛЯ СОЛНЦА !
На гастроли, как менестрели,
- как мессия!-
собрался Пётр,
словно нет достойнее цели,
чем в Одессе песен аккорд,
чем в Одессе, где песен вольных
ни без сцены, ни с ней не поют,
и немы, как смерть, колокольни,
как во время яростных смут.
И в фашистской тесной обнове
вся Одесса ждёт рандеву:
легендарный Лещенко – словно
песня-Солнце: сердцем живу!
И фашисты ждут…
Что ж поделать:
Пётр – Румынии гражданин,
знаменит
и – не мягкотелый,
и совсем не боится мин.
Будет петь он не на немецком,
пострадает тевтонов дух,
что не любит песен соседских
и бесстрашье любящий слух.
У фашистов теза простая:
eсли песням немецким – nicht,
то они не простят…
Не тайна:
дальше – Strafe**,
но не – Gericht***.
До концерта сутки остались,
где ж германских песенок взять,
пофривольнее,
без морали,
чтоб всем ясно: тёща и зять.
Как всегда выручает случай:
для матросов в порту поёт
чудо-девушка
– нету лучше ! –
Солнца луч из жизни высот!
Весь концерт на «ура» проходит,
а ведь Пётр для Солнца поёт,
для того,
которое вроде,
если смотрит – только вперёд!
12 – 14 мая 2016 г.
----------------------------------------------
*nicht ( немецк.) – нет
**Strafe ( немецк.) – кара
***Gericht (немецк.) – суд
Рубрика – «ЗМІ про мецената»
Рідна мова визволить
Євген Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи
(газета «Україна молода» від 19 травня 2016 року)
http://www.umoloda.kiev.ua/number/2815/169/98095/
Юрій ГНАТКЕВИЧ
Наближається 155-та річниця з дня народження Євгена Чикаленка. Донька громадського діяча, мецената української культури, видавця й агронома Ганна згадувала, що батько був людиною єдиної мети, для якої «українське національне відродження було тою ідеєю, яка панувала над цілим його життям». Євген Чикаленко писав: «Хоч український народ багато втратив від того, що загубив свою стародавню назву, а безліч його талановитих синів збагачували скарбниці сусідів, а все-таки наближали час, коли український народ таки займе рівне становище поряд з іншими культурними націями світу вже під своєю новою назвою «українці».
«Мужицька» мова: від глузувань до «Словаря української мови» за редакцією Бориса Грінченка
В Україні до попередньої дати народження громадського діяча було презентовано повне видання творів Євгена Чикаленка. Це один том «Спогадів» та п’ять томів «Щоденника». Усі вони були упорядковані кандидатом історичних наук Інною Старовойтенко з Інституту археографії і джерелознавства Національної академії наук. Цей доробок Євгена Чикаленка є важливим для розуміння історії українського національного руху кінця XIX і початку XX століть.
Ім’я Євгена Чикаленка як землевласника й агронома, мецената, політичного діяча, видавця, публіциста було свого часу добре відоме в Україні та поза її межами. Однак за комуністичних часів його було забуто. Дослідники його життя і творчості Чикаленка опублікували чимало фактів, які, як видається, найдоступніше були викладені на сайті Самбірсько-Дрогобицької єпархії греко-католицької церкви в матеріалі Богдана Добрянського.
Народився Євген Харлампійович Чикаленко у 1861 році в селі Перешори на Херсонщині у сім’ї поміщика, де й провів дитинство серед простих українських селян в атмосфері живих народних традицій. Коли Євгенові виповнилося 9 років, його віддали на навчання до Одеси в пансіон. Згадуючи ті роки, він пізніше писав, що, крім як «мужицькою», тобто українською, мовою він говорити не вмів. Ця обставина стала причиною дошкульних глузувань із боку школярів та вчителів. Переборюючи ці глузування, він формував свій світогляд і характер. Через три роки юний Чикаленко опинився в реальному училищі в тодішньому Єласаветграді, навколо перейменування якого, до речі, нині між українцями точиться властива для багатьох із них сварка. В училищі він близько познайомився з Панасом Тобілевичем (пізніше відомим актором Саксаганським) і його родиною та захопився аматорським українським театром Марка Кропивницького.
Після закінчення училища 20-річний Євген їде до Києва, де знайомиться з істориком Володимиром Антоновичем, композитором Миколою Лисенком, студентом, а згодом ректором Харківського університету Дмитром Багалієм. Разом із ними він бере участь у роботі «Словарної комісії», діяльність якої згодом закінчиться виданням відомого «Словаря української мови» за редакцією Бориса Грінченка.
Меценатство як пам’ять про восьмирічну доньку
У 1883 році Євген Чикаленко був зарахований вільним слухачем природничого факультету Харківського університету, де старанно вивчав агрономію. Приєднався до української студентської «Громади». Діяльність молодого чоловіка не залишилася поза увагою поліції. У квітні 1885 року він був заарештований і виключений з університету за участь у драгоманівській «Громаді» та засуджений на п’ять років перебування під наглядом поліції. Місцем заслання стали рідні Перешори, де він почав займатися сільським господарством, запроваджуючи у своєму маєтку найсучаснішу агрокультуру, застосовуючи машини, здійснючи селекцію худоби, почав активно популяризувати агрономічні знання серед селян.
«Розмова про сільське господарство. Чорний пар, плодозміни і сіяна трава» — таку назву мала перша книга Євгена Чикаленка, яка вийшла у 1897 році і мала величезний успіх у селянства. Усього за період з 1897 по 1918 р. побачили світ шість книг: «Худоба: коні, скотина, свині, вівці», «Розмова», «Сіяні трави, кукурудза і бур’яни», «Виноград», «Сад», «Лад у полі». Свої праці він написав українською мовою, а тому аж п’ять років добивався дозволу царської цензури на їх видання.
Коли у 1895 році померла його восьмирічна донька, Чикаленко вирішив усі кошти, які б мали скласти її посаг, віддати на громадські цілі і таким чином вшанувати її пам’ять. Звідси почалася його жертовна меценатська діяльність. Спочатку він вніс у редакцію журналу «Киевская старина» одну тисячу рублів як премію за найкраще написану популярну історію України. Він взяв на себе оплату авторських гонорарів у цьому ж журналі, підтримуючи таким чином Бориса Грінченка, Дмитра Яворницького, Михайла Коцюбинського. Одночасно він засновує фонд допомоги українським письменникам, а в рідних Перешорах — бібліотеку для селян.
Відтоді Євген Чикаленко захопився українським національним рухом. На нього він витрачає великі власні кошти, а один із його висловів, що подається в нинішній публіцистиці в різних лексичних наповненнях, стає відомим афоризмом. Внук найщирішого українського мецената Євген Іванович Чикаленко, який проживає сьогодні у Києві, радить викладати цей афоризм так: «Легко любити Україну до глибини душі, а ви спробуйте любити її до глибини кишені».
Видавець щоденної національної газети
Восени 1900 року Євген Чикаленко був прийнятий до київської «Старої громади», де зібрався тодішній цвіт української інтелігенції. Він перераховував великі кошти на функціонування Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові. У 1904 р. він профінансував літні університетські курси для галицьких студентів. Коли Михайло Грушевський закликав громадськість до збирання коштів на будівництво Академічного дому у Львові, у 1902—1904 роках, Чикаленко виділив на це 25 тисяч рублів з умовою надання там кімнат студентам із Наддніпрянської України. Вдячне українське студентство урочисто в присутності митрополита Андрея Шептицького встановило на стіні Академічного дому пам’ятну дошку з написом: «На вічну пам’ять великого громадянина Євгена Чикаленка, засновника цього Дому. — Українське студентство. 7. ХІІ.1930.» Пізніше з приходом до Львова чергових «визволителів» ця дошка зникла.
У Києві Євген Харлампійович близько зійшовся з групою молодих українців, що гуртувалися у видавництві «Вік». Згодом у своїх мемуарах він згадував, що не мав нічого проти «революційно-соціалістичних партій, аби тільки вони стояли на українському національному ґрунті...» Ще у 1903 р. він передав для Революційної української партії тисячу рублів, на які вона випускала тижневик «Селянин».
У розпал російської революції 1905 р., перед українцями постало завдання організації щоденної національної газети. Спочатку газета виходила під назвою «Громадська думка», а з вересня 1906-го — «Рада». Її одноосібним видавцем став Євген Чикаленко. Він вважав, що «Рада» — «се єдиний щоденний часопис в Україні, який будить національну свідомість, і смерть його була б для нас другим Берестечком». Для матеріальної підтримки газети довелося продати частину землі у Перешорах, щоб виручені 10 тисяч рублів вкласти у газету. «Рада» виходила до початку першої світової війни.
Євген Чикаленко опікувався хворим Франком, збираючи для нього кошти і надаючи власні. У листі до Івана Яковича якось писав: «...Ви не повірите мені, коли я Вам скажу, що вже з Нового року я живу в борг... Всі запаси поглинула «Рада», і я мушу позичатися до нового врожаю. Щодо моїх знайомих, то майже всі вони ніяких грошей не мають, а хто має, у того не вирвеш ні на які цілі».
Відмовився на користь Михайла Грушевського
Український національний рух значно пожвавився після Лютневої революції 1917 р. Падіння царизму дало можливість активізувати діяльність українських організацій. Уже 4 березня 1917 р. з ініціативи Товариства українських поступовців Д. Дорошенка і С. Єфремова була створена Українська Центральна Рада. Євгена Чикаленка пропонували обрати головою Центральної Ради, але він відмовився на користь Михайла Грушевського.
Від березня до жовтня 1917 р. Є. Чикаленко живе у Перешорах, де займається сільським господарством. Там він підготував друге видання книжки «Розмова про мову», в якій доводив необхідність запровадження рідної мови в освіті, пресі, науці, в державних та інших установах. З цього приводу він писав: «Перечитайте минуле життя всіх народів, то побачите, що тільки просвіта на своїй рідній мові будить народ від віковічного сну, визволить його з темноти та бідності на ясний світ до кращого життя».
Хворий Є. Чикаленко у січні 1919 року перебрався у Галичину а 1925 року переїхав до Чехословаччини, де працював головою Термінологічної комісії при Українській господарській академії у Подєбрадах. Занепокоєний подіями в Україні після навали на Україну російських більшовиків Є. Чикаленко публікує емоційну статтю під назвою «Де вихід?». У ній він закликає українських політиків до єдності та використання досвіду і допомоги з боку діячів західних держав.
Недодали сил звістка про смерть у курській пересильній тюрмі сина Петра та арешт більшовиками наймолодшого сина Івана. Євген Чикаленко помер у клініці чеського університету 20 червня 1929 р. і був похований у Подєбрадах. Його заповіт розвіяти його прах у рідному селі Перешори після того, як Україна стане вільною від Москви, схоже, чекає якогось українського благодійника.
ДО РЕЧІ
Нещодавно члени ради створеного рік тому Просвітницького центру національного відродження ім. Євгена Чикаленка разом з онуком мецената зустрілися з групою художників і скульпторів та обговорили можливість встановлення пам’ятника визначному українському діячеві у Києві. Першим погодився взяти участь у конкурсі на проект пам’ятника Богдан Мазур — відомий скульптор, який увіковічнив В’ячеслава Чорновола на столичній вулиці Грушевського. Ініціатори планують оголосити збір народних коштів на виготовлення і спорудження пам’ятника видатному меценатові..
У свою чергу, Комісія з найменувань Київради обіцяє розглянути пропозицію про перейменування вулиці Мельникова на вулицю Євгена Чикаленка. Там, у будинку № 67, після еміграції Чикаленка за кордон, проживала його родина. Це був їхній власний будинок. Зараз на цьому місці — видавництво «Веселка».