Новини одним рядком:
18 липня – 80 років з дня народження російського поета Євгенія Євтушенка
27-29 липня – фестиваль "Франко-Фест" на Львівщині
25-26 серпня – фестиваль авторської пісні, грецької культури і тур. відпочинку “Ольвія-2012" у с.Парутине на Миколаївщині
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні та поезії
Листи присилайте на Email: p_karta@ukr.net, p_karta@mail.ru
Володимир-Волинський – Сергій Шишкін
Дякую. Прочитав!
Як ти вже знаєш, Едік Драч з Миколою Підгорним 14 липня в Києві проводять "Відкриті небеса", а я з 13-го по 15-те буду в Дубно на "Тарасі Бульбі".
Львів – сайт http://pisni.org.ua/
Фестиваль "Франко-Фест" (с.Нагуєвичі, Львівська обл., 27-29 липня)
http://www.pisni.org.ua/news/765.html
Цього літа вперше відбудеться унікальний і масштабний фестиваль на батьківщині Івана Франка.
Про Каменяра ми знаємо багато, але про місця, де він народився та зростав ми дізнаємось хіба з підручників та лекцій. "Франко Фест" має на меті актуалізувати та популяризувати творчість Івана Франка і створити йому якісно новий імідж одного з найкращих та найпрогресивніших українців свого часу.
При нагоді всі, хто приїде на подію матимуть змогу відвідати його батьківську хату, музей, проникнутись духом Прикарпаття. Пройтися стежками малого Івана, більше дізнатись про місця, де свого часу видобували нафту для Австро-Угорської імперії зможуть всі бажаючі. Багате і мальовниче Прикарпаття запрошує!
Фестиваль проходитиме 27-29 липня в с.Нагуєвичі Дрогобицького району Львівської області. Село розташоване близько від районного центру, Дрогобича (12 км) і від Львова (100 км). Програма фесту дуже насичена. Діятиме три сцени:фольклорна, мистецько-театральна та музична.
На мистецько-театральній дрогобицький студентський театр "Альтер" разом із своїми іноземними друзями презентуватиме незабутнє дійство, присвячене творчості Івана Франка, що не залишить байдужим жодного учасника фестивалю! А молоді поети проведуть літературний слем — це можливість для представників сучасної літератури позмагатися за право називатися найкращим. Важливим є те, що взяти участь у батлі зможе будь-хто із учасників. Перший день буде присвячено творчості великого Каменяра, а наступного — кожен матиме можливість продемонструвати власний талант. Також будуть проводитись лекції та літературні читання. Зазвичай саме із цими заходами асоціюються літературні проекти. Читання будуть присвячені перш за все Іванові Франкові, але учасники також зможуть продемонструвати публіці власні здобутки. Буде можливість послухати всіх: від аматорів до вже відомих в Україні митців. Бажаючі долучитися повинні всього лиш пройти попередню реєстрацію та атестацію. Ми побачимо творчість Франка з різноманітних, оригінальних та по-своєму особливих ракурсів. А лекторами будуть знані діячі літератури: Олександр Ірванець, Олег Лишега, Мирослав Маринович та багато інших відомих франкознавців. В ніч з суботи на неділю в будинку літератора пройде акція "Ніч в музеї", де організатори обіцяють створити атмосферу початку ХХст.
Для любителів лаунж музики, а також прихильників етномотивів відбудуться невеличкі, але дуже змістовні концерти на фольклорній сцені. Запршено і народні колективи з Дрогобицького та інших районів Львівщини та сусідніх областей.
Та найбільше інтересу в любителів української музики викличе музична вечірня сцена. Першого дня тут виступлять Фіолет, Флайzzа, Фліт, The Вйо, Скрябін. Другий день пройде під знаком ще драйвовішої музики: Ювелір, Rock-H (Рокаш), Кораллі, Тартак. "Найгарячішою" музична сцена буде в останній день фестивалю: Піккардійська Терція, Веремій, От Вінта, Мері, Гайдамаки.
Добирання до Нагуєвич:
Якщо Ви їдете зі Стрия чи Львова, є такі варіанти:
1. Електропоїзд "Львів-Трускавець", який у Львові відправляється з Приміського вокзалу о 7:24, 13:46, 16:08, 20:11 і їде через Стрий. Виходити потрібно на станції Дрогобич. Вартість повного квитка 11 грн.
2. Автобуси Львів - Дрогобич, вартість проїзду 25грн, Стрий – Дрогобич, 7 грн.
Якщо Ви їдете з Самбора, Ви можете доїхати електропоїздом або ж автобусом до Дрогобича.
Після того як Ви доїдете до Дрогобича, Вас чекатимуть автобуси з надписом "Франко Фест", котрі за плату в межах 10-15 грн довезуть Вас у саме "серце" фестивального дійства. А також Ви зможете доїхати маршруткою №2 із залізничного вокзалу до автовокзалу, а там сісти на рейсовий автобус до Нагуєвич. Вартість проїзду 4 грн.
Для тих, хто має намір "селитись" в наметах, буде облаштоване наметове містечко. Для осіб, які надають перевагу звичному комфорту, зможуть поселитись у готелі або ж у місцевих жителів.
Для представників ЗМІ передбачена акредитація на сайті фестивалю. Необхідно лише зробити прес-анонс події.
Та найприємнішим фактом для всіх бажаючих відвідати таку масштабну подію є те, що вхід на фестиваль вільний!
Більше інформації можна дізнатись на офіційному сайті фесту: http://frankofest.org.ua
Київ – сайт http://festivali.org.ua/
ПОЛОЖЕНИЕ
о Международном фестивале авторской песни "Славутич - 2012"
Международный фестиваль авторской песни "Славутич" проводится с целью раскрытия творческих способностей авторов и исполнителей г. Славутич, Украины, СНГ и других стран.
Фестиваль является культурно-творческим, рекламным средством, которое проводится в форме содержательных, художественно-насыщенных представлений с участием ведущих авторов, исполнителей и творческой молодежи.
Фестиваль проводится в условиях туристического лагеря в окрестности города Славутич на берегу реки Днепр в районе яхтклуба "Якорь".
Задачи Фестиваля
· содействие творческому росту авторов и исполнителей, взаимообмен культур
разных народов;
· активизация тонуса культурной жизни города Славутич;
· укрепление гуманитарных контактов г. Славутич с другими городами,
республиками и странами.
Организаторы
Фестиваля
Исполнительный комитет г. Славутич.
Профсоюзный комитет ГСП «Чернобыльская АЭС».
Дирекция Фестиваля авторской песни "Славутич".
Условия
Фестиваля
Фестиваль является конкурсным. Конкурс проводится в два тура.
Первый тур. Творческие мастерские (отборочное прослушивание).
Второй тур. Конкурсный концерт.
Участие в конкурсе могут принять все желающие, без ограничения возраста и
гражданства.
В конкурсе предусматриваются следующие номинации:
· лучший автор (и стихов, и музыки);
· лучший автор музыки;
· лучший исполнитель;
· лучший ансамбль;
Победителям в каждой номинации присуждаются звания лауреатов Фестиваля и вручаются призы и дипломы. Кроме того, дирекция фестиваля, жюри, спонсоры и любая делегация могут учреждать специальные призы (зрительских симпатий, самому юному участнику, за лучшую песню о г. Славутич и т.д.)
Жюри Фестиваля
Для проведения творческой части Фестиваля, Дирекция Фестиваля авторской песни "Славутич" формирует и утверждает Международное жюри, которое проводит творческие мастерские и определяет лауреатов Фестиваля.
Решение Международного жюри, которое относится к присуждению призовых мест, призов и званий, обсуждению не подлежит и является окончательным.
Организация Фестиваля
Общее руководство подготовкой и проведением Фестиваля, решение всех административных и финансовых вопросов возлагается на Дирекцию Фестиваля "Славутич".
Гостям необходимо с собой иметь туристическое снаряжение и продукты питания на трое суток.
Расходы, связанные с проездом и проживанием клубных
делегаций и отдельных представителей, несут командирующие организации.
ПРОГРАММА
ФЕСТИВАЛЯ АВТОРСКОЙ ПЕСНИ
"СЛАВУТИЧ-2012"
17 августа
(пятница)
с 8.00 - 20.00 Заезд и размещение гостей в палаточном лагере.
11.00 – 17.00 Регистрация участников. Выставка фотографий, печатной продукции
на тему «Наш клуб авторской песни», обмен информацией о работе клубов из разных
городов.
20.00 - 23.00 Торжественное открытие фестиваля. Концерт участников и гостей,
приветствия делегаций городов и клубов.
23.00 -до утра Песенные костры.
18 августа
(суббота)
11.00 - 14.00 Сольные выступления лауреатов прошлых лет отдельными блоками по
20-30 минут
11.00 - 14.00 15.00 – 17.00 Творческие мастерские (прослушивания конкурсантов
признанными мастерами жанра)
17.00 – 18.00 Подведение итогов работы творческих мастерских, отбор участников
для конкурсного концерта.
19.00 - 22.00 Конкурсный концерт
23.00 -до утра Юмористическая развлекательная программа «Чайхана», песенные
костры
19 августа
(воскресенье)
11.00 -16.00 Награждение лауреатов фестиваля. Концерт лауреатов, гостей и
членов жюри
17.00 -до утра Отъезд участников и гостей фестиваля
19.00 Концерт почетных гостей фестиваля в большом зале ККК г. Славутич.
Київ – МО «ОsтаNNя Барикада»
м.Київ, пр-кт Повітрофлотський 36, оф.67
тел./факс: 8 (044) 244-05-55
Літературна площа на Європейській
Стільки відомих письменників давно не збиралося разом, щоб почитати людям свої тексти. 10 липня о 19:00 вони прийдуть
під «Укранський дім» щоб підтримати людей, які
голодують за мову. Зокрема можна буде послухати таких митців, як:
• Василь Шкляр
• Макс Кідрук
• Василь Герасим’юк
• Іван Андрусяк
• Олена Захарченко
• Анна Малігон
• Дмитро Лазуткін
• Галя Ткачук
• Сергій Пантюк
• Олена Степаненко
• Світлана Богдан
• Ірина Шувалова
• Артем Захарченко
• Олаф Клеменсон
• Оксана Самара
• В’ячеслав Левицький
Брифінг з голодуючими 11липня 13:00 Український дім
«Ми чекаємо на реакцію Президента та Спікера»
В середу 11
липня о 13:00 на площі перед Українським домом (Європейська 2) відбудеться
брифінг з учасниками голодування. На ньому голодуючі розкажуть про деякі зміни
в голодуванні, про власну реакцію на заяви окремих політиків та подальше
розгортання акції.
Президенту
та спікеру оголошено ультиматум. Два листи будуть презентовані на брифінгу і
передані голодувальниками до Адміністрації Президента.
Також
окремим аспектом обговорять регіональну підтримку акції та подальші варіанти
розвитку подій. За словами самих голодуючих, вони чекають на реакцію Президента
та Спікера, чи допустить він погіршення стану голодуючих?
Відкритий лист учасників голодування до лідерів опозиційних парламентських партій
6 липня ви,
лідери опозиційних партій, оголосили про власну перемогу, провели ряд
прес-конференцій і покинули протест. Ви покинули поле бою біля Українського
дому. Ви залишили долю української мови на милість Литвина та Януковича.
Закон про мову не зупинено остаточно. Партія
регіонів активно організовує «підтримку» закону Колісніченка-Ківалова в
регіонах. Щодо протестних дій відкрито кримінальні справи. Опозиційні політики
роз’їхались ділити списки та округи.
Опозиційні лідери повинні зробити висновки та розпочати роботу над помилками.
Ми, учасники
громадського протесту біля Українського дому звертаємось до лідерів опозиційних
партій з такими вимогами:
1. Виключити з своїх лав народних депутатів за злочинною недбалістю яких, було
проголосовано антиукраїнський мовний закон. В першу чергу покарання повинні
нести А.Кожемякін, М.Мартиненко та М.Томенко, які відповідають за організацію
роботи опозиції в сесійній залі.
2. Призначити відповідальних за протидію мовному терору влади.
3. Лідер Об’єднаної опозиції А.Яценюк повинен персонально взяти на себе відповідальність за згортання акцій протесту та в разі набрання чинності закону скласти з себе повноваження опозиційного лідера
4. Відмовитись від використання партійних брендів під час акцій національного опору
5. Зобов’язатись не брати у списки власних партій осіб які голосували за Харківські угоди, конституційні зміни 2011 року, податковий кодекс, закон про мови.
6. Включити до програм партій пункт про захист та розвиток української мови та культури.
Вимагаємо від вас повідомити про рішення щодо окреслених нами питань до 16 липня. Суспільство має право знати хто реально вболіває за долю української мови та держави, а хто париться на цій святій темі.
Окреме слово вдячності Висловлюємо відомим діячам культури, які знаходять час підтримувати наш дух та разом з громадянами вимагають відійти від розгляду мовного законопроекту. Станом на сьогодні, це вже Василь Шкляр, Ніна Матвієнко, Тарас Компаніченко, Володимир Мороз, Брати Капранови, Богдан Бенюк, Сергій Архипчук, Сашко Лірник, Оксана Левкова, гуртам PoliКарп, Хорея Козацька, Тарута, Свобода (Санкт- Петербург), Варйон, Анжеліка Рудницька, Ольга Богомолець, Світлана Поваляєва, Артем Полежака, Євген Сверстюк, Тарас Силенко та інші.
НЕВЖЕ?
Якщо б я із цього нічого й не мав би,
Та все ж і сьогодні, і вчора, і завжди
Так хочеться правди, так хочеться справді,
Щоб все було справжнім.
По-справжньому справжнім!
Не має брехня ні сумління, ні міри,
Не знає жалю і про щедрість не дбає.
І в кожного власні – і правда, і віра,
І хата ота, що завжди лише скраю.
Ось так і живемо. Живемо – і раді…
Лиш мрієм про те, що все збудеться завтра.
Живемо насправді, але не по правді…
Невже все це правда, гірка, але правда?
Невже?
(Володимир Шинкарук)
Рубрика – «ЗМІ про мистецькі події»
Спіймати
на вудку український дух
Під завісу театрального сезону «франківці» презентували сценічні варіації
за Іваном Малковичем «Райськеє діло»
http://www.umoloda.kiev.ua/number/2104/164/74974/
Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА
Фінальним акордом сезону–2011—2012 у Театрі імені Франка стала прем’єра вистави «Райськеє діло (Автопортрет перед дзеркалом)», яку режисер Андрій Приходько поставив за поетичним циклом Івана Малковича «Вертепчики». Поєднати минуле і сучасне, особисте і суспільне, зануритися у глибини історії й традицій та переосмислити їх уже з позиції сьогодення, донести головну ідею не лише через текст, акторську гру, а й завдяки красивій картинці, яку бачитиме перед собою глядач, — навпроти майже всіх цих завдань команда «Райського діла» може сміливо ставити позначку «виконано». Хоча з балансом у цьому спектаклі варто було б попрацювати ще: часом глядач, налаштувавшись на філософську тональність, змушений миттєво ловити зовсім іншу хвилю, з піснями–танцями, жартами — і серйозні нотки у цьому вирі просто губляться.
Якщо ви запитаєте, кого у «Райському ділі» грає Бенюк, я відповів вам пафосно і виклично: герой Богдана Михайловича зветься «українським народом», хоча у програмці зазначений як «Іван». Він сіє хліб (сцена, коли Бенюк «засіває» Місяць, потішить найвимогливіших театральних гурманів), він ловить рибу («Ніколи не мав я рибальського хисту, /Страшні мені риб’ячі на гачку муки, / та ще майже вчора крізь ції луки/ текла, як пісня, річка пречиста»), він і людина мегаполісу, і водночас — чоловік, який не втратив генетичної пам’яті, бо дуже органічно включається у традиційні колядки–щедрівки, він щиро пригортає до себе сина і мужньо виборсується із–під кривавої імперії, її у цій виставі уособлює червона надувна лялька–гігант, якій так і не вдалося розчавити Івана... Цей історично–емоційний шлях українця щедро декорований традиційними обрядами і звичаями: хореографія — Лариси Руснак (вона ж виконувала головні жіночі ролі у виставі), музичне оформлення — Сусанни Карпенко, козацькі крутки — Володимира Абазопуло, хормейстер спектаклю — Анатолій Навроцький.
Виставою «Райськеє діло» на сцені Театру імені Франка дебютував художник Богдан Поліщук. Але взаєморозуміння між ним та режисером Андрієм Приходьком у цьому спектаклі настільки очевидне, що складається враження, ніби ці двоє знають один одного не перший рік. Насправді так воно і є: минулого року Приходько з Поліщуком поставили у Львівському театрі імені Леся Курбаса «Лісову пісню».
«Якщо б ми всі усвідомили, що ми в раю, на своїй землі, то ми б ставилися, ми б піклувалися, обробляли її, як те, що ціннісне, навіть безцінне — райськеє», — зауважив, представляючи свою виставу, Андрій Приходько.
Твори Івана Малковича із збірки “Вірші на зиму”. Упорядник
Інтермедія з князем
Ігор – витязь той слов’янський
зараз рушить до походу:
Ярославна проводжає
і наказує по ходу:
щоб тримався він статечно,
говорив поменш…
Пізніше
вдячний двору сивий віршник
все, що треба, там допише.
Щоб не трясся, адже, врешті,
сам Господь йому – недаром! –
мов підігруючи в драмі,
сонце затінив сандалом.
Знову конкурс огласили
хто ловкіш це все проверне,
і русини – скурві сини –
тут як тут – аж свищуть пера.
Юродивий лиш ридає:
раз – щасливо, раз – надривно:
- Князь іде по славу в “Слові”,
а по що іде дружина?..
Але князь – несхитний. Дзуськи!
- Цить обідранці й поети!..
Вже дружині земля руська
над
шоломами
на метр.
Житіє священика
1
Усяк священик має у собі
малесеньку тюрму: гріхи своєї пастви
туди він запроторює навік:
змагаються в утробній боротьбі
тюремне з божим… Тяжко не упасти,
оскільки він також є чоловік.
Він вже гріхами б поділився з Богом,
та соромно за паству, що грішить,
та й Бога жалько: він-бо все простить
самотній і сумний за золотим порогом.
2
Як сулія, наповнений ущерть
чужими ненастанними гріхами,
він мучиться: в душі його ночами
й найменший із гріхів рубається на смерть,
щоб лиш наснитися, прорвавшись в лютій битві
в артерії, де режисери снів
монтують поспіхом палкі свої творіння…
Вже задихаючись, священик, як в молитві,
двом-трьом гріхам вертає плоть зі слів –
до вушка їгмості їх зшіптує, сумління
злегенька цим очорнюючи, та
полегшуючи сон. А їгмості – теж кара:
до ранку спробуйте утримати в устах
гріхи сусідки – млосні, як Сахара.
* * *
Сизі ранки поснулі, зозулі під росами сплять, зелені стебла цибулі з низеньких туманів стримлять.
Грузне в туман драбина, прихилена до воріт. Видно: якась людина мирно стриже живопліт.
Чутно, як соки нуртують, й знову при рідній ріці равлики біло мурують тихі свої церковці.
Хочу і я ставати тихим, гасити вапно, і живопліт доглядати, й довго дивитись в вікно.
* * *
Все у нас, бачиш, не так: ранок долину залляв, лісу сосновий їжак сонце на спину узяв.
Жінка іде до ріки прати постелю тонку, зараз над’їдуть полки – зазолотять ріку.
Добре дивись: лиш мить – і віднесе їх ріка.
Чуєш, як кров шумить в конях і вояках?.. |
Пійманий Сковорода
Блудний Сковорода з паличкою в руці селами загляда, списує папірці.
В череві – хлюпа бурда, в помислах – Рим, печений Сковорода піччю Єкатерин.
Куди, Грицьку, ідеш – в народ стежка твоя? Що ти йому несеш – “Басні харковськія”?..
Роздвоєний Сковорода в рідне забрів село, віршу розповіда, душі козачкам звело:
“Буцімто й босий Гриць, а царської мови доп’яв, по-царськи язик ворушивсь, як віршу казав.
Не те, що наші пісні – мовою прості, як ми…” Йде Сковорода, рясні тягнуться від Січі дими…
Дорога його гойда, підіймається сак…
Тішиться Сковорода: думає, що гамак. |
Завжди в пошуку: Євгеній ЄВТУШЕНКО
Славетному російському поетові виповнюється 80!
(газета „День” від 17 липня 2012 року)
http://www.day.kiev.ua/231527
Іван ДЗЮБА
Народився він 18 липня 1932 року на станції Зима Іркутської області, там минуло його дитинство, там навчався в школі, почав писати вірші. Мавши вже перші поетичні публікації, вступає до московського Літературного інституту ім.О.М.Горького. Це була хороша загальноосвітня і професійна школа. Під час навчання в інституті Євгеній Євтушенко зблизився з поетами і прозаїками, що невдовзі посіли помітне місце в російському літературному житті — Беллою Ахмадуліною, Робертом Рождественським, Юрієм Казаковим, Григорієм Поженяном, Володимиром Солоухіним та ін.
Два чинники — на мій погляд — найбільше вплинули на формування молодого поета. Перший — життєві враження від воєнної пори, як її пережила людність сибірської провінції, сподівання чогось надзвичайного і світлого після Перемоги, романтичний настрій вихованого на класичній літературі провінційного юнака, який прагнув ширшого духовного простору для самореалізації. Звідси — антиміщанська (часом наївна) риторика «раннього» Євтушенка, яка згодом набере більшої соціальної заглибленості. Другий чинник — вплив повільних, але відчутних змін у суспільній атмосфері після смерті Сталіна («відлиги», за відомим висловом І. Еренбурга), а потім викриття «культу особи» на ХХ з’їзді КПРС, що мало великий резонанс у суспільстві. Деяка лібералізація режиму дала можливість вільнішого висловлення критичних настроїв та надій на демократизацію політичного ладу, і Євтушенко належав до тих літераторів, які цим перейнялися, відбиваючи назрілі потреби життя.
Ідейний пафос поезії Євгенія Євтушенка 50 — 60-х років становить віра в те, що цінності соціалізму, спотворені сталінізмом, можуть і повинні бути поновлені й оновлені, якщо підняти суспільство на їхній захист. Мотив революційної романтики, вочевидь запізнілий, не виглядає, одначе, таким завдяки гострому запереченню казенщини та суспільних неподобств — бюрократизму, пристосуванства, соціальної несправедливості, безкарності чиновництва й безправності трудівника — як наслідку втрати революційного духу суспільства. Його треба відродити, боротьба за соціальну справедливість та гуманістичні цінності, громадянська активність мають становити постійний тонус суспільства: «Есть у революции начало, нет у революции конца» — ця поетична формула Євтушенка була свого часу досить популярною. У ній — і енергія романтичного протесту, і водночас обмеженість, адаптованість його змісту та форми. (Не треба забувати також, що поетові, як і всім радянським письменникам, доводилося весь час бути у стані холодної війни з цензурою. Пізніше він згадував: «...Когда Артур Миллер увидел у меня на столе (...) исчерканную цензурой верстку «Братской ГЭС», в которой было 517 цензурных поправок (...), у него навернулись слезы, сказал (...) ваша интеллигенция — это герои».)
Саме з цією громадянською лірикою насамперед пов’язувалося в масовій свідомості ім’я Євгена Євтушенка. Однак її щирість і, відповідно, привабливість були забезпечені тією багатою природою душі, яка виявилася в його інтимній ліриці та рефлексіях на повсякденні враження від життя. Тут Євтушенко інакший, ніж коли він говорить про спрагу все знати, все бачити, все пережити, коли у цій всепричетності бачить жаданий масштаб своєї особистості або коли закликає: «Будем великими!» (так названо цілий розділ у збірці «Взмах руки», 1962 р.), — тут бачимо замріяного юнака, який у непевності й тривозі стоїть перед таїнством кохання і шукає в рідній дівочій душі суголосності з самим собою і власної здатності бути суголосним із нею. Пізніше поетові судитиметься не одна еротична пригода і не один сюжет родинного життя, тож у лірику любові прийдуть і драматизм, і почуття провини перед коханими, а жаль за колись змарнованим просвічуватиметься і в словах вдячності за нове родинне щастя. Але це буде пізніше.
Для Євтушенка характерне співчутливе розуміння кожної людини, що трапляється на його шляху і тим самим потрапляє в поле його поетичного зору й переживання, стаючи персонажем його віршів. «Контингент» таких персонажів у нього чимраз далі розширюється — в цьому виявляється демократизм його світопочування і рідкісна соціальна вразливість. Тут і ветеран війни (про яких тоді не дуже згадували), і «рабочая кость» — змажчик зимінского депо «Иван Фаддеич Прохоров», і «крановщица Верочка», і дівчата з фабрики «Скороход», і студенти, що підробляють на станції «Москва-Товарна», і циган-конокрад, і перші радянські битники, і вчений-атомник, і космонавт, і випадкові попутниці в електричці... Але це не якийсь житейський хаос, це діапазон поетичного таланту й душевних інтересів Євтушенка, його здатності перейматися людськими долями, бачити невичерпну різноманітність життя та його насиченість неординарними особистостями. Втім, для Євтушенка немає ординарних людей, якщо це живі люди, а не маріонетки службових і корисливих інстинктів, — і він уміє «розпечатати» внутрішню біографію кожного й сюжет його зовнішнього побутування, виміри його пристрастей, страждань і радощів. Інколи якась зовсім випадкова, нібито малозначуща житейська ситуація стає поштовхом для поетичної уяви, що надає їй символічного виміру. Скажімо, в одному з інтерв’ю він розповів про те, як було створено вірш «Гражданин Никаноров». Чекаючи літака в пермському аеропорту, він почув оголошення по радіо: розшукують пасажира Никанорова, який запізнюється на рейс і затримує його. Звичайна річ. Оголошення повторюють і повторюють, а пасажира Никанорова немає і немає. І от поет малює кілька версій того, ким може бути пасажир Никаноров, що з ним могло трапитися або що він міг учудити. І в цих поетичних версіях — спектр можливих людських доль та ідея неодмінного розшуку людини. Сам поет так прокоментував ідею вірша: «...Никто не должен быть потерян в нашей стране и в какой-либо другой, как гражданин Никаноров. Слишком много у нас потерянных людей. Но не должно быть людей, потерянных поэзией и нами, писателями». Це кредо гуманістичної літератури!
Вірші такого роду у Євтушенка не просто оповідні, вони мають характер зацікавленої і неспішної «розмови» з персонажем або з оточенням, вони внутрішньо діалогічні, навіть якщо персонаж не бере слова. Тоді як інтимна лірика, хоч також діалогічна (в розумінні напруженого зворотного зв’язку, хай і немовленого, між адресатом і поетом), — зосередженіша, стилістично й лексично артистичніша (за всієї щирості).
Варто сказати, що оті розповіді-портрети Євтушенка, завдяки тому, що вони опонували фальшивому офіціозному стереотипові «простої радянської людини» (в тому числі й «гегемона» — представника нібито владного робітничого класу) і співчутливо показували її правдиве обличчя, — були на той час таким собі художнім відкриттям, вони були популярними серед читацької та слухацької аудиторії не менше, ніж його громадянська лірика. А це був час небувалого інтересу до поезії як прихистку живої думки — літературні вечори та виступи улюблених поетів у всіх великих містах СРСР збирали масу молоді, та й не тільки. (В Україні, як знаємо, виступи наших шістдесятників мали свій особливий, напівлегальний характер, бо часто влада забороняла їх.) Євтушенко став головним героєм російської поетичної естради 60-х років. З огляду на його популярність, режимні чинники застосовували щодо нього подвійну тактику: з одного боку, офіціозна критика намагалася поставити під сумнів громадянські та художні достоїнства його поезії, з другого — влада була не від того, щоб наблизити його до себе, сподіваючись вплинути на нього; до того ж, за умов хрущовської політики «співіснування двох систем», такі постаті в літературі та мистецтві використовувано як доказ свободи думки перед західною громадськістю, їм дозволяли, зокрема, поїздки в капіталістичні країни задля створення сприятливішого враження про СРСР.
До певної міри Євтушенко йшов назустріч цим сподіванням влади, вірячи в можливість впливу на неї тієї частини творчої інтелігенції, представником якої був. Але в критичні моменти твердо протистояв неосталіністським тенденціям. Великого розголосу набув його вірш «Наследники Сталина»: «...Наследников многих на шаре земном он оставил (...) Покуда наследники Сталина живы еще на земле, //мне будет казаться, что Сталин еще в мавзолее».
Актом громадянської мужності став вірш Євтушенка «Бабий Яр», що був першим публічним голосом протесту проти замовчування в СРСР трагедії євреїв і фактичного заохочування антисемітизму: «Еврейской крови нет в крови моей. //Но ненавистен злобой заскорузлой // я всем антисемитам как еврей, // и потому я настоящий русский». Вірш викликав злостиві нападки на Євтушенка, але водночас збільшив кількість його симпатиків у СРСР та у світі. Виступ проти антисемітизму був у Євтушенка не епізодичним і не просто розрахованим на здобуття популярності, в чому звинувачували його недоброзичливці. Інтернаціоналістичні мотиви (в розумінні поваги до всіх націй та їхніх культур, солідарності з жертвами забобонів чи гонінь) — органічні для Євгенія Євтушенка й голосно звучать у його поезії. Великий її пласт — це вірші, народжені поїздками республіками тодішнього СРСР, ознайомленням з культурами цих народів, особистими зв’язками з їхніми мистцями тощо. Кращі з цих віршів (бо є серед них і «гостьові», декларативні) відзначаються щирістю дружніх почуттів та добрим розумінням національного образу того або іншого народу, солідарністю із творчою місією його синів. У радянській літературі тема «дружби народів» належала до бажаних і заохочуваних, оскільки малося на увазі уславляння національної політики партії; але чимало письменників уникало казенного фальшу й керувалося щирими симпатіями до інонаціональних колег та вболіванням за їхні біди. Це властиво і всій поезії та громадянській поведінці Євгенія Євтушенка. Ось, скажімо, його вірш «Нанду» — про абхазьку бабусю: «Из рода Гулиа она, //А дети где-то вдалеке // и говорят, приехав, на// полуабхазском языке. //Полуязык не есть язык. //Он — как заплеванный родник. // Язык — это и есть народ. //Язык умрет — народ умрет». Місія поета — зав’язувати для себе «в узелки людей, народы, языки» як сукупне багатство людства, а тому — «будь проклят этот мерзкий миг, //когда хоть где-нибудь пойдет //язык — войною на язык, //народ — войною на народ». Як це актуально звучить сьогодні для нас в Україні, де глухоніма влада нацьковує мову на мову задля утривалення свого панування!
Перспективи співіснування народів, мов, культур завжди тривожили і тривожать Євгенія Євтушенка. В інтерв’ю для радіо «Эхо Москвы» (12 травня 2008 року) він говорив: «Мы сейчас должны выработать новую философию новой Европы, которая не может существовать ни без России, ни без Украины, мы все европейцы. Мы все должны думать, как жить дальше в нашей общей Европе, тем более страны, которые были настолько связаны кровью и чем угодно, и т.д., должны подавать пример и быть несколько более терпеливыми и более тактичными друг к другу. Вот я что просто считаю, иногда такта просто не хватает нам. Есть такое что-то в нас всех от такой, знаете, агрессивности очередей, в которых мы все стояли».
Досить неоднозначною була роль Євтушенка як свого роду репрезентанта радянської інтелігенції в численних закордонних вояжах. З одного боку, він виступав як «посланець миру», хоч і неофіційний, але цілком у дусі прокламованої радянської «миролюбної політики» (знаменитий вірш «Хотят ли русские войны?»), але з другого — був хоч часом і критичним, однак порівняно об’єктивним у зображенні західного світу, не дозволяв собі вульгарного пропагандизму, завжди залишався одним із тих інтелектуалів, які шукали порозуміння, а не конфронтації. Зрештою, головні його «закордонні» сюжети пов’язані з визначними постатями історії, політичного і культурного життя, з особистими враженнями від інакшої, нерідко екзотичної дійсності. Це випливало з його постійної жадоби всенавчання і душевного самонаповнення, з якою йшов у великий світ і яку задекларував ще у вірші «Мої університети». Ще одним — і дуже важливим — стимулом у захопленні «закордонною» тематикою, насамперед латиноамериканською, було чи не штучне підживлення настрою революційної романтики, що вже не мала жодних джерел у радянській дійсності (вірші про Фіделя Кастро, Че Гевару та ін.). — тут крився і певний докір рідній обивательщині.
Стилістика Євтушенка для свого часу виразно новаторська, з чутливістю до розмовної стихії, розкутістю інтонацій, демократизмом лексики, часом з елементами фельєтонності або з публіцистичною гостротою (можна припускати, зокрема, школу і Некрасова, і Маяковського; сам Євтушенко називав і інших своїх улюблених поетів), — хоч інколи грішить раціоналістичною придуманістю та прозовою розслабленістю. Це останнє, а швидше схильність до сюжетного — оповідного або баладного — віршування, як також і колажний характер його поем («Станция Зима», «Братская ГЭС») або «повістей у віршах» («Голубь в Сантьяго»), провіщали неминучість його звернення до прозових жанрів. Спочатку була поема в прозі «Я — Куба», перероблена в кіносценарій, за яким режисер М. Калатозов і оператор С. Урусевський зняли однойменний фільм (1964 р.; звідси почалася праця Євгенія Євтушенка в кіно — авторський фільм «Детский сад», виконання ролі Ціолковського у фільмі «Взлет» Сави Куліша). 1967 року Євтушенко друкує повість «Пирл-Харбор», написану під враженням від поїздки на Гавайські острови та Гонолулу. Її герої — американський моряк Грівс, який дивом уцілів під час японської атаки на Пірл-Харбор, та японський камікадзе Кімура — вони знайомляться в літаку і згадують пережите, розуміючи безглуздя ворожнечі й війни. Наступною була повість «Ардабиола», а потім роман «Ягодные места», в якому елементи біографічного характеру поєднуються зі спробою дати ширшу картину світу ХХ століття. У своїй прозі Євгеній Євтушенко залишається поетом — мірою емоційності та асоціативності мислення, тому природно звертається і до «гібридних» жанрів. Зразком цього може бути велика поема «Фуку!», в якій поетичні монологи чергуються з розлогими публіцистичними пасажами та вставками-спогадами, враженнями від закордонних вояжів та зустрічей і бесід із видатними діячами й поетами американського континенту. Мовою одного з індіанських племен «фуку!» означає заборону на вживання імені; Євтушенко переосмислює це табу в контексті колоніальної історії Латинської Америки, та й не тільки: йдеться про особливість пам’яті людства, яке шанує «великих», навіть якщо вони успішні бандити, і забуває «малих», на чиїх трудах і крові стоїть експлуататорський світ. Яскрава риторика поеми перейнята антиімперіалістичим і гуманістичним пафосом.
У віршах, поемах і прозових творах Євтушенко не раз висловлює своє естетичне кредо, часом виразно полемічні (щодо панівних у тогочасній радянській критиці) міркування про літературу й мистецтво; своїми поглядами діляться і його герої (як-от у повісті «Пірл-Харбор»). Виступав він і з есеями та статтями, в яких засвідчив хист тонкого інтерпретатора мистецьких явищ. Ще одна грань його багатогранної діяльності — те, що він назвав своїм «антологізмом»: пристрасть збирати кращі зразки класичної і сучасної поезії (Євтушенко на рідкість безкорисливий у своїх смаках і об’єктивний у ставленні до колег); він, зокрема, впорядкував антологію «Десять веков русской поэзии» (в ній, звичайно ж, немало наших земляків).
У кінці 80-х та в 90-х роках поезія Євтушенка перейнята тривогою за криваві міжнаціональні конфлікти (азербайджано-вірменські та ін.), що прискорили розвал СРСР. Він не прихильник російської великодержавності та її силових методів, але наголошує свій російський патріотизм і не приховує свого жалю за тим, що зібрана «по лоскутку» Росія (імперія?) знову стає «разодранной страной» (вірш «Лоскутное одеяло», 1993). Однак знаходить у собі мужність сказати: «Империя, прощай! Россия, здравствуй!» І найбільшу небезпеку для своєї країни бачить у відродженні тоталітарних і ксенофобських настроїв (поема «Тринадцать», 1993 — 1996 та ін.). Болить йому і міжнаціональна ворожнеча в колишніх радянських республіках, де в нього багато однаково дорогих йому друзів різних національностей (знаменними були його «здвоєні» поезії «На смерть абхазского друга» і «На смерть грузинского друга», писані 1995 року).
Навколо поезії, громадянської позиції та особистості Євтушенка завжди точилися суперечки, в нього було багато прихильників, але вистачало й опонентів та недоброзичливців. У нових літературних поколіннях є ті, хто схильний скептично ставитися до Євтушенка як одного з чільних репрезентантів архаїчного, мовляв, шістдесятництва. Дивний, скажемо, погляд. Тим часом Євгеній Євтушенко не втратив творчої енергії та пошуковості, і його внесок у російську поезію, вплив на літературне життя в колишньому СРСР неможливо заперечити.
Колись Євгеній Євтушенко сказав про себе: «Я разный — я натруженный и праздный, я целе- и нецелесообразный, я весь несовместимый, неудобный...»; до того ж він увесь час у розвитку, в самостановленні, в еволюції. Але, як слушно наголошував він, «эволюцию нужно отделять от хамелеонства. Эволюция — это нормальное человеческое состояние». І ще: він самокритичний і вимогливий до себе. За його власним визнанням, при підготовці монументальної книжки «Весь Евтушенко» до його 75-ліття, він «недрогнувшей рукой отправил в корзину примерно 70 процентов моего самого искреннего мусора. Как землетрясение».
Поезія Євгенія Євтушенка мала велику популярність в Україні. Він багато разів з великим успіхом виступав у Києві, Харкові та інших містах. Харків’яни обрали його своїм депутатом до Верховної Ради СРСР на перших демократичних виборах. Євтушенко мав багато контактів з українськими літераторами, підтримував своїм авторитетом перші кроки українських шістдесятників — Віталія Коротича, Івана Драча (на одному із виступів у Києві 1961 року прочитав свій переклад «знакового» вірша І. Драча «Соняшник», чим сприяв визнанню молодого неординарного автора; тоді ж «Літературна Україна» віддала цілу сторінку поезії Євтушенка).
Не раз зустрічався він з українськими читачами і в останні роки. Тут у нього було і є багато друзів, багато співрозмовників. І не тільки в сучасності. В нашій історії також:
«И
мне сегодня истину глаголет
От всех надежд
и оскорбленных чувств
Прапрадед мой —
Сковорода Григорий,
И я тихонько у него учусь...»
Босоніж
з гітарою
Журі обрало кращий проект монумента Володимиру Висоцькому
(газета „Україна молода” від 17 липня 2012 року)
http://www.umoloda.kiev.ua/number/2107/219/75102/
Лариса САЛІМОНОВИЧ
Видатний поет і композитор провів у Харкові лише один офіційний концерт, але ця незабутня подія заслужила окремого монумента. Наступного року в Харкові йому, нарешті, встановлять пам’ятник. Принаймні минулого тижня члени журі з–поміж 15 робіт обрали найкращу, а чиновники мерії дали обіцянку втілити ідею переможців у бронзі до чергового дня народження поета.
У конкурсі на кращий проект, оголошеному Національною спілкою архітекторів три місяці тому, взяли участь митці з шести міст України та Росії, але першість дісталася харків’янам Віктору Лівшицю та Андрію Демченку. Їхній Висоцький босоніж з гітарою у руках стоїть на гострій грані гігантського аркуша, списаного нотами і віршованими рядками. Потріпаний папір має вкрай недбалий вигляд, ніби його пожмакав і жбурнув у творчому пориві сам митець, підбираючи більш влучні слова і точніші мелодії. Якщо придивитися до композиції пильніше, серед основних фігур можна розгледіти образ останньої дружини поета Марини Владі, а також голови коней, що вже давно стали мистецьким символом шаленого темпу життя Володимира Висоцького.
Ідея встановити у Харкові пам’ятник культовому поету, актору і композитору з’явилася вже давно. Шість років тому біля Палацу спорту навіть урочисто заклали пам’ятний знак з обіцянкою звести тут повноцінний монумент до 70–річчя митця, проте не сталося. Згадали про свій давній намір харків’яни лише незадовго до чергового ювілею, що відзначатиметься у січні наступного року. Крига скресла у вигляді проведеного конкурсу і масового бажання управлінської та депутатської еліти Харкова «скинутися» на майбутній пам’ятник. Тож не виключено, що монумент таки з’явиться біля будівлі, де 30 травня 1978 року Володимир Висоцький дав у Харкові свій єдиний офіційний концерт.
Очевидці запевняють, що до зали, розрахованої на 3,5 тисячі чоловік, того дня «набилося» замалим не вдвічі більше глядачів, які не сиділи хіба що на люстрах. Втомлений тривалим концертним туром Україною і початком зйомок у культовій стрічці «Місце зустрічі змінити не можна» митець знайшов у собі сили на виступ, подібний до самопожертви, тому й залишився назавжди у пам’яті харків’ян. Тож монумент, що з’явиться біля Палацу спорту, можна сміливо назвати ще й пам’ятником незабутньому концерту. Через два роки по тому Володимира Висоцького не стало...
Бард передбачив, що на його імені будуть піаритись. Упорядник
"Неужели
такой я вам нужен
после смерти?!"
В.ВЫСОЦКИЙ
Памятник
Я
при жизни был рослым и стройным, Но
в привычные рамки я всажен – Но
поверхность на слепке лоснилась, |
А
потом, по прошествии года – |
1973
Щиро дякую за вичитку бюлетеня Тетяні Бовт