Новини одним рядком:
3-5 серпня – фестиваль "Ту Стань"-2012 на Львівщині
4 серпня – виступ рок-гурту «САД» та Нікіти Джигурди на фестивалі кам’яних скульптур «Живий камінь» в Черкасах
6-12 серпня – 12-й фестиваль “Балаклавські канікули” в Севастополі
8-12 серпня – фестиваль "Підкамінь” на Львівщині
17 серпня – літературно-мистецький фестиваль “DE LIBERTATE”, присвячений Григорію Сковороді наХарківщині
19 серпня – день народження поета, прозаїка, автора пісень із Житомира Володимира Шинкарука
21 серпня – концерт Костянтина Вихляєва (Ялта) у Севастопольському арт-кафе „Гоголя ХХІ”
24-26 серпня – зліт "Созвездие бардов над "ПРИМОРЬЕМ-2012" на березі Чорного моря (Херсонщина)
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи присилайте на Email: p_karta@ukr.net, p_karta@mail.ru
Дніпропетровськ – МА «АртВертеп»
Львів / Фестиваль "Ту Стань"-2012
3-5 серпня фортеця Тустань в сьоме збере друзів - тих, в чиїх жилах вирує кров відважних лицарів-русичів, хто пам'ятає поклик гір, чиє серце відчуває ритми українського середньовіччя.
Фестиваль середньовічної культури "Ту Стань!" (Тустань) щорічно переносить відвідувачів у Середні століття і створює атмосферу тих часів. Крім реконструкції боїв у Тустані лунають середньовічна музика, відтворюються традиції, ремесла і розваги. Реконструкції боїв на фестивалі окремо присвячують цілий день, крім того, протягом всієї "Ту Стань!" проходять майстер-класи і битви лицарів, функціонують цілі ігрові містечка.
Фестивальні майданчики вже традиційно розмістяться на території заповідника "Тустань" біля скель, на яких в ІX - XІІI століттях стояв неприступний місто-фортеця. Тустань була великим стратегічним об'єктом, який діяв як митниця і оборонний пункт єдиної системи Карпатської лінії оборони південно-західного кордону Київської Русі.
"Ту Стань!" - Єдиний у нашій країні фестиваль саме української середньовічної культури. "Ту Стань" особливий, тому що:
- Імпреза цілісно відтворює побут українського середньовіччя,
- Передає високу культуру лицарів-русичів і дух військової перемоги,
- Повертає до життя унікальну пам'ятку скельного будівництва,
- Глядачі стають учасниками дійства,
- Лише тут можна почути героїчний епос та карпатський фольк.
"Ту Стань! 2012" рада вітати гостей різного віку та інтересів. Програма фестивалю передбачає традиційні бої реконструкторів, змагання воїнів на мечах, лучників, метання сулиць, лицарські ігри, нічні бугурти і бойове вогняне дійство. Художня частина включати майстер-класи середньовічних танців, гри на давніх музичних інструментах, майстерню пісні, театральні дійства. Майстри ярмарки ремесел покажуть гостям тонкощі ковальства, гончарства, створення ляльок-мотанок, а на дітей чекають забави з скоморохами на ігрових майданчиках фестивалю.
Картину фестивального дійства доповнять виступи музичних груп:
- "Печера"
- "Йорий Кльоц"
- "Цвіт Кульбаби"
- "Cherry Bend"
- "Дивні"
- "Вертеп"
- Чеслав Шпева (Польща)
Харків / Уперше відбудеться масштабний літературно-мистецький фестиваль “DE LIBERTATE”, присвячений Григорію Сковороді
17 СЕРПНЯ
Національний літературно-меморіальний музей Григорія Сковороди (с.Сковородинівка Золочівського району Харківської області - 50 км від Харкова)
“De libertate” - це масштабний літературно-мистецький фестиваль, який вперше відбудеться 17 серпня 2012 року і буде присвячений 290-річчю з дня народження Григорія Сковороди.
Фестиваль відбудеться на території Національного літературно-меморіального музею Григорія Сковороди і поєднає:
- Літературу: книжковий ярмарок; поетичні читання; зустрічі з письменниками, видавцями, художниками; презентації книг;
- Музику: виступи музичних гуртів; імпровізації; майстер-класи;
- Візуальне мистецтво: перформенси; ленд-арт; motion-design;
- Ярмарок: книжковий ярмарок; виставка-продаж hand-made;
- Майстер-класи та багато іншого.
Організатор фестивалю – Національний літературно-меморіальний музей Г.С.Сковороди – запрошує письменників, видавців, музикантів, митців і всіх шанувальників Григорія Сковороди створювати фестиваль разом.
Чекаємо на ваші пропозиції у довільній формі до 5 липня на пошту: skovoroda.m@gmail.com.
Координатори фестивалю — Олена Рибка, Ігор Зарудко. Куратор майданчику ленд-арт та візуального мистецтва — Одислав Німай.
Київ – сайт http://festivali.org.ua/
25-26 августа 2012 г. на территории Национального историко-археологического заповедника «Ольвия» (с.Парутино, Очаковского р-на, Николаевской обл.) на берегу Днепро-Бугского лимана состоится VIII Международный фестиваль авторской песни, греческой культуры и туристического отдыха «Ольвия-2012», а также VII Международный конкурс красоты "Ольвийская Афродита".
Во время фестиваля планируется проведение парусной регаты и велопробега Николаев - «Ольвия», экскурсии по ольвийским раскопкам, дегустация вин и пищевых продуктов лучших товаропроизводителей Украины, выставка изделий народного промысла, спортивные соревнования «Ольвийские игры», конкурсы для зрителей, ежедневные вечерние концерты авторской песни и акустической музыки, театрализованное представление «День Посейдона», вечерние кинопоказы греческих фильмов и конкурс красоты «Ольвийская Афродита».
В прошлогодних фестивалях участвовали авторы-исполнители и коллективы с Украины, России, Греции и США, а в качестве гостей выступали известный московский писатель-фантаст Владимир Васильев («Дневной дозор»), Заслуженный артист Украины Вилорий Пащенко («В бой идут одни старики»), танцевальный греческий коллектив «Эльпида», цыганский ансамбль «Бахталэ», популярная группа «Серебро» и известный автор-исполнитель Дмитрий Твердый (Москва).
Фестиваль «Ольвия-2012» будет широко освещаться в украинских средствах массовой информации, а также во многих интернет-изданиях.
Информация для музыкантов и музыкальных коллективов, играющих акустическую музыку: для участия в фестивале присылайте свои фото, демо-записи и краткую биографию по адресу: 54017, Украина, Николаев, а\я 106, Карпенчуку А.А. или на e-mail: artmusik@mail.ru
Более подробно о фестивале можно узнать на официальном сайте: www.olviafest.com.
Группы фестиваля в социальных сетях:
http://vkontakte.ru/club17897225
http://www.facebook.com/groups/224692737610541
Компания "Арт-Мюзик" начинает конкурсный отбор девушек в возрасте 18-28 лет для участия в конкурсе красоты "Ольвийская Афродита-2012". Для участия в конкурсе девушкам необходимо подать свои заявки в виде фотографии в полный рост и краткой автобиографии на адрес оргкомитета фестиваля: 54017, Украина, Николаев, а\я 106, Карпенчуку А.А. или на e-mail: artmusik@mail.ru. Конкурсная программа состоит из: конкурса на знание истории заповедника «Ольвия», поэтический конкурс, конкурс танца и костюма, кулинарный конкурс.
Главный приз победительнице конкурса красоты «Ольвийская Афродита» - туристическая путевка на двоих за рубеж. Также все остальные победительницы и участницы конкурса получат призы и ценные подарки от спонсоров фестиваля «Ольвия 2012».
Группа конкурса красоты "В контакте": http://vkontakte.ru/club17897420
Приглашаем народных умельцев и художников для участия в выставке-продаже изделий народного промысла, который будет проходить во время фестиваля.
Контактный телефон организаторов фестиваля «Ольвия 2012»: (0512)47-34-24 begin_of_the_skype_highlighting (0512)47-34-24 end_of_the_skype_highlighting, +380677336824 begin_of_the_skype_highlighting +380677336824 end_of_the_skype_highlighting
Суми – сайт КАП “Булат”
«ПЛАТФОРМА -2012» или поездка к самой песенной Горе в мире.
(звіт Ігоря Добровольського, президента Сумського КАП “Булат”)
http://www.bulatclub.com/frm/index.php?t=1488&p=7790#pp7790
Если в 2008-2009 гг. делегация Украины приезжала на «ГРУШИНСКИЙ» фестиваль, лауреатами стали: Руслана Туриянская (Сумы), Валерий Марченко (Ровно), Елена Касьян (Львов) и трио «Провинция» (Симферополь), то в этом году мы приехали туда же, на Мастрюковские озера, но уже на Международный фестиваль авторской песни «ПЛАТФОРМА-2012».
Многие едут сюда по давней сложившейся традиции, начиная с начала 90-х годов. На Мастрюковских озерах, крупнейший и самый представительный, фестиваль авторской песни, который проводится уже двадцать восемь лет. Ежегодно в первые выходные июля фестиваль проходит под Самарой, пос.Прибрежное, на огромной живописной поляне, расположенной в отрогах древних Жигулей. Огромный палаточный город длиной три километра существует 3-5 дней, а легендарная Песенная Гора наполняется поклонниками жанра, и поздним вечером зажигается десятками тысяч огоньков, где сцена – плот в форме гитары, причаленный к берегу озера.
На «Гитаре» в разные годы выступали: Евгений Клячкин и Юрий Визбор, Борис Вахнюк и Владимир Ланцберг, Сергей и Татьяна Никитины, Вадим Егоров и Игорь Жук, Владимир Туриянский и Александр Городницкий, Александр Дулов и Александр Дольский, Виктор Берковский и Леонид Сергеев, Валерий и Вадим Мищуки, Андрей Козловский и Ольга Чикина, Лидия Чебоксарова и Константин Тарасов, Владимир Васильев и Борис Бурда и многие другие.
Впервые фестиваль на Мастрюковских озерах состоялся 20 -22 июня 1969 г.. Собрал около 2,5 тысяч участников.
«Эстрада находилась на воде, плот был прикован ко дну озера тяжелыми якорями, дощатые сходни соединяли его с берегом, который не стлался равниной, а под крутым углом взмывался вверх, образуя великолепный зрительный зал. На плоту стоял микрофон, и мощные динамики далеко вокруг разносили звук….» /из очерка В Наганова/.
4 - 9 июля 2012 года Всеукраинское объединение деятелей авторской песни организовало поездку в Самару на комфортабельном автобусе MAN, назначив общий сбор в Сумах. Благо до границы рукой подать, и водители свое дело знают, через Суджанский пост, без особых задержек, прошли паспортный контроль, досмотр личных вещей, и через сутки прибыли на фестивальную поляну.
Вадим Гефтер /президент ВОДАПу/, можно сказать, «отвоевал у кого-то» отличное место для обустройства нашего палаточного городка Украины. По соседству расположилась делегация из Беларуси.
В первый же вечер, приняли участие в концерте на Главной эстраде №3.
Выступали: Анатолий Гершаник, Сергей Хоменко, Елена Алексеева, Александра Скорук и Эдуард Бибик, Лара Песенка, Татьяна Вечирко, Дмитрий Макляков, Александр Морозов, Евгения Торопова, Александр Ворох и Вадим Гефтер…
Ведущая концерта – Елена Алексеева.
Обустройство палаточного городка заняло достаточно много времени, но зато любо-дорого посмотреть на такую красоту. Наш дорогой и всеми уважаемый комендант Валерий Кандыбей, шеф-повар Владимир Евтушенко, Игорь Приходько (обеспечил эл.проводку), Михаил Паламаренко, Валерий Профатилов сотворили чудо: «Кулешня» - полностью автономная кухня, со всем необходимым оборудованием, инвентарем, холодильником, микроволновкой, эл.чайниками, навесами, тентами, местами для приёма пищи и освещением появились на ровном месте, в рекордные сроки.
На следующий день, по персональному приглашению оргкомитета, совместно с Вадимом Гефтером приняли участие в обсуждениях творческих мероприятий, познакомились с руководителями сцен, узнали порядок их работ и возможность выступлений, как делегацией, так и в индивидуальном порядке.
Конкурсное прослушивание проводилось на единственной сценой, а решение принимали люди, которых собственно, лично я, увидел впервые.
Поговаривали в народе, мол они известные барды. Всё может быть. Неблагодарное это дело – для конкурсантов. Особенно, когда амбиции высоки, а творческий полёт прервали, и не допустили в следующий тур прослушивания, где журили Вадим Егоров, Валерий и Вадим Мищуки, Владимир Васильев, - безусловно признанные авторитеты. Кстати, некоторые конкурсанты появились на завершающем туре по рекомендации или чьей-либо протекции, не проходя предварительный отбор. Наверно в этом тоже есть своя фестивальная «фишка».
Обратил внимание, что в этом году, многообразие творческих площадок – фонтанировало многообразием фамилий ведущих бардов /перечень которых займет целую страницу/. Каждая сцена несла свою идею, неповторимость, оригинальность, создавая свои традиции. Даже при огромном желании посетить все сцены и прослушать всех - не представляется возможным.
Понравилась работа громкой сцены «О!стров» под управлением мудрого Андрея Козловского. Выступление делегации Украины было заявлено также и на Кольском бугорке. Когда пришли на место нас встречал большой баннер с фотографией Сергея Каплана. Молодожены посадили дерево на том месте, где стояла палатка Сергея. На импровизированную сцену выходили петь и читать стихи: Алена Алексеева, Игорь Добровольский, Анна Троян, Павел Якубовский, Александра Скорук и Эдуард Бибик, Александр Ворох … Сразу после Саши Вороха к микрофонам подошел председатель жюри Вадим Егоров… Великолепно! Вот за такие, пусть короткие мгновения счастья стоит приезжать сюда. А когда Егоров запел : «Я вас люблю мои дожди…» - подпевали все. Андрею Козловскому помогал в этот раз замечательный трубач. И вообще, Андрей Козловский – человек –фестиваль. Где он появляется – чудеса случаются.
Вадим Гефтер, кроме того, что был востребован на многих сценах, еще и приводил к нам, в палаточный городок, уважаемых и дорогих людей: Бориса Бурду, Ольгу Чикину, Анатолия Киреева, Михаила Кочеткова, белорусов, владивостоковцев, самарцев и т.д.
«…Фестиваль собрал более 40 тыс. участников, и еще около 2-3 тысяч приезжали на Поляну в гостевом режиме. Гости прибыли со всех концов России и ближнего Зарубежья: из Латвии и Камчатки, Казахстана и Белоруссии, Украины и городов центральной России. И, конечно, самые большие делегации на Поляне были из Москвы и Подмосковья, Тольятти и Самары.
В концертной программе приняли участие 225 приглашенных гостей (те, кому фестиваль помог с дорогой и проживанием), кроме того, около больше сотни бардов приехали выступать "самоходом" и 180 человек подали заявки на участие в творческом конкурсе, из них 21 человек прошел во второй тур.
Конкурс проводился по 4 номинациям: авторы музыки, ансамбли, исполнители, авторы.
Победителями стали:
Авторы музыки : Нотик Сергей (лауреат), Нежевец Алексей (дипломант)
Ансамбли: «Три в одном», КСП «Ночной костер» (лауреаты),трио «Элегия» (дипломант), дуэт «От А до Я» (дипломанты).
Исполнители: Курак Зоя (лауреат), Кузнецова Ксения (дипломант), Михальченко Екатерина (дипломант).
Авторы: Михаил Матвеев (лауреат), Соболева Наталья, Логунов Александр, Ворох Александр (дипломанты).
Большое жюри возглавил известный бард автор-исполнитель Вадим Егоров. В составе жюри также работали такие мастера как Вадим и Валерий Мищуки, Владимир Туриянский, Александр Иванов, Владимир Васильев, Раиса Нур, Александр Мирзаян…»
Спортивная программа
Проводились соревнования по футболу, в том числе женскому, волейболу, в том числе пляжному. Ярким зрелищем стала волжская парусная регата, которая после перерыва в несколько лет вернулась на фестиваль. Альпинисты соревновались на скалодроме, на протоке прошли соревнования байдарочников, а юные участники фестиваля соревновались в «Веселых стартах». Команды формировались по территориальному признаку, всего в соревнованиях приняли участие около 600 человек.
Победители:
Соревнования по футболу – 1 место -команда «Сургут», 2 место – «Самара», 3 место «Лыжники 96» (г. Самара).
Волейбол: 1 место – «Нефтегорск», 2 место – «Колдуны» (Самара), 3 место – «Авангард».
Веселые старты: 1 место – семья Терещенко, 2 место – «туристы», 3 место – «Телепузики».
Безопасность
Криминальных правонарушений не выявлено, зафиксировано 106 – административных. Порядок на Поляне поддерживали сотрудники полиции г. Самары, сотрудники ОМОН, МЧС и представители ЧОП. Маршруты следования патрульных групп полиции были тщательно разработаны и охватывали всю территорию фестиваля. Постоянные посты охраны работали около всех сцен и творческих площадок. При этом в значительной степени порядок гарантировался самими участниками, сознательно относящимися к выполнению правил поведения на фестивале. /сайт «Платформа 2012»/
Путь домой занял совсем немного времени. Уставшие, но довольные все благополучно вернулись на Родину.
Искренняя благодарность всем участникам бард-тура, и тем кто ехал в составе делегации автобусом, и тем кто добирался автомобилями, - за пять замечательных дней, которые мы подарили друг другу .
Оксана КОПАК, Львів
Кіноклуб з Олегом Яськівим
Як часто Ви дивитесь фільми? Які? Про що? І чи всі вам подобаються? Раніше я взагалі майже не дивилась фільмів, а в кінотеатрі не була уже кілька років. І не тому, що мені не подобаються фільми. Я ж хочу подивитись таке кіно, аби мене пройняло, аби фільм став для мене подією.
І от така можливість у мене з’явилась. Друзі порадили піти у «Кіноклуб з Олегом Яськівим». Людей було небагато, але після першого перегляду я зрозуміла, що ці люди, як і я, не люблять дивитися щось або усе підряд, тому…
– Ваше захоплення добрими фільмами – звідки воно?
З дитинства… Як все зазвичай. Щоправда, “любов з кіном” у мене пізня, вона прийшла десь у студентські роки. Але до того була література, музика. Без їхнього всепоглинаючого місця у дитинстві, мабуть, не з’явилося б захоплення кіно. Саме тому я завжди оцінюю кіно комплексно і великого значення надаю його музичному вирішенню чи літературному стилю.
З літературою мені складніше виділити певний початок. А от з кіном та музикою було схожо - імпульс, поштовх, який раптово відкрив “браму сприйняття”. Тож у кіно я увійшов завдяки Сержіо Леоне та його епосу «Колись в Америці».
– Яким фільмам і режисерам надаєте перевагу?
Це, звичайно, індивідуальне – преференції у кіно. Я добре відчуваю фільми Бертолуччі, Леоне, Кустуріци, Трієра, Міхалкова, братів Дарденн, Звягінцева, Аменабара, Кісльовські, Торнаторе, братів Коенів, Формана, Рейгадаса, молодшого Германа, Віконті, Альмодовара. Може, не повний перелік, але це ті, що справили на мене найбільший вплив. Хоча якщо я не назвав тут імен багатьох класиків, це не означає, що я їх не люблю. Просто з цими у мене більше спільного.
– Окрім фільмів у Вас ще є велика музична добірка. Яку музику слухаєте?
Про музику я вже говорив на початку. Її люблю довше і скажу відверто, вважаю, музику найвищим видом мистецтва. Щоб пояснити це потрібно говорити окремо, але, здається, що саме у музиці - цілком абстрактному мистецтві - людина найближче підноситься до Бога. Музика не відтворює подібне, не дозволяє бачити знайоме, як в інших формах мистецтва. Проникнення у природу музики - найкоротший шлях до гармонії. Можливо, через це її так багато, і поганої в тому числі. Бо у кожного свій шлях.
Я намагаюсь слухати різну музику, навіть дуже просту і популярну. Бо навіть майже у кожному примітиві можна віднайти щось вартісне. Якщо шукати. Але, звичайно, що люблю класичну музику, включно з сучасною академічною, захоплююсь джазом, включно, знову ж таки, з сучасними тенденціями. Є чимало цікавого у рок-музиці, електронній музиці. Називати найбільш улюблених композиторів чи команди, думаю не варто, бо це займе час та переобтяжить увагу. Достатньо сказати, що музику я люблю навіть більше, ніж кіно та літературу. А музична добірка, мабуть, більша, ніж кінематографічна, і майже рівна літературній.
– Як виникла ідея створити Кіноклуб? Як довго він існує?
Давно, ще на початку дев’яностих, коли я відчув, що краще дивитись добре кіно не самому, а з друзями, то зрозумів, що моя квартира усіх не здатна розмістити. Десь тоді я прийшов до думки, що потрібно шукати більшу аудиторію. Так виникла ідея кіноклубу. Причому про існування кіноклубу у радянський період я почув уже пізніше. Тобто, якось прокладав дорогу самостійно. Спочатку це була Погулянка і звичайний телевізор, згодом університет з такими ж умовами. І лише з 2000 року перейшов до “Ляльки”, з якою співпрацював до 2007 року. Та співпраця була доброю - мене розуміли і не перешкоджали. Це було найголовніше у процесі, коли кристалізувалися ідея та форми Кіноклубу. Поступово сформувався, як мені здається, особливий стиль нашого Кіноклубу. Може, навіть дух. Згодом від нього відбруньковувались відвідувачі, які самі щось схоже створювали. І я був цьому лише радий. Тому що на таке велике місто одноко Кіноклубу замало. Не слідкував, що саме відбувалося в інших клубах, але сподіваюсь, що й там віднайшлась своя аудиторія. Після “Ляльки” був майже дворічний період співпраці з Музеєм ідей, під час якого я “відшліфував” стиль та обличчя свого Кіноклубу. Адже потрібно розуміти, що Кіноклуб - це ж не механічне і бездумне показування класики чи авангарду. Я, в усякому разі, ставлюся до підбору репертуару дуже ретельно, намагаючись змінювати настрої, акценти, стилі фільмів, тобто надати показам струнку та плинну водночас музичну форму, якщо хочете аналогій з джазовими імпровізаціями чи сонатними формами, у яких різні, часто діаметральні, теми контрастують та в результаті співпрацюють.
Зараз, з квітня цього року, Кіноклуб розмістився у клубі “ЧБ 5´5”, що на пл. Коліївщини. Тобто, якщо рахувати, то його історія налічує уже 13 років з незначними перервами.
– У Вас вже є постійні відвідувачі. Очевидно, їм подобається те, що Ви пропонуєте? І уже склалась певна традиція, певне коло однодумців. Що плануєте робити окрім перегляду гарних фільмів?
У маніфесті нашого Кіноклуб проголошується намір створити середовище кіно культури у Львові, яке б об’єднало всіх, хто любить кіно, вміє і хоче щось робити у кіно – чи то сценарії писати, чи то бути оператором чи майстром монтажу. Я дуже сподіваюсь, що таке середовище породить успішні проекти співпраці і творення нового, нехай аматорського і альтернативного, але кіно у Львові. Також маю намір створити україномовний інтернет-сайт по кіно, у якому кожен з членів клубу зможе активно дописувати.
– Кожен перегляд Ви завершуєте словами «Любіть кіно», і з цим важко не погодитись. Якісне культове кіно справді хочеться любити і переглядати, обговорювати, сперечатись… а що робити усім тим, хто дивитися усе підряд, не аналізуючи? Як виховати кіно-смаки?
Просто поставитись до кіно по-іншому. Серйозніше. Тоді інтуїція, власний смак та безліч сучасних ЗМІ приведуть до “свого” кіно. Хоча, я думаю, що багатьом таке кіно не потрібне - їх влаштовує його розважальна функція. І нехай так буде, адже кіно створювалось як дешевий атракціон. З деяким змінами, атракціоном для мас воно і залишилось.
– Що Ви думаєте про сучасне українське кіно?
Мало позитивного. Щось раптово вистрілює на добрих фестивалях. Але це переважно короткий метр. А від короткого метру до повного величезний шлях. Історія незалежної України та її кіна показує, що цей шлях майже нездоланний. Проте я вірю, що велика любов до кіно, яка живе в українцях, матеріалізується врешті-решт у добрі фільми, які буде цікаво дивитися не лише вузькому колу вітчизняних кінокритиків та чиновників, але й цілому світові. Потрібно просто заговорити зі світом зрозумілою мовою, а не нашими плачами та проблемами. Ну і, звичайно, необхідна системна фінансова підтримка, якщо не держави, то свідомих меценатів.
Дякую за розмову J
Запрошую небайдужих читати і висловлюватись на сайті «Простір кіно» http://prostir-kino.com.ua/
Суми – Юрій Ош (Геннадій Костенко)
Віруси
Останнім часом в голові
важкі прострації бувають,
як серед люду вікові
байдужні віруси гуляють.
Сидять, як мухи на вікні,
у хаті віруси на волі,
ще й посміхаються мені,
глядять на рухи мої кволі.
І я тепер не знаю сам,
ну, як його усе сприймати,
коли, не вірячи очам,
вже не взнаю своєї хати.
Отож, прострації ведуть
відкритим шляхом до руїни.
Тому збиратись треба в путь –
скоріше віруси труїти.
Рубрика – «ЗМІ про мистецькі події»
Щоб національне було популярним
http://dt.ua/CULTURE/schob_natsionalne__bulo_populyarnim-106036.html
Оксана ЗАГАКАЙЛО «Дзеркало тижня. Україна» №25, 27 липня 2012
Розмови й дискусії про «національну ідею» та «національну самоідентифікацію», як правило, не виходять за межі столичних рекламних компаній на кшталт «Думай по-українськи!». На жаль, багатьом «ідеологам» бракує часу, щоб ненадовго полишити столичні круглі (чи овальні) дискусійні столи — і вирушити… Хоча б до Кагарлицького району Київської області в село Стрітівка. Про це село, точніше про розташовану там унікальну Школу кобзарського мистецтва, років сімнадцять тому, коли вона щойно відкрилася, багато писали, говорили. Останнім часом, видно, не до кобз... Заклад (один із небагатьох, до речі, який не словом, а ділом, відроджує національні традиції) формально перебуває «під патронатом» Міністерства освіти, але працюють тут переважно на голому ентузіазмі. Працюють справді одержимі національною ідеєю люди. Проблем багато. Бракує інструментів. Про кобзарську школу не так багато інформації. Певний час, «після революції», була справжня війна нової місцевої влади з директором школи, за яку стіною стали учні і педколектив.
Заслужений діяч мистецтв України, кобзар, викладач класу бандури та старовинних інструментів Володимир КУШПЕТ працює в цій школі з першого дня її заснування. І на прохання «ДТ» він виступив у ролі «екскурсовода», як по шкільних коридорах, так і по кобзарських стежках.
— Ідея такої кобзарської школи належала бандуристам, виконавцям авторських пісень — Василю Литвину та Володимиру Горбатюку, — розповідає Володимир Григорович. — Свого часу, Борис Олійник нам дуже допоміг. Він звернувся до партійних «богів», написав у якісь інстанції листи, щоб підтримали. І от незабаром виділили кошти на школу. Так сталося, що мальовниче село Стрітівка вважалося «неперспективним». Майже вся молодь поїхала до великих міст. У школі було мало дітей. У першому класі один хлопчик, в другому — три. Постало питання про закриття навчального закладу. Саме тоді почалася перебудова, усе розвалювалося… Але, слава Богу, ми свою ідею про кобзарську школу реалізували. На урочистому відкритті був Борис Олійник, а також представники з Америки, Канади. Оскільки Литвин і Горбатюк були «мандрівними» кобзарями, то перші 25 учнів нашої кобзарської школи саме від них і дізналися про її існування. Пам’ятаю, тоді в Стрітівку наїхало багато кегебістів. Боялися, щоб, не дай Бог, на урочистій лінійці не з’явився синьо-жовтий прапор, а був тільки червоний радянський. Тоді навіть виник скандал, бо хлопці-галичани, які приїхали вчитися до Стрітівки, привезли-таки із собою синьо-жовтий прапор. Керівництво відразу ж наказало зняти його.
Село Стрітівка справді мальовниче. Дорога до нього з Києва тягнеться ніби стрічка — через Халеп’я, Трипілля… А дорожні краєвиди просто зачаровують. Навіть дивно, що посеред цієї краси відразу ж після помаранчевої революції почалися якісь ідеологічні чистки. І на Стрітівську кобзарську школу знайшлися районні «реформатори», які хотіли звільнити з посади директора Галину Михайлівну Іванову (заслуженого вчителя України), людину, на чиїх плечах фактично й тримається шкільне кобзарське господарство. Що тільки не виробляли… Якось навіть довели до запаморочення прямо в районному кабінеті. Вона вистояла — дякувати колегам і школярам. Усе життя прожила в рідному селі і саме завдяки їй було створено належні умови для учнів та викладачів. Майбутні бандуристи сьогодні навчаються на чотирьох курсах. Вчаться за спеціальними авторськими методиками, які об’єднують програми дитячої музичної школи і музично-педагогічного училища. Є спеціальні предмети — вокал, бандура. Юні кобзарі їдуть до Стрітівки з усіх куточків країни — як правило, це 15-літні підлітки. Через кілька років вони вже захищають свої дипломні роботи (лекцію-концерт). Історія старовинного національного інструмента для багатьох terra incognita. І часто вони її сприймають крізь призму Шевченкових рядків: «Розказали б кобзарі нам про войни і чвари, про тяжкеє лихоліття... Про лютії кари…»
— Насправді, тоді проблеми були не з директором, проблеми були з владою, — продовжує розповідь кобзар Володимир Кушпет. — У той період, у 2005-му, почалися якісь інтриги в районі. Дехто думав, що кобзарська школа — це клондайк, це неабияка слава, якою можна поживитися. Але це не так. Я дуже сумніваюся, що вони б знайшли такого директора, котрий, пропрацювавши півроку, захотів би працювати й далі. В кобзарській школі дуже важка робота. Нині Галину Михайлівну остаточно поновили на посаді директора. І коли в період державних іспитів до нас приїхав один начальник, то був щиро здивований, що наші хлопці так майстерно грають і на кобзі, і на бандурі. До того ж прекрасно співають. Дуже легко все розламати… Не подумавши, що не ти це створював. Я ж пам’ятаю, який хаос був у перше півріччя, коли одних звільняли, а новопризначені неспроможні були щось зробити. Слава Богу, нині клімат у колективі налагодився. Деякі люди пішли, зникли інтриги.
Звичайно, життя школи непросте. Як уже згадувалось, одна з проблем — інструменти. В країні нема підприємств, які б спеціалізувалися на виготовленні бандур. Кажуть, останнє з них нещодавно взагалі закрилося, точніше перепрофілювалося — на виготовлення домовин… Моторошна метафора. А ще сумніше усвідомлення того, що мільйони гривень сьогодні летять на передвиборний вітер, у сотні тисяч доларів може обходитися бюджет якоїсь рекламної кампанії, і невідомо скільки коштів проходить через десятки фондів, які «пропагують» культурні цінності… Та чомусь не знаходиться зайвої копійки на те, про що з високих трибун говорять з ранку до ночі — національну культуру в її найблагороднішому вияві, адже видно, як тягнуться діти до національних інструментів, і з яким захопленням вони вчаться… Для них це не «гра», не «прикол», як може комусь видатися, оскільки навколишній фон занадто перенасичений попсовим дріб’язком. Стрітівські юні кобзарі, і в цьому може переконатися кожен, хто потрапить на їх урок, надзвичайно зосереджені, для них це дуже серйозна справа. А в подальших планах стрітівчан запрошувати на навчання до школи не тільки хлопців, а й талановитих дівчат (крім кобзарського відділу, відкрити відділ співу).
— Володимире Григоровичу, і все-таки, які сьогодні нагальні проблеми в кобзарської школи?
— Наші учні переважно вчаться грати лише на старих інструментах, їх нам подарували ще при відкритті школи. Я не пам’ятаю, щоб ми самотужки купили хоч одне фортепіано. Навіть комплект струн коштує десь близько ста гривень! З державного боку ми майже не маємо фінансування. Зарплату звичайно отримуємо, оскільки підпорядковуємося Міністерству освіти. Щось вони обіцяють і чим можуть допомагають. От із нового року ми отримали дві бандури і трохи грошей на ремонт. Але ця сільська школа була збудована ще за радянських часів. Тому зрозуміло, що треба і приміщення ремонтувати, й інвентар оновлювати. Адже без знання фольклору, традицій нікого нічого не вдасться навчити. Добре, що в Україні відбуваються різні конкурси, там наших хлопців завжди раді бачити. Вони до четвертого курсу в нас перетворюються з «диких каченят», на розумних і цікавих парубків.
— А що потім? Як далі складаються долі ваших випускників?
— Вони стають не тільки бандуристами, але й місіонерами національної культури. Бо за чотири роки поглиблено вивчають і історію України, і фольклор, і риторику. Можуть і розповісти багато, і пограти, і заспівати, і коли треба постояти за себе. Буває, що за місяць ми даємо і десять, і двадцять концертів. Гастролюють вони переважно по Київщині. Але їздили в Чернігів, на Черкащину, до Канева. У конкурсі Фонду культури «Молоді імена» ми практично завжди беремо участь, я не пам’ятаю такого, щоб хтось із наших студентів не здобув там звання лауреата. Не всім вдається потрапити в університет Поплавського… У підлітків з бідних родин грошей, звісно, на це немає. Між тим, навіть сучасна музика без знання традицій нічого не варта. От, наприклад, американська музика грунтується на певних традиціях негритянської культури. Ми ж практично сьогодні все «мавпуємо» з різних культур. І тому в будь-якій сфері мистецтва може бути розвиток тільки тоді, коли будуть використовувати елементи народних традицій в сучасних формах... А в Стрітівці молодим бандуристам допомагає формуватись і україномовне середовище, і Дніпро, і кручі.
Два роки учні вчаться у нас як у загальноосвітній школі, а потім ще на два роки залишаються здобувати музичну освіту. Їм платять стипендію залежно від успішності у навчанні. Колись було таке, що одному учню я поставив трійку по бандурі, а він підійшов до іншого викладача і каже: «Я вас дуже прошу, поставте мені п’ятірку!» Тому що від цього залежить його стипендія. У багатьох дітей нема батьків — одного чи й обох... Раніше було так — під одним дахом школа загальноосвітня, кобзарська й інтернат. А нині інтернат відсторонили, проте, вважаю, це нерозумно, оскільки тамтешня малеча могла слухати музику, прилучатися до неї... Колись я спостерігав за хлопчиком з інтернату, котрий на піаніно, зовсім не знаючи нот, підібрав мелодію з якогось фільму... От він би підріс і його можна було б вчити грати на бандурі.
До складу педагогічного колективу Стрітівської школи входять навіть професори, народні та заслужені артисти Україні, заслужені діячі мистецтв України, кандидати мистецтвознавства, заслужені вчителі Україні, вчителі вищої і першої категорій. Весь цей сильний викладацький штат сформований лише за рахунок киян, котрі поєднують роботу в столиці з викладанням у школі. Звісно, виникають труднощі, адже багато не наїздитися, дорога неблизька…
— Звісно, повинен бути створений власний педагогічний колектив, — продовжує розповідь кобзар Кушпет. — Поки що не можна говорити про згуртовану компактну команду, бо люди часто приїхали, попрацювали і поїхали. Можна сказати, що школа всі вісімнадцять років функціонує завдяки старим кадрам, а чи захочуть йти до нас молоді? Коли ми тільки-но відкрилися, то про нас дуже багато говорили, а тепер уже призабули. У нас же і харчування безкоштовне, і стипендія, і гуртожиток, між тим скільки є батьків, які нічого не знають про нашу школу. Ми ж не консерваторія, і тому починаємо музичну освіту прямо з азів. Звісно, що прослуховуємо дітей, аби виявити музикальний слух. Є в нас такий випускник Пасічник, який нині навчається в консерваторії на вокальному, так от коли він до нас прийшов, то до цього вже дев’ять років грав на бандурі. Але є й такі, що приходять і не знають, як тримати бандуру.
— З яких регіонів до вас найчастіше приїжджають майбутні кобзарі?
— З різних… Є навіть із Донецької області. Багато з Полтавської, Сумської. Коли приходять хлопці з російськомовного середовища, то поступово починають вивчати українську мову. От один хлопчик весь час навчання говорив тільки російською, а я все думав, як же до нього підійти, щоб він почав розмовляти по-українськи? І я почав йому пояснювати, що це дуже слушна нагода вивчити мову, яка потім стане йому в нагоді. І в останній рік навчання він почав спілкуватись українською. В колективі вони самі себе виховують. Але не вистачає мужньої чоловічої руки, і мені б хотілося, щоб був там вихователь, який би займався з ними бойовими українськими мистецтвами, розвивав справжній чоловічий дух.
«Взяв би я бандуру» (дещо з історії)
— Якщо згадати, хто такі кобзарі, то всупереч хибним уявленням, кобзарем можна назвати не тільки сліпця, котрий завжди просить милостиню. Так, справді, раніше була ціла каста кобзарів-сліпців, і вони співали переважно релігійні тексти, строго додержуючись церковного календаря. А були придворні кобзарі, котрі виконували ту музику, яку хотів слухати хазяїн. А ще були козаки-кобзарі, наприклад козак Мамай. Він грав на кобзі. Це були козаки, які у вільний час грали, підіймаючи бойовий дух запорожців.
Щодо інструментів… Є два види бандури — академічна і народна. Старосвітські народні інструменти — це справжня традиція, на них грали наші кобзарі, й їх виготовляють тільки майстри. Є спеціальний кобзарський цех, який виробляє саме такі бандури. Ми колись знайшли гроші і зробили три старосвітські бандури і три кобзи. Сучасна бандура — штучно створений інструмент. У всьому світі є фольк, є старовинна музика, джаз, рок, акордеон, симфонічна музика, рок-культура, все розподілено і розставлено по місцях. У нас же свого часу була майже винищена національна культура, оскільки боялися проявів націоналізму. Були такі постанови, що у кого є народний інструмент — чи то цимбали, бандура, чи то скрипка, то їх треба негайно зареєструвати, інакше будуть неприємності.
Треба було ще й обов’язково зареєструвати свій репертуар і грати тільки дотримуючись його. І тому сюди завозилися тисячами домри, балалайки, баяни, гармошки. Адже домри і балалайки — це також штучно створені інструменти, адже народна балалайка має всього дві струни. Тому все зробили чотириструнне, це дуже зручно — етюди вже є, вправи, твори є. А на такому народному інструменті як скрипка взагалі перестали грати народну музику, адже академічна гра на скрипці і народна — це як Земля і Місяць.
Треба зауважити, що в Україні сьогодні жоден навчальний заклад не випускає кобзарів, а така професія як «кобзар» ніде не зареєстрована. А дехто взагалі ніколи нічого не чув про цей інструмент. Адже, коли ліквідували Запорозьку Січ, то цей музичний інструмент майже забули, і поступово він відійшов лише до мандрівних співаків.
Нещодавно в Україні проводилася акція «Не будь байдужим», яка мала не політичне спрямування, а була покликана привернути увагу молоді до україномовної рок-музики. Ми запросили Ніну Матвієнко, різні гурти, були ми з Сергієм Захарцем. Коли ми виходимо і починаємо грати на лірі та бандурі, а паралельно звучить сучасний супровід, то відбувається щось неймовірне… Всі підводяться, починають танцювати, кричати «Браво!». Але я не впевнений, що прийде багато людей, коли побачать афішу з написом: «Вечір кобзарської пісні». Тобто у нас така природа, що ми не знаємо своїх творів. Був такий бандурист Георгій Кирилович Ткаченко, з яким я випадково познайомився, він зберіг одну народну бандуру, так він казав: «Хлопці, не лізьте на сцену! Ви спочатку вивчіть мелодію, слова, щоб не дай Боже не збитися, пограйте для дружини, для приятелів...» Узагалі це була унікальна людина, і про нього можна багато говорити. Жив він на манер старовинних кобзарів, котрі співали і за це їм давали їжу і речі. Вони так існували, тому й були незалежні. І він став незалежною людиною, в нього не було не телевізора, ні радіо. І я ходив до нього й переймав цю народну музику. Взагалі він був художником, але коли він навчався в Харкові, то там до репресій, десь у 1920-му, збиралися кобзарі. Потім він роздобув поламану стару бандуру, полагодив її, ходив до кобзарів і підбирав музику. Все казав, що хотів вхопити саму систему гри. Далі його направили на роботу в Москву. І тільки десь в 60-х роках він повернувся. Дуже піклувався про те, щоб справжня народна бандура не загинула. Ткаченко завжди негативно ставився до класичної бандури, казав, що це зарозуміло знищувати батька й матір і починати будувати світ по-своєму. Не знаючи традицій, толку нема. Цей майстер помер у 95 років. Завдяки йому я пізнав той дух народної бандури, який зовсім не можна було відчути, творячи музику на сучасному інструменті. А ми ж в ансамблі «Кобза» на бандурі грали навіть джаз. А на справжньому інструменті можна грати тільки народну музику, він створений для потреб народу в свій певний період часу. В усіх книгах пишуть: «Бандура — улюблений інструмент українського народу! Другий герб України». А я кажу, чи є у нас хоч один бандурист — чи то традиційний, чи то народний, який би міг зібрати зал на сто місць? Чому ходять слухати Розенбаума, котрий співає під гітару? Бо він знайшов себе, знайшов свій репертуар. А Висоцький? Він узяв манерою, подачею. Треба аналізувати, в чому родзинка того чи іншого музиканта.
В наших музичних навчальних закладах вважається, що вершиною кобзарського мистецтва є виконання класики. Адже бандура — це зовсім відмінний від інших інструмент. І своєю конструкцією, і побудовою, і ладами. Хто вміє грати на академічному інструменті, зовсім не зможе щось відтворити на народному. Ми в школі починаємо з академічної, і коли я бачу, що учень здібний, то я його запитую: «Чи не хотів би ти навчитися грати ще й на народній бандурі?»
Око фахівця завжди помітить якісь казуси у зв’язку з інструментами. Як, скажімо, у фільмі «Роксолана», коли кобзар на базарі грає на бандурі чернігівської фабрики. Нині режисер Олесь Санін готується до зйомок фільму під назвою «Кобзарі»... Якщо запросить, то обов’язково братиму участь у зйомках. Ми зустрілися на фестивалі «Країна мрій», і я запитав в Олеся, чи буде цей фільм? Він сказав, що все вже готове для зйомок.
Із досьє
Володимир Кушпет — викладач вищої педагогічної школи кобзарського мистецтва, один із засновників відомого ансамблю «Кобза», який починав виступати разом з «Піснярами», «Самоцвітами» й «Землянами». «Кобза» збирала переповнені стадіони й записала першу в Україні велику стереоплатівку.
Народився на Полтавщині, в родині військового. Тому його дитинство пройшло в постійних мандрах. Сім’я жила і на Уралі, і на Далекому Сході. Коли його батько демобілізувався, родина переїхала до Полтави. У дитинстві Володимир гарно малював, тому всі вважали, що він майбутній художник, і в музичну школу не віддавали. А коли до школи прийшла нова викладач музики з метою створити хор хлопчиків-полтавчан, то була здивована неабиякими музикальними здібностями Володимира. Пізніше він усе ж потрапив на навчання до музичної школи по класу бандури. Після школи була консерваторія, де він також не розлучався з інструментом. Брав участь у багатьох конкурсах.
Юрій Андрухович: «Коли суспільство очікує поета-пророка,
це означає, що у нас відібрали свободу»
(газета “Голос України” від 4 серпня 2012 року)
http://www.golos.com.ua/Article.aspx?id=263732
З Юрієм Андруховичем ми познайомилися у 1977 році у Львові, коли навчалися в Українському поліграфічному інституті імені Івана Федорова. Нещодавно мені поталанило вдруге у житті побувати у його рідному Франківську, або Станіславові, як він любить називати це затишне місто і куди повертається повсякчас зі своїх мандрів світом. Ми сиділи в кав’ярні після його всеукраїнського туру-презентації книжки «Лексикон інтимних міст», пригадували студентські роки, говорили про літературу. І не тільки.
Увазі читачів нашої газети пропоную фрагмент нашої розмови.
Батьки та діти
— Багато говорять про станіславівський феномен, про тебе, Прохаська, Іздрика. А чи є майбутнє у феномена, чи підростає нове покоління франківських письменників? Взагалі, чим викликаний цей феномен?
— Той, давніший, уже залишився в історії. На мій погляд, його найкращі часи були десь років 15—20 тому, тобто це перша половина 1990-х. Коли було страшенно важливо бачитися, зустрічатися, проводити час у якихось спільних дискусіях. Зараз цієї потреби, на жаль, немає. Ніхто ні з ким не пересварився, усі знаються, залишаються друзями. Але для якогось власного становлення, для поступу кожного окремо взятого чогось такого, як приналежність до цього феномена, зараз уже не потрібно.
Натомість молодші — це явище, яке виникло десь на початку минулого десятиліття, після 2000 року. Була така літературна формація «Біла риба». Чогось вони її так назвали. Це були молоді автори десь віку моєї дочки. Вона, щоправда, сама завжди заперечувала, що належить до «Білої риби». Але Таня Малярчук, Катерина Бабкіна — це було наступне після нашого феномена покоління, переважно жіноче.
Там було кілька хлопців, які так і не розкрилися. А от дівчата, кожна з них там себе знайшла, більшою чи меншою мірою. Я думаю, ще багато чого попереду в них. Це — молоді люди, яким немає 30 років. Отож сьогодні ми маємо черговий сплеск.
Можливо, він не такий голосний, але тут є талановиті молоді люди. Мені, наприклад, страшенно подобається поет Мирослав Боднар, він себе називає Мірко Боднар. Дуже цікавий хлопчина з карпатського краю Василь Карп’юк, він працює на нашому радіо. А решта так, десь навколо них.
Насправді тут, у Франківську, така трохи теплична ситуація порівняно з багатьма іншими містами. Тут є мова як така, вона функціонує нормально. Вона не є якимось ідеологічним завданням, якимось викликом, вона просто функціонує в повсякденні. І це дуже добре для письменника мати такий мовний ґрунт, таку базу.
— Але не тільки мовний ґрунт. Дуже своєрідна філософія, навіть у тебе, в твоїх побратимів по перу. Оцей дух, філософія — чи вони передаються, чи є спадкоємність поколінь?
— Багато хто з цих пізніших, з «Білої риби», просто залишалися на рівні молодших друзів. Тобто учнями я б не назвав, хоча, знов-таки, у випадку, наприклад, моєї дочки це було десь трохи теж учнівство щодо Прохаська. Просто перебування в його товаристві і спілкування на будь-яку тему, але воно викликає далі якісь роздуми.
Тому я думаю, що так, спадкоємність, звичайно, існує. Філософія, може, заголосно сказано, але певний спосіб думання, світосприймання, безумовно, тут є. Він значною мірою пов’язаний з тим, що тут є така топографічна, географічна своя домінанта — звідси видно Карпати.
Чим мені Івано-Франківськ ще подобається — це приязне місто без претензії. Воно усвідомлює себе містом провінційним, але не соромиться цього, не пнеться нікуди. Тут це нормально — бути провінційним. Тому франківчани гостинні, люблять, щоб їх хтось навідував з Києва. Вони цю людину будуть супроводжувати. І це все створює своє особливе світовідчуття.
Про таємниці
— Я прочитав твою «Таємницю», і склалось враження, що там ти трошки «втікаєш», навіть від себе.
— Звичайно. Я вже зараз можу розповідати. З «Таємницею» в мене пов’язаний такий сюжет дуже конкретний. Мені було тоді близько тридцяти років, коли один чоловік (ми його знаємо, але не буду називати) читав мені долю з долоні. І він сказав тоді: з моєї долоні читається, що я всі свої справи повинен постаратися встигнути завершити до 47 років.
На довгі роки я забув про цей епізод. А потім якось уже в околицях сорока зненацька серед ночі якось це пригадалося.
«Таємницю» я писав про всяк випадок. Якщо це справді виявиться правдою... По-перше, було складно. Як розуміти: чи мені тільки 47 років відведено, чи після сорока семи я перестану писати?..
— А можна тлумачити і так: що ти сорок сім років писатимеш.
— (Сміється). У будь-якому разі я хотів це краще собі пояснити. Якщо у мене такої можливості потім не буде, то я через оцей текст «Таємниці» щось трошки більше залишу про себе, щоб мене краще розуміли. Це такий текст, при тому, що начебто все максимально відверто, але водночас іде вигадування цієї правди. Паралельно якось так...
— Але я про інше трошки. В «Таємниці» це — 1970-ті роки, а в «Лексиконі»...
— Тут з 1995-го по 2009 рік.
— І сучасність, злободення, як раніше казали, відсутні. Тут ти не чіпаєш суспільних проблем сьогоднішніх.
— Чіпаю, але я роблю це в такий спосіб, що до цього треба докопатись.
— На зразок кросворду?
— Ну добре. Не докопатись. Може, я погано це сформулював... Відчути, що це в цьому тексті присутнє. Насправді, там і політика, і культурологія, і філософія, і мемуари, і все на світі. Єдине, що воно не подається безпосередньо в прямій формі, бо на те і художня література, щоб завуальовувати. Я завуальовую, але для мене це дуже така злободенна книжка. Наше суспільство загалом на такому етапі, коли, мені здається, суспільні очікування від літератури повернулись до патріархальної архаїчної форми. Мовляв, поет нам повинен сформулювати, куди ми йдемо, і повинен нас туди вести. І феноменальний успіх Ліни Костенко з її романом, він, мабуть, лежить у цій площині. Тобто нація відчуває потребу в святому дідові такому, а замість діда, добре, є свята баба. Але ось вона веде.
— Щодо «Записок українського самашедшого», я з деякими оцінками не погоджуюсь. Так, проблема є, але я думаю, що наше суспільство не настільки самашедше. Воно розумніше. Воно, можливо, десь закрилося в собі, наче равлик. І повинне народитись. Буквально на наших очах.
— Я хотів сказати, що знов оголились оці очікування, що саме поет...
Від кого вимагати моралі
— Суспільство очікує, що поет буде пророком?
— Як на мене, це свідчення того, що знову в нас відібрали свободу. Тобто поки цієї свободи достатньо в суспільстві, то поета, можливо, ніхто і не очікує.
— А може, в іншому проблема? У тому, що суспільство очікує від поета шляху? Пригадуєш фільм «Покаяння»? Де та дорога, яка веде до храму? Може, суспільство очікує, що покажуть дорогу до храму, до моралі?
— Це, я думаю, дуже помилкове очікування. Тут є певна несумісність — мистець і мораль. На мій погляд, моралі треба вимагати від політиків.
— Від політиків, у яких освіта куплена...
— Але ж і митці можуть бути різними. Вони можуть бути в моральному сенсі взагалі якимись монстрами і водночас геніями. Двадцяте століття не раз доводило це. І коли суспільство очікує, що саме митець являтиме собою якийсь моральний зразок, то воно помиляється.
— Можливо, навіть не від самого митця, а від його твору?
— Ну, так.
— Тут митець і твір — це різні речі.
— Але знову ж таки, мало хто це розуміє. Коли митець живий, то про його твори судять переважно за тим, що про митця говорять і яка у нього репутація.
Про «Меридіан»
— Мене зацікавив чернівецький фестиваль «Меридіан». Хто був генератором цієї ідеї?
— Я не сумніваюся, що Ігор Померанцев. З Праги, де він зараз ще працює на радіо «Свобода» в російській службі, він років три тому приїхав в Україну, коли вийшла його перша книжка в українських перекладах «КДБ та інші». Мав також презентацію в Чернівцях.
— Він народився і виріс у Чернівцях?
— Ні, але з двох або трьох років він там. Батько ж був військовий журналіст. Він народився, здається, у Саратовській області, де батько служив, а пізніше батька перекинули до чернівецької військової газети. І можна сказати, що свідоме його становлення, дитинство і юність — це вже Чернівці. Тому він до цього міста ставиться з таким захватом, ледь не побожним. Він каже, що це місто, на яке подивився Бог.
І от він запропонував такий фестиваль. Ми тут давно довкола цього кружляємо, мов якісь манілови, кажемо собі: от добре було б колись такий якийсь фестиваль міжнародний зробити. А він просто запропонував, і все почалося у 2010-му. Уже було два фестивалі, цього року відбудеться третій. Перші два — дуже успішні. Важливо, що є безпосередній зв’язок міського середовища з поетичним словом. А це притягує людей, є відчуття свята.
— А я побачив навіть більше: ви фактично поєднали українську творчість з європейською. Це реальна інтеграція в Європу.
— Цей фестиваль, дарма що молодий, але має дуже гарні відгуки. Є серед моїх знайомих поети в Австрії, які запитують: а що треба, щоб потрапити в Чернівці на цей фестиваль? Є вже такий позитивний імідж.
— Що мене ще вразило. У Криворівні я потрапив на вечір Тараса Прохаська й був здивований, наскільки люди знають його творчість. Ви часто практикуєте такі вилазки в гірські села?
— Ні. Я про себе чесно скажу. Такого ходіння в народ ще не було.
— А хлопці роблять?
— На мій погляд, це все тільки починається. Тарас — один з першопрохідців у цьому. Я думаю, це ще пов’язано з тим, що він перекладав Вінценза, який про ті краї писав.
— Там взагалі дуже цікавий дух. Там же Коцюбинський писав «Тіні забутих предків». Я уявив собі кінець ХІХ століття, початок ХХ. Які там дороги, якщо зараз...
— (Сміється). Може, були кращі. Я не знаю.
Розмовляв Володимир КОРОЛЮК.
На додаток вірш Юрія Андруховича. Упорядник
Благання мартопляса
Братове, до вогню мене прийміть,
подайте хліба чесний почастунок –
я йду давно, а клич нічних вістунок
мертвить і воскрешає водномить.
Я виміняв на вітер срібло й мідь,
я став недоторканний, мов цілунок.
Я йду і на плечі моєму клунок,
і ви мене, братове, обніміть!..
Я не навчу вас жити на землі,
збирати мед і стригти череду,
додаючі рублі та мозолі.
По гострім путівцю, мов по мечу,
до ваших жител радісно прийду
і невблаганну зірку засвічу…
Щиро дякую за вичитку бюлетеня Тетяні Бовт