Бюлетень №18 (504) 2018 рік
Новини одним рядком:
26 квітня – день народження поета Миколи Зерова (роки життя: 1890-1937)
27 квітня – подорож з авторською піснею та поезією Валерія Карча, Кривий Ріг, бібліотека педагогічного університету
29 квітня – Олександр Телик (Полтава) переміг у номінації “Авторська пісня” на екофестивалі «Лель» на Полтавщині
3 травня – 25-річчя пісні "Добрый вечер, Мелитополь!" барда Сергія Рябініна відзначили у Мелітополі
4-6 травня – фестиваль «Ї» за участі О. Смика і Христини Халімонової у Тернопільському драмтеатрі ім. Т.Г. Шевченка
5 травня – 120 років з дня народження бандуриста Георгія Ткаченка (роки життя: 1898-1993)
10 травня – день народження поета Івана Малковича, лауреата Шевченківської премії
11 травня – концерт гурту «Плач Єремії» (лідер Тарас Чубай), Львів, !FESTrepublic (вул. Старознесенська, 24-26)
12 травня – вечір українського бароко з Т.Компаніченком і Н. Боянівською, Київ, Лаврська, 12, Мистецький Арсенал
12 травня – вечір Івана Малковича за участі Василя Жданкіна і Едуарда Драча у Львівській філармонії
15 травня – концерт пам’яті Володимира Івасюка, Чернівці, літній театр Центрального парку культури і відпочинку
15 травня – концерт Віктора Морозова «То було так давно…», Львів, театр ім. Марії Заньковецької
Іван Малкович
Вірші, які не повернуться в гори
Гуцульська ніч і Криворівня,
вінок з дзвіночків на столі,
і вічновдова,
елегійна
серед вінка свіча стоїть.
Вона минає в нас на лицях
і в став стола все тоне десь,
і, ніби Черемош в кашиці,
далекий жаль мій в стіни б’є, –
бо лиш мине гроза і свічка –
ти легко відлетиш із гір, –
твоє худе дітвацьке личко
проступить крізь тонкий папір…
Відпродай, газдо, мені хату,
вино, і віск, і решту свіч,
аби я мав де
панувати
і банувати
ніч у ніч…
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи надсилайте на Emaіl: p_karta@ukr.net, bardlit@i.ua
Харків – Літературний музей
Любі друзі, 4 травня о 18.00 запрошуємо на показ фільму «Право на пам’ять».
Після перегляду відбудеться обговорення за участі Євгена Захарова, директора Харківської правозахисної групи та члена правління Міжнародного товариства «Меморіал».
Євген добре знав Арсенія Рогинського та героїв його розповіді — дисидентів і радянських політв'язнів. Він зможе відповісти на питання щодо історії дисидентського руху в СРСР і створення товариства «Меморіал».
Вхід вільний.
Адреса ЛітМузею: вул. Багалія, 6 (колишня вул. Фрунзе, 6)
Тел. для довідок: 057 766 03 60, 050 14 95 818
Сайт: http://litme.com.ua/ Сторінка у фейсбук: https://www.facebook.com/litme.ua/
Волинь – сайт http://www.volynpost.com/news/112206-vypysaly-z-reanimacii-volynskogo-barda-sergiia-shyshkina
Виписали з реанімації волинського барда Сергія Шишкіна
01 травень
Волинського музиканта Сергія Шишкіна, який потрапив у Волинську обласну лікарню з інсультом, виписали з реанімації.
Про це на своїй сторінці у Facebook написав заступник голови Волинської обласної ради Олександр Пирожик.
За його словами, ще коли востаннє він відвідував хворого, лікарі прогнозували, що незабаром можуть перевести барда у звичайну палату.
"І ось - приємна звістка: Сергія Шишкіна виписали з реанімації. Цей факт підтвердив сьогодні в телефонній розмові син маестро, Сергій Шишкін молодший.
Відсьогодні волинський бард - ближче до домівки, рідних, сонця і весни. Сергій переїхав до рідного Володимира-Волинського і продовжить постінсультне лікування у неврологічному відділенні районної лікарні", - йдеться у дописі.
Сайт https://www.ar25.org/article/vechir-ukrayinskogo-baroko-svitle-baroko-12-travnya-o-1700-mysteckyy-arsenal.html
Вечір українського бароко "СВІТЛЕ БАРОКО" 12 травня о 17.00 - Мистецький арсенал
Кому цікаво приходьте, не щодня таке влаштовується. Серед іншого буде кілька стилізованих пісень під епоху українського бароко від Олега Скрипки під клавесин з Наталею Свириденко. А на завершення програми - вишуканий майстер-клас давніх українських танців від «Хореї Козацької».
Програма вечора:
Гра на клавесині, того типу на яких музикували українські гетьмани 16-17століття. ( від дослідника і знавця епохи середньовіччя та бароко - народної артистки Наталії Свириденко), скрипка Павло Хмара, вокал ОЛьга Федоренко (сопрано), Соломія Голяк (сопрано), Богдан Єремеєв (флейта)
Майстер-клас каліграфії в стилі українського бароко, написання відомих філософських фраз Григорія Сковороди, що відбуватиметься під керівництвом Майстерні каліграфії MonkeyART Людмили Гжебської.
Майстерня астролябії від київського архітектора Всеволода Буравченко.
Майстерня давньої української вибійки від унікального художнього салону "Мрії Марії"
Урочисте привітання у високому бароковому стилі від Олега Скрипки.
Виступ гурту давньої музики під орудою Костянтина Чечені, співочий колектив "Алітея"
Ніжний та чарівний вокал Надії Боянівської. А також танцювальний колектив "Джойссанс"
Реконструкція двох коротких інтерлюдій (інтермедій). Тексти зразка близько 1740 років. Інтерлюдія до драми Митрофана Довгалевського «комічна дія або Дивний сон» та інтерлюдія до драми «Стефанотокос» «Воїн і Смерть».
В інтермедіях задіяні як актори, так і громадські діячі, публічні люди, відомі музиканти. Режисує Тарас Компаніченко.
Виступ гурту «Хорея козацька» під орудою Тараса Компаніченка.
А також кілька стилізованих пісень під епоху українського бароко від Олега Скрипки під клавесин з Наталею Свириденко. І на завершення програми вишуканий майстер-клас давніх українських танців від «Хореї Козацької».
Івано-Франківськ – сайт http://frankivsk-online.com/events/music/kontsert-bb-project/
Концерт B&B project
18 травня 2018, 19:00
Івано-Франківський академічний обласний український музично-драматичний театр ім. Івана Франка (вул. Незалежності, 42)
Вартість 150 - 350 грн
B&B Project — український колектив, основною метою якого є популяризація народних інструментів — бандури та баяну. На даний момент кількість переглядів відео у YouTube та Facebook перевищує 20 мільйонів.
Учасники гурту:
Бандуристка – Тетяна Мазур
Баяніст – Сергій Шамрай
Ударні – Костянтин Марко
Електро-контрабас – Денис Стефанко
Думаєте, Metallica на бандурі – це неможливо? Приходьте на концерт та переконайтеся, що це не так! Гурт B&B project – це колектив, який у новому світлі відображає традиційні народні інструменти – бандуру та баян. В українському суспільстві склалась думка, що ці інструменти зараз не надто популярні, і музиканти гурту взяли собі за мету – повернути їм цю популярність.
Перший кавер цього колективу зібрав за тиждень біля 300 000 переглядів на YouTube. На цьому концерті прозвучать зовсім нетипові композиції для народних інструментів. Гурт існує з 2015 року, за цей час побував з сольними концертами в багатьох містах України, зоні АТО, на різноманітних фестивалях, а також в багатьох країнах світу (Польща, Катар, Хорватія, Франція, Нідерланди). Їхні композиції неодноразово потрапляли в чарти світових радіостанцій. Постійні експерименти та подання музичного матеріалу в сучасному світлі – це основний принцип музикантів.
Сайт https://www.facebook.com/groups/OdessaBardSongs/
Регистрация участников фестиваля авторской песни "НОТА" 2018
25 - 27 мая 2018 года, "Академия Отдыха", село Красноселка Лиманского района Одесской области
Программа фестиваля авторской песни «НОТА» – 2018
25 мая, пятница:
с 10:00 – Заезд, размещение, регистрация участников фестиваля
13:00 – Обед
14:00 – 18:00 – Прием работ для участия в творческой фотовыставке
18:30 – Ужин
20:00 – Открытие фестиваля
20:15 – Концерт Гостей и Мастеров фестиваля «Сверим наши струны...»
23:00 – Вечерний песенный костёр «Мы гитару позовём со стены...»
26 мая, суббота:
09:00 – Завтрак
09:00 – 10:00 – Прием работ для участия в творческой фотовыставке
10:00 – 20:00 – Работа детской площадки
10:00 – 13:00 – Работа творческих мастерских
10:00 – 13:00 – «Открытый микрофон» – сольные мини-концерты
10:00 – 18:30 – Работа творческой фотовыставки
13:00 – Обед
14:00 – 16:00 – Работа творческих мастерских
14:00 – 16:00 – «Открытый микрофон» – сольные мини-концерты
16:00 – 18:30 – Мастер-классы, дискуссии, семинары
18:30 – Ужин
20:00 – 22:00 – Концерт по итогам работы творческих мастерских «Находки дня»
22:30 – Тематический концерт «Одесский дворик»
27 мая, воскресенье:
09:00 – Завтрак
10:00 – Заключительный концерт «И наши в общем хоре сольются голоса...» (классика авторской песни)
12:00 – Закрытие фестиваля
13:00 – Обед;
13:30 – Подведение итогов, обмен мнениями о работе фестиваля
14:00 – Разъезд участников фестиваля.
В программе Фестиваля возможны дополнения и уточнения.
Оргкомитет Фестиваля
Чернівці – сайт пам’яті Володимира Івасюка http://www.ivasyuk.org.ua/news.php?lang=uk
П’ята зустріч у проекті «Музичні інструменти у піснях В. Івасюка»
Здається, ввійшов в мої дні весняні
Бентежний неспокій,
І всюди святково на рідній землі
Дзвенять мої кроки.
Ці слова Володимира Івасюка із його пісні «Фантазії травневих ночей» стали пророчими. Тому що дзвенять кроки композитора і до нині, його світлі пісні у широкі світи понесли люди по всьому світу. І сьогодні їх співають усюди. Нині ім’я композитора з гордістю промовляють і прославляють учні та викладачі Кіцманської музичної школи ім. В. Івасюка.
Школа заснована у 1955 році. Спочатку була філіалом Чернівецької музичної школи №1, а з 1956 року — самостійний музичний навчальний заклад, першим директором якого був Юрій Миколайович Візнюк — заслужений працівник культури, прекрасний скрипаль, вчитель Володі Івасюка.
У 1999 році закладу присвоєно ім’я Володимира Івасюка постановою Кабінету міністрів України №145/71 від 29 липня 1999 року. Нині керує школою досвідчений педагог Ірина Василівна Мігірюк. За час свого існування школа випустила близько 2000 випускників, які і до сьогодні примножують добрі традиції своєї школи.
«Протягом багатьох років навчання у музичній школі мені постійно впадало в око, що до програм музичних шкіл, училищ зрідка вносяться інструментальні п’єси українських композиторів, класиків і сучасних. Наші музиканти виховуються переважно на іноземних зразках. Іноземні зразки не завжди цивілізовують емоційний світ наших музик. Це може зробити лише національна музика», — так впевнено запевняв композитор Володимир Івасюк.
Чернівецький обласний меморіальний музей спільно з Кіцманською музичною школою імені В. Івасюка у 2014 році започаткували проект «Музичні інструменти у піснях В. Івасюка». Право першості у цьому проекті мала скрипка — королева музики, як перший інструмент, на якому навчився грати Володимир Івасюк, другим інструментом стала гітара, третім — ошатний красень-рояль. У четвертому етапі проекту мова йшла про дерев’яні духові інструменти. 25 квітня Чернівецький обласний меморіальний музей Володимира Івасюка вкотре радо відчинив двері викладачам та учням Кіцманської музичної школи. Гості музею — Остап Савчук, заслужений діяч мистецтв України; Григорій Максим’юк, викладач Чернівецького обласного коледжу мистецтв ім. С. Воробкевича; викладачі та учні 10-го класу філософсько-правового ліцею — мали можливість насолоджуватися грою юних талановитих музикантів Кіцманської музичної школи ім. В. Івасюка. Працівниками музею підготовлено виставку і слайд-шоу «Летіла пісня із минулого в майбутнє», де представлені цікаві фотографії, книги про життя і творчість композитора.
Колись Володя зазначав: «Мене цікавлять усі інструменти. Поміняю київську якість на кіцманську кількість. Це повітря, яким дихаю». І сьогодні юні музиканти не раз доводять з гордістю, що вони земляки Володимира Івасюка. І як результат — високі нагороди на престижних обласних, всеукраїнських та міжнародних конкурсах та фестивалях.
Викладач-методист Кіцманської музичної школи ім. В. Івасюка, однокласниця Володі по музичній школі Галина Василівна Семенюк вже по традиції ознайомила присутніх гостей із черговим дослідженням «Музичні інструменти у піснях В. Івасюка».
Звучали пісні Володимира Івасюка «Колиска вітру», «Балада про дві скрипки», «Я піду в далекі гори», «Залишені квіти» у виконанні Станіслава Анісіна, Яни Бевцик, Костянтина Олексюка, Анни Гурин, Аліни Юзефович. Звучали інструментальні твори «Калина приморожена» у виконанні ансамблю скрипалів, «Чардаш» — дуету флейтистів у складі Христини Стасюк та Анастасії Мудрак, запальний латино-американський «Фокстрот» — Олександра Пілата та Томаса Лизанчука.
То ж хочеться побажати і юним кіцманським музикантам та співакам знайти себе у мистецтві, піднятися до зір завдяки своїй наполегливості, таланту, працьовитості і любити і прославляти свою Кіцманщину так, як прославляє її і через роки піснями, які прилетіли із минулого в майбутнє, Володимир Івасюк.
Олена Логінова,
молодший науковий співробітник Чернівецького обласного меморіального
музею Володимира Івасюка
Кривий Ріг – сайт https://kdpu.edu.ua/press-centre/novyny/novyny-kultury/4816-podorozh-do-svitu-poeziyi-ta-avtorskoyi-pisni-z-valeriyem-karchem.html
ПОДОРОЖ ДО СВІТУ ПОЕЗІЇ ТА АВТОРСЬКОЇ ПІСНІ З ВАЛЕРІЄМ КАРЧЕМ
29 квітня 2018
Авторська пісня та поезія Валерія Карча лунала 27 квітня 2018 року для студентів та викладачів Криворізького педагогічного у «Літературній вітальні» бібліотеки університету.
Подорож до світу поезії розпочалася з емоційної авторської декламації пана Валерія, яка створила настрій на початку зустрічі. Вірші криворізького барда справили велике враження на кожного з присутніх.
На зустрічі лунали й авторські пісні Валерія Карча: «Пророк», присвячена улюбленому поетові автора Максиміліану Волошину – пісня, сповнена непростих роздумів про долю поетів усіх часів, «Балаклава», у якій пан Валерій поділився зі слухачами атмосферою бардівських фестивалів, «Геній» – річ з мінімалістичною мелодією, але оригінальним текстом, насиченим саркастичними роздумами поета про стан сучасної культури, «Сирена» – ще одна «фестивальна» пісня, у якій бард оспівує романтичний образ дівчини – прекрасної і вільної, як міфічні мешканки безмежних океанських глибин.
Не обійшлося на творчій зустрічі і без гостросоціальних зразків громадянської лірики, сповненої роздумів про актуальні проблеми сучасного суспільно-політичного життя країни.
На завершення заходу організатори й гості «Літературної вітальні» подякували Валерію Карчу за нагоду долучитися до мистецтва сучасної авторської пісні, а пан Валерій запросив усіх охочих до неформального спілкування.
Сайт Віктора Морозова http://www.victormorozov.com/ukr/frame.html
2 травня 2018 - Інтерв'ю в ТІНЯХ (стор.7) - "На верхівці айсбергу" (українською та англійською мовою)
4 травня 2018 - Інтерв'ю у ВИСОКОМУ ЗАМКУ - "Гаррі Поттер виконав роль чарівника-українізатора"
«Гаррі Поттер виконав роль чарівника-українізатора»
сайт https://wz.lviv.ua/interview/370290-harri-potter-vykonav-rol-charivnyka-ukrainizatora
Юлія Парамонова
04.05.2018
Віктор Морозов — культовий музикант, співак, композитор, автор численних пісень на вірші сучасних українських поетів
Творчу кар’єру починав у Львові. На початку 70-х років минулого століття створив одну з перших в Україні «біґ-бітових» груп Quo Vadis, засновник одного з перших українських рок-гуртів «Арніка», мистецький керівник театру-кабаре «Не журись!» (1988), лауреат першої «Червоної рути».
Також відомий перекладацькою діяльністю: переклав на добротну українську всі частини «Гаррі Поттера» Джоан Роулінґ, «Алхімік» Пауло Коельйо, «Фієста. І сонце сходить» та інші книжки. 15 травня Віктор Морозов приїде до Львова, де в театрі ім. Марії Заньковецької дасть концерт під промовистою назвою «То було так давно…». Організатори запевняють, що це буде ностальгійна і водночас розбишацька подорож у минуле.
— Пане Вікторе, ви знані і як музикант, і як перекладач, а ким насамперед самі себе вважаєте — перекладачем чи музикантом?
— За гороскопом я — Близнюк, отже, нас двоє. Одна половинка любить музику, друга — літературу. Живуть вони дружно, навіть допомагають одна одній: перекладачеві відчувати внутрішню музику тексту, музикантові — насолодитися внутрішньою поезією мелодій та гармоній. Коли вони працюють у парі, називаю себе «тлумачантом» — це мій неологізм, утворений з двох слів: тлумач, тобто перекладач, і музикант.
— Рок-гурт «Арніка», в якому ви починали, був неформатним для радянських часів, водночас він став лауреатом конкурсу «Алло, мы ищем таланты» у Москві. Як таке сталося?
— Сталося це неочікувано. 1972 року у Львові відбувався відбір на «зональний» конкурс «Алло, мы ищем таланты», що мав проходити у Чернівцях. На той час «Арніки» фактично не існувало — якраз збирали новий рок-гурт (чи як у ті часи казали: біґ-біт-групу) з двох команд: «Евріки» та Quo Vadis. Нам так подобалися напрям і стиль, який обрали, що закортіло продемонструвати його на широку публіку і ми вирішили поїхати до Чернівців «непроханими гостями», без попереднього відбору. При цьому навіть назви не мали, дорогою зі Львова до Чернівців перебирали різні варіанти. Нашим місцем «прописки» було Львівське аптечне управління, і з нами поїхав заступник голови аптекоуправління Володимир Зіниха. «Арніка» — його ідея.
Сказав, що арніка — це лікувальна квітка, і ця назва пасує ансамблю від аптекоуправління. Крім того, в народі ця квітка має назву «кріпкостій», і вживається чоловіками як природний афродизіак. А жінки відвар арніки вживають для запобігання вагітності. Аргументи були настільки переконливими, тож не залишалося сумнівів — з такою назвою переможемо. І справді, коли приїхали в Чернівці і почали домагатися, щоб нас переслухали попри те, що не проходили попередніх відборів, один із організаторів конкурсу — Геннадій Гаспарян — погодився це зробити.
Він захоплювався популярними у той час гуртами Chicago і Blood, Sweat and Tears. Наше аранжування нагадувало за стилем ці американські групи, тож Гаспаряну ми сподобалися. У зональному конкурсі ми перемогли разом зі «Смерічкою», а пізніше здобули перемогу і у фінальному конкурсі у Москві. Щоправда, після перемоги у Львові нас очікували не оркестри і квіти, а грізні погляди партійних керівників і начальства. Того року активізувалася боротьба з «буржуазним націоналізмом», пройшла хвиля арештів дисидентів. «Арніку» звинуватили у тому, що у фіналі в Москві виконали «націоналістичну» пісню «Чорна рілля ізорана». Про другу пісню, яку ми там заспівали, — «Ой на горі під вербою» — начальник управління культури казав, що її співали під час війни у дивізії «СС Галичина» (хоч музику до цієї пісні я написав щойно рік тому). Нас хотіли розформовувати, і якби не допомога начальниці аптекоуправління, чудової жінки Віри Васильєвої, «Арніка» тоді могла б припинити своє існування.
— Хто справив на вас найбільший вплив?
— Мені пощастило опинитися в одній кімнаті університетського гуртожитку з Олегом Лишегою — культовим поетом, лауреатом престижної премії американського пен-клубу (єдиним українцем, що удостоївся цієї премії). Олег любив поезію Павла Тичини «О, панно Інно». Декламував її у найнесподіваніших місцях — парках, трамваях, пивбарах, заворожуючи своїм читанням присутніх. Заворожив і мене, і я поклав на музику спочатку цей вірш, а згодом й багато інших поезій різних авторів. Тобто почав виконувати «співану поезію». Ми з Лишегою познайомилися з Грицьком Чубаєм, який мешкав неподалік нашого гуртожитку. Грицько давав мені читати найкращу світову літературу, слухати найвишуканішу музику, формуючи таким чином мої смаки, уподобання, виробляючи у мене імунітет до всього банального і бездарного. Я навіть подарував Грицькові свою концертну афішу з підписом: «Людині, яка зробила з мене людину».
— З його сином, Тарасом Чубаєм, спілкуєтесь?
— Звичайно! Він ріс у мене на очах, і є для мене втіленням свого батька. Не забуду той день, коли Тарас уперше заспівав мені свою пісню. Я прийшов до них додому, і Галя, Тарасова мама, сказала, що зовсім юний Тарасик написав свою першу пісню, чи не хотів би я послухати й оцінити її. Тарас узяв гітару і почав співати пісню на батькові вірші: «Коли до вуст твоїх лишається півподиху». Був вражений, наскільки досконалим був його перший музичний твір, але намагався не виказати свого захоплення, щоб Тарасик не задер носа. Похвалив стримано. А його мамі прошепотів: «Маєш геніального сина!».
— Звідки у вас бралися сили йти проти системи?
— Ми не йшли проти системи й не боролися з нею, як це робили дисиденти, ми її зневажали, ігнорували, будували власний паралельний світ. Збиралися у майстернях друзів: поети читали нові вірші, я клав ці вірші на музику, художники показували свої картини, тоді жваво обговорювали побачене й почуте.
— Ви маєте паспорт «галицького батяра». Чому батярство вас захоплює?
— Уперше зіткнувся з феноменом батярської культури наприкінці 60-х років, коли вступив до Львівського університету. В гуртожитку, де мешкав, працювали завгоспом і кастеляншею старі львівські батяр і батярка пан Юзьо і пані Зося. Пан Юзьо любив кепкувати з пані Зосі, кажучи, що вона колись працювала в «клюбі», але була там «тільку десєтою». Пізніше мені пояснили, що під «клюбом» мав на увазі бордель, у якому існувала певна «ієрархія цінностей».
Мені імпонувало іронічне, глузливе ставлення «правдивих» батярів до життя в усіх його проявах, навіть трагічних. У старій батярській баладі «Панна Францішка» йдеться про кохання бідного фризієра (перукаря) і доньки заможного різника. Батько забороняє їм зустрічатися, і коханці закінчують життя самогубством (як Ромео і Джульєтта), але цю трагедію невідомий автор пісні перетворює у фарс. Адже фризієр купує в різника «два метри кишки із трутизною» (отруєної ковбаси кров’янки), і коханці помирають, споживаючи цю кишку.
Уявлення про батярську культуру міфологізоване. Правдивих батярів не залишилося, проте живуть їхні розбишацькі пісні, що творять у нашій уяві образ елегантного гульвіси й відчайдуха, що понад усе любить жінок, вино і Львів, решту має у дупі.
— Яким чином обирали книжки, які потім перекладали?
— Книжки мене обирали. З першим моїм опублікованим перекладом сталася така історія. У середині 70-х років минулого століття я був з групою музикантів на фестивалі в Індії, де купив книгу Вільяма Пітера Блетті «Екзорцист». Про те, як виганяли диявола з дівчинки. Книга була світовим бестселером, того дня після концерту вирішив почитати її на ніч. Мешкав у номері готелю сам, а у книжці описувалися такі жахіття, що я насмерть перелякався і не зімкнув очей до самого ранку.
Вирішив зірвати злість на друзях-музикантах і теж їх налякати, тому швиденько переклав «Екзорциста» на українську. Про цей переклад довідався мій приятель Микола Рябчук, який працював заступником головного редактора журналу «Всесвіт», що спеціалізувався на публікації перекладів іноземної літератури. Він опублікував скорочений варіант «Екзорциста» у «Всесвіті», хоч у Радянському Союзі тоді не друкували містичних романів жахів. Тож мій переклад виявився першим романом цього жанру, опублікованим у колишньому СРСР. Минулого року сталися ще кілька дивних подій, пов’язаних з «Екзорцистом» та його автором — В. П. Блетті. 12 січня я вийшов увечері з хати і побачив у небі… хрест, утворений так званими конденсаційними білими слідами від літаків, що летіли навхрест один до одного. Стало трохи моторошно, бо востаннє такий хрест у небі бачив того вечора, коли помер мій кум, побратим по театру «Не журись!» і спів автор численних батярських пісень Андрій Панчишин. Наступного ранку прочитав у газетах, що того вечора, 12 січня, відлетів у вічність автор «Екзорциста» Вільям Пітер Блетті. Тоді довідався, що він, виявляється, останні роки свого життя мешкав неподалік мене, а відспівували його у церкві, до якої від моєї хати рукою подати. У той самий час написали з харківського видавництва «КСД (Клуб сімейного дозвілля)», що вони хотіли б видати не скорочену, а повноцінну версію «Екзорциста» у моєму перекладі. Цього року книжка має вийти у світ.
Інша історія вийшла з перекладом «Алхіміка» Пауло Коельйо. Моя приятелька Адріянна Стех дала почитати «Алхіміка» у перекладі на англійську мову. Книжка мені сподобалася, але я нічого не знав про цього автора. Це були 90-і роки минулого століття. Почав розпитувати своїх літераторів — Малковича, Андруховича, Неборака. Вони також не чули про такого письменника. Це мене заінтригувало, і я почав на дозвіллі, без жодних думок про публікацію, перекладати «Алхіміка». Мав інтерв’ю для газети «Поступ» з Мар’яною Савкою (як згодом заснувала «Видавництво Старого Лева»). Між іншим, говорячи про те, як іноді треба вміти розшифровувати знаки, які демонструє нам Провидіння, я сказав: «Ось як про це йдеться в „Алхіміку“ Коельйо, якого я перекладаю». Це інтерв’ю потрапило на очі директорові львівського видавництва «Класика» Володимирові Дмитерку. Він чув про цю книжку, вирішив її видати і навіть домовився про переклад з іншим перекладачем. Дмитерко написав мені листа, в якому запитував, чи справді перекладаю «Алхіміка», і якщо так, то звідки знаю португальську мову. Отримавши цього листа, подумав, що це і є той знак, про який писав Коельйо. Для того, щоб усе це втілилося в життя, довелося вдатися до блефу. Я переклав, мабуть, сторінок 10−15 тексту, але Дмитерку написав, що мені залишилося сторінок 10−15. Щодо португальської, написав, що моя бабця була португалкою, і португальську мову я всмоктав з молоком матері (чи то пак, бабці). Ось таким чином був опублікований уперше українською мовою «Алхімік» у моєму перекладі.
З «Гаррі Поттером» також вийшла кумедна історія. Коли на Заході вже стали популярними перші книжки Поттеріани, в Україні ніхто не чув ні про Поттера, ні про Дж. К. Роулінґ. Я довідався, що невдовзі мав виходити на екрани перший фільм із серії — «Гаррі Поттер і філософський камінь» — і подумав, що коли діти в Україні подивляться фільм, кинуться шукати книжку. Якщо швидко перекласти і видати її українською, то навіть російськомовні діти почнуть її читати (російського перекладу ще не було), і завдяки чарівникові Поттерові станеться суцільна українізація — ось такою була моя ідея-фікс! На жаль, не вдалося втілити цю ідею до кінця, та все одно: мені досі часто надходять зворушливі листи від дітей або їхніх батьків, про те, як ці діти, що перед тим не розмовляли українською і не хотіли читати українські книжки, завдяки україномовному Поттеру починали й самі спочатку читати, а тоді розмовляти українською і відчувати себе справжніми українцями!
— Чому свого часу вирішили покинути Україну?
— Не можна сказати, що я покинув Україну… Мою дружину час від часу переводять на роботу в іншу країну, щоб їй не було самотньо, ми з дітьми також мусимо переїжджати вслід за нею. Якийсь час вона працювала в Торонто, тоді 10 років у Києві, тепер її перевели до Вашингтона. В якій наступній країні їй доведеться працювати, самому Господу (ну й, може, шефу дружини) відомо, а нам нічого не залишається, як волочитися за нею циганським табором по світу. В Україні намагаюся бувати якнайчастіше — скажімо, минулого року приїжджав в Oh My Dear Ukraine 5 разів.
— З дітьми говорите українською чи англійською?
— Тільки українською. Ми скористалися досвідом моєї дружини Мотрі, котра, хоч і народилася у Торонто, до п’яти років не розмовляла англійською. Її батьки свідомо намагалися прищепити їй імунітет проти мовної асиміляції, і вона досконало розмовляє як англійською, так і українською мовами. Наші з Мотрею діти також до п’яти років не знали жодного англійського слова, хоч нам було легше, ніж батькам Мотрі, адже ми тоді мешкали у Києві, де не було англомовного оточення, хоч і україномовного було небагато.
— Хто типовий шанувальник вашої творчості?
— На «Фейсбуці» під анонсом про травневі концерти прочитав коментар якоїсь пані про те, що на ці концерти треба прийти у відповідному «елєганцькому» вбранні, а інша пані додала: «І обов’язково з елєганцькими ногами, особливо правими». Це вони цитували слова з батярської пісні «Прошу пані», яку написав на кумедний текст Андрія Панчишина: «Прошу пані, я не маю права не сказати про таку красу, в пані гарні ноги, особливо права, я великий бУкет пані принесу — АГА, елєганцька нога, АГА, ще й либонь дорога…».
Якщо на мої концерти завітають саме такі шанувальниці з елєганцькими ногами (особливо правими), буду на сьомому небі від щастя.
Пропоную згаданий вірш Григорія Чубая, що став піснею його сина Тараса. Упорядник
* * *
Коли до губ твоїх лишається півподиху,
Коли до губ твоїх лишається півкроку -
Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко.
Щось шепчеш зачаровано і тихо ти,
Той шепіт мою душу синьо крає.
І забуваю я, що вмію дихати,
І що ходити вмію забуваю
А чорний птах повік твоїх здіймається
І впевненість мою кудись відмає.
Неступленим півкроку залишається,
Півподиху у горлі застряває.
Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко,
Але до губ твоїх лишається півподиху,
До губ твоїх лишається півкроку.
Київ – сайт https://hromadskeradio.org/programs/hromadska-hvylya/toy-hto-zberig-tradyciyu-120-rokiv-tomu-narodyvsya-banduryst-georgiy-tkachenko
Той, хто зберіг традицію: 120 років тому народився бандурист Георгій Ткаченко 05 травня 2018
Свого учителя в ефірі пригадував Василь Перевальський, художник, академік Національної академії мистецтв України, учень Георгія Ткаченка
Сьогодні о 17:00 у Музеї Івана Гончара відбудеться вечір-спогад-концерт «Єгор Мовчан і Георгій Ткаченко». Василь Перевальський був учнем Георгія Ткаченка саме як художник, а не бандурист. Хоча, як сам пригадує, чув від нього дуже багато гри, а познайомилися з ним ще в 1956-му, коли самому Василю Перевальському було 18 років. «Доля в Георгія Кириловича була дуже важка. Коли він вчився у ВХУТЕМАСі, біднішого не було. Там були постійні чистки: тільки десь запідозрили, що хтось належав до дворянства – зразу викидали. А Георгій Кирилович був дуже бідний. Можливо, саме тому він мене і вподобав. Познайомилися ми на виставці Пимоненка та інших художників ХІХ століття в Художньому музеї.» «Музикування – це було в нього, як улюблена дружина. Це була його душевна прив’язаність. Він вчився в Курському реальному училищі, потім поступив і закінчив Харківське художнє училище. Тоді ж зустрів Петра Древченка, який грав під тином. Коли він почув цей голос, щось із ним зробилося. Він почав невідступно ходити, а потім і попросився, підучився. У Гната Гончаренка, ще кількох бандуристів, а особливо – у Древченка, він і навчився. Сам пробував зробити бандуру, потім десь її дістав. Через цю прив’язаність до бандури, усвідомлення того, що цей світ відходить і, можливо, навіть сліду не залишиться від культури кобзарів, він відчув, що після Єгора Хомича Мовчана він єдиний, хто може передати традиційну харківську, так звану зіньківську, школу гри на старосвітській бандурі».
...
Рубрика – «ЗМІ про митців»
Марина Кондратенко. Остап Вересай – сліпий Гомер України
https://uain.press/tradition/801445-801445
29.04.2018
Гортаючи сторінки книги “100 видатних українців”, серед історичних постатей та яскравих особистостей ХІХ століття, обов’язково знайдете згадку і про видатного кобзаря Остапа Вересая. Людину, яка попри сліпоту з дитинства, сімдесят років поневірянь та переслідувань з боку жандармів, досягла значних результатів в народній епиці. 128 років тому помер славетний син Прилуччини. Його постать, по праву, посіла гідне місце в історії України і заслуговує на увагу.
Хто цей український волелюбний хлопець? Кобзар, чиї думи про свободу та справедливість і сьогодні не втрачають своєї актуальності. Народився на Чернігівщині, в родині кріпака. Батько Остапа був незрячим і заробляв на життя грою на скрипці, ніколи не падав духом, що й заклало в синові любов до музики і базис витривалості до випробувань долі. У чотирирічному віці Остап теж втратив зір і, щоб не сумувати й не скиглити, весь вільний час присвячував музиці й співам. Маючи гарний голос (тенор) та досконалий слух, Остап швидко опанував кобзарське мистецтво.
Вибір на користь кобзи не випадковий, цьому сприяла зустріч Остапа на ярмарку в Ромнах з Юхимом Андріяшівським, який став його першим учителем, поводирем, наставником і другом. Їх дует мав на той час шалений успіх на території сучасної Полтавщини (об’їздили Лубни, Кременчук, Хорол, Лохвицю). По смерті свого вчителя учень перейшов на навчання до іншого не менш талановитого кобзаря Семена Кошового. Так, від одного кобзаря до іншого, торував шлях у науку Остап Вересай і сам став кобзарем.
В його житті є цікавий епізод. Якось почувши голос удови Параски, Остап тривалий час залицявся і не полишав думки одружитися з нею. Втім, перспектива бути дружиною незрячого співака не дуже тішила дівчину. Врешті-решт Вересай здобув прихильність Параски, знайомі і пізніше говоритимуть, що його вдача – досягати поставленої мети будь-якими засобами. Згодом дружина розказуватиме: “як прийде мене сватати, то і вижену; а як заграє на бандурі – то і поверну!”.
Щовечора всі охочі збиралися послухати ліричних, історичних, побутових, веселих, іноді сатиричних його пісень. Тужливі пісні розчулювали до сліз присутніх, гуртували в спілки, наповнювали серця ненавистю до кривдників. Звичайно, тексти не сприймалися пильними охоронцями порядку. Ще б пак! Слова з натяками і обурливістю існуючим режимом, із закликами відстоювати своє право жити вільно й щасливо на Україні, боротися проти соціальної несправедливості. Улюбленим твором самого Вересая була пісня “Про правду і кривду” – от якраз за неї його і арештовували більшість разів.
Жандарми знали, який сильний вплив мав на людей Остап Вересай. В той час майже в усіх містечках Лівобережної України було заборонено грати й співати. Тому майже кожен виступ закінчувався його ув’язненням, що завжди тяжко переживав товариш, композитор М. Лисенко. У своїх спогадах Вересай згадував: “піду на базар у Києві, граю, – аж тут поліцай… Хоче забрати в участок. Я вийму табакерку, а він читає на ній: «Кобзареві Остапові Вересаєві од великих князів Сергія і Павла Олександровичів 4 березня 1875 р”. Поліцай поверне табакерку і мовчки відійде: “Не можна його прогнати, він має табакерку з царською короною”. Кобзар, дійсно, давав концерт для імператорської родини з нейтральними піснями, а в дарунок отримав “оберіг від жандармів”.
До слова, проникливі музичні твори й підкорили серця автора першого україномовного історичного роману “Чорна рада” Пантелеймона Куліша та національного героя, поета, художника Тараса Шевченка. За рік до своєї смерті Тарас Григорович презентував Вересаю “Кобзар” із власним підписом. Є свідчення, що у Києві Остап вперше виступив зі співами на відкритті Колегії Павла Ґалаґана, куди його запросили друзі. За кілька років відомий всьому світові Микола Лисенко виголосить промову-характеристику про величезну роль і значення українських дум Вересая та його музичних особливостей.
“Всі наче зачаровані, коли лунав його голос” – так говорили сучасники про Вересая. Найвідоміші думи: “Як три брати з Азова втікали”, “Невольницька”, “Дума про бурю на Чорному морі”, “Про удову та трьох синів”, “Дума про Федора Безрідного”, “Про Олексія Поповича”. Остап Вересай збирав повні зали по всій території тогочасної Російської імперії. Якось доля звела його зі Львом Жемчужниковим (правнуком останнього гетьмана України Кирила Розумовського), історики підкреслюють, що саме йому ми завдячуємо портретом Вересая, який дуже чітко передає його риси характеру – стійкість, завзятість, відкритість до світу та зовнішній спокій.
Ще за життя Вересая називали “співак століття”, “сліпий Гомер України”, “Боян доби”, “сучасний Нестор”, “рапсод України”, “останній з могікан”. Остап Вересай першим серед українських кобзарів вийшов на широку світову арену. В багатьох європейських країнах і в Америці були статті й окремі видання про унікального співака, фольклорні джерела мелосу і його носіїв, своєрідність пісенного багатства українського народу. Чому? Навіщо всі ці страждання незрячій людині? Відповідь не зрозуміла для європейців, очевидна, для нас, українців, любов до рідної землі й щире бажання, щоб люди були радісні, щасливі й усміхнені, а головне – вільні!
26 квітня 1890 року народився Микола Зеров
http://ridna.ua/2018/04/26-kvitnya-1890-roku-narodyvsya-mykola-zerov/
26 квітня 2018
Видатний український поет і перекладач, критик і літературознавець народився у повітовому містечку Зінькові на Полтавщині, в багатодітній родині вчителя Костя Іраклійовича Зерова. Згодом у автобіографії Микола Зеров напише: «Батько вчитель, потім — завідуючий городською школою, нарешті — 1905 року — інспектор народних шкіл, мати — з дрібного землевласницького роду Яреськів — з-під Диканьки, роду козацького, але доказующого дворянство».
В родині було 11 дітей, досягли дорослого віку семеро, Микола з-поміж них – найстарший.
Школу М.Зеров закінчив тут-таки, у Зінькові. До речі, навчався в одному класі з Павлом Губенком — майбутнім письменником Остапом Вишнею. Освіту продовжив у Охтирській та першій Київській гімназіях; на історико-філологічному факультеті Святоволодимирського університету.
З 1914р. викладав історію у Златопільскій чоловічій гімназії, з 1916-го – також і в жіночій, а в 1917р. – у Другій Київській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. У 1918–1920р.р. викладав українознавство в Архітектурному інституті, редагував журнал «Книгарь». З осені 1923-го - професор Київського інституту народної освіти.
Перші публікації Миколи Зерова з’явилися 1912р. в журналі «Світло» та газеті «Рада». У 20-і роки М.Зеров входить до гуртка діячів української культури, що сформувався довкола Георгія Нарбута. «Антологія римської поезії» та «Нова українська поезія», що їх підготував до друку Зеров, стали помітним явищем у тодішньому літературному житті.
1920р. Микола Зеров одружився з Софією Лободою, однією з трьох доньок професора Федора Лободи. Зі своєю майбутньою дружиною, студенткою історико-філологічного факультету Вищих жіночих курсів, Зеров познайомився у студентській їдальні. У жартівливому циклі сонетів «Зламався зуб» Зеров згадує «байдужу і далеку» Сонічку, що проходить повз нього «як гордая княгиня», завдаючи болю його чутливому серцю. Микола і Софія були однолітками. За якийся час Миколу почали запрошувати до гостинного дому Лобод, де нерідко вечорами збиралося студентство, а невдовзі Софія відповіла згодою на Миколину пропозицію руки та серця. Після одруження М.Зеров отримав запрошення на роботу до Баришівської соціально-економічної школи. У Баришівці письменник плідно творчо працює: тут написані всі вірші, які увійшли до збірки «Камена» (1924р.); низка талановитих перекладів, сонети, оповідання.
Зерови заприятелювали з В.Петровим (Домонтовичем), із яким у Софії розгорівся роман. Письменник знав про це, страждав, але волів терпіти заради єдиного сина Костика (Котика, як називали його вдома). Хлопчик був розумним, розвиненим — Всеукраїнський з’їзд лікарів-педіатрів навіть відзначив його як вундеркінда.
На початку жовтня 1923р. М.К.Зеров став професором української літератури Київського інституту народної освіти. На його лекції збиралася мало не вся студентська спільнота. Створилася група літераторів, що згодом дістала назву «неокласики» – одним із її лідерів став М.Зеров. Відбуваються велелюдні літературні вечори, бурхливі дискусії щодо майбутнього літератури. Микола Зеров працює над гуртуванням мистецьких сил.
У січні 1924р. Зеров виголошує на засіданні комісії з культури Всеукраїнської Академії наук доповідь «Українська література в 1923 році», в якій оцінює розвиток української літератури як цілком нормальний, котрий не потребує жодного «ідеологічного» втручання. М.Зерову опонував Д.Загул, який наполягав на необхідності суворої регламентації вибору ідеї твору і художніх засобів її втілення.
1924р. вийшла друком збірка віршів Миколи Зерова «Камена», що вразила сучасників філософською глибиною, вишуканістю мови. Більшовицькі критики натомість закидали авторові «несучасність», байдужість до актуальних питань, зануреність у минуле.
1925-28р.р. тривала літературна дискусія, започаткована статтею Г.Яковенка «Про критиків і критику в літературі». На публікацію відповів М.Хвильовий, на чий бік став М.Зеров, який стверджував: «Ми хочемо такої літературної обстановки, в якій будуть цінитися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми — повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону, — а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар’єризм «человека из организации», а художня вибагливість автора перш за все до самого себе». Особливе роздратування «людей з організації» викликала вимога Зерова орієнтуватися не на колективний протекціонізм, а на здорову конкуренцію талантів.
Починаючи від 1926р., Микола Зеров переважно займається літературною критикою, перекладами. Та більшовицька влада вже «накинула оком» на неокласиків, звинувачуючи їх у «антипролетарських настроях».
У червні 1927р. постановою пленуму ЦК КП(б)У була дана «політична оцінка» творчості неокласиків та їхній позиції щодо літературного процесу. Ця постанова фактично забороняла Зерову займатися літературно-критичною діяльністю. Він зосередився на історико-літературних студіях, писав передмови до творів українських письменників-класиків (з них у 1929р. склалася книга «Від Куліша до Винниченка»). Та на початку 1930р. розгорівся процес «Спілки визволення України»: і Куліша, і Винниченка затаврували як «фашистських письменників»; одного з чільних представників неокласиків – М.Рильського – заарештували у «справі СВУ». Зерова примусили виступити «свідком» на процесі. Його життя перетворилося на пекло: постійні цькування, погрози, ризик будь-якої хвилини бути заарештованим. Справжньою трагедією для Зерова стало самогубство М.Хвильового у травні 1933-го. Від Зерова «органи» вимагають «публічного каяття», на яке він не погоджується.
1 вересня 1934р. Миколу Зерова позбавляють можливості викладати в університеті, а у жовтні – й можливості займатися наукою. Стає відомо, що розстріляли його друзів і однодумців – Григорія Косинку та Олексу Влизька. 1 листопада помирає від шкарлатини 9-річний Котик – єдина таткова радість і втіха. Микола Костьович сам ховає сина – з ним на цвинтарі лише двоє колег-викладачів і двоє студентів. Вони переповіли згодом, що Зеров читав над могилою сина вірші латиною. Сказав, що для живих йому читати свої вірші вже не доведеться…
У пошуках бодай якоїсь роботи, розбитий горем, письменник залишає Київ, де поховав синочка й де на нього чигає НКВС, і в січні 1935р.вирушає до Москви.
В ніч із 27 на 28 квітня 1935р. у Москві Миколу Зерова заарештували. 20 травня доправили до Києва – для проведення «слідчих дій». Письменника звинуватили в «керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією». Єдиними «доказами» існування цієї «організації» стали вилучені під час обшуку книги «Чорна рада» П.Куліша та «Політика» Г.Косинки.
Зеров на першому допиті заявив, що не причетний до жодної «контрреволюційної діяльності». Однак під тортурами «зізнався»: «…признаю себе винним у тому, що приблизно з 1930 року належав до керівного складу контрреволюційної націоналістичної організації, куди, крім мене, входили Рильський і Лебідь».
Енкаведисти за якийся час «сформували» «групу Зерова»: Микола Зеров, Павло Филипович, Ананій Лебідь, Марко Вороний, Леонід Митькевич, Борис Пилипенко.
1-4 лютого 1936р. на закритому засіданні військового трибуналу Київського військового округу, без участі обвинувачених, їм було оголошено вирок. М.Зерова, П.Филиповича та А.Лебедя засудили до 10 років позбавлення волі. Стільки ж отримали інші «учасники групи», які вперше побачили одне одного під час «очних ставок». До 8 років ув’язнення засудили поета М.Вороного, до 7 — співробітника історичного музею Ю.Пилипенка та вчителя з Чернігова Л.Митькевича. Повернутися живим пощастило тільки Митькевичу…
У червні 1936р. засуджені у цій «справі» дісталися пункту призначення. На початках табірний режим був «поблажливішим»: оскільки за станом здоров’я М.Зеров не міг працювати на лісоповалі, його поставили прибиральником. Після роботи навіть мав змогу займатися перекладами: свідки стверджують, що в таборі він завершив переклад «Енеїди» Вергілія, однак рукопис не зберігся.
9 жовтня 1937р. «справу Зерова та інших» переглянула особлива трійка УНКВС у Ленінградській області. 3 листопада 1937р. Миколу Зерова розстріляв капітан НКВС М.Матвєєв в урочищі Сандармох. Тоді ж були розстріляні сотні українських інтелігентів – у якості «подарунка» Сталіну до 20-річчя жовтневого перевороту…
В березні 1958р. Микола Зеров був реабілітований «за відсутністю складу злочину». 1988р. із Сандамоху привезли жменьку землі й поховали на Лук’янівському цвинтарі в Києві, біля могили його сина Котика…
Олена Бондаренко
Пропоную вірші Миколи Зерова присвячені митцям і синові. Упорядник
МОЛОДА УКРАЇНА
Яка ж гірка, о Господи, ця чаша,
Цей старосвітський, побутовий смак –
Ці мрійники без крил, якими так
Поезія прославилася наша!
От Петька Стах, містечковий сіряк,
От Вороний сентиментальна кваша,
О ні, Пегасові потрібна інша паша,
А то – не вивезе, загрузне неборак.
Прекрасна пластика, і контур строгий,
Добірний стиль, залізна колія –
Оце твоя, Україно, дорога:
Леонт де Ліль, Хозе Ередія,
Парнаських зір незахідне сузір’я,
Зведуть тебе на справжнє верхогір’я.
САМООЗНАЧЕННЯ
Я знаю: ми – тугі бібліофаги,
І мудрість наша – шафа книжкова.
Ми надто різьбимо скупі слова,
Прихильники мистецтва рівноваги.
Ніхто не скаже нам: «Жерці і маги!
Ви творите поезії дива…»
Чутливість ваша вбога і черства
І не вгамує молодої спраги.
Що слово точене? Чарує звук
Акторських реплік та уданих мук,
Розливних сліз, плиткої гістерії.
І промовляє критик: «Скинь кашкет!
Он світич наш, він гріє і зоріє,
Люби і поклоняйся: ти – поет!»
* * *
То був щасливий, десятлітній сон.
Так повно кров у жилах пульсувала,
І екстатичних сонць ясні кружала
Злітали в неба голубий пляфон.
І кожний рік звучав на інший тон,
На кожнім дні своя печать лежала,
І доля, бачилось, така тривала,
Не знатиме кінця і перепон.
Вмить розійшлося чарування щасне:
Осінній день, тепло і сонце ясне
Побачили мене сухим стеблом.
Стою німий і жити вже безсилий:
Вся думка з білим і смутним горбом
Немилосердно ранньої могили.