Бюлетень №2 (380) 2016 рік
Новини одним рядком:
8 січня – концерт театру поетичної пісні "La Chanson" "Звезда Рождества" у Сумському театрі юного глядача
9 січня – день народження кінорежисера Сергія Параджанова
10 січня – творча зустріч з клубом авторської пісні "Альбедо-39", Бердянськ, центр “Софіт”
10 січня – Віктор Морозов виступав разом із хором "Спів-Життя" у соборі Пресвятої Родини (Вашингтон, округ Колумбія, США)
14 січня – концерт "Різдво з бандурою" Лариси Дедюх та Романа Гриньківа, Київ, Будинок Актора, вул. Ярославів Вал, 7
15 січня – 5-й фольклорно-етнографічний фестиваль «Маланка-фест» у Чернівцях
21 січня – концерт бандуристки Наталії Логощук у Музеї театрального, музичного та кіномистецтва, Київ, вул.. Лаврська, 9
22-24 січня – фестиваль авторської пісні “Зимовий Есхар”, селище Есхар, Чугуїв, Харків
Оксана Пахльовська
Зима на Богдановій площі
...Куди ж ти мчиш повз вікна голубі
і розганяєш хмари булавою,
якщо ти тільки пам'ятник собі
і тільки ніч вгорі над головою?
Давно твій кінь здорожений. Та й ти ж
доріг не бачиш крізь оцю завію.
Суцільна ніч. Ти в камені летиш,
сто літ в снігах минаючи Софію.
Скувало льодом в пам'яті слова.
Шматує вітер снігові знамена.
В холодний простір вмерзла булава.
Летиш крізь вічність.
Крижані стремена.
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Email: p_karta@ukr.net, p_karta@mail.ru
Харків – Літературний музей
Дорогі друзі, колеги і наші улюблені відвідувачі!
Вітаємо з Новим роком та Різдвом Христовим!
Бажаємо вам святкового настрою, творчого запалу і Різдвяного дива!
Нехай Різдво Христове принесе вам світлу радість, лад і усі гаразди!
Будьте з нами у новому році!
Щиро, ваші Літмузейники.
З повагою,
Харківський літературний музей
вул. Багалія, 6 (колишня вул. Фрунзе,6)
Тел. для довідок: (057) 706 25 79.
https://www.facebook.com/groups/lit.museum/ http://vk.com/litmuzey_club
Суми – Петро Картавий
Увага читачів!
На сайті літопису www.bardlitopys.sumy.ua/ у правій колонці меню додано пункт Архів новин за 1999-2016
При виборі цього пункту відкривається сторінка:
Архіви новин за роками та номерами літописів
Новини за 1999-2003 роки Новини за 2007-08 роки Новини за 2011 рік Новини за 2013 рік Новини за 2015 рік
Новини за 2004-2006 роки Новини за 2009-10 роки Новини за 2012 рік Новини за 2014 рік Новини за 2016 рік
Вибравши необхідне вам відкриється текстовий файл, де із літописів скопійовано рубрику “Новини одним рядком:” за увесь рік. Відкривши перший пункт побачимо:
Новини одним рядком:
1999-2003 роки
1999 рік
№1 (02)
7-9 січня у Ялті фестивалем пам’яті Артура Григоряна відкрито фестивальний сезон 1999 року в Україні
8 січня - концерт Олексія Пугачова у Харківській філармонії
20 січня - концерт Олександри Лутохіної та Сергія Мартинюка у київському ПК «Росток»
22 січня - концерт Тимура Бобровського у київському КАП «Дім»
30 січня - концерт у Сумській обласній бібліотеці бардів Полтавщини (Полтава, Лубни, Воскобійники)
12 лютого - 12 років черкаському КАП «Берег»
17 лютого - концерт Катерини Гончар, Галини Шевцової, Дениса Голубицького у ПК «Росток»
19 лютого - концерт Ірини Барабаш та Ігоря Гольдфарба у Харківській філармонії
28 лютого - концерт у Сумській бібліотеці ім.Т.Г.Шевченка Конотопського клубу
1-8 березня на турбазах «Ставне» і «Кострина» - Карпатська пісенна декада (тел.(03122) 4-31-14 Лариса)
5 березня - день народження Олени Карпенко (ювілей), організатора табору авторської пісні у с.Піщане
6 березня - концерт відомих київських бардів у будинку торгівлі
7 березня - концерт Ізок у Харківській філармонії
14 березня - концерт Шухрата Хусаїнова у Сумській філармонії, організований Сумським міським КАП
19-21 березня - 11-й фестиваль сумського клубу «Булат»
№2 (03)
5 квітня концерт Миколи Воротняка у харківському будинку актора
8 квітня концерт-бенефіс Олега Рубанського у музеї історії міста Києва
12 квітня концерт Юрія Рєпнікова у київському КАП “Арсенал”
21 квітня концерт клубу “Дім” у київському ПК «Росток»
21 квітня концерт Володимира Васильєва у харківський філармонії
23 квітня концерт Максимова Геннадія у київському КАП “Дім”
25 квітня концерт Зої Слободян, організований Сумським міським КАП “Беседка”
...
У нумерації літописів перша цифра означає номер за обраний рік, а цифра в дужках номер з початку випуску літописів. Варто знати, що в першому випуску за 1998 рік рубрики “Новини одним рядком:” ще не було, вона з’явилася у другому. Немає такої рубрики і в спеціальних випусках літописів.
Сайт Донецької ОДА http://donoda.gov.ua/?lang=ua&sec=02.03.10&iface=Public&cmd=view&args=id:33868
Новорічний концерт для військових «В Новий рік – разом із захисниками Вітчизни»
02 січня 2016 року в Першотравневому районному Будинку культури відбувся новорічний концерт для військовослужбовців «В Новий рік –разом із захисниками Вітчизни», в якому прийняли участь: лауреати, учасники фестивалів «Червона Рута», «Тарас Бульба» рок гурт «Жнива» (м.Здолбунів Рівненської області), громадсько - активний бард - рок гурт «Телері» (м. Київ), поетеса Олена Гетьманець, сатиричний провокатор – супермен Артем Полежака та композитор і виконавець Віктор Відоменко.
Зі словами привітання до присутніх звернулися: голова Першотравневої райдержадміністрації, керівник районної військово-цивільної адміністрації Д.В. Черниця та волонтер – координатор Олег Білик. В знак подяки творчим колективам були подаровані квіти та подарунок.
На концерті були присутні військові Збройних Сил України, мешканці смт. Мангуш та гості району. Виступ творчих колективів дуже вразив усіх глядачів, бурхливими оплесками зустрічали вони гостей. Велику подяку за чарівний виступ було виражено учасникам концерту від усіх присутніх.
З великим задоволенням та масою найкращих вражень і позитивних емоцій глядачі залишили районний Будинок культури.
Сайт http://vgoru.org/index.php/kultura/item/1190-rozstrilianyi-zizd-kobzariv
Розстріляний з’їзд кобзарів
03.01.2016
На початку грудня 1934-35 року в Харківському оперному театрі відбувся З’їзд народних співців Радянської України. Основним завданням З’їзду було питання активного залучення народних співців до соціалістичного будівництва, відходу від виконавських традицій і визначення нових ідеологічних приорітетів.
► Ухваливши відповідні резолюції, незрячих співців під приводом поїздки на З’їзд народних співців народів Союзу Радянських Соціалістичних Республік, що мав відбутися у Москві, повантажили до ешелону і підвезли до околиць ст. Козача Лопань.
► Пізно увечері кобзарів і лірників вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Вишикувавши незрячих кобзарів і їхніх малолітніх поводарів в одну шеренгу загін особливого відділу НКВС УСРР розпочав розстріл… Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд…
► У грудні 1933 р. на пленумі Всеукраїнського комітету спілки працівників мистецтв комуністична верхівка назвала українські народні музичні інструменти кобзу і бандуру “класово-ворожими”. З цього пленуму розпочалося “узаконене” викорінення не просто музичних інструментів, а передусім самого явища кобзарства. Якщо бути точнішими, то заклик оголосити кобзу та бандуру “класово ворожими” прозвучав з вуст сумнозвісного Андрія Хвилі, причетного до репресій десятків видатних діячів культури України. До речі, саме він був автором першої переробки українського правопису в напрямі до зближення української мови з російською. Андрій Хвиля тоді сказав, що ці музичні інструменти, орієнтують “музичний фронт” на “часи гетьманів” та “козацької романтики”. Саме це, вочевидь, і було найшкідливішим.
► Така постанова з’явилася на світ білий далеко не тому, що комуністи хотіли все робити законно. Ще з перших своїх днів на Великій Україні влада “робітників і селян” влаштовувала справжні лови на сліпих і немічних кобзарів. Їх розстрілювали на місці, без слідства та суду. 1918 року було замордовано лірника Йосипа. 1919 року в Катеринодарі загинули від рук більшовиків кобзарі Іван Литвиненко, Андрій Слідюк, Федір Діброва. 1920 – Антін Митяй, Свирид Сотниченко, Петро Скидан. Сотні народних співців загинули від червонокозацьких шабель та червоноармійських куль. Але їх було надто багато та й народ ними опікувався, тож таким примітивним способом – звичайним відстрілом радянська влада з лірниками раду дати не могла. ЦК ВКП(б) змінює тактику – одна за одною з’являються аж чотири постанови: “Про заборону жебрацтва”, “Про обов’язкову реєстрацію музичних інструментів у відділах міліції та НКВС”, “Про затвердження репертуару в установах НКО” (народного комісаріату освіти), “Положення про індивідуальну та колективну музико-виконавчу діяльність”. Після цих постанов кобзарів не розстрілювали на місці, як раніше, – їх ув’язнювали без їжі і води, а їхні інструменти як “класово ворожі” – знищували.
► Водночас до боротьби проти кобзарів долучилася вірна радянська преса, заряснівши заголовками: “Проти кобзи – радіо Дніпрельстану!”, “Пильніше контролюйте кобзарів!”, “Кобза – музична соха!”, “Кудесниця-гармошка стає і певною мірою вже стала справжнім засобом виховання мас!”. Друкують лише “викривальні” матеріали про кобзарів. Наприклад, таке: “Сумнівні бандуристи… під виглядом народної творчості протягають старий націоналістичний мотлох” чи “…треба вжити якнайрішучіших заходів щодо викорінення кобзарського націоналізму”. А тим часом музичні фабрики влада зобов’язала навіть не сотнями, а мільйонами виготовляти “кудєсніци-гармошки”, “кудєсніки-баяни” і “кудєсніци-балалайки”.
► Така культурна політика більшовиків не була нічим новим для України. Це було продовження імперської антиукраїнської політики, основним структурним елементом якої було табуювання – заборона і знищення всього того, чого на думку імперії не було і бути не могло. Радянська імперія лише вдосконалила способи боротьби з різними “класово ворожими елементами”. І 1933 року водночас з фізичним винищенням українців голодомором, совіти окремо взялися до винищення носіїв народної пам’яті, які співали про визвольні змагання українців, про шляхетних національних героїв, про їхні благородні вчинки. Своїми думами і піснями кобзарі берегли національну свідомість, увесь час нагадували українцям, хто вони, чиїх батьків діти. Вони також берегли національну поетичну та музичну самобутність, вишукану творчу спадщину багатьох поколінь.
► Австралійський бандурист Віктор Мішалов, дослідник українського кобзарства, доклав багато зусиль до вивчення українського кобзарства і, зокрема, до вивчення знищення цього самобутнього явища. В одній зі своїх праць він пише: “В 30-х роках почалося якесь гоніння на кобзарів та лірників, їх нікуди не пускали, ніде не давали їм виступати. Про це є безліч свідчень, крім того, ці факти добре описав Гнат Хоткевич.”
► Але вінцем переслідування і цькування кобзарів став “покритий мороком таємничності і моторошної легендарності” так званий кобзарський з’їзд, що, за багатьма свідченнями, відбувся взимку 1934–1935 р. у Харкові. І в радянській пресі, і в архівах колишнього НКВС-КДБ марно шукати про цей з’їзд бодай побіжної згадки. Адже сліди своїх злочинів енкаведисти-кадебісти замітати вміли. Є свідчення, що 1941-го харківській архів було спалено, а пізніше – 1960 року, за таємним наказом тогочасного голови КДБ СРСР Шелепіна, було знищено все, що могло б скомпрометувати органи. І все ж правда про цей з’їзд доходить до нас з уст сучасників чи випадкових свідків, бо такі злочини не можуть безслідно канути в безодню забуття. Відомо, що для реєстрації кобзарів було створено етнографічну комісію Академії наук УРСР. З’їзд кобзарів і лірників пов’язали з Республіканською олімпіадою міста й села (грудень 1934-го). Органам ДПУ і міліції на місцях було наказано забезпечити явку народних співців до тодішньої столиці України – Харкова.
► Відомий композитор Дмитро Шостакович у книзі “Заповіт: спогади Шостаковича” згадує: “У середині 30-х років було проголошено Перший Всеукраїнський конгрес лірників та бандуристів, і всі народні співці змушені були разом зібратися і дискутувати своє майбутнє… Вони приїхали з усієї України, із маленьких забутих сіл. Було кілька сот їх присутніми – живий музей, жива історія України, всі її пісні, її музика, її поезія. І ось… майже всі ці жалібні співці були вбиті”. Одні пишуть, що на цей з’їзд енкаведисти зігнали понад 200 кобзарів, інші називають ще приголомшливішу цифру – 1234. Знаємо також, що тільки на Київщині на початку ХХ століття було близько 240 кобзарів і лірників – до початку Другої світової війни в Україні не залишилося нікого.
► До цькування кобзарів підключають і українських письменників. Так, Юрій Смолич писав: «Кобза заховує в собі повну небезпеку, бо надто міцно зв’язана з націоналістичними елементами української культури, з романтикою козацькою й Січі Запорозької. Це минуле кобзарі намагалися неодмінно воскресити. На кобзу тисне середньовічний хлам жупана й шароварів». Микола Хвильовий закликав покласти край «закобзаренню України», «вибивати колом закобзарену психіку народу». Та всіх перевершив, либонь, Микола Бажан своєю поемою «Сліпці», в якій називає кобзарів «скигліями», «смердючими недоносками», а основу їхнього репертуару – наш тисячолітній героїчний епос – «сторотими проклятими піснями». Нехай Миколі Бажанові Бог буде суддею, але я як кобзар і як українець не можу простити йому ось таких рядків:
Помреш, як собака,
як вигнаний зайда.
Догравай, юродивий,
спотворену гру!
Вірую – не кобзою,
Вірую – не лірою,
Вірую полум’ям
серця і гніва…
► Втім, не всі діячі української культури пішли на повідку в енкаведе. Павло Тичина не соромився позувати перед об’єктивом фотоапарата з «патріархально-націоналістичною» кобзою, а Максим Рильський у ті прокляті роки грудьми став на захист українського кобзарства. Тичині замилування «старосвітською» кобзою-бандурою органи якось уже пробачили, а ось Максиму Тадейовичу — ні, ще впродовж десятиліть виношували плани не лише духовного, а й фізичного його знищення. І не тільки Максима Рильського. Органи роблять нестерпним життя художників і фольклористів, дослідників кобзарського мистецтва Миколи Домонтовича, Порфирія Мартиновича, Климента Квітки, Опанаса Сластіона, письменника і кобзаря Гната Хоткевича, знімають з посади директора Дніпропетровського історичного музею, «кобзарського батька» Дмитра Яворницького…
► Однак «вибити колом закобзарену психіку» українського народу більшовикам ніяк не вдавалося. Тоді вдалися до суто єзуїтських методів приборкання вільнолюбивого українського кобзарства. Частину кобзарів, які не «заплямували» своєї селянсько-пролетарської біографії участю в національно-визвольній боротьбі, почали заганяти до «колгоспів» — капел, ансамблів, квартетів, тріо, де, як каже кобзар і священик із США Сергій Кіндзерявий-Пастухів, «народний бард перетворився на політичного підбрехача комуністичної партії, а капели, куди силоміць заганяли співців, стали базою їхнього перевиховання». Інших кобзарів комісаріати освіти й органи НКВС примушували творити «пісні» та «думи», які звеличували б радянську дійсність…
Та більшість «братії» не воліла брати до свого репертуару штучні «думи», вона, як і тисячу років тому, мандруючи від села до села, від міста до міста, співала прадавні «невольничі плачі», вперто воскрешала народну історичну пам’ять.
► Тоді комусь зі «сталінських соколів» прийшла на гадку ідея: зібрати кобзарів та лірників буцімто на з’їзд і всіх … розстріляти, а кобзи й ліри понищити. З’їзд планували провести ще 1925 року, потім перенесли на 1 грудня 1927 року. Але й тоді він не відбувся. Мабуть, ще не всіх кобзарів зареєструвала так звана етнографічна комісія, створена для цього Академією наук УРСР. 1939 року в Лондоні вийшла книжка спогадів російського білоемігранта Шостаковича. «У середині 1934-35х років, — пише він, — Перший всеукраїнський конгрес лірників та бандуристів було проголошено, і всі народні співці змушені були разом збиратися і дискутувати про своє майбутнє. «Життя стало кращим, стало веселішим», — говорив Сталін. Ці сліпці йому повірили. Вони приїхали на конгрес з усієї України, із маленьких забутих сіл. Було кількасот їх присутніми на конгресі. Це був живий музей, жива історія України, всі її пісні, її музика, її поезія. І ось майже всіх їх застрелили, майже всі ці жалібні співці були вбиті».
► Нещодавно в Україні побачила світ книжка американського вченого Роберта Конквеста «Жнива скорботи», в якій, зокрема, йдеться і про знищених українських «Гомерів»: «Популярна в народі національна культура протягом віків підтримувалася в українському селі бардами, оспіваними Шевченком кобзарями, які, мандруючи від села до села, заробляли на життя виконанням старовинних народних пісень і переказом народних балад. Вони постійно нагадували селянам про їхнє вільне і героїчне минуле. Це «небажане явище» тепер було придушене. Кобзарів скликали на з’їзд і, зібравши їх там усіх разом, заарештували. За наявними відомостями, багатьох з них розстріляли — в цьому була своя логіка, бо від них було мало користі в таборах примусової праці».
► Є. КЕДРОВСЬКА, пенсіонерка, у 1930-ті роки працювала бібліотекаркою: «У 1934-1935 роках по Харкову пройшли чутки, що відбувся кобзарський зліт, кобзарів вивезли з Харкова і кинули до яру, де вони й загинули… Кобзарям нібито сказали, що їх везуть до Москви ще на один зліт і що нібито трапилося це в дорозі».
► В. ВОВК, пенсіонерка, в минулому — вчителька: «Кобзарів я любила з дитинства. Їх можна було частенько бачити в Харкові. А в середині 30-х зовсім не стало. Ходили чутки про якийсь кобзарський з’їзд, куди нібито звезли кобзарів з усієї України, а потім повбивали».
► А. ПАРФИНЕНКО, харківський кобзар: «За сталінським наказом забирали всіх. Були облави на базарах. Забирали багато інвалідів, були й кобзарі там. Була одна сім’я: Прокіп Маловичко, жінка Мотря і троє дітей, всі дуже гарно співали. Жили вони в селищі Амур під Дніпропетровськом. Вночі їх забрали, навіть не сказали, що їм брати — чи харчі, чи якийсь одяг, — повантажили в ешелон, де багато вже було кобзарів з інших міст України. Очевидячки, цей ешелон ішов з самого Києва. Доїхали вони до Харкова, там приєднали до них ще багато кобзарів. За деякими підрахунками, було їх триста тридцять сім. Доїхали кобзарі і всі ті, котрих забрали у Дніпропетровську, до Москви, їх направили в Сибір.
► Відомий кобзарезнавець зі Львова Богдан Жеплинський склав реєстр кобзарів і лірників, знищених більшовиками в 30-х рр., і тих, що пропали безвісти. Цей мартиролог неповний, усього 72 особи.
Запам’ятаймо ж імена народних співців-мучеників:
► КОБЗАРІ
БОРЕЦЬ Іван Олексійович. З Борисполя на Київщині (1990 р. н.). Учасник Першої народної капели кобзарів. У 1925-1926 роках грав у Харківській капелі, відтак перейшов до Полтавської.
ГАЩЕНКО Павло Михайлович. Із села Костянтинівки Богодухівського району Харківської області. Брав участь у роботі XII Археологічного з’їзду у Харкові (1902 р.).
ГЛУШАК Никифор Іванович. З Чорнобиля на Київщині (1890 р. н.). Виготовляв бандури.
ГУБЕНКО Михайло. З Миргорода (1891 р. н.). З 1927 року кобзарював, виступав в ансамблях кобзарів.
ДЕЙНЕКА Карпо. З Конотопа (1897 р. н.). Виготовляв бандури.
ДОРОШЕНКО Федір Васильович. Фундатор Першої капели кобзарів у Києві.
ДРЕВЧЕНКО (ДРЕВКІН, ДРИГАВКА) Петро Семенович. З села Семенівки на Полтавщині (1871 р. н.).
ДУМЕНКО (ДУМЧЕНКО, ДУМА) Лука. З села Киселівки (нині Менського району) на Чернігівщині.
СОЛОГУБ Віктор. Із села Юрківці Талалаївського району Чернігівської області. З 1920 року виступав зі своїми трьома синами-бандуристами — Володимиром, Миколою та Михайлом.
ХРИСТЕНКО Макар. Жив на хуторі Костів (нині Валківського району) Дніпропетровської області (1870 р. н.).
ЦЕБРЕНКО Григорій. Один з організаторів Першої української художньої капели кобзарів. 1917 року брав участь у кобзарському концерті в Києві.
ЩЕРБИНА Данило. Із Долинського Кіровоградської області (1891 р. н.). Під час Першої світової війни як військовополонений був у Німеччині, виступав у Берліні.
ЯЩЕНКО Оврам Семенович. З села Харківці Переяслав-Хмельницького району Київської області. У 1918 р. створював Першу українську художню капелу кобзарів.
ГУРА (ГУРІН) Петро Іванович. З села Красної Луки Гадяцького району Полтавської області. У 1930-х роках жив у Юзівці (нині Донецьк). Пропав безвісти.
ДЕМЧЕНКО Микола. З села Дементіївки Харківського району Харківської області (1873 р. н.).
КОЛОДУБ. З села Великої Кошелівки Ніжинського району Чернігівської області (1893 р. н.).
КУЖКОВЕНКО. До революції 1917 р. був засланий до Сибіру, де втратив зір. У 1920-х роках кобзарював на Україні. Пропав безвісти.
ЛАВРИШ (ЛАВРИК) Петро. З села Хомутець Миргородського району Полтавської області (1873 р. н.).
МАТВІЙ (приблизно 1865 р. н.). Із села Черевки Миргородського району Полтавської області.
МИРОН ЯКОВИЧ. З села Олександрівки (за Новим Мерчиком) на Харківщині.
ПАРАСОЧКА (ПЕТРІВСЬКИЙ) Василь. Народився у Петрівці Костянтиноградського повіту Полтавської губернії.
ПАСІЧНИЧЕНКО. Миргородський кобзар.
ПОБІГАЙЛО Олексій. Учень Михайла Кравченка.
ПОВАР Панас Митрофанович. Із села Верхолісся.
СІРОШТАН Іван. З села Хомутець Миргородського району Полтавської області (1863 р. н.).
СИМОНЕНКО Василь. З с. Корюківки на Чернігівщині.
СОЛОМАХ Никифор. З Миронівки на Харківщині (1893 р. н.).
ТОКАР Ілля Якович. З Дементіївки Харківського району Харківської області (1863 р. н.).
ТОКАРЕВСЬКИЙ М. Д. З 1912 року зазнавав переслідувань.
ФЕДОРЕНКО Василь Петрович. З-під Харкова. У 1920-х роках грав на ярмарках Полтавщини.
НІМЧЕНКО К. З Кубані. Бандура його конструкції 1923 року розглядалася на засіданні експертної комісії УКРФІЛу і дістала високої оцінки.
ОСАДЬКО Василь Якович (1865 р. н.). Грав у Харківській капелі, згодом створив власний ансамбль, з яким мандрував по Україні.
ПАВЛИНСЬКИЙ Антон (1870 р. н.). Визначний київський майстер бандур. Пропав безвісти.
ПАНЧЕНКО Федір Петрович. Один з засновників Першої капели бандуристів (1918 р.) у Києві. За свідченнями кобзарів, закатований у 1930-ті роки.
ПАПЛИНСЬКИЙ Антон Карлович. Київський майстер бандур. Член ревізійної комісії Першої української капели кобзарів.
ПАСЮГА Степан Артемович.
ПОТАПЕНКО Василь Васильович. У 1902 р. був на ХІІ Археологічному з’їзді. Брав участь у створенні Першої художньої капели кобзарів (1918 р.).
РОЖЧЕНКО (РОЖКО) Пилип Порфирович. З Конотопа (1889 р. н.). Грав у конотопських ансамблях.
РУДЕНКО (РУДИЧЕНКО) Данило. З села Баби Менського району на Чернігівщині.
СКАКУН Андрій Юхимович (1891 р. н.). З Баришівки на Київщині. Учасник Київської капели бандуристів кінця 1920 — початку 1930-х років.
СКОБА Антон Якович. З Багачки на Полтавщині (приблизно 1865 р. н.).
ЗАЄЦЬ Микола Мартинович (1902 р. н.). Церковний регент у Лубнах. Мандрував з Харківською капелою кобзарів, деякий час був її художнім керівником. Заарештований 1937 року. Пропав безвісти.
КОНОНЕНКО Пилип Петрович. З Великої Писарівки на Полтавщині (1904 р. н.). Засновник Полтавської капели. Грав у Харківській (1925-1928 рр.), згодом — Конотопській капелах. Виготовляв бандури.
КОНОПЛІЧ Кіндрат Михайлович. З Борисполя на Київщині (1900 р. н.). Грав у Київській (1927-1929 рр.), згодом — Бориспільській капелах.
КОНОН Григорій Якович (1887 р. н.). З Борисполя на Київщині. Один із засновників (завідувач художньої частини) Першої української художньої капели кобзарів. Загинув 1937 року.
ЛЯЩЕНКО (СТАРЧЕНКО) Іван Пимонович. З Підгороднього Дніпропетровської області.
МАТЮХА Максим Мусійович. З Конотопа (1896 р. н.). Один з організаторів кобзарського руху на Сумщині.
МИНЗАРЕНКО Дем’ян. З Полтавщини (1889 р. н.). У 1920-х роках мандрував з капелами. Репресований 1936 року.
► ЛІРНИКИ
БЕРНАЦЬКИЙ І. К. Із Зінькова на Полтавщині (1901 р. н.). Від нього М. Гайдай записав думу «Про Коновченка» (1926 р.).
БОКЛАЧ Назар. З хутора Лихачівки Харківської області. 1930 року фольклористи записали від нього думу «Про трьох братів Озівських».
ВАХКО Гарасим. Від нього на ярмарку в Ічні С. Маслов записав псалом «Удова» (1902 р.).
ВЕСЕЛИЙ (ЦАР) Самсон. Народився у селі Литвинівці (тепер Валківського району) Харківської області. Від нього записано думу «Про Олексія Поповича» та псалми (1930 р.).
ГОНЧАР Варивон. Із села Ков’яги Харківської області. 1930 року був ще живий. Пропав безвісти.
ГРАБ Левко. У 1915-1920 роках лірникував у Менському районі на Чернігівщині.
ГРИШКО О. Л. Немає жодних біографічних даних.
ЗЕЛІНСЬКИЙ Семен. З Київщини.
ІВАНЕЦЬКИЙ Антон Максимович. Із села Соболівки.
ЙОСИП. Родом з Павлограда. Грав біля Самарського монастиря. Ходив разом з кобзарем Древченком.
КИСІЛЬ. У 1920-ті роки ще грав на київських базарах. Пропав безвісти.
КОВАЛЬВАХ Прокоп Петрович. З-під Полтави.
КОЛЕСНИК (КОЛІСНИК) Нестор Данилович. Із села Катричівки Валківського району Харківської області.
КІШКА Петро. З Чернігівщини.
ЛІСОВИЙ (ПАПУДА) Іван. Із села Цибулева Монастирищенського району Черкаської області.
МАРТИНЕНКО (ДИМБЕРСЬКИЙ) Іван. Народився у с. Димберах (приблизно 1884 р.). 1920 року жив у Києві.
МЕРЕЖКО Іван Харламович. Із села Чаплинки Петриківського району на Дніпропетровщині.
МЕТЕЛЬСЬКИЙ. Із села Цибулева Монастирищенського району Черкаської області.
МОСКАЛЕНКО Купріян. У 1920-х роках жив у Києві. Пропав безвісти.
ЛІМОЗ (БІЯШИЙ) Василь. Із села Білоуса на Чернігівщині. Приятелював з лірником-земляком ОВЧАРЕНКОМ (ШАПОВАЛОМ) Григорієм. Обидва пропали безвісти.
ПОЛУНЕЦЬ Григорій. Зі слободи Зіньківщина Полтавського району. 1902 року П. Мартинович записав від нього псалми.
ТЕРТІЙ Степан Костянтинович. Із Старої Басані Новобасанського району Чернігівської області…
Джерело: Український трикутник
Рубрика – «Поетична сторінка»
Игорь КАРАМНОВ
НЕ НОВОГОДНЕЕ ПОЖЕЛАНИЕ
«Безумный царь бесправного народа,
мы с просьбой больше не придём к тебе –
придём с оружьем,
песнью о свободе:
сотрём тебя или умрем в борьбе!»
Из анонимного стихотворения*
«9 января 1905 г.
Сижу на телеграфе генацвале,
старинный зал, почти что рококо,
часы не время – судьбы здесь считали,
белы, как разливное молоко,
белы, как небо Питера, как вата,
в вечерний час, чуть около пяти,
не стрелки дёрнулись –
пошли сжигать солдаты
под аркой штаба листья… Полетим
над городом, окутанные дымом,
вот Невский, весь в витринах…
Красота!
Но всё-таки: Санкт-Петербург – без грима,
судьба – давно не с чистого листа.
Вот ангел Александровской колонны!
Не чуточку нахохлился…
Что ждёт?
Когда уснут треклятые вороны
и кровушку он ангельски попьёт?
Попьёт как в том Кровавом воскресенье,
не вышибло ведь память, воспаря…
Эх, ангел, вновь в России не поленья
уверовали в боженьку-царя.
И ты опять – не только на колонне,
во весь свой рост, с крестом, не втихаря,
благословляешь – словно бы для трона ,
эх, лучше улетел бы за моря,
куда-нибудь в Сидней
аль в Акапулько
где в океан влюбляется заря,
где не бывает никогда сосулек,
и нет там никогда нетопыря!
25 октября 2015 – 9 января 2016 г.
Рубрика – «ЗМІ про митців»
«Відпустки нема на війні»
Леонід Череватенко. Післямова
(газета «Україна молода» від 05 січня 2015 року)
http://www.umoloda.kiev.ua/number/2754/164/96230/
Костянтин ДИКАНЬ
Інтелектуальний прошарок українства дуже тонкий. Відтак кожна втрата з цього середовища надзвичайно відчутна. Коли ж ідеться про наразі вимерлий тип людей-енциклопедистів — і поготів. Одним із таких був Леонід Череватенко.
Уже рік, як відійшов у вічність цей поет, перекладач, літературний критик, мистецтвознавець, автор трьох десятків сценаріїв художніх фільмів. У 1993—1995-х Л.Череватенку вдалося півтора року попрацювати у керівництві Департаменту кінематографії Мінкультури, та знавці кіно шанують його за інше. Він — автор сценарію трилогії «Я камінь з Божої пращі», що об’єднує кінокартини «Ольжич», «Доба жорстока, як вовчиця», «Незнаний воїн», присвячені видатному поету, археологу, одному з ідеологів українського націоналізму Олегові Ольжичу — герою, котрий прожив 37 років і загинув у концтаборі «Заксенгавзен» (1942).
Кінотрилогія (останній український фільм ХХ-го століття) три роки гріла полицю на кіностудії. Її врятувало лише те, що плівки купувалися за спонсорські кошти. А коли таки вийшла на екрани (2002) — її сценарист Леонід Череватенко та режисер Аркадій Микульський були удостоєні Національної премії імені Шевченка.
Поціновувачі краснописьменства знають Леоніда Васильовича як упорядника творів Є.Плужника, М.Лукаша, Д.Паламарчука, О.Ольжича, М.Фішбейна, Ж.-М.Ередіа, Ю.Липи, І.Багряного. Передмови до їхніх видань пера Л.Череватенка мають окремішню літературну й наукову цінність. Сучасному читачеві він відкрив творчість Юрія Липи та Юрка Гудзя. Двотомник спогадів про видатного українського перекладача, літературознавця, лексикографа Миколу Лукаша «Наш Лукаш» та книги вибраних творів В.Коротича підсумували доробок Л.Череватенка на цьому відтинку.
Власними ж творами Леонід Васильович частував хіба що друзів. Тому після поетичної збірки «Хронологія побутова» (2003) книга історіософічних віршів «Закляте залізо» побачила світ аж за 10 років (2013) і теж була премійована.
Мрії Л.Череватенка про наступну книгу віршів не здійснилися: не встиг напрацювати на повноцінну збірку. Тож стараннями духовної посестри Валерії Богуславської аж нині склався певний мікст «Зворотній час. Зворотний зв’язок» (К.: Дух і Літера, 2015) — зібрання, до якого ввійшла сотня власних поезій Л.Череватенка, поетичні переклади з одинадцяти мов, три кіносценарії. Маємо справу зі справжнім авторським і громадянським подвигом Валерії Богуславської, котра вишуковувала вірші Л.Череватенка на клаптиках паперу, у записниках і навіть між сторінками книжок неосяжної багатотисячної бібліотеки Леоніда Васильовича, розшифровувала їх (почерк у нього був так собі, некаліграфічний, та й недобачав він у останні роки), уклала книгу й видала її практично власним коштом. Зібрані ж гроші планує пустити на книгу спогадів про Л.Череватенка.
«Поетична майстерність Л.Череватенка ґрунтується, зауважмо, на багатющому словниковому запасі, на вмінні завжди відшукати доречне слово, віднайти йому у вірші належне місце», — відзначає В.Богуславська у післямові. Вірші з цієї збірки ще більш філософські, ніж у «Заклятому залізі». Вони ввібрали весь «масштаб особистості автора, значущість його як митця і мислителя, просто чесної, принципової і глибоко порядної людини».
Надзвичайно важливо, що «попри весь нібито песимізм і некомпліментарне сприйняття людства взагалі й українства — конкретно, вірші цієї книги не забарвлені всуціль у чорний колір безнадії. Поет, незважаючи ні на що, вірить не тільки у людство як таке, а й в українців зокрема, принаймні в їхніх найкращих представників».
Противник скороспілих поверхових узагальнень Л.Череватенко, вивчивши життєвий шлях О.Ольжича, зробив такий висновок: «Це ж і є те покоління, котре мало керувати незалежною Українською державою», а тому, за словами С.Йовенко: «Це ж він не стільки й не тільки про Плужника чи про Багряного писав, скільки приміряв на себе самого».
Схоже, так само «про себе» писав Леонід Череватенко, перекладаючи Ред’ярда Кіплінга: «Знов — знов — знов — знов — патронташ перевіряй — / Бо — як — на — сон схилить, вже не встанеш ти — / Марш — марш — марш — марш — в ногу, в ногу, в ногу йди! / Відпустки нема на війні!».
Юрій Іздрик: від "Четверга" до "щодня"
http://gazeta.dt.ua/CULTURE/yuriy-izdrik-vid-chetverga-do-schodnya-_.html
Катерина Паньо
«Дзеркало тижня», 28 грудня 2015
Кажуть, не кожного дня зустрінеш живого класика. Не вірте. Принаймні одного з живих класиків українського постмодерну можна зустріти майже кожного дня. І саме в тому вигляді, в якому має існувати майже ідеальний, в уявленнях доби Романтизму, поет — у віршах.
Юрій Іздрик "Щоднявіршик" — чи не наймістичніша фігура сучукрліту. Він зрідка з'являється на модних тусовках, не веде постійних колонок у популярних ЗМІ, як це робить більшість його колег, і уникає будь-яких "програмних" — і за формою, і за змістом — висловлювань, що, вважається, личать класикові.
Його важко сприймати як класика. Не тому, що він для того "замало зробив", а тому, що так і не одягся у бронзу, не засвоїв зверхньої інтонації і взагалі весь час у пошуку, хоча, здавалося б, людина з таким "послужним списком" могла б уже почити на лаврах. Натомість він засвоює дедалі нові й нові території — попсові простори соцмереж та "живого" музикування.
Тому не таємнича усамітненість і не колишня слава "станіславсього феномену" найцікавіше в Іздрику. Найцікавіше саме це — його фантастична здатність уникати жорстких рамок і визначень. Будь-які спроби "класифікувати Іздрика" обов'язково зазнають провалу. Він, здається, чи не єдиний український митець, який може сказати про себе: "формат ловив мене, та не впіймав".
— Юрку, вірші у стрічці Фейсбуку — не те, щоби дивина. Час від часу люди постять вірші — свої чи чужі. Втім, коли йдеться про поезію на ФБ, перше ім'я, яке спадає на думку, — твоє. Бо, здається, в українському ФБ ти єдиний, хто підтримує власне "стрічку віршів" майже в щоденному форматі. Це якийсь вияв вірності самвидаву? І чому саме вірші? Адже Іздрик — передусім живий класик української постмодерної прози.
— Проза закінчилася. Я не можу відповісти на запитання, як закінчується проза і починається поезія, — просто мене поперло писати вірші. Я почав продукувати римовані тексти з якимсь графоманським запалом. Мені писалося — я писав. І викладав те, що писалося, в Інтернет — спочатку на ЖЖ, потім почалася ера Фейсбуку.
— Це була свого роду "обкатка" перед виданням книжки?
— Взагалі не йшлося про жодні книжки і жодні видання. Тобто частково ці тексти кудись потрапляли. В Underworld, приміром, чи в "Таке". Але відтоді збірки для мене стали побічним продуктом — творчий процес головно пов'язаний саме з ФБ. Хоча й збірки виходять постійно — але я не пишу "для збірки". У збірки йде те, що вже було опубліковано в мене на стіні.
Мушу сказати, це зі мною трапилося дуже вчасно — те, що я пишу тепер, за форматом дуже підходить саме під сучасні соцмережі. Принаймні якщо йдеться про ФБ — ВКонтакті я не буваю, там зовсім інша публіка. Тобто це я не буваю, а моя поезія там теж є — є фан-клуб, який перепощує туди мої вірші, але сам я до цього стосунку не маю. Тексти свої публікую у ФБ і, паралельно, за звичкою — в ЖЖ.
Я кажу про ці зміни "вчасно", тому що дуже змінився за останні роки темп сприйняття. Проза лишилася, головно, у ЖЖ. Формат ФБ для прози не надто підходить. А є ще, кажуть, Твіттер — хоча я особисто взагалі не розумію, для чого він існує. Втім, на ФБ є свої винятки. Я от певний час слідкував на ФБ за постами Чепиноги. Доволі великі тексти, як для ФБ, але дуже круті. Майже Гашек. Але на загал, два монітори — це максимальний обсяг, який готовий спожити пересічний читач.
На ФБ пост затримує увагу на три секунди. За ці три секунди він або піде в небуття, або "зачепить" когось. Якщо до поста додати картинку — це додатковий спосіб привернути увагу. Пишучи для ЖЖ, я для кожного тексту робив у фотошопі ілюстрацію. Для публікацій у ФБ просто беру яке-небудь зображення з мережі, що більш-менш відповідає черговому віршеві. А за обсягом 6—8 строф — це максимальний розмір вірша. Оптимально, як на мене, 3—4 строфи — це і є так званий формат пересічного фейсбучного поста. І цього, як виявилося, мені цілком достатньо для чергового висловлювання.
— Це був якийсь черговий постмодерний експеримент — із залученням медіа, колажу тощо?
— Ні, навіть на думці не мав. Для мене ФБ — це інструмент. Це майданчик, через який я виходжу до читача. Безпосередньо. Щоденно. Без спілкування з видавцем, пошуком якихось компромісів щодо того, якою має бути книжка, роялті, презентація і ціла решта. Мене особисто взагалі не особливо збуджує нагода видати ще одну книжку, якщо є можливість публікуватися на ФБ. В мене вже є поличка, заповнена моїми книжками. Однією більше чи менше — без різниці. Мені не дуже важливо, як це бачить видавець чи критик. Мені важливо, як це сприймає читач. І тут ФБ дає все необхідне.
Попервах, коли почався весь цей графоманський "гон", мені було цікаво побачити реакцію публіки. Як широкої, так і специфічної. Мені було цікаво, що це зі мною відбувається — напад чистої графоманії чи воно чогось варте? Спостерігав, як люди заходять на мою сторінку, ставлять лайки, коментують, поширюють вірші, кількість цих людей щоразу збільшується, утворюється певне коло "своїх", упізнаваних читачів, до відгуків деяких із них починаєш дослухатися... А коли побачив серед читачів, що відмічали мої вірші, таких людей, як Катя Калитко, Андрій Бондар, Юрко Позаяк, думка яких для мене багато важить, — зрозумів: те, що я роблю, має право на існування.
Привабливість публікації на Фейсбуку в тому, що ти маєш реакцію читача відразу й безпосередньо. Ти бачиш своїх постійних читачів — хто постійно читає, лайкає, поширює. Ти бачиш, що саме вони вподобали. Які коменти лишили.
— Ну хіба це не колаж? Посеред численних склянок, кинутих міністром у губернатора, десятка постів про "єврозраду", що вступають у клінч з єврооптимістами, посеред зведень з фронту та волонтерських прохань про черговий тепловізор з'являється вірш, після якого кожен щось може написати "від себе" і вступити в полеміку з автором. За законом соцмереж.
— Ні-ні-ні. Я ніколи не вступаю у полеміки і взагалі не відповідаю на коменти. Ніколи взагалі. І не бавлюся у всі ці "бани" і "розфренди" — за весь час я видалив лише двох якихось особливо клінічних типів та й то лише тому, що вони свої записи публікували на моїй стіні власне як записи, а не як коментарі. Це, так би мовити, порушувало чистоту концепту. В мене на стіні — тільки вірші і відгуки читачів. Це мої правила. Сам я в жодні обговорення не влізаю, утримуюсь від висловлювань на злободенні теми, ігнорую флешмоби та й узагалі вкрай рідко коментую чи поширюю чужі записи.
Стосовно ж постмодерності такої практики і таких творів скажу таке: звісно, в моїх віршах нерідко з'являються якісь явні чи приховані цитати, загравання з чужими текстами, алюзії на відомі твори з інших мистецьких сфер — тобто все те, що прийнято вважати ознаками постмодерну. Проте річ у тому, що моя нинішня аудиторія, судячи з тих же коментарів, перебуває в цілковито іншому полі інтертекстуальної компетентності, відповідно, цитати не впізнаються, алюзії не прочитуються. Я, по суті, працюю з простими художніми висловлюваннями, де будь-який підтекст — лише діло читацької інтерпретації. Здається, у цьому всьому залишилося дуже небагато постмодерну.
— Втім, твій старт відбувся саме на ниві постмодерну, і саме там ти набув неабиякої літературної ваги. Наразі от укладаєш том вибраної прози. Туди увійдуть ті знакові тексти, з яких усе починалося в українському постмодерні?
— Туди має війти все. Вся моя проза. У зв'язку із цим я зараз її перечитую. І, якщо чесно, відчуваю тихий жах: хто і коли вирішив, що я вартий уваги письменник, кому спало на думку, що це добра література, навіщо і як це взагалі можна читати? За винятком кількох творів я не бачу там того, що сам вважаю доброю літературою.
— Ну, все ще можна виправити — на те й перевидання. Не кожному класикові дається шанс поправити самого себе.
— Ні, не можна нічого виправити. Книжки — як діти, вони тобі не належать, їх треба відпускати. І давати можливість жити власним життям. Намагатися виправити щось у тексті, який живе собі в читацьких інтерпретаціях кілька десятків років, — це те саме, що припертися додому до дорослих дітей і вчити їх правильно жити. Не можна нічого виправляти. Треба "відповідати за базар" — що сказано, те сказано.
Це моя особиста точка зору. Проте це точка зору не лише письменника, а й читача — я не люблю помічати зміни в улюблених текстах. От, наприклад, "Індію" Андруховича, яку я дуже ціную і люблю читати напам'ять, не сприймаю в новіших редакціях, а лише в тій, найпершій, яка так і вразила свого часу.
Тобто як письменник я розумію, що правки доречні, і нові слова, можливо, точніші, проте як читач — гаряче протестую.
Але жах ситуації навіть не в тому, що я нічого не виправляю. Я зараз переглядаю власні тексти, і бачу, що там окремими втручаннями нічого не виправиш. Я взагалі не розумію, як люди все це читають. І навіщо вони це роблять. І пощо хтось це видав. Ну, може, "Воццек" іще має в собі, крім постмодерних ігор, якусь живу емоцію.... Кілька есеїв пристойних є, якісь два-три юнацькі оповідання. І все! Тепер, коли є часова дистанція, я це добре бачу.
— Цей жах навряд чи виправданий. Те, що ви робили тоді, — весь ваш "станіславський феномен" — справило колосальний вплив на українську літературу. Хоч би що тепер про це казали високочолі критики. Які, втім, і тоді вас не жалували.
— Річ у тому, що тоді це було не так уже й складно — зробити щось цікаве і справити враження. Ми прийшли на цілком порожнє місце. Ми просто увірвались туди і зайняли нішу українського постмодерну. Там ми робили те, що хотіли, і все, що хотіли. Проте в нас не могло бути того, що вважається суттєвим у постмодерні, — деконструкції модерну. Бо як деконструювати те, чого майже не було на той час? Власне, ніша українського модерну досі напівпорожня. Ну, от хіба, може, Жадан з Прохаськом тепер її заповнюють.
— Як ти ставишся до нинішньої критики "станіславського феномену" як чогось несерйозно-ігрового, провінційного, переоціненого?
— Ну, зі столиці все виглядає провінційним і переоціненим — все ж доленосне обов'язково мусить відбуватися в столиці, так? Але воно відбувалося саме у Франківську. Тоді тут просто вибухла мистецька активність. Я вже втомився це повторювати: "станіславський феномен" — це не суто літературне явище, яке можна звести до прізвищ Андрухович, Прохасько, Єшкілєв та ще кількох. Це тепер "феномен" виглядає як суто літературний, а тоді йшлося і про музику, і про візуальні мистецтва, про пошуки нових форм організації мистецького простору й комунікації. Багато людей з різних сфер було в цьому задіяно. Акцентованого літературоцентризму в оцінці феномену додало, звісно, існування журналу "Четвер". Перелік тих, хто дебютував у ньому, вражає. Більшість нинішніх літературних "імен на слуху" — як першорядних, так і другого рангу — вперше засвітилися саме в "Четверзі". Цей журнал, загалом ці час і місце виявилися дуже продуктивними, хоч як би критики тепер до того ставилися. "Четвер" був і стартовим майданчиком, і територією, на якій діялося щось нове і страшенно цікаве. Цілком нове, цілком відмінне від того, що відбувалося чи, радше, не відбувалося в офіційній літературній тусовці. У столиці зокрема. І була ще друга хвиля "станіславського феномену", якою винесло на світ божий Катю Бабкіну, Софію Андрухович, Таню Малярчук і багатьох інших. І були цікаві музичні проекти — "Перкалаба", "Рура", "Пан Пупец". І яскраві художники — згадаю бодай Євгена Самборського. Це був спалах, ми в нього потрапили і стали "феноменом". Скінчилося. Тепер Франківськ — це болото якесь. А більшість з цієї другої хвилі "станіславського феномену" розбрелася світами і цілком добре в тих світах функціонує. От і все, що я знаю про "станіславський феномен". А провінційний він чи ні — яка мені різниця?
— Проте я, наприклад, не відчуваю, щоби саме столиця, Київ, тепер визначала літературну моду, як це колись було з Франківськом чи зі Львовом. Взагалі з літературними модами складно — їх, мабуть, мали би визначати премії. А тут єдиний тренд, помічений останнім часом, — те, що українські письменники дедалі менше присутні у просторі російських премій, дедалі більше — у просторі західних.
— Це природно. І це процес взаємозалежний. Премії, так само як гранти та стипендії, — це вагома частина існування письменника. Українського принаймні. Бо це те, за що можна жити, і при тому займатися саме літературою, а не пошуком підробітків. У нас же така ситуація, за якої видати книжку — зовсім не означає, що це допоможе фізичному виживанню письменника. Письменник в Україні може виживати і займатися суто письменством, власне, лише тоді, коли отримає стипендію, грант чи премію. Тому питання премій таке чутливе. І цілком слушно — йдеться найперше про західні премії та гранти. Тому що українських премій небагато, грантових програм — іще менше. А нерідко наша премія — це не так матеріальна допомога, як мінус у карму і привід для довколалітературних чвар. Тому лишаються зарубіжні — Ангелус, ВВС чи Премія Конрада. Втім, довкола них також постійно виникають чвари й суперечки. Що свідчить, як на мене, про одне: премій усе ще надто мало, письменників усе ще надто багато.
— Все ж стосовно російської літератури — здається, ми розходимося не лише "за преміями", а й за читацькими смаками. На початку конфлікту була ціла полеміка: чи варто купувати російські книжки? А тепер вона вщухає, і, здається, не тому, що ми таки вирішили "не підтримувати російського виробника", а тому, що читати їхні книжки стало відверто нецікаво.
— Мені теж нецікаво. І не "останнім часом", а довше. Колись чекалося, наприклад, на чергову книжку Пєлєвіна. Та після "Бетмена Аполо" цього автора практично неможливо читати — конвеєр, мертв'ячина, нудьга. Був час, коли російська література була певним орієнтиром, а найяскравіші автори диктували моду, створювали тренди, та й найновіша західна література доходила здебільшого в російських перекладах. Давно це було. Закінчилося. Не могло не закінчитися.
— Серед письменників зараз дуже популярний жанр — колонки на соціально значимі теми. Але ти, власне, чи не єдиний з "живих класиків", хто дотепер уникав слави ще й колумніста. Це принципова позиція — не висловлюватися на дражливі теми, як і не писати коментарі на ФБ?
— Ну, колумністика для письменника — це передовсім підробіток, конвеєр, фабрика, а не спосіб самореалізації. А стосовно моєї відсутності в цьому просторі, то тут таке. По-перше, я маю сумнів, чи взагалі ЗМІ потребують якихось колонок-рефлексій на соціально значимі теми від такого мізантропа, як я. По-друге, вести колонку — це певне зобов'язання, це передбачає необхідність щонайменше раз на тиждень написати якийсь текст. Навіть якщо немає про що писати. Доводиться, отже, слідкувати за новинами, суспільними подіями, політикою, аби знайти тему і бути в темі. Це не лише виснажує, а й певною мірою форматує твоє життя. Бо так нормально мене не цікавлять суспільні події, я не відчуваю нічого, крім знеохочення й відрази, спостерігаючи за довколишнім світом, і мені взагалі не хочеться висловлюватися з цього приводу. До того ж я останнім часом зовсім не можу писати прозою. А щоби писати колонки у віршах — це треба бути Дмітрієм Биковим. У нього є такий талант — "стіхослагатєльство на злобу дня". Я ще так не вмію. А якщо йдеться про бажання бути щодня присутнім у медіапросторі — то його можу спокійно задовольнити публікацією у ФБ.
— А які бажання ти задовольняєш DrumТиатром? Чи це намагання утримуватися у тренді? Як Андрухович гастролює з "Карбідо", Жадан — із "Собаками в космосі", так і ти маєш "свій гурт"?
— Це не надто вдале порівняння. В Андруховича і Жадана — це репрезентація текстів зіркового автора із залученням музичних, візуальних засобів вираження. Це передовсім просування поезії не через книжковий, а через сценічний простір. Це синтетичні, а проте все ж логоцетричні проекти: є зірка-літератор, він же й автор-виконавець, і є супровід, група підтримки, так би мовити. В DrumТиатрі ж, по-перше, нема основної зірки — ми Грицьком Семенчуком працюємо і як автори, і як виконавці в дуеті. По-друге, нас мало хвилює репрезентація власних текстів. Тут усе підпорядковано музиці — фонетика, ритм... І тексти найчастіше допасовуються до музики, а не навпаки. Тут варто додати, що автор майже всієї музики — Семенчук. Зараз він працює у стилі, близькому до трип-хопу. На загал — це суміш жанрів електронної музики. Я намагаюся доєднатися в якомусь вокально-акустичному вимірі. Так чи сяк DrumТиатр усе ж — музичний проект, який не претендує на високочоле мистецтво, а тим більше не має на меті популяризувати українську поезію, нехай навіть суто нашу з Грицем. Ми працюємо для клубної публіки, яка хоче драйву, енергетики, танцю. А якщо в процесі нам вдається закинути в маси бодай дещицю літературних смислів — бачить Бог, то не наша провина.