Бюлетень №7 (197) 2012 рік
Новини одним рядком:
29 лютого – концерт Олександри Скорук у «Амбарі» (Суми, вул. Заливна)
3 березня – вечір авторської пісні (АП) «Танго з незнайомкою» (В.Купрієнко, Г.Бондар, О.Лисенко, Я.Лещук) у Київському буд. актора
4 березня – день народження Володимира Івасюка, автора «Червоної рути» та інших пісень
4 березня – концерт Клубу української авторської пісні «Дикий мед» у Національній спілці письменників України
5 березня – концерт Юрія Цендровського (Росія) у Запорізькому Національному університеті (корпус №2)
7 березня – концерт Юрія Цендровського (Росія) у Мелітопольському Національному педагогічному університеті
9 березня – відкриття фотовиставки про фестиваль АП «Балаклавські канікули» у Севастопольському центрі культури і мистецтв
9 березня – концерт Юрія Цендровського (Росія) у Донецькому кафе «Бард», проспект Матросова, 27а
10 березня – концерт Тимура Шаова (Москва) у Донецькій обласній філармонії (зал ім. Прокоф’єва, вул.Постишева, 117)
10 березня – концерт Юрія Цендровського (Росія) у Горлівському ляльковому театрі, пр.Леніна, 19
11 березня – концерт-квартирник Юрія Цендровського (Росія) у Сімферополі
12 березня – закриття виставки «Літературні дворики Харкова» «Слово про будинок “Слово”» в Харківському літературному музеї
19 березня – день народження Ліни Костенко
23 березня – програма «Наш Окуджава» театру «La Chanson» у Сумській муніципальній галереї(вул. Соборна, 27)
30 березня – Тарас Чубай у проекті Меломан у столичному клубі Sullivan Room (Київ, вул. Прорізна, 8)
31 березня – творчий вечір Олесі Сінчук у Київському будинку актора
6-8 квітня – 24-й фестиваль авторської пісні «Булат» у Сумах
Віршем Антоніни Тимченко ще раз вітаємо читачів із святом Весни
* * *
Дожидала весну, до півночі лічила хвилини.
Допросилась, догралась, дійшла, дожила до весни.
Я тобі розкажу, мій хороший, про острів билинний,
я тобі розкажу. Вже весна.
Біля мене засни.
Є на острові терем, а там, у пресвітлих палатах,
тиша прихистку мандрів, і співу морського не чуть.
Спить втомлений витязь,
і сплять його шати і лати,
і царівна при нім вишиває злочисту парчу.
Вистилає нитки, а не знає, що путь невідому,
що от зараз він встане і піде, і не повернуть…
Ти – зі мною. А груди чуже розставання судомить.
Ти прокинешся завтра – щасливий, і мій, і удома…
Забери мені з рук цю жалючо-безжальну весну.
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи присилайте на Email: p_karta@ukr.net, p_karta@mail.ru
Київ – Віктор Нестерук
Всеукраїнський літературний мега-марафон "Віршень" запрошує поціновувачів співаного слова на концерт Клубу української авторської пісні «Дикий мед». Концерт відбудеться в межах планових мистецьких заходів у Національній спілці письменників України у неділю, 4 березня, о 16 годині.
На сцені «Дикого меду» співатимуть «правильні бджоли», українські автори-виконавці: Олексій Бик, Григорій Вагапов (гурт «Вперше чую»), Сергій Василюк (гурт «Тінь сонця»), Дмитро Гуцало, Олег Король, Володимир Кучинський (гурт «Ворождень»), Олександр Музика (Саунд), Леся Найдюк, Віктор Нестерук, Олег Сухарєв (гурт «Самі свої»), Володимир Самайда, Христинка Халімонова.
Нагадуємо, що мистецькі заходи в межах поетичного проекту «Віршень» відбуватимуться одночасно у різних містах України від 1-го березня по 7-ме квітня 2012 року. Упродовж Літературного мега-марафону "Віршень" сцену по-братськи ділитимуть українські поети та автори-виконавці.
Запоріжжя – Жан Селезенєв
Театр поэтической песни п/р Е. Алексеевой представляет:
автор-исполнитель, актёр Театра Музыки и Поэзии п/р Е.Камбуровой Юрий ЦЕНДРОВСКИЙ (г.Москва) в программе "Вечная жажда своей тропы..."
Запорожье - 5 марта 2012г., 13.00
Запорожский Национальный университет, учебный корпус №2, Актовый зал
тел для справок:
+380973006896 (Алексеева Елена)
Мелитополь - 7 марта 2012г., 15.00
Национальный педагогический университет. Актовый зал
вход по пригласительным билетам
Донецк - 9 марта 2012г., 19.00
Кафе "Бард", пр. Матросова, 27а
тел для справок:
+380633618865 (Завгородний Владимир)
Горловка - 10 марта 2012г., 16.00
Театр кукол, пр. Ленина, 19
тел для справок:
(06242) 4-25-59 (касса)
+380661740422 (Тон Артём Анатольевич)
Симферополь - 11 марта 2012г., 16.00
"Квартирник"
тел для справок:
+38 050 933 46 04 (Каплан Ксения)
Суми – Людмила Ромен
Пропоную свої два вірші для бюлетеня. Хотіла б, щоб хтось із бардів написав пісню на вірш "Цей біль - Вас любити!" Він так би прозвучав під гітару!!!
ЦЕЙ БІЛЬ – ВАС ЛЮБИТИ!
Ви тілом читали вірші мої…
І. Павлюк
Чи читали Ви вірші мої
дико,
мукою тіла?
В них вмирали сади й солов’ї.
Я цього не хотіла.
Не писала. –
Душа – крик за Вами,
наче в небі громи,
Так мінорно стікали плачами,
розіп’яті, як ми.
Ці рядки – ані сни,
ані дні,
бо жила за Літами.
Тільки Ви – чи кохали, чи ні…
Почорніла словами.
Ся душа –
божевільно-свавільна –
все до Вас, – на поріг.
Запорошить по зорі розцвіттям,
Вам на серце – не сніг.
Чи читали Ви вірші мої
кров’ю,
ранами тіла?
В них кричали сичі і гаї,
і порубані крила.
Ще летіла душа в ніч, за Вами,
як за Сонцем, на схід.
Чи Ви чули:
– Я Вами-сльозами
вже киплю сотні літ!
Моє серце зростило цей щем.
Дні минали, як мрево.
Чи жила, чи спливала дощем?
Стали голі дерева.
Все писала,
писала…
Писала! –
Я ж ставала громами!!!
На мовчущих вітрах –
Ваших жалах! –
запеклася жалями.
Я далека й чужа.
Ви мене
навіть в сни
не впустили.
Хай хоч слово засне біля Вас!
Живе слово! –
Зболіле!..
– Тирлич, тирлич, верни мою Долю!
(Як же тихо у Світі).
Хай цей біль не минає ніколи,
якщо він –
Вас любити!
инструкция по установке душевой кабины
ВЕДИ У БЕРЕЗЕНЬ
Нуртує в жилах сік,
і білокоро тіло в’ється!
Весна прийшла,
відкрило серце ластівки крило.
О, підем в Березень,
любов’ю Світ для нас озветься,
І забринить на віях
перше сонячне тепло.
І задзвенять ліси
намріяно і пролісково,
Святий Ярило в ніч
несе вже верби на руках.
Ласкавий Березню,
кохай в розповитку любові,
Твоє бажання я, –
вербова гілочка тремка!
Я – жінка, я – життя,
я – жагота твоя, жаданий!
Веди у Березень,
хай тінь празим скреса.
О, запали мене
цілунком вуст духмяним!
Прийшла Весна,
і Золотого Віку вже яса!!!
Дніпропетровськ – МА «АртВертеп»
Київ / Тарас Чубай. Акустичний вечір
http://artvertep.com/poster/9343/3/19066.html
30 БЕРЕЗНЯ 21:00
Sullivan Room (вул. Прорізна, 8)
100-150 грн.
Проект Меломан презентує: 30 березня о 21:00 у столичному клубі Sullivan Room
Тарас Чубай
У програмі співаної поезії презентує свої композиції на вірші Грицька Чубая, Костя Москальця, Юрія Андруховича у супроводі струнного квартету
Інформація щодо квитків:
Перші 50 квитків: 100 грн.
Передпродаж: 130 грн.
В день концерту: 150 грн.
Віп (місце на дивані за столом): 200 грн.
Замовлення квитків: 066-813-20-12
Замовлення столів: 095-455-77-24
Проект "Меломан", продюсер Марина Степанська
Проект «Меломан» створено для людей, які дійсно «палко люблять музику», чиї смаки та інтереси не обмежені якимось догмами чи умовностями. В проекті приймають участь зовсім несхожі гурти, що грають дуже різну музику. Та всі вони - унікальні та неординарні. І саме це їх поєднує. Неформальні музичні вечори – це можливість живого спілкування, це клуб, до якого ми запрошуємо і фанів, і музикантів.
В проекті вже прийняли та ще приймуть участь найцікавіші українські музиканти: Перкалаба, Валентин Стрикало, MRK, Тарас Чубай, Qarpa, Мандри та багато інших
Севастополь – сайт http://www.sevbardafisha.narod.ru/
ФОТОВОСПОМИНАНИЯ О «БАЛАКЛАВСКИХ КАНИКУЛАХ»
9 марта в 17.00 в Севастопольском центре культуры и искусств откроется фотовыставка, посвященная международному фестивалю авторской песни «Балаклавские каникулы». Открытие фотовыставки продолжит концерт бардов Украины.
По словам организатора этой необычной акции севастопольского барда Андрея Соболева, на фотовыставке будут представлено 330 фотографий, иллюстрирующих историю фестиваля «Балаклавские каникулы». «Более 13 лет собирались эти фотографии, и они являются, на мой взгляд, ценнейшими документами, на которых отражены не только концертные будни «Балаклавских каникул». Ценность этих фотографий еще в том, что на них можно увидеть людей, которых уже нет, к сожалению, в живых, но без них «Балаклавские каникулы» были бы немыслимы», – сказал А.Соболев.
Авторами фотографий являются, как сами участники «Балаклавских каникул», так и севастопольские мастера фотоискусства Светлана Желток, Егор Комаров, Анатолий Кукса и др.
После открытия фотовыставки состоится выступление украинских бардов Вадима Гефтера (г. Донецк), Дмитрия Долгова (г.Киев), Александра Больменко (г. Винница), Сергея Грязнова (г. Винница), Валерия Марченко (г. Ровно). Свои песни представит и сам организатор фестиваля «Балаклавские каникулы» Андрей Соболев.
Вход на фотовыставку и концерт бардовских песен свободный.
ОПРЕДЕЛЕНЫ СРОКИ ФЕСТИВАЛЯ «ЗОЛОТАЯ БАЛАКЛАВА»
1-й фестиваль авторской песни «Золотая Балаклава» запланирован на 20, 21 и 22 апреля.
Как стало ясно из состоявшегося разговора корреспондента сайта «Севастопольская БАРД-АФИША» с директором Балаклавского центра культуры и досуга автором-исполнителем Сергеем Курочкиным, 1-й фестиваль авторской песни «Золотая Балаклава» на базе БЦКД пройдет 20, 21 и 22 апреля нынешнего года.
Уже известно примерное количество бардов, которые гарантированно поддержат фестиваль своим участием – 30-35 человек (в их числе – барды материковой части Украины, барды крымской автономии и члены Севастопольского клуба авторской песни «Ахтиар»). Безусловно, это число на старте фестиваля будет несколько выше. Прорабатывается и формат «Золотой Балаклавы». Предполагается, что вечером 20 апреля в БЦКД состоится 1-й концерт участников фестиваля, а немного позднее, вечером того же дня – «чайхана»; утро 21 апреля будет уделено для конкурсной части фестиваля, а вечер – для 2-го концерта его участников; утром 23 апреля бардам, возможно, предоставят возможность поучаствовать в морской экскурсии (одновременно с купанием в море!), а после полудня в БЦКД пройдет гала-концерт.
Но окончательно формат фестиваля еще не определен, предупредил директор БЦКД. «Идут неустанные консультации с севастопольскими бардами, знакомыми со спецификой организации фестивалей такого рода, определяются основные компоненты фестиваля, рассчитывается его смета, от которой, безусловно, зависит общий формат «Золотой Балаклавы». Но во главе угла – главная цель, которую я хочу достичь: мне хочется, чтобы во время проведения «Золотой Балаклавы» в самой Балаклаве царил песенный праздник», – сказал Сергей Курочкин.
Суми – Петро Картавий
13 лютого 2012 року електронною поштою надійшов мені лист-пропозиція.
Доброго дня, Петре!
Мене звуть Дмитро Громов, я редактор рубрики "Життя" щотижневого суспільно-політичного журналу "Корреспондент" (м.Київ). Зараз ми готуємо статтю для нашої історичної рубрики "Архів" на тему - "Авторська пісня (або КСП) в СРСР та УРСР". Оскільки ви маєте до теми саме безпосереднє відношення, просимо Вас дати нам невеликий коментар для статті. Якщо згодні, то наші запитання в аттачі. Відповісти можна письмово або по телефону, як Вам зручніше. Бажано отримати вiдповiдi до кінця цього тижня. Якщо у Вас знайдуться фото радянських років з фестивалів або з клубного життя, чи можете нам їх надати?
Заздалегідь дякуємо за співпрацю.
Дмитро.
Відповіді Петра Картавого на запитання Дмитра Громова (журнал «Кореспондент»)
- З чого, яких головних першоджерел і обставин, на Ваш погляд, виник жанр авторської пісні? Що з цих джерел було визначальним?
Сучаснику важко уявити, що в роки правління Сталіна поезія була поза законом: її не друкували, а друкувалось те, що возвеличувало вождя і комуністичну партію та владу.
Визначальним у появі авторських пісень (АП) було відродження гуманізму в душах воїнів-альпіністів, які пережили страхіття війни. На Кавказі у лютому 1943 року після повернення із розвідки в гори Андрій Грязнов і Любов Коротаєва згадали, як вони на гребені залишили в гранаті записку для тих, хто виживе після війни. Потім до них приєднався Ніка Персіянінов, і на існуючу мелодію вони написали пісню «Баксанська». Тоді ж під враженням творчості друзів, віршів Адама Міцкевича та згадки про загибель фронтового товариша мій земляк із Сум 20-річний Микола Моренець написав слова і музику пісні «Барбарисовый куст».
Мне не забыть той долины,
Холмик из серых камней –
И ледоруб в середину
Воткнут руками друзей.
Припев: Ветер тихонько колышет,
Гнет барбарисовый куст.
Парень уснул и не слышит
Песен сердечную грусть.
Тропка, как ленточка вьется.
Горная речка шумит.
Кто-то в долину вернется,
Холмик он тот посетит.
Припев.
Слышны раскаты далеко,
Пушечных выстрелов гром.
А за хребтами высоко
Други дерутся с врагом.
Припев.
И на минутном досуге
В скалах мерцает огонь –
Грустную песню о друге
Тихо играет гармонь.
Припев.
Слова пісень «Баксанська» і «Барбарисовый куст» не забулися, бо брали за живе, їх і тепер співають альпіністи і туристи. Того ж 1943 року написав на фронті свою першу пісню «Нам в холодных теплушках не спалось» 19-річний мінометник Булат Окуджава, але не чув, щоб він її співав на сцені. Першу відому свою пісню «Неистов и упрям…» Б. Окуджава написав 1946 року, а славу йому принесли пісні ,написані через десятиліття.
З настанням «відлиги» у 50-і роки популярності набувають поетичні вечори та пісні в супроводі гітари, які співали в туристських походах та студентських «капусниках». Через пісню молоді інтелектуали шукали відповідь на запитання: «Як жити вільно у невільній країні».
- Поділяєте ви авторську пісню на якісь напрямки всередині жанру - пісні аматорські і професійні, студентські або туристські і т.д.?
Середовище авторської пісні дуже різноманітне, де поруч з відомими бардами органічно уживаються початківці, а їхнє спілкування відбувається в майстернях фестивалів. Будь-яка класифікація напрямків жанру умовна, бо все залежить від ступеня талановитості автора або виконавця авторських пісень. Новачки співають у колі друзів (туристичні походи, студентські гуртожитки), а досвідчені влаштовують сольні концерти, де молоді можуть вчитися, як виступати на сцені.
- В якому напрямку розвивалася авторська пісня? Наскільки важливим було те, що вона була свого роду культурної опозицією влади та офіційному мистецтву?
Тут не варто перебільшувати значення авторської пісні у боротьбі з тоталітарною владою, бо ті, хто відкрито виступав проти неї, були знищені або сиділи в тюрмах. Підневільна інтелігенція шукала творчу нішу, на яку влада мало впливала. Відбувався «випуск пари» невдоволених, за діяльністю яких уважно стежило КДБ. Барди та організатори пісенних заходів не були революціонерами, але були небезпечні для влади тим, що прагнули волі, духовності та боролися за право залишатися собою.
- Чи мала авторська пісня якісь свої особливості на території радянської України?
Аналізуючи творчий рівень авторської пісні 70-80 років в Україні, кинулось в очі: великий розрив у популярності пісень на користь авторів із Росії, хоча на рівні фестивальних конкурсів немало авторів із України ставали лауреатами відомих фестивалів. Подальший їх пісенний ріст зупинявся, а їхні пісні, що співали по всьому Союзу, можна перерахувати на пальцях. Свої кращі пісні українські автори створювали на початку творчого шляху. Яка ж причина такого розриву? На мою думку, їх декілька: відрив від пісенних традицій краю, де ти живеш; спроба наслідувати відомих російських бардів; зіркова хвороба через невміння знайти своє дійсне, а не уявне місце; корпоративність організаторів бардівського руху України, коли мало уваги приділяють молодим.
Наслідувати пісенних традицій не означає писати пісні під народні, а використовувати прийоми, що характерні пісням нашого краю: емоційне забарвлення співу, музичний колорит та інші знахідки, які підсилять пісню, і вона буде більш органічною та цікавою оточенню і стане їхньою.
- Які фестивалі існували в УРСР і як вони проходили, які взагалі були основні "центри дислокації» авторської пісні в радянській Україні?
Центрами авторської пісні в УРСР спочатку були Київ, Харків, Севастополь, пізніше до них приєдналися Донбас, Запоріжжя, Крим, а із 1977 року і Суми, де почав організовувати концерти бардів, коли перевівся по роботі із Києва в це місто.
Історія фестивалів авторської пісні України почалась 1970 року, відколи в Києві був проведений перший фестиваль. З 1973 по 1978 рік мені вдалося побувати на всіх київських фестивалях, організаторами яких виступали туристські клуби, окремі ентузіасти, за фінансування і під контролем комсомолу. У 1974 році в Києві був створений клуб самодіяльної пісні (КСП), який перебрав у туристських клубів частину організаційних функцій при проведенні фестивалів. 1976 року стартував харківський фестиваль «Есхар», а пізніше – «Большой Донбасс» у Слав’яногорську та «Байда» – у Запоріжжі.
З 1981 року влада взяла пісенну діяльність під ідеологічний контроль, і п’ять років фестивалі в Україні не проводилися. У 1987 році з подачі влади комсомол почав проводити фестивалі АП, і вони були проведені в більшості областей. Як альтернативу таким заходам у серпні 1988 році при палаці культури ім. Фрунзе Сумського машинобудівного об’єднання створив клуб АП «Булат». У 1989 році заснував фестиваль «Булат», який проводиться і тепер.
- З чого почалося Ваше захоплення авторською піснею? Яке ваше найяскравіше враження від участi в бардівських фестивалях? У чому, на Вашу думку полягає романтика руху авторської пісні?
Після закінчення технічного училища у 1965 році отримав направлення в Севастополь, де працював токарем на морському заводі, і вступив на вечірнє відділення приладобудівного інституту. Із жовтня 1965 року в інституті почав відвідувати концерти туристичної та самодіяльної пісні (не всі барди ходили в походи). Актову залу заповнювали студенти, а почуте вражало розкутістю думок і нестандартним мисленням. Пізніше у концертах, крім севастопольців виступали москвичі. В інституті діяв клуб «Барди и менестрелі», який за виконання пісні «О прибавочной стоимости» був розігнаний. Переїхавши в Київ, відвідував концерти і фестивалі бардів, а в Сумах став організатором таких заходів.
Найяскравіше враження залишилося від 3-го фестивалю «Булат», заключний концерт якого співпав з проведенням референдуму за збереження СРСР, що проходив 17 березня 1991 року. За кілька днів до початку проведення фестивалю комуністична влада дала вказівку відмінити захід, але запрошення вже були розіслані, тому в профкомі об’єднання відстояли право на його проведення. Палац культури був на ремонті, а концерти проводили в клубі юних техніків підприємства. Гостей приїхало багато і зала середніх розмірів не вміщала всіх бажаючих, які сиділи навіть на східцях сцени. Разом з Ілоною Шелковою ми вели концерт і по черзі виводили на сцену виступаючих. Рівень пісень був високий, а настрій піднесений, тому деякі барди співали краще, ніж у колі друзів. Пізніше на нараді в міському КПРС говорили, що на фестивалі агітували проти референдуму за збереження СРСР. Звісно ніякої агітації не було, але голова журі москвич Юрій Лорес заспівав пісню про непохований прах мерця на Красній площі. Після цього КДБ особливу увагу приділяло клубу, а мене від переслідування спасло відокремлення України у серпні 1991 року.
Щодо романтики руху авторської пісні, то для творчих осіб романтичної натури це була внутрішня еміграція від радянської дійсності. Про гітарних романтиків-відпочивальників цікаво написав у газетній статті «Бард не збреше. Бо він – наша совість» Тризубий Стас (Станіслав Щербатих):
«Та, врешті-решт, авторська пісня в Україні живе повноцінним життям і від неуваги не дуже й cтраждає. Вона самодостатня за принципом. Що в нас сьогодні є? Маємо потяг молоді до «гітарної» музики – акустичної, року, кантрі або туристичної. Гітари ж продають, отже їх купують. Намет, рюкзак, гітара – і вперед, барди! До незвіданих обріїв! Молодість – така штука, що без пісні не може і не хоче. Які пісні? Та будь-які. Головне, щоб було весело в дорозі і затишно біля вогнища. Перша тема – кохання, на другому місці – любов. Молодим багато для щастя не треба – три акорди та шість (або навіть менше) струн. І щоб всі підспівували.»
- Чи доводилося Вам особисто спілкуватися з класиками жанру - кумирами авторської пісні 50-70-х років і які враження ви з цього винесли?
На фестивалях і концертах авторської пісні доводилося спілкуватися з відомими бардами :Борисом Вахнюком, Віктором Берковським, Вадимом Єгоровим та іншими, але запам’яталися персональні зустрічі з Булатом Окуджавою та Володимиром Висоцьким. Про це писав в інформаційному бюлетені авторської пісні України, який видаю на громадських засадах із 1998 року:
«Готуючись до вечора, присвяченого творчості Б.Окуджави, мені вдалось зустрітись з ним у грудні 1977 року на його квартирі в Москві. Зустріч була короткою, розмова напруженою. Вийшовши з квартири, довго був під пресом його некомунікабельності. Між поезією Б.Окуджави і людиною була велика прірва. Його поезія підтримувала життя багатьох людей, а як людина він сам потребував підтримки і уваги, не маючи сил і бажання для спілкування з оточенням.
Стосунки Б.Окуджави з владою були напружені, але війни не було. Не дивлячись на критику, його вiршi та проза друкувались. Пісні виконувались майже на всіх фестивалях авторської пісні. Він мав статус контрольованого напівдисидента, про що мені було сказано людиною, яка слідкувала за моєю діяльністю (присланий відставник на моїй роботі – уточнення на прохання Д.Громова) у ті роки і, мабуть, приймала рішення про дозвіл або заборону вечора, присвяченого творчості Б.Окуджави. Сказано це було у формі погрози: «Якщо ви, разом з Окуджавою, збираєтесь змінювати суспільство не еволюційним, а іншим шляхом, то вас стріляти та вішати потрібно». То була спроба залякування. Розуміючи це, старався сказати на вечорі все, що хотів, відвойовуючи собі простір для висловлення думок. Вечір проходив у сумському клубі книголюбів при бібліотеці ім.Т.Шевченка – 11 березня 1978 року. У 1988 році, організувавши сумський клуб авторської пісні, назвав його по імені Окуджави – «Булат».» (Бюлетень №4 (10) за 2000 рік. Упорядник)
«У березні 1978 року Сумська філармонія організувала низку концертів за участю В.Висоцького. Оскільки він не мав статусу артиста естради, і самостійно виступати не міг, то у концерт було включено популярний ансамбль та кілька представників естради. В.Висоцькому була надана остання третина концерту. Вийшовши на сцену, він попросив включити світло, щоб бачити очі глядачів, і почав розповідати, чим відрізняється виконання пісні бардом від естрадної, а потім багато розповідав про театр на Таганці та свою участь у спектаклях театру. Пісень виконав небагато, але зал був заворожений його розповіддю, основою якої було органічне злиття з залом і відповідна реакція на слухачів. Свої пісні у різних залах він виконував по різному, і назвав це авторським виконанням, з голосовими відтінками, мімікою. Був він геніальним виконавцем.
У перерві між концертами зайшов за лаштунки для зустрічі з В.Висоцьким, а перепусткою слугувало його фото у ролі Гамлета у театрі на Таганці, яке мені подарували московські друзі. На той час у Сумах діяв клуб книголюбів, і ми хотіли створити при ньому театральну студію для постановки цікавих творів, тому було про що розпитати у відомого барда і актора. В. Висоцький сидів за столом з чашкою чаю, і розмовляв із місцевим прихильником його творчості. Обличчя виказувало внутрішню втому і було напружено-сіруватим, але голос був впевнений, хоча і відрізнявся від сценічного. На моє запрошення зустрітися з членами клубу відповів, що графік концертів не залишає вільного часу, і дав поради як нам діяти. Головним було: «Шукайте свій шлях, дійте як вмієте, і розраховуйте тільки на себе». На знімку, який дав йому підписати на пам’ять він написав «Добра! » і підписавсь. Жити йому залишалось 28 місяців але тоді ніхто не думав, що так скоро його не стане.» (Бюлетень №6 (19) за 2001 рік. Упорядник)
19 лютого 2012 року
Рубрика – «ЗМІ про мистецькі події»
Вибрана музика від «Хореї козацької»
(газета „День” від 1 березня 2012 року)
http://www.day.kiev.ua/224561/
У Національному музеї українського народного декоративного мистецтва відбувся сольний концерт гурту «Хорея козацька» в рамках проекту «Вибрана музика», організованого мистецьким об’єднанням «Глечик», агенцією «Етнограунд» та музеєм. Виконуючи музику різних епох — від Середньовіччя до романтизму — та героїчні пісні ХХ століття, музиканти віддають перевагу давній музиці, презентують унікальні пам’ятки XVI —XVIII століть, часів українського бароко та Ренесансу, зберігаючи епічну традицію. За словами керівника гурту, кобзаря Тараса Компаніченко: «Епос — це знання правди про себе, виховання лицарства в сенсі інтелігенції. Лицар — інтелігент, відповідальний за цю землю, за всі болі і страждання, за радості й цінності, які ми маємо передати нашим дітям. І це якраз те завдання, яке виконує старовинна музика... Ім’я нашого колективу походить від назви музичної пам’ятки «Chorea kozacky» (клавірна табулатура 1640 р. з музичного архіву Братислави). Починаючи свій проект, ми виходили з платонівського вчення, за яким «хорея» (колективний танець з музикою і співом в Давній Греції) пронизує все життя і вивищує його. Добрий красивий танець, за Платоном, піднімає, удосконалює не тільки тіло — душу, і красива пісня теж робить душу кращою. Ми намагаємось показати все, що є найкращого в українській культурі, щоб це було взірцевим для сучасників, щоб вони усвідомлювали: у них є минуле, і воно красиве». Гурт потішив публіку ренесансними танцями XVI століття: дівчата й парубки весело витанцьовували польку з плескачем, козак «Катерина і Василь», гайдуцький танець і французький «кінський бранль». Ауру чародійства створювали: Тарас Компаніченко, Іванна Данилейко, Маруся Данилейко, Ірина Данилейко, Данило Перцов, Северин Данилейко, Михайло Качалов, Сергій Охрімчук, Ярослав Крисько. Звучали: старосвітська бандура, козацька лютня, пандора, фідель, інші старовинні інструменти, і вперше в складі ансамблю Тарас Компаніченко грав на ренесансній лютні, повідомляє Ольга САВИЦЬКА.
Твоя правда за тобою
Василь Стус — про ганебність «прострації покори»
(газета „День” від 2 березня 2012 року)
http://www.day.kiev.ua/224625
Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Є у Стуса вірш (написано його, найімовірніше, 1964-го або 1965 року) із посвятою Миколі Зерову. Не тільки Зерову — всім, закатованим на Соловках, у Сандармосі, Воркуті, Чиб’ю... Кожен рядок цього твору — наче ритмічний удар батогом в обличчя. Вчитаємось:
Колеса глухо стукотять,
мов хвиля об пором,
стрічай, товаришу Хароне,
з лихом і з добром.
Колеса б’ють, колеса б’ють,
кудись торують путь.
Уже. Додому не вернуть,
додому не вернуть.
Колеса глухо стукотять,
колеса стукотять
в Христа, в вождя,
в усіх божат
і в мать і перемать,
Москва, гора Ведмежа, Кем
і Попів острів — шлях
за ґратами, за вартами,
розбухлий на сльозах.
І знову В’ятка, Котлас, Усть-
Вим, далі — до Чиб’ю.
Рад-соц-конц-таборів союз,
котрий Господь забув,
диявол теж забув. Тепер
тут править інший бог:
марксист, расист і людожер —
один — за трьох.
Москва — Чиб’ю,
Москва — Чиб’ю,
печорський концентрак
споруджує нову добу
на крові і кістках.
Вражає (цей факт далеко не всім відомий), що, за свідченням самого Василя Семеновича, під час сфабрикованого «судового процесу» над поетом у вересні 1972 року саме цей вірш було юридично кваліфіковано як «антирадянський пасквіль», що «порочить радянський державний і суспільний устрій», що вже містило склад злочину, на думку суддів. Стус згадував у коментарі на вирок суду, що і прокурор, і суддя наполегливо запитували: хто такий «марксист, расист і людожер»? Поет відповів: Берія та його банда. Іван Світличний, теж багаторічний політв’язень і побратим Поета, на суді сказав, що в цьому вірші мова йде про Сталіна. «Суддя, видно, старий сталініст, мало не лопнув од люті», — додає Стус.
Наразі у нас мова піде не про Стуса — великого українського поета другої половини ХХ століття, не про унікальний філософський та ліричний Всесвіт, ним створений. Ми звернемо увагу читача на Стуса — публіциста рідкісної, спопеляючої сили й щирості, який звертається до українців (і не тільки!) з Посланням: будьте чесними і вільними синами рідного народу! Будьте Людьми. Знищіть у собі «прострацію покори...»
ЛЮБОВ І ГНІВ
1962 рік. Грудень. 24-річний Стус викладає українську мову на Донбасі. Яку дивовижний «сейсмограф» його душі сприймається лист, написаний саме тоді до класика української радянської поезії Андрія Самійловича Малишка (якраз Малишко допоміг першій публікації Поета в українській періодиці — у «Літературній газеті» 1959 року, написавши прихильне напутнє слово). Отже, читаємо у листі: «Інколи, зосереджуючись на однотонних враженнях від навколишнього, шукаючи кінцевих результатів дуже стрімкого процесу денаціоналізації значної частини українців, відчуваєш, що це — божевілля, що це — трагедія, якої лише інколи не почуваєш в силу притаманної нам (як національної риси) байдужості і, може, трохи релігійної віри в те, що все йде на краще. І тоді згадуєш одного поета, здається, Расула Гамзатова, котрий в рамках ортодоксальних все ж прохопився зі своїм затаєним: коли його мова зникне завтра, він волів би померти сьогодні. Я колись звертався до Вас за порадою, Андрію Самійловичу. Але тоді були вірші. Зарадьте, будь ласка, зараз».
І далі — страшна правда про стан рідної мови: «Зараз я читаю українську мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2-3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. В Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна. У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а «хуторянським» народом ми довго не проживем, пам’ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації. На Донбасі (та й не тільки!) читати українську мову в російській школі — одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити. Одна усна заява батьків — і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр — з горілкою і шароварами? Обов’язково — німецьку, французьку, англійську мови, які завгодно, крім рідної.
Іноді видає, що діячі нашої культури роблять даремну справу. Вони співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається од сокири... Як можна зрозуміти їх спокій? Як можна зрозуміти слабосилі зітхання, кволі піклування про долю хутора Надії, слабенькі нарікання, коли мусить бути гнів, і гнів, і гнів!?
Ми перед роком, який відомий для України прізвищем Валуєва. Вловлюється страшна діалектика. І реакція подібна. Тоді були метелики, каганцювання «основ’ян» чи «громадян», а тепер — тільки спів і гробове мовчання. Міцкевич казав, що Україна — край співців. Чи не діждем ми того, що співці стануть Україною?
Я вважаю, що доля Донбасу — це майбутня доля України, коли будуть одні солов’їні співи. Як же можна миритись з тим особливим «інтернаціоналізмом», який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже ми не прусси, не полаби, нас — за 40 мільйонів. Прошу, — зрозумійте мене як слід. Я хочу тільки добра, чесного добра, а асиміляторство — хіба це чесна штука? Зрозумійте мене в моєму горі, бо я чую прокляття віків, чую, бездіяльний, свій гріх перед землею, перед народом, перед історією. Перед людьми, що своєю кров’ю кропили нашу землю. Довгий мартиролог борців за національну справедливість лишає нам історія, а ми навіть на гнів праведний не можемо здобутись».
Лист цей, зауважимо, так і лишився без відповіді. Але суттєво ось що. Інший, причому абсолютно щирий, прихильник національної ідеї, хтозна, міг би на цьому і зупинитися, комусь і цього вчинку з лишком «вистачило» б на все життя. Для Стуса це був лише самий початок. Він дедалі жорсткіше і безстрашніше доводив свою думку до кінця, знімав численні табу, називав речі своїми іменами — бо зневажав «прострацію покори». Від долі мови — до долі народу; від уярмлення рідного слова — до національного і людського уярмлення українців. Ось таким шляхом йшла Стусова думка, про це — його карбовані публіцистичні виступи. Цей шлях коштував йому життя — і привів до безсмертя.
РУБІКОН
Із Пояснювальної записки до дирекції Інституту літератури АН УРСР (Стус — аспірант цієї установи) з приводу мотивів власного публічного виступу на прем’єрі стрічки «Тіні забутих предків». Вересень 1965 р.
«Я не міг терпіти. Я не міг мовчати... Я говорив з обуренням про те, що підозріливо приховувані арешти виявляють якусь гнітючу атмосферу, яка створилася в Києві, особливо ж — щодо молодих митців. Ці підозріливі арешти створюють грунт для страшних аналогій. Тінь кривавого 1937 р. надто близька, щоб не можна було реагувати на будь-які подібні симптоми. Чисто психологічно, чисто громадянськи — я не міг стриматись. Я вважаю, що в таких умовах мовчанка є злочином. Злочином проти тих високих ідеалів комунізму, на яких я виховувався.
Але загуділа сирена, глушачи мій голос. Це страшне. Я намагався говорити про обов’язок кожної радянської людини боротися і захищати демократію, соціалізм, справжнє революційне ленінське вчення. А сирена гуділа, не давала говорити, затуляла рота».
Лист до Першого секретаря ЦК Компартії України П. Шелеста. 1968 рік. На суді цей документ буде активно використаний як ніби «наклеп».
«Зі свого боку я відмовляюсь від права слабкого і не прошу нічого. Я не хочу ображати себе, відчуваючи власну слабкість тільки тому, що за моєю спиною не стоїть організована сила, що я змушений бути вашим слухняним виконавцем. Зрештою, ви обіцяєте народові пришестя комунізму і, певно, не вважаєте, що то буде царство слухняних роботів.
Я не робот. Я знаю, що право мислити і вільно висловлювати свої думки — це біологічна здатність, яка не може контролюватись і обмежуватись будь-якими указами. Це моє біологічне право, що не визначається площею крісла, яке посідає кожен із нас. Це право я майже повністю віддав до ваших рук, лишивши собі найвище право — екстатично схвалювати все, що виходить з мудрої голови геніїв за штатом.
Як член суспільства, я віддав вам на довічне користування власне право самостійно вирішувати своє життя. Зрештою, ви добровільно забрали його у мене, покликаючись на одностайність предків, які, не шкодуючи нічого, завойовували владу одній людині. Вони не знали, що диктатура пролетаріату може стати чиєюсь персональною пенсією, що віковий деспотизм, розтрощений в лютому і в жовтні 1917 року, ще гірко насміється з переможців. Отож, ваша влада складається з мільйонів обкарнаних людських воль. Тому, як слуга народу, ви частково і мій слуга. Втім, я скажу інакше: ви мій боржник. Право обирати собі самому спосіб життя, майбутнє і т.д. я ще до народження передав вам, сподіваючись, що ви не зловживатимете цим, що затиснете до однієї-єдиної черепної коробки мислення народу принесе добрі наслідки. Ви розумієте, що, повертаючи собі своє ж право мислити, я не роблю державного злочину. Пам’ятаймо, що, живучи в одному суспільстві, ми зобов’язані один одному: я живлюсь вашою геніальністю, ви ж користаєтесь моєю волею, моєю свободою, моїми правами і, зрештою, моєю підлеглістю.
... І, роздумуючи над усім цим, я все більше переконуюсь у тому, що такий соціалізм не є соціалізмом. Такі політичні свободи — не є свободами. Такий «рай» — не є раєм. Така «правда» — не є правдою. Таке закабалення людської душі, людської совісті, таке вилюднення людини — майже несила винести. Тоді відкривається найбільша свобода — свобода раба, якому байдуже, де мовчати, байдуже, де хвалити начальника, де брехати — про себе, про оточення, про життя».
ДВОБІЙ
Із «Пам’ятки для українського борця за волю» (кінець 1960-х — початок 1970-х років).
«1. Треба мати тверде переконання, що твоя Правда за тобою. Тому пам’ятай: з тобою можуть учинити фізичну розправу, але моральна перемога — за тобою. Ті, що переслідують тебе, тримають Україну в колоніальному ярмі шляхом страшного терору, геноциду, нищення найкращих синів України. На твоєму ж прапорі — вільна Україна з вільними громадянами, держава, в якій не буде соціального визиску і національного гніту. Отже, борючись із темрявою, ти несеш своєму народові світло Правди...»
«Я обвинувачую». Публічне звернення з концтабору «Дубровлаг». 1975 рік.
«... Я обвинувачую КГБ як організацію відверто шовіністичну й антиукраїнську, тому що вона зробила мій народ і без’язиким, і безголосим. Судові процеси 1972—1973 років на Україні — це суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу. Покоління молодої української інтелігенції, що його зробили поколінням політв’язнів, було виховане на ідеях гуманізму, справедливості, свободи. У цьому вся його провина, весь його злий намір. Але тільки такими синами славен народ — і нині й у віки вічні».
«Лист до друзів». Із заслання. 1978 рік, 30 липня.
«По-старому вважаю, що культ особи, жертвою розвінчання якого стало моє покоління, є іманентною властивістю цієї країни з її віковими традиціями рабства і цезаризму. Активне масове розвінчання культистської психології має тривати щонайменше 50—100 років, аби принести помітні наслідки. Тому я не маю жодних ілюзій — щодо своєї долі, як і долі мого покоління. По-старому я песиміст, але рук не складаю. По-старому я певен, що мій т. зв. націоналізм братає народи, тоді як т. зв. інтернаціоналізм місцевого ґатунку є зручною назвою винародовлення. Домагатися широких демократичних прав для кожної людини і кожного народу — ось суть українського патріотичного руху».
Із відозви «Деколонізація СРСР — єдиний гарант в усьому світі». Початок 1980 р.
«Мета всіх цих репресій, які провадять на Україні з диявольською методичністю, — задушити вільний голос нашого народу в особі його кращих представників, приректи наш народ на покірливе мовчання; репресуючи інтелігенцію, зупинити зростання національної самосвідомості українського народу, обезголовити наш народ, перетворивши його на покірну череду, покірну до окриків тимчасового правителя. За минулі десятиріччя жертвою цих репресій сталінських і післясталінських часів, примусове переселення українців у райони Сибіру та Далекого Сходу, розгром українського національно-визвольного руху в Західній Україні в 40-х—50-х роках — усе це призвело до того, що український народ скоротився наполовину: до фізичного знищення 10—15 мільйонів українців слід додати різке зниження природного приросту населення. Це вдвічі, а то й утричі більше від того, що завдав нашому народові німецький фашизм. Регулярні адміністративні кампанії по фізичному й духовному винищенню української інтелігенції призвели до того, що сьогодні між нашим народом і його духовним наставником виросла прірва: сама духовно-виховна місія нашої інтелігенції, розтрачувана після кожної репресивної акції, перестала бути для цієї інтелігенції дійовим імперативом. Більше того, перебуваючи в умовах постійної сваволі з боку влади, ця інтелігенція, особливо творча, опустилася до рівня чиновного класу, що допомагає владі в будь-якій справі. Наші письменники в більшості перетворилися на нахлібників, блазнів, що розважають партійно-державну еліту... Сьогодні ця інтелігенція благословляє терор — добровільно чи з примусу, вголос чи мовчки, рабською старанністю чи за голосом смертельного переляку».
* * *
Це писала людина, яка свідомо йшла на муки й смерть задля волі України. Тому Стус мав (мало не виключне) право так писати. Автор цих рядків, у свою чергу, прагнув мінімально додавати щось від себе — нехай говорить сам поет, і цього достатньо. Єдине, що хотілось би зауважити. У збірці «Веселий цвинтар» (кінець 1960-х років) я прочитав рядки Стуса — і стало моторошно. Боронь Боже, аби здійснилось пророцтво Поета (а він був пророком!). Ось ці рядки:
— Досить крові, — продекламував кат,
коли ще ніж, загнаний мені попід ребра,
стримів у спині.
А я подумав, весь скривившись од болю:
що, як він заходиться
ще й лікувати мене?
Щиро дякую за вичитку бюлетеня Тетяні Бовт