Новини одним рядком:
17-19 серпня – фестиваль “ЗАХІД 2012” у колишньому дитячому таборі “Сонячна Галявина” в Родатичах біля Львова
19 серпня – концерт «УКРАЇНСЬКА ДУША» Тараса Компаніченка, і виступ письменника Василя Шкляра
22 серпня – концерт Ольги Залеської у Київському клубі авторської пісні “Арсенал”
23-27 серпня – фестиваль «Коктебельские встречи» в Криму
З днем народження вітаємо Володимира Шинкарука його віршами!
* * *
Мама мене
Народила
на Спаса,
Наче
хотіла знати,
Хто після неї
Буде мене
Спасати.
* * *
Вже давно
моя юність
відлетіла у вирій,
Загубились роки
у холодній осінній
блакиті.
Але мама
дала мені долю
навиріст,
І носити її –
не зносити...
* * *
Не хочу, щоб здіймали вгору руки,
Не хочу, щоб мені кричали: “Браво”!
Від зустрічі йдемо ми до розлуки,
І кожен на помилку має право.
Моя любов, моя печаль і втіха.
Із піснею мене вітри вінчали!
Я хочу, щоб у залі було тихо,
Лиш голос мій і музика звучали.
Змивають сніг весняні теплі грози,
Я вірю в пісню, а іще – в удачу,
Якщо у когось в залі світять сльози,
То знайте, що і я на сцені плачу.
Минають дні, летять роки навстрічні,
Даремно їм кричати: “Зачекайте!”
Іду у пісню, наче йду у вічність,
Іду до вас, і ви мене стрічайте…
Важко стояти, ще важче не впасти,
Важко зламати піснею грати,
Важко на музику душу покласти,
А ще важче її проспівати.
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи присилайте на Email: p_karta@ukr.net, p_karta@mail.ru
Київ – розсилка sobor@ukrplat.org.ua
Шановні колеги!
Геніальний Тарас Компаніченко запрошує всіх, хто святкує День Незалежності, на свій концерт. Також відбудеться зустріч з письменником Василем Шклярем. Вхід безкоштовно. Приходьте з родинами та друзями.
Порада: приходити за півгодинки раніше, можливий аншлаг.
З повагою,
У неділю, 19 серпня, о 18-00 у приміщенні Будинку вчителя за адресою:
м. Київ, вул. Володимирська, 57 відбудеться
КОНЦЕРТ «УКРАЇНСЬКА ДУША»
Знаменитий бард ТАРАС КОМПАНІЧЕНКО, заслужений артист України, лідер гурту «Хорея Козацька», презентуватиме героїку незнаної багатьом лицарської України.
Буде виконано сучасні та старовинні пісні України-Русі, які розкривають справжню українську душу.
Також відбудеться зустріч з ВАСИЛЕМ ШКЛЯРЕМ, відомим письменником, автором гучного роману «Чорний ворон».
Київ – розсилка Сергія Хоменка
Спешим сообщить вам, что в клубе авторской песни "Арсенал" 22 августа в 19.30 состоится неожиданный, но очень хороший концерт, поскольку автор из Минска, согласившийся на него, является не просто интересным, а МЕГАИНТЕРЕСНЫМ! И как-то банально вспоминать о каких-то его регалиях (к примеру, лауреатство на 3-м всесоюзном фестивале АП в нашем же Киеве). Куда интересней прийти и послушать.
Итак, 22 августа в 19.30 в малом зале нашего клуба состоится концерт Ольги Залесской из города Минска. Милости просим.
Не пожалеете.
Взнос 30 грн.
http://www.arsenalclub.org/news/main.htm
Коктебельские встречи — 2012
http://festivali.org.ua/frm/index.php?t=1997
23-27 августа 2012 года в Коктебеле будет проходить VI фестиваль бард-рока «Коктебельские встречи».
Фестиваль посвящен светлой памяти великого русского поэта Геннадия Жукова.
Гости фестиваля:
Андрей Козловский (Москва)
Александр Лобановский (С-Петербург)
Александр Вербицкий (Москва)
Умка (Анна Герасимова) (Москва)
Роман Филиппов (Москва)
Наталья «Птаха» Соболева (Днепродзержинск)
Геннадий Максимов (Днепродзержинск)
Художественный руководитель: Григорий «Сирин» Войнер (С-Петербург)
Организатор фестиваля: Наталья Шайкина (Симферополь)
Программа
23 августа
10:00 — Заезд участников и гостей фестиваля на Грина 7.
20:00 — Концерт-знакомство: «Я расскажу вам о себе» (фестивальная поляна, Грина7).
24 августа
10:00 — Творческие мастерские — I тур конкурса (Грина 7).
18:00 — Торжественное открытие фестиваля. Концерт гостей (Летний к/тр турбазы «Приморье»).
21:00 — Творческие мастерские (продолжение) — I тур конкурса (Грина 7).
25 августа
Летний кинотеатр турбазы «Приморье» (вход с улицы Лазурной):
15:00 — I тур конкурса для рок-групп.
18:00 — Конкурсный концерт.
20:00 — Концерт Андрея Козловского.
26 августа
13:00 — Концерт Александра Лобановского (Дом Волошина)
19:00 — Концерт лауреатов; концерт Ани «Умки» Герасимовой. Закрытие. Барддискотека (Летний к/тр турбазы «Приморье»).
27 августа
12:00 — Концерт ненормативной лексики (посторонним вход воспрещен).
Условия конкурса:
Конкурс проводится по следующим номинациям: автор и исполнитель. Для участия в конкурсе приглашаются авторы, исполнители, дуэты, ансамбли, рок-группы.
На I отборочный тур необходимо представить 1 свою песню и, по желанию, 1 песню Геннадия Жукова.
Победителям фестиваля-конкурса присваиваются звания «Лауреат».
Лауреатам фестиваля предоставляется эфир на крымском радио и телевидении и записывается сольный концертный диск.
Специальный приз присуждается исполнителю песен Геннадия Жукова.
Проживание
В Коктебеле на горе Тепсень, рядом с Музыкально-художественным салоном на Грина 7, организуется палаточный городок с прилагаемыми удобствами (туалет, душ). Проживание — 30 гр (4$) с человека в сутки.
Рядом не охраняемая бесплатная стоянка машин.
Питание
На территории лагеря будет организована полевая кухня.
Добровольно-принудительный взнос
Все участники фестиваля приобретают абонемент (50гр) на посещение всех фестивальных концертов.
Как доехать
Поезд
Проще всего доехать прямым поездом до Феодосии. От феодосийского ЖД вокзала, нужно дойти до автовокзала на центральном рынке пешком, идти 10 минут. Оттуда идут автобусы и маршрутки в Коктебель. Время в пути 20-25 минут. Расстояние 20 км.
Также возможен вариант проезда на поезде до Симферополя, и уже оттуда маршруткой или автобусом до Коктебеля. Автостанция находится на привокзальной площади. Расстояние 120км, ехать 2-2,5 часа.
Автомобиль
Автомобильная трасса Симферополь — Феодосия. На 105 км трассы перед селом Насыпное повернуть направо (если из Феодосии, за Насыпным — налево). В Коктебеле, ехать по центральной улице Ленина до ДК «Юбилейный» (Ленина 70), повернуть налево и по Клубному переулку до ул. Большакова. Направо. По ул.Большакова до ул. Грина. По ней вверх до Грина 7.
Карта здесь:
http://www.qrim.ru/map/koktebel_2010
Основные концерты будут проходить в летнем кинотеатре турбазы «Приморье». Вход с ул. Лазурной (торговая улица, ведущая к главному причалу).
Контакты
тел: +38 050 888 97 12 begin_of_the_skype_highlighting +38 050 888 97 12 end_of_the_skype_highlighting begin_of_the_skype_highlighting +38 050 888 97 12 begin_of_the_skype_highlighting +38 050 888 97 12 end_of_the_skype_highlighting end_of_the_skype_highlighting; +38 067 70 88 414 begin_of_the_skype_highlighting +38 067 70 88 414 end_of_the_skype_highlighting begin_of_the_skype_highlighting +38 067 70 88 414 begin_of_the_skype_highlighting +38 067 70 88 414 end_of_the_skype_highlighting end_of_the_skype_highlighting.
e-mail: natashasha@list.ru
сайт: http://www.bardland.net/ (нужна регистрация).
ПОЛОЖЕНИЕ
о проведении V фестиваля авторской песни «Коктебельские встречи».
1.Общие положения
Фестиваль проводится 23-27 августа 2012 года в пос. Коктебель, Автономной республики Крым. Статус – открытый фестиваль бард-рока
1.1. Задачи и цели фестиваля:
- популяризация авторской песни;
- содействие творческому росту авторов и исполнителей, поэтов;
- приобщение молодежи к творчеству;
- укрепление творческих контактов со странами ближнего и дальнего зарубежья;
- творческое общение авторов и исполнителей с известными мастерами жанра;
- поддержание старых культурных традиций Коктебеля и создание новых.
1.2. Организаторы фестиваля.
- Проект Бардландия.
1.3. Общее и творческое руководство проведением Фестиваля осуществляет Оргкомитет Фестиваля: руководитель проекта — Наталья Шайкина; художественный руководитель — Григорий Войнер; звукооператор — Валерий Олексюк; работа со СМИ — Юля Яушкина; комендант — Игорь Ходаков.
1.4. Программа Фестиваля включает в себя:
- проведение концертов, творческих мастерских, ток-шоу, экскурсий, дискотек;
- прослушивание и отбор участников концертов, работа творческих мастерских;
- организация семинаров, круглых столов, творческих встреч;
- выступления участников и гостей в рамках фестиваля с концертами на концертных площадках пос. Коктебель.
2.Участники фестиваля «Коктебельские встречи — 2011 »
2.1. Участниками фестиваля являются:
- участники фестивальных концертов;
- ведущие творческих мастерских;
- гости фестиваля.
2.2. Для участия в фестивале приглашаются авторы, исполнители песен, дуэты, ансамбли, поэты. В фестивале могут принимать участие граждане Украины и граждане других стран. Контакты для подачи заявок:
E-mail: natashasha@list.ru Шайкина Наталья тел. +38050 888 97 12 begin_of_the_skype_highlighting +38050 888 97 12 end_of_the_skype_highlighting begin_of_the_skype_highlighting +38050 888 97 12 begin_of_the_skype_highlighting +38050 888 97 12 end_of_the_skype_highlighting end_of_the_skype_highlighting; +38067 70 88 414 begin_of_the_skype_highlighting +38067 70 88 414 end_of_the_skype_highlighting begin_of_the_skype_highlighting +38067 70 88 414 begin_of_the_skype_highlighting +38067 70 88 414 end_of_the_skype_highlighting end_of_the_skype_highlighting.
Сайт: http://www.bardland.net/
2.3. Регистрация участников:
Все участники фестиваля обязаны зарегистрироваться по прибытию на фестиваль. Возраст участников – не регламентируется.
3. Финансовые условия участия в фестивале.
3.1. Расходы, связанные с организацией Фестиваля, несут его организаторы.
3.2. Расходы на проживание и питание участников фестиваля, несут сами участники.
3.3. Оргкомитет имеет право использовать, в том числе распространять, видео, аудио материалы, записанные во время мероприятий, проводимых в рамках Фестиваля без выплаты гонорара участникам
Севастополь – сайт http://www.sevbardafisha.narod.ru/
Звезды ярче в августе
В СЕВАСТОПОЛЕ ПРОШЛИ «БАЛАКЛАВСКИЕ КАНИКУЛЫ»
http://www.sevbardafisha.narod.ru/
С 6 по 12 августа в Севастополе прошел 12-й Международный фестиваль авторской песни «Балаклавские каникулы».
Вся фестивальная неделя была насыщена выступлениями лучших авторов-исполнителей России, Белоруссии и Украины.
Президент фестиваля «Балаклавские каникулы» – севастопольский бард Андрей Соболев.
Концертные программы в основном проходили на трех сценах – на летней эстраде Приморского бульвара, в Балаклавском парке рудоуправления и в Доме культуры села Орлиное. Один из концертов фестиваля с участием московских авторов Андрея Козловского, Вадима Егорова, Александра Городницкого, Михаила Кочеткова, Леонида Сергеева состоялся в дельфинарии.
Помимо этого барды участвовали в концерте «Святые камни Херсонеса» на территории Свято-Владимирского собора. В городском Центре культуры и искусств, в рамках традиционного проекта «Возвращение» прошел вечер памяти Владимира Высоцкого, а в мемориальном комплексе «35-я береговая батарея» состоялся концерт, посвященный памяти защитников Севастополя. Традиционно «Балаклавские каникулы» завершились гала-концертом на мысе Хрустальный.
Из севастопольских бардов в фестивале приняли участие В.Губанов, В.Фесенко, С.Шишкин, Е.Силин, Д.Черепок, И.Захаренко и И.Шипилин.
В ожидании прекрасного
В СЕВАСТОПОЛЬСКОМ БАРД-КАФЕ ВЫСТУПИТ
КОНСТАНТИН ВИХЛЯЕВ (г.ЯЛТА)
21 августа в 19.00 в севастопольском бард-кафе «Гоголя XXI» (ул. Гоголя, 21) выступит бард, поэт и писатель, президент Фестиваля авторской песни «Осенняя Ялта» Константин Вихляев (г.Ялта).
Вряд ли стоит представлять севастопольским ценителям бардовского жанра Константина Вихляева. Этот автор-исполнитель уже не единожды дарил свое творчество южному городу-герою. К.Вихляев успешно выступал с сольным концертом в Доме Офицеров ЧФ РФ, участвовал в поэтических фестивалях «Севастопольская ПОЭТИАДА» и «Пристань менестрелей», в нескольких фестивалях «Балаклавские каникулы». Филигранно владеющий гитарой ялтинский бард – нередкий гость и участник различных творческих тусовок, проходящих в Крыму. Одна из них – популярный Фестиваль авторской песни памяти Л.Вертяевой на Чатыр-Даге. Но самая, пожалуй, главная бардовская «визитка» К.Вихлява – Фестиваль авторской песни «Осенняя Ялта», организатором которого он является. Этот фестиваль любим и почитаем всеми, кому хоть раз довелось побывать на нем, вдохнуть его незабываемый песенный воздух.
Очень часто Константин Вихляев выступает на сцене вместе со своей женой Ютой Арбатской, исполняя песни дуэтом. Дуэт Ю.Арбатская - К.Вихляев просматривается и на их персональном сайте http://kajuta.net/ (очень интересном и разнообразном, кстати, сайте, наполненном стихами и эссе К.Вихляева, а также статьями Ю.Арбатской).
Константин Вихляев – автор нескольких сборников стихов, книги эссе «Тетради Авторы», нескольких книг об истории и природе Крыма. Песенный багаж ялтинского барда уложен в CD-проекты: «Чатыр-Даг» (1999), «Зачерпни воды из родника» (2003), «Ассоциации» (2004), «Сад камней» (2005), «Я валялся на тахте» (2006), «Я очень скучаю по богу» (2007), «О Жизни и Смерти» (2008), «Неразменный пятачок» (2008).
Выступление Константина Вихляева в «Гоголя XXI» пройдет по традиционному для этого бард-кафе сценарию. Слушатели познакомятся с песнями ялтинского гостя в двух отделениях по 30-40 минут (возможно, будет и третье отделение) с перерывами на 10-15 минут (чтобы ценители авторских песен смогли подойти к барной стойке и обновить свои блюда).
Стоимость входа в бард-кафе на выступление К.Вихляева: 20 грн.
Суми – Юрій Ош (Геннадій Костенко)
Серпень
Падають, падають яблука –
серпень збирає врожай.
Ніч охолоджує зяблика –
літо минає, на жаль.
Небо – неначе наснилося
ніччю затемнене скло.
Літечко красне де й ділося,
ніби за обрій зайшло.
Дихає вітер над вишнями.
Чутно, як тиша дзвенить.
Тихо звертаюсь до Вишнього,
хочу цю мить зупинить…
Падають, падають яблука.
Осінню пахне вночі.
Кличу я літо до зяблика,
кличу… а літо мовчить.
Рубрика – «ЗМІ про мистецькі події»
Феномен «двох Володьок» Володимира Сосюри
(газета «Голос України» від 16 серпня 2012 року)
http://www.golos.com.ua/Article.aspx?id=264675
«Рвали душу мою
два Володьки в бою
і обидва, як я, кароокі,
і в обох ще незнаний,
невиданий хист, —
рвали душу мою
комунар і націоналіст».
В. Сосюра. «Два Володьки» (1930).
У книжці «Феномен доби» Василь Стус простежив творчу еволюцію Павла Тичини, «генія, примушеного бути пігмеєм, блазнем при дворі кривавого короля». «Тичина фізично живий, умер духовно, але був приневолений до існування... по той бік самого себе», — писав Стус.
Сотні українських письменників впали жертвами сталінської національної політики. Тичина розплатився за право жити своїм генієм. Але й іншим довелося сплатити по рахунках тоталітаризму — відповідно до таланту й популярності.
На лезі бритви
З перших років радянської влади українська творча інтелігенція відчула «батьківське піклування» партії більшовиків. Партія суворо стежила, щоб «вихованці» не збилися зі шляху в світле майбуття. Будь-який крок уліво-вправо розцінювався як відхід від «генеральної лінії», що незабаром для інтелігенції перетворилася на лезо бритви. Пройти по ньому спромоглися не всі: якщо в 1930 році в Україні друкувалися 259 письменників, то в 1938-му — лише 36. Більшість опальних літераторів репресували.
Найкмітливіші одразу второпали напрям тієї «генеральної лінії» Кремля і заходилися вносити необхідні корективи у свою творчість. Інші просто зламалися. Промовисті характеристики «прозріння» провідних українських письменників дає друге, «сталінське» видання «Большой Советской Энциклопедии». Приміром, у М. Рильського, згідно з «БСЭ», на початку 30-х років стався «різкий перелом у творчості». Звісно, «під впливом успіхів соціалістичного будівництва».
«Різко переламався» Максим Тадейович після того, як у 1931 році партія надала йому змогу близько року розмірковувати над своїми творчими критеріями в Лук’янівській в’язниці. Там майбутнього класика осяяло, і він, натхненний «дідусем Лук’яном», написав проникливий вірш про Сталіна, який сподобався вождеві, що і врятувало автора від Соловків. Рятівним для автора став вірш Миколи Бажана «Людина стоїть в зореноснім Кремлі» (1932). А Павло Тичина прямо в редакції газети «Комуніст» створив свій фатальний шедевр «Партія веде». Передрук цього твору газетою «Правда» 21 листопада 1933 року означав ніби посвідчення про право на життя. При цьому партія назавжди вивела геніального творця з поезії.
Останнім у цьому ряду став В. Сосюра: його «Сталін» з’явився тільки в 1937 році. Він, як і більшість тодішнього письменства, створював шедеври соцреалізму — поеми «Дніпрельстан» і «ДПУ» (обидві 1928 року), але при цьому залишався ліриком №1 в Україні.
Багатонаціональний український націоналіст
У 1929 році Сосюра починає роботу над поемою «Мазепа», що за критеріями ленінсько-сталінської національної політики не може бути охарактеризована інакше як націоналістична. Поет працював над нею понад 30 літ, без надії на те, що вона колись побачить світ. Тепер цей твір посів місце на полиці української класики. Наступного року Сосюра пише поему «Два Володьки», у якій прямо зараховує себе до націоналістів. Поему заборонили, але ті, кому треба було, добре її запам’ятали. Створюючи кон’юнктурні одноденки, Сосюра, проте, залишався самим собою. Але змушене роздвоєння особистості важко позначалося на психічному здоров’ї поета. Він зізнавався, що «з собою на герці я виснажував марно всі сили».
На відміну від багатьох побратимів по перу, Сосюра щиро вірив у комуністичні ідеали. У моєму сімейному архіві зберігся його лист, адресований батькові. Цей лист 1942 року писався в стані крайнього нервового збудження. Володимир Миколайович скаржився, що його пригноблює українське літературне керівництво на чолі з Олександром Корнійчуком. Лист починався з констатації: «Я член РКП(б) з 1920 року». І це Сосюра вважав украй важливим. Навряд чи він лукавив з батьком: вони були друзями й однодумцями, тими, кого згодом назвуть «націонал-комуністами». Про їхні щирі взаємини свідчить дарчий напис на книзі «Володимир Сосюра. Вибране»: «Дорогому Кузьмі Кіндратовичу Дубині з любов’ю й дружбою. Твій В. Сосюра. 14. VІ. 55».
Націоналізм Сосюри також був щирим, базувався на непідробному патріотизмі: «Своє люблю, чуже поважаю». Та й як можна назвати обмеженим націоналістом автора блискучого перекладу лермонтовського «Демона»?
І все-таки — націоналіст, який гаряче любив свою Вітчизну і свій народ. І от, на очах цього націоналіста, партія, в яку він свято вірив, починає винищувати його народ. Потім та сама партія постановою ЦК КП(б)У від 22 листопада 1933 року скасовує українізацію. Щодня з харківського будинку літераторів «Слово», де жив поет, забирають до НКВС когось із сусідів... А тут ще й з партії в 1934 році виключили. Пригадали і «Двох Володьок», і «Мазепу». Тут і в людини із залізобетонною психікою щось би зламалося. А що вже казати про вразливого, надчуттєвого поета-лірика. Немає нічого дивного, що в тім же 34-м Сосюра опинився в харківській психушці. Можливо, це врятувало його від репресій. У своїх спогадах про «Слово» син Миколи Куліша — Володимир писав, що Сосюра попадав на Сабурову дачу (психушку) «звичайно перед партійною чисткою». Та після 1934-го, коли його вже вигнали з партії, Сосюрі не було чого боятися: нечлена партії вичистити звідти було неможливо. А коли поета відновили у ВКП(б) у 1940 році, він мешкав уже в Києві.
Але й там біда наздогнала. 2 липня 1951 року в московській «Правде» з’явилася погромна стаття проти «національних відхилень в українській літературі». Центральний орган ВКП(б) гнівно таврував вірш Сосюри «Любіть Україну», написаний ще в 1944 році. Отут і почалося...
7 серпня 1951 року завідувач відділу пропаганди ЦК КП(б)У Яків Пашко отримує листа від начальника Головного управління у справах літератури та мистецтва при Раді міністрів УРСР К. Полонника про вилучення вірша В. Сосюри «Любіть Україну». Вилучати пропонувалося шляхом «склеивания» і «выдирки» сторінок, а коли цього мало — знищенням всього накладу. До списку книг, що підлягали «урізуванню», увійшли 10 українських видань. Я сам тримав у руках ті понівечені книжки. І от що цікаво: до заборонених видань, попри те, що вона містила «націоналістичну крамолу», не потрапила збірка «Владимир Сосюра. Избранное», випущена московським видавництвом «Советский писатель» (1949). Виходить, російською мовою любити Україну було можна, а українською — боронь Боже! Так само росіянам любити Україну дозволялося скільки завгодно, а українцям — в жодному разі. Тобто українські партійці виявилися «партійнішими» за російських — переіродили Ірода!
Спілка радянських письменників України, де керував О. Корнійчук, також накинулася на поета. У Корнійчука був додатковий стимул: йому самому в згаданій статті дісталося на горіхи за лібрето опери «Богдан Хмельницький». А втім, п’єси Корнійчука видавалися мільйонними тиражами і не сходили зі сцени, а Сосюру перестали друкувати. Про його тяжке становище свідчать кілька записок моєму батькові з проханням позичити грошей у рахунок гонорару за майбутнє видання.
Феномен Сосюри
«Любіть Україну,
як сонце, любіть,
як вітер, і трави,
і води...
В годину щасливу
і в радості мить, любіть у годину
негоди».
В. Сосюра.
«Любіть Україну».
У 1949 році, коли творчі обрії Сосюри були безхмарними, він зробив дарчий напис моєму батькові на одній зі своїх книжок:
«З тобою бились ми орлино за Батьківщину в грізні дні. Й тобі, товаришу Дубино,
мій братній дар —
мої пісні, і побажання в дні безжурі знов силу множити свою,
— і бити ката
у культурі, як били
ми його в бою».
Через два роки після написаного «били в культурі» вже самого Сосюру.
Втім, суть феномену «Володьки-націоналіста» полягала в тім, що він все життя ходив по лезу бритви й кидав виклик катам у культурі. І якби хтось із пильних літературних садюг не знайшов крамолу в Сосюриному шедеврі, вони могли б знайти її в інших творах, заборонених чи опублікованих. Приміром, у цьому:
«Унизу Дніпрові хвилі плачуть на зорі.
На Аскольдовій могилі сплять богатирі.
І пливуть, пливуть
години, тихо так
кругом. Сплять
визвольники Вкраїни непробудним сном».
Ну то й що? — спитає молодший читач. Начебто ці рядки з вірша «Аскольдова могила» (1948) ідейно витримані в дусі радянського патріотизму, адже після визволення Києва від гітлерівців на Аскольдовій могилі поховали учасників битви за столицю України. Але згадаймо інші поетичні рядки, написані рівно за тридцять років до цитованого вірша Сосюри:
«На Аскольдовій могилі Поховали їх
— Тридцять мучнів українців, Славних, молодих...»
Це — із забороненої поезії Павла Тичини «Пам’яті тридцяти». Павло Григорович зрікся свого твору, присвяченого молодим бійцям, які загинули під Крутами 1918 року, боронячи Україну від червоної навали. Через тридцять літ Сосюра ніби нагадав Тичині про «гріхи молодості». Адже твір Сосюри — не що інше, як варіація на тему вірша Тичини. Так, Сосюра віддав шану бійцям Червоної армії, що визволяли Київ від нацистів, але не забув і про загиблих під Крутами. Чому ж тоді промовчала критика? Мабуть, більшість критиків, які читали вірш Тичини, не дожили до 1948 року, а ті, хто вцілів, обачно промовчали. Про реакцію самого Павла Григоровича не відомо нічого. Принаймні він не звинуватив свого колегу в плагіаті. Та через три роки Сосюру все ж дістали ревнителі «інтернаціоналізму», й піддали нищівній критиці «націоналістичний» заклик любити свою Вітчизну.
Здавалося, що кат восторжествував. 40 років натхненна ода Україні була під забороною. Але час усе розставив по своїх місцях. І тепер з перших шкільних днів юні українці вчаться любити Батьківщину за Сосюрою. І в цьому — торжество і безсмертя «Володьки-націоналіста». Щирого, палкого, ніжного.
Олександр ДУБИНА, кандидат історичних наук.
Київ.
Анна Ахматова — в українському інтер’єрі
Подільська обитель поетеси
http://www.day.kiev.ua/232460
Олена О’ЛІР, перекладач
На сторінках «Дня» про українські, а зокрема й подільські, сюжети з життя Ахматової розповідав професор Володимир Панченко (№165 від 29 вересня 2007 р.) — і маю свідчення, що навіть в академічних київських літературознавчих колах його стаття справила ефект мікровибуху, бо для багатьох виявилося несподіванкою, що в глухому селі на Хмельниччині є музей Ахматової, який за зібранням особистих речей Анни Андріївни та її близьких принаймні не поступається відомому санкт-петербурзькому музеєві у Фонтанному Домі (до речі, обидва музеї — ровесники, відкриті 1989 року до 100-ліття від дня народження поетеси). Повертаючись до цієї теми, нагадаю читачам деякі факти і додам декілька штрихів, узятих із особистих вражень.
Коли мова йде про ахматовські місця в Україні, передусім згадуєш дві географічні точки: Одеса, зокрема, її передмістя — Великий Фонтан, де народилася майбутній поет (слова «поетеса» Анна Андріївна принципово не визнавала), і звідки ще немовлям її перевезли до Російської імперії, до Царського Села, а також Київ, де вона отримала гімназійну освіту, вчилася на Вищих жіночих курсах, де 25 квітня 1910 року вінчалася з Миколою Гумільовим у церкві Нікольської слободи за Дніпром. А вірші з її «Київських зошитів» увійшли до першої поетичної книжки — «Вечір» (1912).
Древній град неначе вимер,
Дивний мій приїзд.
Над рікою Володимир
Чорний хрест підніс.
Шелестливі липи й в’язи —
Трепетний нічліг.
Зір вознесені алмази
Богові до ніг.
Шлях мій слави та офіри
Тут закінчу я.
Й ти, що був мені до міри,
І любов моя.
Так звучить у перекладі Дмитра Павличка поезія «Київ», написана Ахматовою влітку 1914 року. Переклав Павличко й інший знаковий ахматовський твір, пов’язаний з Києвом, — «И в Киевском храме Премудрости Бога...»
Хтось іще згадає Крим — зокрема Севастополь і заміську дачу на березі Стрілецької бухти, де Ахматова проводила літні канікули за своїх царськосільських часів, та Євпаторію, де прожила рік з мамою, сестрами й братами після розлучення батьків, готуючись вступити до останнього класу Київської жіночої (Фундуклеївської) гімназії. А ще ж було й Поділля — передусім село Слобідка-Шелехівська Деражнянського району на Хмельниччині, де мені й пощастило зустрітися із зовсім несподіваною, нехрестоматійною Ахматовою — в українському інтер’єрі...
Розповідь про подільську обитель Анни Андріївни слід розпочати з історії її дідуся з боку матері — Еразма Стогова. Після закінчення Морського кадетського корпусу він 20 років прослужив на флоті у Східному Сибіру й на Камчатці, командуючи кораблями, а відтак, маючи в Петербурзі знайомство з сумнозвісним Дубельтом, домігся переведення з флоту на жандармську службу: почав новий щабель своєї кар’єри штаб-офіцером корпусу жандармів у Симбірську, а згодом дістав призначення до Києва і у 1837—1851 рр. прослужив начальником канцелярії жандармерії при київському військово-цивільному губернаторові Дмитрові Бібікові. Відомо, що Еразм Іванович брав активну участь у благоустрої Києва, а отримавши відставку, оселився у своєму маєтку в селі Снітівка Летичівського повіту Подільської губернії. Були в нього один син і аж п’ятеро доньок, яких він цілеспрямовано видавав заміж за сусідів по маєтку: Алла одружилася з поміщиком села Погоріле, що на Вінниччині, ще троє доньок вийшли заміж у села поблизу містечка Деражні: Зоя — в Гоголі за поміщика Дем’яновського, Ія — в Літки за поміщика Змунчиллу, а найстаршій дочці Анні, у шлюбі Вакар, батько придбав 1874 року дачу в с. Шелехове Деражнянського повіту (сучасна Слобідка-Шелехівська). Наймолодшу сестру, Інну Еразмівну, згідно з родинним переказом, також було видано за котрогось Змунчиллу, очевидно, брата чи небіжа Іїного чоловіка. Але невдовзі сталася трагедія — він покінчив життя самогубством, і молода вдова, майбутня мати великої Ахматової, пов’язала своє життя з флотським інженером-механіком Антоном Горенком — і таким чином виявилася єдиною з сестер Стогових, яка випала зі шлюбної схеми свого владного батька і яку занесло життєвими вітрами аж над Чорне море... Але вона часто гостювала з сім’єю у своїх сестер, зокрема й у Анни Еразмівни в Шелеховому. А після жовтневого перевороту, коли «той, хто був ніким, став усім», а колишні вищі верстви опинилися на самому дні суспільства, Інна Горенко, позбавлена власної домівки, приїхала до сестри Анни доживати віку. Тій теж жилося несолодко — хоча селяни дуже шанували Вакарів і не вигнали їх з села, але з панського будинку їм довелося переселитися до крихітної хатинки біля лісу.
Інна Еразмівна прожила в сестри з 1925 по 1930 рік, у неї й померла — і на старому сільському цвинтарі у Слобідці-Шелехівській досі зберігається її могила — поряд з могилами Анни Еразмівни та її чоловіка Віктора Модестовича. Зберігся і будинок Вакарів з алеєю столітніх каштанів, що веде до його ганку, за радянської доби тут певний час розміщувалася сільська школа — і таким чином створилися ідеальні умови для заснування Літературно-меморіального музею Анни Ахматової.
Слід віддати належне російській стороні: покійному Євгену Лінду, великому ентузіастові музейної справи, який привіз із Санкт-Петербурга значну частину експонатів музею, та письменникові й видавцю Євгену Степанову (Москва), який доповнив колекцію. Інші експонати принесли і досі приносять численні шанувальники творчості Ахматової. Таким чином музей став володарем безцінних скарбів: тут зберігаються і знамениті ахматовські чотки — намисто (згадаймо: «На шее мелких четок ряд...») та інші її особисті речі: білий шалик, окуляри, філіжанка з блюдцем, елегантна течка для віршів, таємнича скринька, де на дзеркальній поверхні під певним кутом зору проступає світлина — груповий портрет п’ятьох військових, що серед них, напевно, і Микола Гумільов.
Крім того, у музеї експонуються предмети інтер’єру та інші речі з маєтку Вакарів, зокрема залізне ліжко матері Ахматової. Майже всі вони колись знайшли тимчасовий притулок по селянських хатах (а дзеркало в різьбленій дубовій рамі висіло багато років у сільському клубі): як уже мовилося, місцеві селяни шанували своїх колишніх панів, а через те й не нищили панського добра.
Відомо, що Ахматова відвідувала ці місця неодноразово — у 1896, 1906, 1910, 1911, 1912, 1914 роках. Це про вакарівський будинок згадується в її поезії, написаній тут у травні 1912-го, коли вона саме готувалася стати мамою:
«Здесь все то же, то же, что и прежде,
Здесь напрасным кажется мечтать.
В доме у дороги непроезжей
Надо рано ставни запирать.»
А двома роками раніше тут постала мила присвята кузині Ахматової художниці Марії Змунчиллі, яка згодом вийшла заміж за її старшого брата Андрія (його отруєння морфієм 1920 року, після смерті від малярії маленької донечки, стане для Ахматової однією з найболючіших втрат, але як далеко ще було до цього в дні солодкого дачного неробства!):
«Жарко веет ветер душный,
Солнце руки обожгло.
Надо мною свод воздушный,
Словно синее стекло;
Сухо пахнут иммортели
В разметавшейся косе.
На стволе корявой ели
Муравьиное шоссе.
Пруд лениво серебрится,
Жизнь по-новому легка...
Кто сегодня мне приснится
В пестрой сетке гамака?»
Від часу заснування господинею слобідчансько-шелехівського музею була Марія Скорбатюк, яка все життя пропрацювала вчителькою української мови і з молодих літ цікавилася творчістю Ахматової. 2009 року мені пощастило побувати на екскурсії, яку проводила для гостей музею ця фантастично ерудована вже дуже-дуже літня сільська жінка, а наступного року її не стало...
На подвір’ї перед музеєм встановлено перший в Україні пам’ятник Ахматовій — робота санкт-петербурзького скульптора Володимира Зайка. Щороку 23 червня, до дня народження Анни Андріївни, тут відбуваються Ахматовські читання, що їх організовують працівниці Хмельницького обласного літературного музею (філією якого є музей Ахматової) під керівництвом свого енергійного й ініціативного директора — письменника і літературознавця Василя Горбатюка.
Цього року темою читань стали переклади — як з Ахматової, так і її власні, — а перекладала вона з 50-х світових мов, і зокрема з української. І Франкові «Вольні сонети», і його «Зів’яле листя» в її версії переконують, що вона органічно відчувала українську мову в усіх її стилістичних нюансах, і якщо мова ця не стала для Анни Андріївни мовою власної творчості (надто сильними були чари російської імперської культури, які пізнала у золоті царськосільські роки), то безумовно українська була для неї мовою високої поезії:
«Стройная девушка, меньше орешка,
Что ж в твоем сердце злая насмешка?
Что ж твои губы — словно молитва,
Что ж твои речи — острая бритва?»
Згадаймо і те, що батько Ахматової, Андрій Антонович Горенко, походив із козацької старшини. Втім, відомий досить-таки жовчний відгук Анни Андріївни про Україну та її мову, зафіксований у спогадах Лідії Чуковської, доньки творця радянської дитячої літератури (до речі, сина полтавської селянки, чиє дитинство минуло в Одесі): «У меня в Киеве была очень тяжелая жизнь, и я страну ту не полюбила и язык... «Мамо», «ходимо», — она поморщилась, — не люблю». Але ці слова було сказано 1939 року, а франківський перекладацький проект здійснено 1958-го. Та й буквально за кілька днів до смерті Ахматової, 27 лютого 1966 року, коли відбулася її знаменна зустріч з Григорієм Кочуром, вона недвозначно продемонструвала, що усвідомлює свою генетичну причетність до України, її мови та культури. Почалася розмова на перекладацькі теми, і тут Олена Ільзен, Кочурова приятелька ще з таборових часів та ініціаторка зустрічі, запитала: «Анна Андреевна, вышел Франко на русском языке, есть там стихи и в Вашем переводе. Это как же, Вы с подстрочника переводили?». Реакцію Ахматової Кочур описує так: «На лице Анны Андреевны — благородное негодование: «Милая моя, Вы, кажется, забыли, что моя фамилия — Горенко!». Смысл восклицания таков: человек, фамилия которого кончается на «енко», может переводить украинские стихи без помощи подстрочника» (зі спогадів Г. Кочура про Олену Ільзен, написаних російською мовою 1992 р. для Вечора пам’яті у московському товаристві «Меморіал»).
Дуже влучно проінтерпретувала злам у ставленні Ахматової до України поетеса і перекладачка Ольга Смольницька, яка взяла участь у цьогорічних Ахматовських читаннях: «Якщо в молодості Ахматова ідентифікувала себе з материнським родоводом («Мне от бабушки-татарки / Были редкостью подарки»), то в зрілості повернулася до батьківського коріння. В юності вона зреклася батьківського прізвища для поезії, а в зрілості повернулася до своїх витоків».
Безперечно, хай як мало слідів України у творчості Анни Ахматової — і ці нечисленні дорогоцінні алюзії, і її блискучі переклади з Франка — це окремі репліки діалогу двох культур, діалогу на рівних, без огляду на застарілі умовності імперськості/провінційності. І цей діалог тривав безперервно і триває нині у праці українських перекладачів над ахматовськими текстами — назвімо їх імена: Борис Якубський, Ігор Качуровський, Борис Олександрів, Марта Тарнавська (до речі, про ахматовські сторінки діаспорного перекладацтва говорила під час читань літературознавець Наталя Єржиківська), також Дмитро Павличко, Михайло Москаленко, Максим Стріха, Станіслав Чернілевський, Ігор Римарук, Світлана Жолоб, Василь Герасим’юк, Надія Кир’ян, їхні молодші колеги, серед яких Ольга Смольницька... Вагу їхнього доробку підсумовано в упорядкованій М. Стріхою антології «Хотінь безсенсовних отрута: 20 російських поетів «срібного віку» (К.: Факт, 2007), і він, цей доробок, неспростовно свідчить про безмежні виразові можливості українського поетичного словника (усупереч випадам усіляких обскурантів, які намагаються не допустити, щоб велику російську поезію перекладали якоюсь там «недо-мовою»...)
І висока енергетика цього міжкультурного діалогу гостро відчувається в залах музею у Слобідці-Шелехівській, куди приїздять шанувальники творчості Ахматової і з України, і з Росії, і з Білорусі, і з Польщі, і з Латвії, і з Німеччини... Тут чекають і на вас! А якщо ви причетні до літературознавчих студій, то однією з найближчих нагод завітати до Хмельницького обласного літературного музею та його слобідчансько-шелехівської філії може стати літературно-краєзнавча конференція «Місто Хмельницький і Прибужжя в літературних процесах: від давнини до сучасності», запланована на 28—29 вересня цього року (e-mail оргкомітету — litmuzx@ukr.net).
Як народилася пісня «Як тебе не любити, Києве мій»
Неофіційному гімну нашої столиці минуло 50 років!
(газета «День» від 16 серпня 2012 року)
http://www.day.kiev.ua/233363
Аліса АНТОНЕНКО
Творчість знаменитого композитора Ігоря Шамо вирізнялася яскравою образністю творів, ліричністю та мелодійністю. Ігор Наумович — автор трьох симфоній, квартетів і хорів на поезію Івана Франка, камерно-вокальних циклів на вірші Роберта Бернса та Андрія Малишка, романсів на вірші Тараса Шевченка, фортепіанної музики, сюїт «Українська», «Класична», «Гуцульські акварелі», «Тарасові думи», кантати «Співає Україна» (на вірші Дмитра Луценка), десяти концертних п’єс для бандури. Серед камерних творів композитора особливе місце належить хоровій опері «Ятранські ігри». І.Шамо є автором музики до понад сорока кінофільмів і театральних вистав.
Особлива сторінка в долі композитора — пісенний жанр (він написав понад триста пісень!). Найвідоміші: «Осіннє золото», «Три поради», «Зачарована Десна», «Пісня про сивого лебедя», «Ой пливи, вінок», «Україна — любов моя» та інші. Цілий цикл пісень маестро присвятив своєму рідному місту — «Только в Киеве», «Дніпровський вальс», «Киев родной», а найголовніша — «Як тебе не любити, Києве мій» на слова Дмитра Луценка, яку називають неофіційним гімном нашої столиці. До речі, фрагмент цієї мелодії й сьогодні звучить на курантах на Майдані Незалежності.
17 серпня — три десятиліття, як пішов у вічність Ігор Шамо, а його славна композиція «Києве мій» не втратила своєї популярності й відзначила цього року півстолітній ювілей! За словами вдови поета Дмитра Омеляновича Луценка — Тамари Іванівни, пісню про Київ замовили Шамо і Луценку до Дня міста, а вперше вона прозвучала 27 травня 1962 року. Музику Ігор Наумович написав лише за одну ніч! А ось пісню Луценко складав майже місяць. Спочатку народився другий куплет. Знамениті рядки «Як тебе не любити, Києве мій». Дмитро Омелянович довго не міг їх придумати. Він шукав рефрен, ходив і постійно наспівував мелодію І. Шамо. Якось під час прогулянки містом Луценко почув, як молодий хлопець сказав дівчині: «Як тебе не любити!», а Дмитро Омелянович додав: «Києве мій». Так народилась легендарна пісня. Її першим виконавцем став популярний баритон, на ту пору соліст Київського оперного театру Юрій Гуляєв. З його легкої руки «Києве мій» стала відомою, і її включали до свого репертуару відомі співаки, зокрема, Микола Кондратюк і Дмитро Гнатюк. Не забуває про цю мелодійну композицію й молодь. Наприклад, 2008-го дует «Барселона» після блискучого виконання пісні «Києве мій» отримав «срібло» на конкурсі «Нова хвиля» в Юрмалі.
Кияни теж пам’ятають композитора. На вулиці Костьольній у будинку № 8, де багато років жив і працював Ігор Наумович, встановлено меморіальну дошку з барельєфом маестро (скульптор В.Медведєв). Столична музична школа №7 носить ім’я І. Шамо. Цього року «Укрпоштою» здійснено спецгасіння на художньому немаркованому конверті з нагоди 50-річчя написання пісні «Як тебе не любити, Києве мій». А в Національному театрі ім. І. Франко режисер Олександр Білозуб поставив на Камерній сцені однойменну виставу, у якій під акомпанемент оркестру звучать пісні і вірші, присвячені нашій столиці, у виконанні драматичних акторів.
В Інтернеті знайшов вірш згаданої пісні. Упорядник.
Як тебе не любити, Києве мій
Слова: Дмитро Луценко
Музика: Ігор Шамо
Грає море зелене, тихий день догора,
Дорогими для мене стали схили Дніпра,
Де колишуться віти закоханих мрій...
Як тебе не любити, Києве мій!
Вечорів оксамити, мов щастя прибій...
Як тебе не любити, Києве мій!
В очі дивляться канни, серце в них переллю,
Хай розкажуть коханій, як я вірно люблю.
Буду мріяти й жити на крилах надій...
Як тебе не любити, Києве мій!
Спить натомлене місто мирним, лагідним сном,
Ген вогні, як намисто, розцвіли над Дніпром,
Вечорів оксамити, мов щастя прибій...
Як тебе не любити, Києве мій!
Вечорів оксамити, мов щастя прибій...
Як тебе не любити, Києве мій!
Щиро дякую за вичитку бюлетеня Тетяні Бовт