Новини одним рядком:

5 квітня – у "Видавництві Старого Лева" вийшла книга Янна Мартеля "Високі гори Португалії" у перекладі В. Морозова

5 квітня – авторський вечір Сергія Кваші, Ігоря Нікітіна, Полтавський художній музей  ім. Миколи Ярошенка

5 квітня – “Гуморина” з конкурсом анекдотів за участі бардів, Запоріжжя, Палац культури “Титан”

9 квітня – зустріч "Хто я у музиці твоїй?" з Наталкою Криничанкою, Чернівці, мала зала Центрального Палацу культури

11 квітня – творчий вечір "Вогонь душі", Київ, вул.. Саксаганського, 16/43, Дороти Паб

12-14 квітня – 31-й фестиваль авторської пісні "Булат" у Сумах

13 квітня – «Відкриті небеса» (Е.Драч, Г.Лук’яненко, Н.Франчук), Київ, вул. Хрещатик, 50Б, центр Івана Козловського

13 квітня – концерт на підтримку полонених українських моряків за участі Христини Панасюк, Київ, Будинок офіцерів

14 квітня – "Земля-си-до-ре-ми-фа-соль" Дениса Голубицького, Київ, Національна бібліотека України ім. Ярослава Мудрого

14 квітня – “Бандура і дудук”, Київ, МЦКИ ПУ (Жовтневий Палац), Алея Героїв Небесної Сотні, 1

 

 

 

 

Едуард Драч

 

ВІДДАЙТЕ МОВУ

 

Не лиш герої на землі зростають.

Є у Вітчизни і такі сини,

Котрим ота Вітчизна й не святая

(святі їм тільки гроші та чини).

Такий глаголить: „Я – слуга народу!”

Але народу тим цей служить „друг”,

Що нишком нищить мову й Краю вроду,

Народ свій обертаючи на слуг.

Такий уже і в селах рідне слово

З останніх сил старається добить.

а нащо їм історія і мова, –

всім тим, кого призначили в раби!?

Віддайте мову! – не прохання а наказ!

Віддайте мову! Прорубайте в серці лід!

Віддайте мову! Й не колись, а в цей ж час!

Лиш мовою живий козацький рід.

 

Нелегко було мову в нас забрати,

Котра корінням в батьківській землі!

Сам хан Батий не зміг її стоптати,

Проте, народу слуги,  – все змогли!

Вони зробили з неї „непрестижну”,

Забравши від усіх життя основ.

Нас спонукали кожним днем і тижнем

До зради найспівучішої з мов!

Нам пильність присипали побрехеньки,

Що ми в тій зраді майже рай знайшли!

Ой, встаньте, козаченки й хмельничанки,–

Поки ми спали, мову ізвели!

Віддайте мову! – не прохання а наказ!

Віддайте мову! Прорубайте в серці лід!

Віддайте мову! Й не колись, а в цей ж час!

Лиш мовою живий козацький рід.

 

Хто ми для них? Прості аборигени!

Але в цім слові величезний зміст,

Бо в землю повростали наші гени,

Й то навіть крізь асфальт великих міст.

Хазяїн хто? Чиновничі конклави,

Чи ти, абориген землі ції?

Це скаже бій, хоч може й не кривавий,

Але навряд чи легший із боїв.

Ми в тім бою ще скажем своє слово

Про Чорну Биль, про Чернівці і Львів

Та головне – відвоювати Мову, –

Той кий, котрим ми вб'єм в собі рабів.

Віддайте мову! – не прохання а наказ!

Віддайте мову! Прорубайте в серці лід!

Віддайте мову! Й не колись, а в цей ж час!

Лиш мовою живий козацький рід.

 

Брати! На нас ви не дивіться скоса,

За своє кровне бій іде у нас.

Сьогодні в нас косою мову скосять,

А завтра косарі підуть на вас!

Це буде кращий в світі братства прояв,

Коли у пісню зіллються слова,

І стане брат за брата рідну мову,

Й хор тисячоголосий заспіва:

Віддайте мову! – не прохання а наказ!

Віддайте мову! Прорубайте в серці лід!

Віддайте мову! Й не колись, а в цей ж час!

Лиш мовою живий козацький рід.

 

 

Повідомлення  від бардів та прихильників авторської пісні та поезії

Листи надсилайте на Emaіl: p_karta@ukr.netbardlit@i.ua

 

Сайт https://cimic.com.ua/news/2019/04/01/23586

 

Зірки українського шоу-бізнесу підтримають своїми піснями українських полонених моряків

 

<img alt='' src='https://secure.gravatar.com/avatar/47b29689999568d0f9bce1703f8bf594?s=50&#038;d=mm&#038;r=g' srcset='https://secure.gravatar.com/avatar/47b29689999568d0f9bce1703f8bf594?s=100&amp;d=mm&amp;r=g 2x' class='avatar avatar-50 photo' height='50' width='50' />

13 квітня у Центральному будинку офіцерів ЗСУ, що у Києві на вул. Грушевського, 30/1, відбудеться волонтерський концерт зірок української естради на підтримку 24 українських моряків, що з 25 листопада знаходяться у ворожому полоні. Військовослужбовці знаходяться у цілковитій ізоляції від зовнішнього світу, і лише Український Консул у Росії має змогу зі свого смартфона демонструвати хлопцям акції на їхню підтримку, що відбуваються в Україні. Тому під час концерту всі бажаючі матимуть можливість записати відеозвернення до українських полонених, яке буде розміщено в «Youtube» та соцмережах.

Ідея проведення вечора «ВИ НЕ ЗАБУТІ! МИ ВАС ЧЕКАЄМО» належить волонтерам ГС Музичний Батальйон, яку одразу підтримало Міністерство оборони України. Головна мета – підтримати наших військовослужбовців морально і показати їм, що вони не забуті, що їх чекають вдома і роблять все можливе для їх якнайшвидшого повернення додому.

У концерті візьмуть участь: Antytila / Антитіла, KOZAK SYSTEM, TaRuta, NAONI Orchestra, Fata Morgana UA, співачка Eka Singer, Сергій Файфура, бард Христина Панасюк і поетеса Злата-Зоряна Паламарчук. Всі виконавці відомі своєю чіткою громадянською позицією стосовно подій на сході країни, своєю волонтерською діяльністю та численними концертами на підтримку ЗСУ у зоні проведення ООС на Донбасі.

Вечір веде – Дмитро Лазуткін (телеведучий, поет, коментатор боксу, волонтер).

Режисер концерту – Євген Їжак (лідер гурту TaRuta, волонтер ГС Музичний Батальйон).

Усі учасники вечора беруть участь у концерті на волонтерських засадах.

 

Вхід на концерт ВІЛЬНИЙ!

 

 

Сайт http://ukrpohliad.org/life/anons-24-ti-vshanuvannya-geroyiv-holodnogo-yaru.html

 

Анонс: 24-ті вшанування героїв Холодного Яру

 

24-ті вшанування героїв Холодного Яру

присвячені 100-літтю всенародного повстання, яке почалося у квітні 1919 р. в Холодному Яру,

відбудуться 13 – 15 квітня на Черкащині та Кропивниччині.

 

13 квітня, с. Івківці, Медведівка, Мельники

Початок у суботу 13 квітня о 13.00 в с. Івківцях Чигиринського р-ну Черкаської області покладанням квітів до пам’ятника Максимові Залізняку (скульптор Іван Гончар). У програмі також екскурсія в Zernolend та сходження на гору Семидубову, катання дітей на холодноярській тачанці та ін. Відповідальний Назар Лавріненко, 067-476-25-26.

13 квітня о 17.00 квіти буде покладено до пам’ятника Максимові Залізняку в Медведівці. Одразу ж у Медведівському будинку культури розпочне роботу Літературна сцена Історичного клубу “Холодний Яр”. Відбудеться презентація нових книжок, а саме: Михайла Колодзінського “Воєнна доктрина”, Романа Коваля “Здолати Росію”, Василя Ковтуна “Дорогою через Майдан”, Марка Мельника “Жадання фронту” та Олексія Східняка “Війна за Україну. Спогади бійців. Окрема добровольча чота «Карпатська Січ»”. Євген Букет представить спеціальне число журналу “Українська культура”, виданого з нагоди 250-річчя Коліївщини, та книжку Володимира Покотила “Лицарі золотого тризуба” про антибільшовицьке підпілля на Київщині. Лунатимуть пісні кобзаря Тараса Силенка. О 19.00 – прем’єра фільму “Чорний козак” (режисер Владислав Чабанюк). Відповід. Богдан Легоняк, 095-069-07-74, сл. 047-30-95-33-1.

13 квітня в Мельниках буде відкрито табір Туристичної командної гри “Легенда Холодного Яру”, яка 14 квітня відбудеться на місцях героїчної боротьби за волю України. Учасники мусять на мапі знайти історичні місця та виконати завдання, які долали холодноярські повстанці. Відповідальна Настя Сугак, 097-42-70-890.

 

14 квітня, Мельники, Холодний Яр, Мотрин монастир,

х. Буда, дуб Максима Залізняка

14 квітня, неділя, 10.00, Мельники, цвинтар. Покладання квітів на могилу Василя Чучупака та на братську могилу холодноярців. Віддання вояцьких почестей загиблим. Слово шани співорганізаторів.

14 квітня, 11.00, Мельники, центр. Коротке слово голови оргкомітету, пісня. Покладання квітів до пам’ятників героям Холодного Яру, поручникові Юрієві Городянину (Горлісу-Горському) та родині Чучупаків.

14 квітня, 12.45. Вшанування могили сотника Івана Компанійця. Пісня кобзаря. Освячення зброї в Мотриному монастирі. Пісня кобзаря. Молитва українських націоналістів. Вихід колони до місця відкриття меморіального знака.

14.00. Холодноярське плато. Відкриття меморіального знака на пам’ять про загиблих героїв 93-ї ОМБр “Холодний Яр” – за участі делегації бригади. На пам’ятникові напис – “На вічну пам’ять воякам 93-ї Окремої механізованої бригади ЗСУ «Холодний Яр», які поклали свої голови в боротьбі за волю України у 2014 – 2019 рр. Вічна слава!”

Меморіальний мітинг. Слово співорганізаторів. Пісні.

15.00. – 15.30. Наказний верховний отаман Українського козацтва Віталій Опанащук і кобзар Тарас Силенко. Техніки козацького характерництва, що гарантують непохитну психічну стійкість, оздоровлення та розкриття в собі неймовірних можливостей фізичного тіла. Ви побачите як козак босоніж витанцьовує по битому склі, лягає на дошку, що рясніє гострими цвяхами…

15.30 – 17.00. Хутір Буда, літературно-музична сцена. “На славу братам Чучупакам та їхньому козацтву”. Чорні запорожці, художній номер від Студії козацьких бойових мистецтв “Герць” (с. Білозір’я, Руслан Богданов). Роман Коваль, представлення книги “Скажи батькам, що був чесний”. Народний артист України Тарас Компаніченко, пісні Української революції 1917 – 1921 рр.

15.15. – 17.00. Майстер-клас із володіння козацькою шаблею для дітей від Студії козацьких бойових мистецтв “Герць”.

17.00. – 18.00. Хутір Буда. Храм Петра Багатостраждального Калнишевського. Гутірка з дослідником Коліївщини Євгеном Букетом про Холодний Яр, Максима Залізняка і Семена Неживого.

11.00 – 18.00. Хутір Буда, ярмарок народних майстрів, книжковий ярмарок.

17.00 – 19.00. Поминальний обід.

 

15 квітня, с. Розумівка, Соснівка, Цвітна, Чорноліска, Цибулеве

11.00. Вшанування братської могили козаків Чорного Ворона в с. Розумівці Олександрівського району Кропивницької області.

13.00. Покладання квітів до пам’ятника повстанцям у с. Соснівці.

13.45. Вшанування Пилипа Хмари та його козацтва в с. Цвітному.

15.00. Покладання квітів на могилу дружини і сина отамана Миколи Кібця-Бондаренка в Чорнолісці. Екскурсія до 300-літньої гайдамацької криниці.

16.00. – 16.15. Гайдамацька Січ, с. Цибулеве Знам’янського р-ну. Лекція Євгена Букета “Марко Мамай – гетьман Ханської України”.

Поминальний обід.

 

#Холодний Яр2019 #ІсторичнийКлубХолоднийЯр

 

 

Кам’янець-Подільський на Хмельниччині – сайт http://vk-kp.info/novyny-mista-ta-rehionu/8500-u-kamiantsi-podilskomu-bandurysty-nazhyvo-vykonaiut-striletsku-pisniu

 

У Кам’янці-Подільському бандуристи наживо виконають стрілецьку пісню

 

У рамках другого Всеукраїнського фестивалю-конкурсу бандурного мистецтва «Кобзарському роду нема переводу» 20 квітня біля Ратуші прозвучить гімн Українських січових стрільців «Ой у лузі червона калина».

Пісню виконають більше двох сотень бандуристів.

Спершу вони пройдуть ходою від міського Будинку культури (14.30-15.00). Гала-концерт переможців конкурсу триватиме з 15.30 до 17.00. А вже о 17.00 на сцені площі Польський ринок відбудеться заплановане виконання.

Додамо, що на сьогодні цей фестиваль – найбільший в Україні з бандурного мистецтва. Свою заявку на участь у ньому подали понад 350 музикантів з 12 областей України. Окрім конкурсної програми, відбуватимуться майстер-класи і творчі зустрічі з відомими бандуристами. До прикладу, приїде в якості члена журі джазовий бандурист Георгій Матвіїв з міста Київ.

 

Пропоную вірш стрілецької пісні. Упорядник

 

Ой у лузі

 

Славень (Гімн) Українських Січових Стрільців

 

Слова: Григорій Трух

Музика: народна

 

Ой у лузі червона калина похилилася,

Чогось наша славна Україна зажурилася,

А ми тую червону калину підіймемо,

А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!

 

Марширують наші добровольці у кривавий тан,

Визволяти братів-українців з московських кайдан.

А ми тії московські кайдани розірвемо,

А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!

 

Гей, у полі ярої пшенички золотистий лан,

Розпочали Січовії Стрільці з москалями тан.

А ми тую ярую пшеничку ізберемо,

А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!

 

Як повіє буйнесенький вітер з широких степів,

То прославить по всій Україні Січових Стрільців.

А ми тую стрілецькую славу збережемо,

А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!

 

 

Чернівці – сайт пам’яті Володимира Івасюка http://www.ivasyuk.org.ua/news.php?lang=uk

 

Чернівецька обласна та Національна бібліотеки для дітей зустрілися онлайн

 

4 квітня 2019 року Меморіальний музей Володимира Івасюка спільно з Чернівецькою обласною бібліотекою для дітей провели скайп-зустріч із Національною бібліотекою України для дітей «Йому зізналась музика в коханні». На заході була представлена фотовиставка з фондів музею Володимира Івасюка «Життя — як пісня, що не віддзвенить…», де Володя зі своїми рідними — сестрами, батьками, а також зі співачкою Софією Ротару, музичні здібності якої композитор вважав незвичайними.

Приємно здивовані були київські глядачі приїздом учнів Кіцманської музичної школи імені Володимира Івасюка з їх директором Іриною Мігірюк, які виконували твори земляка, адже саме в Кіцмані юний композитор робив свої перші кроки в музиці. До слова ведучою — директором бібліотеки для дітей Аліною Білою — були запрошені заслужений діяч мистецтв України Остап Савчук — колишній учасник ВІА «Буковинка», який Володя створив у 1964 році, навчаючись у Кіцманській загальноосвітній школі; письменник, заслужений діяч мистецтв України, директор Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка Мирослав Лазарук та науковий співробітник музею Олена Горобієвська. З вуст переможця XV обласного конкурсу юних читців Данила Коржука звучав твір-посвята Володимиру Івасюку.

На зв’язку із Чернівцями були учні 7 класу київської школи, перша директор Меморіального музею Володимира Івасюка Парасковія Нечаєва, працівники бібліотеки, дослідники та шанувальники творчості композитора. Учні читали поезії-посвяти, виконували пісні Володимира Івасюка, зокрема і «Червону руту», яка через сотні кілометрів об’єднала учасників цього заходу.

 

 

Київ – сайт http://znannya.org.ua/index.php/novini-znannya/suspilstvo/3127-teplij-prijom-u-den-shchastya

 

Теплий прийом у День щастя

 

Конференц-зал ВГО Товариство «Знання» України 20 березня 2019 року був переповнений. Саме в День щастя 20 березня 2019 року члени клубів «Співуча родина» і «Шанувальники романсу», їх прихильники зібралися аби послухати барда, композитора, заслуженого діяча мистецтв України Олександра Смика.

Відбувся теплий, щирий, змістовний і, на думку багатьох учасників, неповторний вечір, девізом якого став вислів «Навчися цінувати мить».

Виступаючи перед слухачами, голова правління ВГО Товариство «Знання» України, член-кореспондент НАПН України, професор, доктор філософських наук Василь Кушерець, зазначив, що упродовж багатьох віків люди звикли слухати правду від кобзарів, лірників. Вони вселяли віру і надію, були справжніми просвітниками. Стали вже традицією зустрічі в Товаристві людей, закоханих у народну пісню, народних композиторів, поетів, творців особливого жанру – співаної поезії.

Написані на власні слова пісні-думи звучали одна за одною під авторський акомпанемент. У них було про все найзлободенніше, з чим у повсякденному житті зустрічався автор. Це - про обличчя гібридної війни на Донбасі, Героїв Крут, заробітчан, тих, хто їде на заробітки в далекі краї, а діти залишаються, зрадливих чоловіків і жінок. Звучали лагідні ліричні пісні про кохання. Усіх тем злободенних, відкритих автором і переосмиленних на папері і в музиці, - не перелічити.

Бард упродовж вечора розповів про свою нелегку історію життя. У Тернополі був організатором міського майдану під час Революції Гідності, побачив багато світу і готовий про це повідати тим, хто його захоче бачити і чути.

У нього найнеочікуваніші порівняння: на суд злетиться воїнство крилате (це про тих, хто загинув за рідну Україну і чекає покарання для тих, хто творив зло), скоро січень – реконструкція (це про Крути). Написав більше 600 віршів і пісень. Усі вони не придумані, а про почуте і побачене, перероблені серцем і душею.

Ведучий вечора - журналіст Вадим Колосок.

 

Прес-служба правління ВГО Товариство «Знання» України (Петро Швець).

21.03.2019 р.

 

Додаю вірш, де згаданий рядок. Упорярядник

Олександр Смик

 

А що, якщо закінчиться війна

 

А що, якщо закінчиться війна,

І правду буде з кого запитати.

На суд злетиться воїнство крилате.

І нікого послати буде нам.

 

Прийдуть мами, спитають за синів,

Каліки за майбутнє розпитають.

У тій неоголошеній війні,

Де кожен другий був для брата Каїн.

 

За Крим, за Іловайськ, і за Донбас

Так запитають, що спітніють пейси.

І кожен цент, зароблений на нас,

Комусь як хрест судилося понести.

 

А ти вали, на Путіна вали,

Нам для єднання спільний ворог треба.

Проте, я знаю, що свої "пуйли"

За цю війну не попадуть на небо.

Проте, я знаю, що свої "пуйли"

За цю війну не попадуть на небо.

 

 

Запоріжжя – сайт http://uanews.zp.ua/culture/2019/04/04/142185.html

 

В Запорожье проведут конкурс анекдотов

 

Запорожские барды покажут, как умеют веселиться

5 апреля в Бард-кафе, в фойе Дворца культуры «Титан», пройдет необычная «Юморина». Ее организуют Запорожский Центр авторской песни, арт-студия «Дзеркало» и клуб авторской песни «Стежина».

В программе будут песни, танцы, юморески и конкурс анекдотов. Об этом сообщается на странице в соцсети Запорожского Центра авторской песни.

 

Начало в 18.00.

 

 

Київщина – сайт http://gostomel-rada.gov.ua/news/3386-literaturnij-vechir-z-vitaliem-kobzarem

 

Літературний вечір з Віталієм Кобзарем

03 березня 2019

 

Пройшов у перший день весни в зворушливій атмосфері в БК «Чотири леви». Це традиційне місце проведення гостомельських літвечорів, започатковане АРГ Гостомеля за підтримки селищного голови Юрія Прилипка стало своєрідним мистецьким Парнасом, що збирається в кожну першу п’ятницю нового місяця. До літераторів Приірпіння вже долучилися співці-барди нашого краю, як от Джемалі Чочуа, що виступав минулого разу, також був присутнім і на вечорі Віталія Кобзаря, який полонив присутніх багатим репертуаром  своєї творчості — від ліричних пісень до рокових композицій. Тож не дивно, що співця довго не відпускали зі сцени, а літератори краю, перебуваючи в захопленні від пісенної поезії,  як от Володимир Симоненко, Геннадій Кузнєцов, Людмила Хорошева-Степанюк прочитали власні твори, а Джемалі Чочуа виконавав пісню на гітарі Віталія Кобзаря. 

На вечорі прозвучали пісні за мотивами творчості Василя Стуса, Кузьми Скрябіна, про війну на Сході. Особливо зворушливою у виконанні барда запам’яталася балада «Про сліпого кобзаря» за словами невідомого автора. А найбільше, мабуть, схвилювала всіх пісня за мотивами твору Олега Мітяєва «Самая любимая», її авторське виконання збагатили відому мелодію неповторним і  барвистим голосом Віталія Кобзаря, як засвідчив її відео-уривок в мережі Фейсбук та відгуки, де читачі мережі цікавилися біографією співця. Віталій Кобзар — не сценічне ім’я, а його прізвище з діда-прадіда. Коріння співця з козацького краю - Запоріжжя, Віталій був здивованим під час спілкування, що Гостомель колись належав козацькому полководцю Семену Палію, бо козацька епоха України його хвилює й захоплює. І хоч  не закінчував музичної школи, гени предків, які мабуть колись таки були кобзарями за часів козацької доби, озвалися в гітарній струні і кобзі. Як зізнався Віталій, пошкодував що не взяв із собою свою маленьку кобзу. Певний час співець-бард працював в царині радіо-й тележурналістики в Запоріжжі й Києві, зокрема на каналі 1+1. Зараз грає в одному з відомих гуртів на бас-гітарі, пише власні пісні та мелодії до них. Що цікаво, батько Віталія — за професією коваль, він також знається на цьому ремеслі, й не раз в батьковій майстерні, коли залишався один, на нього сходило натхнення,  й  звуки дзвінкого металу надихали на нову пісню. Два роки Віталій Кобзар мешкає в Ірпені, активно бере участь у мистецьких заходах.        

 

Наведемо текст пісні, що так схвилювала всіх на вечорі:

Мрійною, коханою ти була моєю.

Шепотів тебе вві сні i від сну вставав,

Я за фарбами ходив в жовтії алеї,

В хуртовини на вікні звуки малював.

 Просинь Марилась у дзеркалі віконнім,

 Лiс в її чеканні вицвітав.

 Осінь свій обряд творила за законом,

Сум її чудес не обіцяв.

Тої ночі я блукав мiстом неозореним.

Та в уламки дня складав паузи i сни.

А вітри аж до півнів грали

з чорним вороном,

Та негадано тебе з листям принесли.

Листя, як пливло на постіль, пам'ятаєш,

В пахощах майбутньої пурги.

Листя, Мов листи, читав я, пам'ятаєш,

З прожилок листової руки.

Є початок i кінець в будь-якій історії.

Нас несе в фантазії завтрішнього дня.

Сняться інколи мені світлії мелодії,

Та не зустрічаються кращі, ніж твоя.

 

 

Сайт https://uk-ua.facebook.com/pg/Національний-музей-літератури-України-109860279184256/posts/?ref=page_internal

 

Національний музей літератури України

27 березня

 

Вчора в Національному музеї літератури України в рамках спільного з Національною Спілкою письменників України проекту "Майстри слова" відбулася зустріч з Анатолієм Кичинським – одним з найвідоміших сучасних поетів-ліриків, а також художником, лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка. Поет презентував свою нову поетичну збірку "Жива і скошена тече в мені трава". Іван Малкович поет, видавець. лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка був модератором цієї події.

Саме у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» побачила світ книжка Анатолія Кичинського «Жива і скошена тече в мені трава» в серії «Українська Поетична Антологія». До книги увійшли вибрані поезії з усіх попередніх збірок, а також нові вірші.

Автора вітали колеги по перу: Микола Жулинський, Михайло Сидоржевський, Василь Герасим’юк, Петро Засенко, Іван Гайворон, Олександр Шугай, Станіслав Бондаренко, Алла Диба, Оксана Кротюк, Анатолій Качан та інші шанувальники поетичного слова Анатолія Кичинського.

 

 

Рубрика – «Ювілей»

 

Петро Картавий

До 100-літнього ювілею виховательки з дитбудинку,

яка научала вихованців учитись, думати і діяти

 

   У 2004 та 2006 роках архівіст бардівських пісень Дмитро Соколов із Москви просив мене розшукати відомості про сумчанина Миколу Моренця, автора пісні написаної 1943 року на Кавказі.

 

 

«Барбарисовый куст»

 

Мне не забыть той долины,

Холмик из серых камней –

И ледоруб в середину

Воткнут руками друзей.

 

Припев: Ветер тихонько колышет,

               Гнет барбарисовый куст.

               Парень уснул и не слышит

               Песен сердечную грусть.

...

   У січні 2007 року донька Миколи Моренця розповіла, що її батько працював завучем Юнаківського дитячого будинку з 1946 по 1951 рік. Почуте вразило, тому дав прочитати їй свій вірш-спомин про перебування у дитбудинку в 1960–62 роках.

 

              Юнаківка

 

Козак Юнак дав назву тій місцині,

його потомки живуть і нині,

там дух свободи іще не згас,

бо вольностей міцний запас.

 

Напроти церкви, притулок в центрі –

дитячий вулик мрій-сподівань,

де прагли стати самі собою,

без фальші жити, і днів-чекань.

 

Діти хотіли з уроків зникати,

майнути в поле – їжу добувати.

Наставники прогульників учили,

щоб не лінувались, а творили…

 

Проходить час, і визначатись треба,

як бути далі, та де ж той рай?..

Покинь тривогу, підкаже небо –

готуй дорогу в південний край…

 

   Доля розпорядилася так, що більше 2 років провів у дитбудинках на Сумщині (Кириківка і Юнаківка). У 2011 році зібрав матеріал і видав книгу “Світ осиротілих дітей: крізь біль і міфи – до справжності”, де є розділ “Юнаківський дитячий будинок: 1939–1966 роки”. У книзі “Віра особи – чуття таїни знань неба і роду” у главі “Дитбудинки, як школа братського життя в громаді” написав: “Після Кириківки, де постійно контролювали вихованців дитбудинку, життя в Юнаківці здалось вольницею. Після занять у школі, зробивши уроки, можна було гуляти селом.”

   Тут багато залежало від людяності керівництва дитбудинку та вихователів груп. Більшість вихователів – жінки, які по-материнськи опікувалися дітьми складної долі, але впоратися з великою групою вихованців було непросто. Два роки виховувався у групі Віри Кузьмівни Бекетової. Запам’яталися деякі моменти нашої взаємодії.

   З дитинства у мене хворе око, і в Юнаківській лікарні рекомендували пройти консультацію в обласного спеціаліста. У січні 1961 року повезла мене Віра Кузьмівна у Суми в поліклініку. Окуліст оглянула око і сказала, що вилікувати його не можна. Діагноз лікаря засмутив виховательку, бо їхали ми з надією на відновлення зору. Поїздка вкарбувалася у підсвідомість.

   У 9 класі відпросився у Віри Кузьмівни, щоб поїхати у Суми на зустріч з хлопцем, з яким ми три тижні літом 1961 року прожили в одному наметі у республіканському таборі юних туристів на Азовському морі. Прощаючись обмінялися адресами і хлопець запросив мене в гості, щоб познайомити з достоїнствами обласного центру. Вихователь відпустила, бо розуміла користь зустрічі із сумчанином. Зі мною поїхав молодший вихованець, з яким ми дружили.

   У новому будинку, де жили сумські чиновники, розшукали ми квартиру хлопця. Двері відчинила жінка середнього віку (мабуть мати хлопця). Сказав їй, що хочу побачити Віктора. Вона покликала хлопця і запитала його, хто ми такі. Коли почула, що ми з дитбудинку, то на її обличчі виникла гримаса невдоволення. Жінка сказала мені, що хлопець мусить учити уроки. Вражені таким прийомом пішли ми із вихованцем оглядати Суми.

   Зустріч розчарувала, тому не розповідав про це іншим. Віра Кузьмівна без слів зрозуміла, як мене прийняли у Сумах, і не розпитувала про деталі поїздки. У Юнаківці зрозумів, що існує зверхнє ставлення владних комуністів до вихованців дитбудинку. На цьому тлі позитивом була турбота за нас частини працівників дитбудинку.

    Більшість вихованців групи мала слабку шкільну підготовку, тому строга вихователька переживала за поведінку в школі, і подальшу долю підопічних. Вона просила нас учитись, думати і діяти, щоб вижити серед дорослих. Мені повезло, бо вчителі  Полошківської школи (Глухівський район) на уроках дали запас знань, тому в Юнаківці у 8 класі учився легко (крім мов, бо раніше не вчив удома правила). Далі навчаючись на токаря у Керченському технічному училищі №5 (для вихованців дитбудинків) закінчив вечірню школу, а після працевлаштування на завод у Севастополі – вечірній інститут у 1971 році.

   Життя у дитбудинку розвинуло мою відкритість і благодійну діяльність, тому розповідаючи про себе говорив, що був його вихованцем. Набувши літературного досвіду вирішив описати проблему виховання сиріт. Збираючи матеріал 21 липня 2011 року відвідав Віру Кузьмівну Бекетову, щоб взяти фотографії для книги про дитбудинки, де присвятив їй окрему сторінку.

   Розпитав виховательку про її непросте життя. Віра Кузьмівна народилася 14 квітня 1919 року на хуторі Нікольський Суджанського району Курської області в Росії. Її батько був добрим господарем, тому 1930 року  за планом «розкуркулення» сім’ю виселили в Архангельську область. Звідти батьки втекли на Донбас, де Віра вступила до педучилища у Костянтинівці. Потім батьків етапом повернули на Північ, а Віра перевелась у Вельське педучилище, після закінчення якого працювала в дитячих яслах у місті Няндома Архангельської області.

   Через хворобу чоловіка 1950 року сім’я Бекетових переїхала в Юнаківку, де купили хату, але невдовзі чоловік помер, і Віра Кузьмівна сама виховувала двох дочок. Спочатку вона – вихователь Ново-Січанського, а з жовтня 1950 року – Юнаківського дитбудинків. Після ліквідації дитбудинку (1966 рік) – вихователь інтернату Юнаківської школи. 1974 року переїхала до Сум. Із 1997 року Віра Кузьмівна разом з доньками Галиною і Тамарою живе у селі Кекіно Сумського р-ну.

   На презентації книги «Світ осиротілих дітей: крізь біль і міфи – до справжності» (19 листопада 2011 року) її дочка Тамара пригадала про відпочинок у таборі дитбудинку. Тоді працівникам дозволяли оздоровляти  у таборі своїх дітей.

   У серпні 2012 року зібрав колишніх вихованців у Юнаківці, а перед зустріччю склався вірш.

 

Зустріч вихованців «Юнаківка–2012»

 

Хоч розкидала доля по світу,

ми приїхали, Юнаківко, – твої діти!

Нас прикрашають не ордена,

у мене лисина, а в інших сивина.

 

Зібралися друзі в дитячу родину,

яка приютила в тривожну годину.

Згадаємо табір, походи в поля,

де щедро родила підсобна земля.

 

Згадаємо всіх, хто опікував нас

рідню замінивши на деякий час.

Пам’ятаєм доброту працівників,

настанови вихователів і керівників.

 

Вихованців знайшли ще не всіх:

пом’янем померлих, згадаєм живих.

У дитбудинку чесності учились ми,

щоб стати справжніми людьми

 

   Таборували ми під відкритим небом, де був сад дитбудинку, а тепер сквер Будинку культури. Для жителів Юнаківки організував концерт, де співали О.Сорокін і І.Веснич. Вихованці згадували керівників і вихователів дитбудинку. Планував привітання від Віри Кузьмівни із мобільного телефону, але через поломку мікрофона не вдалося його озвучити присутнім.

   Вдруге відвідав виховательку 3 вересня 2017 року. Віра Кузьмівна пригадала цікаві моменти із її роботи в дитбудинку. Вихователька прочитала у 12-у томі «ЕНЦИКЛОПЕДІЇ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ» статтю В.Шинкарука про її вихованця Петра Картавого. Влаштував для її сім’ї перегляд на комп’ютері фотооповіді "Збережена пам'ять дитинства": Частина І. "Юнаківський дитбудинок у 1944-63, 1965-66 роках"; Частина ІІ. "Книга, зустрічі, успішні вихованці, ювілеї".

   До ювілею виховательки підготував брошуру про її роботу в Юнаківському дитбудинку, куди включив 58 фотографій, за якими можна відтворити історію дитячого закладу, що був нам за домівку.

 

 

Рубрика – «ЗМІ про митців та інструменти»

 

«З піснею через світ»

В Українському домі у Варшаві відбулася тематична зустріч «Олександр Кошиць і доля української еміграції»

http://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/z-pisneyu-cherez-svit

3 квітня, 2019

 

Олександр Антонович Кошиць (1875—1944 рр.) — легендарний український хоровий диригент, композитор та етнограф. Крім того, він автор надзвичайно цікавих мемуарів про свій час, у якому йому довелося жити і творити. «З піснею через світ» — розповідь про турне Української республіканської капели під його орудою, яке з ініціативи Симона Петлюри розпочалося 1919 року і тривало упродовж кількох літ. Виступи Капели в країнах Західної Європи і на Американському континенті не лише принесли заслужену славу колективові хору та його диригентові, а й через пропаганду української пісні знайомили світову громадськість з культурою народу, який мешкає по обидва береги Дніпра. Волею обставин Кошиць став емігрантом, оскільки не захотів скніти під владою російсько-комуністичного режиму. Проте, як свідчать його «Спогади» та їхнє логічне продовження — щоденникові записи «З піснею через світ», духовно він ніколи не поривав зі своєю Батьківщиною.

В основі акції у Варшаві стала поява нової книжки «Oleksandr Koszyc i jego dziennik «Z piesnia przez swiat», яку видало видавництво Варшавського університету. Науковим редактором, автором передмови та коментарів є доктор філологічних наук, професор кафедри україністики Варшавського університету Валентина Соболь. На основі архівних документів, опрацьованих у Вінніпезі (Канада) 2015 р., авторка дослідила генеалогію роду Кошиців, біографічні факти і спогади, вміщені у щоденнику митця, й видала польською мовою унікальний документ — щоденник Олександра Антоновича «З піснею через світ». Власне, дослідниця донесла до польського читача ще один оригінальний нарис з історії України — тієї історії, яку замовчували, забороняли і, що найстрашніше, знищували фізично її найкращих представників. Подія була організована за участю керованої В. Соболь творчої майстерні (Pracowni Dziejуw Polsko-Ukrainskich Stosunkуw Literackich) кафедри україністики, посольства України в Польщі, Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнології ім. М. Рильського при НАН України, Українського дому у Варшаві (фундація «Наш вибір»), видавництва Варшавського університету і Національного центру культури, представником якого виступила модератор зустрічі Богуміла Бердиховська — знана у світі блискуча дослідниця проблем української еміграції.+

Валентина Соболь акцентувала увагу на сприянні в роботі з боку українських колег з Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнології НАН України (директор — академік Ганна Скрипник) спільно з директоркою архіву в Канаді Софією Качор. Відбулася мультимедійна презентація віднайдених авторкою в архіві Вінніпега 2015 року — в Ukrainian Cultural and Educational Centre — документів про життя і творчість Олександра Кошиця. Богуміла Бердиховська, авторка праць про українську еміграцію, зокрема «Гедройць і українці», ґрунтовно проаналізувала польськомовний текст щоденника Олександра Кошиця, наголосила на суголосності проблем тоді й сьогодні, які існують уже в незалежній Україні, але Кошиць оприявнив їхні причини і джерела 100 років тому в щоденнику, спогадах, листах. Творча розмова про багатогранний талант Олександра Антоновича та його капели за допомогою пісні єднати народи, утверджувати добре ім’я України переросла в обмін думками, планами, задумами.

У презентації також взяли участь: перший секретар посольства України в Польщі Наталія Житарюк, дружина Надзвичайного і Повноважного Посла України в Польщі Ірина Дещиця, президент фонду «Наш вибір» і редакторка видання «Наш вибір» Мирослава Керик, знані науковці...

+

Юлія КАМІНСЬКА, Варшава

 

 

Україна у звуках: забуті традиційні музичні інструменти

http://www.uapost.us/blog/ukrayina-u-zvukah-zabuti-tradyciyni-muzychni-instrumenty/

18 Березня

 

Україна – одна з наймузичніших та найспівучіших націй у світі. Споконвіку пісня приходить до нас у материній колисковій та супроводжує впродовж усього життя: у роботі, і в коханні, в смутку і в радості. А яка ж пісня без музики? Саме музичні інструменти є яскравим доказом надзвичайно глибокої музичної культури українців.

Своїм корінням українські народні музичні інструменти сягають ще часів Київської Русі, вони змінювалися впродовж століть відповідно до змін у культурі, побуті та звичаях. Так поступово набули національних ознак. Зараз ми маємо чимало забутих музичних інструментів, які нам навряд чи колись вдасться почути.

Пропонуємо вам добірку цих трішки дивакуватих інструментів:

 

Жалійка – це духовий інструмент. На вигляд, як дерев’яна дудка, у кінець якої вставляється пищик. У верхній частині вона має 6-9 отворів для підсилення звуку. На кінець трубки одягається розтруб, він виготовлюється з коров’ячого рогу або берести. Жалійка має різкий, голосний, гугнявий звук. Інструмент використовується в п’єсах награвального, танцювального характеру. Почути жалійку можна у виконанні сучасного український етно-хаос гурту ДахаБраха.

 

Цитра – давній струнний щипковий інструмент у формі пласкої, спереду трохи зігнутої резонансної скриньки з круглим вирізом посередині. На її грифі з металевими поріжками натягнуто 5 металевих струн для виконання мелодії за допомогою плектора, який одягають на великий палець правої руки.

Цей старовинний музичний інструмент нині рідкість в Україні. Справа в тому, що саме цитру оголосили націоналістичним інструментом і почали знищувати. Проте в середині 19 століття цей інструмент користувався великою популярністю. Недорога і “портативна” цитра заміняла українцям із середнім достатком фортепіано. Часто саме такий музичний інструмент можна було зустріти в сім’ях вчителів і священиків.

Але з приходом радянської влади все змінилося. Адже перший варіант українського гімну був написаний для виконання саме під цей музичний інструмент! Так цитра була забута.

 

ЛІРА – струнний щипковий музичний інструмент з найдавніших часів. В Україні ліра була напарницею кобзи та бандури. Часто на ній виконували сумні пісні, канти, псалми, думи, хоча в репертуарі лірників були і веселі танцювальні пісні. Адже лірник міг “задати жару” і на весіллі!

Переважно сумний репертуар був обумовлений надривним тембром ліри. Тривалий час традиція гри на цьому інструменті була забута. Зараз послухати її можна під час виступів ансамблів, які грають етнічну музику.

 

Трембіта

У музичному побуті мешканців Карпат нерідко можна зустріти такий екзотичний інструмент, як трембіта. У старовину вона була сигнальним інструментом, звуки якого долинали на відстань понад 10 км. Зовні трембіта – це дерев’яна конусоподібна трубка довжиною 3-4 метри. Виготовити трембіту не просто. Роблять її з ялиці або ялини. Найкращим вважається “Громовиця” – дерево, в яке влучила блискавка. Цікаво, що, незважаючи на свою довжину, трембіта важить максимум 1,5 кг.

 

Дримба – є доволі розповсюдженим інструментом у Західній Україні, його часом називають – варган, у лемків – орган. Дримба нагадує невелику металеву підкову, кінці якої подовжені паралельно один одному. У центрі закріплений сталевий язичок із загнутим кінчиком.

Грають на дримбі в такий спосіб: лівою рукою прикладають дримбу до губ, щоб вона торкалася зубів, а правою смикають за металевий прутик. Утворюється характерна вібрація. На цьому інструменті і досі люблять грати на Гуцульщині. А в Закарпатському народному хорі був відомий ансамбль дримбарів з 45 учасників. Подібні ансамблі є селах Івано-Франківської області.

 

Цимбали – струнний ударний музичний інструмент, який має дерев’яний корпус трапецієподібної форми з натягнутими на ньому струнами. Звуки на цимбалах утворюються завдяки ударам палички (або колотушки) по струнах.

Цимбали зараховують до найстаріших музичних інструментів. В Україні на них почали грати вже в 17 столітті. Цей інструмент був невід’ємною частиною усіх весіль та інших народних гулянь.

Подібними на цимбали є гуслі або лежача арфа, звук якої утворюється завдяки защипуванню пальцями струни. Однак достеменних відомостей про форму українських народних гусел, а тим більше про кількість їхніх струн, їхній стрій та звукоряд, ми не маємо. Нині вони в Україні вже зовсім вийшли з ужитку.


Басоля – струнно-смичковий інструмент, який ззовні нагадує скрипку або віолончель, але він, як правило, більший і набагато гучніший по звуку. Вона мала три або чотири струни і грали на ній лукоподібним смичком. Потреба у створенні басолі виникла в народній музичній практиці тоді, коли почали виникати інструментальні ансамблі. І зараз вона використовується лише в ансамблях троїстих музик.

 

Коза (дуда). Один із найулюбленіших у народі інструментів. Найбільш розповсюджена його назва – волинка. Вона виготовляється з вичиненої шкіри кози або теляти. З цієї шкіри роблять суцільний міх, який служить резервуаром для повітря. В один з отворів міха вставляють трубку, через яку музикант вдуває повітря. Друга трубка – ігрова. У ній, крім пищиків, є 6 отворів для зміни висоти звуку. Раніше вона використовувалася пастухами, а також була у музичному побуті козаків-запорожців. А зараз цей оригінальний інструмент зустрічається в селах Гуцульщини та Бойківщини.

 

Бугай – старовинний музичний інструмент, зберігся переважно у Західній Україні. Робили цей інструмент самі музиканти: у невеличкій дерев’яній конусоподібній діжечці верхній отвір з двох боків обтягують шкірою. В центрі прикріпляють пучок конячого волосся. Техніка гри дуже проста. Музикант брав бугая під руку, і зволоженими у квасі чи пиві руками смикав за волосся. Так виникав ревучий звук, схожий на ревіння бугая. Звідси і назва.

 

Козобас – з’явився лише наприкінці 60-х років минулого сторіччя. Його перший зразок зробили в Національному українському народному хорі імені Григорія Верьовки. Майже одночасно подібну химеру змайстрували й у Київському оркестрі народних інструментів.

Раніше на Івано-Франківщині був такий звичай: коли музиканти вже залишали весілля, а гостям ще хотілося танцювати, тоді вони брали відро, встромляли у нього коромисло, прив’язували дрота до дужки відра і верхнього кінця коромисла, а потім палицею протягували по ньому. Такий “інструмент” розважав гостей на 5-7-й день весілля, також з ним колядники супроводжували різдвяну “козу”, імітуючи її “голос”.

 

Українська кобза – вже давно забутий струнно-щипковий народний інструмент, поріднений, з одного боку, зі східною домброю або дутаром, а з другого – з російською балалайкою. Це лютнеподібний інструмент з овальним або наближеним до круглого корпусом, з довгим грифом і трьома струнами. Мандрівні співці, часто незрячі, співали про тяжку долю, яка випала на долю українців та боротьбу за свободу. Акомпанували вони собі саме на кобзі, тому їх і називали кобзарями. Кобза була справді народним інструментом українців у 16-17 століттях, але потім її витіснила більш досконала – бандура.

 

Бандура

Це струнно-щипковий інструмент, оригінальний витвір українського народу, який походить від кобзи. Окрім основних струн є ще приструнки, натягнені на деці інструмента. Завдяки цій особливості бандуру можна охарактеризувати як інструмент, що поєднує особливості двох інших: лютні й цитри. Цей складний інструмент вимагає неабияких навичок гри. Концертні бандури налічують до 65 струн! Навчитися грати на бандурі непросто. Адже діткам, які вперше за неї сідають, потрібно впоратися з важким інструментом вагою 8 кг!

 

Торбан

Це бандура з басами, протягненими від додаткової головки паралельно грифу інструмента. Він схожий за назвою та частково за зовнішнім виглядом із західноєвропейським лютнеподібним інструментом – теорби, проте в останнього немає приструнків. Цей інструмент також називали “панською бандурою”. Адже він вимагав до себе дбайливого ставлення та віртуозної гри виконавця. Раніше торбан вважався прикрасою концертних вечорів.

Існують чутки, що на ньому любили грати українські гетьмани Іван Мазепа та Петро Дорошенко. Але в другій половині 19 століття торбан поступово зникає. Однією з причин вважають його високу вартість – він був мало доступний простим людям. Крім того, досить габаритний інструмент мав складну конструкцію. Лише в кінці минулого століття київські майстри почали відроджувати традицію виготовлення торбану.

 

Тулумбас і литаври

Один із видів військових барабанів в Україні мав назву тулумбас. Він мав вигляд казаноподібного барабану з однією мембраною. Два казаноподібних барабани різних розмірів мають назву литаври. Великі литаври були в Запорозькій Січі. Біля них перебував спеціальний литаврист – довбиш. З їх допомогою скликали раду старшин, повідомляли про загрозу ворожого нападу і навіть передавали накази під час бою. Вирушаючи в похід, тулумбаси (вони ж литаври) брали з собою, прив’язуючи їх до сідла. Кажуть, що гул тулумбасів і пронизливе тріщання бубнів сіяли паніку у ворожому війську.