Новини одним рядком:
11 листопада – концерт молодих українських бардів у пабі РесПабліка (пр-т Перемоги 52/2) в Києві
16 листопада – сольний концерт Олега Сухарєва у Полтаві
16 листопада – концерт Тараса Житинського, Львів, Порохова вежа
17 листопада – концерт Павла Матвійка, Суми, вул. Супруна, 15
17-18 листопада – II-й Міжнародний фестиваль відео поезії «CYCLOP» (м. Київ)
18, 20, 23 листопада – сольні концерти Олега Сухарєва у Бєлгороді, Воронежі, Москві (Росія)
19 листопада 1989 року в Київ перевезли прах загиблих у пермських таборах правозахисників В.Стуса, Ю.Литвина, О.Тихого
23 листопада – вечір АП і поезії (В.Рощина, І.Федорова, Ю.Черкашин, І.Барабаш) у Харківському планетарії, вул.Кравцова, 15
24 листопада – вечір гітарної музики Дмитра Колтакова "Несерьезные вариации" у Сумському палаці дітей та юнацтва
24, 25, 27, 29 листопада – сольні концерти Олега Сухарєва у Вітебську, Мінську, Могильові, Бресті (Білорусь)
28 листопада – концерт (з майстер класом) Георгія Матвіїва, Львів, вул.Вахнянина 29, Центр творчості дітей та юнацтва Галичини
28 листопада – концерт Георгія Матвіїва, Львівський Палац мистецтв, вул. Коперніка 17
1-2 грудня – XIІ-й міський фестиваль авторської пісні (АП) учнівської молоді у Сумському палаці дітей та юнацтва
8- 9 грудня – відбірний конкурс фестивалю “Червона Рута”, Київ, педуніверситет ім. М.П. Драгоманова (вул. Тургенівська, 8/14)
9 грудня – практичний семінар з українського фольклору у межах відбірного конкурсу фестивалю “Червона Рута”, Київ
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи присилайте на Email: p_karta@ukr.net, p_karta@mail.ru
Київ – Валентина Захарченко-Бурцева
Дякую :) і запрошую:
11.11. о 19:00 на Шулявці в пабі РесПабліка (пр-т Перемоги 52/2) буде бардівський концерт молодих українських бардів, де і я братиму участь :)
http://vk.com/bardy_party_11_11_2012
вхід вільний :)
Київ – Олена Сухарєва
Вітаємо шанувальників авторської пісні та рок-музики!
Олег Сухарєв, лідер київського рок-гурту «Самі Свої», розширяє географію своїх сольних акустичних виступів. В листопаді плануються концерти в Росії та Білорусі.
Отже:
16 листопада Полтава http://vk.com/event44942175
18 листопада Бєлгород http://vk.com/event44740245
20 листопада Воронеж http://vk.com/suharev_voronezh
23 листопад Москва http://vk.com/event45442775
24 листопада Вітебськ http://vk.com/club39696596
25 листопада Мінськ http://vk.com/event44804269
27 листопада Могильов
29 листопада Брест
В кого є в цих містах друзі, знайомі та родичі, кидайте їм посилання та запрошуйте на концерти.
Будьмо Самі Свої!
P.S.: Інформація про зміни та доповнення на сторінці гурту «Самі Свої» в контакті - http://vkontakte.ru/club4011987
Для уточнення інформації, а також з пропозиціями щодо концертів у вашому місті Олега Сухарєва, або рок-гурту «Самі Свої» пишіть – suharev_o@ukr.net
Суми – Сайт КАП “Булат”
http://www.bulatclub.com/frm/index.php?t=1501&p=7875#pp7875
Ігор Добровольський
24 -го ноября во Дворце детей и юношества
Вечер гитарной музыки
лауреата Всероссийского конкурса, обладателя премии "Национальное Достояние России", победителя конкурса "ГИТАРА -2000"
гитариста ДМИТРИЯ КОЛТАКОВА
в программе "Несерьезные вариации" прозвучат:
Бетховен, Римский-Корсаков, Чайковский, Пьяцолла, Жобим, авторские разножанровые композиции в стиле босса-нова, фламенко, рэги, фолк, фьюжн и многое другое
Поклонников талантливого гитариста и композитора Дмитрия Колтакова ждем 24 ноября во Дворце детей и юношества - старый зал, 3-й этаж по адресу : ул. Соборная, 33
Начало в 18:30
сайт Дмитрия Колтакова http://www.koltakov.ru/
Київ – Євген Романенко
Гурт "ТаРута" святкує свій перший ювілей!
У неділю, 25 листопада, концертом у столичному клубі "Сіті-ПАБ" WorldMusic гурт "ТаРута" святкуватиме свій 5-й день народження!!!
Привітати "тарутян" з першим ювілеєм прийдуть відомий піаніст Роман Коляда та гурт "ПоліКарп", які виконають для гостей свої найпопулярніші музичні твори. Окрім того, пан Роман прикрасить своєю віртуозною грою ще й декілька пісень гурту "ТаРута"!!!
Ще одним сюрпризом стане ексклюзивний показ нової осінньо-зимової колекції єдиного в Україні виробника взуття з конопель Олега Земнухова. Відчути себе справжньою моделлю зможуть усі охочі гості в залі. Найкраща "модель" з залу отримає в подарунок від Олега Земнухова ексклюзивну пару взуття!!!
Приготували подарунки для своїх фанів і самі музиканти - фірмові футболки! Кожен вхідний квиток братиме участь у розіграші 5 ексклюзивних футболок, зроблених спеціально до 5-річчя гурту!!!
Імпреза відбуватиметься в столичному клубі "Сіті-ПАБ" (пр. Перемоги, 47), що розташований біля станції метро "Шулявська" (2 поверх над магазином "Сільпо"). Початок о 19:00.
Вхід - 50 грн. Студентам - 30 грн. (студентські квитки не беруть участь у розіграші фірмових футболок від "ТаРута").
Одеса – Георгій Матвіїв
Доброго вечора, Петре!
Дублюю інформацію про концерти у Львові (тепер з афішею до одного з них)
1-ий концерт (з майстер класом) відбудеться 28 листопада, вул.Вахнянина, 29 у Центрі творчості дітей та юнацтва Галичини. Початок о 11.00
2-ий концерт відбудеться 28 листопада, Львівський Палац мистецтв, вул.Коперніка, 17. Початок о 18.00
Вхід на концерти за благодійними внесками.
Дякую Вам за увагу та бажаю приємного вечора
З повагою, Георгій.
P.S. Від упорядника. На афіші 2-го концерту (Львівський Палац мистецтв) вказано, що Георгій Матвіїв соліст Європейського Джазового Оркестру, викладач Одеської національної музичної академії ім. А.В.Нежданова, лауреат понад 30-ти академічних та джазових конкурсів.
Концерт проводиться у рамках 4-х річної мистецької акції “Художники малюють під звуки бандури” присвяченої 200-літтю від дня народження ТАРАСА ШЕВЧЕНКА.
Київ – дирекція фестивалю “Червона Рута”
Прес-реліз
ВІДБІРКОВОГО КОНКУРСУ у м. КИЄВІ
ХІІІ Всеукраїнського фестивалю сучасної пісні та популярної музики «Червона рута»
У 2012 -2013 роках відбудеться ХІІІ Всеукраїнський фестиваль сучасної пісні та популярної музики «Червона рута», який протягом своєї діяльності сформував українську національну музичну масову культуру і є основним постачальником нових імен для української естради.
Фестиваль складається з двох етапів – відбіркового та фінального.
У 2012 році з 31 березня по 9 грудня по всій Україні пройдуть 27 відбіркових конкурсів ХІІІ Всеукраїнського фестивалю «Червона рута - 2013» за підтримки Міністерства культури України, Державного комітету телебачення та радіомовлення України з метою виконання Дорученням Кабінету Міністрів України від 13.01.2012 р. №63623/1/1-11.
Відбірковий конкурс у м. Києві відбудеться 8 – 9 грудня 2012 р. у Національному педагогічному університеті ім. М.П. Драгоманова (вул. Тургенівська, 8/14, актова зала гуманітраного корпусу, 2 поверх).
Конкурс пройде за музичними жанрами:
- 8 грудня: акустична, рок-та інша музика;
- 9 грудня: український автентичний фольклор, поп- і сучасна танцювальна музика.
Реєстрація учасників о 9:00 год., початок прослуховування – о 10:00 год.
Переможці отримають право виступати у фіналі «Червоної рути» в 2013 році у Києві та гідно представляти свій регіон на всеукраїнському рівні.
У межах конкурсу 9 грудня о 14:00 годині відбудеться практичний семінар з українського автентичного фольклору за участі провідних фольклористів України.
Український автентичний фольклор буде представлений у таких напрямках: сольний та гуртовий спів (виконання українських народних пісень в автентичній давній манері співу), виконання українських народних обрядових дійств (показ календарних обрядів, звичаїв молодіжних зібрань і дозвілля), сольна та гуртова інструментальна музика, кобзарсько-лірницьке виконавство (гра на традиційних інструментах в автентичній давній манері народної гри і музикування). Виконавцями фольклору є молодь і діти (віком від 6 років), а не старші люди (бабусі і діди). Вони виступатимуть із молодіжним і дитячим репертуаром.
Конкурс відбудеться за підтримки Головного управління у справах сім'ї, молоді та спорту Київської міської державної адміністрації.
Мета конкурсу – здійснити цілеспрямований пошук молодих обдарованих виконавців по всій Україні, зокрема в глибинці, відкрити нові імена і вивести їх на велику сцену.
На відміну від інших, «Червона рута» залишається єдиним некомерційним фестивалем, який цілеспрямовано підтримує саме українських виконавців, а не зарубіжних зірок. Участь у конкурсі для виконавців є безкоштовною, а вхід для глядачів - вільним, що робить захід доступним для всіх бажаючих.
Загальна кількість учасників 27 відбіркових конкурсів становитиме близько 3000 гуртів і солістів – це понад 5000 осіб з усіх областей України та АР Крим. Будуть представлені більшість районних центрів та сіл. Спеціально для участі у конкурсах буде створено і виконано близько 6 тис. нових пісень українською мовою.
Разом з професіоналізмом, критеріями відбору у жанрах поп-, рок-, сучасної танцювальної, акустичної та іншої музики є: новизна, сучасність та молодіжність, оригінальне творче обличчя, індивідуальність і неповторність виконавців, поєднані з українською національною визначеністю музики і виконання. У жанрі українського автентичного фольклору критеріями оцінки виступів є відповідність (походження) виконуваного матеріалу традиційним зразкам справжньої автентичної народної творчості.
Фактично, фестиваль робить з початківців зірок. Майже 90% відомих, популярних в Україні та за її межами вітчизняних виконавців, відкриті «Червоною рутою». Серед них: Руслана, Олександр Пономарьов, Ані Лорак, Сестри Тельнюк, Марія Бурмака, Віктор Павлік, Катя Чіллі, Альоша, гурти “ВВ”, “Брати Гадюкіни”, “Сестра Віка”, “Скрябін”, “Тартак”, “Піккардійська терція”, “Плач Єремії”, “Танок на майдані Конго”, “Мертвий півень”, “Кому вниз”, “Брати Блюзу”, “Гайдамаки” та інші.
Фестиваль виконує важливу державотворчу функцію в Україні і має всеукраїнський масштаб, формує сучасну естрадну і молодіжну школу вітчизняної музики. Дає змогу нашій державі інтегруватися у світовий культурний простір, допомагає нашим виконавцям досягнути конкурентоспроможності на міжнародній арені.
ЗВЕРТАЙТЕСЯ ЗА ДОВІДКАМИ І ПОДАВАЙТЕ ЗАЯВКИ
Дирекція фестивалю «Червона рута»
01033, м. Київ - 33, а/с 50, тел. (044) 360-75-26, (067) 445-57-87, (066) 880-38-32, (063) 041-48-71
електронна адреса: chruta@ukr.net; сайт: www.chervonaruta.info
ПРАКТИЧНИЙ СЕМІНАР З УКРАЇНСЬКОГО
АВТЕНТИЧНОГО ФОЛЬКЛОРУ
9 грудня 2012 р.
у межах проведення відбіркового конкурсу у м. Києві ХІІІ Всеукраїнського фестивалю
сучасної пісні та популярної музики «Червона рута»
Початок семінару о 14:00 годині
Тематичний план семінару:
- 1. Майстер-клас з українського автентичного співу.
- 2. Поради щодо роботи фольклорних співочих гуртів і солістів.
- 3. Поради щодо роботи обрядових гуртів, виконання українських народних обрядових дійств.
- 4. Поради щодо гри на українських традиційних народних інструментах в давній манері музикування.
- 5. Повідомлення про літературу з фольклору, народних обрядів і звичаїв для використання у роботі фольклорних гуртів.
У кінці семінару всім учасникам безкоштовно надаються методичні матеріали з фольклору.
МІСЦЕ ПРОВЕДЕННЯ:
НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. М.П. ДРАГОМАНОВА
(вул. Тургенівська, 8/14, актова зала гуманітарного корпусу, 2 поверх)
ВХІД ВІЛЬНИЙ
ЗА ДОВІДКАМИ ЗВЕРТАЙТЕСЯ:
Дирекція фестивалю «Червона рута»
телефони: (044) 360-75-26, (067) 445-57-87, (066) 880-38-32, (063) 041-48-71
електронна адреса: chruta@ukr.net
сайт: www.chervonaruta.info
Суми – Юрій Ош (Геннадій Костенко)
Мінор
Чуєш, як, буває, зашумить
вітерець в осінню пору,
і неначе слухаєш в ту мить
звуки млосного мінору.
А буває, вітер принесе
той мінор такої ноти,
що забудеш миттю геть усе,
як було на серці доти…
Ніби хтось співає вдалині
співанку таку осінню,
що, здається, в душу щось мені
падає сумною тінню…
Пахне листопадовим листом.
Вечорами сумно вдома,
бо мінор гуляє за вікном,
наче пісня невідома.
Якби…
Якби прокинулись мільйони,
що спопелилися на прах
у тридцять третьому, і дзвони
ураз би вдарили в церквах…
Лише б тоді, можливо, люди
також очунялись від сну
і зрозуміли би повсюди,
що вже проґавили весну.
Тому молюсь – не дай нам, Боже,
проспати й літечко рясне,
бо треба бути на сторожі,
не повторилось щоб страшне.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Якби прокинулись мільйони…
Невже ми тільки їх ждемо
і мовчки несемо ікони?
Як на голгофу ідемо.
Рубрика – «ЗМІ про мистецькі події»
«Отут я походив...»
Сьогодні — 100 років від дня народження Андрія Малишка. «УМ» побувала на батьківщині поета, в Обухові, звідки мати його «на зорі проводжала і рушник вишиваний на щастя дала»
(газета “Україна молода” від 14 листопада 2012 року)
http://www.umoloda.kiev.ua/number/2175/169/77457/
Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА
«Так, я тут жив, отут я походив», — цими словами, викарбуваними на бронзовому рушнику, зустрічає відвідувачів музей–садиба Андрія Малишка в райцентрі Обухів на Київщині. Саме від порогу цієї хати пішов у 1928 році «у дорогу далеку» майбутній поет. І саме рідна сторона надихала його на створення неперевершених ліричних пісень. «Ніхто краще не сказав про матір, ніж Андрій Малишко, — каже старший науковий співробітник музею–садиби Олена Артюшенко. — Недарма його відома «Пісня про рушник» визнана найкращою піснею століття про матір».
«Ота стежина в ріднім краї — одним одна коло воріт»
Коли минулого четверга ми приїхали до музею, тут саме закінчилася екскурсія для школярів. «Перед ювілеєм відвідуваність музею надзвичайно зросла, — каже Олена Артюшенко. — У нас щодня відбуваються екскурсії, приїздять журналісти». Але в зимовий період відвідувачів у музеї негусто, до того ж хата не опалюється. У цей «мертвий» сезон пані Олена часто буває в школах, бібліотеках, де розповідає про справжнього Малишка, а не того «співця ленінізму», яким ми звикли бачити Андрія Самійловича у шкільних підручниках з української літератури.
«Коли Малишко в 1970 році помер, то влада полегшено зітхнула, бо Малишко завдавав їй багато клопотів, він був незручний і погано приборкуваний, — каже Олена Артюшенко. — Він був принциповим, а це не завжди збiгалося з тим, що сповідувала і робила влада». Тому на малій батьківщині Малишка було належним чином пошановано вже в незалежній Україні. У 1991 році відкрили вищезгадану садибу–музей (до того в хаті жила родина старшого брата), в 1994 році в центрі Обухова було встановлено пам’ятник поету. Зрештою й вулицю Леніна, де жили Малишки, перейменували на честь Андрія Самійловича. «Багато для вшанування пам’яті поета зробила його племінниця Ольга Малишко, донька старшого брата Сергія, яка пішла з життя в 1995 році, — каже Олена Артюшенко. — Також підключалася Любов Забашта, вдова поета. Завдяки їм, хоч і з великими труднощами, вдалося встановити пам’ятник у центрі міста. Це один із варіантів того пам’ятника, який хотіли поставити на могилі Малишка на Байковому кладовищі. Але на Байковому встановили інший — роботи Галини Кальченко, а цей, виконаний Михайлом Лисенком, провалявся по майстернях понад 20 років. Скульптор зобразив Малишка у повен зріст, із двома музами позаду себе. Однією з них, вважаю, була його мати Ївга Остапівна, а другою — Україна. Без них обох неможливо уявити поета Малишка».
«Бувало мати, Ївга Базилиха...»
Народився Андрій Малишко 14 листопада 1912 року, щоправда, не в цій хаті, де нині розгорнуто експозицію. Перша хата Малишків згоріла, а теперішня була збудована в 20–х роках. Зачитаний «Кобзар», портрет Шевченка на стіні, ікони, знамениті обухівські рушники, батькове шевське знаряддя — інтер’єр хати відтворено як у дитинстві малого Андрія. «Той незабутній вогник отчого дому, де вперше почув я думи Великого Кобзаря, материнська пісня, ласкава і сувора, напоїли і вигодували мене, дали мені душевний гарт і радість на все життя», — писав поет. Мати Ївга Базилиха (як називали її «по–вуличному») стала і вчителькою, і натхненницею поета. Це від неї малий Андрій постійно чув українські пісні, думи, Шевченкове слово (до речі, «Кобзаря» Малишко знав напам’ять майже всього). Пізніше у своїх поетичних рядках Андрій Самійлович напише:
Бувало мати, Ївга Базилиха —
До неї й досі спогадом лечу, —
В зимовий вечір заспіває стиха
і доведе малого до плачу.
«Це була мудра і колоритна жінка. Вона померла в 1950 році, але до останнього ходила у рясній спідниці, у вишитій сорочці в зозулях, в очіпку і... боса. Хоча на той час в Обухові вже всі «по–городському» вдягалися, — каже Олена Артюшенко. — Зараз її сорочка зберігається в кімнаті–музеї поета в Обухівській школі №1, названій на честь Андрія Малишка». Цікаво, що в такому ж вигляді баба Ївга ходила і на Київ, до сина в гості. Малишку навіть дорікали: що це твоя мати босою ходить, невже не можеш їй взуття купити? Андрій просив, щоб мати його не соромила. Вона ж відповідала на це: «Сину, я ходжу боса, тому що оці мої вузлуваті ноги відчувають землю, я від неї наснажуюсь і здоровішою почуваюся. Щоб не засмучувати сина, вона взувала черевики, пошиті чоловіком (дружина чоботаря все ж!), але як тільки виходила за поріг, знімала взуття і ходила столичними вулицями босоніж. До речі, в Києві бувала частенько — все їздила до сина, щоб зварити йому «письменницького супу» — картопляної юшки, затовченої старим салом із цибулею, — Андрій Самійлович цю материну страву дуже любив. Очевидці кажуть, що ця проста українська жінка «з незрадливою ласкавою усмішкою» в усьому була опорою для поета. Тож не дивно, що саме їй він присвятив свої найкращі ліричні вірші.
«Батьку мій милий, сільський чоботарю!»
Інша справа — батько. «Це був чоловік дуже крутої вдачі, синових літературних вподобань не визнавав, — каже пані Олена. — Він мислив предметно: засіяв поле або пошив чоботи — і шматок хліба маєш. Оскільки Обухів розташований на глині й піску й орної землі тут було мало, селяни мусіли займатися якимось ремеслом. Тому в містечку було багато гончарів, бондарів, шевців, стельмахів, богомазів. Самійло Малишко шив чоботи, навчив цьому всіх своїх дітей. Але наймолодший син, закінчивши школу–семирічку, несподівано заявив: «Не хочу чоботи шити, хочу вчитися». Батько розсердився і навіть побив зухвальця. Тоді Андрій (а вдачею він пішов у свого батька) запалив сірника і підніс до стріхи: «Спалю хату, якщо не відпустите вчитися». Батько сказав: «Іди з Богом, але на мене не розраховуй». З тим, що мати вкинула в торбину, подався Андрій до Києва, де вступив до медичного технікуму».
Там Андрій вчився, доки не дійшла справа до медичної практики. Від вигляду препарованих жаб і мишей, на яких училися студенти, він непритомнів. Тоді зрозумів, що медицина — то не його. Відтак продовжив навчання на літературному факультеті Інституту народної освіти (нині — Національний університет ім. Тараса Шевченка).
По його закінченні поїхав учителювати на Житомирщину — в Овруч. «Це був початок 30–х років, що тоді в Україні коїлося, можна здогадатися, — продовжує пані Олена. — За записами, які робила дружина поета Любов Забашта з розповідей поета в 60–х роках, стає зрозумілим, що молодого вчителя намагалися долучити до роботи так званої «червоної мітли». Сприяти владі в організації голоду Малишко, хоч і молодий був, не хотів. У нього почалися неприємності й він буквально втік з Житомирщини в Харків, де влаштувався на журналістську роботу. Потім була армія, «визвольний похід» на Західну Україну 1939 року, де Малишко мав нагоду зустрітися з Ольгою Кобилянською, яскравою представницею європейської школи літератури і європейського світогляду.
Війну пройшов військовим кореспондентом. До того часу поет вже достатньо прозрів з приводу «керівної ролі партії» і батька народів. «Ми відступали... Ми шукали горілки, щоб випити, однаково погибать. Ми були схожі на смертників. Умирати так умирати, за Родіну, за Сталіна! А я ж уже відчував по тим справам, які діялися в Україні, що Сталін — не та людина, за котру треба вмирати», — згадував пізніше поет.
Його полум’яні вірші читали солдати на всіх фронтах. Зокрема, й знамениті рядки «Україно моя! Мені в світі нічого не треба, тільки голос твій чути, і ніжність твою берегти...», написані у 1943–му. До речі, листівки з віршами Малишка часто розкидали з літаків над окупованою територією. І вдома, в Обухові, зазвичай тільки завдяки цим віршам знали, що Андрій ще живий.
...Батько помер у 1953 році, але так і не зрозумів і не прийняв творчих уподобань свого сина, все бурчав, що він займається несерйозною справою. «Цікавий випадок трапився у 1936 році, коли Малишка, як поета–комсомольця, нагородили орденом Знак Пошани, — розповідає Олена Артюшенко. — Він причепив його на вишиванку — і до батька. Той каже: «Сину, за що ж тобі цю цяцьку дали?» — «За вірші, тату». — «За які вірші?» — «Та, напевно, за гарні». Тоді Самійло Микитович нахилився і сказав сину на вухо: «Дурний ти, Андрію, за гарні вірші або в Сибір засилають, або кулю пускають». Син образився, але згодом зізнавався: «До цієї жорстокої батьківської мудрості я йшов усе життя»...
«Мамо, я повернувся, а міг і не повернутися...»
Страшні чистки і репресії дивом обминули Малишка. Хоча він нерідко грався з вогнем. У 1946 році наважився привселюдно обуритися політикою Лазаря Кагановича, на той час першого секретаря ЦК КП(б) України. «Невже, — гнівався він, — у всій Україні не знайшлося свого мужика з порепаними п’ятами і мозолистими руками, а маємо ставленика з Москви?!» Реакція відповідних органів не забарилася — його одразу викликали в ЦК. Через добу прийшов увесь сірий, в подробиці не вдавався, сказав лише: «Мамо, я повернувся, а міг і не повернутися...». У 1957 році на відкритих партійних зборах Київської організації Спілки письменників України Малишко знову виступив проти Кагановича, який тоді ще був у складі Політбюро ЦК КПРС, назвавши його нищителем українського народу. «Вижити Малишку в тих страшних умовах радянського режиму допомогло те, що він був дуже популярним, занадто високим і помітним навіть для нещадної репресивної машини, — припускає Олена Артюшенко. — А ще мав приязні стосунки з Хрущовим, з яким познайомився на війні. І коли над Малишком згущувалися хмари, коли його вчергове викликали в ідеологічний відділ ЦК партії, Микита Сергійович його виручав. А може, ще був потрібний системі, як популярний поет».
Коли на політичну арену вийшли шістдесятники та почалися репресії проти них, Малишко разом Олесем Гончаром та Олегом Антоновим (керівником авіаоб’єднання) підписався під запитом до ЦК КПУ з вимогою пояснити причини арештів. Писав він до ЦК обурені листи й з приводу того, що в Україні немає вищих навчальних закладів, де б викладали українською мовою, і що українські книги виходять жалюгідними тиражами. Він розумів, що Україна далеко не «між рівними рівна», як це декларувалося на словах, і називав її лише українською вивіскою, а не суверенною республікою. Як лише це зухвальство йому сходило з рук?
На могилі Володимира Сосюри теж доручили сказати останнє слово Малишку. «Він прочитав зовсім не ту доповідь, яка була завізована в ідеологічному відділі ЦК, — каже пані Олена. — Йому вимкнули мікрофони, його чули тільки ті, хто близько стояв. Ця доповідь була опублікована лише в 90–х роках. В ній Малишко відверто говорив, чому насправді пішов із життя Володимир Сосюра — режим його фактично доконав за той вірш «Любіть Україну», написаний ще в 1944 році. В Малишка була причина для відвертості над домовиною поета, адже мав за душею гріх: коли цькували Сосюру, то і він — вимушено чи ні — долучився до того. Але Малишко встиг попросити пробачення в свого побратима. І Володимир Сосюра йому простив».
Пані Олена каже: всі, хто знав Малишка, говорили, що йому здоров’я й енергії мало б вистачити на сто років життя. Його завжди бачили бурхливим, яскравим, палаючим. Але в 57 років Малишка не стало... «Може, тому, що усе через себе пропускав, хвилювався за долю Батьківщини, — каже Олена Артюшенко. — На жаль, він так і не побачить, як спинатиметься на хиткі ноги його Україна після кількасотлітнього рабства. І що прийде час і його писаних «у шухляду» поезій:
Той сорому не має у житті,
Хто у тяжкі, в часи лихі оті,
Із голоду опухши в чорну днину,
Шкуринки чорної трагічний дар
Ділив на батька й на малу дитину.
А сам вмирав, великий хлібодар,
Кістлявими руками обома обнявши землю».
РОДИЧІ
«Найкраще виводив своїм баритоном саме Малишко»
Прямих нащадків у Андрія Малишка не залишилося. Він мав тільки одну доньку від першого шлюбу Валентину, теж поетесу, але стосунки між ними були складними. Після війни Андрій Самійлович не повернувся до своєї родини — після перемоги приїхав з молоденькою дружиною. А згодом у його житті з’явилася Любов Забашта. «Він був щасливий у цьому шлюбі. Обоє творчі люди — поети, їм легко було порозумітися, — каже Олена Артюшенко. — Любов Василівна, як мудра жінка, мужньо терпіла нестримний і мінливий характер Малишка. Як згадувала його племінниця Ольга Сергіївна, якщо Малишко радів — то ця радість не знала меж, якщо сердився, — то краще було в ту мить не потрапляти йому на очі». Валентина Малишко мала батькову вдачу, може, через складні характери порозумітися двом рідним людям було важко. Вона пішла з життя у 2005 році, власних дітей не мала. А незадовго до смерті, у 2003 році, видала книжку спогадів «Тату, я люблю тебе», де зізналася, що давно зрозуміла свого батька і простила.
На сьогодні чи не єдиним близьким родичем поета є Сергій Васильович Сак — внучатий племінник поета, який мешкає поруч із садибою–музеєм. Нащадок Малишка пригадує: разом із «дідом Андрієм» вони косили траву на дачі, і наче непогано виходило. Якось, під час чергової вилазки на річку, поет учив хлопця рибалити, довго і грунтовно пояснював, яка риба на яку наживку йде, як і що слід робити. Увечері дорослі співали пісень, і найкраще виводив своїм баритоном саме Малишко. Але й навіть не співаючи, поет ніби виводив пісню — настільки гарною була його мова.
«Ми вдома балакали завжди як? По–обухівському, на суржику, оце як я з вами зараз балакаю, — пригадує нащадок поета. — А в Малишка це була чиста українська мова. Коли я був у класі 4–5, то звернув на це увагу, помітив, як він гарно говорить, як його мова грає, переливається, слухати її можна було нескінченно...
У нас був знаменитий обухівський базар, куди Андрій Малишко любив приїжджати. Але не стільки купувати, скільки походити між людей, послухати селян. Це йому на душу йшло. А тоді приходить, розповідає нам, що бачив на базарі, кого зустрів, почім були поросята, почім сало, почім пуд пшениці. Воно йому й не треба було, але дуже цікаво було з людьми спілкуватися. Питає, а хто ви, а звідки, так слово за слово, і батька, і діда згадають, і старі часи, і нові. Ось так півдня і минало».
ДО РЕЧІ
«І на тім рушничкові..»
У відомій «Пісні про рушник» недарма символом материнської любові стало «вишите полотно». Обухівські рушники — це окремий розділ української народної творчості. Адже обухівський рушник не мав зворотного боку — вишивка була однаково повноцінною з обох його сторін, а головне зображення — дерево життя — має свої, притаманні лише Обухівщині, особливості. До речі, символіка обухівського рушника стала основним елементом герба Обухова, створення якого не обійшлося без Малишків — його авторкою є родичка Андрія Самійловича, правнучка по старшому брату Оля Сак.
ДОВІДКА «УМ»
Андрій Самійлович Малишко, український поет, перекладач, літературний критик.
Перші вірші були опубліковані в 1930 р. в журналах «Молодий більшовик» та «Глобус». Але найпродуктивніший етап у творчості поета починається із середини 50–х pоків. У цей період народжуються його знамениті пісні «Знову цвітуть каштани», «Пісня про Київ», «Як на дальнім небосхилі», «Пісня про рушник», «Ми підем, де трави похилі», «Вчителька» тощо. Музику до них писали визнані музичні корифеї брати Майбороди, Лев Ревуцький, Пилип Козицький, Михайло Вериківський, Андрій Штогаренко, Олександр Білаш.
Знав щонайменше п’ять іноземних мов (російську, білоруську, словацьку, литовську, грузинську) та перекладав з них.
Лауреат двох Сталінських премій, Шевченківської та Державної премії СРСР.
Помер у Києві 17 лютого 1970 року.
МАЙТЕ НА УВАЗІ
З Києва до Обухова добратися легко: від метро «Видубичі» ходять маршрутки №309, 310, 311, 314. Їхати півгодини. З центру містечка до музею, розташованого за адресою: вул. Андрія Малишка, 38, пішки йти хвилин 10—15. Окрема експозиція, присвячена Малишку, є також у місцевому краєзнавчому музеї. Свого часу сюди були перевезені речі з київської квартири поета — меблі, друкарська машинка, одяг, рукописи. Також кімната–музей є в Обухівській школі №1, що носить ім’я поета. Краєзнавчий музей і школа розташовані поруч, у центрі міста. Між ними стоїть пам’ятник поету, який і стане орієнтиром для пошановувачів творчості Малишка.
«Поезія — це діло совісне»
http://www.litukraina.kiev.ua/poez-ya-tse-d-lo-sov-sne
Автор Микола СОМ
До сторіччя від дня народження Андрія Малишка
Ще недавно майже всі шкільні підручники з української літератури називали Андрія Малишка «сурмачем соціалістичної революції», «співцем віковічної дружби радянських народів» та «ленінської програми перетворення світу». Певна річ, непросто подолати цей стереотип, де правдивий образ українського поета-патріота спотворено безплідними статтями колишніх носіїв соцреалізму й нинішніх партійних агітаторів брехливої Компартії. Та через роки творчих пошуків, надій і сподівань Малишко йде до нас із вірною синівською любов’ю:
Україно моя, мені в світі нічого не треба,
Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.
Ці рядки написані нескореним поетом і відважним воїном у боях з окупантами рідної землі — 1942 року. Як же тут промовчати, що й нині також окупанти з оточення існуючої влади знову топчуть нашу рідну землю, зневажають і забороняють нашу мову й пісню. Також дивно й незрозуміло, чому «Український народний календар» цьогоріч замовчав ювілей великого і славного поета? Який же той довідник народний, український?
І не дивно зовсім, що тепер у нашій школі не звучить промовистий, хрестоматійний вірш поета й навчителя:
Буду я навчатись мови золотої
У трави-веснянки, у гори крутої,
В потічка веселого, що постане річкою,
В пагінця зеленого, що зросте смерічкою.
Буду я навчатись мови-блискавиці
В клекоті гарячім кованої криці,
В корневищі пружному ниви колоскової,
В леготі шовковому пісні колискової;
Щоб людському щастю дбанок свій надбати,
Щоб раділа з нами Україна-мати.
Ми знаємо, хто вирвав з пам'яті сучасних школярів цей поетичний заповіт. Золоті Малишкові слова заборонили вірні служки та попихачі існуючої влади із челяді чиновних діячів департаменту освіти. Зважаючи на мовну ситуацію, в регіональному бедламі вірш про «мову золоту» нині є ворожим, ще й антипартійним. «Запретить!»
Я уважно переглянув стоси заново написаних підручників для школи. Усі вони сотворені, спотворені, озираючись на «краснозвездную Москву». Там ніде немає згадки, що Андрій Малишко розкривав трагічний образ Терпилихи-України, сміливо порушував гарячі теми нашої козаччини, писав сльозою про героїку минулої війни, створив яскраві образи Шевченка й Лесі Українки, Довженка та Остапа Вишні. Із високим розумінням українських коренів він ішов стежками і слідами Кобзаря.
Де ж подівся той А. Малишко, якого всі любили, котрий був кумиром, старшим другом і заступником зухвалих шістдесятників від партійної напасті, зокрема Миколи Вінграновського та Василя Симоненка? Є лише коротенька згадка про великого поета в підручнику з української літератури для сьомого класу.
Автор отого підручника пан Авраменко називає славного митця тільки одним куценьким приписом: «Поет-пісняр Андрій Малишко». Справді, усім відомо, що Малишко спородив свою пісенну школу, його пісні, написані у співдружності з Платоном Майбородою, знає і співає всенька Україна: «Київський вальс», «Ми підем, де трави похилі», «Білі каштани», «Пісня про вчительку», «Моя стежина», «Ти моя вірна любов», «Вогник», «Пролягла доріженька». Майже сто мелодійних пісень! А «Пісню про рушник» («Рідна мати моя») сучасна пісенна еліта офіційно оголосила найкращим пісенним надбанням двадцятого століття. Одначе, усі його пісні — це лише частина творчого ужинку літописця нашого народу. Він молодисто-молодий поет з когорти наших класиків: Тичини, Рильського й Сосюри. І раптом — лише пісняр. Так можна й геніального Шевченка, якого ми щодня читаємо і співаємо, теж оголосити піснярем. Боже збав!
А поет-пісняр — це часто-густо постачальник текстів для пісень. Та, щоб когось не дратувати, нагадаю: і серед них є обдаровані та серйозні люди, але їх жорстоко переслідує дешева популярність. Так було й зі мною в давні роки, коли я хвацько виступав у сільських клубах та цехах заводів, багато писав для телебачення й естради, для кіно й навіть цирку. Розкидав себе навсібіч. Цур йому й пек!
Як же повернути в українську школу українського поета й учителя? Складну проблему взялися розв’язати дружні і дбайливі колективи двох столичних бібліотек — імені Лесі Українки та імені Андрія Малишка. Вони розпочали проводити Малишкові читання та Малишкові уроки для юних читачів київських шкіл, гімназій і ліцеїв. До благородної акції охоче долучилися шановані люди України — депутат українського Парламенту, відомий меценат і культуролог Микола Томенко, голова Національної спілки письменників Віктор Баранов, секретар Спілки журналістів України Віктор Набруско, заступник генерального директора академічного інституту літератури Сергій Гальченко. Радо відгукнулися на творчі зустрічі майстри художнього читання: народна артистка України Лариса Хоролець та заслужений артист України Петро Бойко.
Малишкові уроки у столичному ліцеї «Лідер» почалися незвичайно, бо відбулися не в приміщенні закладу, а в Обухові — на малій батьківщині поета. Постаралися тямущі і дбайливі опікунки восьмикласників та одинадцятикласників — Тетяна Пилипівна Добривечір і Наталя Миколаївна Жуковська. Замовили автобус до Обухова, запросили до поїздки й мене. Отже, бачив я, з яким душевним трепетом переступали учні той поріг, від якого починалася поетова стежина в широкий світ — «Ота стежина в ріднім краї одним одна біля воріт». Там на дверях невеличкої селянської хатини зустрічає всіх багатозначний поетичний напис: «Я тут жив, отут я походив». На столі лежить Шевченків «Кобзар» — перша книжка «хлопчика з монгольскими очима». Усюди, як надійні обереги пам’яті, — материнські рушники. Під святим портретом на стіні виникає тепла та сердечна згадка:
Бувало, мати, Ївга Базилиха —
До неї й досі спогадом лечу, —
В зимовий вечір заспіває стиха
І доведе малого до плачу.
Давні земляки поета записали прецікаву й важливу згадку з дитячих літ майбутнього поета. Малий Андрійко, утираючи сльозу, запитує в матусі: «А чому майже всі українські пісні невеселі?» Мати Андрійка зітхає: «Бо таке життя, синочку...»
Того осіннього Малишкового дня юні ліцеїсти вподобали також і Юрія Корнійовича Домотенка — директора краєзнавчого музею, людину одержиму й талановиту. Своїми майстровитими руками і глибоким розумом він створив справдешнє вогнище культури та історії Малишкового краю. Я був також зачарований його творчістю з Обухівської глини. Ми з Домотенком давні друзі, але рідко зустрічаємось у житейській суєті. Ось чому в допитливому колі небайдужих ліцеїстів нам було кого й що згадати, ми поринули у спогади.
З юних поетичних років я мав щастя зустрічатися і творчо спілкуватися з Малишком та його добірним товариством. Але спершу я його боявся. Він здавався мені надто неприступним, гордим і колючим. До того ж він мене занадто шпетив у розлогій доповіді на Всеукраїнській нараді поетів. Та хіба лише мене? Він помітив і «промашки» (це його улюблене слівце) у творчості своїх товаришів — уже відомих майстрів: Миколи Бажана, Леоніда Первомайського, Тереня Масенка, Сави Голованівського. Та й Ліні Костенко дісталося. Він не терпів мовної і стилістичної глухоти, словесних покручів. Тоді ж, у шістдесяті роки, він вивів своєрідну поетичну формулу:
Її не купиш цвiтом провесен,
Анi горлянкою, нi чином.
Поезiя — це дiло совiсне,
Не грайся нею безпричинно.
Не був ніколи ментором-повчателем, але не обійшов увагою і дружньою підтримкою талановитих композиторів, що брали для пісень не тексти, не слова, а справжні вірші: Олександра Білаша, Ігоря Шамо, Володимира Верменича, Бориса Буєвського, Оскара Сандлера, Івана Карабіца. Він радо привітав мою пісню «Вишиванку» та «Без вітру не родить жито», особливо порадів за колискову до телевізійної програми «На добраніч, діти». Серйозно застеріг мене від строчкогонства та зазнайства. Я навік запам’ятав оці Малишкові поради: «Прочитай або переспівай будь-яку народну пісню. Там завжди є незвичний словообраз. А слово в пісні мусить легко вимовлятися. Не допускай збіговиська словес, де переважають приголосні звуки. Покажи, що наша мова — як ніяка інша — вельми мелодійна, голосна, співуча».
Він щоліта втікав із Києва і навіть з дачі у Кончі-Озерній у стару сільську хатину під соломою, яку орендував з Михайлом Чабанівським. Там на березі Козинки (ще не закутої в бетон) його не дратували ні партійні вказівки, ні крикливі зборища в будинку літераторів столиці. Там він був самим собою: мрійливим, радісним, на диво роботящим, ще й веселим заводилом у товаристві рибалок. Щоправда, іноді гнівався, коли з Києва на дачу у Плюти по луговій Малишковій дорозі проїздив помпезний Корнійчук, обвішаний високими державними «наградами». Якось при такій нагоді я згадав, що в довоєннім кінофільмі «Щорс», який знімав Малишків друг Довженко, був у титрах напис: «Текст пісні поета-орденоносця А.Малишка». Почувши мою згадку, Андрій Самійлович так щиро й голосно сміявся, що рукавом сорочки витирав смішинки-сльозинки. Потому вже серйозно відповів: «Зрозумій, що є орденоносці, є й орденопросці». Сказав, як зав’язав.
Тих орденопросців я й сьогодні часто чую, бачу. Один із них — двомовний, всюдисущий автор модних пісеньок — нещодавно в ефірі українського радіо вихвалявся привітанням Президента України, називав свої звання й нагороди. А ще один бездарний графоман з відомої донецької обслуги став неждано-негадано в числі героїв України. Смішно й грішно! Що ж тут ще сказати й написати? Агов, орденопросці! Нема на вас Малишка...
Славний син «галицьких Атен»
(газета «Літературна Україна» від 15 листопада 2012 року)
http://litukraina.kiev.ua/slavniy-sin-galitskich-aten
Автор Тетяна ЗАГНІЙ
До 140-річчя від дня народження Богдана Лепкого
Серед постатей, якими славиться Тернопільщина, — видатний поет, прозаїк, художник, критик, громадсько-культурний діяч Богдан Лепкий. Цьогоріч минає 140 років від дня його народження. У рамках ювілейних святкувань упродовж 2012 року в краї перевидано твори славетного земляка, зорганізовано виставки. Зокрема, у тернопільському видавництві «Богдан» побачило світ ілюстроване видання казок Б. Лепкого. Перевидано також його повість «Сотниківна». У перші дні листопада на базі Тернопільського педагогічного університету ім. В. Гнатюка відбулася Міжнародна наукова конференція «Творчість Богдана Лепкого в контексті американського і європейського дискурсу».
Улюбленим місцем, яке письменник часто згадував у своїх творах, була Бережанщина, де минуло його дитинство в родині дідуся, греко-католицького священика, і де він навчався в класичній гімназії. Тож не дивно, що саме в Бережанах, які він називав «галицькими Атенами», 4 листопада відбулися наймасштабніші ювілейні заходи. Зокрема, у Літературно-меморіальному музеї Богдана Лепкого пройшла святочна академія «Його душа між нами нині тут» за участю письменників, науковців і художників зі Львова, Івано-Франківська, Тернополя й Бережан, у краєзнавчому музеї відкрили виставку художників Краківського мистецького гуртка «Зарево» (1930-ті рр.). А спільним проектом працівників обласного музею Богдана Лепкого в Бережанах, краєзнавчого районного музею та Бережанської районної організації Асоціації філателістів стало спеціальне ювілейне погашення художнього конверта «Богдан Лепкий — учень Бережанської гімназії».
Продовжили ювілейні заходи запаленням свічок пам’яті й покладанням квітів до пам’ятника Богданові Лепкому, а також літературно-мистецьким дійством за участю пісенно-музичних колективів Бережан і драматичного театру-студії «Сузір’я».
Окрім цього, у Державному архіві Тернопільської області відкрито виставку «Я жив тобою, Україно!». В експозиції представили твори Лепкого, зокрема прижиттєві видання: оповідання «В глухім куті» (1903), історичну повість «Батурин» (1927), історичне оповідання «Орли» (1934). З 1941-го року будь-яких згадок про письменника уникали, його ім’я замовчували. Виставка в тернопільському архіві діятиме до кінця листопада.
Ім’я Богдана Лепкого належить до найпримітніших з тих, що були штучно викреслені з нашої духовної спадщини й нині відновлювані. Нам ще належить гідно поцінувати творчість цієї постаті першорядної ваги.
Пропоную вірші Богдана Лепкого. Упорядник.
ГОРИ МОЇ, ГОРИ
Гори мої, гори,
Зелений розмаю,
Хоч вже стільки літ минуло,
Я про вас гадаю.
Бачу кожну стежку,
Чую кожну річку,
Не одну я про вас, гори,
Передумав нічку.
Не одну я нічку
З собою балакав,
Коли б не цей сивий волос,
То, може б, і плакав.
Коли б не цей волос,
Горем побілілий,
Може б до вас мої мислі
Пташкою летіли.
Пташкою летіли,
Хмарою упали,
Там, де наші серця райським
Квітом процвітали.
ЖУРАВЛІ
Видиш, брате мій,
Товаришу мій,
Відлітають сірим шнурком
Журавлі в вирій.
Чути: кру! кру! кру!
В чужині умру,
Заки море перелечу,
Крилоньки зітру.
Мерехтить в очах
Безконечний шлях,
Гине, гине в синіх хмарах
Слід по журавлях.
КОЛИ Б!
Коли б я паном був і мав великі села –
Продав би їх, щоб тільки ти була весела.
Коли б я скрипку мав і вмів чудово грати,
То грав би від душі, щоб ти могла гуляти.
Коли б я сонцем був і міг сніги топити,
Цвіли би скрізь квітки,
куди будеш ходити.
Коли б я… та досить!
Нема що більш казати.
Я можу лиш одно: дрібні стихи складати.
Щиро дякую за вичитку бюлетеня Тетяні Бовт