Новини одним рядком:
9 січня – різдвяний концерт в клубі авторської пісні «Дом» у Києві
12 січня – благодійний концерт за участі бардів Кіровограду в Обласній юнацькій бібліотеці ім. О.Бойченка
14 січня – вечір пам’яті українських дисидентів – «Таборове Різдво» в Харківському Літмузеї
16 січня – творчий вечір поета Богдана Томенчука за участю барда Ігоря Гриника в Івано-Франківську
17 січня – вечір ″Новорічний підсумок 2014-го″ у Кіровоградському обласному художньому музеї
22 січня – концерт кобзаря, співака та композитора Віктора Пашника, Дніпропетровськ, ПК «Шинник»
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Email: p_karta@ukr.net, p_karta@mail.ru
Харків – Літературний музей
У Харківському Літмузеї покажуть, як святкували Різдво українські політв’язні-шістдесятники
14 січня 2015 року о 17.00 в Харківському Літмузеї відбудеться вечір пам’яті українських дисидентів – Василя Симоненка, Василя Стуса, Євгена Сверстюка та інших – «Таборове Різдво».
Щороку 14 січня, на день Св. Василія Великого, український філософ-шістдесятник Євген Сверстюк проводив захід «Різдвяні Василі» – пам’яті своїх друзів Василя Стуса (народився 6 січня) і Василя Симоненка (народився 8 січня). 12 січня Україна відзначає день українського політв’язня. У ці дні ми поминаємо Євгена Сверстюка, якого не стало 1 грудня 2014 року, і в пам’ять про шістдесятників реконструюємо святкування Різдва Христового в радянських таборах українськими політв’язнями.
Куратор заходу Тетяна Пилипчук повідомила: «Цього року в січні Василю Симоненку виповнилося би 80 років, а Василю Стусу – 77. Вони загинули, тому що виступили проти радянської системи. Як зазначав Василь Стус у заяві від 01.08.1976 року, “в СРСР бути українським патріотом – просто заборонено”». Святкування Різдва теж було свого роду формою протесту проти «совка». Українці дотримувались національних традицій навіть у таборових умовах. Наші гості самі зможуть приготувати 12 таборових різдвяних страв, зробити ікону, свічки, заспівати колядку – так, як це було в Кучино (Пермські табори) на початку 1970-х років».
Куратори заходу:
Пилипчук Тетяна, т. 0505347680
Черемська Ольга, т. 0678994510
Харківський літмузей знаходиться за адресою:
вул. Фрунзе, 6 (ст. м. Пушкінська або Архітектора Бекетова)
тел. (057) 7062579
Вартість вхідного квитка – 10,50 грн; пільговий квиток – 5,50 грн
Інформація про поетів-шістдесятників
«Він був із тих, хто не боїться»
- так Євген Сверстюк, філософ, шістдесятник, згадував свого друга – поета Василя Стуса. Так само він говорив і про Василя Симоненка – ще одного свого близького товариша.
Коли на самому початку 1960-х черкаський журналіст Симоненко приїжджав до Києва, то комсомольські ватажки, примовляючи: «Вася приїхав, Вася приїхав», – нашвидкуруч готували йому творчі вечори. І в переповнених залах шалено популярний поет в присутності тих-таки ватажків міг собі дозволити читати жорстку як на той час сатиру на радянський устрій – «Некролог кукурудзяному качанові» або же «Злодія»: «Зухвало відвертий вірш Симоненка викликав на двобій усю систему неправди й офіційного фарисейства» (Є. Сверстюк). Молодший за інших шістдесятників, безкомпромісний поет був лідером цілого покоління.
Василь Симоненко помер на 29 році життя, 14 грудня 1963 року від швидкоплинної хвороби нирок. 8 січня 2015 року йому би виповнилося 80.
У рік смерті Василя Симоненка з Донецька в Київ до аспірантури Інституту літератури АН УРСР приїхав інший Василь – Стус. Щоправда, з Інституту талановитого, але непокірного поета невдовзі виключили – за його антирадянські виступи. За кілька років – 12 січня 1972 року, після емоційного Різдва у Львові – перший арешт. Це був так званий «другий покіс» української інтелігенції. Відтоді 12 січня – день українського політв’язня.
Василь Стус загинув у радянському концтаборі в Кучино (Пермські табори) в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року, під час свого другого ув’язнення. 6 січня 2015 року йому би виповнилося 77.
Після референдуму 1 грудня 1991 року незалежна Україна відкривала своїх справжніх героїв. На день Василія Великого, 14 січня, Євген Сверстюк почав проводити щорічні вечори пам’яті Симоненка і Стуса – «Різдвяні Василі». У 20-ту річницю референдуму, за бандитського режиму Януковича, коли Україна постала перед реальною загрозою втрати своєї незалежності, український філософ разом із друзями створив ініціативну групу «Першого грудня». Минулого року весь світ побачив, що серед українців є багато тих, хто не боїться. Після Революції Гідності, 1 грудня 2014 року Євгена Сверстюка не стало.
Герої не вмирають
14 січня 2015 року, на «Різдвяних Василів», в пам’ять про тих, хто не боявся, харківський Літмузей згадає, як українці святкували Різдво в радянських концтаборах. Для «таборового Різдва» ув’язнені прикрашали камеру іконою, готували кутю і навіть тортик. Як їм це вдавалося? Ми спробуємо відтворити заборонене Різдво, адже Бог народжується попри всі заперечення та гоніння, щоби подолати смерть.
Івано-Франківськ – сайт http://filar.com.ua/
Між нот блаженства й чистоти
16 січня, п'ятниця 17.00
Творчий вечір Богдана Томенчука
Академічний камерний оркестр "Harmonia Nobile"
Художній керівник та концертмейстер - заслужена артистка України Наталія Мандрика
Поезію читають:
Заслужені артисти України
Галина Баранкевич
Ростислав Держипільський
Ігор Гриник (бард)
Людмила Лінник-Савка
Мирослав Пасічняк - саксофон
Владислав Пірус - фортепіано
Кіровоград – Віктор Холявко
″Музична вітальня″ Кіровоградського обласного художнього музею та Клуб авторської пісні та поезії ″Байгород″ запрошують на творчий вечір ″Новорічний підсумок 2014-го″. Захід відбудеться 17 січня о 15 годині. У програмі: пісні на вірші кіровоградських поетів у виконанні авторів музики до цих пісень. Вхід вільний. Телефон для довідок 099 063 86 81.
Дніпропетровськ – сайт http://anasta.dp.ua/tag/%D0%B1%D0%B0%D1%80%D0%B4/
Концерт Віктора Пашника
На честь дня Соборності України 22 січня 2015 року о 19:00 в м.Дніпропетровську в ПК «Шинник» відбудеться концерт відомого українського кобзаря, співака та композитора Віктора Пашника.
Ціна квитка в 2014 році від 25 до 45 грн.
Ціна квитка в 2015 році від 30 до 50 грн.
Замовляйте квиток заздалегідь: — 097-903-37-49; 098-571-76-33 (КиЇвстар) — 093-737-94-10 (Лайф)
Ціну квитків по секторах дивіться у Коментарях.
Київ – Дмитро Гуцало
Десь там за горами
Балдіють всі!
http://youtu.be/MV1vQDmyAco
Володимир-Волинський – Сергій Шишкін
Живу життям України. Все розумію. Тому до Свят написав це https://www.youtube.com/watch?v=GJXjImkAseQ
Хай помагає! Слава Україні!
Так хочеться радості
Музика та текст Сергія Шишкіна.
Приспів:
Так хочеться щастя
Тобі і собі
І це таки вдасться.
Поринути в магію
Палкого безчинства
Наївних світлин,
Що лишились з дитинства.
1.
Ця дивна зима
Навіяла суму.
Та все це дарма.
І геть чорну думу!
Навіщо те все?
Навіщо пручатись?
Хай спогад несе
В дитинство санчата.
2.
Життя не стає
І світ не спинити.
І є так, як є.
Знов родяться діти.
І знову по колу
Дарма сперечатись.
Та знов на Миколи
Дарують санчата
3.
І рік цей Новий,
Зненацька веселий
На передовій.
Заходить в оселі.
А далі Різдво.
І мрії хоробрі
Волає єство,
Що все буде добре.
Київ – Сергій Цушко
З Новим роком! До торби побажань ще додаю найземніше (від письменника Дмитра Чередниченка):
"А здоров'я найбільше, бо без нього найгірше!"
Свіжа новина: в Києві випав сніг і... приніс вірш:
* * *
Як вірш, читаю довгождану зиму,
що уночі прибігла потайком
і принесла пахущу, свіжу риму
сніжинок, що танцюють за вікном.
Ми з нього визирали і питали
похмуре небо: ну коли? коли ж?..
І ось нарешті радо прочитали
густі рядки ранкові ніг і лиж.
Пташки на годівничку налетіли,
в душі дитячий захват ожива,
й на аркушах, мов сніг найперший, білих
самі собою сіються слова.
Суми – Юрій Ош (Геннадій Костенко)
КРИК
Зимова тиша серед ночі,
неначе уві сні,
уяв настирливо шепоче,
чи мариться мені.
І прислухаюсь спересердя
та відганяю сни,
а шепіт чується від серця,
з самої глибини.
Росте в душі якась тривога,
і сну як не було –
напроти нашого порога
мов сіло енело.
Та слухати уже не а змозі…
І раптом шепіт зник.
Але чекаю, що невдовзі –
із серця гряне крик.
ХТО ПРАВИЙ?
За балкою сідає сонце.
А на високому бугрі
кружляє вітер листя сонне
о цій серпанковій порі.
І на самім його узвишші,
бо звідти ближче аж до зір,
хтось посадив росточок вишні –
землі донбаської дозір.
Отут упав безвусий бранець
від кулі з неба, з літака.
Іще сміявся він уранці,
а потім… доля ось така.
Тепер гуляють степом трави,
і на бугрі цвіте чебрець…
Хто був тут правий, хто – неправий,
про це лиш знає вітерець.
Харків – Антоніна Тимченко
МОЛОДА СЛОБОЖАНЩИНА – 2014
Зраненій душі добре слово — ліки.
Григорій Богослов
У цей складний і болючий час незрідка не хочеться нічого іншого, як запоєм дивитися новини, плакати, жаліти, потім категорично довго не вмикати телевізор, лаятися, їхати боронити Україну… Молитися. Проте нам, тим, хто лишається в затишних домівках, певно, важливо за будь-яких умов не припиняти бути людьми, не закривати серця для добра, чуйності, чесності, внутрішньої шляхетності. Такий стан притаманний нам, коли пишемо твори, коли, зостаючись сам-на-сам із собою, вкладаємо у слова найсокровенніше. До речі, хлопці з гарячих точок дуже просять, окрім харчів, теплого одягу та ліків, привозити книжки.
Наприкінці грудня року, який щойно минув, відбувся знаковий для харківської молодіжної літератури захід – Обласний семінар «Молода Слобожанщина». До конкурсу було прийнято близько п’ятдесяти прозових та поетичних рукописів обсягом від кількох до кількохсот сторінок (проза). Члени журі заздалегідь розглянули їх та розподілили за чотирма секціями: «Поезія українською» (2 секції; керівники та опоненти В. Бойко, О. Ковальова, О. Тільна, І. Скринникова, А. Перевозник, А. Тимченко), «Поезія російською» (керували Ю. Максимейко, Ю. Баткіліна, Я. Тітенок, В. Петренко), «Проза» (кер. Г. Ткаченко, В. Полянецький, О. Тараненко, Н. Васильєва, М. Варлигіна).
Слово тягнеться до слова, утворюючи рядки наших днів, сторінки почуттів, книги доль. Ті, хто пишуть слова, хочуть почути одне одного, дізнатися, що тут і зараз говорять інші. Саме в цьому й полягає специфіка семінарської роботи – не тільки й не стільки дізнатися думку критиків про свою творчість, як побувати в молодіжному літературному контексті, взяти участь у загальному обговоренні. Керівникам та опонентам цікаво простежувати поступ семінаристів від року до року, дехто бере участь не двічі й не тричі.
«Молода Слобожанщина» – стартовий майданчик для майбутніх членів Спілки, а також нагода спробувати голос тим, хто, може, й не зробиться письменником. Проте, певно, надовго запам’ятає атмосферу справжньої творчої роботи, науки говорити чесно, шукати вагомого слова, небрехливої інтонації. Дай, Боже, нам і жити хоч на дрібку так же чисто, беззастережно й довірливо, як віршуємо в юності!
Як завжди, твори учасників будуть опубліковані в альманаху «Левада», а поки що відбулося нагородження лауреатів Семінару. Ними стали: І місце (повний перелік за всіма секціями) – Олександр Литвиненко, Юлія Ткачова, Анна Дадика, Анастасія Шевченко, ІІ місце – Мар’яна Даниленко, Світлана Ринкевич, Світлана Щиголєва, Манана Глонті, Анна Голубцова, Альона Руденко, В’ячеслав Шаповалов, Анастасія Шевцова, ІІІ місце – Дмитро Бовдуй, Анастасія Ващенко, Марина Рассамахіна, Аліна Марюхна, Ольга Насєдкіна, Ная Леонова, Тетяна Удовікова, Вікторія Бутенко, Карина Зубова, Марія Губачова. Переможці в номінації «Зелений пагін» – Єлизавета Ступак та Катерина Назаренко. Решта учасників отримали заохочувальні подарунки.
Чути про твори й не читати їх – марна справа, тому пропоную кожному познайомитися з «молодими слобожанами – 2014».
Олександр Литвиненко
***
Вечір небо зірками гаптує, шиє;
Мокра шкіра – лавсанова плівка.
Я грію твої долоні, шию
і серце, надтріснуте, мов грамплатівка.
Тремтлива мелодія тихого вальсу,
Скрип голки, відвертості Відня…
Душа моя, скалка тропічної бальси,
Сплива догори, мов невтоплена відьма.
Гарячою кавою виллється ніч
З розбитої чашки небесної плоті.
На мотках фотоплівки – сотні облич.
А в мене нема твого фото.
Мелодія врешті обірветься – і
шипіння, пісок по шовку…
Опалі зірки проростуть у траві.
І ти переставиш голку.
Анастасия Шевченко
Индийские мотивы
В то время, как сладко сияет месяц в долине Ганга,
И где-то в снежных барханах мирно спят эскимосы,
Пожары в лесах подмосковья танцуют жуткое танго,
А я накрываю стол и жду светлоглазую осень.
В двери врывается пряный горячий август,
Фрукты рассыпались по столу и звонко падают на пол,
Грохотом летней грозы в стекло: «Нравлюсь? Скажи, что нравлюсь!»
«Ты скоро уйдешь», – говорю, и дождь за окном закапал.
В струях дождя у меня на балконе танцует Шива.
Перенимаю его многоликость и многорукость.
Жить и любить хотелось красиво, выходит – криво,
Верить в реинкарнацию – давно не новость, но и не глупость.
Яблоко с медом напоминает индийский месяц.
От жары и греха не спастись, но я продолжу спасаться.
В бесконечной сети коридоров, комнат и лестниц
Мелодично звенят браслеты-оковы танца.
На крыше султан-сентябрь раскрывал объятья,
Я стану его наложницей в желтых листьях.
Кисть винограда в ладони начну сжимать я –
Дождь потечет по браслетам, плечам и лицам.
Нам до конца не дано понять ни любовь, ни танец.
Месяц индийский – сладкая, древняя даль Востока.
Я далека и от belly-dance, и от медитаций,
Предпочитаю все же собой остаться.
Вот почему мне, наверно, так одиноко.
Анна Дадика
***
Ти, напевне, слухаєш Баха.
Пів на дванадцяту. Саме час!
Помисли кволими птахами
Геть полетіли.
Вони проти нас?
Виберу Вагнера, маже, КЍШів?
Й над стосами недописаних віршів.
Про тебе подумаю і про Баха…
Пів на першу…
Ми – бідолахи.
Юлія Ткачова
***
Іду по змоклих алеях –
сичить під ногами вітер.
А звідки іду?
І де я
проґавила наше літо?
І лист зірвався пожовклий –
летить самотньо, без цілі.
Піду у холодний жовтень
знайти почуття вцілілі.
Мар’яна Даниленко
***
Стати такою, як сотні інших
Стати такою, як тисячі.
Тяжко і боляче пишуться вірші.
Хто ж би мовчати мене навчив?
Стримано, сухо. Всім зрозуміло.
Стріха дірява, видно зірки.
Я ж бо ніколи ще так не воліла,
Словом торкнути мертві рядки.
Прикро бентежить груднева відлига.
Сіра, незграбна, брудна зима.
Наче хтось зверху знидівши книгою,
Фільм про звичайне життя зніма.
Манана Глонті
***
невелике судно для плавання
хлопчик бачить
зірки на синьому небі
відчуває спокій
легку самотність
тонку межу
відпливає
друзі стоять на березі
кличуть його
розуміють
це вже не жарти
хтось побіг до його батьків
відпливає
навіть не думає щось змінювати
свіже повітря в легенях
свіжі думки
заздріть
він знає куди пливе
бійтесь
ви ще не вивчили берег
Анастасия Шевцова
По Фрейду
Зигмунд плачет, как плачут дети –
так безутешно и горько…
Игрушек столько – куда бы деть их!
в центре комнаты сложены горкой.
И родителей ждет к девяти с работы,
Раз – подзатыльник, другой – апельсины.
И от субботы и до субботы
ему тяжело быть хорошим сыном.
Ему тяжело быть в центре внимания,
Зигмунд – легенда в устах у Вены,
он лучший знаток человеческих маний.
Но разве что с зеркалом откровенен,
что с каждым шорохом за спиною
от страха сводит ключицы.
Что сам – законченный параноик,
и скоро пора лечиться.
А перед сном, совсем как дети,
Зигмунд без сна свернулся в калачик.
Много лет, куда бы деть их?
Фрейд бы плакал, и он плачет.
Світлана Ринкевич
***
А сукня, як ночі крило, –
на мій точений
стан.
По ній струменить,
мов світанок,
русяве волосся.
Я у віддзеркаленні бачу,
що
не відбулося
у серці одне визначальне
з майбутніх
повстань.
Стовбичу із гребенем з дуба
в руці
ув одній.
У другій – на вибір зміяться
дві стрічки
шовкові.
Я б чорну взяла,
але інша вже
напоготові,
щоб право пишатись в волоссі
належало
їй.
Червоне по чорному –
вогник надії
в імлі.
Ой, як же давно я у косу
стрічок
не вплітала!
Й червоним в волоссі любов
проступає
відтала,
униз струменіє по
чорної сукні
ріллі.
Світлана Щиголева
***
Ти шукав собі місце, дощ,
Серед натовпу диких душ.
Ти молився і лився
На народжене листя.
Ти сміявся і плакав
Серед пишності парків,
І збентежений Харків
Все до тебе тулився.
Запоріжжя – Жан Селезенєв
Олена Гаджилова. ГРОМАДЯНИ КРАЇНИ СОНЯЧНИХ ЗАЙЧИКІВ
Зберіть у валізу спогадів найсвітліші миті свого життя і , гайда, з нами – у Країну Сонячних зайчиків! ЇЇ вигадав колись наш український Андерсен – Всеволод Нестайко: казкову країну світла й перемоги над самим паном Мороком. Обожнюю перечитувати цю казку своїй маленькій онуці, або, навіть, самій собі, аби в тривожну хвилину «in re» укріпитися у впевненості перемоги Сонячних над Мороком…
Ім’я нашому фестивалю дала назва пісні «Сонячний зайчик» іншого сказителя – пісенного автора О. Завгороднього. Можливо, казка В. Нестайка ще й досі не потрапила до рук відважної організаторки фестиваля – майстерні Олени Іванівни Алєксєєвої ( у тій її роботі – ох! – не до казок!), та фестиваль з бешкетно-казковою назвою набирає сили, уже вшосте зібравши, наснаживши, надихнувши когорту «сонячних зайців» віком від восьми до двадцяти років. І нехай дебютант фестивалю – самобутній автор із Хмельниччини Вадим Полянський дорогою на фестваль обурено не причисляв себе до якихось пустотливих «Сонячних зайчиків» , та вир сонячних бризк, що збурювали найменша (до речі, найсонячніша, найрудіша) учасниця фестивалю Лєра Лисенко та «Найвеличніший заяць фестивалю» Олександр Козинець розтопили у Вадима лід сумнівів.
Наш «Зайчик»-фестиваль аж ніяк не легковажний пустун – стрибунець – він справжній пахар – трудівник, що наполегливо працює аби зростити на полі юнацьких сердець зерна поетичної та виконавської майстерності, насінинки одвічних істин та живити струмками якісної музики та справжньої поезії допитливі натури учасників фестивалю. Саме тут, у Країні Сонячних зайчиків не страшно бути собою: явити світові свої таємні вірші, відкрити у собі нові можливості, з подивом усвідомити, що дорослі, які, здавалося, втратили можливість світитися, спалахують юнацьким, чи то, навіть дитячим вогником і вже не здаються такими віддаленими в часі та в думках: за словами одної учасниці – фестивалю : «Викладачі також мають певний рівень…». І від них, цих нібито дорослих теж можна наснажитись і надихнутись, аби яскравіше засвітитись самому. Так ось він, головний закон Сонячних Зайчиків : «Відбивати, множити світло Сонця, відблиски один одного»!
Три дні фестивалю подарували мені низку незабутніх музичних, поетичних,емоційних спалахів – вражень. Ось вони – найбільш потужні, які з насолодою знову і знову спливають у пам’яті і гріють серце…
Спалах Перший – зустріч з «братами по крові» - російськими друзями Олександром Костроміним та Сергієм Рубашкіним, що подолали інформаційні заслони та кордони заради Країни Сонячних Зайчиків.
Спалах Другий – група киян разом з керівником Оленою Лисенко, у яких одразу впізнаєш братів не тільки у Пісні, а ще у іх величності Грі.
Спалах Третій – пісня «Барикади» того ж, таки, киянина –«зайця» Васі Похильченка, пісня, яка визначила головну інтонацію фестивалю…
Спалах Четвертий – мій майстер-клас з акторської майстерності з розсипами творчості від бувалих та нових учасників майстерень, та акторський вибух від Лєри Лисенко. А що, руді – то завжди – сила!
Спалах П’ятий – матч з гітари між Іспанією та Бразилією від маесто Бориса Бєльського. У такі моменти жадаєш просто розчинитися у радості та повноті буття!
Спалах Шостий – очі учасникі «мовних майстерень» та дихання залу, що слухав поезію Ліни Костенко.
Спалах Сьомий – фантастичне перетворення тріо з Сум «Ваня-Даня-Ксюша». Давно знайому трійцю було не впізнати… Лише потім я довідалася про потужну роботу майстрів над піснею. Пісня перетворила життя!
Спалах Восьмий – цей момент на усіх фестивалях хвилює особливо – це наша «свічка», коли кожен , приймаючи символічну свічу, висловлює свої враження , побажання, пропозиції. І цього разу у спільному колі ми ділилися думками, пізнаючи один одного ще глибше, а від того то стискалося серце болями реальих подій, то від зворушливих каламбурів наша компанія заходилася дружнім реготом.
Спалах Дев’ятий – над емоційне та щире звернення майстрів- росіян до всіх учасників фестивалю. Свіжий погляд неупереджених мудрих друзів. Можливо, хтось із малечі і не зрозумів «про пасіонарний вибух», проте, відчули – ми єдині у ній – Країні Сонячних Зайчиків, де немає місця мороку і брехні.
…Це правда, «зайці», ми стали інші. І тепер безстрашно та переконано прагнемо здобути істину , розглянути різні «правди» та вдсікти брехню, найперше, у собі. Тепер ми на особливій хвилі та вже звикаємо тримати її. А друзям з Росії було особливо помітно, що діти та юнацтво здорослішали в Україні особливим відчуттям відповідальності та єдності у долі країни. А ще, як сказано у давньому фільмі: «Щастя – це коли тебе розуміють.» І ми маємо це особливе щастя розуміння і єдності майстрів і студійців, керівників делегацій та організаторів, батьків та дітей – громадян Країни Сонячних Зайчиків».
P.S. Скоро два місяці, як завершився шостий фестиваль, а спалахи продовжуються:
Спалах Одинадцятий – знайомство театральної студії «Первоцвіт» та театру бардівської пісні відбулося і точок дотику виявилося чимало – від ігрового тимбілдінгу до улюбленої «Мафії». А головне, є чого повчитися один в одного – перекинутися «промінчиками» на кшталт тих же сонячних зайчиків.
Рубрика – «ЗМІ про митців»
Сьогодні все для тебе
На 80-річчя Василя Симоненка однокласниці назвали поета улюбленцем дівчат,
колеги — справжнім другом, а любителі поезії — другим Шевченком
(газета «Україна молода» від 9 січня 2014 року)
http://www.umoloda.kiev.ua/number/2589/164/91226/
Ольга ЖУК
Худющий i кострубатий, з високим чолом, гладенько назад зачесаним чорним волоссям, смаглявий, середнього зросту, говорив повільно, неголосно, від природи був наділений добрим гумором та схильний до самоаналізу, ніколи не носив краватки, міг будь iз ким одружитися, а вибрав просту кур’єрку Люсю Півторадну за «божевільно голубі очі». Любив у добрій компанії перехили чарчину, надавав перевагу сухому вину, популярним було румунське світле. Та його ніколи не бачили п’яним. Таким Василь Симоненко запам’ятався односельцям, з якими за дев’ять кілометрів із села Біївців на Полтавщині ходив до школи, колегам, у товаристві яких не раз до ранку працював у редакції «Молоді Черкащини», шістдесятникам у Києві, яких розумів без слів, очима, бо це були його брати і сестри по духу.
«Я з вами свиней не пас!»
Та в історію України поет назавше ввійшов завдяки тому, що прокричав iз двадцятого в двадцять перше століття гімн «Любіть людину». І досі, кого не запитаєш: «Ти знаєш, що ти — людина?», у відповідь почуєш:
«І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні».
Восьмого січня «витязю молодої української поезії» — 80 років. Хтось намагається змалювати поета лицарем, хтось пророком. Та сам Василь Симоненко ідентифікував себе з простими і водночас «найскладнішими» людьми, які й були героями його віршів. «Я із древнішого роду, Бо я — полтавський мужик...» — демонстративно виголошував Симоненко. Євген Сверстюк у спогадах про поета писав, що «з ним не можна було сперечатися — він не висловлював квапливих напівдумок, він про все подумав і там, де інші багато й неясно балакають, — мовчав. Уся наша втіха, що цей його стиль відбився в тому, що він залишив нам». Якщо ж хтось наважувався вступити з Симоненком у полеміку, той не церемонився: «Звиняйте за грубе слово — Я з вами свиней не пас!».
Василь Симоненко зростав без батька, «нікому не мовив «тату», тільки крадькома мріяв, щоб він повернувся у сім’ю і «нехай би смикнув за вухо, нагримав би раз чи два». Та батько не поспішав. І лише коли Василь отримав квартиру в Черкасах, він навідався в гості і звернувся до вже зрілого чоловіка: «Синку!». Василь відвів його на вокзал, купив квиток і відрізав: «Я не знаю, хто ти такий. Забудь сюди дорогу, у мене немає батька».
«Найдужче любив життя»
Матір намагалася замінити Василеві обох батьків і вчила хлопця з малечку бути «наймудрішим», а точніше «найдужче любити життя». Вона власноруч шила йому речі зі старих шинелей. Завдяки цим хитрощам Василь був першим модником у школі і через це подобався багатьом дівчатам. Його однокласниця Марія Макова згадує, що Симоненко для неї був схожий на Маяковського, тільки танцювати не вмів. Якось на Новий рік класний керівник доручила дівчатам навчити хлопців танцювати вальс. «Мені дістався Василь. Він довго сперечався зі мною, говорив, що з нього нікудишній танцівник. Але ж і я впертою була, таки разок біля ялинки провальсувала з ним», — розповіла жінка. За словами Марії Михайлівни, вона одна з перших довідалася про його літературні здібності. «Свої вірші він показував лише вчительці української мови та літератури. Марія Йосипівна Остапенко доводилася мені тіткою, тому я першою довідалася про талант однокласника. Вчителька захоплювалася його творами, але благала Симоненка нікому не показувати свої записи, а ще краще — спалити. Ще тоді в них було багато забороненого», — згадує пані Марія.
80-річний Микола Григорович Сметанко, з яким Василь Симоненко малим ходив по дрова до лісу, згадує земляка: «Він був великою людиною, якби не вбили його комуністи, то був би у нас другий Шевченко». Євген Сверстюк у спогадах випередив Василевих друзів дитинства: «Шевченко розмовляв із Богом, присутність якого відчував постійно. Симоненко навчився говорити, як перед Богом».
«Можливо, завтра мене вже не буде»
Багато хто погоджується з Миколою Сметанком, що причиною смерті Василя Симоненка стало побиття поета міліціонерами. І начебто це було заплановано «зверху», через його вірші, а саме про Хрущова, його бородавки і кукурудзу. Та в реальності все виглядало дуже прозаїчно. Поет дуже багато курив, пачки зо три на день міцної «Прими» без фільтра. Одного вечора, коли крамниці позакривалися, він зайшов до ресторану купити цигарок. Буфетниця не схотіла продати йому цигарок і гукнула до знайомих міліціонерів, які в залі пили горілку: «Хлопці, ану дайте прикурити цьому орлу! Щось він дуже права став качати». Міліціонери віддубасили Симоненка і забрали на два дні у відділок, начебто через п’янство. Після того поет захворів на рак нирок.
За день до смерті, 12 грудня 1963 року, він написав листа до президії Спілки письменників України. «Можливо, завтра мене вже не буде. Звісно, література перенесе цю майже безболісну для неї втрату. Але я не можу піти з життя, не подбавши про долю моєї сім’ї, особливо матері. Мама моя пропрацювала в колгоспі 27 років, але, незважаючи на це, змушена вдовольнятися роллю «утриманки». Перший день моєї смерті може стати першим днем її жебрацького животіння. Від усього серця прошу Вас не допустити того і, коли це можливо, виділити їй з коштів Літфонду бодай мінімальну суму, котра гарантувала б її від голодної смерті».
У Симоненка залишився син Олесь, для якого поет був люблячим батьком. Олесь розповів, що той залюбки грався з дітьми, розповідав їм казки, читав вірші. А казку «Цар Плаксій та Лоскотон» написав за одну ніч. Ті рядки, які син запам’ятав — друкував, а інші викреслював. Мабуть, саме в цьому ховається секрет, чому казку Василя Симоненка так полюбили діти.
Василь Симоненко цінував справжню дружбу. Найближчим його другом був черкащанин Микола Сніжко. Колега ділився з Василем усім, у тому числі глибоко особистим. Якось Микола був у відчаї, між ним і його дружиною пробігла чорна кішка. Тоді Василь Симоненко мовчки кудись пішов і приніс 16 кілограмів солі. «Оце, гади, доки не з’їсте, не здумайте розходитися», — дав завдання Сніжкам. Так подружжя з доброї руки Симоненка і до сьогодні спільно їсть тих 16 кілограмів солі.
ДО РЕЧІ
«У мене Україна одна»
Він ніколи не писав «у стіл». Правда, не всі його вірші друкували, а часом відверто багато років поспіль ігнорували. Та все-таки вірші Василя Симоненка приголомшили не одне покоління. Варто згадати хоча б «Задивляюсь у твої зіниці...», присвяченого Україні: «Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю». Під час однієї зустрічі зі студентами Черкаського педінституту Василь Симоненко отримав записку, в якій хтось запитував, яку Україну поет має на увазі, — самостійну чи в братній сім’ї народів? На що прозвучала відповідь: «У мене Україна одна, якщо автор запитання знає другу, — хай скаже, будемо вибирати».
Пропоную вірш поета. Упорядник
* * *
Я дивлюся в твої перелякані очі,
Я тебе заголубить, запестить хочу.
Тільки знаю: не треба! Не треба!
Міг раніше я жить
І не думать про тебе.
Все вривалося в душу, в тривожне чоло –
Все на світі було,
Лиш тебе не було.
А тепер уже й світу, здається, нема –
Тільки ти залишилась сама.
Але я протестую, волаю: не треба!
Та не можу вже жить
І не думать про тебе.